Вітчизняні соціокультурні процеси XVII – кінця XVIIІ ст., їх вплив на
національну свідомість

1. Нові тенденції у вітчизняному історико-культурному процесі.

2. Конституція Пилипа Орлика як показник розвитку національної
свідомості.

3. Становлення української літературної мови і соціологічної
проблематики

1. Протягом вивчення даного курсу ми бачимо, що культура, релігійна
ідеологія і наука України зберігають спадкоємність концептуальних ознак.

Високий освітньо-науковий, культурно-духовний рівень і потенціал, певна
етнокультурна відкритість, здатність інтеґрувати ідейно близькі
культурні досягнення інших народів, швидко утворювати зрілі демократичні
суспільні інститути, еліту є загальними характерними рисами українського
соціуму, які простежуються з часів Київської Русі. Крім цього,
традиційним і усталеним ідеологічним тлом життя українців з Києворуської
доби була православна релігія, яка мала якість потужного інституту
консолідації народу, організації його на спротив зовнішній культурній
експансії.

Саме завдяки цим особливостям українська культура виявилася
життєздатною, збереглася і прогресувала впродовж багатьох століть
всупереч суворим умовам існування.

Розвиток національної свідомості відбувався у прямій залежності від
гніту зовнішньоекономічного, політичного, релігійного характеру, який,
починаючи з XVІI ст. не слабнув, а збільшувався. Якщо ж суб’єкт репресій
— індивідуального, колективного чи державного рівня — був представником
іншого етносу, конфесії (а так, як правило, і було), то це посилювало
динаміку національних почуттів.

Новою важливою тенденцією соціокультурного життя в Україні XVIІ – XVIIІ
ст. є активний розвиток особливої світської верстви населення, яка мала
змогу активно опікуватися духовним виробництвом.

Це призводить до того, що крім різноманітних релігійно-просвітницьких,
фольклорних, етико-філософських граней вітчизняної культури,
розвиваються нові –гуманітарно-наукові. Вчені, виховані колегіумами,
Києво-Могилянською, Острозькою академією, навчальними закладами Європи
прагнули проаналізувати історичне минуле нашого народу, чим
започатковували новий напрям науки — історіографію.

Спроби такого аналізу втілилися у історико-публіцистичних,
історико-політичних та історико-етнографічних працях: літописах
(Київський, Острозький, Межигірський, Львівський, Добромильський,
Густинський та ін.), у тому числі так званих „козацько-старшинських”, а
також хронікальних оглядах, мемуарах, щоденниках. У цих документах
загалом спостерігається перехід до науково виваженої історіографії –
зосередженого і детального змалювання конкретних подій – початків
козацтва, уній, дипломатичних відносин, угод, окремих військових акцій,
свят тощо.

З урахуванням вищевказаних тогочасних соціокультурних і міжнародних
реалій, знання власної історії було надзвичайно важливим для
обґрунтування і захисту інтересів українства. Тому серед найбільш
інтелектуальних верств народу існував високий попит на такого роду
дослідження. Розглянемо деякі з них, а також їх авторів докладніше.

Козацькі („козацько-старшинські”) літописи – умовна назва ряду
історичних творів, присвячених козацьким війнам. Літописи є додатковим
підтвердженням переходу української науки на вищій теоретичний рівень
сприйняття історичного процесу, самоусвідомлення. Серед авторів цих
праць були такі видатні персоналії, як Григорій Грабянка, Самійло
Величко. Загальна характерна риса документів цього роду – ідеологічне та
прагматичне забарвлення, мета виховання у читача почуття патріотизму.

Григорій Грабянка навчався у Києво-Могилянській колегії, був
полковником, полковим суддею, виявляв неабияку громадську мужність,
виступаючи проти сваволі царських “комісарів”. Життя закінчив у
петропавлівських казематах Петербургу разом з гетьманом П.Полуботком. У
його “Літописі гадяцького полковника Григорія Грабянки” переплелися
історична оповідь, виклад документів, свідчень, їх авторська
інтерпретація. Загальне спрямування “Літопису” – демонстрація ідейного
відстоювання незалежності України широкими верствами населення.

Цей документ містить добре впорядкований і детальний соціальний фактаж,
відкриває можливість вивчення вітчизняних (козацьких) соціальних
традицій, занять, позицій, інтересів, мотивації тощо. Грабянка розглядає
родовід козаків і русів, Київську Русь ототожнює з Україною, підкреслює
їх генетичний зв’язок. Тут також характеризуються і аналізуються відомі
українські і зарубіжні військово-політичні, релігійні діячі.

Самійло Васильович Величко — випускник Києво-Могилянської академії,
поліглот, походив з козацької сім’ї, служив у Генеральній канцелярії,
займався педагогічною роботою. Головними творами є “Сказание о войне
казацкой с поляками через Зеновия Богдана Хмельницкого…” (назва не
авторська), а також “Космографія”. Книги написані для широкого загалу
читачів “простим стилем і козацьким”. Заслугою автора є одна з перших
спроб подати історичні факти системно. С.Величко розглядав історичну
науку як найважливіший засіб виховання наступних поколінь, знаряддя
звеличення батьківщини славою предків. Автор чи не вперше в українській
історіографії формував її методологію як сукупність таких принципів:

прагнення до повноти охоплення описуваних процесів;

використання багатьох джерел – для дотримання плюралістичного підходу
опису подій;

введення аналітико-компаративного (порівняльного) підходу до подання і
відбору матеріалів;

врахування суб’єктивних оцінок авторів історичних матеріалів – як
перешкоди їх об’єктивності;

намагання прослідкувати причинно-наслідковий зв’язок між подіями, а не
просто викладати історичний фактаж.

У соціологічному контексті ця методологія є надзвичайно цікавим
інтелектуальним феноменом, який додатково підтверджує наявність зрілості
тогочасних форм і способів теоретичного пізнання, якими активно
послуговувалися на українських теренах.

Зокрема зазначимо, що Самійло Величко розглядав право українського
народу на свободу як природне, одвічне, дане Богом, а постаті деяких
гетьманів, зокрема Б.Хмельницького – як боронителя цього природного
права.

Історія Русів – видатний історичний доробок, написаний через 100 років
після Переяславської Ради. Автор його невідомий, серед імовірних
називаються: архієпископ Г.Конинський, князь О.А.Безбородько,
Г.А.Полетика та ін.

При написанні цього документу автори використали архівні документи,
перекази, мемуари. У „Історії” характеризуються риси, притаманні
українському менталітету. Зокрема наголошується, що українці не знали
самодержавної (монархічної диктаторської) влади і сприймали її як
чужорідну. Таким чином боротьба проти Московського царату, зокрема під
проводом гетьмана І.Мазепи, визнавалася цілком справедливою.

“Історія Русів” є соціологічно значимим документом, який показує,
наскільки прискорено відбувався процес національного, політичного,
ідеологічного самоусвідомлення українського народу як “нації” – це слово
у документі є активно вживаним.

Як і у „козацько-старшинських літописах” тут, зокрема, говориться про
те, що справжня Русь – це Україна, а “руський народ” – це український,
тобто автохтонне, споконвічне населення. Також доводиться позиція, що
московські землі практично ніколи не були складовою Київської Русі – за
винятком Новгородщини.

Автура стверджує також, що українцям політично властиві міждержавні
організації “на рівних правах” – з Литвою, Польщею, Московським
царством, які, на жаль, як правило, порушувалися з вини сусідів, які
намагалися підкорити українську націю.

Таким чином, цілком справедливо можна стверджувати, що історіографічні
документи розглянутого періоду в цілому несуть у собі одну з перших
серйозних спроб формування української національної ідеї, місця
самобутнього етносу серед інших народів Європи.

Важливо зазначити, що іноземні джерела, написані західноєвропейськими
мандрівниками, дипломатами, радниками підтверджують викладені вище
думки, а також містять цікавий для соціолога фактаж.

П’єр Шевальє в 1663 р. у Парижі видає книгу “Розвідка про землі, звичаї,
управління, походження та релігію козаків”, у якій розглядає наш народ
як окремий і не ототожнює “козаків”, “русинів”, “людей руських” з
росіянами (“московитами”).

Те ж саме говорив і Шарль Франсуа Масон – людина, близька до російського
царського дому – “…затривоженого і завжди підозрілого…”. Він також
застосовував поняття “козацька республіка”, “козацька нація”, яка не має
нічного спільного з росіянами.

Жан Бенуа Шерер у своїй двотомній праці “Аннали Малої Росії, або історії
запорозьких та українських козаків” пише про “славний народ,
першопричини якого сягають більш аніж на 800 літ в глибину минувщини”.
Українців автор характеризує як “людей рослих, сильних, привітних і
гостинних, які ніколи нікому не накидуються, але і не зносять обмеження
власної свободи”. Притаманна їм громадсько-політична позиція така —
“Смерть або свобода!”.

Підкреслюючи загалом “…спокійний норов українців”, історик показує, що
лише спроби іноземців “їх роздавити” змусили автохтонів “взятися за
шаблі”.

Німецький просвітитель Іоган-Годфрід Гердер пророкував Україні велике
майбутнє, говорячи, що вона “…стане колись новою Грецією: прекрасне
розташування краю, родюча земля, весела вдача народу, музичний хист…”
призведуть до того, що “…постане велика культурна нація…”.

Іншим вкрай знаменним соціокультурним феноменом непересічної важливості,
який спостерігається у XVII ст., є розвиток народної української мови і
поступове її вживання при написанні творів (зокрема, „козацьких
літописів”).

Таким чином поява української історіографії і письмове застосування
народної мови є найважливішими новими соціокультурними подіями цього
періоду, які стали визначальними для майбутнього України, бо завдячуючи
їм, вітчизняна ментальність переходила на більш високий ідейний рівень.

j

l

@

B

?

&

F

&

F

@ньому українському понятті “вольность” — це значне за обсягом слово
застосовувалося у правових, політичних документах, повсякденній практиці
і означало в цілому невід’ємне право на свою віру, культуру, мову,
територію, автохтонний спосіб життя. Ідея “вольностей” просякнула всі
верстви вітчизняного населення, додатково психологічно надихнувши їх на
патріотизм, покращення свого становища.

2. Безпосереднім виразом вказаних явищ стали видатні досягнення
соціальної та політичної думки в Україні, одним з яких є документ
початку XVIIІ ст. (1710 р.), відомий під назвами “Конституція Пилипа
Орлика”, “Пакти й Конституція прав і вольностей Війська Запорозького”.

Переяславська угода не виправдала сподівань українців, козаків на те, що
московська держава залишить “вільне військо запорізьке і народ вільний…
при правах і вольностях своїх”. Порушення Московським царством цих
фундаментальних моментів угоди призвело до обурення, яке на політичному
тлі, зокрема, виражали гетьман Іван Мазепа і один з його послідовників
Пилип Орлик. Останній на раді козацької старшини був ініціатором
створення вказаного вище документу.

Інтелектуальна, культурна, політична зрілість і певне новаторство
“Конституції…” наочно простежується вже у її назві — поняття
“конституція” до цього часу рідко застосовувалося у якості назви
державних документів. Детальною і чіткою була її структура — документ
має вступну частину і 16 статей. У вступі розкриваються причини розриву
відносин між Україною і Москвою, яка на “народ вільний, козацький”
прагнула накинути “невольниче ярмо”. Тут також декларується
незалежність, територіальна цілісність і межі Української козацької
держави.

Багато уваги у “Конституції…” відводиться питанням
внутрішньополітичного, соціального врядування – тут заслуговує на увагу
виборність гетьмана, а також:

можливість виносити догану гетьманові при перевищенні ним владних прав;

встановлення механізмів обмеження гетьманського “самодержавства”;

скасування найобтяжливіших податків з селян і простого люду, зокрема, з
козацьких вдів та сиріт;

організація системи представницької влади (козацький “сойм”).

Таким чином, “Конституція П.Орлика” наочно показує високий рівень
зрілості громадсько-політичної думки вищих верств українського
суспільства, засвідчує високий рівень національної свідомості. У ній
сконцентрувалися принципи національно-визвольної ідеології, суспільної
психології, ліберально-демократичні засади побудови Української
державності.

3. Як вже було зазначено, у XVII – XVIIІ ст. українська мова іноді
вживалася при написанні літописів, свідчень тощо, але шлях перетворення
її на літературну був досить повільним і непростим.

За часів Київської Русі населення розмовляло на численних діалектах,
велике число яких загалом було близьким до сучасної української мови
(про це, зокрема, свідчать давні графіті на історичних архітектурних
пам’ятках), але у офіційному вжитку була старослов’янська церковна
(близька до сучасної болгарської і російської) мова.

Протоукраїнська розвивалася як засіб звичного повсякденного спілкування
простого люду, широких верств населення. Згодом державна і наукова еліта
все більше від неї абстрагувалися, спілкуючись церковнослов’янською,
латиною, давньогрецькою. Перешкодою впровадження народної мови у
офіційний вжиток було також навчання у школах саме на вказаних іноземних
мовах, що взагалі характерно для тогочасної європейської освіти.

Разом з цим протоукраїнська мова існувала і розвивалася, живучи у
тисячах пісень, казок, дум, легенд, численних древніх обрядах. У XVII –
XVIIІ ст. до неї виникає наукова цікавість, що пояснюється інтенсивною
діяльністю братств, появою патріотично налаштованої наукової і
політичної еліти, охопленням грамотністю широких верств населення.

Але це ще не означає поширення національної мови в елітарний вжиток –
вона, почасти, стереотипно вважається грубою і непридатною для написання
наукових, літературних творів, церковних обрядів тощо. Таку опінію,
зокрема, формували Польща і Росія, які багато разів директивно її
забороняли, “доводячи” вторинність від власних мов, “невиразність” тощо.

Проте підґрунтя для виходу української мови з цього стану нарощувало
свою потужність (широка освіченість населення, незалежність і яскрава
самобутність козацьких держав, поява еліти нового ґатунку тощо) – вона
все більше розглядається патріотичними політиками і науковцями як засіб
національного, соціально-політичного ствердження. Більше того, на
початку XVIIІ ст. вона починає вживатися українською елітою, частішають
прецеденти українського друкованого слова (збірники пісень, фольклору),
що певною мірою розвіює штучно створену упередженість і вказані
стереотипи.

Але серйозно говорити про появу і популяризацію української літературної
мови можна лише після творчості І.П.Котляревського. Значення його
“Енеїди” (1798 р.), інших творів у цьому контексті можна порівняти з
потужним вибухом або нестримним стихійним явищем, яке ігнорує все те, що
штучно вважалося „усталеним” до цього.

Українська літературна мова немов водночас матеріалізувалася, наочно
представила себе у якості розвиненого, багатого самобутнього і
самодостатнього етнокультурного феномену. Розглянемо докладніше форму
такого “раптового” виходу української літературної мови на широкий
загал.

Стиль “Енеїди” І.П.Котляревського – бурлеск (від італійського “жарт”) —
був обраний надзвичайно вдало, бо навряд чи інший український
літературний текст був би таким помітним. Нагадаємо, що у вигляді
троянців представлені запорозькі козаки з усім своїм колоритом – при
цьому проходить натяк на зруйновану Січ як на Трою. “Енеїда” насичена
жартами, народним фольклором, який на той момент був зрозумілим і,
можливо, близьким більшості верств населення (тут спрацювали наведені
вище передумови) – до того ж вона присвячується автором “любителям
малоросійського слова”, які, зрозуміло, тоді вже були.

Твір містить багатий соціологічний матеріал щодо соціального
розшарування українського суспільства за достатком, професією, владними
повноваженнями, віком, маргінальністю, а також деякими психологічними
якостями цих груп. Яскраво простежуються у ньому і основні риси нашого
етносу – духовні цінності (православна віра, шанування родини,
батьківської віри), працьовитість, чесність, щирість, вірність у
коханні, глибока ліричність, потяг до свободи, незалежності, кращої
долі.

Написана “Енеїда” києво-полтавським діалектом, який і став базою
української літературної мови, багатство, тонкість, вишуканість та
гнучкість художніх виразів якої були тепер очевидними і безперечними.
Крім цього, цей видатний твір підштовхнув до активізації розвитку інших
гноблених досі мов – зокрема, білоруської – невдовзі написана білоруська
“Енеида навыварат”.

Творчість І.П.Котляревського скоро стала зразком для наслідування, цей
вплив відчувається зокрема у Г.Квітки-Основ’яненка,
П.Гулака-Артемовського, Є.Гребінки – їх художні продукти остаточно
роззброїли опонентів і ворогів української літературної мови, вона
швидко стала потужним засобом консолідації, самоусвідомлення,
інтелектуального пробудження нашої нації.

Окремо аналізуючи вітчизняні наукові штудії вказаного періоду, слід
відзначити, що саме у XVII – XVIIІ ст. відбувається переорієнтація науки
на дослідження соціальної проблематики: суспільства, людини, систем
суспільних відносин, механізмів їх вдосконалення, регулювання тощо.
Причиною такої переорієнтації є зокрема популяризація європейських
просвітницьких ідей, до яких інтелектуальний “місток” був прокладений
раніше (І.Ґізелем, Т.Прокоповичем, Г.С.Сковородою та іншими).

До вітчизняних протосоціологів слід віднести насамперед Я.Козельського,
В.Каразіна, П.Лодія, Т.Степанова. Ці науковці, будучи засновниками,
професорами різних вітчизняних університетів, загалом наполягали на
ідеях природного права людей, їх початковій рівності, суспільного
договору як єдиної причини появи міст, держав.

Протосоціологи пропагували освіту взагалі, інтелектуально доводили
переваги демократичного або принаймні поміркованого монархічного
державного устрою і теоретично аналізували шляхи переходу Російської
імперії до нього, наголошували на необхідності поглибленого вивчення
державцями філософії і статистики. Досить детально вченими аналізувалися
також причини суспільних конфліктів, масових збурень — головною з них
називалася потворна соціальна нерівність, породжена розшаруванням
населення, спеціалізацією праці. Вивчалися ними і практичні заходи щодо
досягнення соціальної стабільності.

Загальні підсумки за темою:

У XVII – XVIIІ ст. нові тенденції у вітчизняному соціально-культурному
просторі потужно стимулюють розвиток становлення української нації, її
нових атрибутів – літературної мови, зрілої історіографії,
протосоціології. Впродовж цього часу виховуються верстви патріотично
налаштованої еліти — політичної і наукової. Наявними ознаками зрілого
націотворення є політичні, наукові, літературно-художні документи і
твори.

У цей же час пізня вітчизняна протосоціологія переживає свій розквіт —
вона є тематично спільною з європейською наукою, але аналізує
вітчизняний соціальний фактаж і розробляє відносно нього соціологічні
прогнози.

Література

М.В.Захарченко, В.Ф.Бурлачук, М.О.Молчанов. Соціологічна думка України:
– К.: Заповіт, 1996 – С. 149 — 190.

Історія соціологічної думки в Україні: Навч. посібник.- Львів: Новий
світ. — 2000.

Українська та зарубіжна культура.- Донецьк: Східний видавничий дім,
2001. — С. 239 -263.

Ручка А.О., Танчер В.В. Курс історії теоретичної соціології. — К.:
Наукова думка, 1995.

Енциклопедія українознавства (репринтне відтворення видання 1955-1984
рр.). – Львів: НТШ, 2000.

Літопис гадяцького полковника Г.Грабянки / Пер. з староукр. — К.:
Знання, 1992. — 192 с.

Довідник з історії України (у 3-х томах). – К.: Генеза, 1995.

Похожие записи