Сутність інформаційного простору як парадигми суспільного розвитку
Починаючи з останніх років XX століття активно стали вживати у засобах
масової інформації та в науковому обороті такі вирази як “віртуалізація
суспільства”, “віртуальна спільнота”, “інформаційний простір”,
“інформаційний ресурс” тощо. Широке розповсюдження нової термінології є
симптоматичним, оскільки воно відображає зростаючу роль комп’ютерних
технологій для повсякденного життя людей, науки і публічного управління.
Зазначені терміни часто використовуються для характеристики певних
зрушень, які відбуваються в різних сферах суспільного життя в зв’язку
інформатизацією, технологізацією соціального управління, формуванням
соціально-технологічного типу знань та інших процесів, пов’язаних з
формуванням нового стану сучасного суспільства[4; 5; 8]. Зазначені
процеси властиві також для українського суспільства, в якому
вдосконалення діяльності органів публічної влади, розв’язання проблем
прозорості їх діяльності та доступності до інформаційних ресурсів,
розвиток науково-технологічної сфери є нагальними проблемами. Це
потребує, серед іншого, системної трансформації інформаційної
діяльності, насамперед, органів державної влади на основі обґрунтованих
теоретико-методологічних підходів щодо використання інформації та знання
в цілях суспільного розвитку[19]. Інформація та знання (інформаційні
ресурси) є когнітивним базисом сучасного інформаційного простору, що й
визначає актуальність проблематики, яка зазначена в назві цієї статті.
Сучасні суспільства живуть в умовах надмірної кількості інформації і
одночасно дефіциту знань. Цей фактор особливо негативно позначається на
пострадянських країнах, які знаходяться в процесі трансформації.
Економічні, політичні, соціальні, культурні кризи, які виявляються на
пострадянському просторі, детерміновані, насамперед, кризами ідей у
відповідних сферах публічного управління. Подолання кризового стану
залежить, серед іншого, від здатності розробляти інформаційну політику
щодо формування інформаційного простору відповідно до національних
інтересів. В зв’язку з цим виникає необхідність у
теоретико-методологічному аналізі окремих понять інформаційної сфери в
соціально-культурному та управлінському аспектах в контексті формування
елементів інформаційного суспільства як нового типу соціальної
організації. Предметом цього аналізу є поняття інформаційного простору,
стан та параметри якого є суттєвими характеристиками переходу від
індустріального до інформаційного суспільства, концепт якого сьогодні
ототожнюється з демократичним суспільством. Необхідність такого аналізу
виникає також в зв’язку з вільністю застосування цього поняття, що є
неприпустимим методологічним прийомом в тих випадках, коли йдеться про
наукове обґрунтування стратегії суспільного розвитку на основі
використання інформаційного простору держави та її інформаційних
ресурсів. Саме в цьому контексті виникає проблема інформаційного
простору як наукового поняття, що потребує методологічно вивіреного
змісту. І хоча цей термін часто вживається в контексті вдосконалення
діяльності органів публічного управління та суспільного життя, його
точна семантика не розкривається, а соціально-культурний аспект фактично
не відокремлюється від технологічного. Виключенням є невелика за обсягом
стаття М.М Слюсаревського, в якій інформаційний простір розглядається як
об’єкт політико-психологічного аналізу [13].
У науковому і публіцистичному дискурсі термін “інформаційний простір”
застосовують в різних контекстах для позначення системи зовнішніх та
внутрішньоорганізаційних потоків інформації, які в свою чергу, можуть
мати різні характеристики з точки зору джерел, змісту, методів збору,
передачі та інтенсивності обміну інформацією тощо[5, с. 24]. Він також
може використовуватися у словосполученні, що вказує на певну сферу
суспільної діяльності, яка охоплюється конкретною системою потоків
інформації. В цьому сенсі говорять про інформаційні економічний,
науково-технічний, освітній тощо простори. Вживання цього терміну в
зазначеному контексті не несе в собі особливого евристичного потенціалу,
оскільки більшою мірою вказує на просторові та суто технічні і
технологічні аспекти обміну інформацією. Евристичний зміст цей термін
набуває в разі вживання його як конструкту, що характеризує процес
застосування інформації в якості інструменту впливу на цільові групи
або, за термінологією французького соціолога П. Бурдьє, на соціальних
агентів[3], діяльність яких спрямована на суспільний розвиток.
Характеристики інформаційного простору в цьому аспекті є основними
ознаками соціально-культурної революції, яка засвідчує про перехід від
індустріального до інформаційного суспільства – нового типу соціальної
організації, в якому інформаційний простір виступає одним із ключових
факторів суспільного розвитку.
За думкою ряду критиків концепцій інформаційного суспільства
необґрунтованість висновку щодо формування нового типу цивілізації
спричинена ототожненням таких феноменів як інформація та знання [3, с.
604; 2, с. 9]. Однак ігнорування різниці між ними можна пояснити досить
складною епістемологічною ситуацію щодо цих понять. У певних межах цією
різницею можна нехтувати, оскільки перше і друге є продуктом
інтелектуальної діяльності людини. Підкреслимо, що по сьогодні немає
чіткого визначення інформації, хоча цій проблематиці присвячено безліч
наукових і науково-популярних праць, де ми можемо зустріти як вузькі,
так і широкі інтерпретації інформації. Змістовний аналіз окремих
наукових підходів до феномену інформації виходить за рамки нашої статті.
Однак без розуміння сутності співвідношення “інформації – знання” ми не
зможемо методологічно коректно розглянути проблему інформаційного
простору. Для цього скористуємось результатами праць, в яких досить
ґрунтовно проаналізовано феномен інформації та етапи становлення
наукових уявлень про нього [11;14].
Для аналізу сутності інформаційного простору застосуємо інструментальне
значення інформації як повідомлення (message) [14, с.179], але з
орієнтацією на критерії, за якими Н. Луман пропонує розрізняти поняття
інформації та знання. Уточнюючи цю позицію, підкреслимо, що йдеться про
соціальну інформацію, оскільки окрім інформації, що циркулює в
суспільстві, розрізняють біологічну та машинну (технічну) інформацію,
інтерпретації якої укладаються в природничу концепцію інформації. Отже,
Н. Луман вважає, що інформацію слід визначати, по-перше, через
“подію”, по-друге, через “розрізнення”. За таким підходом повідомлення є
інформацією у випадку, якщо воно містить в собі елемент раптовості та,
в цьому сенсі, є подією для адресата. Після завершення акту
інформування повідомлення втрачає якість інформації. Критерій
“розрізнення” означає, що повідомлення дає можливість адресату визначити
різницю між існуючим та можливим (майбутнім) станом речей. Номінатом
такої інформації може бути термін “семантична інформація”, який було
запропоновано українським вченим Ю.М. Канигіним. Він виділяє три
особливості реакцій будь-якої цілеспрямованої інтелектуальної системи на
семантичну інформацію: раптовість; конструктивність, усвідомленість
(навмисність). “Чим вищий рівень раптовості і релевантності
повідомлень, що досягається усвідомлено, тобто когнітивним (логічним)
шляхом, тим вищі інтелектуальні системи: будь то людина, народ,
суспільство, вища тварина або ЕОМ”[7 , с.14].
Діалектичний зв’язок між інформацією та знанням встановлюється в процесі
прийняття рішень. Інформація становиться знанням, якщо на основі
повідомлення адресатом прийнято певне рішення. Останнє не може відбутись
без трансформації інформації (повідомлення) в знання. Потреба в
інформації в сучасних суспільствах, – робить висновок Н. Луман, –
визначається не стільки неповнотою знань, скільки залежністю суспільства
від необхідності приймати безліч рішень, особливо із структурних питань
функціонування суспільства. Тому в суспільстві переважають реактивні, а
не когнітивні стратегії прийняття рішень, які, ти не менш, забезпечують
їх послідовність та оперативну узгодженість. У сучасних умовах нам
доступний більший масив знань, “але знання, щоб стати знанням, має бути
перетворено в інформацію. Це можна помітити лише за умови розрізнення
понять знання та інформації”[9].
&
свою чергу, представляють собою функціональну властивість суб’єктів
активно реагувати на розбіжність між наявним і нормальним (бажаним)
станом їх свідомості[14, с. 364]. Саме зростаюча кількість комунікацій,
тиражування та швидкість розповсюдження інформації, а не знання, є
суттєвими характеристиками сучасного суспільства. Інформація в цих
комунікаціях виступає не стільки ресурсом, скільки стимулом (мотивом)
діяльності. Інформація операціональна, і в цій якості слугує
обґрунтуванням/виправданням дій [2, с.11].
З цієї точки зору можна поставити під сумнів логічну обґрунтованість
розуміння інформаційного простору як території розповсюдження інформації
за допомогою конкретних механізмів системи інформації та зв’язку. Суто
просторові характеристики систем комунікації – їх протяжність,
структурність, співіснування та взаємодія елементів, не враховує
фактори, що властиві процесам соціальної комунікації. Як вірно підмічає
М.М. Слюсаревський “поняття інформаційного простору охоплює не тільки
актуальну комунікативну поведінку та зумовлені нею перцептивні дії
споживачів інформації, але також і відповідні стани їх психологічної
готовності. Власне, на цій готовності, – стверджує він, – й тримається,
якщо можна так висловитися, інформаційний простір” [13, с. 73].
Таким чином, реальний інформаційний простір не існує поза перцептивними
процесами і функціональними станами психіки споживачів інформації, й в
цьому сенсі він підпорядковується законам реляційності. О.В. Баранов, у
минулому заступник голови Державного комітету зв’язку та інформатизації
України, підкреслюючи роль Інтернету для економіки, з цього приводу
підкреслив: “важливим є не тільки наявність технологічної бази,
комп’ютерних мереж і програм, але й наявність широкого кола ділових
людей, морально готових до використання цих нових технологій” [1, с.
49]. Ще раніше на цю проблему звернув увагу Ю.М. Канигін, який зазначив,
що без проведення заходів по інтелектуалізації суспільства,
впорядкуванні інформаційних зв’язків ефективне використання ЕОМ та
інформаційних технологій має вузькі межі[7, с. 7].
Відмінність сучасного етапу розвитку комунікаційної діяльності від
попереднього полягає в тому, що за останні десятиріччя створено
комунікаційний канал, який є принципово новим матеріально-технічним
засобом її здійснення. Його називають простором комп’ютерних
комунікацій, кіберпростором або віртуальною реальністю. “Кіберпростір,
лаконічно зазначає Е. Гіденс, – це простір взаємодії, утворений
глобальною мережею комп’ютерів, з яких складається Інтернет” [3, с.
462]. Він передає повідомлення в фізичному просторі та астрономічному
часі з небаченою раніше швидкістю та легкістю, що дає можливість значно
інтенсифікувати процес руху смислів в суспільстві в національному та
міжнародному масштабах. В цьому аспекті кіберпростір є засобом
розширення можливостей інформаційного простору, ефективне використання
якого становиться сучасною парадигмою суспільного розвитку. На основі
аналізу можливих соціальних змін, пов’язаних з цим простором, й були
побудовані різні концепції постіндустріального суспільства, в яких
соціально-комунікаційна революція трактується як процес створення
принципово нових умов для формування соціального інтелекту, що
функціонує за законами колективної творчості.
Простір комп’ютерних комунікацій є електронною версією (органічною
складовою) інформаційного простору. Інші складові існують в усній та
документній формах. Це означає, що кіберпростір підпорядковується
закономірностям соціальної комунікації. Однак останній представляє собою
більш складну самоорганізуючу, самореферентну систему, яка має
невід’ємні характеристики відкритості, незавершеності, постійного
становлення та діалогічності. Комплекс цих атрибутів забезпечує
самоорганізацію комунікаційного процесу, який не підпорядковується
будь-якому прямому управлінського впливу, в тому числі з боку держави.
В інформаційному просторі спонтанно з’являються нові суб’єкти
діяльності, або трансформуються старі, формуються специфічні форми
поведінки і діяльності, які якісно відрізняються від тих, що існували
раніше. Виникнення нових суб’єктних позицій, інтересів та установок у
відношенні до інформаційного простору є об’єктивною основою для
включення до цілей і завдань державної інформаційної політики
розв’язання проблем, що пов’язані не тільки з процесом інформатизації
країни, але й з формуванням єдиного соціокультурного простору з
використанням Інтернет. Формування інформаційного простору як сучасної
парадигми суспільного розвитку має передбачити, насамперед, створення
семантичного поля, в рамках якого ефективно функціонуватиме соціальний
інтелект нації, орієнтований на демократичні цінності.
Усвідомлення інформації як важливого ресурсу суспільного розвитку
актуалізує експлікацію таких понять як інформаційний простір
особистості, сім’ї, колективу, соціальної системи будь-якого рівня –
села, селища, міста, регіону, держави в контексті соціального інтелекту.
Розвиток соціальної системи в цілому забезпечується шляхом її
самоідентифікації на основі співставлення соціальної реальності та
інформації, прийняття відповідних рішень на різних рівнях соціальної
дії. Ефективність інформаційного простору залежить від змісту (смислів),
який формується в сучасних умовах різними соціальними агентами. Сьогодні
держава втратила свою монополію на його формування. Інформація
розподілена серед множини соціальних агентів, значення яких як суб’єктів
знання значно зростає в умовах кіберпростору. Роль держави полягає в
визначенні зрозумілих для суспільства цілей (смислів), визначенні
пріоритетів, створенні правової бази, що відповідає принципам
цивілітарної держави, розробці та реалізації інформаційних стратегій
відносно оптимального використання інтелектуальних ресурсів суспільства,
які мають перейти від автономного до спільного режиму функціонування в
цілях суспільного розвитку. “Інформаційне суспільство, – зазначає О.А.
Баранов, – будується всім суспільством, а для цього необхідно створювати
умови, переконувати суспільство, що це є необхідним” [1, с.50]. В цьому
сенсі основним завданням держави є визначення пріоритетів та розроблення
стратегії руху до інформаційного суспільства.
Провідні держави світу зайняли надзвичайно активну позицію щодо
формування інформаційного суспільства. Вони визначили та сформулювали
політику і стратегію його побудови і розвитку. До цього приєднуються
країни, що розвиваються. Сьогодні створені міжнародні організації, що
покликані сприяти побудові інформаційного суспільства — Information
Society Forum[21], European survey of the Information Society
(ESIS)[20]. У червні 2000 року була прийнята Окінавська Хартія
Глобального Інформаційного суспільства[13], у 2003 році – декларація
Всесвітнього Самміту на вищому рівні з питань інформаційного
суспільства[2]. У зазначених документах фіксується зв’язок між розвитком
демократії і побудовою інформаційного суспільства. Зокрема у пункті 4.
декларації зазначено, що необхідним фундаментом інформаційного
суспільства є право людини на свободу переконань та їх вільне вираження,
що передбачає право безперешкодно шукати, отримувати і розповсюджувати
інформацію та ідеї незалежно від державних кордонів. Роль та значення
сучасного інформаційного простору як інструменту комунікації ті діалогу
полягає в концептуалізації здатності суспільства до самоорганізації, яка
здійснюється шляхом розповсюдження ліберальних цінностей, формування
творчого потенціалу соціальних агентів відповідно до цілей суспільного
розвитку. Україна робить в цьому напрямку поки що перші кроки.
Список використаної літератури
Баранов О.А. Развитие Интернета в Украине // Інформаційне суспільство в
Україні – стан, проблеми, перспективи. Матеріали міжнародного конгресу
25-27 вересня 2000 р. – К.: Національний технічний університет “КПІ”,
2000. – с. 45 – 50.
Всесвітній Самміт з питань Інформаційного Суспільства (10-12 грудня 2003
р., м. Женева, Швейцарія) // HYPERLINK
“http://www.e-ukraine.com.ua/viewnews/press/31”
http://www.e-ukraine.com.ua/viewnews/press/31
Гіденс Є. Соціологія / пер. з англ..В. Шовкуна, А. Олійника. Наук. ред.
О. Іваненко. – К.: Основи, 1999. – 726 с.
1 – Жоль К.К., Сиволапов Ю.В. Информация, общественные науки,
управление: Философско-экономический анализ / Отв. ред. В.В. Танчер. –
К.: Наук. думка, 1991. – 284 с.
2- Иванов Д.В. Виртуализация общества. СПб.: Изд-во «Петербургское
Востоковедение», 2000. – 96 с.
3- Ильин В. Теория социального неравенства (структурно-конструктивисткая
парадигма) // HYPERLINK
“http://www.socnet.narod.ru/library/authors/Ilyin/neravenstvo/1.htm”
http://www.socnet.narod.ru/library/authors/Ilyin/neravenstvo/1.htm
4- Информатизация и технологизация социального пространства. Материалы к
I-му Международному симпозиуму по социальним технологиям, 24-25 ноября
1994 г. Москва -Нижний Новгород, 1994.-143 с.
5- Калитич Г.И., Каныгин Ю.М. Информатика менеджмента за рубежом:
Экономика: Обзор. информ. Сер. Рын. экономика. – К.: УкрИНТЭИ, 1992. –
40 с.
PAGE
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
