Реферат на тему:
Застосування шкали соціальної дистанції у дослідженнях національної
толерантності в Україні
Останнім часом засоби масової інформації дедалі наполегливіше
привертають увагу громадськості до проблеми національної толерантность
(або, точніше, “нетолерантності”) населення України. Збільшується
кількість публікацій у наукових і суспільно-політичних виданнях, передач
на телебаченні, в яких наводять тривожні дані стосовно підвищення рівня
міжнаціональної нетолерантності й ксенофобії у масовій свідомості.
Результати наукових соціологічних досліджень, що надходять до засобів
масової Інформації, суперечать очевидному факту: Україна долає шлях
становлення незалежної держави без серйозних міжнаціональних конфліктів.
Підтримка мирного співіснування представників різних етнічних культур є
неабиякою заслугою як влади, котра здійснює доволі виважену внутрішню та
зовнішню політику в сфері міжнаціональних відносин, так і населення.
Громадяни України за умов краху тоталітарної системи й найжорстокішої
економічної кризи, коли повною мірою можна було очікувати сплеску
національної нетерпимості, не залучилися до жодного бодай трохи
помітного конфлікту. На грунті історично вельми непростих відносин між
українцями, росіянами, поляками, румунами, євреями, кримськими татарами
й представниками інших національностей багатонаціональне населення
доволі мирно переживає спільні негаразди переходу із похмурого минулого
до невизначеного майбутнього.
Отже, в чому полягає причина розбіжності між тривожними соціологічними
даними й відносно “спокійною” соціально-політичною дійсністю у царині
міжнаціональних відносин в Україні? Це питання, власне, й було ключовим
під час осмислення результатів багаторічного вивчення національної
толерантності в Україні. Чи є цей артефакт наслідком методичних похибок
під час вимірювання національної толерантності або ж результати наукових
досліджень дають змогу “зазирнути” у приховані особливості національного
менталітету й тим самим здійснити “ранню діагностику” несприятливих
інтенцій?
Так склалося, що впродовж останнього десятиріччя методичне підґрунтя
більшості досліджень національної толерантності в Україні презентоване
шкалою соціальної дистанції Богардуса. Оскільки мені довелося бути біля
джерел культивування на українському “полі” соціологічних досліджень
цієї методики, то відчуваю особливу відповідальність і за результати,
причому найгостріше — за інтерпретацію їх у термінах національної
толерантності. Тому вважаю за потрібне докладніше спинитися на історії
створення шкали соціальної дистанції, її специфіці й історії
застосування в Україні. Я переконана, що це дасть можливість краще
зрозуміти, що саме стоїть у цьому разі за одержуваними цифрами не лише
випадковому читачеві, а й декому із соціологів, які, з одного боку, до
них апелюють, а з іншого — про шкалу соціальної дистанції знають лише
те, що вона “дуже поширена”. Власне, ані автор методу, ані його
послідовники не писали, що ця шкала призначена для вимірювання
національної толерантності. Емпіричні соціологічні дослідження — річ
хитромудра. Одна річ, коли йдеться про опитування громадської думки. Цей
тип соціологічних опитувань спрямований на вивчення безпосередньої
психологічної реакції населення на конкретні актуальні події, політичні
рішення тощо. У разі оприлюднення результатів опитувань громадської
думки дослідникові достатньо дотримуватися правила: під час публікації
отриманих даних потрібне максимально точне відтворення формулювань
запитань, поставлених в анкеті, за мінімальної інтерпретації їх у
термінах соціальних процесів і явищ. Головне завдання полстера — довести
до широкої громадськості точне формулювання свого запитання, повний
перелік відповідей, запропонованих респондентові, та результати
отриманого розподілу. Подальша інтерпретація — проблема компетентного
аналітика, котрий повною мірою усвідомлює власну відповідальність
насамперед за обгрунтування відповідності змісту анкетного запитання
щодо того чи того показника соціальної дійсності. Якщо ж складні
соціальні явища від самого початку є метою емпіричного дослідження, тоді
на перше місце зазвичай виходять запитання: “Що, власне, вимірюють? Чим
вимірюють? Чи відповідають вимірювальні інструменти тому, що
вимірюють?”.
Поясню на простому прикладі. Припустімо, що перед соціологом постало
питання: “Чи можна емпірично виміряти таке почуття, як любов?”. Виникає
проблема пошуку адекватних індикаторів (“Чим її можна виміряти?”).
Кількістю фраз “Я тебе люблю”? Але ж це слово можна повторювати
багаторазово й за відсутності відповідного почуття. Кількістю “ніжних
поглядів”? Але ж людина може й приховувати свої почуття. Чи можна
взагалі здійснити вимірювання такого почуття або це нездійсненне
завдання для емпіричного дослідження? Методологія емпіричної соціології
цілком припускає такі вимірювання. Проте головне — на всіх етапах
аналізу слід зважати на обмеженість здобутої інформації. Під час
інтерпретації даних не можна забувати, що в конкретному емпіричному
дослідженні вимірювали не любов узагалі, а лише якусь її конкретну рису
— характеристику, котра, на думку автора, тією чи тією мірою засвідчує
вияв любові. Дослідник має обгрунтувати, якою мірою за виокремленою
характеристикою можна судити про досліджуване явище загалом. Якщо
авторові вдалося обгрунтувати, що вимірювана характеристика цілковито
відображає досліджуване явище, тож можна говорити про змістову
валідність цього показника. Проте якщо дослідник вважає, що
застосовуваний індикатор характеризує лише якусь конкретну особливість
досліджуваного явища, тоді конче важливо наголосити ті нюанси, які
пов’язують вимірюваний індикатор із явищем загалом.
До того ж у дослідженнях доволі делікатної проблеми міжнаціональних
відносин дуже важливо точно пояснити, про які нюанси цих відносин
ідеться. Чому для емпіричного вивчення було обрано саме цю методику, у
чому її специфіка й наскільки правомірно на підставі результатів,
отриманих за її допомогою, стверджувати про національну
толерантність/нетолерантність загалом?
Передумови вибору шкали соціальної дистанції як методики вивчення
міжнаціональних відносин в Україні
Те, що я обрала шкалу соціальної дистанції Богардуса як методику
вивчення міжнаціональних відносин, було зумовлено ситуацією, що склалася
наприкінці 80-х — на початку 90-х років минулого століття у політичному
просторі тепер уже колишнього Радянського Союзу. І хоча на разі
політична ситуація у царині міжнаціональних відносин в Україні, як уже
зазначалося, доволі благополучна (принаймні, ззовні), на початку 1990-х
років такий варіант розвитку важко було з упевненістю передбачити з
огляду на численні міжнаціональні конфлікти в колишньому соціалістичному
таборі. І поки пострадянські “хуту і тутсі” з’ясовували відносини у
Карабасі, Придністров’ї, Таджикистані й Чечні, Абхазії й Киргизії,
Південній і Північній Осетії, населення України з великим занепокоєнням
придивлялося до стану міжнаціональних відносин у своїй країні. Численні
соціологічні дослідження, які за моєї участі проводилися у 1989-1991
роках Центрально-Українським відділенням Всесоюзного центру дослідження
громадської думки та Інститутом соціології АН України, містили окремі
запитання, що певною мірою стосувалися проблеми міжнаціональних
відносин. Незважаючи на те, що одержувані результати не виявляли
значного поширення чітких націоналістичних установок у більшості
населення практично всіх регіонів України, а також на відсутність в
Україні спалахів міжнаціональної ворожнечі, опитування громадської думки
фіксували доволі високий рівень занепокоєності населення можливістю
виникнення міжнаціональних конфліктів. У всіх опитуваннях, які
стосувалися соціальних проблем, що турбують населення, можливість
виникнення міжнаціональних конфліктів посідала одну із перших позицій. І
хоча впродовж усього часу частка людей, котрим доводилося бути учасником
або свідком міжособистісних конфліктів, спричинених образою національної
гідності, залишалася на одному рівні (близько 3%), у громадській думці
зростала занепокоєність можливістю спалахів міжнаціональних конфліктів.
Пік цієї занепокоєності був зафіксований у 1992 році, коли майже
половина дорослого населення України (49%) указувала на цю загрозу серед
проблем, яких вони побоюються над усе. Розбіжність між поширеністю
особистого досвіду зіткнень на національному грунті й зростанням
занепокоєності була зумовлена, очевидно, передусім не станом
міжнаціональних відносин безпосередньо в Україні, а подіями, пов’язаними
із національними конфліктами в інших регіонах колишнього Радянського
Союзу. Проте для прогнозу у сфері розвитку національних відносин в
Україні й, головне, для своєчасного з’ясування можливих передумов
загострення цих відносин самих лише фрагментарних даних, отриманих як
відповіді на окремі анкетні запитання, було замало.
Поглиблений аналіз проблеми вимагав спеціальних методичних прийомів, які
дають змогу вимірювати рівень загальної національної толерантності як
глибинної психологічної засади міжнаціональних контактів. На мій погляд,
конче потрібною була методика, яка б уможливлювала вимірювання
соціальної установки людини стосовно представників інших національностей
— певної психологічної готовності до зближення або, навпаки, до
відторгнення людей іншої національності. Йдеться про певне стереотипне
ставлення до представників іншої національності як до групи, незалежно
від їхніх особистісних якостей і особливостей контактів із конкретними
людьми. Оскільки розроблення, апробація й стандартизація якісного
інструментарію зазвичай триває 2-3 роки, а на початку 1990-х років в
Україні повсюдно вже почали поширюватися “жахливі чутки” стосовно того,
що вулицями ходять “люті націоналісти” й забивають на смерть першого
ліпшого, якщо він не зможе відповісти на запитання: “Що означають
українські слова “смолоскип” або “краватка”? “, то у своїх пошуках
найдоцільнішого якісного інструментарію вимірювання міжнаціональних
відносин я звернулася до “заможніших” (у цьому разі з методичної точки
зору) наукових сусідів — американських соціологів.
Навіть у ті доволі “гарячі” роки життєвий досвід і наукова інтуїція
підказували, що головною проблемою для України може стати не національна
нетерпимість, не жага “іноетнічної” крові, а тихе дистанціювання від
“чужих”, котрі, за вельми поширеною тоді думкою, “об’їдали” Україну. Ці
міркування зрештою зумовили мій остаточний вибір методики, авторська
назва якої — “шкала расової дистанції” (один із різновидів шкал
соціальної дистанції Богардуса).
До історії створення шкал соціальної дистанції
Професор Південнокаліфорнійського університету Еморі Богардус почав
працювати над методикою у 1924 році. Два роки поспіль він емпірично
відпрацьовував методичний план побудови шкали вимірювання соціальної
дистанції, запропонований професором Чиказького університету Робертом
Парком [1; 2]. У цей період наукові інтереси багатьох американських
соціологів і соціальних психологів були пов’язані з процесами
урбанізації, соціальної інтеграції й соціальної мобільності населення.
Тривало бурхливе зростання мегаполісів за рахунок масових припливів до
великих міст Сполучених Штатів як представників різних регіонів власної
країни, так і емігрантів з інших країн. Вивчення процесів, що
відбувалися, вимагало від соціологів розроблення адекватних
соціологічних категорій. Однією з таких категорій у дослідженнях
процесів урбанізації виступало поняття “соціальна дистанція”. Величина
соціальної дистанції між людьми із різних соціальних або етнічних
(расових) груп, що утворювали нову єдину соціальну систему, дає змогу,
на думку Р.Парка, судити не лише про рівень інтеграції та солідарності
співтовариства, що формується, а й про загальний рівень розвитку
демократичної культури. Теоретично, зазначає Парк, справжня демократія
передбачає відсутність соціальної дистанції між членами єдиного
співтовариства [1, с. 341]. Для емпіричного вивчення особливостей
формування нових співтовариств (community) із представників
різноманітних культур, аналізу чинників, які сприяють або перешкоджають
налагодженню зв’язків і контактів між людьми (передусім як
представниками різноманітних субкультур), і визначення рівня політичної
культури, що переважає в конкретному співтоваристві, необхідно було
створювати й відповідні методики вимірювання соціальної дистанції.
Від 1925 року, після перших апробацій запропонованої методики,
з’являються публікації Е.Богардуса стосовно результатів досліджень,
проведених за шкалою, побудованою на підставі розроблення
запропонованого Р.Парком підходу до вимірювання соціальної дистанції [3;
4].
У процесі багаторічної роботи було створено цілу низку модифікацій шкали
соціальної дистанції: шкала расової дистанції, шкала освітньої
дистанції, шкала економічної дистанції, шкала політичної дистанції,
шкала фахової дистанції, шкала релігійної дистанції тощо. Сутність
методики полягає в тому, що респондентові пропонують відзначити типи
соціальних контактів, у які б він залюбки вступив із представниками тієї
чи тієї соціальної групи. Спектр відповідей, запропонованих
респондентові, був сформований на підставі результатів попередньої
експертної процедури. Для цього спершу було складено доволі великий
перелік різноманітних соціальних контактів (зв’язків), у яких люди
можуть перебувати одне з одним, проживаючи в одній країні. Потім цей
список запропонували шістдесятьом експертам (як пише Р.Парк,
підготовленим і досвідченим людям) із проханням дати оцінку кожному із
видів соціальних зв’язків за семибальною шкалою, послуговуючись таким
критерієм, як “почуття близькості та розуміння “. У підсумку було
відібрано сім типів соціальних контактів, ранжованих за рівнем
близькості/віддаленості. Кожному варіанту давали рангове числове
значення, що відбиває рівень близькості соціальних відносин:
1 – “близька спорідненість на основі шлюбу”, “взяв би шлюб”;
2 – “як члена мого клубу як щирого товариша”, “як близького товариша”;
3 – “як сусіда, що мешкає зі мною на одній вулиці”, “як того, що мешкає
у
сусідній (nextdoor) кімнаті, квартирі”;
4 – “як працівника того самого підприємства, де працюю я”, “працював
би в одному офісі”;
5 – “як громадянина моєї країни”, “лише як випадкового співрозмовника”;
6 – “лише як візитера до моєї країни”;
7 – “виключив би з моєї країни”, “вигнав би геть зі своєї країни”.
Формулювання варіантів відповідей дещо змінювалися, нерідко залежно від
того, кого саме опитували за цією методикою. Так, наприклад, в разі
опитування студентів коледжів, які мешкали в гуртожитку, формулювання
“як найближчого сусіда” змінювали на формулювання “як того, хто мешкає в
сусідній (nextdoor) кімнаті”. Той самий варіант під час опитування
людей, котрі мешкають у власних будинках, змінювали на варіант — “як
сусіда, що мешкає на вашій вулиці” тощо.
Е.Богардус запропонував низку індексів, які можна обчислювати на
підставі відповідей респондентів: індекс якості соціальних контактів,
індекс дистанції соціальних контактів, індекс рангу соціальних контактів
тощо [З, с. 303].
Серед цих індексів у подальших дослідженнях найпоширенішим виявився
індекс расової дистанції, що його обчислюють на підставі відповіді, яка
відбиває найближчу соціальну відстань, на яку людина погодилася
допустити представника тієї чи тієї національності. Перші шість
варіантів засвідчують бажану міру близькості (віддаленості) відносин, а
сьомий варіант передбачає установку респондента на цілковиту відсутність
жодних соціальних контактів із представниками іншої національності.
Обчислення саме цього індексу методично грунтоване на кумулятивному
характері шкали, тобто заздалегідь передбачено, що позиція, яка відбиває
найближчу соціальну відстань, автоматично передбачає позитивні відповіді
(згоду) й стосовно всіх наступних (віддаленіших) соціальних контактів.
Технічно це означає, що позитивна відповідь за першою позицією (“Взяв би
шлюб”) передбачає позитивні відповіді й за рештою позицій (“Допустив би
як товаришів, сусідів” тощо), за винятком останньої — (“Взагалі б не
допускав у країну”). Вибір другої позиції (“Допустив би як товаришів”)
передбачає позитивні відповіді за наступними позиціями і негативну — за
першою (“Взяв би шлюб”) тощо. Кумулятивний характер шкали дає змогу
обчислювати індекс (бал) соціальної дистанції стосовно представників
певної національності. Відповідь “Взяв би шлюб” зараховують як 1 бал,
“…як товаришів” — 2 бали, “…сусідів” — 3 бали, “…колег по роботі”
— 4 бали, “…жителів країни” — 5 балів, “… відвідувачів країни
(туристів)” — 6 балів, “Вигнав би геть із країни” — 7 балів. Середнє
арифметичне значення балів у певній соціальній групі є усередненим
показником ставлення цієї групи до певної національності. Е.Богардус у
своїх публікаціях називає цей показник індексом расової дистанції. Разом
із тим він неодноразово наголошував, що термін “расова” стосовно
запропонованої шкали загалом (і щодо індексу зокрема) — це радше данина
загальнозрозумілому слову (у США, в той період. — Н.П.). Адекватнішим
терміном, який передусім передбачає соціокультурні відмінності між
групами людей, на його погляд, виявилася б назва “етнічна дистанція”. Та
позаяк термін “етнічна” радше науковий, він, спрощуючи сприйняття назви
з боку людей, не обізнаних із науковими нюансами, говорить про шкалу
расової дистанції [7, с. 5]. У наших дослідженнях, перебравши чимало
термінів (зокрема й у публікаціях), я зрештою спинилася на такому
варіанті назви цього показника, як “індекс національної
дистанційованості”.
Серед усіх шкал соціальної дистанції шкала расової дистанції дістала
найбільшого поширення насамперед тому, що сам Богардус поряд із
численними локальними дослідженнями упродовж сорока років здійснив
чотири великомасштабні опитування саме за цією шкалою. Лише у межах
цього проекту він, спираючись на організаційну допомогу колег —
професорів різних університетів і коледжів США, опитав понад вісім тисяч
студентів. Усі чотири опитування проводили за однією організаційною
схемою. Вибірка охоплює представників університетів більш як половини
штатів, розташованих у різних регіонах США — “від Вашингтонського
університету до університету Флориди і від університету у Вермонті до
Південнокаліфор-нійського університету” [7, с.9-10]. Результати цих
опитувань, що відбивають динаміку міжнаціональних установок,
неодноразово публікувалися [5-7]. Найповніші результати містяться у
виданні, підготовленому після проведення четвертого опитування [6, с.
28], узагальнену таблицю з якого ми наводимо далі (див. табл. 1).
Згідно із концепцією Р.Парка, котрий під соціальною дистанцією розуміє
таку характеристику соціальних зв’язків і контактів, як “рівень
розуміння і близькості”, Е.Богардус відзначав, що демократичне
суспільство прагне зменшення соціальної дистанції між представниками
різних соціокультур-них груп. Слід брати до уваги, що незважаючи на те,
що демократичне суспільство прагне зменшення соціальної дистанції між
людьми, певна соціальна дистанція завжди зберігається, “навіть між
близькими друзями, навіть між коханцями” [6, с. 7] . Можна стверджувати
лише, що дистанція може бути більшою чи меншою, мінімальною або
максимальною або її величина перебуває десь між цими значеннями.
Запропонована методика вможливлює проведення кількісного вимірювання,
що, безумовно, створює сприятливі можливості для моніторингових і
компаративних соціологічних досліджень.
Таблиця 1
Зміна індексу расової дистанції
І II
Індекс расової дистанції, 1926 рік, вибірка 1725 осіб Індекс расової
дистанції, 1946 рік, вибірка 1950 осіб
1. Англійці 1.06 1. Американці (США, білі) 1.04
2. Американці (США, білі) 1.10 2: Канадці 1.11
3. Канадці 1.13 3. Англійці 1.13
4. Шотландці 1.13 4. Ірландці 1.24
5. Ірландці 1.30 5. Шотландці 1.26
6. Французи 1.32 6. Французи 1.31
7. Німці 1.46 7. Норвежці 1.35
8. Шведи 1.54 8. Голландці 1.37
. 9. Голландці 1.56 9. Шведи 1.40
10. Норвежці 1.59 10. Німці 1.59
11. Іспанці 1.72 11. Фіни 1.63
12. Фіни 1.83 12. Чехи 1.76
13. Росіяни 1.88 13. Росіяни 1.83
14. Італійці 1.94 14. Поляки 1.84
115. Поляки 2.01 15. Іспанці 1.94
16. Вірмени 2.06 16. Італійці 2.28
17. Чехи 2.08 17. Вірмени 2.29
18. Індійці (американські) 2.38 18. Греки 2.29
19. Євреї 2.39 19. Євреї 2.32
20. Греки 2.47 20. Індійці (американські) 2.45
21. Мексиканці 2.69 21. Китайці 2.50
22. Мексиканські американці – 22. Мексиканські американці 2.52
23. Японці 2.80 23. Філіппінці 2.76
24. Японські американці – 24. Мексиканці 2.89
25. Філіппінці 3.00 25. Турки 2.80
26. Негри 3.28 26. Японські американці 2.90
27. Турки 3.30 27. Корейці 3.05
28. Китайці 3.36 28. Індійці (з Індії) 3.43
29. Корейці 3.60 29. Негри 3.60
ЗО. Індійці (з Індії) 3.91 ЗО. Японці 3.61
Середнє арифметичне значення індексу расової дистанції 2.14
Середнє арифметичне значення індексу расової дистанції 2.12
ІІІ IV
Індекс расової дистанції, 1956 рік, вибірка 2053 осіб Індекс расової
дистанції, 1966 рік, вибірка 2605 осіб
1. Американці (США, білі) 1.08 1. Американці (США, білі) 1.07
2. Канадці 1.16 2. Англійці 1.14
3. Англійці 1.23 3. Канадці 1.15
4. Французи 1.47 4. Французи 1.36
5. Ірландці 1.56 5. Ірландці 1.40
6. Шведи 1.57 6. Шведи 1.42
7. Шотландці 1.60 7. Норвежці 1.50
8. Німці 1.61 8. Італійці 1.51
9. Голландці 1.63 9. Шотландці 1.53
10. Норвежці 1.66 10. Німці 1.54
11. Фіни 1.80 11. Голландці 1.54
12. Італійці 1.89 12. Фіни 1.67
13. Поляки 2.07 13. Греки 1.82
14. Іспанці 2.08 14. Іспанці 1.93
15. Греки 2.09 15. Євреї 1.97
16. Євреї 2.15 16. Поляки 1.98
17. Чехи 2.22 17. Чехи 2.02
18. Вірмени 2.33 18. Індійці (американські) 2.12
19. Японські американці 2.34 19. Японські американці 2.14
20. Індійці (американські) 2.35 20. Вірмени 2.18
21. Філіппінці 2.46 21. Філіппінці 2.31
22. Мексиканські американці 2.51 22. Китайці 2.34
23. Турки 2.52 23. Мексиканські американці 2.37
24. Росіяни 2.56 24. Росіяни 2.38
25. Китайці 2.68 25. Японці 2.41
26. Японці 2.70 26. Турки 2.48
27. Негри 2.74 27. Корейці 2.51
28. Мексиканці 2.79 28. Мексиканці 2.56
29. Індійці (з Індії) 2.80 29. Негри 2.56
ЗО. Корейці 2.83 ЗО. Індійці (з Індії) 2.62
Середнє арифметичне значення індексу расової дистанції 2.08
Середнє арифметичне значення індексу расової дистанції 1.92
До того ж шкала расової дистанції привернула увагу інших фахівців, і
передовсім тих, хто працює у концептуальних межах вельми поширеної у США
теорії соціального навчання. Відповідно до цієї теорії, вади соціального
досвіду й соціалізації (наприклад, недостатнє знайомство із культурою,
звичаями й традиціями інших народів) можна значною мірою компенсувати за
допомогою спрямованого навчання на спеціальних курсах, семінарах тощо.
Шкала расової дистанції давала змогу здійснювати вимірювання до і після
навчання й у такий спосіб оцінити його ефективність.
Апробація й застосування гикали соціальної дистанції в Україні
У 1990 році мною була проведена перша апробація методики в Україні —
перевірка того, як пересічні громадяни України сприймають формулювання
запитання і варіантів відповідей. За першим підготовленим варіантом було
опитано ЗО осіб різної статі, віку, місця проживання та рівня освіти.
Безпосередній контакт під час заповнення методики виявився дуже
корисним, адже супроводжувальні коментарі дали змогу збагнути, що стоїть
за остаточним вибором тих чи тих варіантів відповіді. Скажімо, людина,
яка мешкає поблизу Києва у сільській місцевості, зазначаючи, що “німців”
вона допустила б “лише як жителів країни”, довго вагалася, перш ніж
обрати мінімальну дистанцію, розмірковуючи приблизно так: “Німці, вони,
звісно, охайні люди, полюбляють порядок. Йому може і не сподобатися в
моїй хаті, бо в нас туалет лише на подвір’ї, вони до такого не звикли.
Навіть якщо він буде тільки сусідом, все одно постійно дивитиметься — чи
правильно я все роблю. Та й на роботі так само. Ні, якщо він так уже
хоче, нехай сам знайде в Україні місце, де йому найбільше подобається
жити”. Або інше міркування міського жителя із вищою освітою, який обрав
для американців варіант “допустив би як туристів”: “Американці — нація
передова, вони звикли, що в них усе є. Будуть тут скрізь свого носа
пхати й усе критикувати. Ну, хіба що в гості приїдуть, тоді й показати
можна буде лише найкраще, що ми маємо”.
У результаті апробації, позаяк найбільші труднощі викликали
формулювання, що визначають мінімальну і максимальну дистанції
(“Поріднився б, узявши шлюб” і “Вигнав би геть зі своєї країни”), вони
були дещо пом’якшені. Перше формулювання сприймалося надто конкретно —
“Як же я можу поріднитися в шлюбі, коли я вже давно у шлюбі перебуваю”.
Тому його було змінено на формулювання “Допустив би як члена сім’ї”. Тут
варто зважити на те, що Богардус, подібно до більшості американських
соціальних психологів, збираючи емпіричний матеріал, працює переважно зі
студентами, натомість ми мали за завдання підготувати методику для
масових опитувань населення. Останній варіант відповіді — “Виключив би
зі своєї країни” (у деяких випадках Богардус навіть ставив варіант
“Вигнав би геть із країни”) — відлякував моїх співрозмовників надто
“активною позицією”. “А з якого дива я буду когось виганяти, нехай це
роблять ті, кому належить”. Зрештою я спинилася на більш м’якому
варіанті — “Не пускав би в країну”. Цей варіант дорікань не викликав. Я
гадаю, почасти тому, що когось кудись “не допускати”, принаймні подумки,
у нашій країні багато хто вже звик.
У серпні 1990 року я вперше включила шкалу соціальної дистанції у масове
репрезентативне опитування жителів Києва. У вересні 1991 року було
проведено повторне дослідження у Києві із застосуванням цієї методики.
Головні висновки з отриманих даних були опубліковані як у наукових, так
і в публіцистичних виданнях [див.: 8-11].
Отримані результати виявилися вельми несподіваними. Насамперед це
стосувалося величини індексів національної дистанціиованості.
З’ясувалося, що кияни значно “далі відсторонювалися” від соціальних
контактів із представниками більшості національностей порівняно з
американськими студентами. Всі зіставні індекси національної
дистанціиованості були значно вищими за відповідні показники, отримані
під час сорокарічного моніторингу, здійсненого Е.Богардусом у США із
1926 до 1966 року.
На тлі даних, які засвідчують переваження в масовій свідомості киян
установок на демократичні перетворення в країні (багатопартійна система,
ринкові перетворення в економіці тощо), несподівано високе значення
індексу загальної національної дистанціиованості жителів столиці вже
доводило, що Україні доведеться долати неблизький шлях до розбудови
відкритого демократичного суспільства. У 1992 році я вперше застосувала
цю методику під час загальнонаціонального репрезентативного дослідження,
що мало на меті вивчення психологічного стану населення України.
Отримані результати підтвердили основні тенденції, виявлені в
міжнаціональних установках жителів Києва [12-14].
Оскільки показники національної дистанціиованості дають змогу не тільки
визначати ставлення до різних національностей, а й оцінювати рівень
розвитку (або деградації) демократичних цінностей, то під час
розроблення програми моніторингу соціологічних показників демократичного
розвитку України (разом із Є.Головахою) ми дійшли висновку стосовно
доцільності введення шкали соціальної дистанції у загальнонаціональний
моніторинг, проведення якого розпочали 1994 року в Інституті соціології
НАН України. Результати цих досліджень оприлюднювалися в
інформаційно-аналітичних матеріалах Інституту соціології, що висвітлюють
результати моніторингу соціальних показників демократичного розвитку
України [15-17]. Власне, ці дані й становлять емпіричне підґрунтя для
подальших висновків, які трохи згодом я маю намір запропонувати читачеві
у цій статті.
Невдовзі після перших публікацій результатів щодо застосування шкали
соціальної дистанції в Україні до мене звернувся директор Київського
міжнародного інституту соціології В.Паніотто з проханням надати йому мою
модифікацію шкали Богардуса, щоб включити її у дослідження КМІС. Позаяк
результати паралельних досліджень, що їх здійснюють у доволі схожих
умовах, уможливлюють підтвердження або спростування об’єктивності
соціологічної інформації, я радо пристала на цю пропозицію. Таким чином,
зараз в Україні здійснюють два незалежні моніторинги ставлення населення
України до інших націй, вимірюваного за шкалою соціальної дистанції.
Відпрацьовану нами модифікацію методики взяли на озброєння й інші
фахівці, котрі вивчають міжнаціональні відносини в Україні (щоправда,
вже без надмірних тонкощів професійної етики, без “зайвих” звернень і
посилань, отак просто “взяли” й годі). Широкий доступ до отримуваних у
двох інститутах матеріалів мають також студенти, які вдосконалюють
професійні навички аналізу складних соціальних явищ. Назагал не можна не
радіти тому, що докладені зусилля не виявилися марними. Тим паче, що
стосовно загальних особливостей і тенденцій дані за різними
дослідженнями збігаються [20; 21]. Проте я й досі відчуваю певну провину
за те, що недалекоглядно названий мною у деяких публікаціях узагальнений
показник соціальної дистанційованості як “індекс національної
толерантності” міцно “прив’язався” до даних, одержуваних за допомогою
цієї методики, і в публікаціях інших авторів (незалежно від того, чи
посилаються вони па мене).
Коли я писала про національну нетолерантність, я застерігала, що йдеться
не про “нетерпимість” у повному обсязі цього явища, а лише про одну з ЇЇ
складових — психологічну схильність до відторгнення можливих соціальних
контактів із представниками іншої субкультури. На жаль, мої застереження
часто-густо залишаються поза увагою деяких читачів. Тож хочу знову
повернутися до питання стосовно того, якою мірою взагалі на підставі
показників національної дистанційованості можна судити про рівень
національної толерантності? Мені здається, що певною мірою можна. До
того ж низка досліджень дає змогу розглядати прагнення дистанційованості
як певний вияв передумов розвитку нетолерантної особистості [ 18; 19].
Але під час інтерпретації результатів вимірювань за шкалою Богардуса не
варто забувати, що індекси національної дистанційованості — не
безпосередній показник національної толерантності, а побічний. Тому не
можна цілком ототожнювати ці поняття. І, наводячи прямі результати,
отримані за допомогою шкали соціальної дистанції, коректніше говорити
про індекси національної дистанційованості, що відбивають міру
психологічної відкритості або закритості людей стосовно контактів із
представниками інших (“чужих”) соціальних культур. Переконана, що з
огляду на специфіку цього показника можна судити про певні аспекти
національної толерантності. Ці нюанси є ключовими у розумінні того
парадоксального становища, про яке йшлося вище, коли в Україні на тлі
досить безконфліктного міжнаціонального співіснування відбувається
зростання психологічного дистанціюван-ня населення практично від усіх
інонаціональних співтовариств.
Наші багаторічні дослідження із 1990 до 2002 року із застосуванням шкали
соціальної дистанції, про які говорилося вище, дали змогу виявити кілька
феноменів національного менталітету у сфері особливостей ставлення
населення до інших національностей, що вможливлює, на нашу думку,
розгляд певних передумов тенденцій загального розвитку політичної
культури в Україні.
Результати дослідження: феномени й парадокси міжнаціонального
менталітету
Уже в перших дослідженнях (1990-1992 років) були отримані доволі
несподівані дані. З одного боку, результати вимірювання індексів націо-
Таблиця 2
Результати моніторингу показників національної дистанційованості
населення України
Національна дистанційованість населення України від… Індекс
національної дистанційованості (пікала: 1-7 балів)
1992 1994 1996 1998 1999 2000 2001 2002 2002
Студенти
N = 80
Азербайджанців – – – – – – – 5,8 5,8
Американців* 4,3 4,4 4,6 4,7 4,8 4,8 4,9 5,4 5,1
Арабів 5,4 – – – – – 6,1 5,9
Афганців – – – – – – – 6,2 6,2
Білорусів* 2,9 2,7 2,6 2,5 2,4 2,8 2,7 4,2 4,3
Грузим* 5,3 4,9 5,0 5,1 5,0 5,4 5,3 5,4 5,1
Євреїв* 4,2 3,8 3,8 3,9 3,8 3,9 3,9 5,1 4,9
Китайців – – – – – – – 5,9 5,4
Кримських татар* 5,1 4,6 4,8 4,8 4,9 4,9 5,0 5,6 5,3
Молдаван 4,6 4,7 _, 4,8 4,8 5,1 5,1 5,3 5,2
Негрів 4,5 – – – – – – 6,0 5,5
Німців* 4,4 4,5 4,6 4,8 4,7 4,8 4,9 5,2 4,6
Поляків* 3,8 4,4 4,5 4,6 4,5 4,8 4,9 5,0 4,6
Росіян* 2,5 2,3 2,1 2,0 1,9 2,3 2,2 3,3 3,4
Румун* 4,6 4,7 4,9 4,9 4,9 5,2 5,2 5,4 5,0
Сербів – 4,8 5,0 5,1 5,1 5,4 5,4 – –
Словаків – 4,6 4,8 4,8 4,8 5,0 5,0 5,1 4,7
Турків – 4,9 5,2 5,3 5,4 5,6 5,6 5,9 5,4
Угорців* 4,2 4,6 4,8 4,9 4,8 5,1 5,1 5,4 5,1
Українців 1,6 1,8 1,4 1,5 1,5 1,6 1,6 2,4 2,2
Українців, які мешкають в інших країнах 3,5 – – 3,9 3,8 4,0 4,1
3,5 2,9
Циган* 5,6 5,1 5,3 5,4 5,5 5,6 5,7 6,0 6,1
Чехів – – – – – – – 5,3 5,0
Чеченців – – – – – 6,1 6,1 6,3 6,3
Японців 4,6 – – – – – – – –
Французів 4,5 – – – – – – –
Інтегральний індекс національної дистанційованості 4,6 4,5 4,6 4,7
4,7 5,0 5,0 5,5 5,3
Інтегральний індекс національної дистанційованості
за 10 національностями, позначеними “*” 4,4 4,4 4,5 4,6 4,5 4,7
4,8 5,3 5,1
У таблиці наведено індекси національної дистанційованості (середній бал
за семибальною шкалою соціальної дистанції) стосовно представників
кожної національності; а також інтегральний індекс національної
дистаиційованості (ІІНД) — усереднене значення стосовно всіх
національностей за винятком українців, росіян та української діаспори.
Оскільки впродовж десяти років відбувалися зміни у переліку
національностей, з метою нівелювання можливого впливу цих змін у таблиці
наведено інтегральний індекс національної дистаиційованості за десятьма
національностями, ставлення до яких оцінювали в усіх дослідженнях
моніторингу.
нальної дистанційованості дали підстави поставити під сумнів низку
поширених у той період стереотипних уявлень.
По-перше, були спростовані стереотипи стосовно поширеності
антиросійських настроїв (русофобії ) у західних регіонах України.
По-друге, не дістав підтвердження й стереотип про масове поширення
антисемітизму.
По-третє, не набуло підтвердження й поширене в кризових соціальних
умовах уявлення про високу привабливість шлюбів із іноземцями (зокрема з
представниками розвинених країн).
Разом із тим дані чітко демонстрували, що ставлення населення до
представників різних національностей куди більш “нашорошене”, ніж це
можна було припускати на тлі відсутності серйозних міжнаціональних
проведеного у зіткнень в Україні (див. табл. 2). До того ж індекси
національної дистанційованості в населення України, подібно до мешканців
Києва, були значно вище аналогічних показників міжнаціональних установок
у США (див. табл. 1).
Феномен “надмірної обережності”
Схильність до більш близьких, безпосередніх контактів (сімейні,
приятельські, сусідські, виробничі) з боку більшості населення була
виявлена головним чином щодо українців, росіян, білорусів, поляків та
євреїв — лише тих національних груп, стосовно яких нагромаджено певний
історичний “неприйнятністі досвід спільного проживання. Переважна
більшість національностей за шкалою соціальної дистанції
характеризувалася значеннями від 4-х до 5-ти представників б балів, що
можна інтерпретувати у такий спосіб: “Нехай живуть в Україні, але мені б
не хотілося вступати з ними в безпосередні контакти”.
На найвіддаленішу дистанцію — “Не допускав би в Україну” — населення
подумки “відсувало” азербайджанців, вірменів, узбеків, кримських татар,
турків; у 1991 році групу тих, від кого “віддаляються”, поповнили
грузини. З огляду на серйозні міжнаціональні зіткнення у різних регіонах
агонізуючого Радянського Союзу, неважко було дійти висновку стосовно
відсутність певні того, що більшість населення першою чергою
відсторонюється від національностей, які асоціюються із кровопролитними
міжнаціональними )конфліктами. Виникало враження, що масова свідомість
просто силкувалася відмежуватися від усіх учасників конфліктів, навіть
не намагаючись посісти конкретну політичну або гуманітарну позицію,
визначити правих і винуватих, потерпілих і переслідувачів. Це схиляло до
висновку, що висловлюване під час опитувань громадської думки в той
періодпобоювання стосовно можливого виникнення міжнаціональних
конфліктів було не наслідком якихось особливих етнічних упереджень, а
радше виявом загальної обережності як однієї із базових рис
національного менталітету.
Вже у 1992 році можна було впевнено стверджувати не просто про обережне
ставлення, а про “надмірну обережність” українського населення стосовно
виявлення готовності до контактів із узагальненими представниками
більшості національностей. Обережність у зв’язках (зокрема й у
соціальних) із “чужинцями”, у певному сенсі можна вітати. Але не слід
забувати, що як “схвалювана” така поведінка оцінюється звичайно
прихильниками архаїчних традиціоналістських цінностей. Апріорна
“підозрілість” практично до всіх народностей, з якими немає досвіду
тривалого спільного співіснування, зазвичай властива для закритих
суспільств.
Феномен “східнослов ‘янської відокремленості”
Дані першого загальнонаціонального опитування населення України, ,
проведеного у 1992 році, підтвердили також деякі інші феномени, виявлені
підчас дослідження міжнаціональних установок киян. Лише стосовно
українців, росіян, білорусів, представників української діаспори й
поляків середнє значення індексу соціальної дистанційованості було менше
4 балів, що засвідчувало певний рівень схильності більшості населення
України до безпосередніх контактів із представниками цих
національностей. Результати факторного аналізу давали підстави для
висновків стосовно того, що, по-перше, у міжнаціональній свідомості
населення України 1992 року домінував чинник “східнослов’янської
відокремленості”, а по-друге, що вияв “відторгнення” щодо якоїсь
конкретної національності є, як правило, окремим випадком вияву
загальної ксенофобічної установки — недовіри й підозрілості до всіх
“чужих”. Інакше кажучи, якщо будь-хто виявляє “неприйнятність” стосовно
якоїсь однієї національності, можна з великою часткою впевненості
припускати, що він буде “підозріло” ставитися й до представників
більшості інших етнокультурних груп, котрих не вважає “своїми”.
Феномен “посилення прикордонного контролю ”
Інтенція до відокремлення від усіх “чужих”, провідною рисою якого є
відсутність певного позиціювання в сучасному геополітичному просторі,
може стати серйозним каменем спотикання на шляху до повноцінної
інтеграції у світове цивілізоване співтовариство. А позаяк Україна
декларувала саме такий шлях міжнародної інтеграції, посилювалася
актуальність завдання й далі відстежувати зміни у ставленні населення до
представників .різних національностей: чи розвивається в масовій
свідомості населення України схильність до міжнаціональної інтеграції
чи, навпаки, зростає тенденція до національного ізоляціонізму.
Результати моніторингу, проведеного в Інституті соціології НАНУ,
вияскравлюють вельми несприятливу тенденцію поглиблення національного
ізоляціонізму. Упродовж 1992-2002 років відбувалося поступове збільшення
як загального показника національної дистанційованості, так і показників
“дистанціювання” населення України практично від усіх національностей,
перелічених у списку. Це, власне, означає, що істотно зменшується частка
людей, котрі подумки допускають представників різних національностей як
громадян України, і, відповідно, збільшується відсоток тих, хто взагалі
не допускав би їх у країну. До 2002 року (див. табл. 2) практично всі
національності (за винятком українців, росіян і білорусів) масовою
свідомістю були “відсунуті” за позначку 5 балів (“виселені з країни”).
У моніторингу, проведеному Е.Богардусом у Сполучених Штатах із 1926 до
1966 року, попри те, що ставлення до окремих націй коливалося, середній
індекс національної дистанційованості мав загальну тенденцію до зниження
(див. табл. 1). Натомість в Україні аналогічний показник із 1992-го до
2002 року помітно збільшився. Оскільки у дослідженнях Богардуса
опитували переважно студентів, з метою вможливити порівняння у таблиці 2
наведено дані, які характеризують установки українських студентів (на
прикладі 2002 року). Зіставлення установок українських студентів із
установками населення загалом підтверджує правомірність припущення
Богардуса стосовно того, що міжнаціональні атитюди студентів назагал є
відображенням установок, поширених у тому регіоні, де вони мешкають.
Якщо об’єднати в одну групу всіх респондентів, хто подумки допускає
представників певної національності як члена сім’ї, товариша, сусіда,
колегу або, нарешті, лише громадянина України, в одну групу, ми побачимо
певну конфігурацію національної структури населення країни, яка відбиває
структуру національно-громадянської самосвідомості сьогодення.
Результати своєрідного “колективного прикордонного контролю” стосовно
представників різних національностей у 2002 році, подані на рисунку,
висвітлюють, які саме національності більшість населення прагне бачити
як жителів України, а кого взагалі не допускало б у свою країну.
Класифікація населення за величиною інтегрального індексу соціальної
дистанційованості дає змогу, на наш погляд, виокремити чотири категорії
осіб із різним рівнем відкритості до соціальних контактів. Відкритість
стосовно нових соціальних контактів у цьому контексті можна, на нашу
думку, розцінювати як певний показник національної толерантності, або,
точніше, схильності до національної толерантності. Тоді як цілковите
заперечення соціальних контактів із представниками різних національних
груп можна розцінювати як вияв ксенофобії [22].
На підставі такого підходу було вирізнено чотири категорії населення
України.
1. Переважно відкриті (толерантні) люди, котрі з представниками
більшості національностей готові вступати у соціальні контакти,
принаймні на рівні виробничих відносин (середнє значення індексу
національної дистанційованості не перевищує 4-х балів).
2. Люди, схильні до відокремлення, котрі стосовно більшості
національностей посідають таку позицію: “нехай живуть в Україні, але
мені б не хотілося вступати з ними в безпосередні контакти”.
3. Третя категорія характеризується орієнтацією на ізольованість, що
виявляється в людей, котрі не бажають бачити представників більшості
національностей як громадян, але не заперечують, щоб вони відвідували
Україну як гості й туристи.
4. І, зрештою, четверта категорія людей характеризується переважанням
ксенофобічних установок — небажанням узагалі допускати в країну
представників більшості національностей.
Така класифікація дає змогу висвітлити “розташування сил” на різних
етапах шляху до відкритого демократичного суспільства (див. табл. 3).
Таблиця З
Динаміка толерантності міжнаціональних установок населення України
Рівень відкритості % населення із відповідним рівнем толерантності
1992 2002
Відкритість (толерантність) 35.2 9.9
Відокремленість 25.2 16.0
Ізольованість 33.3 48.1
Ксенофобія 6.3 27.0
Загальний результат трансформації масової свідомості такий, що за десять
років незалежності України питома вага психологічно відкритих
(толерантних) людей знизилася більш як у три з половиною рази. Практично
половину населення на разі становлять громадяни з ізоляціоністськими
установками щодо міжнаціональних відносин. Особливе занепокоєння
викликає розростання ксенофобічних установок: кількість їхніх носіїв за
десять років збільшилася в чотири рази.
Феномен “великого стрибка ”
Якщо з 1992 до 2001 року відбувалося поступове зниження середнього
індексу загальної національної дистанційованості, то 2002 року сталося
різке “дистанціювання” практично від усіх національностей (див. табл.
2). Що саме могло спричинити “великий стрибок”, зафіксований у лютому
2002 року?
Свого часу аналіз причин збільшення масової дистанційованості жителів
Америки від тієї чи тієї національності схилив Е.Богардуса до висновку
стосовно того, що передують серед них драматичні події у країні й світі,
зокрема ті, яким надають значне місце у назвах газетних матеріалів. Так,
наприклад, події Перл-Гарбора змінили ставлення американців до японців,
а період “холодної війни” — до росіян тощо. Населення України, як ми
бачили, теж відчутно реагувало на міжнаціональні конфлікти. У цьому разі
складасться враження, що трагічні події в Америці, пов’язані із
терористичним актом у вересні 2001 року, і подальше позиціювання
більшості країн стосовно створення антитерористичної коаліції, що
гарантує безкомпромісну боротьбу з режимами, які підтримують терористів,
викликало в українського населення глобальну “страусину” реакцію —
“окопатися й відсидітися”.
Феномен “одностайного ізоляціонізму ”
Спроба з’ясувати, для яких саме категорій населення більшою мірою
властива відкритість, а для яких — ізоляціонізм і ксенофобія, дала
підстави для висновку, що підвищення рівня ізоляціонізму та ксенофобії є
феноменом, який охоплює всі категорії населення України. На рівень
національної толерантності практично не впливають такі
соціально-демографічні чинники, як стать, вік, національність, сімейний
стан і національний склад сім’ї, рівень доходу, тин зайнятості (у
державному чи приватному секторі економіки). Незначний вплив справляють
такі характеристики, як рівень освіти, різновид занять, мова
спілкування, тип населеного пункту (місто/село). Хоча в цих групах і
зафіксовано невеликі розбіжності, вони, втім, непринципові, адже навіть
у “найблагополучніших” групах середній індекс національної
дистанційованості перевищує позначку 5 балів. Не впливає на рівень
національної дистанційованості й життєвий досвід, пов’язаний із
випадками дискримінації на національному грунті, або досвід роботи за
кордоном. Навіть у тих людей, які лише планують попрацювати за кордоном,
приблизно ті самі міжнаціональні установки, що й у населення загалом.
Парадокси національної самосвідомості
Я вже писала про парадокси національної самосвідомості [22]. Ці дані
навіть дістали широке оприлюднення, щоправда, у вельми своєрідний
спосіб. Журналістка І.Кириченко взяла мою статтю, призначену для
академічного видання, скоротила її (переважно таблиці й методичні
нюанси), написала попереду своє прізвище й віднесла до газети “Дзеркало
тижня”. Там її без “зайвих” запитань опублікували [23]. Тож чи слід
дивуватися, що колишнього керівника адміністрації президента В.Литвина,
привселюдно “спійманого за руку” на відвертому плагіаті, невдовзі після
викриття обрали спершу спікером українського парламенту, а потім
академіком Національної академії наук (!?).
На жаль, постійно доводиться бути свідком того, що поблажливість до
грубих порушень професійної етики практично перетворилася на норму
сучасного наукового й громадського життя в Україні. Те, що на тлі
зниження рівня національної толерантності відбувається помітне зростання
професійної “надтолерантності”, коли порушення елементарних норм
професійної етики оточення сприймає як належне, вже є парадоксом.
Якщо повернутися до нашої проблеми й отриманих результатів, то спроби
зрозуміти, яка саме громадянська позиція стоїть за вибором тієї чи тієї
дистанції від представників інших національних культур, уможливили
виявлення парадоксальних (принаймні, на перший погляд) особливостей.
Парадокс національної (громадянської) ідентифікації
Аналіз особливостей національної толерантності в людей із різним типом
громадянської ідентифікації висвітлив навдивовижу своєрідне бачення
людьми соціально-національного середовища своєї ідентичності.
У проведеному дослідженні залежно від відповіді на запитання “КИМ ВИ
СЕБЕ ПЕРЕДУСІМ ВВАЖАЄТЕ? ” була здійснена така класифікація населення за
типом громадянської ідентифікації: “Регіоналісти” — це ті, хто передусім
відчуває себе жителями свого регіону (села, району, міста, області
тощо); “громадяни” — громадянами України; “націоналісти” —
представниками свого етносу, нації; “ностальгісти” — громадянами
колишнього Радянського Союзу; зрештою, “космополіти” — громадянами
Європи або світу. Результати розподілу населення України за типом
громадянської ідентифікації наведено у табл. 4.
Таблиця 4
Розподіл населення України за типом громадянської ідентифікації
ТИП ГРОМАДЯНСЬКОЇ ІДЕНТИФІКАЦІЇ %
“Регіоналісти” 37,5
“Громадяни” 41,0
“Націоналісти” 3,0
“Ностальгісти” 12,7
“Космополіти” 3,4
Інші відповіді 2,4
Цілком природно було припустити, що “ностальгісти”, приміром, будуть
більшою мірою “наближати” якщо не до себе, то, принаймні, до країни,
представників тих національностей, які мешкали на території колишнього
Радянського Союзу. Від “космополітів” цілком закономірно було б
очікувати прагнення тісніших соціальних зв’язків із більшістю
представників різних країн світу. На підставі аналізу отриманих даних
(за 2002 рік) з’ясувалося, що серед “ностальгістів”, які так сильно
сумують за минулим, що й досі відчувають себе “громадянами колишнього
Радянського Союзу”, 93% не хотіли б бачити як громадян своєї країни
чеченців, 79% — азербайджанців, 64% — грузин, 63% — кримських татар, 46%
— євреїв, 57% — молдаван, 29% — білорусів , 10% — росіян. “Космополіти”
як “громадяни Європи і світу” теж, своєю чергою, не всіх би допустили у
свою країну як її громадян. 44% із числа “космополітів” не хотіли б
бачити як громадян своєї країни євреїв, 48% — німців, 60% — американців,
66% — негрів, 69% — турків, 69% — китайців, 98% — чеченців.
Аналогічна амбівалентність національно-громадянської самосвідомості
спостерігається й у разі ближчого розгляду тієї частини населення
України, яка позитивно налаштована на вступ України до Європейського
Союзу, НАТО і МВФ або прагне об’єднаного союзу України з Росією і
Білоруссю.
Парадокс “доброго ставлення”
У соціологічних опитуваннях для визначення міжнаціональних відносин
нерідко обмежуються прямим запитанням: “ЯК ВИ СТАВИТЕСЯ ДО ЛЮДЕЙ ІНШОЇ
НАЦІОНАЛЬНОСТІ?”. Для контролю ми включили це питання в наше
дослідження. У 2002 році близько чверті населення (25%) дали відповідь
“Позитивно”, і майже 7% обрали відповідь “Негативно”. Зіставлення
відповідей на пряме запитання про ставлення до осіб іншої національності
з відповідями за шкалою соціальної дистанції дає змогу виявити, що
“добре” ставлення багатьох наших співвітчизників припускає тільки “любов
на відстані”. З’ясувалося, що серед тих, хто оцінив своє ставлення як
позитивне, мало хто допустив би цих самих осіб іншої національності як
членів сім’ї. Азербайджанців, наприклад, допустили б як членів сім’ї
лише 1% “позитивно налаштованих щодо осіб іншої національності”,
американців — 3%, арабів — 1%, афганців — 1%, білорусів — 11%, грузин —
1%, євреїв — 3%, китайців — 1%, кримських татар — 1%, молдаван — 2%,
негрів — 1%, німців — 3%, поляків — 3%, росіян — 28%, румун — 1%,
словаків — 2%, турків — 1%, угорців — 2%, українців — 57%, циган — 1%,
чехів — 2%, чеченців — 1%. Неважко побачити, що з тих, хто декларує своє
ставлення до інших національностей як позитивне, тільки лічені одиниці
готові підтримувати достатньо близькі контакти з представниками
більшості національностей. Це можна було пояснити “народною мудрістю”,
відбитою у стереотипному уявленні про те, що “для того, щоб зберігати
добрі стосунки з родичами, із ними треба жити порізно”. Проте, за
загального позитивного ставлення до представників інших національностей
загалом, ці “толерантні люди” подумки взагалі не допускали б у країну
багатьох із них навіть як туристів. Так, азербайджанців узагалі б не
допускали в Україну навіть як туристів 28% “позитивно налаштованих щодо
осіб іншої національності”, американців — 16%, арабів — 38%, афганців —
43%, білорусів — 7%, грузин — 17%, євреїв — 14%, китайців — 21%,
кримських татар — 21%, молдаван — 14%, негрів — 25%, німців — 12%,
поляків — 8%, румун — 14%, словаків — 10%, турків — 24%, угорців — 11%,
циган — 37%, чехів — 11%, чеченців — 52%.
Часткове пояснення цього парадокса, на наш погляд, криється вже
принаймні в тому, що понад дві третини населення (68%) оцінили своє
ставлення до осіб іншої національності як “нейтральне”. Категорія
“нейтральне” у цьому контексті цілком може бути своєрідним дипломатичним
еквівалентом байдужості. Мабуть, саме байдуже ставлення до всього, що не
заторкує безпосередніх особистих інтересів, і є причиною як професійної
“надтолерантності”, так і національної “нетолерантності”.
Висновки
Один із моїх співрозмовників, коли я пояснювала, про що саме йдеться в
разі інтерпретації зростання загального індексу національної
дистанційова-ності, висловився так — “отже, йдеться не про озлоблення, а
про “ожлоблення” нації?”. Визначення брутальне, проте якоюсь мірою
правильне, якщо під “жлобством” розуміти байдужість до всього, що не
заторкує безпосередніх “шкурних” інтересів, до яких належать вітальні
потреби (їжа, безпека тощо). Якщо від “образних” характеристик перейти
до аналізу причин, які зумовлюють розвиток національного ізоляціонізму,
то наостанок хотілося б висловити кілька припущень.
Описані вище феномени і парадокси спричинені, на наш погляд, тим, що
масова свідомість українського населення перебуває “на роздоріжжі”
національно-громадянської ідентифікації. Від одних народів, із якими
пов’язував досвід спілкування у межах єдиної держави, вже достатньо
віддалилися, проте до інших поки не наблизилися. Проголосувавши за вихід
із Союзу й за розбудову самостійної незалежної держави, люди з різними
відчуттями озираються на спільне минуле. Одні — з відчуттям величезного
полегшення, пов’язаного зі звільненням від комуністичного й
шовіністичного диктату no-імперському налаштованого сусіда. Інші,
пригадуючи молодість, і досі не можуть збагнути, чи правильне рішення
ухвалили. Але навіть той, хто, шкодуючи про минулу молодість, хотів би
повернутися до колишньої “співдружності”, поглядаючи на Схід, бачить там
спалахи міжнаціональних пожеж або важкі наслідки їх. Тому навіть адепти
Радянського Союзу хочуть реконструювати старе міжнаціональне союзне
співтовариство, заздалегідь звільнивши його від усіх учасників
міжнаціональних сутичок, особливо тих, хто й досі зі зброєю в руках
з’ясовує міжнаціональні стосунки. Але й перед поглядом, зверненим на
Захід, теж постає далеко не безхмарна ідилія міжкультурної співпраці
різних націй і народів. Тут уже заточилася боротьба цивілізацій. І від
кожного учасника вимагають чіткої геополітичної позиції, яка передбачає
необхідність певною мірою залучатися до відкритого конфлікту. Але це
суперечить національному менталітету, народна мудрість якого
сконцентрована у поширеному вислові “моя хата скраю”. Зрештою формується
комплекс національної відокремленості, безпосередньо спрямований до
позиції державного ізоляціонізму.
Зіставляючи тенденції у динаміці індексів національного дистанціювання в
Україні й Сполучених Штатах (нагадаю, що в США з 1926 до 1966 року цей
показник поліпшувався, а в Україні з 1992 до 2002 року — погіршувався),
не слід нехтувати історичними особливостями формування цих держав.
Америка ніколи не перебувала під пресом іншої країни й своє завдання
споконвіку вбачала у розбудові відкритого демократичного суспільства.
Нелегким, але цілеспрямованим шляхом країна невпинно прямувала у
декларованому напрямі. Україна вперше цілковито звільнилася від
зовнішнього тиску. Головною метою молодої держави було — вибороти право
на незалежність. Утім, на моє глибоке переконання, виявлена тенденція в
орієнтації масової міжнаціональної свідомості на “замикання у власній
шкаралупі” глибоко безперспективна у плані розвитку сучасної
цивілізованої держави.
Література
Park R.E. The Concept of Social Distance//Journal of Applied Sociology.
— 1924. — Vol. 8. – P. 339-344.
Park R.E. The Urban Community as a Special Pattern and a Moral Order //
The Urban Community / Ed. by E.W.Burgess. – Chicago, 1927. – P. 3-18.
Bogardus E.S. Measuring Social’ Distance //Journal of Applied Sociology.
— 1925. — Vol. 9. – P. 299-308.
Bogardus E.S. Social Distance in the City / Ed. by E.W.Burgess. –
Chicago, 1927. -P. 48-54.
Bogardus E.S. Immigration and Race Attitude. — Boston; N.Y., 1928.
Bogardus E.S. Social Distance. — Yellow Springs, 1959.
Bogardus E.S. Forty Year Racial Distance Study. — Los Angeles, 1967.
Панина Н.В. Как мы относимся к другим национальностям? // Украинский
обозреватель. — 1992. — № 1.
Golovakha E., Panina N. Inter-Ethnic Relations and Ethnic Tolerance in
Ukraine // Jews and Jewish Topics in the Soviet Union and Eastern
Europe. — Jerusalem, 1991. — Vol.14. – P.27-30.
Головаха Е.И., Панина Н.В., Чурилов Н.Н. Киев 1990-1991: Социологические
репортажи. – К„ 1992.
Панина Н.В. Проблемы национальной толерантности в Украине // Украинский
вестник агентства “Postfactum”. — 1993. — № 4. — С. 13-16.
Golovakha E., Panina N. The Development of a Democratic Political
Identity in Contemporary Ukrainian Political Culture // Nationalism,
Ethnicity, and Identity. Cross-National and Comparative Perspectives /
Ed. by R.Farnen. — New Brunswick, 1994. — P. 403-42?
Головаха Е.И., Панина Н.В. Социальное безумие. История, теория и
современная практика. — К., 1994.
Panina N. Interethnic Relations and Conflict in Ukraine // Post-Soviet
Puzzles / Ed. by K.Zegbers, S.De Spiegeleire. – Baden-Baden, 1995. –
Vol. 4. – P. 101-122.
Паніна Н., Головаха Є. Тенденції розвитку українського суспільства
(1994-98 pp.). Соціологічні показники. — К., 1999. — С.80-84.
Panina N., Golovakha E. Tendencies in the Development of Ukrainian
Society (1994-1998). Sociological Indicators (Tables, Illustrations and
Commentaries). — K.,1999. — P. 90-94.
Українське суспільство 1992-2002. Соціологічний моніторинг/ За ред.
Н.В.ІІа-ніної. – К., 2003. – С. 52-60.
Grace H.A., NeuhausJ.O. Information and Social Distance as Predictors of
Hostility Toward Nations//Journal of Abnormal and Social Psychology. —
1952. — № 47. — P. 540-545.
James O.M., Westie F.R. The Tolerant Personality // American
Sociological Review. — 1959. – № 24 (August). – P. 521-528.
ТЛ.ІщенкоВ.О., ЧепурА.Ю. Структура та динаміка етнічної толерантності
населення України (1994-2001) // Наукові записки. – Т. 20. Соціологічні
науки. – К., 2002. -С.17-26.
Паніотто В.І. Динаміка ксенофобії в Україні, 1994-2002 // Соціологія:
теорія, методи, маркетинг. – 2003. – № 3. – С. 74-92.
Панина Н.В. Национальная толерантность, национальный изоляционизм и
ксенофобия в Украине (Особенности национальной толерантности в Украине:
парадоксы национального самосознания) // Україна-2002. Моніторинг
соціальних змін. — К., 2002. – С. 445-459.
Кириченко И., Панина Н. Особенности национальной толерантности в Украине
// Зеркало недели. – 2002. – № 33(408). – С. 4.
Паніна Н. Неподолана дистанція // Критика. — 2003. — №7-8. — С. 17-20.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
