.

Законодавство про банківську діяльність: Перспективи та напрямки розвитку (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
323 4979
Скачать документ

Законодавство про банківську діяльність: Перспективи та напрямки
розвитку

Нагребельний В.П., Центр банківського права при Інституті держави і
права ім. В.М.Корецького НАН України, член-кор. Академії правових наук
України

З моменту проголошення незалежності України, її банківська система
пребуває в процесі розбудови. Протягом останніх років відбулися істотні
зрушення в становленні і розвитку банківського законодавства України.
Етапним моментом стало прийняття 7 грудня 2000 року Закону України “Про
банки і банківську діяльність”, який, в цілому, відповідає міжнародним
стандартам у сфері банківського регулювання, у тому числі, рекомендаціям
Базельського комітету з банківського нагляду та директивам Європейського
Союзу (ЄС) з питань координації діяльності кредитних установ. Цей закон
ви-значив і врегулював основні засади створення, реорганізації,
діяльності, відновлення платоспроможності та ліквідації банків,
здійснення нагляду за ними, а також порядку застосування до них
відповідних заходів впливу. Таким чином, його можна розглядати як
рамковий законодавчий акт, що визначив ключові засади функціонування
банківської системи України.

Між тим, як засвідчила практика застосування даного закону, його
положення щодо окремих аспектів банківської діяльності потребують
подальшого розвитку і деталізації в окремих спеціальних законах та
нормативно-правових актах. Частково ці заходи були здійснені. Зокрема, 5
квітня 2001 р. був прийнятий Закон України “Про платіжні системи і
переказ грошей в Україні”, який вперше на законодавчому рівні
врегульовав питання здійснення розрахунків в Україні (у тому числі,
банківськими установами), а також вперше визначив правовий статус
електронних платіжних документів. 20 вересня 2001 р. був прийнятий Закон
України “Про Фонд гарантування вкладів фізичний осіб”, який вперше в
Україні запровадив схему гарантування вкладів населення в банках як
засіб підвищення довіри населення до банків і сприяння додатковому
залученню коштів в економіку країни. Крім того, протягом 2000-2001 років
Національним банком України здійснено значний обсяг правотворчої роботи,
спрямованої на приведення у відповідність своєї нормативно-правової бази
до положень Закону України “Про банки і банківську діяльність”.

Однак, існують всі підстави стверджувати, що банківське законодавство
України не може вважатись сформованим у повному обсязі – відповідати
сучасним вимогам економічного розвитку. Нагальною потребою у контексті
поглиблення економічних реформ залишається подальше вдосконалення
банківського законодавства України у напряму його гармонізації з
банківським законодавством провідних розвинених країн світу і, зокрема,
ЄС. Правовою підставою для такої роботи є положення указів Прези-дента
України від 24 лютого 1998 р. “Про забезпечення виконання Угоди про
партнерство і співробітництво між Україною та Європейськими
Співтовариствами і вдосконалення механізму співробітництва з
Європейськими Співтовариствами” і від 11 червня 1998 р. “Про
затвердження Стратегії інтеграції України до Європейського Союзу”.

Угода про партнерство і співробітництво між Україною і Європейським
Союзом є основоположним документом, який визначає зобов’язання України
щодо адаптації банківського законодавства України зі стандартами
правового регулювання банківської діяльності в країнах ЄС. В цьому плані
на сучасному етапі становлення банківського законодавства України і на
найближчу перспективу основними юридичними проблемами, що потребують
нормативного врегулювання, є необхідність систематизованого підходу до
визначення законодавчих стимулів для створення розвинутого ринку
кредитних ресурсів, комплексної та внутрішньої структурованої системи
нагляду за всією сукупністю фінансових посередників у частині здійснення
ними банківських операцій, а також правових механізмів підвищення рівня
капіталізації банків.

Регулювання кредитних правовідносин в Україні здійснюється на основі
положень Цивільного кодексу України, Закону України “Про банки і
банківську діяльність” та нормативно-правових актів Національного банку
України, зокрема, положення “Про кредитування”, затвердженого постановою
Правління Національного банку України № 246 від 28 вересня 1995 р. Як
відомо, норми чинного Цивільного кодексу України щодо відносин позики і
кредитування (глави 32, 33) мають архаїчний характер і не відповідають
сучасним потребам. Свого часу вони були значною мірою спрямовані на
врегулювання порядку надання державними банками кредитів державним
підприємствам та організаціям і не були пристосовані до ринкових умов
господарювання. Положення Національного банку України “Про кредитування”
також не забезпечує належного регулювання кредитних відносин,
враховуючи, що цей аспект має статус підзаконного, що визначає лише
деякі організаційні аспекти кредитування і не має концептуального
характеру.

Закон “Про банки і банківську діяльність” запровадив новий підхід до
юридичного змісту кредиту в банківській діяльності. Концептуально він
полягає у переході від регулювання суто кредиту у розумінні Цивільного
кодексу України, що надається на підставі кредитного договору, до
регулювання всіх без винятку кредитних операцій банків.

У загальнотеоретичному плані кредит можна визначити як надання однією
особою іншій грошових коштів чи майна, визначеного родовими ознаками, на
умовах строковості, платності і повернення. За своїм правовим змістом
кредитні відносини можуть включати досить широкий спектр господарських
операцій, у тому числі: банківський кредит, позику, комерційний кредит,
поворотну фінансову допомогу, лізинг, факторинг, операції з врахування
векселів тощо. Ключовим моментом в регулюванні господарських операцій,
пов’язаних з кредитуванням, є визначення джерел і суб’єктів кредитних
відносин. У цьому аспекті суттєвою є відмінність між банківським
кредитом та іншими видами позики. Позики надаються суб’єктами
господарювання за рахунок їх прибутку, котрим вони вправі вільно
розпоряджатися на свій розсуд, у тому числі шляхом надання грошових
коштів чи майна, придбаного за рахунок прибутку, іншим особам на умовах
строковості, платності і повернення. У той же час банківський кредит
надається банками за рахунок залучених коштів, тобто коштів вкладників
та інших кредиторів банків.

Відповідно до Закону “Про банки і банківську діяльність” одним з
основних пріоритетів регулювання діяльності банків як специфічних
господарських утворень, що оперують чужими коштами, є захист прав
вкладників. З цієї точки зору не існує принципової різниці в тому, яким
чином банк надає кошти іншій особі-позичальнику — у вигляді кредиту,
лізингу, факторингу, врахування векселів, операцій з цінними паперами
тощо. Всі ці операції та подібні ним є формою кредитування банком
позичальника і створюють ризики для вкладників банку. Виходячи з цього,
концепція регулювання всього комплексу кредитних операцій банку і
нагляду за ними вбачається найбільш оптимальним підходом у контексті
регулювання банківської діяльності.

Враховуючи положення статей 47, 49 закону “Про банки і банківську
діяльність”, під кредитною слід розуміти одну з нижченаведених операцій
банку:

а) розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на
власний ризик (здійснюється виключно банками на підставі банківської
ліцензії);

б) організація купівлі та продажу цінних паперів за дорученням клієнтів;

в) здійснення операцій на ринку цінних паперів від свого імені
(включаючи андеррайтинг);

г) надання гарантій і поручительств та інших зобов’язань від третіх
осіб, які передбачають їх виконання у грошовій формі;

д) придбання права вимоги на виконання зобов’язань у грошовій формі за
поставлені товари чи надані послуги, приймаючи на себе ризик виконання
таких вимог та прийом платежів (факторинг);

е) лізинг.

Незважаючи на цивільно-правові особливості кожної з вищенаведених
банківських операцій, існує один визначальний критерій, який дозволяє їх
систематизувати як кредитні операції, а саме — при здійсненні будь-якої
з них банк на певний час набуває прав кредитора стосовно іншої особи, а
в останньої виникає або може виникнути у майбутньому кредиторська
заборгованість перед банком. Саме такий підхід до визначення поняття
“кредитні операції” в контексті банківського регулювання зумовлений тим,
що будь-яка дебіторська заборгованість банку (незалежно від
цивільно-правового інструменту, за яким вона виникла), безпосередньо
впливає на фінансову стабільність банку і його спроможність виконувати
свої зобов’язання перед вкладниками та іншими кредиторами. Тому ця
заборгованість є об’єктом банківського регулювання і, виходячи саме з
цього визначення поняття “кредитні операції”, мають визначатися
відповідні економічні нормативи для банків.

Регулювання кредитних операцій має грунтуватися на поєднанні інтересів
банку, його акціонерів, вкладників та позичальників із врахуванням
загальнодержавних інтересів. Поєднання цих інтересів неможливе без
законодавчого закріплення принципу підвищеної відповідальності
позичальника за повернення кредиту і закріплення вимог для за-побігання
підвищенню кредитних ризиків. Ця проблема виходить за межі сфери
застосування Закону “Про банки і банківську діяльність”. На нашу думку,
вона має бути предметом регулювання спеціального закону — “Про
банківський кредит” або “Про кредитні операції банку”.

Необхідно констатувати, що чинне правове регулювання кредитних відносин
не відповідає вимогам сьогодення і не має системного характеру, а отже,
і не забезпечує належним чином стале функціонування і розвиток ринку
кредитних ресурсів України. Тому на даний момент виникає об’єктивна
необхідність у законодавчому забезпеченні банківських кредитних
відносин. Відповідний закон має встановити спеціальний правовий режим
банківського кредитування, визначити економічні, правові і організаційні
основи здійснення кредитних операцій банками, створити юридичні
передумови для зниження кредитних ризиків і повернення кредитних коштів
позичальниками. Актуальною проблемою регулювання кредитних операцій
банків, що має бути вирішена у нормативному порядку, є визначення
порядку здійснення переддоговірних кредитних відносин.

Закон України “Про банки і банківську діяльність” (стаття 49) і
Положення “Про кредитування” передбачають необхідність здійснення
аналізу кредитоспроможності позичальника, оцінки кредитних ризиків і
перевірки забезпечення. Однак чинне законодавство України не визначає
конкретних зобов’язань банку здійснити певні заходи з цією метою в межах
переддоговірних відносин. Порядок проведення переддоговірних відносин з
приводу надання банком кредиту фактично залишається неврегульованим у
системному вигляді. Тому з метою забезпечення виконання основних
принципів банківського кредитування (у тому числі забезпечення прав та
інтересів банків та їх вкладників) необхідно закріпити конкретні вимоги
до порядку здійснення між банком і позичальником переддоговірних
відносин. Встановлення таких вимог можна здійснити на законодавчому
рівні у межах запропонованого вище акту про банківський кредит.

Існуюча міжнародна банківська практика свідчить про те, що одним з
ключових механізмів вирішення проблеми погашення кредиту є вжиття банком
комплексу заходів для мінімізації кредитних ризиків з метою надання
кредиту лише тому позичальнику, який здатний виконати свої зобов’язання.
З огляду на ризики, які притаманні підприємницькій діяльності, у цілому,
і банківській, зокрема, є очевидним той факт, що застосування даного
механізму дозволяє досягти очікуваного ефекту щодо погашення кредиту
саме шляхом обмеження кредитних ризиків банку і запровадження належних
передумов для захисту прав і інтересів банків та їх вкладників.

Створення умов і гарантій для погашення кредиту забезпечується саме на
етапі здійснення банком і позичальником переддоговірних відносин як
важлива стадія укладання кредитного договору. Для прийняття рішення про
укладення кредитного догово-ру банк має здійснити всі необхідні заходи
для того, щоб впевнитись, що надані кредитні кошти будуть повернені
вчасно і у повному обсязі.

Основним правовим наслідком переддоговірних відносин є встановлення
рівня відповідності особи позичальника певним кваліфікаційним вимогам
банку, а також визначення кредитного ризику. Усвідомлення банком в
результаті здійснення переддоговірних відносин рівня кредитного ризику
за кожною кредитною операцією дозволяє прогнозувати сукупні ризики
неповернення кредитів у діяльності цього банку. Для запобігання
критичних кредитних ризиків, що загрожують платоспроможності банку банк
має створити умови і гарантії, які базуються на комерційному розрахунку.
Переддоговірні відносини визначальним чином забезпечують ефективність
виконання конкретного кредитного договору, а також погашення
відповідного кредиту. Перспективи укладення кредитного договору
перебувають у прямій залежності від стану виконання сторонами
переддоговірних відносин.

Таким чином, переддоговірні відносини між банком і позичальником можна
визначити як їх взаємні зобов’язання з приводу можливості укладення
кредитного договору, що спрямовані на забезпечення передумов погашення
потенційним позичальником кредиту. Правове врегулювання порядку
виникнення переддоговірних відносин можливо здійснити шляхом
нормативного закріплення вимог щодо їх основних етапів, зокрема:

а) попередні переговори щодо можливості надання кредиту;

б) подання позичальником в банк заяви та інших документів на отримання
кредиту;

в) визначення правоздатності та повноважень позичальника;

г) оцінка банком кредитоспроможності позичальника та ефективності
об’єкту кредитування;

д) перевірка запропонованого позичальником забезпечення за кредитним
договором;

ж) аналіз кредитної історії і ділової репутації позичальника;

з) оцінка кредитних ризиків, пов’язаних з наданням кредиту;

е) згода або відмова банку на надання кредиту. Актуальною також є
вирішення проблеми розробки єдиної методики щодо оцінки кредитних
ризиків, кредитоспроможності і правоздатності позичальника, кредитної
історії і ділової репутації позичальника.

Для подальшого розвитку банківської системи важливе значення має
запровадження вдосконалених механізмів забезпечення виконання
зобов’язань. Статтею 49 Закону України “Про банки і банківську
діяльність” встановлено, що банк зобов’язаний при наданні кредиту
дотримуватися принципу забезпечення. Однак проблема забезпечення
виконання зобов’язань виходить за межі кредитування і поширюється
практично на всі види активних операцій банку.

У цивільно-правовому контексті під способами забезпечення виконання
зобов’язань розуміють додаткові забезпечувальні заходи, які мають
спеціальний (додатковий) характер і дають можливість досягти виконання
незалежно від того, чи заподіяні кредиторові збитки і чи є у боржника
майно, на яке можна звернути стягнення. Забезпечення є основоположним
принципом для захисту прав і інтересів банку та інших кредитодавців.

Забезпечення може здійснюватись різними способами, під якими слід
розуміти передбачені законодавством чи договором спеціальні заходи
майнового характеру, які сти-мулюють належне виконання боржником
зобов’язань шляхом встановлення додаткових гарантій задоволення вимог
кредиторів. У прикладному значенні “забезпечення” означає наявність у
кредитодавця прав реалізувати предмет забезпечення кредиту з метою
адекватного відшкодування заборгованості позичальника і збитків
кредитодавця за кредитним договором у разі неспроможності позичальника
повністю або частково погасити кредит відповідно до умов кредитного
договору.

У сфері кредитних відносин у відповідності до пункту 22 Положення “Про
кредитування” застосовуються такі способи забезпечення як: неустойка
(штрафи, пені), застава, поручительство, гарантія. Оскільки неустойка є
санкцією за невиконання або неналежне виконання договірних зобов’язань,
її особливість полягає у тому, що її стягнення не звільняє боржника від
виконання в натурі забезпеченого нею зобов’язання. Виходячи з цього,
необхідно законодавчо встановити, що неустойка може застосовуватися як
спосіб забезпечення при наданні кредиту лише у поєднанні з іншим засобом
забезпечення виконання зобов’язань.

Найпоширенішим у банківській практиці способом забезпечення, як відомо,
є застава. Згідно Закону України “Про заставу” кредитор має право в разі
невиконання боржником забезпеченого заставою зобов’язання одержати
задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими
кредиторами. Застава є єдиним способом забезпечення, що має відповідний
механізм реалізації у відповідності до закону “Про заставу”. Тому
ефективність правового регулювання відносин щодо застави має суттєве
значення для забезпечення ефективності діяльності банку, оскільки
застава на даний момент є основною формою забезпечення позичальником
виконання своїх зобов’язань перед банком. З огляду на потреби практики є
доцільним застосувати комплексний підхід до врегулювання проблем
забезпечення кредитів шляхом прийняття спеціального закону “Про
забезпечення виконання зобов’язань”, в основу якого можна покласти такі
концептуальні підходи:

а) цей закон застосовується до регулювання правовідносин, що виникають
на підставі договору і стосуються надання майна та майнових прав у
забезпечення належного виконання зобов’язань. Такий підхід підкреслює
більш широкий та узагальнений зміст концепції забезпечення і передбачає
охоплення ширшого спектру майна, яке може бути предметом забезпечення,
ніж того, що може бути предметом застави у відповідності до чинного
законодавства України;

б) даний законодавчий акт має визначати черговість задоволення вимог
забезпечених сторін за рахунок предмета забезпечення, процедуру
розкриття інформації і внесення повідомлень про забезпечення
(оприлюднення забезпечення) та правові засади звернення стягнення на
предмет забезпечення. Його дія має поширюватись також на угоди уступки
вимоги кредитора, купівлі-продажу з правом утримання товару продавцем чи
повернення продавцю права власності на цей товар, лізингу (оренди) чи
будь-які інші угоди, незалежно від їх форми і назви, які спрямовані на
забезпечення виконання основного зобов’язання майном;

в) предметом забезпечення може бути будь-яка власність, матеріальна або
нематеріальна, існуюча або майбутня, рухоме чи нерухоме майно, речі або
права (земля, будівлі, житлові приміщення, залишки коштів на рахунках в
банках та в інших фінансово-кредитних установах, корпоративні документи
та ін.);

г) забезпечення є речовим правом, за допомогою якого має досягатись
виконання основного зобов’язання. Забезпеченими можуть бути будь-які
види зобов’язань, включаючи існуючі та майбутні, прийняті під умовою та
безумовні, подільні та неподільні, чітко визначеного чи змінюваного
розміру, виражені в національній чи іноземній валюті, а також
зобов’язання вчинити певні дії чи утриматися від їх вчинення.
Забезпечення повинно покривати основне зобов’язання у всіх його вимірах
і проявах. Забезпечене зобов’язання включає в себе нараховані, але не
сплачені відсотки, витрати, здійснені кредитором у зв’язку з вступом у
володіння та продажем предмета забезпечення після невиконання або
неналежного виконання боржником основного зобов’язання;

д) предметом забезпечення може бути майно, яке індивідуально визначене
або визначене родовими ознаками чи наділене універсальними ознаками для
даного роду активів. Дійсні права боржника на предмет забезпечення
можуть бути реалізовані ним в будь-який спосіб, включаючи продаж
відповідного майна, його передачу в лізинг (оренду) чи в забезпечення
іншого зобов’язання. Якщо боржник вчиняє подібні дії, право вимоги
забезпеченої сторони продовжує поширюватися на предмет забезпечення,
включаючи доходи (надходження) від початкового предмета забезпечення;

ж) забезпечення є дійсним і підлягає виконанню за умов, що договір про
забезпечення вступив в силу, боржник має законні права на предмет
забезпечення та існує основне зобов’язання. Не повинно вимагатися
укладення договору про забезпечення у нотаріальній формі, оскільки цей
захід лише звужує свободу укладення договору і збільшує витрати на його
оформлення. Договір про забезпечення має містити опис предмета
забезпечення, бути описаний в договорі про забезпечення шляхом
визначення його класу, типу, виду та ін.;

з) забезпечення вважається оприлюдненим на момент, коли повідомлення про
створення забезпечення внесено до реєстру. Пропонується на базі існуючих
реєстрів застав створити єдиний реєстр забезпечень та прав вимоги на
майно. У відповідності до міжнародних стандартів слід також змінити
спосіб функціонування цього реєстру з механізму реєстрації, який по суті
є дозвільним способом, на механізм внесення повідомлень, який не
передбачає надання реєстраційного дозволу, а вимагає внесення інформації
про забезпечення до реєстру за фактом її подання. Внесене до реєстру
повідомлення визначає пріоритет забезпечення та вимог забезпеченої
сторони на відповідне майно;

е) ефективність забезпечення обумовлене існуванням дійової системи
звернення стягнення на предмет забезпечення. Зокрема, може бути
запропонований позасудовий механізм прийняття рішення про звернення
стягнення на підставі рішення приватного арбітражу (третейського суду).
У будь-якому разі, якщо боржник не виконує або неналежним чином виконує
основне зобов’язання, забезпечена сторона вправі вступити у володіння
предметом забезпечення і реалізувати його для задоволення своїх вимог.

Важливим напрямом вдосконалення законодавства про банки і банківську
діяльність є розмежування повноважень по нагляду за ринком фінансових
послуг. 12 липня 2001 р. був прийнятий Закон України “Про фінансові
послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг”, предметом
регулювання якого є надання фінансових послуг і контроль за діяльністю
фінансових установ. Згідно положень цього акту фінансовою установою є
юридична особа, яка надає одну чи декілька фінансових послуг. До таких
установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії,
довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального
пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші особи,
виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг.

Під фінансовою послугою в законі розуміються операції з фінансовими
активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи
за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, — і за
рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання
прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів. Згідно
статті 4 зазначеного закону до фінансових послуг, зокрема належать
операції, які у відповідності до статті 47 Закону України “Про банки і
банківську діяльність” є банківськими, а саме: 1) випуск платіжних
документів, платіжних карток, дорожніх чеків та/або їх обслуговування,
кліринг, інші форми забезпечення розрахунків; 2) довірче управління
фінансовими активами; 3) діяльність з обміну валют; 4) залучення
фінансових активів із зобов’язанням щодо наступного їх повернення
(прийом депозитів); 5) фінансовий лізинг; 6) надання коштів у позику, в
тому числі і на умовах фінансового кредиту; 7) надання гарантій та
поручительств; 8) переказ грошей; 9) торгівля цінними паперами; 10)
факторинг;

Операції, зазначені в пунктах 4 і 6 віднесені законом “Про банки і
банківську діяльність” до виключно банківських операцій. Тобто до сфери
регулювання цього Закону належать, у тому числі банки і банківські
операції. В статті 21 закону визначені органи, які здійснюють державне
регулювання ринків фінансових послуг щодо: а) ринку банківських послуг —
Національний банк України; б) ринків цінних паперів та по-хідних цінних
паперів — Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку; в) інших
ринків фінансових послуг — спеціально уповноважений орган виконавчої
влади у сфері регулювання ринків фінансових послуг.

Отже, у відповідності до закону “Про фінансові послуги та державне
регулювання ринків фінансових послуг” має бути визначений орган
(ймовірно, що ним буде Державна комісія з регулювання ринку фінансових
послуг), на який будуть покладені наглядові функції. Статтею 22 закону
передбачено, що Національний банк України, Державна комісія з цінних
паперів та фондового ринку і уповноважений орган зобов’язані
співпрацювати для досягнення цілей в сфері нагляду за діяльністю
фінансових установ.

Даний закон має містить позитивні моменти, які, насамперед, полягають в
тому, що вперше в Україні на законодавчому рівні була створена
відповідна система контролю за всією сукупністю фінансових послуг і був
сформований дворівневий ринок фінансових послуг у структурованому
вигляді. В той же час цей закон породжує певні колізії щодо здійснення
нагляду за діяльністю банків. З одного боку, в статті 21 закону вказано,
що саме Національний банк України на підставі повноважень, наданих йому
законами України “Про Національний банк України” і “Про банки і
банківську діяльність”, здійснює нагляд щодо ринку банківських послуг. З
іншого боку, залишається невирішеним питання — чи поширюються наглядові
повноваження створюваного уповноваженого органу у сфері регулювання
ринків фінансових послуг на діяльність банків на ринку фінансових
послуг, які не є суто банківськими (факторинг, лізинг, довірче
управління, конвертаційні операції, випуск платіжних інструментів тощо).

Неврегульованим є також питання, чи уповноважний Національний банк
України здійснювати нагляд за діяльністю небанківських фінансових
посередників, які надають окремі види банківських послуг (кредитування,
відкриття і ведення рахунків, прийом фінансових активів на умовах
повернення). У відповідності до положень закону “Про Національний банк
України” нагляд за всіма без винятку банківськими операціями відноситься
до повноважень Національного банку України. Разом з тим, згідно положень
закону “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових
послуг” Національний банк України не має безпосереднього відношення до
нагляду за будь-якою діяльністю фінансових установ (окрім банків).
Положення щодо координації діяльності між трьома наглядовими
інстанціями, викладені в статті 22 цього закону, є загальними і не
передбачають конкретних механізмів такої взаємодії і чіткого
розмежування наглядових повноважень між ними.

Очевидно, що повноваження нагляду за діяльністю фінансових посередників
мають бути чітко розмежовані між Національним банком України і
уповноваженим органом у сфері регулювання ринків фінансових послуг. Це
має бути здійснено для запобігання конфлікту інтересів і повноважень між
зазначеними наглядовими установами, одночасного застосування заходів
впливу з боку обох інституцій до суб’єктів ринку фінансових послуг,
посилення адміністративного тиску на них, запровадження подвійних
стандартів звітності тощо. Вбачається доцільним розмежування наглядових
повноважень провести за таким принципом:

а) Національний банк України здійснює нагляд за банками і всіма їх
операціями, а також за здійсненням окремих виключно банківських операцій
небанківськими фінансовими установами;

б) уповноважений орган у сфері регулювання ринків фінансових послуг
здійснює нагляд за небанківськими фінансовими установами в частині
надання ними всіх фінансових послуг, крім окремих винятково банківських
операцій.

На виконання статей 9-11 Закону України “Про банки і банківську
діяльність” 31 серпня 2001 р. постановою Правління Національного банку
України № 377 було ухвалене Положення про порядок створення і державної
реєстрації банківських об’єднань. Ним вперше була передбачена можливість
створення постійних банківських об’єднань, які мають право здійснювати
від свого імені окремі банківські операції. Внаслідок того, що
банківська корпорація і банківська холдингова група є новими явищами для
вітчизняної банківської системи, на даний момент складно дати об’єктивну
оцінку тих вимог, що пред’являє зазначене Положення до порядку їх
створення і державної реєстрації. Очевидно, що ефективність цього акту
може бути визначена в процесі його застосування.

Передбачена Положенням безпосередня процедура реєстрації банківських
об’єднань побудована за принципом реєстрації банків і у цілому мало чим
відрізняється від ос-танньої. У практичному сенсі, більш істотним
питанням є визначення вимог до діяльності банківських об’єднань, а також
їх повноважень і прав. Саме від цього багато в чому залежить доцільність
створення подібних структур для банківської системи в цілому і для
окремих банків зокрема.

Оскільки закон “Про банки і банківську діяльність” лише в загальних
рисах визначає особливості діяльності банківських об’єднань, є підстави
стверджувати, що правовий статус банківської корпорації і банківської
холдингової групи залишається неврегульованим у повному обсязі. Метою
створення банківських об’єднань, як відомо, є концентрація банківських
капіталів. Проте, на відміну від банківських систем у розвинутих
економіках, де така концентрація здійснюється в контексті їх
глобалізації, в Україні концентрація капіталу має істотне значення саме
для слабокапіталізованих банків. Банківське об’єднання за своєю правовою
сутністю може надати малим і середнім банкам можливість вирішення
проблеми капіталізації шляхом об’єднання капіталів декількох таких
банків у відповідному об’єднанні. Для реалізації цієї можливості повинен
існувати механізм, відповідно до якого банківське об’єднання буде
об’єктом визначення економічних нормативів, які встановлюються
Національним банком України, у тому числі, і нормативу достатності
капіталу.

Оскільки такий механізм на даний момент не визначений, вбачається
доцільним прийняти законодавчий чи інший нормативно-правовий акт, який
би чітко передбачив особ-ливості діяльності та правового статусу
банківських об’єднань і врегулював окреслені проблеми з метою створення
ефективного механізму концентрації банківського капіталу.

Наведені положення та пропозиції щодо вдосконалення чинного банківського
законодавства не мають на меті всебічне вирішення даної проблеми. Вони
розраховані на ко-роткострокову перспективу і визначають ті практичні
аспекти розвитку законодавчої і нормативної бази у сфері банківської
діяльності, які є актуальними для нормативного врегулювання на сучасному
етапі з метою підвищення рівня стабільності банківської системи України.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020