Контрольна робота
з дисципліни: Страхування ЗЕО.
Зміст
1. Співстрахування та порядок його здійснення
2. Суть перестрахування. Суб’єкти перестрахування
3. Методи перестрахування
Література
1. Співстрахування та порядок його здійснення
Один і той самий об’єкт страхування може бути застрахований за одним
договором страхування і, за згодою страхувальника, кількома
страховиками.
Співстрахування — страхування, при якому два та більше страховиків
беруть участь визначеними частками у страхуванні одного й того самого
ризику, видаючи спільні чи окремі поліси, кожний на страхову суму у
своїй частці.
При цьому договір має містити умови, що визначають права і обов’язки
кожного страховика.
За наявності угоди між співстрахувальниками та страхувальником один зі
співстраховиків може представляти всіх інших у відносинах із
страхувальником, залишаючись відповідальним перед ним лише у розмірі
своєї частки.
На практиці страховик, котрий бере участь у страхуванні в меншій частці,
підпорядковується умовам, узгодженим страховиком, що має більшу частку.
Однак це не зобов’язує його, як прийнято у пропорційному
перестрахуванні, підпорядковуватися всім рішенням лідируючого страховика
та сплачувати свою частку у збитках на тій підставі, що інші страховики
сплатили свої частки.
Якщо страхувальник застрахував об’єкт не на повну суму, він
розглядається як один із страховиків і несе відповідальність за
недострахованою часткою. Інколи страховики, які беруть участь у
співстрахуванні, вимагають, щоб страхувальник сам виступав
співстраховиком, тобто утримував на власній відповідальності частину
ризику.
Інколи співстрахування розглядається як окремий випадок перестрахування,
коли одночасно кілька страховиків за взаємним узгодженням приймають чи
передають на страхування великі ризики.
І це не випадково. Хоча з юридичного погляду співстрахування та
страхування різні, за своєю економічною сутністю вони дуже схожі. В обох
випадках здійснюється розподіл страхових внесків та страхових виплат,
наявна співучасть у преміях та страхових ризиках. В обох випадках
відповідно координуються страхові фонди різних страховиків
(перестраховиків), які одночасно беруть участь в одному й тому самому
страхуванні.
Співстрахувальні ознаки можна спостерігати на прикладі перестрахувальних
пулів (об’єднань, фондів).
Пул базується на концепції взаємності. Сутність його полягає в тому, що
премія та суми збитків за відповідними ризиками передаються в пул, який
розподіляє проходження операцій між членами пулу згідно з розміром
премії, що її передано до пулу.
Розрізняють два типи пулів: пули страхування та пули перестрахування.
Зауважимо, що багато з пулів не виправдали надій, оскільки середній
результат діяльності страхових компаній, які не були членами пулів, був
вищий, ніж у членів пулу.
Проте створення пулів було доречним при страхуванні ризиків з
потенційною катастрофічною відповідальністю (наприклад, страхування
атомних електростанцій, авіаційних ризиків). Об’єднання страховиків до
пулів відбувається також за каско суден, у разі страхування
нафторизиків, коштовностей тощо.
Раніше в деяких країнах пули створювались для скорочення обсягу операцій
з перестрахування, що виходять за межі країни.
Об’єднання страховиків до пулів виправдане також при проведенні
небажаних з технічного погляду страхових операцій або невеликих та
вузькоспеціалізованих операцій окремих страховиків, для яких важливо
утримати спеціалістів у цій галузі, також виправдує діяльність пулів.
Мало місце створення регіональних перестраховувальних пулів, мета яких
полягала в міжнародному розподілі ризиків.
Учасники пулу зобов’язані приймати всі зазначені в угоді ризики тільки в
межах пулу. Вони також повинні приймати частку у всіх ризиках, що
передані до пулу, чи колективно підписаних всіма його членами.
Нерідко через пул здійснюється перестрахування ризиків. У такому разі
договори страхування спочатку укладаються окремими його учасниками, а
надалі передаються повністю в пул. Частка кожного члена пулу в
перестрахуванні визначається на підставі пропорційного розподілу.
Частка, яку отримує кожний з учасників пулу, має вигляд фіксованого
відсотка.
Пул, створений на базі співстрахування, має принципові особливості. Він
відрізняється від перестраховувального пулу тим, що в полісі, який
видається страхувальнику, зазначається перелік членів пулу, які беруть
участь у страхуванні певного ризику, і їхня частка в страховій сумі. У
тому разі, коли в пулах зі співстрахування беруть участь і
професіональні перестраховики, які не укладають прямих договорів
страхування, їхня частка повинна бути погоджена і підписана прямими
страховиками, що беруть участь у конкретному пулі.
Кожний із учасників пулу бере участь у ризиках, що покриваються пулом,
на підставі схеми пропорційного розподілу. Частка кожного члена пулу
визначається у відсотках від загальної місткості пулу під час його
створення. Із зарубіжної практики відомі також випадки визначення частки
в абсолютних долях (наприклад, 15 із 100 часток), а інколи і в
фіксованих сумах. Для країн з високим рівнем інфляції такий метод
визначення пайової участі не зручний.
Кожний з учасників пулу бере участь як у тих ризиках, які він сам
прийняв і передав до пулу, так і в решті ризиків, які внесені до пулу
іншими учасниками. Це дає можливість кожному учаснику пулу збільшити
кількість ризиків, що приймаються на страхування, поліпшити структуру
страхового портфеля, зменшити небезпеку кумуляції ризиків.
Пул може нормально функціонувати тільки тоді, коли він дотримується
прийнятих правил та обмежень і всі члени пулу використовують ті самі
умови та ставки премій, аби уникнути будь-яких несанкціонованих переваг
одного учасника над іншими.
Міжнародним досвідом об’єднання страховиків відпрацьовані головні
принципи їх організації. Ці принципи відображені в угоді про пул та
визначають такі умови:
• форму об’єднання (обов’язкову чи добровільну, зі створенням юридичної
особи чи без отримання відповідного статусу);
• форму прийняття чи розподілу відповідальності за страховим ризиком:
співстрахування чи перестрахування;
• вид відповідальності учасників пулу перед страхувальниками: часткова,
солідарна або субсидіарна;
• порядок об’єднання страховиків у страховий пул: вільний, обмежений, з
урахуванням відповідних спеціальних критеріїв;
• форму відносин між учасниками пулу та страхувальниками, що стосується
укладання договору страхування: будь-яким учасником пулу, тільки
учасником-андеррайтером чи лідером пулу;
• в установлення ліміту відповідальності пулу;
• проведення спільної політики з перестрахування відповідальності, що
перевищує місткість пулу;
• здійснення спільної політики інвестування страхових резервів;
• проведення страхування на підставі загальних правил та тарифів.
Деякі із зазначених умов включаються в угоду про страховий пул як
безперечні принципи його організації. До таких безперечних принципів
належать, наприклад, умови про проведення страхування за єдиними
правилами та тарифами, умови здійснення єдиної політики з
перестрахування відповідальності, що перевищує місткість пулу, ліміт
його відповідальності.
Питання про прийняття інших умов як основоположних принципів організації
страхового пулу може бути вирішене різними шляхами.
На принципи організації страхового пулу впливають, насамперед, такі
чинники:
* цілі та завдання, які встановлені при його створенні;
* специфіка ризиків, для страхування яких створюється пул;
* правова та страхова нормативна база, що регламентує діяльність
страхових пулів у країні їх утворення;
* особливості національної економіки та національного страхового ринку,
що коригують міжнародний досвід страхових пулів.
Шляхом створення пулу вирішуються такі завдання:
* Заявляються умови для страхування ризиків, раніш невідомих і таких,
точно оцінити які дуже важко; таких, що трапляються рідко і не дають
змоги в разі максимального охоплення сформувати збалансований страховий
портфель; катастрофічних ризиків.
* За рахунок об’єднання фінансових засобів окремих страховиків
відповідно збільшується місткість пулу, а також підвищуються можливості
страховиків з прийняття на страхування значних ризиків.
* Підвищується надійність страхового захисту за рахунок збільшення
гарантій виконання страховиками своїх обов’язків з відшкодування
збитків. При цьому надійність страхового захисту, що гарантується пулом,
залежить від того, на основі якого договору будуються відносини між
страховиками — учасниками пулу та страхувальниками: співстрахування або
перестрахування. І якщо пул є співстрахувальним, то на основі якої
відповідальності: часткової, солідарної або субсидіарної — діють
учасники страхового пулу. Форми договорів та відповідальності, на
підставі яких будуються взаємовідносини учасників пулу, визначаються
угодою про пул.
Один із головних принципів організації страхового пулу — це визначення
ліміту його відповідальності.
Ліміт відповідальності пулу, чи максимальний обсяг зобов’язань за
договором страхування, що укладений від імені пулу, установлюється в
угоді про пул як сукупність максимальних обсягів відповідальності
кожного учасника пулу. У свою чергу, максимальний обсяг відповідальності
кожного страховика за окремим ризиком за договором страхування не може
перевищувати 10% сплаченого статутного фонду і сформованих вільних
резервів та страхових резервів страховика.
Місткість страхового пулу безпосередньо впливає на актуальність
вирішення питання про перестраховування відповідальності, що перевищує
зазначену місткість.
Перестрахувальні пули бувають таких видів:
• Пул ринку, або ринковий пул.
Ринковий пул є організаційною формою, яка об’єднує більшість компаній
ринку для прийняття великих чи дуже небезпечних, навіть катастрофічних
ризиків. Особливості пулу можуть бути корисними для покриття нових видів
страхування (наприклад, атомних ризиків).
* Урядовий перестрахувальний пул.
У деяких країнах з метою запобігання передання ризиків іноземним
закордонним перестраховикам урядами створюються центральні
перестрахувальні компанії або пули, у які всі страхові компанії, що
здійснюють страхування в державі, повинні передавати до перестрахування
всі ризики або їх частину.
* Андеррайтерські пули.
Невеликі компанії, що мають бажання вийти на новий ринок чи почати
проводити новий вид страхування, але не мають достатнього досвіду чи
необхідної місткості. У такому разі вони можуть об’єднуватись, утворюючи
пули з компаніями, що мають більший досвід, об’єднуючи андеррайтерські
можливості для прийняття на страхування конкурентоспроможних часток.
Україна також іде шляхом створення страхових і перестраховувальних
пулів. Нині вже існують ядерний пул, перестраховувальний «АВТО-КАСКО
ПУЛ», до яких увійшли найвідоміші українські страховики, що
спеціалізуються у відповідних галузях.
2. Суть перестрахування. Суб’єкти перестрахування
Прийнято вважати, що перший договір перестрахування було укладено в
Генуї в 1370 році. Предметом договору були товари, які перевозились на
морському судні з Генуї до Брюгге. Під дію договору підпала частина
цього рейсу: від Каделеса до Брюгге.
Систематичне використання перестрахування почалося з кінця XVI століття,
коли страховики – купці розподіляли між собою ризики в певних частках.
Проте початок формування сучасного ринку перестрахування відносять до
середини XIX століття, коли процес економічного розвитку і зростання
промисловості сприяли появі більш великих та складних ризиків,
реалізація яких могла призвести до катастрофічних наслідків. З’являються
спеціалізовані перестрахувальні компанії в Німеччині, Росії.
В Україні перші такі компанії з’явились на початку XX століття
(1910-1915 рр.) – земські страхові компанії – перестрахування вогневих
ризиків.
Можна сказати, що перестрахування з’явилося як спосіб підтримки
страховиків при збільшенні обсягів і використанні нових форм
страхування. Необхідність такої підтримки полягає в тому, що
індивідуальні можливості страховика по страхуванню, а також гарантії
повної та своєчасної виплати за великим одиночним ризиком досить
обмежені.
Система перестрахування, як і система прямого страхування, побудована на
розподілі ризику між декількома учасниками. Це дозволяє прямому
страховику, з одного боку, цілком виконати прийняті на себе страхові
зобов’язання перед страхувальником, а з іншого, полегшити навантаження
за виплатою у будь-якому страховому випадку, зберігаючи при цьому свою
фінансову надійність.
Найбільш часто застосовується визначення перестрахування, яке наведене у
Німецькому Торговому Статуті: „Перестрахування – це страхування ризику,
взятого на себе страховиком”.
У перестрахуванні застосовується своя термінологія та відповідні умови
страхування. Так, страховик, який перестраховує прийняті на себе ризики,
стає перестрахувальником, тобто цедентом. Хоча при цьому перед своїм
клієнтом залишається відповідальним у повному обсязі. Процес передачі
ризику або його частини називається цедуванням ризику або цесією. Процес
подальшої передачі даного ризику наступному перестраховику називається
ретроцесією, сторону, яка приймає такий ризик -ретроцесіонарієм.
При здійсненні перестрахування кожна страхова компанія виходить, з того,
що даний процес повинен бути економічно .ефективним при досягненні
поставленої цілі, а також повинен Враховувати вартість перестрахування.
Вартість– перестрахування включає:
частину страхової премії, що передасться перестраховику;
витрати компанії на ведення справи у зв’язку з передачею ризиків.
В самому процесі перестрахування закладене певне протиріччя. З одного
боку, перестраховик, фінансове підтримуючи страхову компанію, сприяє
збалансуванню її страхового портфелю, розширенню її страхової
діяльності, з іншого, перестрахування пов’язане з передачею доволі
значної частини страхової премії, а значить є можливість погіршення
підсумкових показників діяльності страхової компанії.
Виходячи із зазначеного, правильне визначення розміру перестрахування
має важливе значення для кожної страхової компанії. У зв’язку з цим,
визначальним є власне утримання цедента, яке представляє собою
економічно обґрунтований рівень суми, в межах якої страхова компанія
утримує на своїй відповідальності певну частку ризиків, які страхує, та
передаючи в перестрахування суми, що перевищують даний рівень. Існує
багато теорій та практичних рекомендацій по встановленню лімітів
власного утримання. Проте вони не враховують специфіки кожної окремої
страхової компанії. В рішенні зазначеної проблеми важливим с врахування
багатьох факторів (середньої збитковості за ризикам, що страхуються,
обсяг премії, середня доходність чи прибутковість операцій по
відповідному виду страхування, територіальний розподіл застрахованих
об’єктів, величина витрат на ведення страхової справи) та професійний
рівень андерайтерів.
Передавання ризиків у перестрахування здійснюється постійно або
одноразово.
За методом передавання ризиків у перестрахування перестрахувальні
операції поділяються на три види:
факультативні;
облігаторні (договірні);
факультативно-облігаторні.
Факультативні перестрахувальні операції характеризуються певною свободою
сторін договору перестрахування, існує можливість регулювання
страховиком розміру власного утримання. Попередньо умовою для укладання
договору факультативного перестрахування с сліп, який містить певну
інформацію про наміри сторін перестрахувальних відносин.
Облігаторне страхування передбачає обов’язкову передачу в
перестрахування раніше узгодженої частини ризику за всіма покриттями,
визначаються межі відповідальності, перестрахувальна комісія, обмеження
щодо покриття. Зазначений метод проведення перестрахування має свої
переваги:
досягнення рівномірності розподілу ризиків;
автоматичність прийняття ризиків;
розвиток довгострокових взаємовідносин між сторонами;
збільшення обсягів страхових операцій;
гарантії підтримки перестраховика.
Факультативно-облігаторне перестрахування поєднує риси факультативного
та облігаторного, використовується в особливо великих, небезпечних
ризиках, з можливістю кумуляції збитків та можливими катастрофічними
наслідками.
Перерозподіл ризику у перестрахувальник операціях відбувається за двома
формами:
пропорційною;
непропорційною.
Пропорційна форма – перестрахування історично перша форма та до кінця
XIX ст. єдина загальна форма перерозподілу ризиків. Сторони частково
приймають участь у розподілі відповідальності. Інтереси цедента й
перестраховика в цілому співпадають. Застосовується при обов’язковому
страхуванні відповідальності, при автокаско. Здійснюється за наступними
видами договорів перестрахування:
квотний – коли цедент зобов’язується передати пере-страховику частку у
всіх ризиках даного виду, а пере-страховик зобов’язується їх прийняти;
ексцедептаї суми – використовується, коли застраховані ризики різні за
страховими сумами; цедент несе відповідальність за всіма ризиками у
розмірі страхової суми , яка менша чи рівна власному утриманню, а
перестраховик – за всіма ризиками, де страхова сума перевищує розмір
власного утримання;
квотно-ексцендентний – змішаного типу, використовується дуже рідко,
поєднує риси двох попередньо зазначених договорів.
Непропорційне перестрахування широко стало застосовуватись після Другої
світової війни. Інтереси сторін можуть приймати суперечливий характер.
Найчастіше використовується в договорах страхування цивільної
відповідальності власників транспортних засобів за збиток, спричинений
третім особам в результаті ДТП. Ця форма страхування застосовується
також й там, де немає верхньої межі відповідальності страховика.
Здійснюється за наступними видами договорів:
ексцедента збитку – застосовується тоді, коли страховик намагається не
вирівняти окремі ризиків даного виду страхування, а спрямовує свою
діяльність безпосередньо на забезпечення фінансової рівноваги страхових
операцій;
ексцедента збитковості – перестрахування стосується всього страхового
портфелю, має на меті захистити фінансові інтереси страховика перед
наслідками надто великої збитковості.
Обслуговування договорів непропорційного перестрахування досить просте,
не вимагає особливих витрат.
В залежності від ролі, яку відіграє цедент і перестраховик в укладеному
між ними договорі, перестрахування поділяється на:
активне – означає передачу ризику;
пасивне – означає приймання ризику.
Отже, перестрахування – це вторинний розподіл ризику, що відбувається у
певній формі та за відповідними методами.
3. Методи перестрахування
Для досягнення поставленої мети страхова компанія використовує певні
форми і методи перестрахувального захисту. В процесі розвитку
перестрахувальних операцій сформувалися види перестрахувальних
договорів. За методами виділяють перестрахування пропорційне і
непропорційне.
Пропорційне перестрахування будується на основі розподілу
відповідальності (пропорційно розподіляються між сторонами
відповідальність, премії і страхові відшкодування), а непропорційне — на
основі очікуваних збитків. В останньому випадку участь перестраховиків у
збитку актуальна лише після того, як цедент проведе виплату заздалегідь
обумовленої певної частки (пріоритет).
Пропорційні договори передбачають, що відповідальність за ризиком, яка
підлягає передачі в перестрахування, розподіляється між страховиком і
перестраховиком пропорційно, що передбачає пропорційну участь
пере-страховика і цедента у всіх оригінальних ризиках, преміях і
збитках. Розрізняють такі види пропорційного перестрахування: квотні,
ексцедентні і квотно-ексцедентні. За умовами договору квотного
перестрахування компанія передає в перестрахування в узгодженій з
перестраховиком частці всі без винятку прийняті на страхування ризики з
певного виду страхування чи групі суміжних страхувань. Частка участі в
перестрахуванні виражається у відсотку від страхової суми, але можливе й
обумовлення конкретною величиною (квотою). Крім того, в договорах цього
виду для різних класів ризику за бажанням перестраховика встановлюються
верхні межі (ліміти) відповідальності перестраховика. Перестраховик
отримує відповідну частку премії і в такій же частці бере участь у
відшкодуванні шкоди, завданої в результаті настання страхового випадку,
незалежно від розмірів цього збитку.
Договори квотного перестрахування прості у виконанні, особливо для
цедента. Цедент передає перестраховику частку одержаних за певний
проміжок часу страхових платежів, залишаючи собі комісійну винагороду за
передачу ризику, що було обумовлено при укладенні договору
перестрахування.
Так само відбувається і регулювання збитків. Відповідно до одержаної
частки участі в ризиках перестраховик передає цеденту пропорційну
частину відшкодування, виплаченого за нього застрахованим. Інакше
кажучи, страхові виплати розподіляються між учасниками перестрахування у
такій самій пропорції, в якій між ними була розподілена страхова сума.
Здебільшого перестраховик бере участь у витратах цедента з розрахунків
зі страхувальником.
Квотне перестрахування, зменшуючи ризик цедента з усіх договорів, які
передані в перестрахування, все ж не дає знизити ризик інших договорів
страхового портфеля. Найбільше квотні договори використовуються при
страхуванні цивільної відповідальності власників транспортних засобів і
при страхуванні автокаско.
Договір ексцедентного перестрахування є складнішим видом пропорційного
перестрахування. Воно застосовується у тому разі, коли застраховані
ризики суттєво відрізняються за страховою сумою. Укладаючи договір
ексцедентного перестрахування, партнери визначають розмір максимальної
власної участі страховика в покритті деяких груп ризику. З цією метою
аналізують статистичні дані й проводять актуарні розрахунки. Максимум
власної участі страховика називається ексцедентом.
Перевищення страхових сум за встановлений рівень (ліміт) власної участі
страховика в покритті ризику передається в перестрахування одному або
кільком перестраховикам. Таке перевищення страхових сум ризику,
переданих у перестрахування, називається надбанням ексцедента.
Договір ексцедентного перестрахування визначає максимальний рівень у
кожній групі ризиків, які перестраховик зобов’язаний прийняти з
покриття. Максимум участі перестраховика в покритті ризику називається
кратністю власної участі цедента.
При укладанні договору ексцедентного перестрахування виключаються
будь-які ризики, страхова сума яких менша або дорівнює встановленому для
даного портфеля числу часток власної участі страховика. І навпаки,
ризики, страхова сума яких перевищує власну участь страховика,
вважаються перестрахованими. Відсоток перестраховки буде тим більший,
чим вища страхова сума для даного ризику. Такий вид перестрахування
передбачає встановлення “абсолютного власного утримання” компанії
цедента, в межах якого цедент сам несе відповідальність з усіх ризиків з
розміром страхової суми, меншої або рівної власному утриманню до певного
ліміту відповідальності у відповідній пропорції за всіма ризиками,
страхові суми за яким перевищують розмір власного утримання компанії
цедента.
Отже, можемо зробити висновок, що перестрахування на базі ексцедента
суми полягає в тому, що страхувальник повністю бере на себе
відповідальність за відшкодування шкоди в межах усієї страхової суми по
застрахованому об’єкту, але ексцедент, тобто перевищення страхової суми
над власним утриманням страховика, передається перестрахувальнику.
На практиці часто квотний договір і договір ексцедента суми застосовують
комбіновано. Страховик таким чином прагне, як правило, отримати
перестрахувальний захист із найнебезпечніших ризиків.
Зміст квотно-ексцедентного договору полягає у поєднанні двох договорів
квотного й ексцедентного та передбачає встановлення ексцедента залежно
від визначеної частки (квоти) власного утримання. Портфель такого виду
страхування перестраховується квотна, а перевищення сум страхування
ризиків понад встановлену квоту (норму), в свою чергу, підлягає
перестрахуванню на принципах ексцедентного договору.
Таким чином, характерною особливістю всіх видів пропорційного
перестрахування є те, що збитки, як і премія за оригінальними полісами,
поширюються між цедентом і перестраховиком у відповідній пропорції і з
прив’язкою до страхової суми.
Непропорційне перестрахування використовується в різних видах
страхування, але найчастіше за договорами страхування цивільної
відповідальності власників транспортних засобів за збитки, спричинені
третім особам у результаті ДТП. Непропорційне перестрахування
поділяється на договори ексцедента збитку і договір ексцедента
збитковості.
За договором ексцедента збитку механізм перестрахування вступає в дію
тоді, коли остаточна сума збитку за застрахованим ризиком перевищує
обумовлену в договорі суму (пріоритет, франшизу) у разі настання
страхового випадку. Перестрахування на базі ексцедента збитку полягає в
тому, що страховик бере участь у компенсації частини страхової виплати,
яка здійснюється страховиком тільки тоді, коли такий збиток при настанні
одного страхового випадку перевищить обумовлену договором страхування
суму. Зазвичай такий договір укладається відносно всіх договорів одного
виду страхування, укладених прямим страховиком.
За договором ексцедента збитковості покриваються не окремі ризики
(збитки), а збитковість за всім портфелем договорів, які має цедент
заданим видом страхування. Перестраховик бере участь у відшкодуванні
збитків у тих випадках, коли збитковість за певний строк перевищує
обумовлений договором перестрахування відсоток.
Практика страхового підприємництва свідчить, що депо створюється
переважно при укладанні пропорційних договорів перестрахування. Це
зумовлюється тим, що при проведенні перестрахування на базі договору
ексцедента збитку та календарного року немає резерву премій, а це не дає
економічних підстав для створення й утримання депо незароблених премій.
У свою чергу, премія за договором ексцедента збитку розраховується
відповідно до страхового покриття і не враховує депо. Щодо
перестрахування великих страхових ризиків, то кожен з них у випадку
реалізації покривається перестраховиком, згідно з договором, відразу
після надання відповідних документів і не вимагає попереднього створення
запасів коштів у цедента.
Розрахунки між сторонами договору охоплюють підсумкові фінансові
результати цедента (або лише відшкодування за виключно великими
збитками), а не лише окремі договори страхування і збитки, як це буває
під час укладання договорів пропорційного перестрахування.
Одним із варіантів непропорційного перестрахування є перестрахувальне
перевищення збитків, коли страховик намагається не вирівнювати окремі
ризики певного виду, а переслідує мету забезпечити фінансову рівновагу
страхових операцій в цілому, яка може бути порушена припиненням збитку в
особливо великих розмірах з деяких ризиків страхового портфеля.
За зазначеними умовами договору, перестраховик бере зобов’язання покрити
ту частину збитку, яка вища від встановленої суми власної участі
цедента, але нижча зафіксованої в договорі суми, що дорівнює верхній
межі відповідальності перестраховика. Взяті таким чином зобов’язання
стосуються всіх збитків, які були зумовлені одним стихійним лихом, що
складає страховий ризик.
Якщо в результаті настання страхового випадку буде завданий збиток
багатьом страхувальникам, то він розглядатиметься виключно як груповий
збиток. Зобов’язання страховика встановлюються відносно групового
збитку.
Власна участь цедента у покритті збитку називається пріоритетом, або
франшизою, а верхня максимальна межа відповідальності перестраховика за
наслідки одного стихійного лиха, яке спричинило збиток, —лімітом
перестрахувального покриття.
Література
1. Александрова М.М. „Страхування” ЦУЛ – 2002 рік.
Горбач Л.М. „Страхова справа” Київ – 2003 рік.
PAGE
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
