ОСОБЛИВОСТІ ПОЛІТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ СУЧАСНОЇ
УКРАЇНСЬКОЇ МОЛОДІ
Особлива увага сучасних соціологів до молодіжної проблематики є одним із
показників якості українського суспільства. Справа в тому, що підвищений
інтерес до молодіжного покоління характерний, кажучи словами Карла
Манхейма, для “динамічних суспільств”, які переживають інтенсивні
соціальні зміни, подібні до тих, що почалися в Україні в останнє
десятиліття ХХ ст. Процеси демократизації обумовили необхідність
переходу від пасивної, виконавської життєвої установки, яка нещодавно
домінувала в масовій свідомості, до активної, самостійної позиції.
Молоді як соціальній групі, найбільш схильної до інновацій і найменш
скованої стереотипами минулого, здійснити подібний перехід значно легше,
ніж старшому поколінню. Перед сучасною молоддю відкриваються можливості
самостійної інтерпретації соціальної дійсності і вибору способів дій,
стилю життя, що, на її думку, найбільш адекватні суспільним змінам. У
політичній сфері молодь здатна здійснити значну підтримку новообраного
політичного курсу, сприйняти західні демократичні цінності з урахуванням
власних національно унікальних традицій, виступити не тільки об’єктом,
але й активним суб’єктом молодіжної політики. У зв’язку з цим
правомірним є питання, наскільки стан політичної культури сучасної
української молоді відповідає тим завданням, що стоять перед нею в
політичній галузі в найближчому майбутньому.
Перед тим, як відповісти на це запитання, необхідно з’ясувати зміст
поняття “політична культура” та його емпіричні індикатори.
Незважаючи на деякі розходження в трактуваннях, вітчизняні і закордонні
дослідники визнають, що політична культура – це сукупність стійких
компонентів політичної свідомості і політичної поведінки населення
стосовно складових політичної системи: інститутів влади, політичного
режиму, головних політичних цінностей. Політична свідомість є психічним
відображенням політичної реальності. Вона виконує функцію орієнтації
людини в сфері політики, тоді як політична поведінка представляє
взаємодію індивіда з політичним середовищем з метою адаптації або з
метою його зміни [1]. Незважаючи на тісний зв’язок цих двох компонентів,
у деяких випадках вони існують незалежно один від одного. Так, політична
поведінка іноді носить імпульсивний характер, здійснюється без
регулятивного впливу політичних орієнтацій. У свою чергу, політичні
орієнтації можуть не реалізовуватися в поведінці через відсутність
необхідних для цього умов.
Важливим кроком в удосконалюванні понятійного апарата соціологічного
дослідження політичної культури є розробка системи показників і
індикаторів її виміру [2]. Спираючись на класифікацію когнітивних,
афективних і оцінювальних складових політичної культури, запропоновану
американськими дослідниками Г.Алмондом і С.Вербою , стосовно
українського суспільства можна виділити наступні показники прояву
політичної культури:
І. Показники політичної свідомості
1. Політична компетентність: інтерес до політичних подій; частота участі
в дискусіях з політичних питань; інформованість про політичні події і
їхня суб’єктивна важливість; переконаність у важливості політичної
активності і можливості вплинути на політичний процес.
2. Політичні цінності: ступінь прийняття (чи неприйняття) оцінювальних
суджень про волю, демократію, соціальну справедливість, рівність,
індивідуалізм, роль держави, ринкову економіку, приватизацію, характер
міжнаціональних відносин тощо.
3. Політична ідентифікація: оцінювальне ставлення до діяльності різних
партій, рухів, організацій; рівень інформованості про партійні програми
і ступінь їх підтримки; відчуття причетності до нації, держави, міста,
району.
4. Політична довіра: переконаність у легітимності режиму; ставлення до
ведучих політичних лідерів; ступінь довіри і підтримки інститутів влади
різного рівня.
ІІ. Показники політичної поведінки
1. Участь у діяльності партій, рухів, організацій.
2. Електоральна поведінка: участь у парламентських і президентських
виборах, референдумах; участь у місцевих виборах; електоральні переваги
і мотиви електоральної участі.
3. Протестна активність: участь у підписанні листів і петицій, мітингах
і демонстраціях, страйках, насильницьких діях.
4. Участь у роботі органів державної влади і місцевого самоврядування.
Вивчення політичної культури вимагає врахування специфіки її проявів у
тих чи інших соціальних групах. Не випадково, що при розгляді процесу
соціальних трансформацій у центрі уваги дослідників опиняються політичні
уявлення і поведінкові орієнтації груп, які сприяють або перешкоджають
змінам.
Аналіз результатів моніторингових досліджень, які проводилися в Україні
протягом останніх 5-ти років Інститутом соціальних досліджень і Центром
“Соціальний моніторинг” , а також дані Держкомстату дозволили отримати
важливі висновки щодо стану та проблем політичної культури молоді,
динаміки її розвитку.
З одного боку, дослідники фіксують зростання інтересу молоді до
політики. Так, загальноєвропейське дослідження “Ціннісні орієнтації
населення”, що проводилося в Україні у грудні 1999 року, дозволило
зафіксувати (у порівнянні з результатами опитувань 1996 року) зростання
зацікавленості представників молодого поколінняполітикою і власним
бізнесом (див. мал.1):
Малюнок 1. Значимість політики і власного бізнесу для представників
різних вікових груп (питома вага тих, хто відповів “дуже важливо”
та “скоріше, важливо”, %)
Гістограма, представлена на малюнку 1, демонструє, наскільки істотною є
різниця в оцінках значимості політики і власного бізнесу для
представників молодіжної і старшої вікової групи. Якщо в 1996 році
значимість політики для молоді була меншою, ніж для представників
старшого покоління, то в 1999 році ситуація докорінно змінилася: рівень
зацікавленості молоді політикою виріс, навіть перевищив відповідні
показники старшої вікової групи. Крім того, якщо в 1996 році
спостерігалася помітна дистанція в рівнях значимості для молоді політики
і власного бізнесу, то в 1999 році ця дистанція значно скоротилася. Для
представників старшого покоління цінність політики і власного бізнесу
залишилася майже на тому ж рівні.
Вікові відмінності яскраво проявляються у ставленні до новообраного
політичного курсу. Соціологічні дослідження київських вчених доводять,
що молодь є найбільш послідовним прихильником ринкових реформ. За даними
опитування, проведеного у вересні 1999 року, близько 59% респондентів
віком до 28 років висловлюють підтримку побудові ринкової економіки,
серед респондентів старше 55 років – таких лише 28%. Що стосується
ставлення до розбудови незалежної української держави, розходження між
поколіннями не настільки очевидні. Однак молоді люди висловлюються за
підтримку незалежності частіше, ніж представники старшого покоління –
відповідно 58% і 51%.
Проте, як свідчать ті ж дослідження, зростання інтересу до політики,
підтримка ринкової економіки і державної незалежності не спонукає молодь
брати активну участь у різних формах політичній діяльності.
Відомо, що в демократично розвинутих країнах населення має значний
досвід взаємодії з інститутами громадянського суспільства, які
здійснюють функцію експертизи і контролю офіційної державної політичної
стратегії. Через громадські об’єднання молоді люди можуть стати
активними суб’єктами здійснення державної молодіжної політики, розкрити
і використати свій потенціал як у власних, так і загальносуспільних
інтересах. За даними Держкоммолодьспорттуризму України темпи росту
всеукраїнських молодіжних та дитячих об’єднань підвищуються з року в рік
(див. рис.2).
Малюнок 2. Кількість всеукраїнських молодіжних та дитячих організацій,
зареєстрованих впродовж кожного року
Але частка молоді, що бере участь у роботі громадських молодіжних
організацій, залишається незначною. Це підтверджують як дані
соціологічних досліджень, так і кількісний склад всеукраїнських
громадських молодіжних організацій.
Вивчаючи політичну активність, соціологи не можуть залишити без уваги
блок проблем щодо участі сучасної молоді в діяльності політичних партій.
Справа в тому, що нинішня молодь становить незначний відсоток у
політичних партіях (за даними Українського інституту соціальних
досліджень протягом останніх 4-х років членство молоді в політичних
партіях ледве досягло 2%) [3]. До того ж майже всі партії мають дуже
невеликий відсоток своїх прибічників у молодіжному середовищі. Це
повинно спонукати партії до подальшого визначення концептуальних засад
молодіжної політики, розробки “молодіжної платформи”, залучення молоді у
припартійні молодіжні громадські об’єднання тощо.
Вивчення політичної активності молоді передбачає врахування такого
показника, як участь молоді у роботі органів державної влади. За даними
Держкомстату, за часів незалежності кількість молоді серед депутатів
вищого законодавчого органу України значно зменшилася [5]:
Кількість молоді серед депутатів Верховної Ради України
Незначне представництво молоді і в органах державного управління. На 1
січня 1997 року там працювало 108,3 тис. молодих людей віком 25-28 років
або 19,1% від усіх працюючих. Серед них 64,5 % – спеціалісти найнижчих
категорій, серед керівників молоді лише 5.3% [5].
Результати досліджень щодо ставлення молоді до політичних партій,
молодіжних організацій та професійного заняття політикою дозволяють
зробити наступні висновки. З одного боку, участь української молоді у
політичному житті відповідаєпоказникам європейських країн. Відомо, що в
стабільних демократіях, де немає потреби в кардинальних змінах існуючої
політичної системи, більша частина молоді є лише потенційно активною,
психологічно готовою до політичної участі. З іншого боку, особливість
суспільно-політичного розвитку України на сучасному етапі полягає у
відродженні та творенні власної державності, що вимагає значно вищої,
ніж звичайно, політичної активності всіх громадян. Але, якщо згадати
властиві сучасній українській молоді недостатньо високий рівень
політичної і правової свідомості, недовіру до владних інституцій, які за
умов високої політичної активності робили б молодь легкою здобиччю
деструктивних сил, стає зрозумілим, що її політична пасивність відіграє
сьогодні й певну позитивну роль.
Що ж детермінує політичну пасивність нового покоління українців?
По-перше, вирішення проблем матеріального забезпечення, професійного
самовизначення вимагають від молодої людини таких зусиль, що політична
діяльність об’єктивно переміщується на периферію її інтересів. По-друге,
високий рівень недовіри до державних інституцій обумовлює негативне
ставлення молоді до політичної діяльності взагалі. У червні 2001 року
лише 24% опитаних молодих людей довіряли Президентові України, не
довіряли – 59%. Рівень довіри до інших посадових осіб був ще нижчий:
прем’єр-міністру довіряли 14%, Голові Верховної Ради – 16% [7].
По-третє, не сформувався механізм політичної соціалізації молоді за
нових умов. Досвід старшого покоління, що виховувалося в умовах
відчуження від політичної сфери, не може бути застосований сьогодні.
Актуалізація проблеми політичної соціалізації пов’язана з необхідністю
формування в сучасних умовах вільного і відповідального громадянина,
активного суб’єкта політичної діяльності.
За аналогією з процесом загальної соціалізації політичну соціалізацію
можна розглядати як включення індивіда до політичної системи, процес
формування в нього певного ставлення до влади і політичної активності на
основі засвоєння знань, норм і цінностей суспільства і самостійного
осмислення сутності соціально-політичного буття.
Особлива роль у формуванні політичної свідомості і поведінки громадян
належить суб’єктам і агентам політичної соціалізації [8]. Суб’єктами
політичної соціалізації називають соціальні інститути, що пропонують
власну систему політичних норм, цінностей, моделей поведінки. До них
належать сім’я, група однолітків, суспільні об’єднання й організації,
політичні партії, державні органи й установи. Агенти політичної
соціалізації виконують роль трансляторів політичних норм і цінностей,
які продукуються суб’єктами. Головними агентами соціалізації є інститут
освіти і засоби масової інформації. Залежно від стадії політичної
соціалізації ці інститути мають різний ступінь впливу на свідомість і
поведінку індивіда.
На первинній стадії політичної соціалізації найбільш впливовим
інститутом є сім’я. Члени сім’ї належать до певної соціальної групи,
мають певні інтереси, потреби, цінності та орієнтації. Це значною мірою
впливає на формування соціальних установок індивіда, його ціннісних
орієнтацій та їх реалізацію в майбутньому у сфері політики. Характер
політичного розвитку в сім’ї залежить від цілої низки факторів: змісту
оціночних суджень батьків щодо політичних і суспільних подій; частоти
обговорення політичних питань у сім’ї; єдності політичних поглядів у
батьків; суперечностей політичної ідентифікації батьків;
соціально-економічного статусу сім’ї; кореляції між політичними
поглядами і поведінкою батьків, інших членів сім’ї та дітей;
соціально-політичної активності та громадянської позиції членів сім’ї
тощо.
Вторинна стадія характеризується розширенням кола суб’єктів і агентів
соціалізації. Індивід здобуває власний політичний досвід, вчиться робити
самостійні висновки щодо політичних подій. У зв’язку з цим визначальний
вплив на політичний розвиток особистості мають ті інститути, що
сприймаються як найбільш компетентні в питаннях політики, здатні
ефективно вирішувати хвилюючі суспільство проблеми. Так, наприклад, в
демократично розвинутих країнах молодіжні громадські організації є одним
із головних суб’єктів вторинної політичної соціалізації. В Україні
ступінь їхнього впливу значно нижчий, що обумовлено не досить високим
авторитетом подібних організацій серед української молоді.
Стадії політичної соціалізації існують не ізольовано одна від одної.
Аналіз того, яким чином суб’єкти і агенти політичної соціалізації
впливають на індивіда на кожній із стадій, є однією з головних умов
отримання об’єктивної інформації щодо політичної культури молоді,
особливостей її формування і розвитку.
ЛИТЕРАТУРА: 1. Матусевич В. Політична культура: теоретично-методологічні
проблеми дослідження // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 1998. –
№4-5. – С.5-20. 2. Политическая социология. – М., 2000. – С.293. 3. Про
становище молоді в Україні (за підсумками 1999 року). – К., 2000. –
С.158. 4. Бебик В.М., Головатий М.Ф., Ребкало В.А. Політична культура
сучасної молоді. – К., 1996. – С.112. 5. Про становище молоді в Україні
(за підсумками 1997 року). – К., 1998. 6. Вашутін О. Політична
соціалізація молоді в сім’ї і становлення політичної психології індивіда
// Людина і політика. – 2000. – №5. – С.67-71. 7. Моніторинг громадської
думки населення України (вересень 2001).– К., 2001. 8. Підліток у
великому місті: фактори та механізми соціалізації/ Під ред.
Л.Г.Сокурянської. – Харків, 2000. – С.206.
Американські дослідники Алмонд і Верба визначали політичну культуру як
сукупність пізнавальних, емоційних і оцінювальних політичних орієнтацій.
Перші характеризують знання про політичну систему, другі – прояви
політичних настроїв, треті – оцінки, сприйняття певних політичних
цінностей і ступінь відповідності результатів функціонування політичної
системи цим цінностям.
Соціологічні дослідження мали територіально-квотну вибіркову
сукупність, були репрезентативними за регіоном проживання, типом
поселення, віком, статтю, освітою респондентів. У 1999 році були
проведені наступні дослідження: опитування “Ціннісні орієнтації
населення” (грудень, N=223 респондентів віком до 28 років); опитування
“Політичні орієнтації населення” (березень, N=585; червень, N=313;
липень,N=466; серпень, N=423; вересень, N=753; жовтень, N=706). У червні
2001 р. було проведене опитування молоді віком від 14 до 28 років
(N=993).
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
