.

Проблеми взаємодії громадянського суспільства і держави (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 4266
Скачать документ

Реферат на тему:

Проблеми взаємодії громадянського суспільства і держави

Громадянське суспільство і влада — одне з корінних питань соціальної
організації, її політичного облаштування і стабільності. З одного боку,
зміст

політичної влади, її форма багато в чому визначаються сутністю
суспільної організації. З другого — характер політичної влади чинить
суттєвий вплив на темпи розвитку суспільної системи, якісні
характеристики її громадянської зрілості.

Тому механізм складного взаємозв’язку суспільства й політичної влади
завжди був одним із центральних у політології. Не сьогодні виникло й
питання про суть громадянського суспільства і функції політичної влади в
його рамках. Поскільки «громадянське суспільство» і «демократична влада»
є нашими нинішніми орієнтирами, ми відсилаємо читача до різних думок,
які висловлювались деякими дослідниками, що займалися і займаються цими
проблемами, вивчають таїну цього зв’язку, сутнісні характеристики саме
цих явищ.

Так, для мілітаристського устрою держави або суспільства навряд чи
можливе досягнення заданих цілей і змісту громадянського суспільства.
Тому не можна не погодитися з думкою югославського політолога Данко
Плевника про те, що для виникнення громадянського суспільства великий
успіх матиме категорія цивілізованості, що передбачає високу духовність,
культуру, мир і злагоду, загальнолюдські цінності.

Для Джона Лока громадянське суспільство — суспільство політичне, тобто
та суспільна сфера, в якій держава має свої інтереси, тоді як для Адама
Сміта громадянське суспільство означає неполітичну сферу, куди не має
права втручатися держава. Класичний лібералізм визначав громадянське
суспільство як економічну спільноту, основану на приватній власності й
ринку як інтегральному механізмі.

Основна філософська категорія громадянської спільноти — право людини на
свободу власної самоорганізації, на свою унікальність. Головний
суперечник цього права, яке є природним станом людини, — держава, а за
Марксом — і (буржуазне) суспільство. Відповідно до цього «цивілісти» в
принципі проти багатьох компетенцій держави, проти держави достатку, а
також соціальної держави, які сприяють пасивізації права людини на
самоорганізацію, але вони «обома руками» за правову державу.

Югославський соціолог Велько Рус пише, що перший крок до громадянського
суспільства полягає в демілітаризації суспільства й розвитку
самоврядування. Другий крок — розширення самоорганізованості
суспільства, запровадження цього принципу в усіх сферах, а не лише в
господарських організаціях.

Громадянське суспільство є не що інше, як поширення практики
самоврядування на всі сфери суспільного життя, водночас функція правової
держави полягає в тому, щоб захистити принципи самоорганізованості всіх
недержавних структур.

Однак лише повна реалізація прав і свободи слова, зборів, недоторканості
особи і житла дає можливість демократії, яка зароджується, зробити перші
кроки до встановлення грані між державою і громадянським суспільством.
Там, де ця грань починає проявлятися, боротьба незалежних груп, які
користуються широкою суспільною підтримкою і об’єднані спільними
інтересами (наприклад, польська «Солідарність»), породжує ефект пружини,
що лопнула, цей розрив веде не тільки до свободи, але й до демократії.

Разом з тим політична альтернатива авторитарного режиму — не єдина
можливість становлення громадянського суспільства. Це може відбутися і
завдяки суспільно-економічним змінам.

Певною мірою легітимація будь-якої панівної системи залежить від власної
характеристики, проте демократичні системи беруть свою легітимність із
демократичного характеру влади і відповідних цінностей своїх громадян.
Авторитарні режими, навпаки, видаються нездатними зберегти законність
влади в даних політичних умовах. Це пояснюється тим, що все ж небагато
зустрінеш на землі людей, які визнають основане на авторитарності
державне управління і задовольняються ним.

Переважна більшість не вважає законною спадковість влади вузьким
партійним прошарком чи бюрократичною елітою і не аплодує обмеженню й
нехтуванню найважливіших громадянських і політичних прав і свобод. Все
це, в кращому разі, може сприйматися як неминуче зло в ім’я вищих цілей
— економічного прогресу, соціалізму, комунізму, ісламської революції і
т. ін. Але пізніше, коли ірреальність утопії стає явною, коли
відсутність нейтралізуючих інституційних і суспільних механізмів
призводить до деспотизму, який зростає, і деградації влади, легітимність
авторитарного і тоталітарного режимів (якщо така взагалі була) поступово
зникає.

Легітимація (лат.) — визначення чи підтвердження законності права або
повноваження.

На випадок, якщо режим тоталітарно володарює над усіма формами
політичного жонглювання, то в короткостроковій перспективі він може
маніпулювати власною юрисдикцією значно вдаліше, ніж «буржуазна
демократія», охрещена в марксизмі містифікаторською. Кожен режим мусить
відповідати своїм ознакам, символам, про що й свідчать драматичні події
в Китаї й колишньому Радянському Союзі.

Режими, які неспроможні протягом тривалого часу підвищити середній
суспільно-економічний рівень життя (або принаймні — підтримати такий),
неодмінно стикаються з проблемою легітимації. Розростаючись, остання
змушує режим ступати на шлях реформ, якщо він не бажає впасти під вагою
власного безсилля.

Демократичні системи також не позбавлені відомої жорсткості,
негнучкості, одначе дух відкритості та конкуренції, властивий їхнім
політичним інститутам, стимулює схильність до нових віянь, перемін. Тоді
як авторитарні системи через свою природу схильні до жорсткого
протистояння вимогам політичної участі і впливу. З часом ці вимоги, що
дедалі зростають, можуть вилитись у широкий народний рух, який ставить
за мету процес демократизації.

Класичний приклад тому — Південна Корея, де два десятиліття
запаморочливого за темпами економічного розвитку спричинили глибинні
суспільні зміни. Різкий злет загального рівня освіти та культури,
чисельності середнього класу і його політичної свідомості, розширення
плюралізму, підвищення організованості й самостійності громадянського
суспільства, щораз потужніший потік інформації та ідей, посилення
контактів з промислово розвинутими демократіями — все це стимулювало й
живило демократичні перетворення. Безліч ознак того ж процесу
спостерігається нині на Тайвані і до певної міри в Пакистані.

Вищесказане наочно свідчить про велику уразливість авторитарних систем,
особливо військових. Будучи не в змозі продемонструвати певні
результати, вони втрачають свою легітимність, бо тільки досягнуте
виправдовує право на владу. А якщо результати наявні, значить, вони
схильні прислухатись до політичних вимог, що зростають, однак їх
рівночасне задоволення означає кінець влади цих систем.

Така ж ситуація виникає і в тому випадку, якщо режим потурає тій
критичній загрозі чи виклику (наприклад, тероризм, мафія, політичне
насилля), які обумовили його повноваження на владу. Тоді він стає
зайвим, а будучи неспроможним адекватно реагувати на нові проблеми, що
постають, — і анахронічним.

Здається, несамовиті демократи ні в що не ставлять абстрактні тези
(згадаймо думку С. Хантінгтона про дестабілізуючий вплив модернізації)2.
Це, звичайно, не може служити аргументом проти суспільно-економічного
прогресу, найімовірніше — це попередження, що увага одночасно має бути
спрямованою й на політичний розвиток, і на формування відповідної
системи інститутів.

Суспільно-економічний прогрес — не самоціль, не просто спосіб підвищення
матеріального рівня життя. Не бракує доказів того, що цей процес живить
демократичний менталітет і демократичну систему вартостей; він перш за
все стимулює зацікавленість громадян у політичних та громадянських
правах і свободах, активізує їхні запити стосовно уряду, заохочує
різноманітність організацій та ідей, потребу в свободі інформації,
незалежність думки, непохитність, нетерпимість до сваволі, не кажучи вже
про диктатуру.

Неважко побачити, що найсприятливішими для демократизації обставинами є
рішуча налаштованість на реформи політичного керівництва даної країни.

Почнемо з найочевиднішого: на тлі інших політиків найбільші шанси
розпочати демократизацію, зробити її успішною і необоротною має
самодержець. За умови, якщо він справді прихильний до цієї ідеї і
впевнено стоїть коло керма влади (незважаючи на будь-які внутрішні
конфлікти з прибічниками жорсткої лінії чи анархістами), проявляє
належну передбачливість і раціональність у плануванні програми переходу
та її здійснення.

Тут варто підкреслити надзвичайну важливість політичного консенсусу. Це
суто політична проблема, і розв’язання її потребує професійної
компетенції, якої авторитарні лідери, особливо військові, можуть і не
мати. Отже, до підготовки консенсусу повинні бути залучені авторитетні
представники інтелігенції, вчені, лідери релігійних громад і т. ін., а
реформатору необхідно прислухатися до їхніх порад, не забуваючи також
про участь мас у становленні нової системи.

Демократична конституція, вийшовши з горнила широких дискусій і обміну
думок, з самого початку має всі шанси на легітимність в очах народу.
Відтак важливо, щоб персональний склад конституційного органу відображав
усе суспільство, щоб його праця була привселюдною, щоб він був не лише
професійним, але й політично сприйнятливим до сподіванок і тривог людей.
Усе це рішуче говорить на користь концепції виборних конституційних
національних зборів (парламенту) з властивою їм атмосферою вільного
висловлювання індивідуальних і групових думок.

Зовсім інакше складаються справи, якщо самодержець, м’яко кажучи,
відступається від демократизації, заперечує її. У такому випадку різні
групи громадянського суспільства (чи рештки елементів попередньої
багатопартійної системи в країнах, де мова йде про реставрацію
демократії) змушені випрацьовувати стратегію, покликану зламати чи
нейтралізувати антидемократичний опір режиму.

Із цього випливають два важливі висновки.

По-перше, тиск народних мас відіграє вирішальну роль у повороті хиткої,
уповільненої авторитарної системи на шлях демократизації.

По-друге, будь-яка ситуація, пов’язана з рівновагою сил у державі та
суспільстві, поодинока, унікальна.

Тому гаданий масштаб і форма впливу громадської думки в різних країнах
несхожі; в будь-якому разі зрівноважити ситуацію опозіційні сили мають
своєю готовністю на переговори із владою, виходячи з випрацьованої ними
послідовної стратегії.

Щодо цього одними з найважливіших факторів знову є професіоналізм і
раціональність політичних лідерів (як з боку влади, так і з боку
опозиції), що в певних випадках, як, наприклад, в Іспанії, може
виявитися вирішальним.

Лідери опозиції повинні мати такий вплив на своїх прибічників, який
дозволив би їм швидко й рішуче спрямувати масові акції в певне русло.
Чим більше вони здатні мобілізувати демократичний рух, тим вище їхні
шанси на успіх у переговорах, мета яких — зміна режиму. І навпаки, чим
більше анархії в рамках демократичного руху, непідпорядкованості
узгодженому керівництву, тим менше дієздатні демократи і вище ризик, що
насилля і хаос завдадуть відповідного удару по демократичному процесу в
особі прибічників «твердої руки» режиму, що спираються на ті прошарки
суспільства, для яких страх перед хаосом і некерованістю затьмарює
потребу в демократії.

Інакше кажучи, демократи в громадянському суспільстві повинні вміти
зберігати рівновагу між емоціями і байдужістю, бойовитістю і
поміркованістю, відданістю організації і солідарністю. В міру розвитку
ситуації, враховуючи також і часовий фактор, ця рівновага може
зміщуватися. Хоча імпульсом до демократизації має служити побудова
громадянського суспільства, успіх, проте, залежить від розумного і
вмілого керівника, від єдності й бойовитості організації. Цього можна
досягнути, зокрема, і завдяки значній допомозі з-за кордону.

Стосовно можливостей такої допомоги і вимог до неї ведуться жваві
суперечки. Неприйняття міжнародного втручання в інтересах
демократизації, в основному, зводиться до припущення, що від цього
більше шкоди, ніж користі. Цілком зрозуміло, що двосторонні офіційні
договори про взаємодопомогу, навіть в умовах такої розвинутої
демократії, яку мають США, завжди підпорядковані цілому ряду інтересів і
мотивів, головне місце серед яких відводиться аж ніяк не становленню
демократії.

Є й інший підхід, згідно з яким і найкращі чесні наміри надати допомогу
демократичному процесу не гарантують успіху, тому що:

а) ця допомога компрометує і позбавляє легітимності адресата, хто б це
не був — індивідуум чи ціла організація;

б) залежність від допомоги підриває благодатний процес пізнання масами
самих себе, відчуття власної сили і самостійної боротьби за демократію,
без чого перемога жодної з демократичних систем, що зароджуються, не
може бути досить переконливою.

Характерно, що є різні погляди і на процес виникнення та розвитку
громадянського суспільства. Так, наприклад, «цивілісти» хочуть державу
не як апарат, в якому б вони брали участь (це передбачає і розподіл
відповідальності), а як об’єкт, що виконуватиме “їхні вимоги і
самостійно відповідатиме за зроблені помилки. На відміну від марксистів,
«цивілісти» не хочуть подолання різниці між державою та суспільством і
прагнуть не до її усуспільнення, а до чіткого процедурного поділу
компетенції держави і суспільства, чим установлювалась би конкретна
відповідальність кожного політичного суб’єкта. «Цивілісти» підкреслюють
спонтанність самоорганізації, мінімалізують важливість держави, партії
та інших інститутів.

Такий погляд ґрунтується на своєрідному переплетінні постмарксистських і
постліберальних поглядів на класову боротьбу, політику і державу. Справа
в тому, що всі форми боротьби за емансипацію не можна звести тільки до
класової боротьби, а сучасну політику і державу не можна механічно
вирізнити із товарного виробництва і класових протиріч. Представники
різних класів і прошарків можуть брати участь у спільних політичних діях
чи рухах. Ця потреба простежується в бажанні громадян безпосередньо
брати участь у розв’язанні окремих конкретних питань і проблем.

Маркс вважав громадянське суспільство великим людським досягненням,
першою формацією в історії, яка гарантує всім її членам однаковий
політичний статус. Для Маркса спільнота є найвищим щаблем
«суспільності», тоді як для «цивілістів» вона є найвищим ступенем
«політичності». Якщо це взяти до уваги, то правильніше було б казати про
громадянське товариство і його вплив на суспільство та державу, а не про
громадянське суспільство. Альтернативні рухи, що складають спілки за
інтересами, підтверджують тезу про вплив певних людських спільнот на все
суспільство, на людство в цілому.

«Цивілісти» не прагнуть іти від держави і партії до залежного
громадянського суспільства. Вони хочуть повної незалежності. Але
труднощі їх полягають у мобілізації демократичних інтересів, бо це, по
суті, суперечить самобутності.

Нові суспільні рухи — рухи «атеоретичні», вони виникають довкола окремих
проблем, а не програм, виникають не з теорії, а групуються навколо
нового відкриття фундаментальних людських цінностей чи практичних
проблем і потреб. Таким чином, будь-яка ідеологізація завершується
еклектизмом, що перешкоджає розвитку руху і його оформленню в партію.
Сьогодні рухи виникають ad hoc (з кожного конкретного випадку), така ж і
їхня теорія. Зникає причина виникнення — зникає й сам рух. Цілком
зрозуміло, що зміст цих процесів залежить від економічної ситуації і
політичних можливостей, які варіюються від країни до країни. Однак можна
поставити принципове запитання: чи повинні ми в громадянські рухи
включати і об’єднання на національній основі чи це тільки рух
інтернаціонального характеру і спрямування?

Адже якщо частина хоче впливати на ціле, вона повинна мати
характеристики цілого. А ціле сьогодні — це глобальний, взаємозалежний
всесвіт.

З другого боку, постає проблема суб’єкта, який має інтегрувати суспільні
рухи в напрямку нового розвитку. У зв’язку з тим, що в розвинутому
суспільстві число зайнятих у науці і культурі росте в геометричній
прогресії, формується «інтелектуальний клас» як локомотив громадянського
суспільства.

Еклектизм (гр.) — механічне об’єднання в одному вченні різнорідних,
органічно несумісних елементів; безпринципне запозичення і змішування
спірних ідей, оцінок, теорій.

Та знов виникає ряд запитань. Якщо інтелектуальний клас — це прошарок
висококваліфікованих професіоналів, то яким чином він може досягнути
інтеграції на рівні звичайного громадянина?

Щоб пристосуватися до суспільства, інтелектуальний клас має відмовитись
від нейтрального професіоналізму, тобто не ставити волю народу вище
компетенції позасоціальної науки чи техніки. А якщо він висловиться за
демократію замість мерітократії, то хто гарантує, що демократія буде
інтелектуальною?

Ці дилеми мають поки що прогностичний характер, поскільки більша частина
інтелектуалів, молодих високоосвічених спеціалістів потрапляє у розряд
безробітних і складає шар «нових бідняків». Щоб вони могли змінити
відносини виробництва, їм, насамперед, необхідно знайти роботу в системі
старих відносин. А тут їх чекають чітка матриця відтворення капіталу чи
бюрократизму, аж ніяк не прийнятні матеріальні умови.

Відтак зрозуміло, чому «цивілісти» не йдуть на конфронтацію зі способом
виробництва і привласнення, а з великим задоволенням конфліктують з
державою, даючи відсіч їй у формі акту громадянської непокори владі й
політиці не задля зруйнування порядку, що існує, а для досягнення змін
на загальне благо, наближення до громадянського суспільства шляхом
реконструкції економічної моделі.

Отже, в процесі обговорення питання утворення громадянського суспільства
неодмінно постає одна з корінних його проблем — можливість і
необхідність у критичних точках розвитку суспільного організму актів
громадянської непокори, які, в свою чергу, неможливі без певного рівня
розвитку демократії, наявності політичних свобод і розвинутих
альтернативних рухів. Виникає й питання про рівень демократії, її якісні
характеристики

для тієї чи іншої країни, що стає на шлях побудови громадянського
суспільства. Щодо цього цікаві думки професора Стенфордського
університету Даймонда Лері.

З огляду на велике міжнародне значення демократії, вважає він,
різноманітні режими прагнуть набути репутації демократичних і
використовують саме поняття демократії для визначення безлічі варіантів
«кращого» суспільства. В цьому одне із джерел понятійної плутанини.
Іншою мірою служать ті обставини, що одні сприймають демократію не лише
як політичну, але й як економічну і суспільну систему, тоді як інші
вважають, що вільна, відкрита, основана на конкуренції система
врятування вже сама собою є вичерпною і гідною метою.

Демократію правильніше було б розглядати як один із різновидів
врядування, хоча суспільна і економічна структури є факторами, що
посилюють її, більше того, демократія в належній мірі залежить від них.
Виходячи із вищесказаного, демократія — це система врядування, яка
задовольняє три основні вимоги:

1) чесну і всеохопну конкуренцію (регулярну і ненасильницьку) між
індивідуумами чи організованими групами (передусім політичними партіями)
за будь-які скількись значні пости в уряді;

2) високий рівень політичної участі в регулярних і законних виборах,
коли жодна соціальна група не позбавлена такої участі;

3) таку якість громадянських і політичних свобод, яка забезпечує
цілісність політичної конкуренції і політичної участі.

Між демократією, з одного боку, і авторитаризмом й тоталітаризмом, що не
сприяють чесній політичній боротьбі, участі в ній і свободам, з другого,
перебуває багато проміжних систем. Це, перш за все, напівдемократичні
країни, в яких:

фактична влада осіб, які займають відповідальні пости, значно обмежена;
свобода і демократичність виборів настільки сумнівні, що їх результати,
навіть обумовлені конкуренцією, значно розходяться з волею більшості;
громадянські й політичні свободи урізані настільки, що організоване
виявлення певних політичних цілей та інтересів неможливе.

Протилежний демократії полюс — форма тоталітарної влади.
Найхарактернішою особливістю таких режимів є організованість, що
визначає життя громадян і виключає будь-яке інакомислення й конкуренцію
в громадянському суспільстві. Відштовхуючись від праць 3. Бжезинського,
К. Фридріха та ін., X. Лінц виокремлює такі складові елементи
тоталітарних режимів:

— занадто централізована, моністична структура влади, в якій панівна
група «не несе відповідальності перед жодними виборними органами і не
може бути позбавлена влади інституціокальними мирними засобами»;

— монопольна, деталізована ідеологія, яка легітимує режим і пронизує
його якоюсь величчю історичної місії; активна мобілізація населення на
виконання політичних і соціальних завдань за допомогою цілого ряду
монополістичних інститутів, включаючи єдину масову партію, які практично
душать у зародку будь-яку форму автономної суспільної й політичної
організації, внаслідок чого суспільство цілком просотується політикою,
грань між державою і громадянським суспільством стирається.

Окремі з перелічених характеристик властиві і авторитарним системам,
які, одначе, не мають виразно розробленої керівної ідеології, допускають
певний обмежений і контрольований плюралізм у політичному мисленні,
думках, вчинках і навіть миряться з наявністю якоїсь напівопозиції.
Керування життям підданих у таких системах не настільки тотальне, тут
немає суворо організованого контролю над соціальною та економічною
інфраструктурами громадянського суспільства, над виробничими одиницями,
профспілками, навчальними закладами, масовими організаціями, засобами
масової інформації, церквою.

Тоталітарна система вимагає активної демонстрації відданості партії та
державі, автократія ж, як правило, задовольняється відсутністю
відкритого протиборства підданих. Але в той же час авторитарна система
непримиренна до реальної політичної конкуренції за владу, до фактичної й
широкої участі мас у прийнятті рішень з найважливіших суспільних справ,
чи то вибори, чи інші форми. Вона перешкоджає також реалізації навіть
елементарного рівня громадянських прав.

Перш ніж вирішувати, яким чином суспільство може подолати тоталітарний
чи авторитарний варіанти правління, необхідно усвідомити взаємовплив
суспільних, культурних, економічних і політичних факторів, що стимулюють
і підтримують демократичну форму правління. Окреслимо деякі особливі
питання, характерні для проблематики зміни систем.

Для історичної еволюції демократії в розвинутих промислових країнах, а
також для демократичних перемін минулого десятиріччя характерна безліч
виняткових, поодиноких рис. Однак слід підкреслити, що в їх сукупності є
і кілька загальних характеристик, зумовлених природою демократії як
організованого політичного суперництва. Для стабільності такої «системи
суперництва» потрібно чимало взаємної довіри між претендентами на владу,
традиційної поваги правил гри, які відомий американський політолог
Роберт Даль називає «системою взаємної безпеки»1.

Толерантність і взаємна довіра претендентів на владу складаються поволі
і спочатку лише усередині замкнутої політичної арени. Паросток еволюції
демократії, який з’явився тут, поетапно розвиваючись, набуває форми
політичного суперництва у відносно вузькому колі протиборчої еліти, а
потім поступово розростається, вбираючи в себе щораз більші верстви
населення.

Хоча в сучасному державному управлінні, основаному на принципі вільної
конкуренції, вже неможливо обмежувати законом виборні чи інші права
громадян, усе ж роль поступовості й поетапності в розвитку будь-якої
демократії залишається, як і досі, особливо важливою. Широкі політичні
свободи, участь у громадських справах, боротьба за владу несуть у собі
ризик як для новачків у політиці, так і для дозрілих суспільних сил. До
певної міри поступовість становлення політичної конкуренції потрібна для
того, щоб суперницькі партії чи індивідууми могли навчитися
толерантності та взаємодії між собою, либонь, як і розумінню того, що
поразка — це ще не загибель, що від перемоги невід’ємна звітність, а від
влади — відповідальність. Чим менші ризик і непевність, тим вищі шанси
стабільної, ненасильницької демократії.

Звичайно, це все може служити правовою основою утривалення життя
авторитарних систем, які втратили всяку легітимність і дозріли для
заміни. Найчастіше єдиний шлях до демократії веде через швидку і рішучу
ліквідацію автократії та її інститутів. Це стається тоді, коли
сукупність внутрішніх, а часом і зовнішніх факторів створює
найсприятливішу для демократії ситуацію або ж якщо автократія ні на йоту
не схильна поступитися реальною владою і, звертаючись до обіцянок
демократичних перемін, має намір лише скомпрометувати рух за
демократичні вибори, а також виявити демократичну опозицію, щоб пізніше
розквитатися з нею.

Авторитарні режими, як правило, більш-менш самостійно визначають час,
спосіб і масштабність свого відходу зі сцени суспільного життя.
Принципово наполягаючи на їхній негайній відмові від влади, демократичні
сили можуть завадити обіцяним перемінам. Користуючись словами Лінца,
«стратегія прямого вибуху може бути використана лише в революційній чи
потенційно революційній ситуації»1.

Як твердиться в одній з наукових праць, присвяченій мирній
демократизації в південному європейському і латиноамериканському
регіонах, найімовірніший спосіб успішного переходу закладений у «серії
дрібних реформ», а також значною мірою залежить від готовності
демократичної опозиції миритися попервах з вельми обмеженим полем дії,
яке надається їй авторитарною системою в початковій фазі процесу.
Опозиція мусить задовольнятися можливостями переговорів і уникати
спокуси насилля.

Перевага такого варіанта вирішення питання полягає в тому, що політичні
сили, які конкурують, одержують час, аби звикнути до атмосфери
демократичних виборів, перш ніж уся державна структура стане відкритою
для політичної боротьби. Таким чином, перед тим як помірятися силами,
партії мають можливість знайти власне політичне обличчя, а політики —
скуштувати конкуренції та управлінської праці на місцевому державному
рівні, перш ніж розпочати боротьбу за найвищі, центральні пости.

Одначе тривалість такого переходу до демократії обчислюється
десятиріччями та поколіннями, і цей часовий фактор є однією з
найсерйозніших дилем вивільнення із пут авторитаризму. Як уже
підкреслювалось, потрібен час для того, щоб партії могли адаптуватися в
атмосфері взаємної довіри і терпимості, поваги до закону, а це
досягається тільки шляхом багаторічної конкуренції, взаємодії й серії
демократичних виборів. Чим менше практичного досвіду багатопартійності,
чим несприятливіші соціально-економічні умови, що допомогають виробленню
терпимості, тим тривалішим має бути часовий інтервал.

Проте деякі країни не можуть дозволити собі розкоші зволікання. Для них
можливість переходу до демократії постає, як коротка вирішальна мить,
яку не можна проґавити. Буває й так, що важко визначити момент краху
тиранії, і можновладці не виказують готовності чи схильності до
випрацювання, прийняття й реалізації стратегії грунтовно спланованого
переходу до демократії. Якщо в суспільстві і є примари такої демократії,
точніше — лібералізації, не виключений варіант, коли авторитарний режим
несподівано усвідомлює, що відбувається насправді, змириться з
інакодуманням і своєю підзвітністю перед демократичними силами, які є
нижчими ланками суспільства і влади.

У інших випадках окремі авторитарні режими в принципі не проти
поступового, поетапного процесу демократизації, проте вони не спроможні
заручитися схваленням суспільства на значне продовження своїх
повноважень влади. До того ж, як тільки вони визнають демократію як
найбільш законну для країни форму правління, — одразу ж зруйнується база
їх власної легітимації.

В нашому світі з його сучасними засобами масової інформації і широкими
міжнародними контактами жоден із політично освічених народів не схоче
чекати десятиріччями, поки певний режим у рамках довгострокової
перспективи погодиться на процес демократизації.

Вельми цікаві думки професора Д. Лері не лише про необхідність
демократизації суспільства, набуття нової якості і розгортання
громадянських свобод, але й (це особливо важливо для нашої молодої
політології та практики, яка тільки постає) в ділянці технології
розгортання цього процесу, виявлення основних його етапів і процедур.

Для прискорення процесу демократизації, а отже, і становлення
громадянського суспільства, відновлення природного зв’язку між
суспільством і владою, яка повинна виконувати волю народу, що делегував
їй право підтримки суспільного порядку, вкрай потрібне здійснення деяких
першочергових заходів. Найважливішим із них, вважає Лері, є обмеження
влади та її підзвітність (це стосується і автократичних систем).

Особливо суттєвим відтак є всемогутність права, для чого потрібні
професійні судді, поліція і незалежний виборчий орган. Вони покликані
спостерігати, контролювати й карати політичну корупцію всіх рівнів
суспільного життя.

Ще важливіше пов’язаний з цим відносно високий рівень потреби в
громадянських свободах: свободі слова, друку, зборів, совісті і т. ін.,
а також у захисті від будь-якого терору, тортур, принизливих покарань,
безпідставних обшуків, ув’язнень. Такі індивідуальні та групові свободи
можуть бути і в практично авторитарних системах влади, бо процес
лібералізації, як здається, на порядок випереджає демократизацію влади.

Два наступні фактори теж можуть дещо нейтралізувати гіркоту затяжного
переходу до демократії. Один із них — ротація керівників. Сумний і
досить поширений критерій автократії — «культ особи». Чим більше
персоніфікований режим, тим податливіший він на зловживання владою,
корупцію, безвідповідальність. Чим довше політик перебуває при владі,
тим сильніше його схильність до культу особи, нетерпимості, егоїзму,
свавільності й несправедливості. Ротація керівників, таким чином, могла
б стати першим кроком на шляху до конституційного правління, служила б
водночас повчальним прикладом для наступних урядів.

І останній фактор, який скрашує тривалість авторитарної влади і стимулює
остаточне становлення демократії, — децентралізація влади. Чим більша
кількість людей бере участь у формуванні свого безпосереднього
політичного середовища, тим демократичніше саме суспільство.
Децентралізація влади також полегшує практику впливу на уряд, сприяє
етнічному миру, суспільному порядку і легітимації політичної системи.

Тож на випадок, якщо перехід від авторитаризму починається на місцевому
рівні, то якийсь час люди ще відчувають недемократичну або
напівдемократичну владу центру, і місцеві політики в такій ситуації
можуть набути багатого досвіду демократичної практики. Все це свідчить
про те, що перехід до стабільної демократії значно успішніший, якщо він
досить тривалий.

Отже, на шляху до повної демократизації влади напівдемократія може стати
корисною проміжною віхою для всіх рівнів державного управління. Першими
кроками можуть бути становлення свобод і правопорядку, а також створення
дієздатних місцевих виборних структур самоврядування. Формування
політичної арени передвиборної боротьби на місцевому, регіональному чи
державному рівнях може бути наступним кроком, передумовою якого в деяких
країнах є значна децентралізація влади. Виборний законодавчий орган та
виконавча влада, які практично перебувають під владним контролем, якийсь
час можуть функціонувати паралельно, як було, зокрема, в Індонезії або
на Тайвані. Там, де військова влада посідає міцні позиції, для
переконливих демократів найкраще проводити відкриті чи залаштункові
переговори з нею в інтересах поступового формування системи політичних
інститутів.

Складною, здавалось — майже нерозв’язною, була ситуація в таких країнах,
як Мексика і колишній Радянський Союз, надто в останньому, де правляча
партія створила величезну і надміцну мережу із постів великого
начальства й бюрократії, статусу, кар’єрі і життєвому рівню яких
настільки протипоказана демократія, що вони, як підтвердила історична
практика, готові були боротися проти неї до останнього подиху. І що дуже
важливо, ця «минула радянська інерція» і далі втягує в свої жорна нову
бюрократичну команду.

Яким би не був тип авторитарної системи, найважливішим питанням
залишиться мотив, який спонукає розпочати радикальні переміни. Це може
бути талановитий лідер, рішуче налаштований на демократизацію. Але таке
трапляється досить рідко й само по собі недостатнє. Як правило, система
влади в якомусь авторитарному чи напівдемократичному режимі включає в
себе декілька спрямовуваних власними інтересами верств, що відкрито
протистоять фактичній передачі влади; за висловом американських
політологів О’Донела і Шміфера, це — «прибічники жорсткої лінії». їх
протистояння майже неможливо зламати, і часто без величезного, дружного
тиску, що йде знизу — від громадянського суспільства, а інколи іззовні —
з-за кордону, не можна почати перехід до демократії.

В багатьох сучасних наукових працях підкреслюється, що головною умовою
демократії є плюралістичне, високоорганізоване громадянське суспільство,
яке характеризується густою сіткою незалежних від державного механізму
посередницьких груп і добровільних організацій. Такому плюралізму
властива велика кількість форм: торговельні і виробничі об’єднання,
профспілки, селянські ліги, кооперативи, об’єднання практиків і
теоретиків, товариства взаємодопомоги, церковні заклади, етнічні спілки.
Вони можуть мати економічні, суспільні, культурні чи відверто політичні
(але не партійні) цілі, як, наприклад, захист громадянських прав,
контроль за проведенням виборів, організація передвиборних кампаній та
агітації.

В умовах демократії добровільні організації виконують кілька функцій.
Поруч з політичними партіями вони є додатковими, альтернативними
каналами вираження інтересів і думок, формулювання вимог на адресу
уряду. З огляду на свою внутрішню структуру вони можуть бути й
практичною лабораторією, оскільки підвищують політичну сприйнятливість і
потенціал громадян, формують політичних лідерів, готують їх до участі у
великій політиці і взагалі стимулюють потяг індивідуума до демократії.

Та найважливіше, мабуть, у тому, що такі автономні організації стають на
шляху одвічного прагнення державної влади до поширення і централізації
свого панування, до виходу її з-під контролю суспільства. В цьому
розумінні їх можна розглядати як своєрідні неофіційні урядові
міністерства (так само, як друковану і електронну пресу, плюралізм і
автономія якої — неодмінний фактор демократії), покликані забезпечити
альтернативні канали розголосу політичних поглядів, контроль над
законодавчою й виконавчою владою.

Таким чином, не дивно, що практично всюди, де розпочався процес
демократизації, відбувається стрімка організація і мобілізація груп за
інтересами, що О’Донел і Шміфер визначають як відродження громадянського
суспільства (хоча в деяких випадках це справді результат нової лінії
розвитку). Воно може відбуватися таким чином.

Відроджуються колишні політичні партії або виникають нові, мета яких —
відкрита боротьба за демократизацію чи навіть революція. Масовим тиражем
виходять у світ раніше заборонені цензурою книги та інша друкована
продукція; раніше покірні урядові заклади —профспілки, творчі спілки,
університети — перетворюються в рупор вираження інтересів, ідей,
пристрастей, спрямованих проти даного режиму. Церковні і релігійні
громади висловлюють свою турботу з приводу морального стану суспільства,
хоч раніше вони вміло пристосовувалися до влади. Художня й творча
інтелігенція займається пошуком відкритості й гласності в культурній
сфері. Значно пізніше всі ці настрої поширюються в середовищі сильних і
привілейованих економічних груп.

Такий несподіваний ренесанс суспільного життя здебільшого викликаний
рішенням системи розширити досі урізані громадянські свободи і права або
почати поступову лібералізацію в якійсь пом’якшеній формі. Як уже
згадувалось, лібералізація є важливим кроком до подолання авторитаризму,
поскільки стимулює організаційний потенціал суспільних груп та їх
здатність висловлювати свої інтереси наперекір придушенню і
несправедливості, які чинить влада. Це тим більш характерно для періоду
переходу від тоталітаризму до громадянського суспільства.

Стосовно поняття про розгортання громадянського суспільства кожна країна
і кожна соціальна верства населення випрацьовують своє специфічне
визначення. Можна сказати, що цей термін приймається, але визначається
поки що тільки описово. Громадянське суспільство, перш за все,
протиставляється мілітаризованим державам і партії, партії більшості,
ідеологічному універсалізму та зневажанню прав людини.

На Заході це протиставлення має значно ширший характер, охоплюючи різні
колективні рухи, форми протесту, політичний тероризм. Творець
італійських «червоних бригад» Р.Курчо бачить у кризі держави і партії
більшості привід для розриву з попередньою практикою, а не для
історичного компромісу. Його теза «комунізм — це не компартія Італії» в
тій чи іншій формі сповідують як противники Заходу, так і опоненти
Сходу.

Що таке «громадянське суспільство»? Дуже непросте запитання, яке почало
активно обговорюватись у Польщі при виникненні «Солідарності», в
Угорщині вилилося в заміну військової повинності альтернативною службою,
в колишньому СРСР народилося в боротьбі проти «казарменого» соціалізму.

Часто навіть мова спілкування відбиває справжній стан речей, показуючи
партію як якусь мілітаризовану організацію. Ми частіше казали не про
активістів або членів партії, а про її «бійців», що, природно,
передбачає наявність «генералів». Тобто внутрішня структура партії
ієрархічна, що не узгоджується з доктриною про рівноправність усіх
членів будь-якої добровільної організації.

Реформи в колишньому СРСР, які почалися з 1985 p., показали, що навіть
цей так званий соціалізм не міг більше «розвиватися» в державі,
заснованій на командних принципах: потрібне оновлене суспільство, умови,
що сприяють «активності знизу». Однак у цього реального соціалізму
проблемою завжди були не цілі, а засоби. Як же в такому разі пробудити
«громадянську активність», якщо все громадсько-політичне життя
ґрунтувалось на негативній селекції? Хто має повернути довіру? Чи можна
будувати законність, використовуючи армію й міліцію?

Найтяжчим випробуванням для змодельованого і випещеного соціалізму
тоталітарного зразка став курс на оновлення, а незабаром і на перебудову
всього життя. Треба було обеззброїти політократію, ідеократію й
бюрократію, не викликавши водночас громадянської війни. Та для спільних
дій у будь-якому суспільстві потрібно мати загальні критерії. Нова
спільність не могла більше будуватися на імперативі партії. Суспільство
(соціалістичне) повинно було сприйматися як арена політичної діяльності.
Реставрація догматизму і оновлення класичних «авангардних» методів тиску
могли мати лише одні наслідки — крах ідеї соціалізму в молодого
покоління. Суспільство, як виявилось, просто переросло ситуацію, коли
диктат держави і партії давав якийсь ефект.

Відтак прийнятною виявилась політизація знизу в напрямку громадянського
суспільства. Та постало питання: чи приймати як легітимну будь-яку
політизацію тільки через те, що вона не є інституціональною, партійною
або державною?

Відстоювати тези про життя і товариство, яких нема поза державним
розширеним апаратом, — значить захищати тоталітаризм. Одначе можливий не
тільки державний тоталітаризм, а й тоталітаризм, що йде знизу, із самого
громадянського суспільства. Якщо для старих комуністичних партій
характерний послаблений тоталітаризм, то молоді альтернативні рухи
пронизує неоідеологічний фанатизм. Навряд чи можна вважати
демократизацією суспільства і впровадження двох і більше кандидатів на
будь-який пост, це лише давало суспільству можливість бути суб’єктом
свого розвитку. Точно так само недемократично вимагати, щоб
альтернативні сили були поставлені в особливе становище.

Для розуміння перемін у суспільстві треба конче з’ясувати, що може
змінюватися і хто насправді здійснює переміни: адже їх обіцяють і
консерватори, і демократи. Ми апріорі не можемо вірити ні тим, ні іншим,
ні різноманітним громадянським рухам.

Безумовно, соціалізм спробував створити правову державу не тому, що
ухвалив прийнятні закони. Він їх мав і раніше, але не міг забезпечити
їхнього застосування, особливо, коли мова йшла про захист інтересів, які
ініціювалися знизу і потребували більшої гласності. В той же час
проблема правової держави існує не лише при соціалізмі. Очевидно, що
народження громадянського суспільства повсюди в світі «спотикається» об
державу, армію чи суд.

Дуже цікавий прогноз розвитку політичної конверсії влади в країнах
Східної Європи угорського політолога Е. Ханкіля ще в ті роки, який
здійснився сьогодні. Він писав, що, врешті-решт, джерелом всякої влади є
насильство чи можливість здійснити насильство. Угорське партійне
керівництво, розмірковував далі політолог, втративши можливість контролю
над державною власністю, втрачає одночасно і цей обов’язковий елемент
влади. Що могло б воно зробити в цьому випадку?

Одна з можливих стратегій — ретируватися за бастіони застосування
насильства. По суті справи, це було б поворотом до «іспанського шляху»,
про який сьогодні так багато говорять; це спроба запровадження такої
моделі, в рамках якої партія зберігала б своє одноосібне панування чи
свою гегемонію, а в економічному житті вона допустила б функціонування
ринкових сил. Проте тоді, розмірковує далі вчений, рано чи пізно їй
довелося б перетворити владу, основану на насильстві, в побічну
політичну владу. Найімовірнішою, але не так легко здійсненною можливістю
цього було б створення нею для себе соціальної бази, справжнього табору
виборців. Інакше кажучи, із тоталітарної партії більшовицького типу слід
було б створити справжню політичну партію. Це, одначе, надзвичайно
складний і ризикований процес.

Партія може більш чи менш відкрито визнати, зазначає Е. Ханкіль, що її
соціальну базу, табір її виборців складають, у першу чергу, члени
партії, серед них партійні функціонери. Поступово і обережно вона почала
щораз менше акцентувати своє традиційне зазіхання на те, щоб вважатися
виразницею всіх суспільних інтересів.

Де, в яких соціальних верствах змогла б знайти партійна еліта свою
соціальну базу, якщо розпочата політична плюралізація триватиме далі? —
запитував далі автор. Можливо, вона повернеться до своєї традиційної
соціальної бази, до робітничого класу на великих підприємствах, хоча в
цій сфері їй довелось би зважати як на серйозного конкурента на
соціал-демократичну партію, що знову формується. Можливо, що вона стала
б, як у країнах, що розвиваються, виразницею інтересів бідних,
пригноблених, скривджених і, володіючи цією суспільною масою, могла б
протистояти ринковій та економічній владі своїх партнерів по коаліції.

Оскільки в країні поступово кількість бідних досягає суспільства, цей
табір являв би собою серйозну політичну силу. Було б дивно, якби «партія
бідних» сформувалася навколо одного з наймогутніших і найбагатших
партнерів панівної коаліції, який до того ж ще й несе відповідальність
за зубожіння цих мас, одначе приклади такого роду вже були в історії.

У документах листопадового (1988 р.) пленуму ЦК КПРС говорилась, що
партія була «не в змозі вести справжній діалог з робітниками», «була не
в змозі знайти ті мости, що з’єднали б нас з інтелігенцією», а ось
«сільськогосподарські робітники» — «як і раніше, віддані політиці
партії» і складають «один з найважливіших факторів соціальної
стабільності в країні».

«Чи слід трактувати це таким чином, що нинішнє партійне керівництво
шукає союзників в аграрному секторі?» — ставить запитання угорський
політолог. І продовжує: сьогодні партійне керівництво намагається
налагоджувати зв’язки з групами еліти, що формується, проголошуючи
ліберальні економічні принципи, пропагує переваги підприємництва,
підкреслює інтелігентно-технократичний характер «способу існування»
партії і т. ін. Цікавими видаються нам і думки Е. Ханкіля про соціальну
базу можновладців.

Провідна верства державного апарату могла б вважати своєю соціальною
базою державну й адміністративну бюрократію. Проте ця група могла б
узяти на себе і захист інтересів бідних верств населення, особливо на
той випадок, коли профспілки, як і раніше, не здійснюватимуть такого
захисту.

Соціальну базу прошарку керівників і менеджерів могли б скласти, опріч
самих менеджерів, ті наближені до еліти робітники й службовці, які явно
зацікавлені в ефективній діяльності підприємств. Але в цьому випадку
базою такої верстви стали б майже всі без винятку працівники юридично
самостійних, самокерованих підприємств. Це залежатиме від того, в рамках
яких форм власності діють підприємства.

Якщо переможе модель самоврядованого соціалізму, тоді трудящі стануть
природними спільниками менеджерів, а якщо переможе модель акціонерного
соціалізму, де власницькі функції виведено за рамки підприємств у
холдінги та інші аналогічні інститути, тоді інтереси менеджерів і
трудівників підприємств часто суперечитимуть одні одним. У цьому разі
можна припустити, робить висновок автор, що трудящі складуть соціальну
базу якогось оновленого профспілкового руху.

Природну соціальну базу еліти підприємницької верстви могли б скласти
дрібні підприємці, які діють сьогодні в так званій «другій економіці».
Це також мільйонна маса. Та між елітою підприємницької верстви і
дрібними підприємцями також можуть виникнути протиріччя, якщо великі
підприємці, припустимо, ввійшовши в спілку з менеджерами, стануть у тій
чи іншій формі загрожувати інтересам дрібних господарів і підприємців.
Тоді маси будуть змушені шукати захисту в державної чи партійної
бюрократії, і відтак почнуть зміцнювати консервативні сили. Проте, якщо
триватиме процес плюралізації суспільства, тоді найпевніше, що ці
верстви спробують створити якесь об’єднання на зразок партії дрібних
господарів.

Формування соціальної бази партнерів по коаліції само собою ще не
означало б розвитку широкої демократії. Найпевніше припускати, що на
першому етапі сформуються правила гри та інститути, що дають владу
привілейованим групам.

Слід підкреслити, одначе, що «велика коаліція» необов’язково стане
коаліцією партій. Крім того, може розпочатись процес їх формування за
рамками еліти, незалежно від партнерів по коаліції. А що стосується
панівної еліти, зауважує угорський політолог, то формування «великої
коаліції» вивело б її із тієї пастки, в якій вона опинилась з власної
вини. Воно звільнило б її від необхідності за будь-яку ціну, нехай
навіть розвалу в країні, чіплятися за нинішній режим перед лицем загрози
формування якоїсь нової соціально-економічної системи. «Велика коаліція»
зробила б можливим для панівної еліти конвертувати свою владу або хоча б
частину її, перетворивши її у владу, яку можна здійснювати в рамках
нового режиму.

Отже, з погляду суспільства формування коаліції також мало б позитивний
ефект. Нова еліта, маючи найширшу економічну й соціальну базу, була б
придатнішою для динамізації економіки й суспільства. Проте для
суспільства у формуванні такої коаліції є й певні небезпеки. Як усякі
нові панівні групи і класи, ця нова еліта також не вільна від тенденцій
до одноосібного панування та експлуатації. Не виключено навіть, що така
нова панівна еліта могла б ще спритніше експлуатувати суспільство,
приневолювати людей до жорсткішої економічної й соціальної дисципліни,
ніж нинішня.

В цій новій ситуації, робить висновок вчений, суспільство може опинитися
перед таким вибором:

а) воно може пасивно спостерігати і без опору приймати формування нового
панівного класу. Тоді йому доведеться змиритися з підлеглим становищем
експлуатованої маси в умовах нової системи;

б) суспільство може використати період формування «великої коаліції»,
для того, щоб звести бастіони захисту своїх інтересів і вираження своєї
політичної волі. Адже в перехідний період політичний контроль має дещо
послабитись.

Різні соціальні групи і класи можуть скористатися тими можливостями, які
виникають у період непевності. Вони можуть використати їх для того, щоб
посилити свою автономію, організувати неформальні, а можливо, й
формальні інститути представництва своїх інтересів, послідовно і
результативно трудитися над створенням певного сильного і автономного
громадянського суспільства. В разі потреби вони могли б сформувати
власну контркоаліцію.

Формування ефективної, динамічної, орієнтованої на зростання нової еліти
і паралельний розвиток певного розчленованого суспільства — такий
двоїстий процес є лишень одним із можливих сценаріїв перебігу подій.
Слід сказати, що в перебудовчі часи висувались ще й інші гіпотетичні
варіанти побудови вільного демократичного суспільства. Не бракувало й
прогнозів. Один із них — про розпад і розвал СРСР, а також усієї
соціалістичної Європи в цілому — історично підтвердився.

Отже, дослідження різних політологів дозволяють твердити, що сфери
політичного життя, політичних стосунків далеко не вичерпуються тільки
стосунками «держава — суспільство», «влада — певний стан суспільного
розвитку, наприклад, громадянське суспільство». Тому, щоб глибше
зрозуміти механізм функціонування влади, ми маємо розглянути його в
контексті всієї політичної системи, а тоді й динаміки її змін, тобто як
політичний процес.

Використана література

Дікон Б. Глобальна соціальна політика. Пер. З англ.. – К., 1999. – 346
с.

Матвієнко, В.Я. Соціальні технології. К.: Укр. пропілеї, 2001.

Нижник Н.Р. Государственно-управленческие отношения в демократическом
обществе. – К., 1995. – 206 с.

Соколенко С.И. «Глобальные рынки ХХІ столетия: Перспективы Украины». –
К.: Логос, 1998. – 568 с.

Холостова Е.И. Технологи социальной работы. Ученик. – К.: Изд-во:
Инфра-М, 2003. – 400 с.

Шевчук П.І. Соціальна політика. – Львів: Світ, 2003. – 400 с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020