Сценарій
Літературно-мистецьке свято за творчістю І. Франка «Тричі являлася мені
любов»
Читець Тричі мені являлася любов
Одна несміла, як лілея біла,
З зітхання мрій уткана, із снов
Сріблястих, мов метелик, підлетіла.
Купав її в рожевих блисках май,
На пурпуровій хмарці вранці сіла
І бачила довкола рай і рай!
Вона була невинна, як дитина,
Пахуча, як розцвілий свіжо чай….
Ведучий. «Значний вплив на моє життя, а значить, також на мою літературу
мали зносини мої з жіноцтвом. Ще в гімназії я закохався в дочку одного
руського священика, Ольгу Рошкевич…» (І. Франка).
Ведуча. І. Я. Франко, працюючи репетитором у сина сільського священика
Михайла Рошкевича, знайомиться з його донькою Ольгою. Дівчина приваблює
поета розумом, неабиякою делікатністю в поведінці, щирим поглядом
великих мудрих очей.
Ведучий. Згодом поет палко закохується в Ольгу, дівчина відповідає йому
взаємністю. Вони проводять багато часу разом. Франко залучає Ольгу до
літературної діяльності. Врешті-решт, Франко прохає Ольгу стати її
нареченою. Батькам дівчини подобається її обранець.
«Ольга Рошкевич. Ця книга була першим виявом приязні і почувань Івана
Яковича до мене, її я берегла все життя, як спогади про ті світлі і
бентежні, романтичні та пристрасні дні нашого кохання, сповідань,
мрій…
У дитинстві нам, дітям священика, заборонялось бавитися з селянськими
дітьми, ми мали сидіти в покоях, вчитись світських манер та опановувати
різні науки, дбати, щоб личко мало білий колір, а не було спалене
сонцем, як мужицьке. Що могло нас цікавити ще? Тільки Іван Якович своїми
палкими розмовами про життя народу зумів нас з сестрою Михайлиною
повернути обличчям до реального життя, зробив наше життя цікавим,
сповненим змісту. А я не могла стямитися від щастя! Невже Господь такий
милостивий до мене? Невже я буду іти пліч-о-пліч все життя з людиною,
якою не просто захоплююсь, поважаю, а яку до нестями кохаю? Нещастя
впало на нас раптово… Франко був заарештований «за соціалізм». В нашім
домі було проведено обшук. По околиці поповзли чутки, що Іван Франко
страшний злочинець. Репутація мого шанованого батька катастрофічне
падала. А я стала «притчею во язицях». Боже! Ліпше б на мою голову
посипались каміння, здається, його удари у мене б стало сили стерпіти.
Але злі чутки, облудні плітки, наговори, мовляв: іч яка грамотна, за
розумного хотіла вийти заміж — а ледь не вийшла за злочинця, — я не мала
сили того винести.
А мій батько наказав мені раз і на завжди викинути з голови і викреслити
зі свого життя Івана Яковича. Я спробувала не покоритися волі батька,
твердо промовила: «Або Франко, або монастир». (Виходить)
Ведучий. Так чи міг хто встояти перед волею Михайла Рошкевича —
жорстокого в поведінці, точніше, деспота, від гніву якого в хаті всі
тремтіли. Спочатку Ольга находить змогу посилати листи Франку. В їх
листах ще повно надії на спільне життя і щасливе майбутнє. В кожному
листі рясніє від слів «кохання», «коханий», «кохана», «любимий».
Читець Хвилі щастя золотого,
Всі надії, думи, сни,
Пісні, втіхи серця мого,
Дні свободи і весни.
Все, все, що лиш завдячую
Згадці про твою любов,
Я в день нинішній желаю —
Сто раз більше — тобі знов!
Ох чи ти ще пам’ятаєш
Слово друга, світе мій?
Чи о тім коли згадаєш,
Що забрала спокій мій?
Ведуча. Час спливає, і Ольга починає боятися за своє щастя. А, може,
Іван, зміниться, закине ту свою роботу, щоб тільки могли побратися.
Ведучий. Франко не зрозумів Ольги. Він не міг припустити думки, що для
свого особистого щастя мав покинути свої переконання… А в домі Ольги
кожен день сварки. Мати дівчини нарікає на свою долю, що нагородила її
такою дочкою, на котру тепер показують пальцями і з котрої сміються
горобці… А про батька вже не варто й говорити…
Ведуча. І ось одного дня в Лолині, в домі Рошкевичів, з’являється
Володимир Озаркевич, син посла, громадського діяча, який зовсім
несподівано просить у батьків руку… Ольги. Ольга довго і слухати не
хотіла про Володимира. Та, зрештою, Ольга дає свою згоду і виходить
заміж за Озаркевича, сподіваючись звільнитися від деспотії батька.
Ведучий. Шлюб Ольги з Володимиром Озаркевичем було укладено в Лолині 14
вересня 1879 року. Довго ніхто не міг зрозуміти, що змусило Озаркевича
одружитися на дочці збіднілого священика, яка до того ж мала ще підупаду
репутацію. Тільки потім все стало ясно. Володимир свідомо, нехтуючи
своєю кар’єрою, переносячи глузування близьких, простягнув руку колишній
Франковій нареченій. Простягнув із поваги і пошани до Франка. А його дім
завжди був відкритий для друзів Франка.
Ведуча. Для Франка заміжжя Ольги було ударом. «А чи справді-таки Ольга
його любила?» — закрадаються сумніви в душу поета.
Читець І ти лукавила зо мною!
Ах ангельські слова твої
Були лиш облеском брехні!
І ти лукавила за мною!
Ох, чи не в сні
Любились щиро ми з тобою?
І серце бідне рвесь у мні,
Що ти злукавила зо мною!..
Ведуча. Ольга з болем говорить про несправедливість Франка до неї і
намагається переконати його в тому, що не фальшивила у своїх почуттях.
Читець Я не лукавила з тобою,
Клянуся правдою святою!
Я чесно думала й робила,
Та доля нас лиха слідила.
Що чиста щирість говорила,
Вона в брехню перетворила,
Аж поки нас не розлучила.
Не я лукавила з тобою,
А ви лукавство в нашім строю —
Дороги наші віддалило
І серця наші розлучило,
Та нашої любові не убило.
Ведуча. Ольга казала правду, бо любов до Франка вона пронесла в своїм
палкім серці через усе життя.
Ведучий. Драма любові Ольги Рошкевич та Івана Франка — типова для
минулого. Суспільство відкинуло його від себе, а її посадило біля
домашнього вогнища.
Ведуча. Він сплів зі свого болю найкращі поезії. (Музика) Ведуча. Чи
прихильною була доля до Франка чи ні — судити вам, але вона подарувала
йому ще один шанс, надію, сподівання — його друге кохання, яким стала
надзвичайно вродлива, рафінована аристократка Юзефа Дзвонковська.
Читець Явилась друга — горда княгиня,
Бліда, мов місяць, тиха та сумна,
Таємна й недоступна, мов святиня,
Мене рукою зимною вона
Відсунула й шепнула таємно:
«Мені не жить, тож: хай умру одна».
І мовчки щезла там, де вічно темно.
Ведучий. Одноповерховий будинок панів Дзвонковських, які були відомі і
шановані ще при королі Сігізмунді, славився своєю гостинністю, тон серед
гостей задавала тітка Юзефи Дзвонковської — Текля Бобро-вицька. Вона
вперто вважала себе парижанкою, хоча їй у цьому заважало не дуже
французьке ім’я. Сім’я Дзвонковських належала до польських емігрантів,
тому саме в цьому будинку з часом почали збиратися ті, хто Цікавився
темою польської інтелігенції, організувався гурток, до якого входило і
чимало українців, серед яких був Іван Якович Франко. Юзефа Дзвонковська
була окрасою цього гуртка. Але дехто вважав, що на Юзефу мала великий
вплив витончена тітка Текля, яка дивилася на деяких учасників гуртка як
на звичайнісіньку голоту, хлопів.
Ведуча. На Франка Юзефа справила сильне враження. Він оцінив її
критичний розум, зрозумів, що її наліт «польськості» швидко злетить,
опаде, а наверх зрине людина, одне слово, Франко покохав її. Мало того,
він вирішує, що після Ольги Рошкевич Юзефа — саме та жінка, яка може
стати його дружиною. І ось приїзд до Дзвонковських. Розмова з Юзефою…
Але вона не відповідала на його почуття. Відмова Юзефи вразила його. Він
думає, що це аристократичне походження заважає їй поріднитись із ним.
Він звинувачує її в цьому і надсилає їй вірша…
Читець Я й забув, що то осінь холодна,
Я й забув, що то смерті пора,
Я й забув, що ти кров благородна,
Що між нами безодня стара,
Що між нами народнії сльози,
Що побити нам зовсім не слід,
Я й забув, що столітні погрози
Відлучили від мого твій рід…
(Виходить Юзефа.)
Юзефа. «Цей вірш на мене справив прикре враження. Несправедливість його
гніву змусила написати мені відповідь: «Пане, ви звинувачуєте мене в
кастовості, якої і сліду немає в моїм поводженні. На основі чого ви
зробили висновок про мою гордість і аристократичні капризи, може, на
основі кількох, кинутих жартома фраз, які ви сприйняли серйозно?… Тож
знайте, що людей, а особливо чесних, я ціную більше, ніж зірки. Щодо
національності, то до українського народу, хоч його ще мало знаю,
прив’язалася щиро, і вам це відомо. Ви прагнете взяти за дружину особу,
яку погано знаєте, до якої не маєте довір’я — згідно з моїми
переконаннями, — це є легковаження почуттями, яке не принесе нам
сподіваного спокою і щастя. Сердечне вітаю пана. Юзефа». (Виходить)
Ведучий. Вона не відповіла взаємністю, він страждав. Лиш потім довідався
про справжню причину відмови — і в його поезії зринуть квіти неминучої
розлуки…
Цвітко осіння,
Бита сльотою.
Чом тяжкий мені
жаль за тобою?
Стрівшії мельком
Тебе на своїм путі,
Чом ж не можу
Я тебе забути?
І пробери мене
Тре піт таємний,
Але втиша мене
Голос неземний:
«Ні друже, ні, не нам
снить про жизнь любу,
Буря осіння нам гране до шлюбу.
Рада б життя прожить.
Друже, при тобі,
Та вже зима біжить, що,
Може, нас зложить в
Спільному гробі».
Ведучий. Юзефа була хвора на туберкульоз. Скоріше чи пізніше хвороба
мала привести її в могилу. Тому не могла стати його дружиною. Відмовила,
як і всім- іншим, хто прохав її руки. Інші не знали нічого, а Франку
вона сказала. Чесно і відверто. Вона зреклася від нього заради нього.
Він зробив би так само… (Музика)
Ведуча. Що ж посилає Франку доля втретє— випробування чи справжню любов?
На це питання, мабуть, не зміг би однозначно відповісти і сам Іван
Якович.
Читець Явилась третя — жінка чи звір.
Глядиш на неї — і очам приємно,
Впивається її красою зір.
То разом страх бере, душа холоне,
І сила розпливається в простір.
Ведучий. «Фатальне для мене було те, що, вже листуючись з моєю
теперішньою жінкою, я здалека пізнав одну панночку і закохався в неї.
Отся любов перемучила мене дальніх 10 літ, під її впливом були написані
«Маніпулянтка», «Зів’яле листя», дві п’єси в «Змарагды» і ненадрукована
повість». (Із листа І. Я. Франка до А. Ю. Кримського)
Ведуча. Особа Целіни Зигмунтовської, в яку закохується Франко,
зацікавила багатьох. Навколо Франка почали кружляти чутки: «Чи прав-їа,
що Зигмунтовська жила в домі поета? Чи через неї з’явилося його “3ів’яле
листя»?… То хто ж вона, оспівана, як ні одна до цього і після цього
жінка, в кращих ліричних поезіях Франка? Хто вона, Целіна Зигмунтовська?
Ведучий. Широкому колові про Целіну Зигмунтовську вперше оповів син
Франка, Тарас, у книзі «Про батька». «Пізнався — писав Тарас Франко, —
Іван Якович з Целіною Зигмунтовською ще в Дрогобичі, коли та сиділа при
поштовім віконці й обслуговувала публіку. Франко почував себе при ній
несміливим, ні постаттю, ні красою не міг її заімпонувати. Його розуму
дівчина не бачила, творів не знала і не його слави бажала, а маєтку,
якого у Франка не було… Целіна вийшла заміж за поліцейського комісара,
мала з ним двох дітей і швидко повдовіла».
Ведуча. Целіну виховувала її тітка. Все виховання зводилось до того, щоб
вигідно вийти заміж. Майбутнє кожної порядної жінки — в кишені чоловіка.
Якщо чоловік матиме гроші і добру посаду, то все буде добре. Цих
настанов Целіна дотримувалася протягом свого життя.
(Виходить Целіна,)
Целіна. Видаючи кореспонденцію, я часто помічала, що мене «пасе» очима
якийсь молодик. Співробітники сказали мені, що це Іван Франко, газетір
чи ще щось у цьому роді, тобто людина непевних занять. Потім на мою
адресу почали приходити листи від якогось невідомого. Мені подобались ті
листи, гарно написані. Одного дня Франко підійшов до мого віконця й
запитав, чи буде відповідь на листи невідомого? Я близько придивилась до
Франка. Ні, він мені абсолютно не подобався Мені завжди подобались
брюнети з синіми очима, а Франко був рудий та й прізвище мені його не
сподобалось…
Він слідував за мною скрізь, як тінь. То тривало мене слово, хотів
підступити ближче, годинами вистоював перед моїми вікнами… Потім він
зник. Але одного дня знову з’явився на пошті у супроводі якоїсь гaрної
брюнетки. Товаришки по роботі сказали, що то дружина Івана Франка. Я
полегшено зітхнула: нарешті буду мати спокій…
Ведучий. Так, дійсно Іван Франко одружується з курсисткою Ольгою
Хоружинською, але чи був увінчаний любов’ю той шлюб? Ні. Поет не може
витравити з серця кохання до Целіни, яка раптово виїхала зі Львова.
Франко пише їй листи, часто їздить у Перемишль, де на той час живе
Целіна, присвячує їй свої вірші. Здається, рана ніби загоїлась, і настав
довгоочікуваний спокій. Зовнішньо він, дійсно, став спокійний, тільки
час від часу в його записнику з’являються вірші, подібні до цього…
Звучить вірш «Чого являєшся мені у сні».
Ведуча. Та несподівано Целіна знову з являться у Львові. Приїзд Целіни
до Львова знову викликає у Франка неспокій. Біль, розпач, скарги на долю
тепер сплітаються в одне ціле. Для Целіни ж він нецікавий навіть тепер.
Що він, жонатий мужчина, якого обсіли діти, може дати їй? Та й, окрім
того, він русин, українець. Не для неї. І Целіна виходить заміж вдруге
за працівника суду — чоловіка видного та багатого. Целіна з чоловіком та
дітьми оселяються в гарному будинку, повз який часто ходить у справах
Франко.
Читець Ось тут моє щастя! Як низько! Як близько!
Та як же далеко навіки!
І крається серце, та висохлії сльози,
Огнем лиш повіки.
Гаряче чоло я, в долоні зціпивши,
Втікаю від тихої хати,
Мов ранений звір той тікає у нетрі,
Щоб в своїй берлозі здихати.
Ведучий. Збірка поезій «Зів’яле листя» вийшла Львові 1896 року. У
передмові до збірки Іван Франко писав: «Герой отих віршів — чоловік
слабкої волі та буйної фантазії, з глибоким чуттям та мало спосібний до
практичного життя».
Ведуча. Хто ж зробив з мужнього каменяра людину слабкої волі? Целіна? У
чому її провина? Провини ніякої немає. Була звичайна жінка, яких повний
світ. Мала свої плани, свої розрахунки. Чи винна була в тому, що її
образ взяв за об’єкт свого «невиплаканого серця» Франко? Ні… то вже
була така його зла доля. (Музика)
Ведучий. А хто ж була та, яка подарувала великому поетові чотирьох
прекрасних дітей, яка розділила з ним всі радощі і біди його, яка
зносила глузування і презирство невдоволених нею галичан і яка не
заслужила жодного ліричного рядка поезії свого чоловіка?
Франко в жодних своїх спогадах не назвав її «люблю», «кохаю», вона Для
нього тільки «жінка, котра була поруч…».
Ведуча. Дружина Івана Франка — Ольга Хоружинська — слобожанка із села
Борки, що на Харківщині. Вона часто жила у своїх родичів Разом із
старшою сестрою Антоніною в селі Тимофіївка, що біля Сум. Пізніше сестра
Ольги, Антоніна, влаштовується працювати вчителькою в Сумській гімназії
і забирає до себе Ольгу та молодших сестер. Опісля Антоніми вдається
влаштовувати Ольгу до Харківського інституту шляхетних дівчат.
Ведучий. Знайомиться Франко зі своєю майбутньою дружиною в Києві. Ольга
своєю привітністю впадає в око Франкові. Він теж їй сподобався. Поет
прохає Хоружинську вийти за нього заміж, не приховуючи при цьому, що у
своїй дружині він хоче бачити перш за все друга…
Ведуча. Франко від’їздить до Львова. Ольга пише йому листи російською
мовою і просить вибачення, що не вміє добре говорити і писати
по-українськи. Франко заспокоює її і відповідає, що якою б мовою не були
написані її листи до нього, вони будуть все одно дорогі і милі для
нього. «Адже ж я знаю, що Вам ніде було вивчитись української мови, то ж
чого тут соромитись. Нехай червоніють ті, котрі не дають українцям
вчитись на своїй рідній мові».
Ведучий. Як прийняла Ольгу Хоружинську Галичина? Спершу вдаваною
ввічливістю та чемністю. А потім на Ольгу починають сипатися
звинувачення, навіть з боку друзів Франка, в непрактичності, в невмінні
вести господарство, в ненавченості до бесіди, в нездатності влаштувати
безтурботне життя великій людині.
Ведуча. А між тим Ольга була весь час поруч зі своїм чоловіком, мусила
виховувати чотирьох дітей, терпіти депресії, в які впадав Франко,
пропускати повз вуха плітки добродійок про подружню невірність чоловіка
і підставляти своє жіноче тендітне плече, коли чоловікові несила було
зносити життєві труднощі та негаразди.
Ведучий. А чи хотілося б кому-небудь із заміжніх жінок почути від
власного чоловіка такі слова: «З теперішньою моєю жінкою я оженився без
любові, а з доктрини, що треба опинитися з українкою, і то більш
освіченою, курсисткою. Певна річ, мій вибір був не архіблискучий і,
мавши іншу жінку, я міг би розвинути краще і доконати більшого, ну, та
дарма, судженої конем не об’їдеш». (Так писав І. Я. Франко до А. Ю.
Кримського.)
Ведуча. Ольга все життя жаліла, що одружилася з Франком в травні, бо ж
знала недобру прикмету, що ті, що одружуються в травні, — ніколи не
матимуть щастя… (Лунає музика.)
Після смерті Франка Ольга заслабла. Це було взимку. Вона грала на
піаніно… їй марилися білі коні, що мчать її, тендітну панночку з Києва
до Львова, аби захистити Франка від отого божевільного світу. Ось вона,
повна відчаю і болю, хоче вже спинити їх нестримний біг, та коні вихором
промчались по засніженому безмежному полі, не зупиняючись…
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
