Курсова робота
Правове регулювання страхових відносин
ЗМІСТ
Вступ
Розділ 1. Аналіз правового регулювання страхових відносин в Україні:
1.1 Поняття та істотні умови договору
страхування………………………………………..
1.2 Сторони в страхових відносинах, їх права та
обов’язки…………………………….
1.3 Законодавчий порядок укладання, зміни та припинення страхових
відносин……………………………………………………….
…………………………………………………
Розділ 2. Державне регулювання страхової діяльності:
2.1 Правове забезпечення
страхування…………………………………………………….
……..
2.2 Структура, завдання та функції органів державного нагляду за
страховою
діяльністю……………………………………………………..
………………………………………………
Розділ 3. Загальна характеристика класифікації страхування:
3.1. Поняття даної класифікації та її
значення……………………………………………………
3.2. Класифікація страхування за
об’єктами………………………………………………………
3.3. Поняття обов’язкового та добровільного
страхування…………………………………
Висновок……………………………………………………….
………………………………………………..
Список використаних
джерел…………………………………………………………
……………..
Вступ
Аналіз теми моєї курсової роботи „Правове регулювання страхових
відносин” я хотів б розпочати саме з короткої характеристики історії
виникнення такого поняття як „страхування”. Якщо ми заглянемо в сторінки
історії, то можна побачити, що окремі елементи страхування були відомі
ще за тисячі років до нашої. На жаль, інформація, що дійшла до нас із
давніх часів, не дає системного уявлення про зародження цього надійного
способу захисту економічних інтересів громадян, виробничих і соціальних
формувань. Значно легше відновлювати форми та окремі властивості
будівель, споруд, навіть тварин, ніж економічні зв’язки між людьми.
Археологічні знахідки дають можливість стверджувати: уже у стародавні
часи різні народи добре усвідомлювали необхідність спорудження
громадських спеціальних приміщень для зберігання запасів провізії на
випадок можливої небезпеки.
У літературі є посилання на те, що ознаки страхування в грошовій формі
проглядалися дуже давно. Так, у шумерів у третьому тисячолітті до нашої
ери торгівцям видавали грошову позику, скажімо, для створення «спільної
каси», щоб захистити їхні інтереси на випадок утрати вантажу під час
перевезення. Пізніше територія, де проживав цей народ (теперішній Ірак),
відійшла до складу рабовласницького Вавилону.)Закони вавилонського царя
Хаммурапі (1792—1750 pp. до н. е) вимагали укладення угоди між
учасниками торговельного каравану про спільне покриття збитків у разі
несподіваної пригоди, наприклад нападу на когось із них розбійників.
Багато свідчень дійшло до нас про відносно поширене взаємне страхування
ритуальних витрат у Стародавньому Римі. Тут надавали великого значення
культу похорону. Улаштування похоронних процесій і спорудження
пам’ятників вимагало значних витрат. Незаможні римляни накопичували
потрібні гроші у професійних колегіях і спілках. Цільове використання
коштів забезпечувалося правовими гарантіями. Лише особа, зазначена в
заповіті, могла отримати належні кошти і витратити їх на ритуальні
заходи, пов’язані з похоронами заповідача. На страхові суми не
поширювалися претензії будь-яких кредиторів. Навіть рабовласник (якщо
він не значився в заповіті) не мав права на страхову суму раба. Але він
міг відмовити колегії в наданні тіла раба для поховання, тоді колегія за
рахунок страхової суми здійснювала символічні похорони, тобто ховала
померлого «в уяві».
У середньовіччі страхування поступово поширювалося й на інші ризики.
Воно здійснювалось через гільдії (братства) та цехи. Стосунки між
членами тут були тіснішими, ніж у колегіях Стародавнього Риму. Згодом
гільдії почали спеціалізуватися за окремими професіями. Серед них
з’явилися й захисні гільдії, що мали завданням охорону особи й майна
своїх членів від різних зазіхань. Принцип взаємодопомоги закріплювався у
статуті гільдії. Поступово тут формувався перелік страхових подій та
уточнювався розмір внесків і виплат.
Сьогодні важко з упевненістю стверджувати, в якій саме країні було
засновано перше страхове товариство. Існують посилання на те, що
тамтешні заможні селяни почали об’єднуватися в спілки для взаємного
захиcтy від утрат на випадок вогню або загибелі худоби. У разі нещастя
частину збитків потерпілим відшкодовували грішми, а решту — матеріалами
або працею. Отже, страхових резервів і регулярних страхових внесків тут,
очевидно, ще не існувало.
Більш переконливим є твердження про те, що поява страхових товариств
пов’язана із зародженням капіталістичних відносин, і насамперед на
морському-транспорті та в торгівлі, де, до речі, було нагромаджено
досвід різних моделей захисту власників суден і вантажів на випадок їх
знищення, пошкодження або пограбування під час рейсу.
З розвитком капіталізму класичне страхування із Західної Європи прийшло
в Росію. У XVIII столітті в Петербурзі та Москві з’явилися філії
англійських страхових компаній. З упровадженням державної монополії на
страхову діяльність (1786) почали створюватися державні страхові
організації. Це зумовлювалося потребами довгострокового кредитування.
Маніфест «Про заснування державного позикового банку» дозволяв операції
лише з тими домами, «які на страх до свого ж банку будуть передані». З
цією метою при банку була створена страхова економія. Вона приймала на
страхування будинки в обох столицях та інших містах, але виключно
кам’яні, покриті залізом або черепицею. Страхова премія визначалася в
розмірі 1,5 % від прийнятої на страхування суми.
Архівні матеріали дають підстави вважати, що перше страхове товариство
на території сучасної України було засноване на початку 1812 року у
Феодосії.
За договором страхування одна сторона (страховик) зобов’язується у разі
настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні
(страхувальникові) або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму
(страхову виплату), а страхувальник зобов’язується сплачувати страхові
платежі та виконувати інші умови договору.
Щодо страхових відносин, необхідно сказати, що з правової точки зору
вони регулюються Цивільним кодексом України, договором страхування,
Законом України „Про страхування” та іншими нормативними актами [2].
Законом може бути встановлений обов’язок фізичної або юридичної особи
бути страхувальником життя, здоров’я, майна або відповідальності перед
іншими особами за свій рахунок чи за рахунок заінтересованої особи
(обов’язкове страхування).
Розділ 1. Аналіз правового регулювання страхових відносин в Україні:
1.1 Поняття та істотні умови договору страхування
Страхові правовідносини як різновид цивільно-правових відносин можуть
виникати з різних юридичних фактів. Одним із таких фактів може бути
договір страхування — цивільно-правовий правочин, що укладається за
взаємною згодою сторін. При цьому характерною рисою договірних стосунків
є рівність сторін, їх юридична незалежність одна від одної. Окрім цього,
страхові правовідносини можуть виникати і внаслідок імперативної
вказівки, передбаченої в законі чи підзаконному нормативному акті.
У даному разі йдеться про обов’язкове страхування, основні види якого
визначаються у ст. 7 Закону України «Про страхування».
Держава встановлює обов’язкове страхування тоді, коли необхідність
відшкодування матеріального збитку чи надання іншої грошової допомоги
зачіпає інтереси не лише конкретної потерпілої особи, але й суспільні
інтереси в цілому. При цьому державне обов’язкове особисте страхування
певних категорій осіб, умови праці яких пов’язані з підвищеним ризиком
для їх життя чи здоров’я, замінюється на безпосередню виплату
компенсацій потерпілим з Державного бюджету України.
І обов’язкове, і добровільне страхування оформляється договором
(страховим полісом). Договір страхування виступає як документ, що
підтверджує виникнення та існування страхових правовідносин.
Згідно зі ст. 16 Закону України «Про страхування» договір страхування —
це письмова угода між страхувальником та страховиком, за якою страховик
бере на себе зобов’язання у разі настання страхового випадку виплатити
страхову суму або відшкодувати завданий збиток у межах страхової суми
страхувальнику чи іншій особі, визначеній страхувальником, або на
користь якої укладено договір страхування (надати допомогу, виконати
послугу тощо), а страхувальник зобов’язується сплачувати страхові
платежі у визначені терміни та виконувати інші умови договору.
У договорі страхування отримують належне вираження характеристики
цивільно-правового договору як правового інституту, і в зв’язку з цим
договір страхування належить до категорії двосторонніх, оплатних та
реальних договорів.
Угода про страхування укладається між страхувальником і страховиком, у
кожного з яких є взаємні права та обов’язки. Оплатність договору
страхування означає, що страхувальник сплачує страховий платіж з
розрахунку отримати в майбутньому страхове відшкодування. При цьому,
якщо обов’язок страхувальника є безумовним, то обов’язок страховика
здійснити страхову виплату виникає лише у разі настання страхового
випадку (крім окремих видів особистого страхування).
Відповідно до ст. 983 ЦК України, ст. 18 Закону України «Про
страхування» договір страхування набирає чинності з моменту внесення
страхувальником першого страхового платежу, якщо інше не встановлено
договором. Визначення договору страхування консенсуальним припускає
можливість виплати страховиком страхового відшкодування ще до сплати
страхувальником першого страхового платежу, що є вкрай невигідним для
страховика [2,8].
Відповідно до цивільного законодавства договір страхування визнається
укладеним лише у тому разі, коли між сторонами в належній формі було
досягнуто згоди за всіма його істотними умовами, тобто такими, без яких
він не може вступити в силу. Істотною умовою договору страхування є
визначення предмета договору.
Предметом договору страхування можуть бути майнові інтереси, які не
суперечать закону і пов’язані з життям, здоров’ям, працездатністю та
пенсійним забезпеченням (особисте страхування); володінням,
користуванням і розпорядженням майном (майнове страхування);
відшкодуванням шкоди, завданої страхувальником третім особам
(страхування відповідальності). Крім цього, у договорі страхування мають
бути визначені: страховий ризик (перелік страхових випадків), розмір
страхової суми, розмір страхового платежу і строки його сплати, строк
дії договору та інші умови, визначені актами цивільного законодавства
(статті 980, 982 ЦК України).
Під страховим ризиком слід розуміти обумовлені в договорі події,
шкідливий наслідок яких може спричинити зменшення чи втрату майнових
інтересів страхувальника. Ці події характеризуються тим, що сторони
договору можуть передбачити лише ймовірність, але аж ніяк не неминучість
їх настання1, тому, наприклад, у Франції договір страхування належить до
категорії ризикових договорів.
У свою чергу страховий випадок — це подія, передбачена договором
страхування або законодавством, що відбулася, і з настанням якої виникає
обов’язок страховика здійснити виплату страхової суми (страхового
відшкодування) страхувальнику, застрахованій або іншій третій особі
(вигодонабувачу).
Страхова сума у договорі страхування визначає граничний розмір
зобов’язань страховика щодо відшкодування збитків, зумовлених настанням
страхового випадку. В особистому страхуванні страхова сума
встановлюється за згодою сторін і обмежується лише фінансовими
можливостями страхувальника щодо сплати страхових внесків. При
здійсненні майнового страхування страхова сума визначається страховою
(дійсною) вартістю майна або її частиною.
Страхування відповідальності передбачає встановлення у договорі ліміту
відповідальності страхувальника, який бере на себе страховик. Визначити
наперед розмір шкоди, заподіяної страхувальником третім особам,
неможливо. Тому при укладенні договору страхування відповідальності
еквівалентом страхової суми береться середня ймовірна величина збитків,
заподіяних, наприклад, джерелом підвищеної небезпеки за певний період на
певній території.
Страховий платіж (страховий внесок, страхова премія) — плата за
страхування, яку страхувальник зобов’язаний внести страховику згідно з
договором страхування. Відповідно до ст. 982 ЦК України істотною умовою
договору страхування є також строки сплати страхового внеску. Розмір
страхових внесків визначається відповідно до страхових тарифів [8].
Страховий тариф — це ставка страхового внеску з одиниці страхової суми
чи об’єкта страхування. Розраховуються страхові тарифи математично на
підставі відповідних статистичних даних про настання страхових випадків.
За бажанням сторін істотними можуть бути визнані й інші умови. До них
належать: момент набрання договором страхування чинності, франшиза,
пільги та знижки. Специфічною умовою, що часто фігурує у договорах
страхування, є франшиза. Франшиза — це частина збитків, що не
відшкодовується страховиком згідно з договором страхування (ст. 9 Закону
України «Про страхування»). Ці збитки покриваються страхувальником
самостійно за рахунок власних коштів. У договорі страхування франшиза
встановлюється у твердому грошовому еквіваленті або у відсотковому
відношенні до страхової суми. Розрізняють умовну та безумовну франшизу.
Умовна франшиза передбачає звільнення страховика від обов’язку
відшкодувати збитки, що не перевищують встановленої суми, і повне
відшкодування збитків, розмір яких є більшим від суми франшизи.
Встановлення у договорі безумовної франшизи означає, що зі страхового
відшкодування завжди вираховується сума франшизи.
1.2 Сторони в страхових відносинах, їх права та обов’язки
До кола учасників договору страхування належать: страховик,
страхувальник, застрахована особа, вигодонабувач та страхові посередники
(страхові агенти та страхові брокери).
Страховик посідає особливе місце у страховому правовідношенні, оскільки
саме з його діями пов’язане досягнення основної мети, заради якої
виникає страхове правовідношення, — виплата страхової суми у розмірі та
випадках, передбачених договором.
Згідно зі ст. 2 Закону України «Про страхування» страховиками визнаються
фінансові установи, створені у формі акціонерних, повних, командитних
товариств або товариств з додатковою відповідальністю (з мінімальною
кількістю учасників не менше трьох осіб). Нещодавно в Україні почали
створюватися кептивні страхові компанії. Кептив (англ. captive) — це
акціонерна страхова компанія, яка обслуговує корпоративні страхові
інтереси засновників, а також самостійно господарюючих суб’єктів, що
належать до структури багатопрофільних концернів або великих
фінансово-промислових груп. Діяльність кептиву безпосередньо пов’язана з
комерційними банками, пенсійними та інвестиційними фондами, іншими
фінансово-кредитними інститутами. Саме ці фінансові та банківські
структури, як правило, виступають засновниками кептивних страхових
компаній [2].
Необхідною умовою виходу страхової компанії на страховий ринок України є
наявність ліцензії для проведення страхових операцій на території
України.
З 17 вересня 1993 р. до 15 грудня 1999 р. правом видачі ліцензій був
наділений Комітет у справах нагляду за страховою діяльністю. У даний час
повноваження Комітету здійснює Міністерство фінансів України, у складі
якого створено Департамент нагляду за страховою діяльністю.
З метою розвитку та захисту національного страхового ринку чинне
законодавство визначає, що страховою діяльністю в Україні можуть
займатися виключно страховики-резиденти. У зв’язку з цим загальна частка
іноземних юридичних осіб та іноземних громадян у статутному фонді
страховика не повинна перевищувати 49 відсотків. Статтею 30 Закону
України «Про страхування» передбачено, що мінімальний розмір статутного
фонду страховика, який займається видами страхування іншими, ніж
страхування життя (майнове страхування і страхування відповідальності),
встановлюється в сумі, еквівалентній 1 млн. євро, а страховика, який
займається страхуванням життя, — 1,5 млн. євро за валютним обмінним
курсом валюти України.
Для більш повної реалізації своїх можливостей страховики за договором
між собою можуть створювати об’єднання у формі спілок, асоціацій, метою
створення яких є координація діяльності, представництво та захист
спільних майнових інтересів, здійснення спільних програм. Однак
займатися страховою діяльністю об’єднанням заборонено. Асоціації і
спілки діють на підставі установчого договору та статуту і набувають
прав юридичної особи після їх державної реєстрації. При цьому члени
асоціацій (спілок) зберігають свою самостійність і права юридичних осіб.
До числа таких об’єднань належать Моторне (транспортне) страхове бюро
України (МТСБУ), Авіаційне страхове бюро (Повітряний кодекс України,
частини 2, 3 ст. 103) та Морське страхове бюро (Кодекс торговельного
мореплавства України, частини 3, 4 ст. 242) [6,7].
Закон дозволяє громадянам та юридичним особам створювати товариства
взаємного страхування з метою захисту своїх майнових інтересів. Членство
у таких товариствах здійснюється через страхове правовідношення, тому
початок членства збігається з початком дії договору страхування.
Відповідно до чинного законодавства страховики можуть реалізовувати свої
послуги через посередників: страхових агентів і брокерів. Діяльність
страхових посередників на страховому ринку України регламентується
Законом України «Про страхування» (ст. 15) та Положенням про порядок
провадження діяльності страховими посередниками, затвердженим постановою
Кабінету Міністрів України від 18 грудня 1996 р.
Відповідно до цього Закону страховими агентами можуть бути як фізичні,
так і юридичні особи, які діють на ринку страхових послуг від імені та
за дорученням страховика. Через них страховик може укладати договори
страхування, отримувати страхові платежі. На агентів покладаються
функції рекламування страхових послуг і консультування страхувальників з
різних питань. За свою діяльність вони отримують комісійну винагороду у
розмірах, передбачених умовами агентської угоди (договору доручення) зі
страховиком.
Страховий брокер — це фізична чи юридична особа, що зареєстрована у
встановленому порядку як суб’єкт підприємницької діяльності та здійснює
посередницьку діяльність на страховому ринку від свого імені на підставі
брокерської угоди (договору комісії) з особою, яка має потребу у
страхуванні як страхувальник. Страхові брокери — це громадяни, які
зареєстровані в установленому порядку як суб’єкти підприємницької
діяльності, не мають права отримувати та перераховувати страхові
платежі, страхові виплати та виплати страхового відшкодування.
Страхувальниками можуть бути фізичні та юридичні особи, що уклали
договір страхування або є страхувальниками відповідно до законодавства
України і вносять страхові платежі. Іноземці, особи без громадянства та
іноземні юридичні особи на території України користуються правом на
страховий захист нарівні з громадянами і юридичними особами України.
Результатом укладення між страхувальником та страховиком договору
страхування є виникнення правовідношення, зміст якого об’єднує в собі
права та обов’язки обох сторін. Конкретний перелік прав та обов’язків
визначається договором страхування, однак Законом України «Про
страхування» в імперативному порядку передбачені ті обов’язки сторін,
виконання яких є обов’язковим.
Згідно зі ст. 21 вказаного Закону на страхувальника покладаються такі
обов’язки: 1) своєчасно вносити страхові платежі; 2) при укладенні
договору страхування надавати інформацію страховикові про всі відомі
йому обставини, що мають істотне значення для оцінки страхового ризику,
і надалі інформувати його про будь-які зміни страхового ризику; 3)
вживати заходів щодо запобігання та зменшення збитків, завданих
внаслідок настання страхового випадку; 4) повідомити страховика про
настання страхового випадку в термін, передбачений умовами страхування;
5) повідомити страховика про інші діючі договори страхування щодо
об’єкта, який страхується. Якщо страхувальник не повідомив страховика
про те, що об’єкт уже застрахований, новий договір страхування є
нікчемним (ст. 989 ЦК України). Наведений перелік не є вичерпним, тому в
договорі страхування можуть передбачатися й інші обов’язки
страхувальника [8].
Права страхувальника поєднуються з відповідними обов’язками страховика,
основними серед яких є: 1) ознайомити страхувальника з умовами та
правилами страхування; 2) протягом двох робочих днів, як тільки стане
відомо про настання страхового випадку, вжити заходів щодо оформлення
всіх необхідних документів для своєчасної виплати страхового
відшкодування; 3) у разі настання страхового випадку виплатити страхове
відшкодування у передбачений договором термін. За несвоєчасну виплату
страхової суми страховик несе майнову відповідальність шляхом сплати
страхувальникові неустойки (штрафу, пені), розмір якої визначається
угодою сторін; 4) відшкодувати витрати, понесені страхувальником у разі
настання страхового випадку щодо запобігання або зменшення збитків, якщо
це передбачено умовами договору; 5) за заявою страхувальника у разі
здійснення страховиком заходів, що зменшили страховий ризик, переукласти
з ним договір страхування; 6) тримати в таємниці відомості про
страхувальника та його майнове становище, крім випадків, передбачених
законодавством України (ст. 988 ЦК України, ст. 20 Закону України «Про
страхування») [9].
Певні обов’язки страховика випливають і з інших норм закону. Так,
наприклад, страховик зобов’язаний видати документ на підтвердження
укладення договору страхування (страхове свідоцтво чи поліс), скласти
страховий акт (аварійний сертифікат). За взаємною домовленістю сторін на
страховика можуть бути покладені додаткові обов’язки.
Крім сторін, до кола учасників договору страхування належать
застраховані особи та вигодонабувачі.
Застрахована особа — це фізична особа, про страхування якої
страхувальник укладає із страховиком договір особистого страхування,
тобто особа, в житті якої може відбутися страховий випадок,
безпосередньо пов’язаний з особистістю чи обставинами її життя. Це може
бути неповнолітня особа — дитина (при страхуванні її батьками),
недієздатний інвалід (при страхуванні його опікуном) чи працівник (при
страхуванні працівника фірмою) і т. д. За загальним правилом на
укладення таких договорів особистого страхування потрібна згода самих
застрахованих осіб, оскільки у визначених законодавством випадках вони
можуть набувати прав і обов’язків страхувальника за договором [2].
Страхувальники мають право укладати договори страхування на користь
третіх осіб — вигодонабувачів (ст. З Закону України «Про страхування»).
Якщо при особистому та майновому страхуванні ці особи конкретно
зазначаються у договорі й страхувальник може замінювати їх до настання
страхового випадку, то при страхуванні цивільної відповідальності такої
можливості немає. У цьому разі статусу вигодонабувача набувають ті
особи, яким страхувальник завдасть майнової шкоди, а тому вказати їх
наперед у договорі неможливо. Як самі потерпілі особи, так і розмір
завданої їм шкоди визначаються лише після настання страхового випадку.
1.3 Законодавчий порядок укладання, зміни та припинення страхових
відносин
Укладення договору страхування відбувається на підставі письмової
заяви-анкети страхувальника за формою, встановленою страховиком, у якій
вказуються всі обставини, що мають суттєве значення для визначення
страхового ризику. Страховик також має право запросити у страхувальника
баланс або довідку про фінансовий стан, підтверджені аудитором
(аудиторською фірмою).
Після досягнення між сторонами згоди за всіма істотними умовами
договору, а також сплати страхувальником страхового внеску страховик
оформляє страховий поліс.
Страховий поліс — це документ, що видається страхувальнику і
безпосередньо засвідчує факт страхування за договором або підтверджує
умови обов’язкового страхування згідно з чинним законодавством та
містить зобов’язання страховика виплатити страхувальникові у разі
настання страхового випадку визначену умовами договору страхування певну
суму коштів (страхове відшкодування).
Правове значення страхового полісу (свідоцтва) полягає в тому, що він
поєднує в собі значення документа, який згідно з вимогами українського
законодавства надає договору письмової форми (ст. 18 Закону України «Про
страхування»), передає згоду страхувальника на пропозицію страховика
укласти договір і є доказом укладення договору.
Страховий поліс повинен обов’язково містити такі реквізити: назву
документа; назву, юридичну адресу і банківські реквізити страховика;
прізвище, ім’я, по батькові або назву страхувальника, його адресу;
об’єкт страхування; страхову суму (ліміт відповідальності страховика);
зазначення страхового ризику (перелік страхових випадків); визначення
розміру страхового тарифу, розміру страхового внеску, строків і порядку
його внесення; строк дії договору (полісу); порядок зміни та припинення
дії договору; права та обов’язки сторін і відповідальність за
невиконання або неналежне виконання умов договору; інші умови за згодою
сторін, у тому числі доповнення до правил страхування або винятки з них;
підписи сторін. Недодержання письмової форми договору страхування
спричиняє визнання його нікчемним (її. 2 ст. 981 ЦК України).
Після укладення договору страхування досить часто виникає потреба у
внесенні до нього змін. Щоб забезпечити стабільність майнового обороту і
впевненість у цьому сторін договору, закон забороняє односторонню зміну
його умов, за винятком випадків, передбачених законодавчими актами.
Зокрема, ст. 9 Закону України «Про страхування» передбачено, що у разі
несплати страхувальником чергового страхового внеску в розмірі та у
строки, передбачені правилами та договором страхування життя, таким
договором може бути передбачено право страховика в односторонньому
порядку зменшити розмір страхової суми або страхових виплат.
Зміна змісту договору означає, що зобов’язання сторін діють відповідно
до змінених умов щодо його предмета, місця, строків виконання. Закон
України «Про страхування» передбачає можливість зміни страхувальника
протягом дії договору страхування. Так, наприклад, у разі смерті
страхувальника-громадянина, який уклав договір майнового страхування,
його права та обов’язки переходять до спадкоємців. У всіх інших випадках
права та обов’язки страхувальника переходять до третіх осіб лише за
згодою страховика, якщо інше не передбачено договором страхування.
У разі смерті страхувальника, який уклав договір особистого страхування
на користь третьої особи, його права та обов’язки можуть перейти до
осіб, на яких відповідно до закону покладено обов’язки щодо охорони прав
та інтересів застрахованої особи (п. 2 ст. 994 ЦК України) [8].
Якщо в період дії договору страхування страхувальника — фізичну особу в
судовому порядку було визнано недієздатною або обмеженою у дієздатності,
то всі права й обов’язки покладаються на її опікуна чи піклувальника.
При цьому договір страхування цивільної відповідальності припиняє дію з
моменту визнання особи недієздатною.
У свою чергу, реорганізація страхувальника — юридичної особи зумовлює
перехід всіх її прав і обов’язків, які випливають з договору
страхування, до правонаступника за згодою страховика, про що вносяться
зміни у договір.
Виплата страхової суми чи страхового відшкодування здійснюється
страховиком на підставі страхового акта (аварійного сертифіката), що
складається страховиком або уповноваженою ним особою у формі, яка
встановлюється страховиком. У страховому акті остаточно вирішується
питання про визнання факту заподіяння шкоди внаслідок настання
страхового випадку, про розмір збитків та розмір страхового
відшкодування.
Загальноприйнято, що страхове відшкодування не може перевищувати розміру
страхової суми та розміру реальних збитків, завданих страховим випадком.
Тому, якщо страхової суми не вистачає для повного покриття збитків,
страхувальник зобов’язаний компенсувати різницю самостійно.
Дане правило не поширюється на особисте страхування, тому що за
договором особистого страхування страхова виплата здійснюється незалежно
від сум, що виплачуються за державним соціальним страхуванням,
соціальним забезпеченням, а також відшкодуванням шкоди.
Страховик наділений правом відстрочення виплати страхового відшкодування
у тому разі, коли проводиться адміністративне чи судове розслідування
страхового випадку до завершення розслідування, а також — коли існує
підозра наявності умислу в діях страхувальника, пов’язаних із
розглядуваними подіями, до отримання всіх необхідних документів.
Після проведення виплати страхова сума зменшується на відповідну частку,
а сам договір страхування продовжує діяти.
Винятки становлять лише окремі види страхування відповідальності. Так,
наприклад, при обов’язковому страхуванні цивільної відповідальності
власників транспортних засобів у разі виплати страхового відшкодування
третій особі страховиком в обсязі більшому ніж 25 відсотків страхової
суми, страхувальник, з вини якого була скоєна дорожньо-транспортна
пригода, має переукласти договір обов’язкового страхування цивільної
відповідальності на повну страхову суму.
Згідно зі ст. 26 Закону України «Про страхування» до страховика, який
виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у
межах фактичних затрат переходить право вимоги, яке страхувальник або
інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи,
відповідальної за заподіяний збиток. Таке право може виникати у
страховика після страхової виплати і при здійсненні страхування
цивільної відповідальності у разі, коли страховий випадок був зумовлений
навмисними діями чи бездіяльністю або навіть умисним злочином,
правопорушенням страхувальника чи інших зацікавлених осіб
(вигодонабувачів).
За наявності певних обставин страховик має право відмовити
страхувальнику у виплаті страхового відшкодування. До них належать:
1) навмисні дії страхувальника або особи, на користь якої укладено
договір страхування, якщо вони були спрямовані на настання страхового
випадку. Зазначена норма не поширюється на дії, пов’язані з виконанням
громадського чи службового обов’язку, дії у стані необхідної оборони
(без перевищення її меж), або захисту майна, життя, здоров’я, честі,
гідності та ділової репутації;
2) вчинення страхувальником-громадянином або іншою особою, на користь
якої укладено договір страхування, умисного злочину, що призвів до
страхового випадку;
3) подання страхувальником завідомо неправдивих відомостей про об’єкт
страхування або про факт настання страхового випадку;
4) одержання страхувальником повного відшкодування збитків за договором
майнового страхування від особи, яка їх завдала;
5) несвоєчасне повідомлення страхувальником відомостей про настання
страхового випадку без поважних на те причин або створення страховикові
перешкод у з’ясуванні обставин, характеру та розміру збитків;
6) інші випадки, передбачені законодавством України (ст. 991 ЦК
України, ст. 26 Закону України «Про страхування»).
Після прийняття страховиком рішення його зміст доводиться у письмовій
формі до страхувальника з обґрунтуванням причин відмови. Страхувальник
зі свого боку має право оскаржити рішення у судовому порядку.
Припинення договору страхування можливе у разі: 1) закінчення терміну
його дії; 2) виплати страховиком страхової суми (страхового
відшкодування) у повному розмірі; 3) несплати страхувальником платежів у
встановлені договором терміни; 4) ліквідації страхувальника — юридичної
особи або смерті страхувальника-громадяни-на; 5) ліквідації страховика у
порядку, встановленому законодавством України; 6) настання подій, у силу
яких відпала можливість настання страхового випадку або саме існування
страхового ризику припинилося через обставини, відмінні від страхового
випадку; 7) в інших випадках, передбачених законодавством України.
У разі виникнення спору щодо договору страхування після його припинення
сторони можуть звернутися до суду з відповідним позовом. Згідно з п. 1
ст. 268 ЦК України позовна давність не поширюється на вимогу
страхувальника (застрахованої особи) до страховика про здійснення
страхової виплати (страхового відшкодування).
Припинення договору страхування може відбутися і внаслідок
одностороннього волевиявлення страхувальника чи страховика (ст. 997 ЦК
України, ст. 28 Закону України «Про страхування»).
Про свій намір достроково припинити дію договору страхування будь-яка
сторона зобов’язана повідомити іншу не пізніше ніж за 30 днів до
припинення дії договору, якщо інше ним не передбачено.
У разі дострокового припинення дії договору страхування на вимогу
страхувальника страховик повертає йому страхові платежі за період, що
залишився до закінчення строку договору, із вирахуванням нормативних
витрат на ведення справи, визначених при розрахунку страхового тарифу,
фактичних виплат страхових сум та страхового відшкодування.
Якщо відмова страхувальника від договору обумовлена порушенням
страховиком положень договору страхування, страхувальник повертає
страхувальникові сплачені ним страхові платежі повністю.
Договір страхування має відповідати загальним юридичним вимогам
правочину, що передбачені чинним цивільним законодавством. Саме тому,
якщо договір страхування укладається з порушенням вимог законодавства,
він може бути визнаний недійсним у судовому порядку.
З набранням чинності судовим рішенням про недійсність договору він
вважається таким, що не мав місця. Крім того, має бути застосований
механізм двосторонньої реституції, внаслідок дії якого кожна зі сторін
зобов’язана повернути другій стороні у натурі все одержане за договором
страхування (ст. 216 ЦК України).
Загальні умови недійсності договорів визначені ЦК України (статті
215-236), проте для договору страхування Законом України «Про
страхування» додатково введено ще дві умови: 1) коли договір укладено
після страхового випадку (тобто, якщо у страхувальника відсутній
страховий інтерес, який є обов’язковим елементом страхових
правовідносин); 2) коли об’єктом договору страхування є майно, яке
підлягає конфіскації на підставі судового вироку або рішення, що набуло
законної сили [2].
Розділ 2. Державне регулювання страхової діяльності:
2.1 Правове забезпечення страхування
Правове забезпечення страхування становлять ухвалювані законодавчі та
нормативні акти, що регулюють страхову діяльність яку цілому, так і за
окремими її напрямками.
Система правового регулювання страхової діяльності містить норми,
визначені:
• Конституцією України [1];
• міжнародними угодами, які підписала й ратифікувала Україна;
• Цивільним кодексом України;
• Законами та постановами Верховної Ради України;
• Указами та розпорядженнями Президента України;
• декретами, постановами та розпорядженнями Уряду України;
• нормативними актами (інструкції, методики, положення, накази), котрі
ухвалено міністерствами, відомствами, центральними органами виконавчої
влади та зареєстровано в Міністерстві юстиції України;
• нормативними актами органу, який згідно із законодавством України
здійснює нагляд за страховою діяльністю;
• нормативними актами органів місцевої виконавчої влади у випадках,
коли окремі питання регулювання страхової діяльності було делеговано цим
органам за рішенням Президента або Уряду України;
• окремими нормативними актами колишнього Радянського Союзу та УРСР,
які не було відмінено законодавством незалежної України.
Конституція України, ухвалена 28 червня 1996 року, визначила, що
виключно законами України встановлюються засади створення й
функціонування фінансового ринку (стаття 92), а Кабінет Міністрів
України забезпечує здійснення фінансової політики (стаття 116). Отже,
Конституція України встановила загальні норми правового регулювання
фінансової політики, однією зі складових якої є забезпечення розрахунку
страхової справи [1].
Законодавче регулювання страхової діяльності в Україні має певну
історичну специфіку, яка відчутно позначається на всій системі правового
забезпечення.
У колишньому Радянському Союзі не було базового закону, який регулював
би порядок здійснення страхової діяльності. Оскільки страхову діяльність
здійснювали виключно установи Держстраху та Індержстраху, що не мали
повністю самостійного статусу, то не було потреби визначати законодавчі
норми стосовно прав та обов’язків цих суб’єктів.
Протягом 1992—1993 років у більшості незалежних держав, котрі утворилися
після розпаду колишнього СРСР, було ухвалено законодавчі акти з питань
страхування.
Улітку 1992 року Укрдержстрах за участю провідних страхових компаній,
утворених у період 1990—1992 років, подав до Кабінету Міністрів України
перший проект Закону «Про страхування», спрямований на узгодження
позицій кількох причетних до страхової справи міністерств і відомств. У
грудні 1992 року цей проект після узгодження повторно було внесено на
розгляд Кабінету Міністрів України. Оскільки згідно з рішенням Верховної
Ради України в цей період Уряд дістав право видавати декрети, які мали
статус законів, зазначений проект було прийнято як декрет у травні 1993
року.
Декрет Кабінету Міністрів України «Про страхування» став фактично першим
базовим законодавчим актом, який забезпечив системне правове регулювання
страхової діяльності. Цей Декрет визначив базові терміни й поняття,
пов’язані зі страховою діяльністю (ринком страхових послуг).
Декрет «Про страхування» міг розглядатися лише як проміжний законодавчий
акт. Головний його недолік полягав у тому, що тут було зроблено спробу
поєднати суперечливі положення: з одного боку, «держстрахові» принципи
здійснення страхової діяльності, що базувалися на
планово-адміністративній економіці, а з іншого — принципи страхування в
умовах ринку. Наприклад, Декрет передбачав здійснення страхових виплат
за рахунок страхових резервів, що відповідало ринковим принципам, не
визначаючи фінансового механізму формування цих резервів, і суто
адміністративно обмежував перераховування до резервів 50 % страхових
платежів. Окрім того, Декрет надліберально забороняв державі втручатися
в діяльність страхових організацій, а водночас визначав державний орган,
відповідальний за стан розвитку страхового ринку. І таких суперечностей
було немало.
Отже, з розвитком ринкової економіки в Україні постала потреба ухвалити
новий законодавчий акт, який повністю врегульовував би як понятійний
апарат, так і порядок здійснення страхової діяльності (давно
застосовуваний у розвинених країнах).
6 березня 1996 року Верховна Рада України ухвалила Закон України «Про
страхування» (далі — Закон), до якого 4.10.2001 р. Верховною Радою
внесено зміни та доповнення. Він є головним законодавчим актом у цій
галузі в нашій державі.
Закон України «Про страхування» має 5 основних розділів.
У першому розділі встановлюється головний понятійно-термінологічний
апарат: визначаються такі базові поняття, як страхування, страховики,
страхувальники, об’єкти і види страхування, форми страхування, страхові
ризики і страхові випадки, страхова сума, страхове відшкодування,
страхові платежі і тарифи, співстрахування, перестрахування, об’єднання
страховиків, страхові агенти та страхові брокери і деякі інші [11].
Центральне місце в цьому розділі посідають норми, що визначають вимоги
до страховика під час його створення та реєстрації, а також порядок
здійснення обов’язкового страхування. Зокрема, цим Законом в Україні
встановлюється особливий механізм, коли види обов’язкового страхування
можуть визначатися лише цим Законом, а не іншими законодавчими актами.
При цьому Кабінетові Міністрів України надається право регулювати
порядок проведення кожного виду обов’язкового страхування за умови, що
цей вид передбачено Законом.
Другий розділ Закону регулює порядок проведення страхування: визначає
вимоги до договорів та правил страхування й відповідної валюти,
установлює обов’язки страховиків і страхувальників у кожній конкретній
ситуації. Важливість законодавчих норм, передбачених цим розділом,
полягає в тому, що вони з максимальною повнотою відбивають особливості
договірних відносин, прав та обов’язків сторін у сфері страхування.
Фактично конкретизуються загальні норми цивільного права у цій сфері.
Третій розділ визначає умови забезпечення платоспроможності страховиків
і має дуже важливе значення. Саме тут подається фінансовий механізм
здійснення страхової діяльності, установлюються певні обмеження щодо
можливості прийняття зобов’язань і визначаються загальні принципи аудиту
страховика. Важливими статтями цього розділу є ті, де йдеться про
порядок формування та види страхових резервів як технічних, так і зі
страхування життя. Ряд статей регулює питання, що стосуються створення
гарантійних фондів, порядку обліку та звітності.
Четвертий розділ визначає принципи державного нагляду за страховою
діяльністю. Цим розділом визначено орган, що здійснює державний нагляд
за страховою діяльністю (зараз цю роботу виконує Міністерство фінансів
України), і встановлено його права та функції. У цьому розділі наведено
порядок ліцензування страхової діяльності, що забезпечує правове
регулювання роботи страховиків на страховому ринку. Закон конкретизує,
зокрема, особливості ліквідації, реорганізації та санації страховиків,
що дає змогу контролювати їх після того, як вони припинять свою
діяльність.
Завершальний, п’ятий, розділ передбачає регулювання таких загальних
моментів, як урахування міжнародного права, порядок та етапи
застосування певних норм і т. ін.
Коли Закон було прийнято, Уряд упровадив низку підзаконних актів,
зокрема постанов і розпоряджень, що регулюють окремі питання здійснення
страхової діяльності.
Так, окремою постановою Уряду визначено порядок регулювання системи
перестрахування в Україні. Зокрема, передбачається, що страховик,
перестраховуючи в нерезидента свої зобов’язання, має зважати на певні
обмеження, а саме: він може здійснювати таке перестрахування лише за
наявності в нерезидента ліцензії від свого вітчизняного органу
страхового нагляду, за відсутності порушень протягом певного часу та в
разі виконання низки інших вимог [11].
Прийнято також постанову Уряду стосовно правового регулювання діяльності
посередників — брокерів та агентів на страховому ринку. Насамперед
передбачаються певні вимоги щодо реєстрації брокерів, обмеження
діяльності посередників, зокрема щодо можливості прийому коштів
страхувальника на власний рахунок, термінів укладання договору
страхування з боку посередників, деяких інших моментів.
Окремою постановою Уряду визначено особливості функціонування товариств
взаємного страхування.
Постановами Уряду регулюється порядок здійснення кожного виду
обов’язкового страхування. Окремою постановою визначаються граничні
розміри витрат на ведення справи в разі здійснення обов’язкового
страхування, а також регулюються питання щодо створення державних і
національних страхових компаній та обов’язкових об’єднань страховиків.
Розпорядженнями Уряду подаються окремі доручення щодо проведення
експериментів у галузі страхування. З допомогою розпоряджень можуть
вирішуватися й окремі питання регулювання тарифів, умов договорів тощо,
коли це не суперечить законам України.
Нормативними актами міністерств і відомств — інструкціями, положеннями,
методиками, наказами, що реєструються в Міністерстві юстиції,
деталізуються ті чи інші законодавчі норми. Це передусім стосується тих
питань, які належать до сфери регулювання кількох відомств. Наприклад,
такими актами регулюється порядок ведення бухгалтерської та статистичної
звітності страховиків, здійснення з боку митних або правоохоронних
органів спільного фінансового та страхового нагляду. Іноді такими актами
затверджуються методики розрахунку страхових тарифів. Спільними актами
встановлюється й порядок реєстрації страховиків у системі різних
відомств.
Нормативні акти, що їх видає орган, уповноважений здійснювати контроль
за страховою діяльністю, є обов’язковими для страховиків. Цими актами
(наказами, розпорядженнями, рішеннями колегії1) установлюються,
по-перше, інструкції та методики щодо здійснення окремих видів
діяльності; по-друге, заходи пилину на страховиків за виявлені порушення
— приписи, зупинки, обмеження та відкликання ліцензії; по-третє, вимоги
до звітності й обліку; по-четверте, порядок реєстрації, ліцензування,
вилучення з реєстру, ліквідації та реорганізації; по-п’яте, порядок
здійснення навчання, підготовки та перепідготовки кадрів для страхового
ринку.
Так, до найважливіших чинних нормативних актів колишнього
Укрстрахнагляду належать Методика розрахунку резервів у разі страхування
життя, інструкція з ліцензування страховиків, положення про філії та
відокремлені представництва страховиків, положення з регулювання
розміщення страхових резервів та деякі інші документи.
Нормативні акти місцевих органів виконавчої влади, як правило, мають
розпорядчий характер, окреслюючи, в межах певних адміністративних
одиниць особливості виконання заходів, визначених урядовими або
відомчими документами. Це можуть бути роз’яснення щодо проведення
будь-яких експериментів, особливостей муніципального страхування. У
зв’язку з віднесенням більшості питань з регулювання страхової
діяльності на загальнодержавний рівень роль правових актів місцевої
влади у страховій галузі незначна.
2.2 Структура, завдання та функції органів державного нагляду за
страховою діяльністю
Законом України «Про страхування» було визначено єдиний орган державної
виконавчої влади, що здійснює відповідний нагляд: Комітет у справах
нагляду за страховою діяльністю — Укрстрахнагляд, утворений 17 вересня
1993 року. Укрстрахнагляд був центральним органом державної виконавчої
влади, який підпорядковувався Кабінетові Міністрів України. За своїм
статусом Комітет мав ранг Державного комітету України.
У процесі адміністративної реформи Указом Президента України «Про зміни
в структурі центральних органів виконавчої влади» від 15 грудня 1999
року за № 1573/99 функції Укрстрахнагляду було покладено на Міністерство
фінансів України [5].
Законом України «Про страхування» визначені такі основні функції органу
нагляду:
1) ведення єдиного державного реєстру страховиків (пере-страховиків) та
державного реєстру страхових та перестрахових брокерів;
2) видача ліцензій на здійснення страхової діяльності;
3) контроль за платоспроможністю страховиків щодо виконання ними
страхових зобов’язань перед страхувальниками;
4) установлення правил формування, розміщення та обліку страхових
резервів;
5) проведення перевірок страховиків та страхових посередників щодо
дотримання ними законодавства про страхову діяльність і достовірності їх
звітності.
6) розробка нормативних і методичних документів з питань страхової
діяльності, що віднесена цим Законом до компетенції органу нагляду за
страховою діяльністю;
7) узагальнення практики страхової діяльності, розробка та подання в
установленому порядку пропозицій щодо розвитку й удосконалення
законодавства України про страхову діяльність;
8) участь у здійсненні заходів, спрямованих на підвищення кваліфікації
кадрів для страхової діяльності;
9) участь у міжнародному співробітництві і сфері страхування та
перестрахування.
У рамках цих основних функцій орган нагляду за страховою діяльністю має
такі конкретні завдання:
• видача ліцензій страховикам на право здійснювати страхову діяльність
та перевірка щодо додержання ними видів страхування і перестрахування,
передбачених ліцензіями;
• планові, тематичні та комплексні перевірки щодо правильності
застосування страховиками законодавства України про страхову
діяльність та достовірності їх звітності;
• методичне забезпечення (згідно зі своєю компетенцією) роботи
страховиків;
• розробка проектів актів законодавства з питань страхової діяльності
та рекомендацій для захисту фінансових інтересів страховиків і
страхувальників;
• прийом нормативних актів з питань страхової діяльності;
• аналіз додержання об’єднаннями страховиків чинного законодавства;
• контроль за платоспроможністю страховиків згідно зі взятими
страховими зобов’язаннями;
• забезпечення дослідницько-методологічної роботи з питань страхової
діяльності та підвищення ефективності державного страхового нагляду;
• установлення правил формування й розміщення страхових резервів, а
також (за погодженням з Мінстатом) правил їх обліку та показників
звітності;
• розробки та контроль за дотриманням єдиних методологічних шсід
бухгалтерського обліку і звітності, а також форм статистичної звітності
для страховиків;
• аналізі стану та тенденцій розвитку страхової діяльності в Україні,
узагальнення практичного досвіду страховиків;
• організація заходів щодо професійної підготовки та перепідготовки
фахівців зі страхової діяльності, а також роботи круглих столів, нарад,
семінарів, конференцій з питань страхової діяльності;
• налагодження міжнародного співробітництва в галузі страхової
діяльності, вивчення, узагальнення й поширення світового досвіду в цій
справі, виконання міжнародних договорів України з питань страхування;
• інформаційно-роз’яснювальна робота через пресу, телебачення та інші
засоби масової інформації з питань страхової діяльності;
• розгляд пропозицій та запитів громадян з питань, що належать до його
компетенції;
• управління майном, яке перебуває в загальнодержавній власності і
належить підприємствам, установам й організаціям, які входять до сфери
його управління;
• інші функції з управління майном, передбачені чинним законодавством.
Законом України «Про страхування» визначено основні права органу
страхового нагляду:
1) у межах своєї компетенції одержувати від страховиків установлену
звітність про страхову діяльність, інформацію про їхній фінансовий стан,
а також інформацію від підприємств, установ і організацій, у тому числі
банків і громадян, необхідну для виконання власних функцій;
2) перевіряти правильність застосування страховиками законодавства
України про страхову діяльність, достовірність їхньої звітності за
показниками, що характеризують виконання договорів страхування; не
частіш як один раз на рік призначати (з визначенням аудитора) додаткову
обов’язкову аудиторську перевірку;
3) у разі виявлення порушень страховиками чинного законодавства України
про страхову діяльність видавати їм приписи про усунення цих порушень, а
в разі невиконання приписів зупиняти або обмежувати дію ліцензій цих
страховиків до усунення виявлених порушень чи приймати рішення про
відкликання ліцензій та виключення з державного реєстру страховиків
(перестраховиків). Спори про відкликання ліцензії розглядає суд або
арбітражний суд. Дія ліцензії після її відкликання поновлюється в
порядку, передбаченому статтями 38 і 39 Закону «Про страхування» [2];
4) звертатися до арбітражного (нині господарського) суду з позовом про
скасування державної реєстрації страховика як суб’єкта підприємницької
діяльності у випадках, передбачених статтею 8 Закону України «Про
підприємництво». Крім того, орган державного нагляду має право [4]:
• одержувати від кожного страховика встановлену звітність про страхову
діяльність та інформацію про його фінансовий стан, а від підприємств,
установ, організацій, банків і громадян — інформацію, необхідну для
виконання покладених на цей орган функцій;
• створювати комісії та робочі групи для проведення перевірок
діяльності страховиків;
• заслуховувати на колегії доповіді керівників страховиків з питань
їхньої діяльності;
• одержувати безоплатно від органів державної виконавчої влади
інформацію та статистичну звітність, необхідну для виконання покладених
на орган нагляду завдань;
• звертатися до арбітражного суду з позовом про скасування державної
реєстрації страховика у випадках, передбачених чинним законодавством.
У складі Мінфіну створено департамент фінансових установ та ринків.
Останній на відміну від Укрстрахнагляду, не може самостійно подавати до
Кабінету Міністрів України як суб’єкта законодавчої ініціативи проекти
законодавчих актів.
Департамент забезпечує проведення Мінфіном державної політики стосовно
не лише страхування, а й державних лотерей, фінансових установ і ринків.
Департамент узагальнює практику застосування законодавства з питань, які
належать до його компетенції, розробляє пропозиції щодо вдосконалення
законодавства та вносить їх на розгляд керівництва Міністерства. У межах
своїх повноважень Департамент організовує виконання нормативно-правових
актів і здійснює систематичний контроль за їх реалізацією.
Основні завдання Департаменту у справах нагляду за страховою діяльністю
такі:
• розроблення пропозицій з основних напрямів розвитку страхової і
посередницької діяльності у страхуванні та перестрахуванні; проведення
заходів щодо забезпечення розвитку страхової справи та здійснення
державного нагляду за страховою діяльністю;
• регулювання в межах своїх повноважень взаємовідносин страховиків зі
страхувальниками, а також страхових брокерів зі страхувальниками і
страховиками;
• проведення роботи із вдосконалення методів фінансової діяльності
страховиків;
• участь за дорученням керівництва Міністерства у міжнародних заходах з
питань страхування й посередницької діяльності у страхуванні та
перестрахуванні.
Департамент очолює начальник, якого призначає на посаду та звільняє з
посади міністр фінансів України в установленому законодавством порядку.
До складу Департаменту входять такі управління:
1) кредитних і небанківських фінансових установ;
2) страхової діяльності;
3) контролю фінансових ринків, ліцензування та нагляду.
Отже, безпосередньо страховим ринком у складі Департаменту відають два
управління. На одне з них покладено опрацювання методологічного та
законодавчого забезпечення, а інше здійснює контроль за дотриманням
страховиками законодавства України у сфері страхування.
Орган нагляду при виконанні покладених на нього функцій взаємодіє з
іншими центральними та місцевими органами державної виконавчої влади, а
також з відповідними органами інших держав [11].
Орган нагляду в межах своїх повноважень видає на основі та на виконання
чинного законодавства накази, організує й контролює їх виконання. У разі
потреби орган нагляду видає разом з іншими центральними органами
державної виконавчої влади спільні акти.
Рішення органу нагляду з питань страхової діяльності, видані в межах
його повноважень, є обов’язковими для виконання центральними і місцевими
органами державної виконавчої влади, органами місцевого та регіонального
самоврядування, а також підприємствами, установами, організаціями та
громадянами.
Департамент має центральний апарат та відділи нагляду в регіонах.
Центральний апарат Департаменту має підрозділи, які забезпечують
виконання основних його функцій щодо контролю за страховим ринком.
Підрозділи спеціалізуються на таких напрямках:
• методологія розвитку страхового законодавства та міжнародні
відносини;
• методологія здійснення й забезпечення нагляду у сфері страхування
життя;
• ліцензування, ведення справ страховиків;
• розробка системи бухгалтерського обліку, звітності та аудиту
страхових організацій;
• здійснення нагляду й перевірок роботи страхових організацій;
• аналіз річної та квартальної звітності страховиків.
Залежно від своєї спеціалізації кожний підрозділ виконує певні функції,
такі як розробка проектів законодавчих актів і нормативних документів,
здійснення ліцензування та ведення державного реєстру, упровадження
систем обліку та звітності, аналіз поданих звітів та підготовка
аналітичних записок, проведення перевірок і підготовка висновків щодо
додержання законодавства за результатами перевірок.
З огляду на потребу серйозного збільшення обсягу та підвищення якості
різноманітних фінансових послуг у серпні 2001 року ухвалений Верховною
Радою Закон України «Про фінансові послуги та державне регулювання
ринків фінансових послуг», яким передбачено створення Єдиного
уповноваженого органу, що здійснюватиме контроль за наданням будь-яких
фінансових послуг, включаючи й послуги зі страхування.
Уповноважений орган є центральним органом виконавчої влади, який працює
за колегіальним принципом [8].
Положення про Уповноважений орган за поданням Кабінету Міністрів України
затверджується Президентом України. Уповноважений орган є юридичною
особою і має відокремлене майно, що є державною власністю.
Структура центрального апарату Уповноваженого органу визначається
Положенням про Уповноважений орган.
За рішенням Уповноваженого органу може створюватися
Консультаційно-експертна рада — дорадчий орган, який діє на громадських
засадах, беручи участь в обговоренні проектів документів, що
розробляються і/або розглядаються Уповноваженим органом. Склад
Консультаційно-експертної ради та положення про неї затверджує
Уповноважений орган.
Основною формою роботи Уповноваженого органу є засідання, які збираються
за потребою, але не рідше як один раз на місяць. Порядок прийняття
Уповноваженим органом рішень визначається Положенням про Уповноважений
орган.
Отже, як ми бачимо, страхові відносини в Україні мають дуже чіткий
контроль і захист, який безпосередньо впливає на розвиток тих чи інших
страхових відносин.
Розділ 3. Загальна характеристика класифікації страхування:
3.1. Поняття даної класифікації та її значення
Страхування, як і будь-яка інша сфера діяльності людини, будь-яка інша
система знань, потребує внутрішньої структурно-логічної впорядкованості.
Без такої впорядкованості неможливо організувати складну справу,
виробити методологію наукових досліджень, побудувати навчальний процес.
Щоб досягти необхідної впорядкованості, застосовують класифікацію. І
потреба в ній тим нагальніша, чим складніший об’єкт, який має бути
класифіковано.
Поняття «класифікація» походить від латинського classis — розряд, клас.
Латинський корінь визначає «квінтесенцію» цього поняття, його
найістотніше, найсуттєвіше значення: поділ предметів певної сукупності
за спільними ознаками з утворенням системи класів цієї сукупності. Отже,
під класифікацією розуміють систему підпорядкованих деякій ознаці понять
(класів) у певній галузі знань або діяльності людини, використовувану як
засіб для встановлення взаємозв’язків між цими поняттями (класами).
Будуючи таку систему підпорядкованих понять, використовують певні
спільні ознаки, притаманні цим поняттям. Вони називаються ознаками
класифікації і відіграють вирішальну роль в отриманні результату
класифікації. Розрізняють натуральну класифікацію, коли за ознаку
класифікації беруть істотні ознаки понять, що класифікуються (скажімо,
класифікація за об’єктами страхування), і штучну класифікацію, коли для
неї використовуються несуттєві ознаки (наприклад, класифікація в
алфавітному порядку).
Залежно від того, з якою метою потрібно виконати натуральну
класифікацію, обирають ту чи іншу класифікаційну ознаку.
Страхування як наука, як галузь знань та як сфера бізнесу
характеризується багатьма специфічними поняттями. Без класифікації цих
понять неможливо виконувати ні теоретичні дослідження, ні практичну
роботу в цій галузі. Тому класифікації страхування приділяється пильна
увага.
Основу класифікації страхування можна покласти розбіжності у сферах
діяльності страхових компаній, у підходах щодо забезпечення страхового
захисту майнових інтересів фізичних і юридичних осіб, у визначенні
об’єктів страхування, обсягів страхової відповідальності, у формах
проведення страхування тощо. У зв’язку з цим можна вирізнити
найістотніші класифікаційні ознаки, за допомогою яких класифікують
страхування і які мають найбільше значення як у теоретичному, так і у
практичному розумінні, а саме:
• історичні ознаки (етапи розвитку страхової справи; час виникнення
окремих видів страхування);
• економічні ознаки (інвестиційна складова договору страхування; рід
небезпеки; об’єкт страхування);
• юридичні ознаки (вимоги міжнародних угод і внутрішнього
законодавства; форма організації страховика; форма проведення
страхування).
Класифікація за історичними ознаками передбачає виокремлення етапів
розвитку страхування (зародки страхування в античному суспільстві;
середньовічне страхування у формі взаємодопомоги; страхування в період
раннього капіталізму; страхування в сучасному капіталістичному
суспільстві) і поділ усієї сукупності страхових послуг за часом їх
виникнення. Така класифікація має швидше теоретичне, аніж практичне
значення. Проте слід зауважити, що теоретичні знання історії страхової
справи, її витоків, генезису допомагають практикам орієнтуватися у
процесах, що відбуваються на страховому ринку, прогнозувати тенденції
його розвитку, будувати страхові правовідносини з урахуванням досвіду,
нагромадженого за багаторічну історію зарубіжного і вітчизняного
страхування.
Класифікація за економічними ознаками передбачає кілька підходів.
Найважливішою економічною ознакою для класифікації страхування є
наявність або відсутність у договорі страхування інвестиційної
складової. З огляду на це у світовій практиці всю сукупність страхових
послуг поділяють на дві великі групи.
Перша група об’єднує ті договори страхування, які не лише задовольняють
потреби страхувальників у страховому захисті, а й здатні забезпечити
їхні інвестиційні інтереси, тобто уможливлюють нагромадження й
капіталізацію страхових внесків. Такі договори охоплюються поняттям
«Life assurance» — «страхування життя». Хоча не обов’язково, щоб у
конкретному виді страхування йшлося саме про страхування життя.
Прикладом подібних договорів є договори індивідуального страхування
життя, страхування дітей до повноліття і вступу в шлюб, страхування
додаткової пенсії тощо. Це довгострокові договори страхування, які
укладаються на 5, 10,20, 30 і більше років.
Страхові премії за договорами страхування життя зазвичай сплачуються в
розстрочку протягом усього терміну дії договору з таким розрахунком, щоб
на момент закінчення дії договору розмір нагромаджених страхувальником
внесків дорівнював би страховій сумі за договором. Відбувається начебто
«накопичення» страхувальниками коштів, які зберігаються
(перебувають и управлінні) у страховика на період дії договору
страхування.
Законодавство багатьох країн передбачає встановлення норми
прибутковості, що її має забезпечити страховик у результаті управління
коштами, які надійшли компанії у вигляді премій зі страхування життя. На
цю норму прибутковості, передбачувану мри розрахунках страхового тарифу,
може зменшуватися розмір страхової премії, що її сплачує страхувальник.
Якщо ж такого зменшення не відбувається, то страховик зобов’язаний
нараховувати певні відсотки на суму отриманих від страхувальника
страхових премій. Тобто страхувальник залучається до участі у прибутку,
який утворюється в результаті інвестування й розміщення коштів страхових
резервів зі страхування життя. Безперечне і повне повернення
страхувальникові (застрахованому, його правонаступникам) внесеної суми
премій плюс додатковий дохід у вигляді відсотків річних саме і означає
ту інвестиційну складову, якою вирізняються договори страхування життя і
якої немає в інших договорах страхування.
Друга група договорів — це ті договори, які обслуговують потреби
виключно у страховому захисті, не торкаючись інвестиційних інтересів
страхувальників. Прикладом подібних договорів є договори страхування
нерухомого майна, засобів транспорту, фінансово-кредитних ризиків тощо.
Вони об’єднуються поняттям «Non-life», або «General insurance» —
«не-життя», або «загальне страхування». В українській практиці, термін
«не-життя», як правило, не вживається; зазвичай у такому разі вживають
термін «ризиковані види страхування», або «види страхування інші, ніж
життя», або ж «загальні види страхування».
Класифікація з виокремленням двох зазначених груп, незважаючи на
зовнішню простоту, має дуже велике значення і глибокий зміст.
Річ у тім, що фінансове управління компанією, яка здійснює страхування
життя, відрізняється від управління компанією, що провадить загальні
види страхування. Необхідність збереження довгострокових заощаджень
страхувальників за договорами страхування життя висуває до страховиків,
що здійснюють таке страхування, особливі вимоги. Для них, як правило,
передбачається підвищений розмір статутного капіталу. Установлюється
особливий порядок формування страхових резервів, які обчислюються окремо
за кожним договором страхування з використанням методів актуальної
математики. Доходи таких компаній у вигляді внесків за договорами
страхування життя не підлягають оподаткуванню [11].
Довгостроковий характер зобов’язань за договорами страхування життя
позначається на характері інвестиційної політики страховика. Він може
дозволити собі значну частку довгострокових вкладень у загальному обсязі
власних інвестицій. Це стає можливим завдяки тому, що договори
страхування життя укладаються на довгий строк, а обов’язки з виплат
страхувальникам, як правило, значно віддалені в часі і, крім того,
піддаються досить точному прогнозуванню. А компанії, що провадять
загальні види страхування (строк дії яких майже завжди не перевищує
року), орієнтовані здебільшого на короткострокові високоліквідні
інвестиції. Особливі інвестиційні можливості компаній зі страхування
життя роблять унікальним їх становище на ринку капіталу: вони чи не
єдині фінансові установи (за винятком пенсійних фондів), які
задовольняють потреби економіки в дефіцитному капіталі для
довгострокових інвестицій.
З огляду на ці розбіжності в більшості країн світу заборонено створювати
так звані композитні компанії, які б одночасно здійснювали страхування
життя і загальне страхування. У країнах Європейського Союзу, наприклад,
така заборона діє з 1982 року. Страховий ринок чітко поділений на ринок
страхування життя і ринок загального страхування.
У нашій країні заборона на створення композитних компаній існує з 1
січня 1997 р. Законодавством України передбачено, що компанії, які
отримали ліцензію на страхування життя, не мають права займатися іншими
видами страхування і навпаки.
Іноді практика страхування потребує комплексного страхового захисту
майнових інтересів страхувальника. Тоді за одним страховим полісом
беруться на страхування кілька різнорідних об’єктів на випадок одних і
тих самих страхових подій. У цьому разі доцільніше додержувати
класифікації не за об’єктами страхування, а за родом небезпеки. Під
родом небезпеки розуміється набір специфічних страхових подій (страхових
ризиків), які супроводжують конкретну діяльність страхувальника. Із
цього погляду в загальному страхуванні виокремлюють, наприклад,
автотранспортне страхування, морське та авіаційне страхування,
страхування ядерних, космічних, кредитних ризиків тощо [10].
Як приклад використання класифікації за родом небезпек можна навести
вимогу Директиви Комісії Європейського союзу 92/49/СЕЕ, згідно з якою
країни — члени цієї організації зобов’язані формувати відповідну
статистику з таким групуванням видів “загального страхування:
страхування від нещасних випадків та на випадок хвороби; автотранспортне
страхування (за винятком відповідальності перевізника); страхування
майна від вогню та стихійного лиха; авіаційне, морське та транспортне
страхування; страхування загальної цивільної відповідальності;
страхування кредитів та поручительств; інші види.
Не менш важливою з економічного погляду є класифікація за об’єктами
страхування, тобто об’єктами, на які спрямовується страховий захист.
Класифікація за об’єктами страхування передбачає виокремлення трьох
галузей:
• особистого страхування (об’єкти — життя, здоров’я і працездатність
страхувальників або застрахованих);
• майнового страхування (об’єкти — майно в різних його видах: рухомі і
нерухомі матеріальні цінності, грошові кошти, доходи);
• страхування відповідальності (об’єкт — відповідальність за шкоду,
заподіяну страхувальником життю, здоров’ю, майну третьої особи).
Ця класифікація довгий час була основною в теорії і практиці
вітчизняного страхування. Не втратила вона свого значення і тепер, хоча
застосовується, здебільшого, у теоретичному аспекті. Об’єкт страхування
є вирішальним фактором, від якого залежить характер договору страхування
і його основні умови: страхова сума, перелік страхових випадків (обсяг
страхової відповідальності), страхова премія, франшиза, термін дії
договору, винятки, обмеження і т. ін. Класифікація за юридичними
ознаками, як і за економічними, передбачає кілька підходів. Насамперед
це — виокремлення певних класів страхування згідно з міжнародними
нормами. Так, згідно з директивами ЄС, з 1 січня 1978 року країни—члени
цієї організації використовують класифікацію, яка встановлює 7 класів
довгострокового страхування (життя і пенсій) і 18 класів загального
страхування.
Класі І. Страхування життя і ренти (ануїтетів) (Life and
annuity).
Клас II. Страхування до шлюбу і народження дитини
(Marriagere and birth). Клас III. Зв’язане довгострокове страхування
життя (Link long term). Клас IV. Безперервне страхування здоров’я
(Permanent health). Клас V. Тонтіни (Tontines). Клас VI. Страхування
виплати капіталу (Capital redemption). Клас VII. Страхування пенсій
(Pension fund management).
Загальні види страхування
Клас І. Страхування від нещасних випадків (Accident). Клас 2.
Страхування на випадок хвороби (Sickness). Клас 3. Страхування наземних
транспортних засобів (Land vehicles,), Клас 4. Страхування залізничного
транспорту (Railway rolling stuck). Клас 5. Страхування авіаційної
техніки (Aircraft). Клас 6. Страхування суден (Ships). Клас 7.
Страхування вантажів (Goods in tranzit). Клас 8. Страхування від пожеж і
стихійного лиха (Fire and iiutural forces).
Клас 9. Страхування власності інше, ніж передбачене класами З—8 (Other
damage to property). Клас 10. Страхування відповідальності власників
моторизованих транспортних засобів (Motor vehicles liability). Клас 11.
Страхування відповідальності власників авіаційної техніки (Aircraft
liability). Клас 12. Страхування відповідальності власників
суден (Liability for ships). Клас 13. Страхування загальної
відповідальності (General liability). Клас 14. Страхування кредитів
(Credit). Клас 15. Страхування поручительств (застави) (Suretyship).
Клас 16. Страхування фінансових втрат (Miscellaneous
financial loss). Клас 17. Страхування судових витрат (Legal expenses).
Клас 18. Страхування фінансової допомоги (Assistance).
Згідно з цією класифікацією в багатьох країнах ліцензується страхова
діяльність. Починаючи з 1996 року приблизно такий самий підхід до
виокремлення класів (вони названі «видами») страхування при видачі
страховикам ліцензій практикує державний наглядовий орган у галузі
страхування (до 2000 р. — Комітет у справах нагляду за страховою
діяльністю України, а далі — Департамент фінансових установ та ринків
Міністерства фінансів України). Хоча слід зазначити, що окремої
класифікації з поділом страхування на «життя» і «не-життя» у нас немає.
Перелік видів страхування, на які видаються ліцензії, визначено в статті
6 закону України «Про страхування». Тобто йдеться про класифікацію
страхування з офіційного погляду, згідно з вимогами внутрішнього
законодавства України. Ця класифікація передбачає такі види страхування:
1. Страхування життя.
2. Страхування від нещасних випадків.
3. Медичне страхування (безперервне страхування здоров’я).
4. Страхування здоров’я на випадок хвороби.
5. Страхування залізничного транспорту.
6. Страхування наземного транспорту (крім залізничного).
7. Страхування повітряного транспорту [6].
8. Страхування водного транспорту (морського внутрішнього та інших видів
водного транспорту).
9. Страхування вантажів та багажу (вантажобагажу).
10. Страхування від вогневих ризиків та ризиків стихійних явищ.
11. Страхування майна (іншого, ніж передбачено пунктами 5—9).
12. Страхування цивільної відповідальності власників наземного
транспорту (включаючи відповідальність перевізника).
13. Страхування відповідальності власників повітряного транспорту
(включаючи відповідальність перевізника).
14. Страхування відповідальності власників водного транспорту (включаючи
відповідальність перевізника).
15. Страхування відповідальності перед третіми особами (іншої, ніж
передбачена пунктами 12—14).
16. Страхування кредитів (у тому числі відповідальності позичальника за
непогашення кредиту).
17. Страхування інвестицій.
18. Страхування фінансових ризиків.
19. Страхування судових витрат.
20. Страхування виданих гарантій (порук) та прийнятих гарантій.
21. Страхування медичних витрат.
22. Інші види добровільного страхування.
Безперечна перевага такої класифікації полягає в тому, що вона значною
мірою наближена до загальноєвропейських стандартів. Це сприяє
взаєморозумінню між вітчизняними та іноземними страховими компаніями, що
з огляду на інтернаціональний характер страхового бізнесу є дуже
позитивним.
3.2. Класифікація страхування за об’єктами
Класифікацію за об’єктами з виокремленням галузей, під галузей і видів
страхування можна вважати класичним підходом у теорії та практиці
вітчизняного страхування.
Закон України «Про страхування» визначає, що об’єктами страхування
можуть бути три групи майнових інтересів:
1) пов’язані з життям, здоров’ям, працездатністю та додатковою пенсією
страхувальника або застрахованої особи (особисте страхування);
2) пов’язані з володінням, користуванням і розпоряджанням майном
{майнове страхування);
3) пов’язані з відшкодуванням страхувальником заподіяної ним шкоди
фізичній особі або її майну, а також шкоди, заподіяної юридичній особі
{страхування відповідальності).
За часи існування в колишньому СРСР єдиної державної страхової компанії
— Держстраху — найбільш розвиненою галуззю було особисте страхування,
яке забезпечувало понад 60 % загального щорічного обсягу надходжень
страхових премій на користь цієї страхової компанії. Понад 90 % у складі
надходжень за особистим страхуванням припадало на премії за
довгостроковими договорами страхування життя.
Особливістю цієї галузі порівняно з іншими є те, що об’єкти особистого
страхування (життя, здоров’я, працездатність людини) не мають вартісної
оцінки. Тому вважається, що в особистому страхуванні не відбувається
компенсації матеріальної шкоди, а виплати страховика на користь
страхувальника (застрахованого) або його родини мають характер
фінансової допомоги.
Особисте страхування поділяється на три підгалузі. їх існування
пов’язане з різною тривалістю договорів страхування і різними обсягами
страхової відповідальності (переліком подій, на випадок яких провадиться
страхування). Підгалузями особистого страхування є страхування від
нещасних випадків, медичне страхування, страхування життя. У рамках цих
підгалузей виокремлюються види страхування.
Страхування від нещасних випадків об’єднує короткострокові (як правило,
до одного року) види особистого страхування. Обсяг відповідальності за
видами, які входять до цієї підгалузі, передбачає виплату страхової суми
або її частини в такому разі: а) смерті застрахованого; б) постійної
втрати ним здоров’я (встановлення інвалідності); в) тимчасової
непрацездатності. Необхідна умова настання відповідальності страховика —
щоб перелічені події були наслідком нещасного випадку, передбаченого
договором страхування.
Під нещасним випадком розуміють раптову, короткочасну, непередбачувану
та незалежну від волі страхувальника (застрахованої особи) подію, що
може призвести до травматичного пошкодження, каліцтва або іншого розладу
здоров’я застрахованої особи [8].
Страхувальником може бути як фізична, так і юридична особа (наприклад,
підприємство, яке страхує своїх працівників), а застрахованим — лише
фізична особа. Якщо особа укладає договір страхування власного життя і
здоров’я, то вона одночасно є страхувальником і застрахованим. При
укладанні договору страхування життя і здоров’я іншої особи (наприклад,
дитини) застрахованою буде саме ця особа, а страхувальником — особа, що
уклала договір і сплачує внески. Страхування від нещасних випадків в
Україні провадиться як у добровільній, так і в обов’язковій формі.
Конкретними видами страхування в цій підгалузі є, наприклад,
індивідуальне страхування від нещасних випадків, колективне страхування
працівників за рахунок коштів підприємств і організацій, страхування
туристів, пасажирів, дітей, окремих категорій працівників, чия робота
пов’язана з особливою небезпекою для життя і здоров’я, та інші такі
види. Вони мають дуже багато спільних рис, і тому законодавством України
передбачається можливість здійснення страховиком усіх цих видів
страхування за однією ліцензією, а саме: ліцензією на право здійснення
страхування від нещасних випадків.
Друга підгалузь особистого страхування — медичне страхування. Воно
виникло і почало розвиватися в нашій країні порівняно недавно, хоча
Західні країни мають уже досить великий досвід у цій справі. За
радянських часів потреби в медичному страхуванні начебто й не було,
оскільки медична допомога надавалася на безоплатній основі. З переходом
до ринкових відносин ситуація змінилася. Висока вартість кваліфікованої
медичної допомоги зумовила інтерес населення до медичного страхування,
що сприяло його розвитку.
Медичне страхування як самостійна підгалузь особистого страхування
об’єднує всі види страхування, пов’язані з відшкодуванням витрат
страхувальника у зв’язку із захворюванням і необхідністю лікування.
Особливістю цієї підгалузі є наявність тут як довгострокових, так і
короткострокових видів страхування. До довгострокових видів медичного
страхування належить, наприклад, безперервне страхування здоров’я,
договір про яке страхувальник може укласти на невизначений період.
Прикладом короткострокових видів медичного страхування є страхування
здоров’я на випадок хвороби, медичне страхування туристів, що
від’їжджають за кордон, страхування на період вагітності та пологів
тощо.
Ще одна особливість медичного страхування — це те, що страхова виплата
може здійснюватися страховиком двома способами: по-перше, безпосередньо
страхувальникові (застрахованому) у вигляді повної страхової суми або її
частки; по-друге, у вигляді оплати медичній установі вартості лікування
застрахованого (включаючи плату за перебування в стаціонарі,
фізіотерапевтичні процедури, консультації провідних фахівців, витрати на
придбання ліків і т. ін.).
Так само, як і в разі страхування від нещасних випадків,
страхувальниками тут можуть бути і фізичні і юридичні особи;
страхувальник і застрахований можуть поєднуватися в одній і тій самій
особі.
Медичне страхування може здійснюватися як у добровільній, гак і и
обов’язковій формі. До переліку видів обов’язкового страхування,
наведеного в Законі України «Про страхування», належить і медичне
страхування. Проте досі системи обов’язкового медичного страхування в
Україні немає, хоча, наприклад, у Росії вона діє вже кілька років.
Третя підгалузь особистого страхування — страхування життя.
Ця підгалузь об’єднує довгострокові види особистого страхування, обсяг
відповідальності за якими, згідно з чинним законодавством України,
передбачає одноразову або розстрочену виплату страхової суми в разі: а)
смерті застрахованої особи в період дії договору страхування (або
рішення суду про оголошення застрахованої особи померлою); б) дожиття
застрахованої особи до закінчення строку дії договору страхування; в)
досягнення застрахованою особою певного віку: пенсійного (пенсійне
страхування) або віку, визначеного договором страхування; г) настання
події в житті застрахованої особи, яка обумовлена у договорі страхування
(укладання шлюбу, народження дитини, вступ до навчального закладу тощо).
За вимогами вітчизняного страхового законодавства, договори страхування
життя в Україні мають укладатися на строк не менше як три роки.
Страхування життя має ту особливість, що всі види страхування, які
входять до цієї підгалузі, провадяться тільки в добровільній формі.
Найдавнішою і традиційно розвиненою галуззю страхування є майнове
страхування. Його економічне призначення полягає в компенсації шкоди,
заподіяної страхувальнику внаслідок страхового випадку із застрахованим
майном. Ідеться як про матеріальні, так і про фінансові збитки.
Обсяг відповідальності страховика включає виплату страхового
відшкодування страхувальникові в разі пошкодження або знищення
матеріальних цінностей, а також у разі втрати страхувальником грошових
коштів або неотримання ним запланованого доходу (прибутку) внаслідок
страхових випадків, обумовлених договором страхування.
Особливістю цієї галузі є те, що в основу визначення страхової суми за
більшістю договорів майнового страхування покладено дійсну вартість
застрахованих об’єктів. У разі страхування майна не на повну вартість
збитки при настанні страхової події, як правило, також не
відшкодовуються в повному обсязі.
Розмір відшкодування залежить від системи страхового забезпечення,
передбаченої конкретним договором страхування. У майновому страхуванні
використовують три системи страхового забезпечення: пропорційну, систему
першого ризику і граничну (граничного відшкодування).
Пропорційна система передбачає виплату відшкодування в тій самій
пропорції щодо реального збитку, в якій страхова сума за договором
перебуває відносно дійсної вартості застрахованого майна.
Система першого ризику передбачає повне відшкодування збитків, завданих
застрахованому майну, але в межах страхової суми за договором. Тобто
якщо при використанні пропорційної системи страховик бере до уваги
загальний обсяг збитків і відшкодовує його в певній пропорції, то в разі
використання системи першого ризику обсягом збитків, який перевищує
страхову суму, страховик просто нехтує. Зазначений обсяг вважається
«другим» ризиком (на відміну від «першого», який підлягає відшкодуванню
і від якого походить назва цієї системи).
Обидві ці системи використовуються страховиком як засіб заохочення
страхувальника укладати договори на повну вартість майна. Вони втрачають
сенс, коли страхова сума за договором і дійсна вартість майна
збігаються.
3.3. Поняття обов’язкового та добровільного страхування
Найважливіша класифікаційна ознака у страхуванні — форма проведення. За
цією ознакою страхування поділяється на добровільне й обов’язкове.
Здебільшого взаємовідносини між страхувальником і страховиком будуються
на добровільних засадах і оформлюються договором страхування. Згідно із
Законом України «Про страхування» договори страхування укладаються
відповідно до правил страхування. Правила страхування при добровільній
формі страховик розробляє самостійно для кожного виду страхування, а
далі їх затверджує державний наглядовий орган у сфері страхування,
видаючи ліцензію на право здійснення відповідного виду страхування [2].
Правила страхування визначають загальні умови і порядок здійснення
конкретним страховиком того чи іншого виду добровільного страхування.
Правила проведення одного й того самого виду страхування різними
страховиками можуть бути істотно різними. Тому страхувальник має змогу
обрати найбільш прийнятний для себе варіант страхування і, відповідно, —
страховика. Страховик, у свою чергу, не залишається пасивною стороною,
він також має право обирати: прийняти на страхування запропонований
страхувальником ризик чи відхилити його. Якщо обидві сторони досягнуть
попередньої згоди, вони укладають договір, у якому конкретизуються
загальні умови страхування, викладені у правилах.
Добровільне страхування передбачає, що всі істотні моменти договору
страхування визначаються виключно за згодою сторін.
В обов’язковому страхуванні — інша справа. Тут страхові відносини
виникають згідно із законом, а страхування здійснюється на підставі
відповідних законодавчих актів, якими передбачено перелік об’єктів, що
підлягають страхуванню; перелік страхових подій, винятки з них;
максимальні страхові тарифи; страхові суми; рівень страхового
забезпечення та інші суттєві моменти. Згідно із Законом України «Про
страхування» форми типового договору і порядок проведення обов’язкового
страхування визначаються Кабінетом Міністрів України. Отже, при
укладанні договору обов’язкового страхування ні у страховика, ні у
страхувальника практично не лишається «свободи маневру», адже всі
суттєві моменти будь-якого виду обов’язкового страхування, навіть сама
форма договору, заздалегідь визначені законодавчими актами.
Принцип обов’язковості однаково поширюється і на страхувальника, і на
страховика. Перший має обов’язково застрахувати передбачений
законодавством об’єкт, а другий не в праві відмовити йому в цьому.
За часів державної монополії, коли потреби страхувальників задовольняв
єдиний страховик — Держстрах, проведення обов’язкового страхування не
супроводжувалося укладанням договорів. Нині оформлення договорів
страхування є обов’язковим у будь-якому випадку.
Право на здійснення обов’язкових видів страхування може отримати
будь-який страховик, якщо він має відповідну ліцензію.
У Законі України «Про страхування» наведено перелік 33 видів
обов’язкового страхування, які здійснюються (або мають здійснюватися) в
нашій країні, і встановлено, що нові види обов’язкового страхування
можуть бути введені лише шляхом внесення змін у цей Закон. До складу
обов’язкового страхування українським законодавством віднесено:
1) медичне страхування;
2) особисте страхування медичних і фармацевтичних працівників (крім тих,
які працюють в установах і організаціях, що фінансуються з Державного
бюджету України) на випадок інфікування вірусом імунодефіциту людини
при виконанні ними службових обов’язків;
3) особисте страхування працівників відомчої (крім тих, які працюють в
установах і організаціях, що фінансуються з Державного бюджету України)
та сільської пожежної охорони і членів добровільних пожежних дружин
(команд);
4) страхування спортсменів вищих категорій;
5) страхування життя і здоров’я спеціалістів ветеринарної медицини;
6) особисте страхування від нещасних випадків на транспорті;
7) авіаційне страхування цивільної авіації;
8) страхування відповідальності морського перевізника та виконавця
робіт, пов’язаних із обслуговуванням морського транспорту, щодо
відшкодування збитків, завданих пасажирам, багажу, пошті, вантажу, іншим
користувачам морського транспорту та третім особам;
9) страхування цивільної відповідальності власників транспортних
засобів;
10) страхування засобів водного транспорту;
11) страхування врожаю сільськогосподарських культур і багаторічних
насаджень державними сільськогосподарськими підприємствами, врожаю
зернових культур і цукрових буряків сільськогосподарськими
підприємствами всіх форм власності;
12) страхування цивільної відповідальності оператора ядерної установки
за шкоду, яка може бути заподіяна внаслідок ядерного інциденту (порядок
та умови цього страхування визначаються спеціальним законом України);
13)страхування працівників (крім тих, які працюють в установах і
організаціях, що фінансуються з Державного бюджету України), які беруть
участь у наданні психіатричної допомоги, в тому числі здійснюють догляд
за особами, які страждають на психічні розлади;
14) страхування цивільної відповідальності суб’єктів господарювання за
шкоду, яку може бути заподіяно пожежами та аваріями на об’єктах
підвищеної небезпеки, включаючи пожежовибухонебезпечні об’єкти та
об’єкти, господарська діяльність на яких може призвести до аварій
екологічного та санітарно-епідеміологічного характеру;
15) страхування цивільної відповідальності інвестора, в тому числі за
шкоду, заподіяну довкіллю, здоров’ю людей, за угодою про розподіл
продукції, якщо інше не передбачено такою угодою;
16) страхування майнових ризиків за угодою про розподіл продукції у
випадках, передбачених Законом України «Про угоди про розподіл
продукції»;
17) страхування фінансової відповідальності, життя і здоров’я
тимчасового адміністратора та ліквідатора фінансової установи;
18) страхування майнових ризиків при промисловій розробці родовищ нафти
і газу у випадках, передбачених Законом України «Про нафту і газ»;
19) страхування медичних та інших працівників державних і комунальних
закладів охорони здоров’я та державних наукових установ (крім тих, які
працюють в установах і організаціях, що фінансуються з Державного
бюджету України) на випадок захворювання на інфекційні хвороби,
пов’язаного з виконанням ними професійних обов’язків в умовах
підвищеного ризику зараження збудниками інфекційних хвороб;
20) страхування відповідальності експортера та особи, яка відповідає за
утилізацію (видалення) небезпечних відходів, щодо відшкодування шкоди,
яку може бути заподіяно здоров’ю людини, власності та навколишньому
природному середовищу під час транскордонного перевезення та утилізації
(видалення) небезпечних відходів;
21) страхування персоналу ядерних установок, джерел іонізуючого
випромінювання, а також державних інспекторів з нагляду за ядерною та
радіаційною безпекою безпосередньо на ядерних установках від ризику
негативного впливу іонізуючого випромінювання на їхнє здоров’я за
рахунок коштів ліцензіатів;
22) страхування об’єктів космічної діяльності (наземна інфраструктура),
перелік яких затверджується Кабінетом Міністрів України за поданням
Національного космічного агентства України;
23) страхування цивільної відповідальності суб’єктів космічної
діяльності;
24) страхування об’єктів космічної діяльності (космічна інфраструктура),
які є власністю України, щодо ризиків, пов’язаних з підготовкою до
запуску космічної техніки на космодромі, запуском та експлуатацією її у
космічному просторі;
25) страхування відповідальності щодо ризиків, пов’язаних з підготовкою
до запуску космічної техніки на космодромі, запуском та експлуатацією її
у космічному просторі;
26) страхування відповідальності суб’єктів перевезення небезпечних
вантажів на випадок настання негативних наслідків при перевезенні
небезпечних вантажів;
27) страхування професійної відповідальності осіб, діяльність яких може
заподіяти шкоду третім особам, за переліком, встановленим Кабінетом
Міністрів України;
28) страхування відповідальності власників собак (за переліком порід,
визначених Кабінетом Міністрів України) щодо шкоди, яка може бути
заподіяна третім особам;
29) страхування цивільної відповідальності громадян України, що мають у
власності чи іншому законному володінні зброю, за шкоду, яка може бути
заподіяна третій особі або її майну внаслідок володіння, зберігання чи
використання цієї зброї;
30) страхування тварин на випадок загибелі, знищення, вимушеного забою,
від хвороб, стихійних лих та нещасних випадків у випадках та згідно з
переліком тварин, встановленими Кабінетом Міністрів України;
31) страхування відповідальності суб’єктів туристичної діяльності за
шкоду, заподіяну життю чи здоров’ю туриста або його майну;
32) страхування відповідальності морського судновласника;
33) страхування ліній електропередач та перетворюючого обладнання
передавачів електроенергії від пошкодження внаслідок впливу стихійних
лих або техногенних катастроф та від протиправних дій третіх осіб.
Усі види страхування, що не ввійшли до цього переліку, вважаються
добровільними.
Міжнародне право і право більшості держав світу пов’язують впровадження
окремих видів обов’язкового страхування з необхідністю захисту інтересів
третіх осіб у разі, коли їм завдано шкоди.
Висновок
Для підведення підсумків, я хотів би коротко ще раз проаналізувати суть
договору страхування, як важливого чинника страхових відносин.
За договором страхування одна сторона (страховик) зобов’язується у разі
настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні
(страхувальникові) або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму
(страхову виплату), а страхувальник зобов’язується сплачувати страхові
платежі та виконувати інші умови договору.
Предметом договору страхування можуть бути майнові інтереси, які не
суперечать закону і пов’язані з:
1) життям, здоров’ям, працездатністю та пенсійним забезпеченням
(особисте страхування); 2) володінням, користуванням і розпоряджанням
майном (майнове страхування); 3) відшкодуванням шкоди, завданої
страхувальником (страхування відповідальності).
Договір страхування укладається в письмовій формі.
Договір страхування може укладатись шляхом видачі страховиком
страхувальникові страхового свідоцтва (поліса, сертифіката).
У разі недодержання письмової форми договору страхування такий договір є
нікчемним.
Істотними умовами договору страхування є предмет договору страхування,
страховий випадок, розмір грошової суми, в межах якої страховик
зобов’язаний провести виплату у разі настання страхового випадку
(страхова сума), розмір страхового платежу і строки його сплати, строк
договору та інші умови, визначені актами цивільного законодавства.
Договір страхування набирає чинності з моменту внесення страхувальником
першого страхового платежу, якщо інше не встановлено договором.
Страховиком є юридична особа, яка спеціально створена для здійснення
страхової діяльності та одержала у встановленому порядку ліцензію на
здійснення страхової діяльності.
Вимоги, яким повинні відповідати страховики, порядок ліцензування їх
діяльності та здійснення державного нагляду за страховою діяльністю
встановлюються законом.
Страхувальником може бути фізична або юридична особа.
Страхувальник має право укласти із страховиком договір на користь
третьої особи, якій страховик зобов’язаний здійснити страхову виплату у
разі досягнення нею певного віку або настання іншого страхового випадку.
Страхувальник має право при укладенні договору страхування призначити
фізичну або юридичну особу для одержання страхової виплати
(вигодонабувача), а також замінювати її до настання страхового випадку,
якщо інше не встановлено договором страхування.
За згодою страхувальника предмет договору страхування може бути
застрахований за одним договором страхування кількома страховиками
(співстрахування) з визначенням прав та обов’язків кожного із
страховиків.
За погодженням між співстраховиками і страхувальником один із
співстраховиків може представляти всіх інших співстраховиків у
відносинах із страхувальником, залишаючись відповідальним перед ним у
розмірах своєї частки. За договором перестрахування страховик, який
уклав договір страхування, страхує в іншого страховика (перестраховика)
ризик виконання частини своїх обов’язків перед страхувальником.
Страховик, який уклав договір перестрахування, залишається
відповідальним перед страхувальником у повному обсязі відповідно до
договору страхування.
1. Страховик зобов’язаний:
1) ознайомити страхувальника з умовами та правилами страхування;
2)протягом двох робочих днів, як тільки стане відомо про настання
страхового випадку, вжити заходів щодо оформлення всіх необхідних
документів для своєчасного здійснення страхової виплати
страхувальникові; 3) у разі настання страхового випадку здійснити
страхову виплату у строк, встановлений договором.
Страхова виплата за договором особистого страхування здійснюється
незалежно від сум, що виплачуються за державним соціальним страхуванням,
соціальним забезпеченням, а також відшкодування шкоди.
Страхова виплата за договором майнового страхування і страхування
відповідальності (страхове відшкодування) не може перевищувати розміру
реальних збитків. Інші збитки вважаються застрахованими, якщо це
встановлено договором.
Страхова виплата за договором майнового страхування здійснюється
страховиком у межах страхової суми, яка встановлюється у межах вартості
майна на момент укладення договору.
Страхувальник зобов’язаний:
1) своєчасно вносити страхові платежі (внески, премії) у розмірі,
встановленому договором; 2) при укладенні договору страхування надати
страховикові інформацію про всі відомі йому обставини, що мають істотне
значення для оцінки страхового ризику, і надалі інформувати його про
будь-які зміни страхового ризику; 3) при укладенні договору страхування
повідомити страховика про інші договори страхування, укладені щодо
об’єкта, який страхується.
Якщо страхувальник не повідомив страховика про те, що об’єкт уже
застрахований, новий договір страхування є нікчемним;
4) вживати заходів щодо запобігання збиткам, завданим настанням
страхового випадку, та їх зменшення;
5) повідомити страховика про настання страхового випадку у строк,
встановлений договором.
Страховик здійснює страхову виплату відповідно до умов договору на
підставі заяви страхувальника (його правонаступника) або іншої особи,
визначеної договором, і страхового акта (аварійного сертифіката).
І на сам кінець, необхідно згадати умови, за яких припиняється договір
страхування.
Договір страхування припиняється у випадках, встановлених договором та
законом.
Якщо страхувальник прострочив внесення страхового платежу і не сплатив
його протягом десяти робочих днів після пред’явлення страховиком
письмової вимоги про сплату страхового платежу, страховик може
відмовитися від договору страхування, якщо інше не встановлено
договором.
Страхувальник або страховик може відмовитися від договору страхування в
інших випадках, встановлених договором.
Страхувальник або страховик зобов’язаний повідомити другу сторону про
свій намір відмовитися від договору страхування не пізніш як за тридцять
днів до припинення договору, якщо інше не встановлено договором.
Страховик не має права відмовитися від договору особистого страхування
без згоди на це страхувальника, який не допускає порушення договору,
якщо інше не встановлено договором або законом.
Якщо страхувальник відмовився від договору страхування (крім договору
страхування життя), страховик повертає йому страхові платежі за період,
що залишився до закінчення строку договору, з вирахуванням нормативних
витрат на ведення справи, визначених при розрахунку страхового тарифу,
та фактично здійснених страховиком страхових виплат.
Якщо відмова страхувальника від договору обумовлена порушенням умов
договору страховиком, страховик повертає страхувальникові сплачені ним
страхові платежі повністю.
Якщо страховик відмовився від договору страхування (крім договору
страхування життя), страховик повертає страхувальникові сплачені ним
страхові платежі повністю.
Якщо відмова страховика від договору обумовлена невиконанням
страхувальником умов договору страхування, страховик повертає
страхувальникові страхові платежі за період, що залишився до закінчення
строку договору, з вирахуванням нормативних витрат на ведення справи,
визначених при розрахунку страхового тарифу, та фактично здійснених
страхових виплат.
Наслідки відмови від договору страхування життя встановлюються законом.
Список використаних джерел:
1. Конституція України. – К., 1996 р.
2. Закон України „Про страхування”.
3. Закон України “Про власність” // ВВР. 1998р. – №8.
4. Закон України «Про підприємництво»// ВВР. 2000. – №4
5. Указ Президента України «Про зміни в структурі
центральних органів виконавчої влади» від 15 грудня 1999 року за №
1573/99
6. Повітряний кодекс України
7. Кодекс торговельного мореплавства України
8.Цивільний кодекс України: Прийнятий 16 січня 2003 року N 435-IV.
9. О.В. Дзера Цивільне право України: Підручник у 2
книгах. – К., Юрінком Інтер, 2002 р.
10. Я.М. Шевченко Цивільне право України: Академічний курс. – К., 2003
р.
11. С.С. Осадець Страхування. – К., 2002 р.
PAGE
PAGE 55
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
