.

Роль просвітницьких товариств та громадських організацій кінця ХІХ- початку ХХ ст. у попередженні бродяжництва та бездоглядності дітей (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 3250
Скачать документ

Реферат на тему:

Роль просвітницьких товариств та громадських організацій кінця ХІХ-
початку ХХ ст. у попередженні бродяжництва та бездоглядності дітей

Загальнонаціональним пріоритетом державної політики України є охорона
дитинства. Це зазначається, зокрема, в Законі України “Про охорону
дитинства”, Указі Президента України “Про додаткові заходи щодо
забезпечення виконання національної програми “Діти України” на період до
2005 року”, інших нормативно-правових актах.

За матеріалами державної доповіді про становище дітей в Україні за
підсумками 2001 р., кількість дітей, які бродяжать і жебракують,
затриманих працівниками органів внутрішніх справ, зростає з року в рік:
31,3 тис. – у 1999 р., 35 тис. – у 2000 р., 36 тис. – у 2001 р. (з них
за бродяжництво – 27 тис. та за жебракування – майже 9 тис.). За
оперативними даними служб у справах неповнолітніх, за 12 місяців 2001 р.
під час проведення рейдів “Діти вулиці” було виявлено 6226 безпритульних
дітей, що на 23,4% більше, порівняно з 2000 р., та 19 072 дитини,
схильних до жебракування і бродяжництва (27 533 – у 2000 р.). Частина з
них влаштована в притулки для неповнолітніх. За даними Держкомстату
України, на 01.01.2002 р. у притулках для неповнолітніх перебувало 28
477 дітей. З них віком від 3 до 7 років – 3658 [9, с. 98, 146].

Ретроспективний аналіз досліджень показав, що проблема дитячої
безпритульності та бездоглядності не нова для України. Поштовхом до її
активного вивчення в той чи інший період було зростання кількості дітей,
які перебували в стані бродяжництва, необхідність розробки ефективних
механізмів попередження бездоглядності та правопорушень неповнолітніх,
які б відповідали сучасним вимогам.

Соціальні, психологічні, правові питання дитячої безпритульності

20-х років ХХ ст. розглядалися в працях А. С. Макаренка, В. Н.
Сороки-Росинського, П. П. Блонського, Л. М. Василевського, А. Б.
Залкінда, Л. С. Виготського, В. І. Куфаєва, Маро (М. І. Левітіної) [5].

Причини виникнення безпритульності у 20-х рр. минулого століття, окремі
аспекти її подолання висвітлені в дисертаційних дослідженнях С. С.
Коваленко (1954 р.), П. П. Середи (1974 р.), А. А. Гусак (1976 р.), І.
І. Діптан (1991 р.), Б. Б. Драмарецького (1997 р.) та ін.

На сучасному етапі цілісне висвітлення проблеми виховання безпритульних
дітей 20-х років ХХ ст., аналіз основних напрямів діяльності держави та
суспільства здійснено в працях А. Г. Зінченко (1998 р.), В. Є.
Виноградової-Бондаренко (2001 р.).

Проте вітчизняними вченими досвід діяльності громадських та
просвітницьких організацій кінця ХІХ – початку ХХ ст. з даної проблеми
вивчений недостатньо, відсутній цілісний ретроспективний аналіз заходів
щодо попередження бродяжництва дітей в Україні.

Комплексний аналіз досвіду подолання безпритульності дітей в Україні в
минулому та на сучасному етапі сприятиме вивченню основних причин даного
явища в різні періоди історії, обґрунтування необхідності залучення до
вирішення проблеми як державних органів, так і громадських організацій,
виявленню найбільш ефективних механізмів подолання бродяжництва,
бездоглядності, практичному вирішенню проблеми дитячої бездоглядності,
жебрацтва сьогодення. Завданням статті є висвітлення ролі громадських
організацій та товариств кінця ХІХ – початку ХХ ст. у попередженні
бродяжництва та безпритульності дітей дошкільного та молодшого шкільного
віку в Наддніпрянщині та Західно-Українських землях, характеристика
основних форм та методів роботи з даною категорією дітей, пошук
можливостей використання найбільш ефективних підходів у сучасних умовах.

Безпритульність означає відсутність елементарних умов для фізичного,
морального та розумового розвитку людини. На думку дослідників (І. І.
Діптан, А. Г. Зінченко), вона не є ознакою того чи іншого державного
устрою, а лише відображає політико-економічний та культурний рівень
розвитку суспільства. Набуваючи масових форм, безпритульність породжує
такі негативні явища, як жебрацтво, правопорушення, проституція тощо.

Ретроспективний аналіз перебігу підходів до практики опіки та виховання
дітей дошкільного та молодшого шкільного віку, які перебувають в стані
бродяжництва, свідчить про актуалізацію даної проблеми в різні історичні
періоди.

Щоб розв’язати важливі проблеми певної сфери життя, яким уряд не
приділяв належної уваги, у першій половині ХІХ ст. свідомі верстви
населення почали створювати свої громади, неурядові організації,
товариства найрізноманітніших напрямів.

Так, освічені жінки того часу створюють товариства, які вишукують кошти,
щоб організувати заклади для бідних дітей, забрати їх з вулиці.
Товариства опіки над бідними при земствах почали відкривати так звані
народні садки для сімей робітників, де могли перебувати діти від 4 до 8
років. Саме їхні матері змушені були працювати, залишаючи дітей
напризволяще. Утримувалися народні дитячі садки переважно на благодійні
кошти.

За дослідженнями Л. Д. Березівської, наприкінці ХІХ ст. лише в Києві
функціонувало близько 20 благодійних товариств, які надавали матеріальну
допомогу бідному населенню, намагалися допомогти здобути освіту,
займалися просвітницькою діяльністю.

Київське товариство сприяння вихованню й захисту дітей (виникло в 1902
р.) відкриває безкоштовний народний дитячий садок з притулком для сиріт
і напівсиріт з бідних верств населення.

На базі Київського товариства сприяння вихованню й захисту дітей у 1907
р. виникає Київське товариство народних дитячих садків, яке очолювала Н.
Д. Лубенець. Його діяльність була спрямована на розвиток дошкільного
виховання, відкриття народних дитячих садків для дітей бідноти,
притулків для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського
піклування, дитячих майданчиків, моральну й матеріальну підтримку
колишніх вихованців дитячих садків, а також безпритульним дітям [12].
Для дітей бідноти ці заклади створювали кращі умови, ніж удома, дбали
про здоров’я дітей. Харчували їх простою, але гарячою стравою,
прищеплювали елементарні навички гігієни. Доводилося навіть купати
дітей, переодягати їх у чистий одяг, придбаний на пожертвування.
Моральне виховання, а точніше, перевиховання, подолання набутих на
вулиці негативних рис і звичок – грубості, жорстокості, схильності до
бійки тощо, здійснювалися шляхом ігор, бесід, екскурсій, читання тощо.
Приділялася увага різнобічному розвитку дитини.

З метою попередження бездоглядності та безпритульності дітей товариством
був організований тимчасовий притулок на літні місяці для дітей від 3 до
9 років, чиї сім’ї постраждали від повені на Подолі. У притулку протягом
трьох з половиною місяців утримувалося від 10 до 16 дітей із найбідніших
родин, серед них 9 дівчаток та 7 хлопців. Притулок знаходився у
приміщенні, яке тимчасово виділили благодійники. Дехто надав у тимчасове
користування меблі. Утримували дітей на благодійні кошти. На момент
створення притулку діти перебували в жахливих умовах: “серед великого
натовпу збуджених, озлоблених, голодних і в силу такого психічного стану
п’яних людей, серед хворих на тиф, кір, скарлатину, (діти) гинули
фізично та морально” [11]. Вдома діти бачили лише пияцтво та бійки.
Більшість із них мали досвід жебракування, крали та перепродували
крадене. Деяких на це штовхали батьки. Знедолені у власних сім’ях,
потрапивши в людські умови життя і поводження з ними, не хотіли
повертатися до власних матерів, коли закінчувався час перебування в
притулку. Вони хотіли б залишитися з вихователями, які добре поводилися
з ними. За літо було зроблено три екскурсії в ліс, дві – на луки, дві –
на гору. Слід зазначити, що з 16 дітей лише троє раніше бачили ліс і
були в ньому. Та, на жаль, не було коштів, щоб утримувати цих дітей
довший час у притулку, який вони назвали “дачою”.

Перша світова війна призвела до зростання безпритульності, збільшення
кількості сиріт, напівсиріт. Громадсько-педагогічні товариства Києва в
цей час намагалися розширити свою діяльність із позашкільного виховання:
надавали допомогу дітям солдат, відкривали дитячі садки, осередки з
тривалим перебуванням у них дітей, притулки для дітей-біженців тощо.

Так, за матеріалами Л. Д. Березівської, із самого початку війни
правлінням Товариства організовуються дитячі осередки. Восени

1913 р. було створено вечірній осередок, який відвідували школярі, “діти
вулиці”. За день сюди приходило близько 40 хлопчиків та дівчаток. Тут
вони читали книги, готували уроки, малювали, шили, майстрували, грали на
балалайках. У суботні дні проводилися читання з проекційним ліхтарем,
зокрема читалися казки. На Різдво влаштоввуалися дитячі спектаклі,
читання з ліхтарем, танці під балалайку, пригощання. Існував цей
осередок у приміщенні критого ринку. Крім малювання, креслення, співів,
вихователі проводили бесіди з історії, географії, природознавства тощо.

У серпні 1914 р. їх діяло три: на вул. Велика Васильківська, на Шулявці,
Лук’янівці. Питаннями виховної роботи займалася педагогічна комісія під
керівництвом Н. Лубенець, до якої входили всі вихователі дитячого садка
та осередків. На засіданнях читалися та обговорювалися новини
педагогічної літератури, питання дисципліни, покарання, навчання грамоти
та проведення свят.

До тілесних покарань в осередках не вдавалися. Хоча деякі матері просили
вчителів підтримати їхню систему виховання, тобто бити, карати дітей.
Матерів переконували в шкідливості таких методів виховання, проводили з
ними бесіди з проблем виховання. В екстремальних умовах воєнного часу
педагоги намагалися виховувати в дітей любов до знань, природи, свого
краю, праці [2].

Змістовно організовували дозвілля педагоги Товариства народних дитячих
садків у притулку для дітей-біженців віком від 4 до 14 років. Сюди
приймалися діти-біженці, які пройшли 6-місячний карантин, що давало
змогу запобігти епідемічним захворюванням. Багато уваги приділялося
виявленню й розвитку найрізноманітніших здібностей дітей,
самообслуговуванню і самоконтролю. Цікавою формою роботи з дітьми,
позбавленими батьківського піклування, була робота в майстернях (з 10
років). Організована відповідно до вікових особливостей та
індивідуальних нахилів дітей, вона сприяла їх профорієнтації,
майбутньому працевлаштуванню, налагодженню позитивних стосунків з
дорослими, розширенню кола спілкування дітей, які перебували в притулку
[2]. На нашу думку, доцільно врахувати позитивний досвід на сучасному
етапі.

Таким чином, з метою попередження бездоглядності дітей дошкільного та
молодшого шкільного віку, надання опіки безпритульним дітям Київським
товариством народних дитячих садків було відкрито 4 народних дитячих
садки в Києві, притулок для безпритульних дітей (згодом було закрито
через нестачу коштів), притулок для дітей-біженців, дитячий осередок
критого ринку, дитячі вечірні осередки. Основним завданням цих закладів
було надання матеріальної підтримки дітям, забезпечення одягом та
харчуванням, створення умов для повноцінного розвитку дитини.

Аналіз виховної роботи осередків та притулків для дітей, позбавлених
сімейного виховання, проведений

Л. Д. Березінською, показав, що вихователі цих закладів прагнули
забезпечити гуманну атмосферу для повноцінного розвитку дітей,
намагалися повернути їх до трудової атмосфери сім’ї. Слід виділити такі
форми роботи з дітьми:

• організація недільних читань для дітей дошкільного та молодшого
шкільного віку, проведення рухливих ігор;

• організація екскурсій на природу, по історичних місцях Київщини;

• проведення свят та розваг;

• організація образотворчої (малювання, ліплення, вирізання) діяльності,
ручної праці (вишивка, шиття фартушків старшими дітьми) та співів;

• робота в трудових майстернях за інтересами, налагодження довірливих
стосунків між дітьми та працівниками майстерні (так званої “особистої
опіки” над дитиною);

• введення до навчально-виховного процесу національних елементів через
українську казку, “вишивання українських фартухів, співання пісень своїх
сільських, принесених з дому, а також ігри” [12]. Хоча на той час це
відбувалося стихійно, без певної системи. За недостатню увагу
національному вихованню Товариство навіть критикувалося редакцією
журналу “Світло” [18, с. 69].

Питання про заходи боротьби з “баришництвом” та жебракуванням серед
дітей та підлітків обговорювалися на засіданнях Київського товариства
сприяння початковій освіті (1882–1918 рр.). Члени Товариства вважали, що
цікаво організоване дозвілля для дітей сприятиме ліквідації цих
негативних явищ. Товариство влаштовувало безплатні дитячі недільні
читання. Загалом відвідали читання в 1905 р. 2102 дитини [13, с. 26]. З
1911 р. такі читання проводилися з урахуванням вікових особливостей
дітей дошкільного (5–6 років) та шкільного віку.

У діяльності таких просвітницьких організацій, як Український клуб
“Родина”, “Просвіта”, “Товариство допомоги бідним учням”, основними
формами виховання дітей незаможних верств населення були:
літературно-музичні ранки і вечори, лекції, читання, екскурсії на
природу, в музеї, театри, організація бібліотек, видання дитячої
літератури тощо.

Переймалося злободенними проблемами суспільства Харківське педагогічне
товариство, засноване 1913 р. З початком Першої світової війни багато
сімей залишилося без годувальника. Зусиллями дошкільної комісії
Товариства на благодійні пожертви, членські внески, кошти міської управи
30 вересня 1914 р. у Харкові відкривається денний притулок для дітей
воїнів і бідноти при міських садах та парках, оскільки дружини воїнів
змушені були працювати, а діти залишалися бездоглядними. Батьки і
населення бачили благотворну роль притулків у вихованні бездоглядних
дітей, застереженні від негативного впливу вулиці. Діти щоденно
відвідували притулки, самостійно підтримували чистоту та порядок,
привчалися до охайності. На Різдвяні свята дітям роздавали подарунки –
іграшки, одяг та взуття. На Великдень – ласощі [14]. Діти снідали й
обідали в приміщенні, а весь час проводили з вихователями у Карловському
міському саду.

Уже через рік після заснування Товариство організовує літні майданчики
при міських садах для дітей дошкільного та молодшого шкільного віку з
сімей робітників, торговців. Небагато дітей було з родин службовців.

За дослідженнями А. Г. Зінченко, до революції в Україні для дітей
старшого віку відкривали притулки такі благодійні організації, як
Київське товариство землеробних колоній та ремісничих притулків,
Чернігівське товариство соціальної опіки, Товариство подання хворим
дітям у Києві та ін. Під їх опікою до початку 1917 р. перебувало 99
притулків. Однак, як зазначає дослідниця, ці притулки створювалися як
благодійні установи соціальної опіки дітей бідноти, що забезпечували їх
тільки матеріально і не мали виховної та освітньої функції.

Аналіз діяльності просвітницьких товариств, благодійних організацій
кінця ХІХ – початку ХХ століття показав усвідомлення громадськістю
проблеми бездоглядності, негативного впливу вулиці на розвиток дитини.
Організація спеціальних закладів для таких дітей сприяла наданню
необхідної допомоги певній частині дітей, створювала умови для розвитку
особистості. Кількість притулків та чисельність дітей в них
установлювали самі товариства. На жаль, через нестачу коштів,
відсутність підтримки з боку держави, вони не спроможні були
задовольнити реальні нужденні потреби дитинства, а отже ліквідувати
проблему бродяжництва, бездоглядності дітей.

Збільшення кількості дітей-сиріт – жертв першої світової війни –
обумовило посилення уваги та розширення участі держави в боротьбі з
безпритульністю. З ініціативи земських і міських спілок був скликаний
з’їзд громадських діячів, в програму якого увійшло питання створення
проекту закону про захист дітей, які постраждали під час війни. Проте
підготовлений проект сили закону не ненабув.

Проблеми дитинства обговорювалися і на І Всеросійському з’їзді з питань
народної освіти (13 грудня 1913 р. – 3 січня 1914 р.). Було створено
окрему секцію – лікарняно-педагогічну. На з’їзді була прийнята
спеціальна резолюція про необхідність “активної і раціональної
постановки боротьби з злочинністю, самогубством, ненормальністю і
виродженням у дитячому населенні, що можливе лише зі зміною загальних
умов російського життя, підвищення громадської самодіяльності,
розкріпачення особистості і широкого демократизму” [3, с. 29].

18 березня 1917 р. за підтримки Генерального Секретаріату позашкільної
та дошкільної освіти, яку очолювала С. Ф. Русова, Товариством шкільної
освіти відкрито в м. Києві Першу українську гімназію імені Тараса
Шевченка [15]. Учнями цієї гімназії були переважно діти, які ще до
революції навчалися українською мовою в різних притулках для біженців,
та невелика кількість свідомих українців. Соціальний склад учнів був
таким: біженці (70), селяни (43), міщани (20), козаки (6), інтелігенція
(35) [8, с. 114].

Для дітей Галичини, які втратили батьків під час Першої світової війни,
у 1917 р. відкрито перший український дитячий будинок. Того ж року були
відкриті дитячі будинки на околицях Києва та в інших містах України [7,
с. 518].

На території Західно-Українських земель на початку ХІХ ст. функціонували
польські сирітські дитячі заклади, якими опікувались, як правило,
монашки.

Уперше в 1892 р. заснував саме українську охоронку (заклад для дітей) на
власні кошти священник Кирило Сілецький в с. Жужелі Сокальського повіту
при домі сестер служебних непорочної Діви Марії греко-руського обряду.
Сестри-служебниці йшли в народ з такою роботою, яку досі виконували по
українських селах чужі монашки. Охоронки повинні були дати дітям опіку,
зберегти їх від денаціоналізуючих впливів і полегшити матерям тягар
праці [16].

Дбаючи про бездоглядних дітей малоосвічених селянок, Н. Кобринська
покладала справу організації охоронок на інтелігентних жінок, свідомих
українок. У період 1891–1900 рр. на Західно-Українських землях
утверджуються ідеї українських інституцій опіки, виховання та
елементарного навчання дітей (З. І. Нагачевська). На з’їзді жінок у 1900
р. Н. Кобринська разом з М. Грушевською засновують товариство “Руська
охоронка” у Львові. В статуті товариства визначалася його мета –
створювати охоронки для малих дітей, батьки яких не спроможні наглядати
за ними та дбати про їхній розвиток. Організація охоронок передбачалась
на основі благодійних внесків та коштів, зароблених Товариством.

Протягом 1916–1917 рр. створено школи-захистки для дітей-сиріт – жертв
війни. На Волині їх нараховувалося близько 50. У “Педагогічних нарисах”
П. Антоновичем визначалась основна ідея створення таких закладів,
провідні завдання виховання даної категорії дітей. На перший план було
поставлено релігійне виховання дітей, особлива увага приділялась
формуванню любові до рідного краю – національне виховання; виховання
розуму, серця, волі; естетичне; фізичне та трудове виховання. Подавалися
рекомендації щодо виховуючого управління в школі, засобів заохочення та
покарання. Автор наголошував на важливості створення доброзичливої
атмосфери між вихованцями та педагогами, взаємної любові, на яку повинні
спиратися педагоги у своїй роботі [1].

1919–1931 рр. характеризуються остаточним визначенням провідних
культурно-освітніх організацій Західної України, серед них “Союз
Українок”, Українське крайове товариство охорони дітей і опіки над
молоддю. Так, у статуті Українського крайового товариства охорони дітей
і опіки над молоддю (затверджено 01.11.1923 р.) визначалася головна мета
діяльності: охорона дітей та молоді української народності, особлива
опіка над українськими воєнними сиротами. Важливими засобами її
досягнення було:

• Поширення ідеї охорони дітей і опіки над молоддю в періодичній пресі,
видання брошур; організація фахових курсів, конференцій, з’їздів.

• Створення філій, місцевих осередків товариства, надання матеріальної
та моральної підтримки.

• Створення та утримання закладів опіки і виховання дітей та молоді:
захистки, бурси, захоронки, сирітські гнізда, фахові школи тощо.

• Забезпечення контролю за роботою закладів товариства, які опікуються
дітьми.

• Пошук дітей, які потребують опіки, виявлення причин занедбання дітей і
молоді та їх попередження.

• Налагодження взаємозв’язків з іншими товариствами і організаціями, які
опікуються дітьми.

• Внесення пропозицій до законодавства та влади з питань опіки і
виховання дітей та молоді української народності [17].

Отже, слід віддати належне благодійним товариствам кінця ХІХ –початку ХХ
ст. на території Наддніпрянщини у проведенні заходів спрямованих на
попередження бездоглядності, бродяжництва дітей. На жаль, через нестачу
коштів, відсутність державної підтримки була охоплена невелика кількість
дітей, які цього потребували. У Наддніпрянщині створення національних
закладів опіки припадає на 1917 р. У Західно-Українських землях
українські інституції опіки дітей дошкільного і молодшого шкільного віку
починають створюватися наприкінці ХІХ ст. (1891–1900 рр.), і продовжують
розвиватися впродовж 20–30-х років ХХ століття.

На сьогодні в Україні існує багато громадських організацій, які
опікуються “дітьми вулиці”. Однією із найбільш відомих міжнародних
організацій, яка приділяє велику увагу вивченню проблем бездоглядних та
безпритульних дітей, є Дитячий фонд ООН (ЮНІСЕФ). Діють в інтересах
даної категорії дітей Центр соціальної опіки дитини Міжнародної
благодійної фундації “Отчий дім”, Благодійний фонд “Самарянин”,
Всеукраїнський благодійний фонд Надії і Добра та ін. Однак, кількість і
можливості громадських організацій, які займаються проблемами “дітей
вулиць”, недостатні. Необхідно об’єднати зусилля держави і громадськості
щодо захисту прав даної категорії дітей; не зупинятися на одноразовій
гуманітарній допомозі дітям, шукати нові й більш ефективні форми роботи
з дітьми, використовуючи позитивний досвід минулого, апробовані методи
попередження бродяжництва, заходи, спрямовані на поліпшення становища
дітей в Україні.

Даний матеріал не вичерпує всіх аспектів діяльності громадських
організацій та товариств щодо захисту дитинства кінця ХІХ – початку ХХ
ст. на території України. Подальшого вивчення потребують також питання
подолання дитячої безпритульності у роки голодомору 1932–1933 рр.,
післявоєнні роки, а також у 1990-і рр.

Література:

Роль просвітницьких товариств та громадських організацій кінця ХІХ-
початку ХХ ст. у попередженні бродяжництва та бездоглядності дітей (О.
М. Денисюк) // Український соціум. – 2003. – № 1 (2). – C.129-136

www.politik.org.ua

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020