Реферат на тему:
Поняття та сутність віктимології
1. Віктимологія як самостійна наука
Віктимології (лат. victima — жертва + греч. logos — навчання, наука),
навчання про жертву злочину, що передбачає комплексне вивчення
потерпілого у всіх його проявах. Дослідженню піддаються потерпілий від
злочину (у т.ч. від статевого злочину), зв’язок “злочинець —
потерпілий”, віктимність (підвищена здатність людини в силу ряду
духовних і фізичних якостей при визначених об’єктивних обставинах
ставати “мішенню” для злочинних зазіхань) і віктимізація (процес
перетворення особи в жертву злочину).
Віктимологія дозволяє створити єдиний банк даних про потерпілих від
злочинів, зокрема від статевих, і тим самим організувати систему
наукового обслуговування практичної діяльності правоохоронних органів.
Запобігання статевих злочинів, особливо зґвалтувань, їх розкриття
знаходяться в тісній залежності від вивчення особистості і поведінки
жертви. Аналіз слідчої і судової практики по справах про статеві злочини
свідчить про те, що багато дівчат і молодих жінок, що стали жертвами
статевих зазіхань, постраждали по власній “провині” через легковажність,
необачності, особливо у відносинах з незнайомими чоловіками. Майже кожна
друга потерпіла від зґвалтування знаходилася в стані алкогольного
сп’яніння, нерідко вживаючи спиртне разом з майбутнім ґвалтівником.
Майже 75% потерпілих раніше не були знайомі з ґвалтівником, а
познайомилися на вулиці, у суспільному транспорті, у місцях відпочинку.
Віктимологічні дослідження свідчать, що більшість потерпілих від
зґвалтування (63%) приходиться на молодих жінок у віці до 25 років, 40%
з них — неповнолітні. Кожна десята раніше вже була жертвою зґвалтування,
причому більшість з них — у віці до 18 років.
Найчастіше злочинець намагається довести, що статевий акт (коітус) з
потерпілою носив добровільний характер, посилаючись не тільки на
провокуючу поведінку жінки в спілкуванні з ним, її приступність для
знайомства, згода на відокремлені зустрічі і прогулянки, але і на її
пасивність і відсутність з її боку опору. При оцінці ступеня суспільної
небезпеки вчиненого і винесенні покарання особі, що зробила статеве
зазіхання, суд враховує зазначені віктимогенні фактори.
Віктимологія сьогодні – це комплексне навчання про осіб, що знаходиться
в кризовому стані (жертви злочинів, стихійних лих, катастроф,
економічного і політичного відчуження, біженці, соціальні організації й
ін.), і мірах допомоги таким жертвам.
На нашу думку, сучасна віктимологія як спеціальна соціологічна
теорія[2] здійснює “наскрізний” комплексний аналіз феномена жертви,
виходячи з теоретичних представлень і моделей, спочатку розроблених у
сфері інших соціальних дисциплін (права, кримінології, політології,
теорії державного керування, соціальної роботи, конфликтологии,
соціології поводження, що відхиляється,).
“Віктимологія – багатоаспектна і цілком самостійна наука”, – писав
А.Е. Михайлов[ 3]
Унікальність віктимології складається в її комплексному
синергетичному і сфальцьованому підході до вивчення популяцій і кризових
явищ, що лише почасти вивчалися раніше в рамках конкретних соціальних
наук. Теза про те, що віктимологія як одна з наук про людину вивчає
поводження, що відхиляється від норми безпеки [4], має достатнє число
прихильників серед суспільствознавців. Недарма навіть супротивники
виділення віктимології в самостійну наукову дисципліну свідчать, що
“можна говорити про відносну (виділене нами. – В.Т.) самостійності цього
наукового напрямку в рамках кримінології” [5]
По суті справи, дана дисципліна служить осмисленню нових взаємин і
динамічних зв’язків між жертвами і соціально небезпечними проявами
середовища проживання, інтегруючи воєдино кращі досягнення традиційних,
устояних навчань.
2. Огляд основних напрямків сучасної віктимології
Сучасна віктимологія реалізується в декількох напрямках:
Загальна “фундаментальна” теорія віктимології, що описує феномен жертви
соціально небезпечного прояву, його залежності від соціуму і
взаємозв’язку з іншими соціальними інститутами і процесами. При цьому
розвиток загальної теорії віктимології ведеться, у свою чергу, по двох
напрямках:
Перша – досліджує історію віктимності і віктимізації, аналізує
закономірності їх поведінки і розвитку слідом за зміною основних
соціальних перемінних, з огляду на відносну самостійність феномена
віктимності як форми реалізації девіантної активності;
Друга – вивчає стан віктимності як соціального процесу (аналіз
взаємодії віктимності і суспільства) і як індивідуального прояву
поведінки, що відхиляється, за допомогою загальнотеоретичного
узагальнення даних, отриманих теоріями середнього рівня.
Частково віктимологічні теорії середнього рівня (кримінальна
віктимологія, деліктна віктимологія, травматична віктимологія й ін.).
Прикладна віктимологія – віктимологічна техніка (емпіричний аналіз,
розробка і впровадження спеціальних технік превентивної роботи з
жертвами, технологій соціальної підтримки, механізмів реституції і
компенсації, страхових технологій і ін.).
Загальнотеоретичне віктимологичне дослідження, будучи підгалуззю
соціології, являє собою процес вироблення системи нових наукових знань
про жертви соціально небезпечних проявів, визначення понять, аксіом
(постулатів, законів), розробки мови теорії, формування методології і
методики наукового аналізу на підставі виявлення й узагальнення типових
закономірностей взаємодії жертв і соціально небезпечних проявів, що
спостерігаються і вимірювані теоріями середнього рівня
Основна ідея загальної теорії віктимології складається в побудові
системної моделі взаємодії “негативне соціальне явище – жертва”, що
описує і вивчає шляху нормалізації негативних соціальних, психологічних
і моральних впливів на людину (соціальну спільність) з боку природного
середовища, штучною жилою і робітничим середовищем, соціального
середовища, а також кризового внутрішнього середовища самої людини
(соціальної спільності) з метою їхньої корекції і нейтралізації,
підвищення адаптивних здібностей людини, соціальної групи, організації.
Варіативність і мінливість соціальних відхилень припускає їхнє
системне дослідження, у противному випадку будь-які прийняті нами міри (
чите програмування боротьби з чи злочинністю навчання індивіда мірам
безпечного поводження) будуть лише паллиативом, здатним на недовгий час
загнати хвороба усередину.
Природно, що зміст того, що в принципі в стані віктимизувати людину
(спільність), буквально безмежно, оскільки продукується різноманітністю
ролей, мотивів, функцій, прийнятих на себе індивідом у взаємодії із
соціальним і природним середовищем.
Звідси емпіричний аналіз буття жертви соціально небезпечного
прояву, описуючи розмаїтість сучасного світоустрою, практично відтворює
приватні моделі і закономірності існування і взаємодії природного і
соціального замість виділення глибинних, істотних ознак.
На жаль, у зазначених напрямках робота ведеться в основному на
емпіричному рівні за допомогою створення прикладних методик і технік
забезпечення соціальної й індивідуальної безпеки жертв соціально
небезпечних проявів [1].
Зазначена обставина приводить до серйозних теоретичних прорахунків,
до допуску визначених помилок у віктимологических дослідженнях. Так,
наприклад, А.Г. Шаваев у роботі, присвяченої кримінологічної безпеки
недержавних об’єктів економіки, проблемам загальної теорії безпеки
приділив буквально кілька сторінок.
У результаті спроба створення концептуального підходу до
забезпечення кримінологічної безпеки недержавних об’єктів економіки
звелася до опису і класифікації погроз і заходів для боротьби з ними
замість створення теоретично коштовної системної моделі [2].
Не можна не відзначити, що описовий підхід у стані задовольнити
первинні потреби в організації соціального контролю. Разом з тим
будь-яке емпіричне соціальне дослідження, не засноване на теоретично
відпрацьованих поняттях, методологічно хибно.
Опис (без пояснення) об’єкта девіацій у статиці, перерахування
конкретних видів девіацій (погроз) і мір їхній протидії – є ні що інше,
як підтвердження влучне поміченої Б.С. Братусем старої істини: “Здоров’я
одне, а хвороб багато”.
Саме доповнення змістовного аспекту вивчення віктимності його
сутнісними характеристиками, аналізом етіології і закономірностей
виникнення і функціонування механізмів віктимної активності в
змістовному, динамічному і сутнісному, суб’єктивному аспектах [3]
дозволяє побудувати системну модель віктимної поведінки , що може
служити ядром загальної теорії віктимології.
Природно, що на шляху розвитку основної ідеї віктимології існують
об’єктивні утруднення.
По-перше, соціальні конфлікти завжди унікальні (“Усі щасливі родини
схожі один на одного, кожна нещаслива родина нещаслива по-своєму”), тому
побудова реальна діючої системної (тим більше єдиної) моделі
віктимогенного конфлікту ускладнено концептуальними, гносеологічними і
лінгвістичними труднощями [4].
Так, з концептуальної точки зору ми в стані побудувати тільки
приблизний прогноз розвитку конфлікту, оскільки сфера моральних
представлень і сфера, що має індивідуальне фарбування, психічного в
сполученні з безупинно зростаючими ентропійними тенденціями розвитку
технічного прогресу [5] складають пороги невідомості, певним чином, що
впливають на адаптивні можливості людства і зв’язане з ними зміна
соціальної форми.
З гносеологічної точки зору людські конфлікти не можуть бути
предметом тотального експериментування: існування етичних обмежень,
природно, зводить нанівець пізнавальну цінність будь-яких моделей штучно
створюваних віктимогенних ситуацій.
Нарешті, формалізація відносин і понять у рамках загальної теорії
віктимології повинна вестися не шляхом створення і конструювання нових
понять (хоча заперечення неологізмів у становленні понятійного апарата
будь-якої науки було б некоректним), а шляхом застосування і
відпрацьовування вже існуючої мови соціологічних дисциплін.
По-друге, опис будь-якого соціального конфлікту дослідником буде
вестися з позицій або заданої політичним пристроєм суспільства системи
ідеологічних установок, або з позицій соціокультурних розпоряджень,
інтеріоризованних ученими.
І в тім і в іншому випадку помилка культурологічного зсуву
неминуча: суб’єктивно ми будемо змушені “підганяти” об’єктивну
реальність під систему схвалюваних нами цінностей і нормативів. Модель
же віктимогенного конфлікту і схеми його корекції будуть досить
однобокими і фрагментарними.
“На жаль, досягнутий результат може зовсім не відповідати тому,
чого насправді бажає жертва, – писав Е. Віано. – Інформація про цьому
досить незначна. Більшість віктимологічних досліджень зосереджені на
соціологічних проблемах (з позитивістської точки зору. – В.Т.) – хто
найчастіше може стати жертвою, які інтенсивність і риси віктимизации,
які послуги повинні бути запропоновані жертвам. У результаті, незважаючи
на підсумовування безлічі даних про жертви злочинів, наші представлення,
переконання і висновки можуть зовсім не відображати в реальності, що ж
це значить – бути жертвою” [6].
У визначеному змісті зазначені утруднення “знімаються” при побудові
заснованої на концепціях і парадигмах сучасної теорії синергетики
гомеостатической ( щосамовідтворюється в “чувственно-сверхчувственном”
сприйнятті), стійкої моделі віктимогенного конфлікту, що служить у
наближеному виді аналогом процесів, що відбуваються, на мікрорівні і
передумовою пізнання закономірностей взаємодії віктимизации і
злочинності на макрорівні.
“Розвиток науки в останнім сторіччі ознаменувалося, зокрема,
відкриттям фундаментальної ролі ймовірносно-статистичних закономірностей
у багатьох явищах об’єктивної дійсності. У ряді досліджень розкривається
діалектична природа статистичних систем-процесів, що укладають у собі
нерозривне з взаимопереходами єдність необхідності і випадковості,
упорядкованості і невпорядкованості, загальній і одиничного, стійкості і
мінливості, автономії (незалежності, волі) і залежності, визначеності і
невизначеності, твердої і вероятностной детермінації. При цьому
підкреслюється, що жодна з названих полярностей не виявляється в чистому
виді. Власне кажучи, у відношенні ймовірносно-статистичних
систем-процесів можна говорити лише про ступінь, чи мері,
упорядкованості, визначеності, необхідності (законообразности),
детерминированности, стійкості і т.д. Абсолютна упорядкованість і
абсолютний хаос можливі лише в абстракції”, – писав В.Д. Плахов [7].
З огляду на вищевикладене, ми спробуємо представити диаду
“злочинність – кримінальна віктимність” (як форму прояву більш загальної
системи “негативний соціальний процесс-віктимність”) у виді відкритої
гомеостатической системи, що обмінюється один з одним і із середовищем
речовиною, інформацією й енергією. Така модель, заснована на
синергетических ідеях вітчизняних конфликтологов, відображає сутність
багатобічного, разноуровневого взаємодії віктимності і негативних
соціальних явищ (злочинності) на різних рівнях буття.
Як бачимо, стійкі взаємодії між злочинністю і віктимністью можуть
існувати на різних рівнях соціального буття. При цьому, постійно роблячи
вплив один на одного, визначаючи форми своїх майбутніх проявів і
взаємодій, віктимність і злочинність знаходяться в безперервному
конфлікті.
Звідси, аналізуючи конфліктні тенденції на:
соціальному, речовинному (агресія, придушення/ безпека, самозбереження),
психологічному, енергетичному (індивідуалізм/ взаємодопомога),
соционормативном, інформативно-регулятивному (антиправо/право) рівнях,
можна знайти, що дана система досить самоорганізована.
Залежності віктимності від злочинності, обумовлені складною
каузальною взаємодією соціальних систем і процесів, – лише одна ланка в
сфері гомеостазу надсистем злочинності і віктимності в системі
соціальних відхилень, зв’язаних сукупністю об’єктивних соціальних умов.
Об’єктивні умови, у яких існує злочинність, опосредуют розвиток
віктимності, у свою чергу симбиотично зв’язаної зі злочинністю як у
межах соціального цілого, так і на індивідуальному рівні.
“Суспільство як система структурована, і в цьому змісті в злочинців
як визначеної категорії людей (підсистеми), що є поряд з іншими
категоріями складовою частиною цілого (системи більш високого рівня), є
своє місце, своя чисельність, свої цикли розвитку, що визначені
системними моментами, зокрема, і системами ще більш високого рівня
(окрема країна, увесь світ у цілому)” [8].
Немає потреби говорити, що природа взаємодії злочинності і
віктимності освітлена поки, скоріше, на рівні наукових гіпотез, чим
устояних теорій. Проте, навіть з урахуванням визначеної довільності і
суб’єктивності опису гомеостазу системи “преступность-віктимність”,
наявність генетичних зв’язків між зазначеними процесами на речовинному,
енергетичному й інформаційному рівнях є досить очевидним.
Зазначена обставина виразна виявляється при відображенні даної
системи стосовно до прийнятого в конфликтологии моделям і схемам
соціальних конфліктів.
Філософи і системотехніки відзначають, що упорядковані, стійкі
системи багато в чому залежать від викликаних зовнішніми факторами
відхилень складових компонентів.
Флуктуації (тобто визначені відхилення величин, що характеризують
системи, від їхнього середнього значення) у рівноважних системах
послабляються і придушуються, а в нерівновагих, навпаки, підсилюються і
тим самим “розхитують” колишній порядок і засновану на ньому структуру з
природною непередбачуваністю подальшого розвитку.
Новий чи порядок динамічний режим з відповідною стійкою структурою,
що приходять на зміну старої нестійкості, характеризуються вже цілком
детерміністичним поводженням. Отже, процес самоорганізації відбувається
в результаті взаємодії випадковості і необхідності і завжди зв’язаний з
переходом від нестійкості до стійкості [9].
Так, у “роки застою”, нечасто згадува нині всуе, усталена робота
компонентів системи “суспільств-злочинність” залежала багато в чому від
віктимного поводження знайомих злочинцям потерпілих
(ситуаційно-побутовий, емоційний характер загалькарної злочинності,
загнаної в кут у жорстких умовах тоталітаризму, а пізніше стійкого
соціального контролю, підкреслювався більшістю вчених).
Однак ще в 1984 році Г.М. Миньковский указував: “Назріла
необхідність розглядати самовідтворення злочинності в більш широкому
контексті, чим це робиться зараз. Криміногенне середовище вже
недостатньо зводити до мікрогруп, воно являє собою сукупність елементів,
що у принципі деклассированни” [10].
Викликані соціальними змінами дезадаптивние флуктуації
(маргинализация значної частини соціально активного населення, аномия,
розпад соціальних зв’язків і структур) спричинили трансформацію найбільш
активної частини віктимного утилітарного поводження в раціональне
злочинне, і, відповідно, – зміна профілактичних характеристик усієї
системи: від наступальних, активних, до пасивним, конформістської.
Політизація злочинності і криміналізація політики – от дві далеко
не останні перемінні в загальній масі факторів, що визначають
стабільність існуючих криміногенних систем у пострадянському
геополітичному просторі. Стабільність, що до того ж найчастіше залежить
від соціальної характеристики і правового положення потенційних і
реальних потерпілих у суспільстві.
У цьому зв’язку акцент у питанні: “Чому ми допускаємо кримінальний
беспредел?” – явно повинний бути зміщений з доповнення (“кримінальний
беспредел”) на підмет (“ми”). Подібний підхід відкриває визначені
перспективи в організації профілактики всіляких злочинів.
Наприклад, для підвищення ефективності соціального контролю над
організованою злочинністю з позицій віктимології необхідно не стільки
поява чергових “рикаючих” указів і постанов, що підсилюють
відповідальність учасників і організаторів злочинних угруповань, скільки
продумана політика в області формування активної цивільної позиції
потенційних потерпілих.
Стала, мабуть, тривіальної точка зору, відповідно до якої кількість
звертань тих же комерсантів до “злодіїв у законі” і їхнє фінансування
можна було б знизити за допомогою введення змін у порядок і розміри
стягуваного мита по цивільних справах і організації нової системи
виконання рішень арбітражних судів. Однак реальні кроки в цій області
довгі роки приймалися дуже в’януло.
Так чи інакше, без здійснення подібної флуктуаційної зміни в
політику соціального контролю, здається, говорити про обмеження
кримінальної активності сьогодні було б трохи наївно.
Зазначене положення саме і випливає з основної ідеї сучасної
віктимології, що укладається в тім, що диада “злочинність – кримінальна
віктимність”, як правило, реалізується в гомеостатическом взаємодії
проявів злочинного і віктимного поводження, що соціально-відхиляється,
формуючому відносно стійку криміногенну систему.
Зазначений процес протікає на рівні як соціального цілого, так і
окремих груп і окремих особистостей. До речі, застосування концепції
гомеостазу чітко просліджується й у сучасних кримінологічних
дослідженнях причин індивідуального поводження.
Так, Ю.М. Антонян відзначає, що необхідною умовою пізнання
справжніх причин убивств “є підхід до дослідження їхніх мотивів як
виражають цілісну і глибинну сутність людини, що і в злочині вирішує
свої актуальнейшие проблеми, при цьому цілісність містить у собі
біологічну і духовну життя, тіло і психіку, фізіологію і психологію.
Мотиви убивств нерозривно зв’язані з основами буття даного індивіда,
вони завжди виражають болісні пошуки себе, його самоприйняття,
визначення місця в житті і знаходженні змісту її. Він прагне в
максимальному ступені досягти цілісності, яку можна розуміти не тільки
як єдину у своєму роді тісно сплетену комбінацію структур і функцій
організму й особистості, але і як відповідність людини тому, якої він
представляється собі сам, і як відповідність себе своєму поводженню”
[11] (виділена нами. – В.Т.).
Дуже часто жертву “зв’язують зі злочинцем міцні невидимі зв’язки,
причому, як не дивно, і тоді, коли вони ледь знайомі. Нерозривність пари
“вбивця-вбитий” теж має свої причини, зовсім неочевидні. По більшій
частині, жертви ні в чому не винуваті, якщо взагалі дозволено говорити
про яку-небудь провину убитої людини. Тим більше зацікавлені і навіть
загадкові випадки, коли потерпілий як заворожений прагне до власної
загибелі, хоча і не віддає собі в цьому звіту”, – писав Ю.М. Антонян у
своїй роботі “Психологія вбивства” [12].
Література:
Дружинін В.В., Конторов Д.С., Конторов М.Д. Вступ в теорію конфлікту. –
М: Радіо і зв’язок, 1989. – С. 28.
Плахов В.Д. Соціальні норми. Філософські підстави загальної теорії. –
М.: Думка, 1985. – С. 77-78.
Чи Д.А. Кримінально-статистичний облік: структурно-функціональні
закономірності. – М., 1998. – С. 21.
Рузавін Г.І. Синергетика і діалектична концепція розвитку // Філософ.
науки. – 1989. – № 5. – С. 11-21.
Миньковский Г.М. Взаємозв’язок соціологічного і кримінологічного
підходів до злочинності // Соц. Дослідження. – 1984. – № 4. – С. 186.
Антонян. Ю.М. Психологія убивства. – М.: Юристъ, 1977. – С. 177-178.
Гілинський Я.І. Соціологія девиантного поводження як спеціальна
соціологічна теорія // Соціологічні дослідження. – 1991. – N 4. – С.
72-73.
Михайлов А.Е. Кримінологічні проблеми боротьби з некорисливою
насильницькою злочинністю: Дис. … д-ра юрид. наук. – К., 1996. – С.
312.
Ривман Д.В. До питання про соціально-психологічну типологію потерпілих
від злочину // Віктимологические проблеми боротьби зі злочинністю: Сб.
науч. праць. – Іркутськ: Изд-во Іркутськ. гос. ун-та, 1981. – С. 12.
Курс радянської кримінології: Предмет. Методологія. Злочинність і її
причини. Злочинець. – М.: Юрид. літ., 1985. – С. 170.
Шаваев А.Г. Кримінологічна безпека недержавних об’єктів економіки. – М.:
Інфра-М, 1995. – 128 с.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
