Курсова робота на тему:
Особисті немайнові права
ЗМІСТ
ВСТУП ……………………………………………………………………………. 3
РОЗДІЛ І. Види особистих немайнових прав ………………………………….. 5
РОЗДІЛ ІІ. Особисті немайнові права, що забезпечують природне
існування фізичної особи ……………………………………………………….. 7
2.1. Право на життя …………………………………………………………. 7
2.2. Право на здоров’я ……………………………………………………… 8
2.3. Право на безпечне довкілля …………………………………………… 10
2.4. Право на сім’ю, опіку, піклування та патронатне виховання ……….. 12
РОЗДІЛ ІІІ. Особливості особистих немайнових прав, що забезпечують
соціальне буття фізичної особи …………………………………………………. 14
3.1. Право на ім’я …………………………………………………………… 14
3.2. Право на честь, гідність та нову репутацію …………………………. 16
3.3. Право на індивідуальність …………………………………………….. 17
3.4. Право на особисте життя ……………………………………………… 19
3.5. Право на особисті папери та таємницю кореспонденції ……………. 19
3.6. Право на інформацію. Право на свободу творчості та вибір
роду занять ………………………………………………………………………. 20
3.7. Право на місце проживання та недоторканність житла.
Право на пересування. Право на свободу об’єднання та мирні зібрання ……
21
РОЗДІЛ ІV. Захист особистих немайнових прав ……………………………… 23
4.1. Поновлення порушеного права ……………………………………… 23
4.2. Спростування неправдивої інформації та суміжні форми захисту ..
24
4.3. Заборона поширення інформації, якою порушуються особисті
немайнові права ………………………………………………………………… 25
ВИСНОВОК …………………………………………………………………….. 27
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ………………………………….. 29
ВСТУП
Останні перетворення в політико-економічному житті України, зміна
соціальних цінностей та орієнтирів зумовили вихід у системі суспільних
пріоритетів на перше місце людини як особистості. Зокрема, згідно зі ст.
3 Конституції України вищими соціальними цінностями визнається людина,
її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність та безпека. Тобто
всі інші блага, у тому числі й матеріальні, знаходяться в ієрархії
соціальних пріоритетів нижче і є суспільними благами другого порядку. І
саме такий підхід до місця і ролі людини та її внутрішнього (духовного)
світу в системі соціальних цінностей відповідає міжнародним стандартам
прав людини1 та зумовлює необхідність їх повного і всебічного
регулювання та охорони на галузевому рівні, насамперед нормами
цивільного права.
Вирішенню цього питання на рівні цивільного законодавства присвячено
книгу другу ЦК України «Особисті немайнові права фізичної особи». Якщо в
ЦК УРСР 1964 р. регулювання та охорона цих відносин взагалі не
виділялися в окрему структурну одиницю і губились у Загальній частині
серед правових норм, що регулювали правовий статус фізичної особи, то у
структурі чинного ЦК України регулювання та охорона цих відносин
складають окрему книгу, вміщену після Загальної частини, що підкреслює
пріоритет людини та її внутрішніх (духовних) благ над іншими цінностями.
Як зазначалося вище, до предмета цивільно-правового регулювання, крім
майнових відносин, належать особисті немайнові відносини. Важливо
зазначити, що структурно при визначенні предмета цивільно-правового
регулювання саме особисті немайнові правовідносини передують
хрестоматійним для цивільного права майновим відносинам, що підкреслює
важливість даного виду відносин у цивільно-правовій системі. Слід також
зауважити, що особисті немайнові правовідносини, змістом яких є
відповідні особисті немайнові права, виникають щодо особистих немайнових
благ, таких як життя, здоров’я, честь, гідність, ім’я тощо. Однак ці
особисті немайнові блага не можуть регулюватися нормами права, оскільки
вони є, переважно, природними благами (цінностями) й існують незалежно
від того, врегульовані вони правом чи ні. Але внаслідок відповідної
регуляції вони стають об’єктами певних особистих немайнових прав, що
робить дані блага ще й юридично значимими.
Аналізуючи ст. 269 ЦК України, слід зазначити, що особисті немайнові
права – це юридично гарантовані можливості, які довічно належать кожній
фізичній особі за законом і характеризуються немайновістю та
особистісністю.
Отже, для характеристики особистих немайнових прав особи слід керуватися
такими основними ознаками:
дане право належить кожній особі – це означає, що воно належить усім без
винятку особам (фізичним та юридичним) за умови, що наявність цього
права в особи не суперечить її сутності (наприклад, юридична особа не
може бути наділена правом на життя, здоров’я, честь, гідність тощо). При
цьому всі особи рівні у можливості реалізації та охорони цих прав;
дане право належить особі довічно – це означає, що воно належить
фізичній особі до моменту смерті, а юридичній особі – до моменту
припинення;
дане право належить особі за законом – це означає, що підставою його
виникнення є юридичний факт (подія або дія), передбачений законом.
Переважна більшість особистих немайнових прав виникає в особи з моменту
народження (створення), наприклад, право на життя, здоров’я, свободу та
особисту недоторканність, ім’я (найменування) тощо. Однак окремі види
особистих немайнових прав можуть виникати в осіб і з іншого моменту,
передбаченого законом, наприклад, право на донорство особа має лише з
моменту досягнення повноліття, а право на зміну імені має особа, яка
досягла 16 років, тощо;
дане право є немайновим – це означає, що в ньому відсутній майновий
(економічний) зміст, тобто фактично неможливо визначити вартість цього
права, а відповідно і блага, що є його об’єктом, у грошовому
еквіваленті;
дане право є особистісним – це означає, що воно не може бути відчужене
(як примусово, так і добровільно, як постійно, так і тимчасово) від
особи-носія цих прав та/або передане іншим особам.
РОЗДІЛ І. Види-особистих немайнових прав
У ст. 270 ЦК України насамперед виділяються особисті немайнові права,
попередньо врегульовані в Конституції України: право на життя (ст. 27
Конституції України), право на охорону здоров’я (ст. 49 Конституції
України), право на безпечне життя і здоров’я довкілля (ст. 50
Конституції України), право на свободу та особисту недоторканність (ст.
29 Конституції України), право на недоторканність особистого і сімейного
життя (ст. 32 Конституції України), право на повагу до гідності та честі
(ст. 28 Конституції України), право на таємницю листування, телефонних
розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31 Конституції
України), право на недоторканність житла (ст. 30 Конституції України),
право на вільний вибір місця проживання та на свободу пересування (ст.
33 Конституції України), право на свободу літературної, художньої,
наукової і технічної творчості (ст. 54 Конституції України). Однак даний
перелік не є вичерпним і може бути доповнений як самою Конституцією
України, так і ЦК України та іншими законами. Але зрозуміло, що
передбачити повний перелік даних прав у законах видається нереальним, то
му законодавець встановлює можливість розширювального тлумачення
особистих немайнових прав навіть незалежно від того, закріплені вони в
законі чи ні. При цьому за основу має братися те, чи відповідає дане
особисте немайнове право вимогам, що висуваються до даного виду
цивільних прав, передбачених ст. 269 ЦК України. Тому важливо не лише
визначити повний перелік особистих немайнових прав, а й здійснити їх
класифікацію залежно від того чи іншого правового критерію.
У ЦК України всі особисті немайнові права, залежно від цільового
призначення, поділяються на:
особисті немайнові права, що забезпечують природне існування фізичної
особи (право на життя, здоров’я, свободу, особисту недоторканність
тощо);
особисті немайнові права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи
(право на ім’я, індивідуальність, особисте життя тощо).
Однак серед науковців немає єдиної точки зору щодо однаковості критерію
класифікації особистих немайнових прав. Одну з перших класифікацій
запропонував В. А. Рясенцев, який вирізняє п’ять видів особистих
немайнових прав: 1) особисті права, сутність яких складають немайнові
блага, невіддільні від особистості (життя, здоров’я, недоторканність
особистості); 2) особисті права, в основі яких лежать немайнові блага,
що індивідуалізують особу в колективі (ім’я, честь, гідність тощо); 3)
особисті немайнові права у сфері шлюбно-сімейного права; 4) особисті
немайнові права, що перебувають у сфері творчої діяльності, а також
інтереси, що витікають з реалізації права на відпочинок, різноманітні
культурні потреби тощо; 5) особисті немайнові права, в основі яких
лежить майновий інтерес. Отже, в основі даного класифікаційного критерію
лежить об’єкт особистих немайнових прав. Подібні класифікації на основі
зазначеного критерію пропонувалися й іншими авторами.
Інші автори за основу класифікаційного поділу пропонують мету, на
досягнення якої спрямоване відповідне особисте немайнове право. Так, М.
М. Малеїна поділяє особисті немайнові права на: 1) особисті немайнові
права, що забезпечують фізичне та психічне благополуччя (цілісність)
особистості; 2) права, що забезпечують індивідуалізацію особистості; 3)
права, що забезпечують автономію особистості; 4) немайнові права авторів
результатів інтелектуальної діяльності та виконавців. Але Т. А. Фадєєва
проводить дещо іншу класифікацію: 1) особисті немайнові права, що
спрямовані на індивідуалізацію особистості; 2) особисті немайнові права,
що спрямовані на забезпечення фізичної недоторканності особистості; 3)
особисті немайнові права, що спрямовані на недоторканність внутрішнього
світу особистості та її інтересів.
Ще інші автори використовують змішаний кваліфікаційний критерій, а саме:
об’єкт цих прав та мету, на досягнення якої спрямоване право. Зокрема,
В. А. Жакенов вирізняє: 1) права, що індивідуалізують громадян у
суспільстві; 2) права, що забезпечують особисту недоторканність; 3)
права, що забезпечують збереження таємниці особистого життя; 4) права,
що сприяють розвитку особистості та вираженню її творчої
індивідуальності.
РОЗДІЛ ІІ. Особисті немайнові права, що забезпечують природне існування
фізичної особи
До особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування
фізичної особи, відповідно до глави 21 ЦК України, слід відносити:
право на життя;
право на здоров’я;
право на безпечне довкілля;
право на свободу та особисту недоторканність;
право на сім’ю, опіку, піклування та патронатне виховання.
2.1. Право на життя
Згідно з ч. 1 ст. 281 ЦК України кожна фізична особа має невід’ємне
право на життя. Законодавець не визначає ні особистого немайнового блага
«життя», ні самого «права на життя». Проте, аналізуючи чинне
законодавство, можна дійти висновку, що під поняттям «право на життя»
слід розуміти таке особисте немайнове право, яке об’єднує два основних
аспекти: право на власне життя та право давати життя іншим.
Право на власне життя містить активний та негативний зміст, до яких,
зокрема, слід відносити:
право на фізичне існування, під яким слід розуміти природне право
фізичної особи на існування як біологічного, психічного та соціального
організму;
право на фізичну (природну) смерть об’єднує передбачену ч. 4 ст. 281 ЦК
України абсолютну заборону задоволення прохання фізичної особи про
припинення її життя (активна евтаназія);
право на медичні, наукові та інші досліди, тобто юридично закріплена
можливість проведення над повнолітньою фізичною особою різноманітних
дослідів лише за умови її вільної згоди (ч. 3 ст. 281 ЦК України);
право на усунення небезпеки, що загрожує життю, має можливість
будь-якими не забороненими законом способами захищати від протиправних
посягань своє життя, а також життя інших людей (ч. 2 ст. 281 ЦК України)
і вимагати усунення небезпеки, яка загрожує життю людини, що створена
внаслідок підприємницької або іншої діяльності (ст. 282 ЦК України).
Право давати життя іншим є складовою частиною загального права на життя.
Призначення цього права полягає у виконанні людиною її священної місії –
продовження людського роду. Безперечно, основним повноваженням, що
складає зміст права давати життя іншим, є можливість виконання
репродуктивної функції природним шляхом. Однак треба звернути увагу на
те, що, крім даного повноваження, право давати життя іншим – це:
право на стерилізацію, тобто юридично гарантована можливість проведення
медичної операції, що має на меті позбавлення біологічного організму
здатності до репродуктивності (відтворення). Даним правом згідно з ч. 5
ст. 281 ЦК України наділені повнолітні фізичні особи (як чоловік, так і
жінка). Реалізувати це право вони можуть лише за власним бажанням.
Стерилізація недієздатної фізичної особи за наявності медико-соціальних
показань може бути проведена за згодою опікуна з попереднім
повідомленням прокурора;
право на штучне переривання вагітності, яким відповідно до ч. 6 ст. 281
ЦК України наділені лише жінки, за умови, що вагітність не перевищує 12
тижнів. Перелік обставин, що дають право на переривання вагітності після
12 тижнів вагітності за медичними та соціальними показаннями,
встановлюється законом;
право на штучне запліднення та перенесення зародка в організм жінки, яке
має повнолітня жінка за медичними показаннями (ч. 7 ст. 281 ЦК України).
Окреме питання стосується меж реалізації даного права. У літературі
доволі поширеною є точка зору, що право на життя є абсолютним правом.
Але дане право все ж таки має певні межі, наприклад, воно обмежується
діяннями інших осіб у межах необхідної оборони.
2.2. Право па здоров’я
З правом на життя тісно пов’язане право на здоров’я. Згідно з чинним
законодавством під поняттям «здоров’я» слід розуміти стан повного
фізичного, душевного та соціального благополуччя, а не тільки
відсутність хвороб і фізичних дефектів.
Право на здоров’я є поняттям значно ширшим від передбаченого
Конституцією України «права на охорону здоров’я». І навіть попри те, що
для збереження нормативної відповідності зі ст. 49 Конституції України
ЦК України також дублював норму про «право на охорону здоров’я» (ст.
283), аналіз чинного законодавства дає нам усі передумови вважати, що
цивільне законодавство закріплює саме «право на здоров’я» в його
позитивному і негативному змісті.
Право на здоров’я містить:
право на надання медичної допомоги (ст. 284 ЦК України), яке об’єднує
цілу низку інших прав. По-перше, це право вимагати надання
кваліфікованої медичної допомоги. При цьому фізичні особи, які досягли
14 років, відповідно до ч. 3 зазначеної статті реалізують це право за
власною волею або ж і проти їх волі, за умови, що внаслідок хвороби або
каліцтва ця особа перебуває у стані, що є небезпечним для життя, і не
може повною мірою оцінити того, що відбувається з нею (ч. 5 ст. 284 ЦК
України).
У випадку реалізації права на звернення за медичною допомогою фізична
особа має право на вибір лікаря та вибір методів лікування відповідно до
його рекомендацій (ч. 2 ст. 284 ЦК України). По-друге, повнолітня
фізична особа має право відмовитися від надання їй медичної допомоги (ч.
4 ст. 284 ЦК України). Що стосується малолітніх та недієздатних фізичних
осіб, то їм медична допомога надається навіть у випадку відсутності
згоди малолітнього, його батьків (усиновителів) чи опікуна або ж опікуна
недієздатного. Окремим компонентом цього права є право на надання
психіатричної допомоги, що реалізується згідно із Законом України «Про
психіатричну допомогу» та іншими нормативно-правовими актами у сфері
медичного обслуговування;
право на медичне страхування, передбачене ст. 49 Конституції України,
означає можливість особи використати загальнообов’язкове та добровільне
медичне страхування на підставах та в порядку, визначеному чинним
законодавством. Особливо слід зауважити, що на сьогодні в Україні
здійснюється реформування системи медичного страхування, спрямоване на
відхід від безкоштовного медичного обслуговування шляхом перекладення
обов’язку з відшкодування витрат, пов’язаних із наданням медичних
послуг, на відповідні страхові фонди (справедливості заради, потрібно
зазначити, що ця складова права на здоров’я містить здебільшого майновий
зміст);
право на інформацію про стан свого здоров’я (ст. 285 ЦК України) – це
право фізичної особи на достовірну і повну інформацію про стан свого
здоров’я, у тому числі на ознайомлення з відповідними медичними
документами, що стосуються її здоров’я, крім випадків, коли ця
інформація може погіршити стан її здоров’я, стан здоров’я її батьків
(усиновлювачів), опікунів, піклувальників, або зашкодити процесу
лікування. До даного прана слід відносити також і передбачену законом
можливість у випадку смерті фізичної особи бути присутніми при
дослідженні причин її смерті та ознайомитись із висновками щодо причин
смерті членів сім’ї фізичної особи або уповноважених нею інших фізичних
осіб;
право на таємницю про стан свого здоров’я (ст. 286 ЦК України) містить
право фізичної особи не розголошувати та вимагати від інших осіб
нерозголошення інформації про стан свого здоров’я, факт звернення за
медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при її
медичному обстеженні. Гарантією цього права виступає пряма заборона
законодавця вимагати та подавати за місцем роботи або навчання
інформацію про діагноз та
методи лікування фізичної особи. Однак це право може бути обмежене. Так,
наприклад, особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, повинні
повідомити одна одну про стан свого здоров’я (ст. 30 СК України);
право на усунення небезпеки, що загрожує здоров’ю, тобто можливість
особи будь-якими не забороненими законом способами захищати від
протиправних посягань своє здоров’я, здоров’я інших фізичних осіб (ч. 2
ст. 281 ЦК України), а також вимагати усунення небезпеки, створеної
внаслідок підприємницької або іншої діяльності, яка загрожує життю та
здоров’ю (ст. 282 ЦК України).
2.3. Право на безпечне довкілля
Доволі близьким до двох попередніх особистих немайнових прав є право на
безпечне довкілля. Під поняттям «довкілля» слід розуміти усе те, що
оточує особу: навколишнє природне середовище, предмети праці та побуту,
харчові продукти тощо.
Під правом на безпечне довкілля, згідно зі ст. 293 ЦК України, слід
розуміти:
право на безпечне для життя і здоров’я довкілля – це передбачена законом
можливість вимагати, щоб довкілля особи створювало для неї безпечні,
сприятливі умови проживання, праці, навчання, побуту тощо, тобто
забезпечити їй життя гідне людини. Дане право забезпечується визнанням
незаконною будь-якої діяльності, що призводить до нищення, псування,
забруднення довкілля, та можливістю вимагати від кожного припинення
такої діяльності;
право на достовірну інформацію про стан довкілля, тобто можливість
безперешкодного отримання повної та достовірної інформації про якість
харчових продуктів і предметів побуту, про умови проживання, праці,
навчання тощо.
Специфікою даного права є його додаткова регламентація нормами
екологічного законодавства (наприклад, шляхом встановлення системи
гранично допустимих викидів та скидів, гранично допустимих концентрацій
забруднюючих речовин та інших шкідливих впливів, гранично допустимих
рівнів фізичних впливів на навколишнє природне середовище тощо),
законодавства про охорону праці, стандартизацію, сертифікацію,
метрологію, низку державних стандартів, будівельних норм і правил та ін.
Право на свободу та особисту недоторканність.
Одним з особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування
фізичної особи, є право на свободу та особисту недоторканність. Дане
право складається з двох взаємопов’язаних складових: права на свободу
(ст. 288 ЦК України) та права на особисту недоторканність (ст. 289 ЦК
України).
Право на свободу – це юридично закріплена можливість особи діяти на
власний розсуд відповідно до своїх інтересів та мети. Однак право на
свободу не слід розглядати як закріплену законом вседозволеність. Воно
також повинно мати передбачені законом межі, оскільки неконтрольована
свобода людини може перерости у свавілля. Реалізація права на свободу
забезпечується передбаченою законом забороною будь-яких форм фізичного
чи психічного тиску на фізичну особу, втягування її до вживання
наркотичних та психотропних засобів, вчинення інших дій, що порушують
право на свободу. Окрім цього, одним із видів гарантій дотримання цього
права є також і заборона тримання фізичної особи в неволі, можливість
затримання особи лише у випадках і в порядку, встановлених законом,
арешту або тримання під вартою не інакше як за вмотивованим рішенням
суду.
З правом на свободу тісно поєднано право на особисту недоторканність,
під яким слід розуміти передбачену законом заборону фізичного,
психічного чи будь-якого іншого посягання на особу з боку інших осіб. До
змісту права на особисту недоторканність слід віднести заборону
катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує її гідність,
поводження чи покарання, а також фізичного покарання батьками
(усиновлювачами), опікунами, піклувальниками, вихователями малолітніх,
неповнолітніх дітей та підопічних. Також правом на особисту
недоторканність охоплюється право на розпорядження щодо передачі після
смерті фізичної особи своїх органів та інших анатомічних матеріалів її
тіла науковим, медичним або навчальним закладам (ч. 4 ст. 289 ЦК
України), а також право особи на донорство крові, її компонентів,
органів, інших анатомічних матеріалів та репродуктивних клітин (ст. 290
ЦК України).
2.4. Право на сім’ю, опіку, піклування та патронатне виховання
Досить важливим у системі особистих немайнових прав, що забезпечують
природне існування фізичної особи, є право на сім’ю, опіку, піклування
та патронатне виховання. Дане право також складається з чотирьох
складових: 1) право на сім’ю (ст. 291 ЦК України); 2) право на опіку; 3)
право на піклування (ст. 292 ЦК України); 4) право на патронатне
виховання (гл. 20 СК України).
Під поняттям «сім’я» згідно з чинним законодавством розуміють осіб, які
спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та
обов’язки (ст. 3 СК України). У науковій літературі дане поняття через
свою невизначеність, суперечливість та неоднозначність піддається
суттєвій критиці. Зокрема, справедливо вказується на те, що дане поняття
не має суто правового змісту, а є об’єднанням економічних,
демографічних, трудових ознак, а також малопридатне до правового
застосування.
До права на сім’ю належать:
право на створення сім’ї (ч. 1 ст. 4 СК України), що містить у собі
передбачену законом можливість фізичних осіб, які досягли шлюбного віку,
а в передбачених законодавством випадках і фізичних осіб, що не досягли
шлюбного віку, створювати сім’ю на підставі шлюбу, кровного споріднення,
усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких,
що не суперечать моральним засадам суспільства;
право на вибір осіб, які утворюватимуть сім’ю, що містить у собі
можливість як вільного вибору партнера за шлюбом, так і можливість
вибору батьків, народжувати чи усиновлювати їм дітей і яку кількість, а
також можливість вимагати у повнолітніх осіб вийти зі складу сім’ї за
умов та на підставах, передбачених законом;
право на перебування в сім’ї, до якого слід відносити передбачену
законом можливість фізичних осіб, незалежно від віку, жити в сім’ї (ст.
4 СК України). З досягненням повноліття фізична особа сама вирішує, чи
перебувати їй у сім’ї, чи ні. Що ж стосується дітей, то вони перебувають
у сім’ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживають;
право на підтримання зв’язків із членами своєї сім’ї містить заборону
перешкоджати особі підтримувати моральні, духовні, матеріальні та інші
зв’язки з членами своєї сім’ї незалежно від того, де вона перебуває (ч.
3 ст. 291 ЦК України);
заборона розлучення з сім’єю попри волю особи означає, що фізична особа,
згідно з ч. 2 ст. 291 ЦК України, не може бути проти її волі розлучена з
сім’єю, крім випадків, встановлених законом, на приклад, позбавлення
волі за вчинення злочину тощо.
РОЗДІЛ ІІІ Особливості особистих немайнових прав, що забезпечують
соціальне буття фізичної особи
До особистих немайнових прав, що забезпечують соціальне буття фізичної
особи, згідно з главою 22 ЦК України слід відносити:
право на ім’я;
право на честь, гідність та ділову репутацію;
право на індивідуальність;
право на зображення та голос;
право на особисте життя;
право на особисті папери та таємницю кореспонденції;
право на інформацію;
право на свободу творчості;
право на вибір роду занять;
право на місце проживання;
право на недоторканність житла;
право на пересування;
право на свободу об’єднань;
право на мирні зібрання.
3.1. Право на ім’я
Ім’я є найдавнішим юридичним способом індивідуалізації фізичної особи.
Воно складається, як правило, з імені, прізвища та по батькові.
Аналізуючи право на ім’я (статті 294-296 ЦК України), слід зауважити, що
воно містить у собі:
право на володіння, користування та розпорядження іменем, яке забезпечує
особі можливість бути носієм імені (володіння), використовувати (платно
чи безоплатно) своє ім’я у всіх сферах суспільних відносин, рівно як і
розголошувати своє ім’я, давати дозвіл розголошувати своє ім’я, чи
заборонити розголошувати своє ім’я (користування), а також вирішувати
фактичну долю свого імені, на приклад, передавати його дітям, змінювати
його у випадку досягнення повноліття, одруження, розлучення тощо. В
окремих випадках ім’я може використовуватись і без згоди на це особи.
Так, наприклад, ім’я фізичної особи, яка затримана, підозрюється чи
обвинувачується у вчиненні злочину, або особи, яка вчинила
адміністративне правопорушення, може бути використане (обнародуване) без
згоди особи лише у разі набрання законної сили обвинувальним вироком
суду щодо неї або винесення постанови у справі про адміністративне
правопорушення (ч. 4 ст. 296 ЦК України). При цьому використання
початкової літери прізвища фізичної особи у пресі, літературних творах
не є порушенням її права;
право вимагати звертатись до особи по імені полягає в тому, що ніхто не
має права на довільне спотворення в написанні чи вимові імені. Будь-яке
спотворення є порушенням цього права. У випадку перекручення імені
фізичної особи (наприклад, у засобах масової інформації, під час
спілкування тощо) воно має бути виправлене. Якщо перекручення імені було
здійснене у документі, такий документ підлягає заміні (ч. 3 ст. 294 ЦК
України);
право на псевдонім – це право використовувати для своєї індивідуалізації
вигадане ім’я (псевдонім). Це право поширюється і на використання особою
права на астронім (зазначення свого імені у вигляді набору друкованих
знаків, наприклад «зірочок»);
право вимагати зупинити незаконне використання свого імені, під яким
слід розуміти заборону будь-якого порушення права на ім’я.
Подібним до права на ім’я є право на присвоєння імені (статті 145-147 СК
України). Сутність цього права полягає у наданні імені фізичній особі до
того моменту, поки вона ще не в змозі реалізувати вказане право
самостійно. Цим правом наділені батьки, усиновлювачі, опікуни, а в
окремих випадках органи опіки та піклування чи суд. При цьому,
відповідно до ч. 2 ст. 294 ЦК України, вибір імені можливий з
урахуванням національних традицій (наприклад, подвійне чи потрійне ім’я,
відсутність по батькові тощо) або можливе присвоєння транскрибованого
імені (тобто імені, яке як вимовляється відповідно до національних
традицій, так і пишеться, наприклад, Софі Лорен (а не Софія Лорен), Анне
Вескі (а не Ганна Вескі) тощо).
Аналогом права на ім’я в юридичних осіб є право на найменування (ст. 90
ЦК України), яке також є способом індивідуалізації, що реалізується та
охороняється відповідно до чинного законодавства.
3.2. Право на честь, гідність та ділову репутацію
Під поняттям «честь» слід розуміти зовнішню оцінку фізичної особи з боку
суспільства чи соціальної групи, членом якої вона є. Гідністю є
внутрішня самооцінка особою своїх якостей. Суміжним із даними поняттями
є поняття «ділової репутації», що містить усталену зовнішню оцінку
фізичної чи юридичної особи у сфері підприємницьких відносин. Дані
особисті немайнові блага мають бути недоторканними від будь-яких
посягань ззовні.
Право на честь, гідність та ділову репутацію у ЦК України не
передбачено. Замість цих прав передбачені «право на повагу до гідності
та честі» (ст. 297 ЦК України), а також «право на недоторканність
ділової репутації» (ст. 299 ЦК України). Проте певна обмеженість
зазначених прав у позитивному аспекті, а також невизначеність поняття
«повага» дає підстави говорити, що фізичні особи наділені більш
розширеним особистим немайновим правом на честь, гідність та ділову
репутацію, а саме:
право на гідність – це особисте немайнове право фізичної особи на власну
цінність як особистості, право на усвідомлення цієї цінності та
усвідомлення значимості себе як особи, що відіграє певну соціальну роль
у суспільному житті;
право на честь – це особисте немайнове право фізичної особи на
об’єктивну, повну та своєчасну оцінку її та її діянь (поведінки) при
дотриманні морально-етичних і правових норм з боку суспільства, певної
соціальної групи та окремих громадян, а також право на формування цієї
оцінки та користування нею;
право на ділову репутацію – це право фізичної та юридичної особи на
об’єктивну, повну та своєчасну оцінку її як підприємця та її діянь
(поведінки) з боку суспільства, певної соціальної групи та окремих
громадян, а також право на формування цієї оцінки та користування нею.
При цьому слід зазначити, що у правовому суспільстві, де основним
принципом є рівність прав усіх, потрібно захищати не лише ділову
репутацію підприємців, а й репутацію усіх членів суспільства взагалі
незалежно від сфери їх професійної діяльності. Саме тому сьогодні
назріла потреба законодавчої регламентації більш широкого права – права
на репутацію, яким охоплювалось би право фізичної та юридичної особи на
об’єктивну, повну та своєчасну оцінку її як фахівця у будь-якій сфері
професійної чи іншої діяльності та її діянь (поведінки) з боку
суспільства, певної соціальної групи чи окремих громадян, а також право
на формування цієї оцінки і користування нею.
Суміжним з даним правом є право на повагу до тіла померлої особи та
місця її поховання, яким наділені члени сім’ї та родичі померлого.
Сутність цього права полягає в обов’язку шанобливого ставлення до тіла
померлої особи та місця її поховання, а також у забороні глуму над ними
(ст. 298 ЦК України).
3.3. Право на індивідуальність
Під поняттям «індивідуальність» потрібно розуміти сукупність психічних
властивостей, характерних рис і досвіду кожної особистості, що
відрізняють її від інших індивідуумів.
З огляду на це, право на індивідуальність полягає в тому, що фізична
особа має право на збереження своєї національної, культурної,
релігійної, мовної самобутності, а також право на вільний вибір форм та
способів прояву своєї індивідуальності, якщо вони не заборонені законом
та не суперечать моральним засадам суспільства (ст. 300 ЦК України).
Реалізація цього права не лише стверджуватиме у суспільстві повагу до
особистості, але й забезпечить його динамічний розвиток. Однак дане
право також має повні межі, до яких слід віднести встановлення
спеціального порядку або заборону тієї чи іншої поведінки, яка хоч і
забезпечує розвиток індивідуальності, проте заборонена законом або
суперечить моральним засадам суспільства. Так, наприклад, особи, які
належать до нудистів, вправі реалізувати свою індивідуальність, але у
спеціально відведених для цього місцях.
Право на зображення та голос.
Близьким до права на індивідуальність є право на зображення та голос,
яке, на жаль, не знайшло свого місця в ЦК України, однак наявність
окремих цивільно-правових норм свідчить про те, що реалізація та охорона
цього права здійснюється у межах цивільного права.
Під поняттям «зображення» слід розуміти зовнішність, фігуру, фізичні
дані, одяг тощо, а також сукупність усіх цих елементів (стиль). Поняттям
«голос» охоплюються не тільки певні звуки, що відтворюються у формі
слів, мелодій тощо, але й мова як взаємозв’язок між цими звуками, з
усіма своїми особливостями (тембр, заїкання, невимова окремих звуків,
говір тощо).
Право на зображення та голос полягає в можливості визначати,
використовувати і розпоряджатися своїм зображенням, голосом та його
записом. Однак дане право має відповідні обмеження, які зводяться до
того, що представники окремих професій повинні дотримуватися певних
вимог щодо свого зображення, наприклад, працівники міліції, судді,
лікарі тощо.
Дане право може реалізовуватись також і шляхом певних заборон. Так,
фізична особа може бути знята на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку та
показана (відтворена) лише за її згодою, крім випадків, прямо
передбачених законом, наприклад, якщо зйомки проводяться відкрито на
зборах, конференціях, мітингах та інших заходах публічного характеру (п.
1 ст. 307 ЦК України).
Якщо особа добровільно погодилася на знімання її на кіно-, відео-,
телеплівку, вона може вимагати припинення їх публічного показу в тій
частині, яка стосується її особистого життя, за умови відшкодування нею
усіх витрат, пов’язаних з демонтажем запису (ч. 2 ст. 307 ЦК України). У
випадку, коли фізична особа була зображена на фотографіях, інших творах
образотворчого мистецтва, вона також може вимагати припинення її показу
в тій частині, у якій це стосується її особистого життя, за умови
компенсації заподіяних збитків іншим особам, яких вони зазнали внаслідок
скасування публічного показу, відтворення чи розповсюдження даних
фотографій або інших творів образотворчого мистецтва (ст. 308 ЦК
України). Варто додати, що фотографія може бути розповсюджена без
дозволу фізичної особи, яка зображена на ній, якщо це зумовлено
необхідністю захисту її інтересів або інтересів інших осіб.
3.4. Право на особисте життя
Кожна фізична особа має своє особисте життя, під яким слід розуміти її
поведінку поза межами виконання будь-яких суспільних обов’язків.
Зрозуміло, що дана поведінка є доволі різноманітною і тому право на
особисте життя не визначає конкретні активні дії, які має право вчиняти
носій даного права, а лише вказує на те, що фізична особа сама визначає
своє особисте життя (ст. 301 ЦК України).
До змісту цього права включається також і передбачена законом можливість
фізичної особи або ознайомлювати зі своїм особистим життям інших осіб,
або зберігати своє особисте життя у таємниці. Однак це право також має
певні обмеження, наприклад, коли обставини особистого життя є доказом у
кримінальній справі.
3.5. Право на особисті папери та таємницю кореспонденції
Суміжним з правом на особисте життя є право на особисті папери (ст. 303
ЦК України). До особистих паперів фізичної особи належать документи,
фотографії, щоденники, інші записи, особисті архівні матеріали тощо.
Право на особисті папери містить як право власності на ці папери (що є
майновим правом і полягає у можливості володіння, користування та
розпорядження особистими паперами), так і право на їх недоторканність.
Під поняттям «недоторканність особистих паперів» слід розуміти, що
ознайомлення з особистими паперами, їх використання, зокрема шляхом
опублікування, допускається лише за згодою фізичної особи (осіб), якої
(яких) вони стосуються, а у випадку її (їх) смерті – за згодою її
(їхніх) дітей, вдови (вдівця), а якщо їх немає – батьків, братів та
сестер.
Обмеженим це право може бути у випадку, коли будь-які особисті папери
передані до фонду бібліотек або архівів з додержанням прав
заінтересованих осіб. У цьому випадку фізична особа має право вільно
ознайомлюватися і використовувати вказані особисті папери, зокрема
шляхом опублікування (ст. 305 ЦК України).
Одним із видів права на недоторканність особистих паперів є право на
таємницю кореспонденції (ст. 306 ЦК України), під яким слід розуміти
право на таємницю листування, телеграм, телефонних розмов та інших видів
кореспонденції. Гарантії дотримання цього права полягають у тому, що:
використання, зокрема шляхом опублікування, листів, телеграм та інших
видів кореспонденції може проводитися лише за згодою фізичної особи, яка
направила їх, та адресата, а у випадку смерті принаймні одного з них –
за згодою його дітей, вдови (вдівця), а якщо таких немає – батьків,
братів та сестер;
кореспонденція, що стосується фізичної особи, може бути долучена до
судової справи лише у випадку, якщо у ній містяться докази, що мають
значення для вирішення справи, а інформація, яка міститься у такій
кореспонденції, не підлягає розголошенню.
Обмеження цього права можливе з метою запобігання злочину чи з’ясування
обставин під час розслідування кримінальної справи лише за відповідним
дозволом суду, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо.
3.6. Право на інформацію
Антиподом до права на особисте життя є право на інформацію, оскільки
вони захищають дві різні сфери інтересів – приватного та публічного.
Інколи найбільш складним є саме встановлення тієї межі, де публічні
інтереси починають порушувати інтереси приватні. Згідно із законом
інформація – це документовані або публічно оголошені відомості про події
та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому
природному середовищі.
Згідно зі ст. 302 ЦК України право на інформацію – це передбачена
законом можливість збирати, зберігати, використовувати і поширювати
інформацію. Однак зазначені дії не стосуються інформації про особисте
життя фізичної особи без її згоди, крім випадків, визначених законом, і
лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав
людини. Не допускається також збирання інформації, яка є державною
таємницею або конфіденційною інформацією юридичної особи. Фізична особа,
яка поширює інформацію, зобов’язана переконатися в її достовірності,
крім випадків, коли ця інформація подається посадовою або службовою
особою при виконанні нею своїх службових обов’язків, а також інформація,
яка міститься в офіційних джерелах (звіти, стенограми, повідомлення
засобів масової інформації, засновниками яких є відповідні державні
органи).
Право на свободу творчості та вибір роду занять Фізична особа,
відповідно до ст. 309 ЦК України, має право на свободу літературної,
художньої, наукової і технічної творчості, що полягає у можливості
вільного вибору сфер, змісту та форм (способів, прийомів) творчості.
Досить важливою гарантією цього права є передбачена законодавцем
заборона проводити цензуру процесу творчості та результатів творчої
діяльності.
Подібним до права на свободу творчості є право на вибір роду занять (ст.
312 ЦК України), під яким слід розуміти передбачену законом можливість
вільно на власний розсуд обирати та змінювати рід занять, виконувати
певну роботу або обіймати певні посади. Гарантією цього права є заборона
до примушення виконання роботи. При цьому не вважається примусовою
роботою військова або альтернативна (невійськова) служба, робота, яка
виконується особою за вироком чи іншими рішеннями суду, а також робота
чи служба відповідно до законів про воєнний та надзвичайний стан.
3.7. Право на місце проживання та недоторканність житла
Право на місце проживання фізичної особи є комплексним особистим
немайновим правом фізичної особи, до якого належать:
право мати місце проживання, тобто передбачена законом можливість
утримувати на певному речовому праві житловий будинок, квартиру, інше
приміщення, придатне для проживання у ньому (гуртожиток, готель тощо), у
відповідному населеному пункті, де дана особа постійно, переважно або
тимчасово проживала би (ч. 1 ст. 310 ЦК України);
право на вільний вибір та зміну місця проживання, тобто передбачена
законом можливість вільно обрати той населений пункт, де розташовувалося
б місце проживання, а також змінювати його у разі необхідності (ч. 2 ст.
310 ЦК України). Однак це право може обмежуватись випадками,
передбаченими законом.
Суміжним з даним правом є право на недоторканність житла (ст. 311 ЦК
України), під яким слід розуміти можливість фізичної особи дозволити
проникнути до житла лише за її згодою або за вмотивованим рішенням суду.
Це право може бути обмежене у невідкладних випадках, пов’язаних із
рятуванням життя людей та майна, або з безпосереднім переслідуванням
осіб, які підозрюються у вчиненні злочину. До змісту права на
недоторканність житла належить також і заборона виселення або іншим
чином примусового позбавлення житла, крім випадків, встановлених законом
за рішенням суду.
Право на пересування.
До права на пересування, відповідно до ст. 313 ЦК України, слід
відносити можливість фізичних осіб вільно пересуватися по території
України (після 14 років), виїхати за її межі і безперешкодно повернутися
в Україну (після 16 років), а також вільно визначати місце свого
перебування, обирати способи і засоби пересування. До досягнення
фізичними особами визначеного вище віку вони мають право пересуватися
відповідно по території України чи за її межами лише за згодою батьків
(усиновлювачів), опікунів чи піклувальників та в їх супроводі або в
супроводі осіб, які уповноважені ними.
Право на свободу об’єднання та мирні зібрання.
Право на свободу об’єднання, відповідно до ст. 314 ЦК України,
передбачає можливість фізичних осіб за власною ініціативою об’єднуватися
у політичні партії та громадські організації. При цьому законом,
статутами об’єднання громадян можуть бути встановлені вимоги до особи,
згідно з якими вона може бути засновником цього об’єднання або її
членом.
Фізичні особи, згідно зі ст. 315 ЦК України, мають право на мирні збори,
куди належить передбачена законом можливість вільно збиратися на мирні
збори, конференції, засідання, фестивалі тощо. Обмеження щодо реалізації
права на мирні зібрання може встановлюватися судом відповідно до закону.
РОЗДІЛ ІV Захист особистих немайнових прав
Гарантією нормального здійснення фізичними особами особистих немайнових
прав виступає їх належний цивільно-правовий захист (ст. 275 ЦК України).
Право на захист особистих немайнових прав – це регламентоване правове
регулювання на випадок оспорення, невизнання, заперечення, виникнення
загрози порушення чи порушення особистого немайнового права. Змістом
права на захист особистих немайнових прав є такі повноваження:
вимагати непорушення цих прав;
вимагати припинення всіх діянь, якими порушуються ці права;
вимагати відновлення вказаних особистих немайнових прав у випадку їх
порушення.
Для захисту особистих немайнових прав можна застосовувати загальні
способи захисту прав (ст. 280 ЦК України) та інші (спеціальні) способи –
відповідно до змісту цих прав, способу їх порушення та наслідків,
спричинених цим порушенням. До таких спеціальних способів захисту
особистих немайнових прав законодавець відносить:
поновлення порушеного особистого немайнового права (ст. 276 ЦК України);
спростування неправдивої інформації та суміжні способи захисту (ст. 277
ЦК України);
заборону поширення інформації, якою порушуються особисті немайнові права
(ст. 278 ЦК України).
Гарантією своєчасного та ефективного захисту особистих немайнових прав є
передбачена ст. 279 ЦК України можливість накласти на особу штраф, у
випадку невиконання покладеного рішенням суду зобов’язання вчинити
відповідні дії для усунення порушення особистого немайнового права або ж
у випадку ухилення від виконання судового рішення. При цьому сплата
штрафу не звільняє особу; від обов’язку виконати рішення суду.
4.1. Поновлення порушеного права
Даний спеціальний спосіб захисту особистих немайнових прав, передбачений
ст. 276 ЦК України, полягає в тому, що орган державної влади, орган
влади Автономної Республіки Крим, орган місцевого самоврядування,
фізична або юридична особа, рішеннями, діями або бездіяльністю яких
порушено особисте немайнове право фізичної особи, зобов’язані вчинити
необхідні дії для його негайного поновлення. У випадку, якщо дії,
необхідні для негайного поновлення порушеного особистого немайнового
права фізичної особи, не вчиняються, суд може постановити рішення щодо
поновлення порушеного права, а також відшкодування моральної шкоди,
завданої його порушенням.
4.2. Спростування неправдивої інформації та суміжні способи захисту
Фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок
поширення про неї та (або) членів її сім’ї недостовірної інформації, має
право на відповідь, а також на спростування цієї інформації (ч. 1 ст.
277 ЦК України).
Під правом на спростування слід розуміти право на визнання особою, яка
порушила особисте немайнове право інших осіб, неправомірності своїх
діянь та визнання цієї інформації неправдивою, яке вчинюється у такий
самий спосіб, у який була поширена неправдива інформація. У випадках,
коли спростування неможливо чи недоцільно провести у такий самий спосіб,
воно повинно проходити в адекватній (схожій, максимально наближеній)
формі з урахуванням того, що спростування має бути ефективне, тобто
охопити максимальну кількість реципієнтів, що сприйняли попереднє
поширення інформації. Так, наприклад, якщо спростування у тому самому
засобі масової інформації є неможливим внаслідок його припинення, то
воно повинно бути оприлюдненим в іншому засобі масової інформації за
рахунок особи, яка поширила недостовірну інформацію.
Право на відповідь – це право на висвітлення власної точки зору щодо
поширеної інформації та обставин порушення особистого немайнового права.
Принципова відмінність між відповіддю та спростуванням полягає у тому,
що:
відповідь передбачає внесення пояснення щодо поширених відомостей, тоді
як спростування зводиться до визнання попередньо поширених відомостей
неправдивими;
відповідь здійснюється особою, щодо якої були поширені відомості, або
членами її сім’ї, тоді як спростування – лише особою, яка поширила ці
неправдиві відомості. У випадках, коли поширювачем неправдивої
інформації є посадова чи службова особа при виконанні своїх посадових
(службових) обов’язків, то спростовувати цю інформацію повинна юридична
особа, у якій вона працює.
Право на відповідь та право на спростування неправдивої інформації щодо
особи, яка померла, належить членам її сім’ї, близьким родичам, а також
іншим заінтересованим особам (ч. 2 ст. 277 ЦК України).
Підставою виникнення права на спростування та відповідь є юридичний факт
правопорушення, до змісту протиправної поведінки якого входять
поширення:
відомостей, тобто доведення інформації до відома третьої особи будь-яким
способом за умови здатності сприйняття останньою її змісту. При цьому не
вважається поширенням відомостей повідомлення їх особі, якої вона
стосується;
відомостей про особу, тобто з яких можна було б точно встановити, що
вони стосуються конкретної особи, чи, принаймні, ця особа входить до
кола осіб, яких дані відомості стосуються;
відомостей неправдивих, тобто таких, що не відповідають дійсності чи
викладені неправдиво. При цьому негативна інформація, поширена про
особу, вважається неправдивою, якщо той, хто її поширив, не доведе
протилежного (презумпція добропорядності).
4.3. Заборона поширення інформації, якою порушуються особисті немайнові
права
Ще одним спеціальним способом захисту особистих немайнових прав є
заборона поширення інформації, якою порушуються особисті немайнові права
(ст. 278 ЦК України). Сутність цього способу захисту полягає в тому, що
у випадку, коли:
особисте немайнове право фізичної особи порушене у газеті, книзі,
кінофільмі, телепередачі тощо, які готуються до випуску у світ, може
бути захищене завдяки тому, що суд може заборонити їх випуск у світ до
усунення порушення цього права;
особисте немайнове право фізичної особи порушене у газеті,
книзі, кінофільмі, телепередачі тощо, які випущені у світ, суд може
заборонити (припинити) їх розповсюдження до усунення цього по
рушення, а якщо усунення порушення неможливе – вилучити ти
раж газети, книги тощо з метою його знищення.
При цьому суттєва відмінність певного спеціального способу захисту від
попереднього полягає в тому, що підставою його застосування є
правопорушення, яке іменується дифамацією, тобто поширення навіть
правдивої інформації, але за умови, що нею порушуються особисті
немайнові права, наприклад, право на особисте життя чи право на таємницю
про стан свого здоров’я.
Отже, в цивільному законодавстві України існують чіткі тенденції
розвитку правової бази щодо регулювання та охорони особистих немайнових
прав особи, які покликані забезпечити гармонійний розвиток людини як
особистості та гідного члена громадянського суспільства. Подальший
розвиток цивільно-правового регулювання особистих немайнових прав в
Україні має бути зорієнтований на світові стандарти в галузі прав
людини. Проте це не повинно бути необдуманою рецепцією відповідних
міжнародних норм права, а зваженим процесом, який має базуватися на
запозиченні світового досвіду, поєднаного з особливостями національного
світосприйняття, правотворення та праворозуміння. Також слід зауважити,
що навіть наявність наддосконалої правової системи – це лише передумова,
яка без належного поєднання із своєчасною, однозначною та повною
реалізацію і захистом особистих немайнових прав не зможе досягти
необхідного результату.
ВИСНОВОК
Що стосується правової природи особистих немайнових прав, то і сьогодні
їх цивілістична природа в літературі фактично не оспорюється. Однак
окремими авторами особистим немайновим правам приписується
конституційно-правова природа. Беззаперечно, що в Конституції України,
зокрема у розділі другому, закріплюються основні особисті права
громадян, однак у ній неможливо та й недоцільно передбачити основні
способи реалізації та охорони цих прав. Це все закріплюється на рівні
галузевого цивільного законодавства, де особисті немайнові права
дістають свій подальший розвиток. Адже ніхто не буде оспорювати
цивілістичну природу права власності лише через те, що основні засади
цього права закріплені у ст. 41 Конституції України.
Змістом особистих немайнових прав визнається можливість фізичної особи
вільно, на власний розсуд визначати свою поведінку у сфері свого
приватного життя (ст. 271 ЦК України). Отже, особисті немайнові права не
є цивільними правами лише з негативним змістом, тобто лише з виключною
можливістю особи-носія вимагати захисту у випадку порушення, загрози
порушення, невизнання чи оспорення цих прав. Дані права містять і
активний зміст, тобто можливість вчиняти певні активні дії, спрямовані
на їх реалізацію, у передбачених законом межах.
Наявність передбачених законом меж реалізації особистих немайнових прав
фізичної особи свідчить про те, що вони не є абсолютними. При цьому,
відповідно до ст. 274 ЦК України, обмеження особистих немайнових прав
фізичної особи, передбачених Конституцією України, мають встановлюватися
Конституцією, обмеження особистих немайнових прав, передбачених ЦК
України або законами, мають бути визначені ними також. Слід вирізняти як
загальні межі реалізації особистих немайнових прав (наприклад, заборона
порушення прав інших осіб), так і спеціальні межі, характерні лише
окремим особистим немайновим правам (наприклад, коли інформація про
хворобу фізичної особи може погіршити стан її здоров’я або стан здоров’я
її батьків (усиновлювачів), опікунів, піклувальників, зашкодити процесу
лікування, то право на інформацію про стан здоров’я може бути обмежене).
Ще однією особливістю реалізації особистих немайнових прав є те, що вони
мають здійснюватися особою, як правило, самостійно. Проте в інтересах
малолітніх, неповнолітніх, а також повнолітніх фізичних осіб, які за
віком або станом здоров’я не можуть самостійно здійснювати свої особисті
немайнові права, ЦК України допускає здійснення їх права батьками
(усиновлювачами), опікунами, піклувальниками (ст. 272 ЦК України).
Органи державної влади, органи влади Автономної Республіки Крим, органи
місцевого самоврядування у межах своїх повноважень забезпечують
здійснення фізичною особою особистих немайнових прав.
Юридичні особи, їх працівники, окремі фізичні особи, професійні
обов’язки яких стосуються особистих немайнових прав фізичної особи,
зобов’язані утримуватися від дій, якими ці права можуть бути порушені
(ст. 273 ЦК України).
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Цивільне право України: Підручник: У 2 кн. / Боброва Д. В., Дзера О. В.,
Довгерт А. С. та ін. К.: Юрінком Інтер, 1999. – Книга 1. – с. 257.
Красавчикова Л. О. Понятие и система личных, не связанных с
имущественными, прав граждан (физических лиц) в гражданском праве
Российской Федерации: Автореф. дис. д-ра юрид. наук: 12.00.03 /
Уральская гос. юрид. академия. – Екатеринбург, 1994. – с. 12-13.
Жакенов В. А. Личные неимущественные права в советском гражданском
законодательстве: Автореф. дис. канд. юрид. наук: 12.00.03 / Институт
государства и права АН СССР. – М.. 1984. – с. 9.
Советское гражданское право: В 2 ч. / Безрук Н. А., Бойко О. В.,
Брагинский М. И. и др. / Отв. ред. В. А. Рясенцев. – М.: Юрид. лит.,
1986. – Ч. 1.- с. 186.
Суховерхий В. Л. Личные неимущественные права в советском гражданском
праве: Автореф. дис. канд. юрид. наук: 12.712 / Свердловский юрид. ин-т.
– Свердловск, 1970. – с. 5.
Гражданское право: Учебник: В 2 томах / Под ред. Е. А. Суханова. – М.:
Бек, 1998. – Т. 1 – с. 726.
Воеводин Л. Д. Содержание правового положения личности в науке
советского государственного права // Советское государство и право. –
1965. – № 2. – с. 48.
Матузов Н. И. Субъективные права граждан СССР: Автореф. дис. канд. юрид.
наук. – Ленинград, 1964. – с. 19.
Ряшенцев В. Л. Неимущественный интерес в советском гражданском праве //
Уч. Записки Москов. юрид. ин-та. – М., 1939. – Вып. 1. – с. 26-27.
Егоров Н. Д. Гражданско-правовое регулирование общественных отношений:
единство и дифференциация. – Ленинград: Изд-во ЛГУ, 1988. – с. 129-135.
Ромовская З. В. Личные неимущественные права граждан СССР (понятие,
виды, классификация, содержание, гражданско-правовая защита): Автореф.
дис. канд. юрид. наук: 12.712 Киевский гос. Ун-т. – К., 1968. – с. 6-7
Слесарев В. Л. Объект и результат гражданского правонарушения. – Томск:
Изд-во ТГУ, 1980. – с. 128.
Малеина М. Н. Личные неимущественные права граждан (понятие,
осуществление, защита): Автореф. дис. д-ра юрид. наук: 12.00.03 / Моск.
гос. юрид. академия. – М., 1997. – с. 11.
Гражданское право: Учебник / Под ред. А. П. Сергеева, Ю. К. Толстого. –
М.: ТЕИС, 1996. – Ч. 1. – с. 273-274.
Тагайназаров Ш. Гражданско-правовое регулирование личных неимущественных
прав граждан в СССР. – Душанбе: Дониш, 1990
Дробышевская Т. В. Личные неимущественные права граждан и их
гражданско-правовая защита. – Красноярск, 2001
Апранич М. Л. Проблемы гражданско-правового регулирования личных не
имущественных отношений, не связанных с имущественными: Автореф. дис.
канд. юрид. наук: 12.00.03 / Санкт-Петербургский гос. ун-т. – СПб.,
2001.
Конституція України: Офіційний текст: Коментар законодавства про права
та свободи людини і громадянина: Навчальний посібник. – К.:
Парламентське вид-во, 1999.
Ромовська З. В. Особисті немайнові права фізичних осіб // Українське
право. – 1997. – № 1. – с. 47-60.
Стаття 3 Основ законодавства про охорону здоров’я від 19 листопада 1992
p. (зі змінами і доповненнями) // ВВР. – 1993. – № 4. – Ст. 19.
Закон України «Про психіатричну допомогу» // ОВУ. – 2000. – № 12. –
Ст. 444.
Шевченко Я. М., Шевченко О. А. Проблеми нового сімейного кодексу України
// Правова держава. – 2002. – № 13. – с. 147-153.
Стефанчук Р. О. Захист честі, гідності та репутації в цивільному праві –
К.: Науковий світ, 2001. – с. 19-21.
Великий тлумачний словник сучасної української мови / Укладач i головн.
ред. В. Т. Бусел. – К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2001. – с. 398.
Закон України «Про інформацію» (зі змінами i доповненнями) // ВВР. –
1992. – № 48. – Ст. 650.
Красавчикова Л. О. Личная жизнь под охраной закона. – М.: Юрид. лит.,
1983.
Малеина М. Н. Защита личных неимущественных прав советских граждан. –
М.: Знание, 1991.
Стефанчук Р. О. Захист честі, гідності та репутації в цивільному праві.
— К.: Науковий світ, 2001.
Флейшиц Е. Л. Личные права граждан в гражданском праве Союза ССР и
капиталистических стран // Учёные труды Всесоюзного института
юридических наук НКЮ СССР. – Выпуск VI. – М., 1941.
Ярошенко К. В. Жизнь и здоровье под охраной закона: гражданско-правовая
защита личных неимущественных прав. – М., 1990.
Цивільне право України: Підручник: У 2 кн. / Боброва Д. В., Дзера О.
В., Довгерт А. С. та ін. К.: Юрінком Інтер, 1999. – Книга 1. – с. 257.
Красавчикова Л. О. Понятие и система личных, не связанных с
имущественными, прав граждан (физических лиц) в гражданском праве
Российской Федерации: Автореф. дис. д-ра юрид. наук: 12.00.03 /
Уральская гос. юрид. академия. – Екатеринбург, 1994. – с. 12-13.
Красавчикова Л. О. Личная жизнь под охраной закона. – М.: Юрид. лит.,
1983.
Стефанчук Р. О. Захист честі, гідності та репутації в цивільному праві.
— К.: Науковий світ, 2001.
Конституція України: Офіційний текст: Коментар законодавства про права
та свободи людини і громадянина: Навчальний посібник. – К.:
Парламентське вид-во, 1999.
Ромовська З. В. Особисті немайнові права фізичних осіб // Українське
право. – 1997. – № 1. – с. 47-60.
Конституція України: Офіційний текст: Коментар законодавства про права
та свободи людини і громадянина: Навчальний посібник. – К.:
Парламентське вид-во, 1999.
PAGE
PAGE 1
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
