Реферат
Порівняльний аналіз сутності страхування та його функцій у зарубіжній
літературі
1.СУТНІСТЬ І ФУНКЦІЇ СТРАХУВАННЯ
Термін “страхування”, на думку західних філологів, має латинське
походження. В основі його – слова “securus” і “sine сига”, які означають
“безтурботний”. Отже, страхування відбиває ідею застереження, захисту та
безпеки. У багатьох слов’янських мовах, у тому числі й в українській,
виникнення терміна “страхування” пов’язують зі словом “страх”.
У фаховій літературі етимології слова “страхування” також приділено
значну увагу. Проте єдиної думки з цього питання не існує.
Аналіз опублікованих визначень поняття “страхування” показує, що кожне з
них уточнює або доповнює попередні, залишаючи без змін їх основу.
Офіційне тлумачення цього терміна в Україні наведено в Законі “Про
страхування”: “Страхування – це вид цивільно-правових відносин щодо
захисту майнових інтересів громадян та юридичних осіб у разі настання
певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або
чинним законодавством за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом
сплати громадянами та юридичними особами страхових платежів (страхових
внесків, страхових премій) та доходів від розміщення коштів цих фондів”.
У Законі зафіксовано головні елементи, що формують поняття страхування.
Це, насамперед, мета страхування – захист майнових інтересів фізичних і
юридичних осіб. Наголошується, що захист забезпечується на випадок
конкретних подій, перелік яких зафіксовано в чинному законодавстві або
страхових договорах. Виокремлюються джерела грошових коштів, що є
ресурсами для страхових виплат.
Водночас ретельне вивчення поняття страхування і зіставлення різних його
тлумачень, які містяться в наукових працях, показують, що офіційне
визначення терміна дещо перевантажене правовими аспектами.
Страхування є, насамперед, системою економічних відносин між конкретними
суб’єктами господарювання, де, з одного боку, діють страхувальники, а з
іншого – страховики. Важливою передумовою застосування страхування є
майнова самостійність суб’єктів господарювання і їхня зацікавленість у
переданні відповідальності за наслідки ризику спеціалізованим
формуванням.
Чим ця зацікавленість більша, тим і потреба у страхуванні вища. Саме в
такій площині страхування розглядається у працях учених багатьох країн
ринкової орієнтації. Поняття страхування є неповним і тоді, коли воно не
передбачає надійності і превентивного спрямування захисту.
З урахуванням щойно сказаного можна дати таке визначення поняття
“страхування”:
Страхування – це двосторонні економічні відносини, які полягають у тому,
що страхувальник, сплачуючи грошовий внесок, забезпечує собі (чи третій
особі) у разі настання події, обумовленої договором або законом, суму
виплати з боку страховика, який утримує певний обсяг відповідальності і
для її забезпечення поповнює та ефективно розміщує резерви, вживає
превентивні заходи, спрямовані на зменшення ризику, а при потребі
перестраховує частину своєї відповідальності.
Зміст страхування, як і інших категорій, розкривається в його функціях.
Радянські економісти, визначаючи функції страхування, не торкалися його
сутності, вважаючи, що функції страхування “…є зовнішніми формами, які
дають змогу виявити особливості страхування як ланки фінансової системи.
Категорія фінансів виражає свою економічну сутність передусім через
розподільну функцію. Ця функція набуває конкретного, специфічного
виявлення у функціях, притаманних страхуванню, – ризикованій,
попереджувальній і заощаджувальній” (Страховое дело / Под ред. Л. И.
Рейтмана. – М., 1992. – С. 17).
За умов, коли радянській державі належало понад 9/10 усіх виробничих
фондів і фінансових ресурсів, страхування було монополізоване і дуже
обмежене щодо можливостей розвитку. Воно, як правило, не поширювалося на
об’єкти державної власності. Включення страхування до фінансів мало
значною мірою суто фіскальну мету. Були часи, коли умови страхування не
передбачали створення перехідних резервів. Значні суми штучно створеного
перевищення надходжень над витратами зараховувались до бюджету.
Інша ситуація спостерігається в ринковій економіці, коли страхування
відбувається на комерційних засадах. (Це не стосується обов’язкового
соціального страхування, де страхові операції не передбачають отримання
прибутку.) Воно стає важливим напрямком підприємницької діяльності й
розглядається як окрема галузь (індустрія). Природно, що кожна страхова
компанія, як і будь-яке інше підприємство, має власне фінансове
господарство, за допомогою якого забезпечує свою статутну діяльність. У
цій частині страхування належить до сфери фінансів підприємств і
галузей.
Отже, страхування не вміщується в рамки традиційного вузького розуміння
фінансів як економічних відносин, що виникають у процесі формування,
розподілу та використання доходів і грошових фондів. До речі, в
англійському словнику страхових термінів страхування визначається “як
система передання ризику і його комбінування”. Тобто у країні, де
виникла більшість класичних видів страхування, зміст останнього
пов’язують, насамперед, із переданням ризику від страхувальника до
страховика. Створення і використання грошових фондів підпорядковується
головній меті – забезпеченню можливості страховикові здійснювати свою
діяльність.
Існує також тісний взаємозв’язок між страховою і кредитною діяльністю.
Населення багатьох країн надає перевагу заощадженню своїх коштів через
страхові компанії, укладаючи з ними договори на страхування життя та
здоров’я. До продажу страхових полісів нерідко залучаються й банки.
Завдяки страхуванню акумулюються великі кошти, які до настання страхових
випадків використовуються передусім як джерело кредитних ресурсів.
Страхові поліси можуть бути гарантіями повернення позик. Матеріальні
цінності, що їх у разі кредитування банки приймають як заставу, мають
бути застраховані. Отже, існує тісний взаємозв’язок між страхуванням і
кредитом. Але це не дає підстав для ототожнення специфічних економічних
відносин, що становлять зміст страхування, з поняттям кредиту.
Останнім часом під впливом західної теорії вдаються до розширеного
тлумачення фінансів, виокремлюючи 5 великих сфер їх функціонування:
фінанси державні, фінанси галузеві, кредит і грошовий обіг, ринок цінних
паперів, страхування (Финансовый менеджмент. – М.: Финансы, 1997. – С.
7). Ця концепція надає фінансам широкого змісту, який виводить їх далеко
за межі розподільної категорії. У цьому контексті страхування стає на
один рівень із кредитом, державними фінансами, фінансами галузей,
фондовим ринком.
У світовій практиці страхові послуги як об’єкт специфічних відносин, що
становлять зміст страхування, розглядаються як складова фінансових
послуг. Так, у п. 5 Додатка з фінансових послуг до ухваленої 15 квітня
1994 року Генеральної угоди з торгівлі послугами зазначено: “Фінансові
послуги охоплюють страхові послуги і ті, що, належать до страхових, а
також усі банківські та інші фінансові послуги (крім страхування)”
(Турбина К. Е. Тенденции развития мирового рынка страхования. – М.:
Анкил, 2000. – С. 314). З цього визначення випливає також, що
страхування, як і кредит та цінні папери, є складовою ланкою фінансів У
їх широкому розумінні. Такий підхід підвищує можливості активнішого і
водночас ефективнішого застосування кожної із зазначених ланок у
складному механізмі ринкової економіки.
З урахуванням наведених аргументів слід підходити й до визначення та
характеристики функцій страхування, які в сукупності мають
конкретизувати його зміст у сучасних умовах. З цих міркувань страхування
виконує такі функції: ризиковану, створення і використання страхових
резервів (фондів), заощадження коштів, превентивну.
Ризикована функція страхування. Вона полягає в переданні за певну плату
страховикові матеріальної відповідальності за наслідки ризику,
зумовленого подіями, перелік яких передбачено чинним законодавством або
договором. Чим вищі ймовірність і розмір ризику, тим і плата за його
утримання, обчислена на підставі тарифів, визначених за допомогою
актуарних розрахунків, більша. У разі настання страхового випадку
страхувальник висуває страховикові вимогу щодо відшкодування збитків
(виплати страхових сум). Ризикована функція відбиває процес
купівлі-продажу страхової послуги.
Функція створення і використання страхових резервів (фондів).
Страхування стає можливим лише за наявності у страховика певного
капіталу, достатнього для забезпечення покриття збитків (у разі їх
виникнення), заподіяних страхувальникові стихійним лихом, нещасним
випадком чи іншою страховою подією. Власними коштами покрити таку
потребу у грошових виплатах страховик, здебільшого, не в змозі. Тому
кожний страховик створює систему страхових резервів. Нагромадження й
використання таких резервів характерні для страхової діяльності.
У формуванні й використанні страхових резервів виявляється перерозподіл
коштів між страхувальниками. Ті з них, для яких у певному періоді не
настала страхова подія, сплативши страхові внески, не отримують жодних
виплат. І навпаки: страхувальникам, які зазнали серйозних збитків від
страхового випадку, виплачується відшкодування в сумах, значно більших
за внесені страхові платежі.
Формування страхових резервів – це спосіб концентрації та використання
коштів, необхідних не лише для розподілу між усіма страхувальниками
збитків, зумовлених страховими випадками поточного періоду, а й для
відповідного покриття можливих масштабніших збитків, що можуть припасти
на окремі роки наступних періодів.
У тій частині страхових платежів, яка спрямовується на ведення справи,
перерозподіл коштів спостерігається меншою мірою. Те саме стосується й
формування прибутку від страхової діяльності. Його джерелом є частина
навантаження на нетто-ставку страхового тарифу та економія коштів,
призначених на ведення справи.
Функція заощадження коштів. У більшості країн світу першість за обсягами
страхових премій посідає особисте страхування (на дожиття, пенсій, ренти
тощо). Проте виплати, пов’язані із втратою життя і здоров’я внаслідок
нещасного випадку, становлять менш як 10%. Решта припадає на
заощадження. Вони виплачуються з урахуванням інвестиційного доходу в
разі дожиття застрахованого до певного віку або події.
Населенню часто вигідніше заощаджувати кошти у страховій системі, ніж у
банках. Припустимо, що громадянин А вніс 7500 грн на строковий
депозитний рахунок у комерційному банку, а громадянин Б придбав поліс
змішаного страхування життя на 25000 грн терміном на 10 років, сплативши
за перші три роки 7500 грн премій. У разі нещасного випадку банк може
видати громадянинові А кошти лише в межах залишку вкладу (з урахуванням
відсотків). Якщо така біда спіткає громадянина Б, то страхова компанія
виплатить йому грошову допомогу, виходячи зі страхової суми і
коефіцієнта втрати працездатності. На випадок тривалої втрати
працездатності фінансове забезпечення громадянина Б буде (особливо в
перші роки дії страхового договору) у кілька разів більше, ніж у
громадянина А. У разі гострої потреби в коштах страхувальник може
достроково припинити дію договору, повернувши належну йому суму
заощаджень.
Сприяючи розвитку заощаджувальних видів страхування, держава має змогу
активно впливати на вирішення соціальних проблем, пожвавлювати грошовий
обіг, підвищувати купівельну спроможність національної валюти,
збільшувати інвестиційні можливості країни. Тому парламенти та уряди
багатьох країн усіляко сприяють виявленню заощаджувальної функції
страхування: створюються пільгові умови оподаткування страхових внесків
і виплат, страхових вкладів, які переходять у спадщину, доходів компаній
тощо. Вживаються й інші ефективні заходи.
Превентивна функція. Учасники страхування, і насамперед страховики та
страхувальники, зацікавлені зменшити наслідки страхових подій. З цією
метою вдаються до правової та фінансової превенції.
До правової превенції належать передбачені чинним законодавством або
договорами страхування застереження, згідно з якими страхувальник
повністю або частково позбавляється страхових відшкодувань. Вони
охоплюють випадки протиправних дій або бездіяльності з боку
страхувальника щодо застрахованих об’єктів. Наприклад, страховики не
покривають матеріальних збитків, що їх зазнали потерпілі, перебуваючи у
стані алкогольного чи наркотичного сп’яніння, а також не передбачають
страхових відшкодувань у разі самогубства, навмисного пошкодження
власного майна і здоров’я.
Перелік ризикованих об’єктів, які не приймаються на добровільне
страхування, та можливих відмов щодо виплати відшкодування може бути
складений у разі страхування як фізичних, так і юридичних осіб.
Фінансова превенція полягає в тому, що частина страхових премій
спрямовується на фінансування превентивних заходів. Добре
зарекомендувала себе практика 70-80-х років, коли страхові ресурси
використовувалися з метою спорудження й обладнання технікою пожежних
депо, придбання медикаментів і утримання персоналу служб, що мали своїм
завданням боротьбу з інфекційними захворюваннями сільськогосподарських
тварин, фінансування заходів із запобігання дорожньо-транспортним
пригодам і т. ін. Нині не передбачено обов’язкового створення фонду
запобіжних заходів. Через це значно ускладнюється виконання страхуванням
превентивної функції. Можливості страхування істотно звужуються, коли
виникають суперечності між функціями, що характеризують сутність
категорії страхування, і чинним правовим забезпеченням їх нормального
виявлення.
Зазначені функції страхування є специфічними. Проте водночас у сфері
страхової діяльності виявляються й функції, притаманні фінансам у цілому
(наприклад, контрольна функція), та функції інших суміжних вартісних
категорій (наприклад, ціни, коли йдеться про формування страхових
тарифів, оцінку об’єкта страхування, з’ясування розміру завданих
збитків).
2.Дослідження сутності страхування в вітчизняній та зарубіжній
літературі
Вітчизняна теорія страхування, що сформувалася за радянських часів, була
результатом узагальнення страхової діяльності в умовах державної
монополії. Єдиною страховою організацією, яка на той час здійснювала
страхові операції всередині країни, було Головне управління державного
страхування Міністерства фінансів – Держстрах СРСР. Високий ступінь
централізації страхових відносин позначився на наукових уявленнях щодо
місця і ролі страхування у суспільстві. Загальна теорія фінансів, що
будувалася на марксистській політичній економії, керуючись Марксовою
схемою розподілу суспільного продукту шляхом формування окремих фондів
цільового призначення, розглядала державне страхування як одну з ланок
централізованих (загальнодержавних) фінансів, тобто виключно на
макрорівні. В цьому контексті страхування вбачалося не як самостійна, а
як фінансова категорія, що виражає сукупність специфічних грошових
відносин з приводу формування, розподілу та використання державного
цільового страхового фонду.
Дещо пізніше виник погляд на страхування як на самостійну економічну
категорію. Науковці, котрі відстоюють цю думку, вважають, що страхуванню
притаманні певні ознаки, і воно виконує свої специфічні функції у
суспільстві – тобто характеризується всіма атрибутами, які притаманні
економічній категорії. Перші кроки у цьому напрямку належать видатному
російському вченому Л.І. Рейтману. Він ще за радянських часів
сформулював чотири ознаки, які у сукупності своїй, за його думкою,
притаманні виключно страхуванню і дають підстави розглядати його як
самостійну, але все ж таки підпорядковану фінансам категорію. За Л.І.
Рейтманом, страхування – це грошові перерозподільні відносини, які: а)
обумовлені наявністю страхового ризику; б) є замкненими відносинами,
пов`язаними з солідарною розкладкою шкоди; в) забезпечують перерозподіл
збитків у просторі і у часі; г) мають зворотний характер.Думку
Л.І.Рейтмана поділяв український вчений О.Д. Заруба.
Розглядаючи страхування вже як самостійну економічну категорію, відомий
російський вчений В.В. Шахов розширив перелік специфічних страхових
ознак до дев`яти. Приблизно такий же перелік ознак (сім) , спираючись на
думку В.В.Шахова, дають українські фахівці Т.А.Ротова і Л.С. Руденко .
Так, за В.В. Шаховим, “економічну категорію страхування характеризують
такі ознаки:
– наявність перерозподільних відносин;
– наявність страхового ризику;
– формування страхового співтовариства з числа страхувальників та
страховиків;
– сполучення індивідуальних та групових страхових інтересів;
– солідарна відповідальність усіх страхувальників за шкоду;
– замкнена розкладка шкоди; перерозподіл шкоди у просторі та у часі;
повернення страхових платежів;
– самоокупність страхової діяльності.”
Розглянемо ці ознаки детально, зауваживши при цьому, що дев`ять “ознак
В.В.Шахова” поглинаються чотирма “ознаками Л.І Рейтмана”.
Перша ознака: “наявність перерозподільних відносин”. На наш погляд,
наявність перерозподільних відносин є не ознакою, а сутністю категорії
фінансів, в тому числі сутністю категорії страхування. Крім того,
говорити виключно про перерозподільні відносини – це означає значно
звужувати сферу існування цих відносин. Вони виникають вже на стадії
первинного розподілу валового внутрішнього продукту, оскільки витрати
підприємств сфери матеріального виробництва на страхування майнових та
інших ризиків включаються до складу валових витрат, збільшують
собівартість продукції. Таким чином, на наш погляд, цю ознаку
сформульовано дещо звужено; при цьому змішується поняття ознаки і
сутності; сформульована таким чином ознака не є виключною ознакою
страхування – вона такою ж мірою може бути поширена на категорію
фінансів взагалі.
Друга ознака: “наявність страхового ризику”. Цю ознаку, на наш погляд,
справді можна вважати такою, що надає специфічності страховим відносинам
і виокремлює їх у загальній сукупності фінансових відносин. Але, як нам
здається, формулювання “наявність страхового ризику” для визначення
ознак страхування виглядає не дуже коректним. Бо страхові відносини
виникають у суспільстві як реакція на наявність ризику взагалі, а вже з
появою страховиків як персоніфікованих суб’єктів страхових відносин
ризики стали поділятися ними на страхові та не страхові. Та й тут все
залежить від рівня розвитку суспільства, історичного періоду, території,
на якій відбуваються події. Бо ризики, які колись вважалися не
страховими, з плином часу почали страхувати (наприклад, політичні
ризики). Ознака ж економічної категорії має бути менш вразливою до змін.
Можливо, більш прийнятним було б формулювання “ризиковий характер
відносин”, яке не акцентує увагу виключно на страховому ризику.
Третя ознака: “формування страхового співтовариства з числа
страхувальників та страховиків”. Ця ознака нам здається сформульованою
не дуже вдало з таких причин. По-перше, дуже важко поєднати зазначену
ознаку з об’єктом, який вона має характеризувати (нагадаємо, що йдеться
про ознаки, притаманні певним відносинам, що виражають сутність
категорії страхування). По-друге, на нашу думку, суб’єктів “страхового
співтовариства” насправді набагато більше, аніж страхувальників та
страховиків. До нього належать також застраховані, перестраховики,
об`єднання страховиків, страхові посередники, держава (якщо йдеться про
обов’язкове соціальне страхування).
Четверта ознака: “сполучення індивідуальних і групових страхових
інтересів”. Вона також виглядає сформульованою не дуже коректно,
оскільки викликає досить багато питань. Про чиї страхові інтереси
йдеться? Чи прагнуть суб’єкти страхових відносин до сполучення
індивідуальних та групових страхових інтересів? Чи завжди таке
сполучення має місце? Якщо не буде такого сполучення, то чи припинять
своє існування страхові відносини у суспільстві? Як бути із суспільними
страховими інтересами, які, наприклад, задовольняє державне обов’язкове
соціальне страхування? Наявність цих питань свідчить про неможливість
використовувати запропоновану ознаку як бездоганну.
П’ята ознака: “солідарна відповідальність усіх страхувальників за
шкоду”. На наш погляд, ця характеристика, як і перша, виражає сутність,
концепцію страхування, а не є його ознакою. Чи не вперше думка щодо
солідарної відповідальності за шкоду була сформульована Едвардом Ллойдом
у його відомому вислові “Страхування – це вклад багатьох у нещастя
декотрих”. Таким чином описується “механізм дії” страхування.
Шоста ознака: замкнена розкладка шкоди. Цю ознаку не можна визнати
абсолютною, бо вона поширюється виключно на комерційне страхування (та й
то не у всіх випадках – наприклад, при відшкодуванні збитків потерпілих
у дорожньо-транспортних подіях за рахунок коштів Моторного транспортного
(страхового) бюро України ця ознака “не діє”, оскільки ті, хто отримує
коштів не входять до замкненого кола страхувальників, за рахунок яких
формується відповідний фонд) і не охоплює певні сфери державного
соціального страхування. Державні системи пенсійного страхування,
наприклад, у багатьох випадках є відкритими системами, у яких теперішні
покоління фінансують покоління минулі.
Сьома ознака: перерозподіл шкоди у просторі та у часі. На нашу думку, ця
ознака є лише деталізацією ознаки першої. Бо розподільчі та
перерозподільні відносини виникають між їх носіями у конкретний час та
на певному просторі .
Восьма ознака: повернення страхових платежів. У чистому вигляді
повернення страхових платежів забезпечують лише довгострокові,
“накопичувальні” види страхування (страхування життя, пенсійне
страхування). Загальне страхування не забезпечує повернення платежів
кожному конкретному страхувальникові, якщо страхова подія не відбулася.
Пояснення авторів цієї ідеї щодо відносин страховика з усією сукупністю
страхувальників як основу розуміння поверненості – не витримують
критики. Тоді всі ми маємо розглядати також і наші податки до бюджету з
позицій поверненості, оскільки бюджетні кошти ідуть на фінансування
загальносуспільних програм. Але ми так не розмірковуємо, розглядаючи
податки як вилучення наших коштів.
Дев’ята ознака: самоокупність страхової діяльності. Формулюючи цю
ознаку, автор припускається змішування понять “страхова діяльність” і
“страхування”. Від суто теоретичних міркувань він без пояснень
переходить у практичну площину. Це свідчить про неможливість
застосування цієї ознаки. Тим більше, що вона не охоплює сферу
державного соціального страхування.
Розгляд ознак, якими фахівці наділяють страхування як економічну
категорію, доводить, що навіть на перший погляд ознаки, сформульовані
Л.І. Рейтманом,, поглинають ознаки, сформульовані пізніше В.В. Шаховим,
а вітчизняні автори не можуть сказати власного слова з даного питання;
що всі ознаки викликають певні заперечення і сумніви; що вони не
підтверджують самостійність страхування як економічної категорії, а
навпаки, підтверджують родовий зв`язок з фінансами, з тими функціями,
які виконує дана категорія у будь-якому суспільстві; що взагалі не так
просто сформулювати ці ознаки. З якої ж причини це так непросто? Може з
тієї, що це неможливо або непотрібно? Тоді постає питання: чи потрібно
взагалі розглядати страхування як економічну категорію, чи не є цей
підхід дещо схоластичним і позбавленим практичного змісту?
Наша попередня стаття у журналі „Страхова справа” №3(15)2004 була
присвячена огляду точок зору провідних вітчизняних вчених щодо
визначення сутності страхування як економічної категорії. Аналіз
наукової літератури доводить, що єдиної позиції у цьому питанні не
існує.За таких умов слід було б очікувати на наукові дискусії на
сторінках фахових видань, але вони не ведуться. В дискусіях не буває
потреби з двох причин: по-перше, якщо всі фахівці згодні з певною точкою
зору; по-друге, якщо фахівців не цікавить тема дискусії, а отже, немає
предмету для дискусії. На жаль, здається, що саме друга причина є
головною.
Поняттям “економічна категорія” здебільшого оперувала марксистська
політична економія, яка лежала в основі радянської економічної теорії.
При всіх своїх перевагах та будучи достатньо прогресивною для свого
часу, марксистська політекономія, на думку проф. Ю.В. Ніколенка, зазнала
у подальшому догматичних трактувань з боку своїх послідовників у
колишніх соціалістичних країнах. Недоліки догматичного підходу Ю.В.
Ніколенко узагальнив “таким чином:
– ігнорування конкретної господарської практики, що призвело науку до
надто затеоретизованого стану. Наука, яка намагається сформулювати якісь
теоретичні положення, що не мають нічого спільного з конкретною
господарською практикою, нікому не потрібна (курсив наш);
– фактичне уникнення аналізу тих форм і методів господарювання, без яких
не може розвиватися суспільство цивілізованим шляхом. Зокрема, такі
прогресивні та сучасні форми організації економіки, як підприємництво,
маркетинг, менеджмент не лише не вивчалися, а навіть представлялися як
ворожі, не сумісні з соціалізмом. Тому не випадково, що у сфері
організації економіки ми дуже відстаємо від західних країн.
– предмет марксистської політекономії був занадто заідеологізований.
Політекономи, як і інші суспільствознавці, нерідко займалися
обгрунтуванням і коментарем партійних рішень, замість того, щоб
проводити об’єктивні наукові дослідження. Акцентуючи увагу на
специфічних явищах, властивих тій чи іншій формації, вони ігнорували те
загальнолюдське, загальноекономічне, що вироблене людством. Фактично
марксистська політекономія протиставляла себе світовій економічній
думці, що завдало їй величезної шкоди.”
Ми поділяємо позицію проф. Ю.В.Ніколенка і вважаємо, що погляд на
страхування як на економічну (або фінансову) категорію в наші часи вже
втратив свою актуальність. Якщо продовжувати розглядати страхування як
економічну категорію, намагаючись дати їй обгрунтоване і виключне
визначення, описувати ознаки та функції, які цій категорії начебто
притаманні, то такий схоластичний підхід ніколи не виведе нас із
замкненого кола. А між тим страхування розвивається поза залежністю від
того, існує однозначне визначення його як економічної категорії, чи ні.
Теоретичні дослідження в галузі страхування не встигають за сучасною
страховою практикою через стрімкий розвиток ринкових відносин у цій
сфері. Цей розрив стає дедалі все більш відчутним. Науковцям бракує часу
для усвідомлення та осмислення нової інформації, відходу від застарілих
постулатів. Теорія стає відірваною від практики. Практики ж, не маючи
змоги спиратися на теоретичні досягнення, розглядають таку теорію як
зайву та мертву. То ж, можливо, слід відійти від застарілих уявлень і
розглядати страхування з огляду на його практичне застосування у
суспільному житті. В цьому смислі страхування виступає як метод
управління ризиками. Так воно і інтерпретується західними фахівцями.
Зазначений підхід був неможливий за радянських часів, бо
ризик-менеджмент як наука не мав під собою жодного об`єктивного
підгрунтя в умовах переважаючої державної власності на засоби
виробництва . Але часи змінилися. Існує інша економічна система, в якій
суб’єкти господарювання та громадяни розглядають страхування з позицій
корисності, тобто не як економічну абстракцію, а як конкретний
інструмент управління ризиком. Саме з таких позицій, на наш погляд, ми
повинні трактувати сутність страхування і його роль у суспільстві. Саме
з таких позицій ми маємо викладати у вищих навчальних закладах
теоретичний курс “Страхування”, проводити наукові дослідження у цій
сфері.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
