Реферат на тему:
Методика і технологія соціально-педагогічної роботи з групами, дитячими
і молодіжними об’єднаннями
ПЛАН
1. Методика діагностики підліткових та молодіжних груп.
а) тенденції неформального руху молоді;
б) причини росту чисельності неформальних груп;
в) основні підходи до класифікації неформальних груп.
2. Методика роботи соціального працівника та педагога з групами різного
спрямування.
3. Взаємодія соціального педагога з дитячими та молодіжними
організаціями.
1. Методика діагностики підліткових та молодіжних груп.
Насамперед, жити в суспільстві і бути відірваним від нього, одноосібно
досягнути та реалізувати свої потреби є значно важче, чи навіть просто
неможливо. Тому досягнути це в певній групі або молодіжному об’єднанні.
(Доцільна легенда про побудову вежі людьми.., „приказка: гуртом батька
легше бити”). Питання стосовно молодіжних об’єднань вже нами були
розглянуті. Очевидно, молодь об’єднується у групи. Група молоді – це
люди, які взаємодіють один з одним таким чином, що кожний впливає на
інших і сам знаходиться під їхнім впливом.
Ознаки групи:
– наявність між членами певних відносин;
– сформованість внутрішньої організації (роз приділення обов’язків,
статусів);
– усвідомлення кожним своєї приналежності до групи;
– груповий тиск, спонукання кожного індивіда до поведінки у
відповідності до прийнятих норм.
Розрізняють формальні і неформальні групи. Формальні групи формуються
керівництвом для вирішення певного завдання. Неформальна група, як
правило виникає сама (спонтанно), не має чіткого статусу в суспільстві.
Якщо формальна організація створюється по наперед розробленому та
продуманому плані, то неформальна є спонтанною реакцією на незадоволення
певного роду інтересів. (згадайте, яке визначення ми давали поняттю
„неформальний молодіжний рух”? – розуміють систему молодіжних субкультур
і широкої неорганізованої молодіжної активності в їх взаємозв’язку між
собою та суспільством).
а) Тенденції неформального руху.
По-перше, починаючи із 70-х років збільшилася кількість учасників
окремих неформальних організацій (Дані соціологічних досліджень дають
підстави стверджувати, що активними учасниками неформальних груп є 10–13
% від загальної кількості молоді). Зазначу, що діяльність більшості
неформальних груп є в межах закону, лише 6–9% характерні асоціативні
прояви. Всі ці факти свідчать, що це значна кількість молоді, яка
потребує до себе певної уваги.
По-друге, спектр інтересів стихійних груп, став досить широким. Якщо
15–20 років тому назад він зводився до десяти найменувань, то сьогодні
мова йде про значну кількість (спеціалісти називають їх в межах 70 –
200, в залежності від регіону). Найбільша кількість молоді входить в
число груп, які захоплюються сучасними напрямками музики, прихильників
естрадних співаків, танцями, захистом оточуючого середовища, політичні
крила.
По-третє, новий, більш вищий рівень організації цих груп. Багато цих
неформальних груп підтримують різноманітні стосунки між однотипними
групами (одного спрямування) у межах України, маючи загально признаних
лідерів.
По-четверте, сьогодні для неформальних груп властиве чітке
підпорядкування внутрішнім правилам та нормам. Неформальні групи
здійснюють суттєвий вплив на свідомість молоді, забираючи пальму
першості у інший інститутів соціалізації. Молодь, не знаходячи у сім’ях,
школах, навчальних закладах, можливостей для реалізації своїх потреб,
само реалізуються через неформальні групи.
По-п’яте, відбувається значне розширення вікового діапазону руху.
зокрема, нижня вікова границя – 12-13 років, верхня – 34-36 років.
По-шосте, розширилася географія виникнення неформальних груп. Вони
появляють не тільки у великих містах, але і у невеликих містечках, а
також і у селах.
Соціальному педагогові необхідно досліджувати та вивчати неформальні
групи через наступні причини:
– потрібно знати, що твориться в цій сфері, які спостерігаються
тенденції та напрямки для того, щоб могти управляти цим процесом.
– Малі неформальні групи слід розглядати як випадок функціонування і
розвитку суспільства. Вони є нашим суспільством в мініатюрі, а невеликі
групи значно простіше дослідити, аніж суспільство загалом.
б) Дослідимо причини росту чисельності неформальних груп.
З приводу цього питання на сьогоднішній день є кілька точок зору. В.
Куликов вважає, що ріст числа неформалів є реакцією на недоліки в роботі
з молоддю. Т. Шешокін переконаний, в тому, що причиною є значний
проміжок вільного часу, який незаповнений. На думку І.М. Ільїнського,
„сам факт виникнення і бурхливий ріст неформалів є сигналом того, що в
структурі молоді існують серйозні проблеми та протиріччя, значний
недолік в задоволенні інтересів та запитів”. Назвемо ще декілька
важливих причин:
– як наслідок бюрократій та формалізму у роботі із молоддю, прагнення
проявити самостійність;
– їхнє виникнення полягає у прагненні реалізувати тих нових потреб та
інтересів, задоволення яких здійснюється погано, або не здійснюється
взагалі державними структурами;
– як результат виникнення та необхідності задоволення соціальних
проблем;
– нагальна проблема у спілкування, адже сьогодні спілкування в сім’ї,
навчальному закладі не завжди задовольняють почуття одинокості;
– особливість молодіжного спілкування, „молодіжної свідомості”.
в) Основні підходи до неформальних груп.
Стратегія і тактика відносин державних структур до неформальних
організацій може мати декілька варіантів. А саме: ліберальний підхід,
адміністративно-репресивний підхід, підхід нетерпимості, демократичний
підхід. Коротко їх розглянемо.
Ліберальний підхід, це іншими словами бездіяльність по відношенню
неформальних груп. Власне таким є відношення до „неформалів” органів
влади у більшості країнах заходу. Влада вмішується в їхнє життя в тому
випадку, коли вони порушують закон. Такий підхід є сприйнятливий у
вільному, демократичному суспільстві, в якому кожен має право жити так
як вважає за необхідне. Поряд з цим, у такого підходу є ще одна сторона
– прагматичний розрахунок. Зовнішня агресивність, екстремізм, частини
молоді, споживацьке відношення до життя, демонстрації, скандали,
протести дозволяють владі відволікти увагу суспільства від проблем
молоді. Поки що такий підхід в Україні не є найбільш доцільним. З огляду
на те, що деякі представники сект нетрадиційної релігійності,
„хайлафісти”, проститутки, дворові команди та інші антисоціальні
неформальні угрупування є надзвичайно розпущеними в сексуальному житті,
вживають наркотики. Тому, деяке втручання держави просто необхідне.
Адміністративно-репресивний підхід заснований на перебільшенні
негативних сторін неформальних груп. Тому у влади з’являєте бажання „не
допустити”, „заборонити” цей рух. У результаті кількість таких груп не
скорочується, вони просто ідуть в підпілля. Такий підхід був характерний
у радянський період і не привів до позитивних результатів.
Історія нашого суспільства така, що ми тривалий час боролися із тими,
хто не так думає. Як приклад, можна пригадати наступну картину: на
початку 50-х років на вулицях міст з’являлися хлопці із дуже вузькими
брюками, яскравими шкарпетками, в туфлях на товстій „мікропорі”,
кольорова сорочка, широкий крикливий галстук, в клітинку широкий піджак
– це типовий одяг хлопця -„ стиляги”, плюс довгі коси, бакенбарди, а
іноді і борода. Зачіска під хлопця, дуже коротка спідниця, кофточка з
розрізом до пупця, туфлі на величезній „шпильці”, розмальоване
косметикою обличчя – це образ дівчини –стиляжки. Разом вони танцювали
„рок-н-ролл”, „твіст”, трималися вони визиваюче, розмовляли на своїй
мові, у якій присутні іншомовні англійські слова. По танцплощадкам їх
виловлювали оперативні працівники спеціальних органів, їх відносили до
людей, що низько впали, хоча нічого поганого в цілому у такому
неформальному русі просто не було.
Підхід на основі нетерпимості, як різновид адміністративно-репресивного
підходу. На основі цього в нашій країні завжди йшла боротьба то з
вальсом, то з джазом, то з рок-н-ролом, то з брейком, то з довгими чи
короткими спідницями, чи з широкими або навпаки з вузькими штанами, то з
довговолосими, або з бритоголовими. Поки, що в нашому суспільстві не
затвердився плюралізм думок, одягу, взуття, костюмів, зачісок, хоча вже
деякі демократичні зрушення в цій сфері є. старше покоління повинно
навчитися слухати і чути молодь, метод нотацій повинен замінити на метод
переконань, монолог на діалог, крики на повагу.
Демократичний підхід. Він означає конструктивно-реалістичний підхід на
становище речей і логіку розвитку суспільства, правильне розуміння
причин виникнення, суті, і шляхів розвитку неформальних груп. Потрібно
визнати, що існування таких груп в нашому суспільстві, як і в будь-якому
іншому є природнім і необхідним явищем. Вони мають як позитивне так і
негативне. Проблема у співвідношенні позитивного і негативного.
Позитивне повинно підтримуватися, а негативне розумними способами
нейтралізовуватися. Тобто неформальний рух повинен бути оптимально
управляючим зі сторони держави.
Соціально-педагогічна діяльність проводиться як із формальними так і з
неформальними групами, починаючи від класних чи студентських груп і
закінчуючи групами молодіжної субкультури. Одним із напрямків такої
діяльності може виступати відвернення конфлікту між формальними та
неформальними організаціями, встановлення партнерства між ними,
виконання неформальною групою тих завдань, які вирішує формальна
організація.
Зупинимося більш докладно власне на методиці діагностики підліткових та
молодіжних груп. Діагностика таких групи має на меті визначення
спрямування групи, її складу, структури, взаємовідносин, уточнення
орієнтації та планів членів групи.
До кількісних показників, які слід встановити належать: віковий і
кількісний склад групи, соціальний та статевий склад, тривалість
існування , частоту та тривалість зустрічей членів, місця зустрічей,
кримінальне минуле членів, рівень групового розвитку (стадія розвитку),
відповідальність за групову діяльність (лідерний склад).
До якісних показників відносять: підготовленість до спільної діяльності,
яка виражається в ефективності та результативності, характер, мета,
мотиви і спрямованість діяльності, рівень організованості,
колективність, конфліктність, внутрішня структура, типи спілкування і
відносин, запити та способи їхнього задоволення, норми і цінності.
До методів, яки може використовувати соціальний педагог чи працівник
належать спостереження, опитування, соціометричні методики, тести,
аналіз продуктів діяльності, метод експрес оцінок. Вибір методів
діагности визначається метою дослідження та певними обмеженнями (по
часу, ресурсам, професійній компетенції).
У діяльності соціальних спеціалістів використовується паспортизація
підліткових та молодіжних груп. Паспорт неформальної групи заповнюється
в результаті: аналізу бесід з членами груп; співставлення інформації,
яка отримана від різних осіб, після чого проводять взаємо доповнення та
виключення неправдивої інформації. Як результат заповнюється „Паспорт
неформальної групи” (його складові ми дослідимо на практичній роботі та
спробуємо його заповнити).
У програму діагностики групи слід також включити комплекс методик, які
допоможуть у вивченні особистості лідера даної групи. Лідер часто
визначає направленість групи, її відкритість зовнішнім контактам,
можливість переорієнтації, корекції установок і діяльності групи.
Самостійним напрямком виступає діагностика оточення, в якому живе та діє
та чи інша група. Увага концентрується на уточненні місця і ролі в групи
в структурі того чи іншого колективу та суспільства в цілому. В рамках
проведення діагностичних процедур необхідно виділити методи
прогнозування поведінки групи. Мета прогнозування – виявити можливі
позитивні моменти в роботі з тією чи іншою групою. Логіка міркування
спеціаліста, стосовно прогнозування, повинна бути побудована наступним
чином: як змінюються інтереси і потреби групи, яке майбутнє у даної
групи.
2. Методика роботи соціального працівника та педагога з групами різного
напрямку.
Для того, щоб працювати із неформальними групами, потрібно чітко
усвідомити до якої саме категорії вона належить, тобто доміно коротко
зупинитися на класифікації. На сьогоднішній день існує чимало різних
типологій, найбільш цікавими є наступні дві.
Перша, і найбільш поширена типологія пропонує ділити існуюче
різноманіття неформальних груп на:
– просоціальні, діяльність яких узгоджується із суспільними цінностями
та установками;
– асоціальні, діяльність яких не узгоджується із суспільними цінностями
та нормами. Члени цих груп ведуть асоціально-кримінальний спосіб життя і
здійснюють різні правопорушення;
– кримінальні, яким характерно здійснення кримінальної діяльності, що
призводить до деперсонізації особистості.
На сьогоднішній день така класифікація є вже надто спрощеною і не
відображає всього різноманіття неформальних груп. Відповідно до другої,
яка запропонована І.Ю. Сундієвим можна виділити:
– групи агресивної самодіяльності. (спортивні фанати, екстремістські
неонациські групи лівого толку: ремонтники, любери, консерватори,
контролери, законники, чистильники, комісари; екстремістські неонациські
групи правого толку: неонацисти);
– групи епатажної самодіяльності (епатаж – скандальна вихідка,
поведінка, яка порушує загальноприйняті норми. Сюди належать: панки,
мажори (псевдоамериканці, псевдонімці), рокери, попери);
– групи культурної самодіяльності (бітломани, ньювейщики, рокабілі і
мракобілі, хардрокери, металісти, лохи, брейкери, хіпі, хакери);
– групи економічної самодіяльності (кооперативно-підприємницькі
організації);
– групи соціальної самодіяльності (екологісти, групи милосерддя);
– групи політичної самодіяльності (неформальні групи в підтримку
політичних рухів та партій).
Знання цих та інших підходів до класифікації дає можливість соціальному
педагогові чи соціальному працівникові в ситуації діагностики конкретної
групи максимально точно провести ідентифікацію, спрогнозувати можливість
та наслідки членства у цій групі для особистості.
Найбільшої уваги потребують асоціальні неформальні групи, тому слід
дослідити етапи їх зародження. Зародження таких груп відбувається не
відразу, а існує декілька можливих причин:
– деформації у сімейних відносин, недоліки у навчально-виховній сфері
навчальних закладів;
– порушення нормальної взаємодії підлітків з соціальним середовищем,
поява перших форм дезадаптації та девіації, відсутність твердих поглядів
та переконань;
– перенесення комунікативної активності підлітків у сферу вільного часу,
яке носить пошуковий характер, і в зв’язку із цим збільшення у них
неформальної, стихійної неорганізованої асоціальної діяльності та
відносин;
– відчуження підлітків від первинних соціально-корисних груп (сім’ї,
класу);
– поява в рамках соціально-корисних груп перших ознак асоціальної групи,
яка виражається в аморальних поглядах, нормах та цінностях, які
вступають у протиріччя із установками офіційної організації;
– наявність поза межами соціально-корисних груп асоціально відмежованих
осіб, які схильні до анти суспільної поведінки.
Соціально педагогічна діяльність з різними групами може реалізовуватися
по декільком напрямкам:
– використання потенціалу існуючих про соціальних груп для вирішення
завдань по реабілітації чи корекції особистості; можливе також
здійснення про соціальним групам необхідної підтримки;
– ініціювання груп соціального спрямування, наприклад груп милосердя;
– сумісна діяльність з організаторами дитячого та молодіжного руху по
переорієнтації асоціальних груп в про соціальні (дезорганізація);
– сумісна діяльність з психологами, батьками, педагогами по виведенню
окремих неповнолітніх із групи асоціального спрямування та
переорієнтації їхньої поведінки (реорганізація).
Останніх два напрямки у діяльності соціальних працівників є найбільш
дієвими. Дезорганізація асоціальної групи передбачає процес, який
спрямований на руйнування її структури – зв’язків між членами групи,
внутрішньої дисципліни, узгодженості. При цьому група розпадається, але
асоціальне спрямування окремих членів може зберегтися. Реорганізація
передбачає не тільки перебудову структури асоціальної групи, але й зміну
її спрямування. Необхідно пам’ятати, що досягнути переходу всіх
асоціальних груп, які існують в суспільстві – нереально. Деякі
асоціальні групи руйнують спеціальні органи міліції.
Для проведення дезорганізації та реорганізації необхідною умовою
виступає входження працівника в довіру і контактні відносини з членами
групи. Цього можна досягнути шляхом контакту насамперед із членами, які
займають антагоністичну позицію. Зазначу, що якихось універсальних
рекомендацій у цьому випадку не має і не може бути.
Для того, щоб нейтралізувати діяльність групи спеціалісти радять:
виявити найбільш авторитетних осіб; вивчити їх інтереси, ролі
схильності; здійснювати за їхньою поведінкою постійний контроль і по
можливості включати в суспільно-значимі види діяльності і навіть
запропонувати певні керівні ролі; вести виховну роботу з лідером групи,
спрямовуючи його до розкриття своїх планів та зміни своїх поглядів та
позицій; проводити виховну роботу з членами групи з метою відриву їх від
лідера і нейтралізації його впливу; вводити в групу осіб, які мають
позитивну спрямованість з метою руйнування групи з середини.
Якщо не вдається переорієнтувати групу її слід зруйнувати. До руйнування
групи ведуть: посилення невдоволення в групі, емоційне незадоволення в
результаті постійних невдач, сварок, конфліктів, послаблення між
особистісних зв’язків в групі, девальвація групових цінностей та норм,
прагнення окремих членів вийти із складу групи. Слід знати, що
руйнування діяльності групи не є панацеєю. Вони лише тимчасово
призупиняють свою діяльність, або ділять на менші складові структури, а
з часом знову можливе об’єднання. Таким чином, слід більше часу
приділяти не руйнуванню групи, а її реорганізації.
3. Взаємодія соціального педагога з дитячими та молодіжними
організаціями.
Соціальні педагоги та працівники, співпрацюючи із громадським
організаціями може:
– створювати умови для розвитку лідерського активу;
– допомагати у визначенні домінуючих цілей діяльності, попереджувати
можливі труднощі;
– допомагати у написанні конкурсних проектів;
– привертати увагу державних і місцевих органів влади до вирішення
проблем громадських організацій;
– налагоджувати взаємодію дитячих і молодіжних організацій з іншими
соціальними групами;
– організовувати роботу МГО, яка б була спрямована на здійснення
допомоги однолітками та іншим людям (слід організувати підготовку до
такої діяльності: дати декілька варіантів вибору майбутньої діяльності);
– готувати членів ДМГО до соціального самозахисту, формувати соціальні
знання і вміння для того, щоб вони краще змогли адаптуватися в системі
соціальних відносин, були готові до реалізації своїх функцій;
– здійснювати педагогічну корекцію соціальної поведінки і соціальних
зв’язків, які би сприяли оптимальному розв’язанню конфліктів;
– здійснювати профілактику асоціальної поведінки, це забезпечується
роботою з кожною дитиною чи молодою людиною, яка є членом організації.
Література:
Волков Ю. Г., Добреньков В.И., Кадария Ф.Д., Савченко И.П., Шаповалов
В.А. Социология молодежи: Учебное пособие / под ред. проф Ю.Г. Волкова.
– Ростов-н /Д.: Феникс, 2001.
Головатый Н.Ф. Соціологія молодежи: Курс лекций. – К., 1999.
Головенько В.А. Український молодіжний рух у ХХ столітті. – К., 1997.
Кравченко А.И. Социология: Учеб. пособие для студ. высш. пед. Учеб.
заведений. – М. Издательский центр «Академия», 2002.
Павловский В.В. Ювентология: проект интегративной науки о молодежи. –
М.: Академический Проект, 2001.
Про становище молоді в Україні. Щорічна доповідь президента України
Кабінету Міністрів та Верховній Раді України.
Черниш Н. Соціологія. Курс лекцій. – Львів: Кальварія, 2003.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
