Соціологія “девіантної поведінки\’\’ (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 8491
Скачать документ

Реферат на тему:

Соціологія “девіантної поведінки”

Сутність девіації і основні точки зору на її причини

У перекладі з латинської “девіація” означає відхилення. Початковим для
розуміння сутності девіантної поведінки є поняття “норма”. Соціальні
норми — це засновані на цінностях правила поведінки, очікування і
стандарти, які регулюють дії та вчинки людей, соціальних груп, зміцнюючи
стабільність та єдність суспільства. Норми втілюються в юридичних
законах, моралі, етикеті. Вихід за ці норми розцінюється суспільством як
девіантна поведінка. У більшості випадків вона підлягає соціальним
санкціям — від суспільного осуду до кримінального покарання.

Соціальні відхилення — це не випадкові факти, а процеси, що набули
певного поширення в суспільстві. Для того щоб індивідуальні негативні
відхилення набули якості соціальних, потрібні такі умови:

* однакова спрямованість таких відхилень у подібних груп людей в
однакових умовах;

* близькість причин, які викликають ці відхилення; » повторюваність,
стійкість зазначених явищ.

Слід зауважити, що не завжди просто кваліфікувати той або інший вчинок
як девіацію. Справа в тому, що норми, стандарти в суспільстві рухливі,
відносні, по-різному сприймаються різними групами.

У будь-якому суспільстві є поведінка, яка відхиляється від суспільних
норм. Причому вона буває не тільки зі знаком”—”, а й зі знаком “+”, як
прогресивна, що випереджає цей стан суспільства. В останньому випадку
вона виступає як засіб розвитку суспільства (наприклад, дисидентство).
Пригадаємо діяльність академіка А.Д.Сахарова, що виходила за межі
прийнятих серед респектабельних радянських учених норм поведінки. Тут
дуже доречно навести тезу відомого дореволюційного російського юриста
П.А.Олександрова. Він говорив, що обличчя державних злочинів часто дуже
мінливе. Те, що вчора вважалося державним злочином, сьогодні або завтра
стає високошановним подвигом громадської доблесті. Державний злочин
нерідко є висловленим вченням передчасного перетворення, проповідь того,
що ще недостатньо визріло і для чого ще не наступив час.

Негативні форми відхилень — це соціальна патологія (злочинність,
наркоманія тощо). Ці вияви відхилень — дисфункціональні, завдають шкоди
суспільству і особистості.

Найбільше девіація виявляється в періоди перетворень суспільних систем,
коли руйнуються старі норми, цінності, стереотипи, і люди втрачають
орієнтири. Саме через це ця галузь соціології дуже актуальна для
сучасного стану нашого суспільства. Вона має встановлювати загальні
причини тих або інших видів девіації, щоб допомогти суспільству
відновити контроль за поведінкою, запобігти розпаду суспільства,
нейтралізувати центробіжні тенденції.

Загальноприйнятої точки зору на причини девіації немає. Є кілька
теоретичних підходів у поясненні цього феномена.

Біологічний підхід. Наприкінці XIX ст. італійський лікар Чезаре Ломброзо
(1835—1909) встановив зв’язок між кримінальною поведінкою і специфічними
анатомо-фізіологічними ознаками злочинця. На основі антропологічних
вимірювань засуджених він дійшов висновку щодо існування “природжених
злочинців”, які становлять до 40 відсотків загальної кількості
засуджених (інші — це випадкові злочинці), їм властиві особливі фізичні
риси: сплющений ніс, рідка борідка, низький лоб, великі щелепи, високі
вилиці (“атавістичні” риси особистості, повернення до більш ранньої
стадії еволюції людини). Ця теорія була популярною на початку XX ст.,
але згодом її витіснили інші теорії (таблиці, складені Ломброзо, не
підтвердилися подальшими дослідженнями).

Відомий американський лікар і психолог У.Шелдон встановив зв’язок між
будовою тіла і характерними особистими рисами. Ендоморфу (людині
помірної повноти з м’яким і дещо округлим тілом) властиві товариськість,
уміння жити в злагоді з іншими людьми і потурання своїм бажанням.
Мезоморф (той, чиє тіло відрізняється силою і стрункістю) виявляє
схильність до неспокою, активний і не дуже чутливий. Ектоморф
(відрізняється тонкістю і крихкістю будови тіла) схильний до
самоаналізу, наділений підвищеною чутливістю і нервозністю. З цих трьох
типів найбільш схильними до девіації вважали мезоморфів.

Останнім часом біологічний підхід виявляється в спробах пояснення
девіації аномаліями статевих хромосом девіанта.

Активно розроблявся психологічний напрям у поясненні девіації. Вже в XIX
ст. зверталася увага на значення таких станів і характеристик
особистості, як “розумові дефекти”, “дегенеративність”, “дебільність”,
“психопатія”. 3.Фрейд запропонував гіпотезу, згідно з якою девіація
зумовлюється внутрішньою конфліктністю, властивою самій особистості. Він
ввів поняття “потенційний злочинець з почуттям провини”. Є люди, які
хочуть, щоб їх піймали і покарали, оскільки вони відчувають себе
винними. Проте навряд чи серед злочинців знайдеться багато таких, які по
своїй волі прагнули б потрапити до в’язниці.

Тепер психологи стверджують, що особливості особистості та мотиви ЇЇ дій
впливають на всі види девіації (хоч є і тісний зв’язок з соціальними
чинниками). Одним із механізмів формування девіації є аддиктивна модель
поведінки (аддикція — згубна пристрасть до чого-небудь). Сутність її в
тому, що людина прагне змінити свій психічний стан, приймаючи деякі
речовини або фіксуючи увагу на якихось предметах, видах діяльності.
Процес вживання таких речовин (алкоголь, наркотики), пристрасть до
якогось предмета чи діяльності (азартна гра тощо) супроводжується
розвитком інтенсивних емоцій і набуває таких розмірів, що починає
керувати життям людини, позбавляє її волі до протистояння аддикції. Така
форма поведінки характерна для людей з низькою здатністю переносити
психологічні труднощі, таких, котрі важко адаптуються до швидкої зміни
обставин. У такий спосіб вони прагнуть просто і швидко досягти
психофізичного комфорту. Аддикція для таких людей — універсальний засіб
втекти від реального життя. Для самозахисту люди з аддиктивним типом
поведінки використовують механізм, який у психології називається
“мислення за бажанням”: усупереч логіці причинно-наслідкових зв’язків
вони вважають реальним лише те, що відповідає їхньому бажанню. В
результаті порушуються міжособові відносини, люди відчужуються від
суспільства.

Найбільш різноманітним і поширеним є соціологічний напрям у поясненні
девіації.

Велику увагу девіації приділяв класик соціології Е.Дюрк-гейм (його праця
“Самогубство” з’явилась у 1897 p.). Він ввів в соціологію поняття
“аномія”, яке означає:

* стан суспільства, за якого для його членів втратили значущість
соціальні норми і цінності; старі норми вже не працюють, а нові ще не
склалися;

* як наслідок цього для членів такого суспільства не існує еталонів,
стандартів порівняння з іншими людьми, які б дали можливість оцінити
своє соціальне становище і вибрати взірці поведінки; індивід не відчуває
солідарності з конкретною групою, перебуває у невизначеному стані;

* невідповідність, розрив між універсальними цілями і очікуваннями (які
схвалюються в цьому суспільстві) та соціальне прийнятними, “законними”
шляхами досягнення їх; внаслідок практичної недосяжності таких цілей для
всіх членів суспільства це штовхає багатьох людей на незаконні шляхи їх
досягнення.

“Промислове суспільство”(капіталізм), на думку Е.Дюркгейма, заохочує
однакові для всіх цінності індивідуального успіху. Проте більшість
людей, позбавлених багатства, високого престижу, неминуче виявляються в
конфлікті з соціальними нормами або розцінюють своє життя як невдале.
Останній аспект розуміння аномії активно розробляв американський
соціолог Р.Мертон.

Сучасне українське суспільство, на жаль, є ідеальним прикладом стану
аномії. За останнє століття воно переживає вже другу докорінну ломку
цінностей та норм. Спочатку вікові підвалини суспільної свідомості,
сформовані релігією, були порушені під час революції 1917р. Потім
упродовж життя кількох поколінь, склалися нові, соціалістичні цінності.
Тепер вони оголошені неправильними. Суспільство знову втратило
орієнтири. Заклик до індивідуального успіху в підприємництві та інших
сферах суспільного життя для абсолютної більшості громадян України поки
що звучить як щось нереальне. Багато людей шукають шляхи реалізації
своїх прагнень поза законом. Склався грунт, дуже придатний для
різноманітних форм девіації.

У соціологічній теорії конфлікту є пояснення, згідно з яким девіація —
результат того, що ця поведінка заснована на нормах іншої культури
(автор американець А.Коен). Злочинець розглядається як носій певної
субкультури, конфліктної по відношенню до домінуючого в цьому
суспільстві типу культури. Наприклад, революціонер не вважає свою
діяльність злочинною, а для правосуддя вона є саме такою.

Деякі вчені (наприклад, російський соціолог Я.А.Гилінський) як головне
джерело девіації розглядають наявність у суспільстві соціальної
нерівності, високий ступінь відмінностей у можливостях задоволення
потреб для різних соціальних груп. Особливо це стосується сучасної
ситуації, коли децільний коефіцієнт, що характеризує диференціацію
суспільства, дуже високий (10 відсотків найбільш забезпечених в Україні
в 10 разів перевищують за своїми доходами 10 відсотків найменш
забезпечених, а “середнього класу” практично немає. У Росії цей
коефіцієнт становить 13,5; у США — 20; у колишньому СРСР він дорівнював
— 6,5). Крім того, як уже зазначалося, колишні соціальні норми і
регулятори значною мірою перестали працювати.

Як бачимо, спектр точок зору па цю проблему широкий. Найімовірніше,
девіацію зумовлює комплекс соціальних і психологічних чинників, тому
жодна окрема теорія не може пояснити ці явища в суспільстві. Ці теорії
слід розглядати як такі, що нзасмодоповнюють одна одну.

Головні вияви девіантної поведінки

До головних негативних форм прояву девіації належать:

злочинність, алкоголізм, проституція, наркоманія.

Злочинність. Свого часу П.Сорокін зробив дуже цікавий аналіз спроб
юристів дати визначення, що таке “злочин”. Він дійшов висновку, що за
змістом вчинку не можна сказати, злочинний він чи ні. Навіть такі,
здавалося б, очевидні види діянь, як вбивство, зґвалтування,
дітовбивство, батьковбивство, у багатьох народів не вважалися злочинами.
Крадіжка часто розглядалася як благодіяння.

Не вирішує проблеми і “небезпечність” вчинків для суспільства. Дуже
часто злочином вважалося те, що суспільству ніякої шкоди не завдавало. У
деяких народів злочином вважалося, коли хтось наступав на тінь іншої
людини. В Індії злочином вважалася купівля молока браміном (представник
вищої касти), за це він переводився до нижчої касти. Водночас вбивство
людини тим самим браміном могло бути непокараним. П.Сорокін визначає
злочинні або заборонені акти як такі, що суперечать
“дозволено-належному” шаблону поведінки.

Юридичним критерієм віднесення вчинків до злочину є наявність у карному
законі відповідної статті, що визнає це діяння злочинним.

Соціологічні дослідження злочинності та її причин почав здійснювати ще
на початку XIX ст. російський статистик К.ФТерман. Цій проблемі приділяв
велику увагу бельгійський математик і астроном ЛЛ.Кетпле. Він дійшов
висновку, що в будь-якому суспільстві передбачається наявність певної
кількості злочинів, які обумовлені його організацією.

Пізніше вчені почали досліджувати вплив різних чинників на злочинність:
соціального стану, роду занять, освіти, доходів тощо. Досі дискусійною
проблемою є співвідношення біологічного і соціального в формуванні
злочинної поведінки.

За часів соціалізму існувала точка зору, що злочинність втрачає
соціальне коріння і зберігається лише як пережиток минулого. Статистика
давала цифри, які дуже відрізнялися від відповідних показників
капіталістичних країн (наприклад, у соціалістичній Німеччині злочинність
була в 4 рази нижчою, ніж у ФРН). Важко сказати, наскільки це
відповідало дійсності, адже у нас звичайними були приписки (в цьому разі
“недописки”). За деякими даними дослідницьких установ колишнього
Міністерства внутрішніх справ СРСР, у нас фактично фіксувалося всього
кілька відсотків злочинів (наприклад, незліченна кількість крадіжок,
здійснюваних “несунами”, залишалася “за кадром”).

Правда треба зазначити, що і в демократичних суспільствах, де все,
здається, стає надбанням гласності, в цій сфері багато залишається поза
увагою громадськості. Наприклад, у США під час обстеження суспільства
президентською комісією з охорони правопорядку виявилося, що серед
населення тих; хто потерпів від злочинів, у 2 рази більше, ніж
повідомляло Федеральне бюро розслідувань.

Тепер у нашій країні злочинність за якісними показниками наближається до
загальносвітових тенденцій, але темпи її зростання вищі. “Дикий ринок”,
первинне накопичення капіталу породжують масову злочинність. На світову
арену виходять групи організованої злочинності: торгівля наркотиками,
рекет тощо. Виникло і стало швидко наростати таке потворне і. небезпечне
для суспільства явище, як мафія, що ще зовсім недавно здавалося більше
вигадкою кінорежисерів, ніж фактом реального життя.

На жаль, суспільно-економічне становище в Україні підтверджує соціальну
обумовленість злочинності. Інтенсивно поширюється кримінальна база за
рахунок люмпенізованих груп населення — безробітних, бездомних,
жебраків. Навіть на селі крадіжки стали масовим явищем. Апріорно можна
стверджувати, що таких “злодіїв” штовхає на ці дії голод та скрута.
Водночас поширилась злочинність “нагорі” суспільства: діє “тіньова”
економіка, процвітають посадові злочини, хабарництво тощо. Поширився
такий вид злочинності, що був “закордонною” екзотикою, — вбивства на
замовлення, політичні вбивства. Динаміка зростання злочинності в Україні
виглядає так: у 1985 р. — 249,6 тис. зареєстрованих злочинів, у 1990 р.
— 369,8 тис., у 1995 р. – 641,9 тис., у 1998 р. -576 тис. Пік припадає
на 1995 p., тепер намітилась тенденція зниження злочинності. Переважну
більшість злочинів складають розкрадання державного майна або власності
громадян (близько 60 відсотків).

Особливо швидко зростає злочинність серед молоді. Питома вага молоді (у
віці до 30 років) в Україні складає постійно більше 50 відсотків від
усіх засуджених. Близько 8 відсотків — це неповнолітні від 14 до 17
років. Майже кожний другий злочин неповнолітніх — тяжкий. Більше
половини молодих злочинців на час скоєння злочину не працювали і не
навчалися. (Див.: Стат. щорічник України. 1998. — К., 1999, с. 486). їх
девіантна поведінка не підпорядковується ряду закономірностей “дорослих”
девіантів. Так, кримінологія пояснює порушення злочинцями
загальноприйнятих норм поведінки наявністю у них специфічної системи
цінностей. Що стосується юнаків, то вони в принципі не відкидають ці
норми, але навіть визнаючи протиправний факт, скоєний ними, не визнають
своєї особистої провини. Для пояснення цього феномену існує теорія
нейтралізації. Сутність її в тому, що неповнолітній стає
правопорушником, засвоюючи прийоми нейтралізації загальноприйнятих норм,
а не моральні вимоги, протилежні цим нормам. Інакше кажучи, молода
людина прагне підсвідомо розширити по відношенню до себе дію
пом’якшуючих обставин, виправдати свої вчинки. Більшість ‘ молодих
злочинців вбачають причину своїх проступків у зовнішніх обставинах.
Багато з них упевнені, що в аналогічній ситуації кожний зробив би те
саме. Свою провину вони не відчувають, жалкують тільки з приводу того,
що у них тепер “зруйновані плани на подальше життя”. Це показник
високого рівня інфантилізму, вузького емоційного горизонту,
неспроможності співчувати, жаліти.

Ця ситуація ускладнюється засиллям на телеекрані, на відеокасетах
фільмів зі сценами вбивств, насилля. У молоді створюється враження, що
цс і є “нормою” життя.

“Резервом” злочинності а діти із так званих неблагополучних сімей.
Збільшується контингент неповнолітніх зі зниженими розумовими
здібностями чи відставанням у розвитку, а серед них кримінальність в 4—5
раз вища, ніж серед здорових підлітків. Майже ЗО відсотків підлітків,
які перебувають на обліку в кримінальній міліції у справах
неповнолітніх, — діти, які мають одного з батьків або не мають батьків
(Стат. щорічник України. 1998. – К., 1999, с. 488).

Звичайно, девіація серед молоді — частина загального становища в
суспільстві. Вона відбиває проблеми, створені дорослими. Збіднілість
основної маси населення, культурний занепад, деградація негативніше
позначаються на молодому поколінні, що є більш вразливим психічно, адже
у нього ще відбувається інтенсивний процес соціалізації і остаточно
особистість ще не сформувалася. .

? O 6

8

b

f

8

???????$??$?????? ст. вказували такі видатні судові діячі, як А.Ф.Коні,
Ф.Н.Плевако, В.Д.Спасовач, К.Ф.Хартуларі, В.І.Жуковський,
П.А.Олександровтанші. Певна сукупність соціально-економічних, політичних
чинників часто стає тим “пусковим механізмом” природних нахилів людини,
які могли і не виявитися за інших обставин. Це підтверджує статистика. В
США при зростанні рівня безробіття лише на 1 відсоток і збереженні його
упродовж 6 років це призводить до збільшення соціальної патології в
таких масштабах: кількість вбивств — на 5,7 відсотка; кількість
ув’язнених — на 4 відсотки. Крім того, число самовбивць зростає на 4
відсотки, смертність — на 2 відсотки.

Зовсім позбутися злочинності ніяке суспільство неспроможне, її можна
лише утримати на якомусь соціальне терпимому рівні.

У різних країнах світу рівень злочинності дуже різниться (табл. 1).

Таблиця 1. Країни з найнижчими і найвищими показниками вбивств (станом
на першу половину 90-х років)

Країна

Число вбивств на 100 000 чол. населення

Чоловіки

Жінки

Греція

1,9

0,5

Ірландія

2,1

0,4

Норвегія

1,5

1,3

Нідерланди

2,3

0,9

Іспанія

2,4

0,9

Австрія

1,9

1,9

Словенія

3,2

1,4

Австралія

3,2

1,6

Китай

3,7

1,3

Канада

3,8

1,8

Росія

111,5

28,9

Азербайджан

125,6

5,8

Казахстан

75,2

18,9

Латвія

71,9

21,9

Естонія

67,3

13,7

Чилі

56,4

12,0

Україна

39,2

10,7

Молдавія

35,0

11,0

Мексика

37,4

4,4

Киргизія

31,4

9,3

Алкоголізм. Цей термін запровадив шведський лікар М.Гусс у 1849 р.
Розглядаючи цей вид девіації, можливо, доречніше застосовувати термін
“пияцтво”, оскільки алкоголізм має крім соціального також біологічний та
медичний аспекти.

Алкогольні напої відомі людству з глибокої давнини. Греки один час
ставили статуї бога вина Бахуса і богині мудрості Мінерви поруч (пізніше
їх розділили богинею води Німфою, оскільки при споживанні вина його
розбавляли водою). Споживання вина було частиною релігійних обрядів.
Вакханалії спочатку були святами на честь Вакха (римського аналога
Бахуса), лише з II ст. до н. е. їх почали вважати злочином (що
підтверджує відносність, рухливість соціальних норм).

Міцніші напої люди навчилися виготовляти значно пізніше (лише в XI ст. в
Італії одержали з вина спирт, в Росії горілку із зерна почали робити в
XIV ст.). Для більшості населення алкогольні напої тривалий час були
малодоступні як дорогі. Це був, по суті, предмет розкоші. Лише
промисловий спосіб одержання етилового спирту зробив можливим масове
споживання алкоголю. У XVIII ст. пияцтво було поширеним у Великій
Британії, Німеччині, Швеції. У цей час горілку почали широко вживати і в
Росії. У XIX ст. алкоголізм вже став складною проблемою цивілізації, яка
ще більше загострилася в XX ст.

Опитування виявляють цікаву картину:

* переважна більшість респондентів вважають, що пияцтво — велике зло,
але ця сама більшість або п’є, або “випиває, як всі”;

* близько 50 відсотків опитаних не хотіли б мати серед друзів людину,
яка не споживає алкоголю;

* 33 відсотки респондентів образилися б, якби господар під час зустрічі
не “пригостив” спиртним;

* 40 відсотків вважають, що споживання спиртного в межах норми не є
шкідливим, не позначається на їхній працездатності;

* 20 відсотків опитаних вважають цілком припустимою появу в нетверезому
вигляді на вулиці, в транспорті, в місцях відпочинку.

Алкоголь став атрибутом усіх соціальних ритуалів, офіційних церемоній,
свят, засобом розв’язання особистих проблем. Однак це явище дорого
обходиться суспільству: 90 відсотків хуліганств, 90 відсотків
зґвалтувань, майже 40 відсотків інших злочинів пов’язані зі сп’янінням.
Тяжкі злочини — вбивства, пограбування, розбійні напади, завдання тяжких
тілесних пошкоджень — у 70 відсотків випадків здійснюють люди в
нетверезому стані (СПН журнал, 1993, №4). З пияцтвом пов’язана приблизно
половина всіх розлучень. Слід зазначити, що алкоголь є причиною
передчасної смерті багатьох людей. Зокрема, від 20 до ЗО чоловік на 100
тис. населення працездатного віку вмирає від отруєння алкоголем (див.:
Статист, щорічник України 1998. – К., 1999, с. 342).

Розрізняють три моделі споживання спиртного: винну, горілчану і пивну.
Вони складалися історично і виявляються в традиціях різних народів.

Винна модель є поширеною у Франції, Італії, Іспанії, Португалії,
Угорщині, Вірменії, Грузії, Молдавії. Для населення цих країн характерні
регулярне споживання слабкого виноградного вина за обідом і вечерею,
порівняно рівномірний розподіл об’єму алкоголю між різними групами
населення. Такій моделі властиве дуже високий рівень споживання
алкогольних напоїв (у Франції приблизно 16л абсолютного алкоголю в рік
на людину, в Італії — 14л).

Горілчана модель (Польща, Україна, Білорусь, Росія, США, Швеція,
Фінляндія). В цих країнах на міцні напої припадає приблизно половина
загального споживання алкоголю. Для цієї моделі характерні: висока
нерівномірність розподілу споживання алкоголю серед населення; наявність
груп, які різко виділяються непомірністю споживання і асоціальною
поведінкою; досягнення сильного сп’яніння як свідома мета споживання
алкогольних напоїв. У середньому п’ють помітно менше на душу населення,
ніж при винній моделі (у Фінляндії та Швеції — трохи більше 7 л на рік
на людину).

Пивна модель (Німеччина, Нідерланди, Австрія, Данія, Швейцарія, Чехія)
близька до винної, а за рівнем споживання алкоголю посідає проміжне
місце.

В історії боротьби з алкоголізмом можна виділити два напрями: обмеження
різними методами доступності спиртних напоїв, скорочення їх виробництва,
підвищення цін тощо. Наприклад, у деяких країнах вводився навіть “сухий
закон” (США, Великій Британії, в Росії з 1914 по 1925 p.). Однак усе це
не дало бажаних результатів — процвітала контрабанда, виготовлення
горілки в домашніх умовах.

У Бельгії, Франції, Норвегії вводили заборонні закони на напої певної
міцності. У Швеції з 1865 р. діяла так звана Готтенбурзька система
(пізніше в дещо зміненому вигляді її було прийнято і в інших
скандинавських країнах). Сутність цієї системи полягала в тому, що
продаж спиртного здійснювався тільки разом з гарячою їжею, а продавець
мав прибуток лише з харчових продуктів. 31919р. замість цієї системи
було введено систему Братта, яка нормувала споживання напоїв (Л л на
сім’ю на місяць). У середині 50-х років і цю систему відмінили, а
урядовий орган — шведський “департамент тверезості” фактично
перетворився на статистичну установу. У колишньому СРСР періодично
провадилися широкі кампанії по боротьбі з алкоголізмом. Остання з них
була у другій половині 80-х років, коли було знищено половину насаджень
виноградників, за площею яких СРСР посідав перше місце в світі.

Другим напрямом боротьби з алкоголізмом є створення умов, що стримують
потяг до спиртного, формування у населення безалкогольних стереотипів
поведінки. Це шлях довгий, потребує високої культури суспільства, рівня
добробуту.

Наркоманія — це захворювання, яке виражається в тому, що життєдіяльність
організму підтримується на певному рівні тільки за умов постійного
приймання наркотичної речовини, що призводить до глибокого виснаження
фізичних і психічних функцій людини. Різке припинення приймання
наркотика спричиняє порушення багатьох функцій організму.

Про наркоманію у нас тривалий час говорили як про щось далеке, іноземне.
Тепер з наркоманією впритул зіткнулося і наше суспільство. За даними
Національної координаційної ради по боротьбі з наркоманією, у
Міністерстві охорони здоров’я України на обліку перебувають 86 тис.
наркоманів, серед яких тисячі підлітків. Кількість же тих, хто вживає
наркотики, перевищує півмільйона чоловік. Тільки в 1999 р. померли від
наркотиків 1000 чол. (див.: Киевские ведомости. — 2000. — 6 квітня).
Результати соціологічних досліджень доводять, що головні мотиви
споживання наркотиків — прагнення задоволень, бажання пережити гострі
відчуття, ейфорію. А оскільки наркоманія є найпоширенішою серед молоді,
ці мотиви посилюються соціальною незрілістю, безтурботністю,
легковажністю.

Більшість опитаних наркоманів (77 відсотків) прилучилися до зілля під
впливом інших осіб (друзів, знайомих). Споживання наркотиків у
молодіжному середовищі часто має груповий характер. Деякі наркомани
вживають наркотики в громадських місцях — на вулицях, дискотеках, у кафе
тощо. Значна частина наркоманів певною мірою усвідомлює небезпеку, що їм
загрожує, і критично ставиться до своєї пристрасті: 12 відсотків
вважають ЇЇ згубною, 67 відсотків оцінюють свої дії негативно. Лише
молоді наркомани, які починають вживати наркотики, не бачать в цьому
нічого небезпечного. На стадії, коли настає фізична і психічна
деградація, більшість починає розуміти, що їх чекає, але відмовитися вже
не мають сил. Заходи боротьби з наркоманією такі самі, як і з
алкоголізмом, але застосовуються і правові заходи.

Наркоманія, руйнуючи особистість, крім того, в значній мірі впливає і на
загальний стан злочинності в суспільстві. В Україні злочинність,
пов’язана з наркотиками, в останні роки зростала більш швидкими темпами,
ніж інші види злочинності. Якщо в 1990 р. було зареєстровано 7236
злочинів у цій сфері, то в 1998 р. — 40045. В основному це перевезення
або збут наркотичних засобів. Крім того, пошук коштів на придбання
наркотиків примушує самих наркоманів вчиняти протизаконні дії. В 1998 р.
вони скоїли 12 тис. злочинів. В стані наркотичного збудження скоєно 2,2
тис. злочинів. Зареєстровано тисячу випадків утримання притонів для
вживання наркотичних засобів (див.: Статистичний щорічник України. 1998
р. — К., 1999, с. 484).

Проституція. Під проституцією розуміють позашлюбні статеві відносини за
плату, що не мають в своїй основі почуттєвого потягу, особистої
симпатії. Проституція — явище дуже давнє. У III — II ст. до н.е. в
Греції та Римі було багато публічних будинків (лупанаріїв). Навіть у
середньовічній Європі всемогутній церкві доводилося миритися з нею як з
неминучим злом. Різко зріс рівень проституції в буржуазному суспільстві,
що викликало серйозну занепокоєність правлячих кіл. У останній третині
XIX ст. було розроблено заходи щодо її регламентації (медичного і
поліцейського нагляду) з метою упорядкувати і, по можливості, обмежити
це явище. З початку 20-х років нинішнього століття в Західній Європі і
Північній Америці відбувається помітне скорочення проституції. Цьому
сприяли поліпшення економічного становища і емансипація жінок.

У Росії боротьба з проституцією розпочалася після революції 1917 р. Ця
проблема спочатку активно вивчалася соціологією, але згодом дослідження
були припинені й відновилися лише в 60-ті роки. Оприлюднювати результати
досліджень почали лише в останнє десятиріччя.

Порівняно з 20-ми роками соціальна база проституції істотно змінилася:
тоді на цей шлях жінок приводили голод і убогість. Головна маса повій
рекрутувалася з осіб з низькою освітою, вихідців із села. Сьогодні різко
розширилася соціальна база проституції, в тому числі вікова.

Лише матеріальними причинами пояснити проституцію як соціального явища
неможливо. Деякі автори намагаються розглянути цю проблему з точки зору
психології. Вони вважають, що тут діє цілий комплекс умов. Передусім, як
і у всіх інших видах девіантної поведінки, слід ураховувати аномічний
стан суспільної свідомості. Норми моралі перестають стримувати природні
інстинкти.

Проституцією займаються переважно ті жінки, які відчу-вають
невпевненість, неспокій, тривогу з приводу свого соціального становища і
статусу в зв’язку з неможливістю забезпечити себе матеріально, виглядати
“на рівні”, відповідати певним соціальним очікуванням, у тому числі
своїм власним. Інакше кажучи, матеріальні умови мають пройти через
призму специфічного психологічного складу жінки. Як правило, це особи з
низькими адаптаційними можливостями у колективі, а також у суспільстві в
цілому, їх дезадаптованість також означає і відсутність солідарності з
моральними нормами суспільства, зневажливе ставлення до них, що створює
індивідуальну морально-психологічну основу для того, щоб не працювати,
торгувати собою. Вимоги повій розрізняються лише за рівнем матеріальних
потреб: одна мріє про машину і квартиру, інша — про нову сукню чи вечерю
в ресторані. Але для всіх характерна убогість духовних запитів. Вони, як
правило, не читають книжок, не ходять в театр і кіно, не віддають свій
вільний час вихованню власних дітей. Для них типовою є агресивність,
черствість, егоцентризм. Водночас у них часто буває депресивний стан з
невпевненістю в собі і почуттям неповноцінності, їх агресивність і
егоцентризм — насамперед є захисним механізмом свідомості, тобто,
всупереч думці про суб’єктивну свободу і незалежність повій вони
насправді надзвичайно залежні від зовнішніх чинників і від своїх емоцій
з приводу цих чинників.

Ще одна дуже характерна риса публічних жінок — відчуження свого тіла від
своєї особистості. Вони не відчувають особистої цілісності. Тіло
сприймається як якийсь сторонній предмет, яким можна маніпулювати у
своїх цілях. Вони не відчувають страху перед венеричними захворюваннями,
перед фізичними ушкодженнями. За даними досліджень, лише 6 відсотків
повій відчувають себе приниженими у зв’язку зі своєю “професією”. Деякі
з них можуть любити якогось чоловіка, і як самі вважають, не зраджують
його у тому розумінні, що більше нікому не віддаються безплатно. В
“роботі” не беруть участі їх почуття, серце, душа.

В історії існувало три основні форми політики щодо проституції:
заборона, регламентація (реєстрація і медичне спостереження) і
профілактика (роз’яснювальна робота при відсутності заборони і
реєстрації).

В Україні діє заборона проституції, але вона є досить поширеним явищем.
Крім того, загострилася проблема з так званою експортною проституцією.

У багатьох країнах світу існує регламентація проституції. Першою серед
країн колишнього СРСР легалізувала проституцію Латвія, але водночас і
регламентувала це явище. Повії регулярно обстежуються у лікарів згідно з
наказом міністра охорони здоров’я, а місця їх “стоянки” надаються
меріями міст. Причому діють також такі правила:

* реклама секс-послуг дозволена тільки у порновиданнях;

* повіям заборонено об’єднуватися в групи;

* заборонено займатися проституцією в чужих квартирах та невідведених
для цього місцях;

* заборонено займатися проституцією неповнолітнім, недієздатним,
“гостям” країни, а також тим, хто не має медичної картки;

* заборонено організовувати повій для вивозу за кордон.

За порушення правил — штраф в 5 тис. доларів США, а в разі повторного —
кримінальна відповідальність. Що цікаво, держава ніяких податків з повій
не бере (щоб не звинувачували в сутенерстві), а самі повії, якщо їх
хтось образить, можуть звернутись в поліцію за захистом. Подібна
регламентація проституції існує і в багатьох країнах Західної Європи.

Суїцид — намір позбавити себе життя, самогубство. Ця форма девіації
пасивного типу є способом втечі від невирішених проблем, від самого
життя. У різних народів, у різні епохи це явище оцінювалося по-різному.
Християнство засуджує самогубство як тяжкий гріх. У Індії в середні віки
самоспалення вдів вважали обов’язковим.

Чинником, що провокує суїцидну поведінку, є специфічна комбінація таких
характеристик, як стать, вік, освіта, соціальний та сімейний стан.

Треба відзначити, що в багатьох країнах показники самогубства
перевищують показники вбивств. Іноді ця різниця досягає десятикратної
величини і більше. Наприклад, в Австрії чоловіки кінчають життя самі в
17 раз частіше, ніж їх вбивають, а жінки — в 6 раз; у Норвегії — в 14
раз чоловіки, жінки — в 5 раз.

Серед чоловіків самогубців більше, ніж серед жінок. Єдина країна, де
чоловіки більш “стійкі” перед життєвими проблемами, — Китай. Тут жінки
випереджають чоловіків за показником самогубств. Самі ж показники
самогубств у різних країнах дуже відрізняються, про що свідчать дані
табл. 2

Таблиця 2. Країни з найнижчим і найвищим рівнем самогубств

Число самогубств на 100 000 чол. населення

Країна

Чоловіки

Жінки

Найнижчий рівень

Азербайджан

0,8

0,5

Албанія

2,9

1,7

Мексика

4,5

0,7

Колумбія

4,9

1,3

Греція

5,5

1,4

Чилі

8,4

1,4

Найвищий рівень

Литва

81,9

13,4

Росія

74,1

13,3

Естонія

70,7

14,9

Латвія

71,4

14,1

Угорщина

55,5

16,8

Словенія

49,8

13,8

ФІНЛЯНДІЯ

43,6

11,8

Казахстан

39,7

9

Хорватія

34,6

11,7

Австрія

33,0

11,9

Франція

31,6

11,5

Швейцарія

30,9

12,2

Похожие документы
Обсуждение
    Заказать реферат
    UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2018