.

Сітьова парадигма територіального розвитку як наукова проблема (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
142 2121
Скачать документ

Сітьова парадигма територіального розвитку як наукова проблема

У статті обґрунтовується актуальність дослідження сітьової парадигми
територіального розвитку як концептуальної основи регіональної політики
на постіндустріальному етапі розвитку суспільства. У ході дослідження
розкриваються особливості територіального розвитку в умовах глобалізації
та формування інституцій інформаційного суспільства, історична логіка
зміни парадигм розвитку, теоретичні джерела дослідження сітьової
парадигми розвитку.

Ключові слова: сітьова парадигма розвитку, парадигма міжрегіонального
перерозподілу, парадигма “полюсів зростання”, інформатизація,
регіоналізація, постіндустріальна цивілізація, інформаційні та
когнітивні ресурси розвитку.

Під парадигмою ми розуміємо зразок, приклад, еталон, які застосовуються
для доказу певних смислових зв’язків між явищами тієї чи іншої сфери,
розв’язання виникаючих проблем, методи та принципи дослідження.
Парадигма, реалізована у практичну діяльність, представляє собою
сукупність основних принципів та правил (писаних і неписаних), які
визначаються не лише регламентуючими документами, а й сукупністю норм,
цінностей, зразків поведінки, які діють часто не тільки на свідомому,
але й на неусвідомленому рівнях. З точки зору концепту парадигми
сьогодні часто досліджуються різні сфери суспільної діяльності,
трансформація яких базується на новому баченні цілей та перспектив,
встановленні кардинально інших принципів розвитку[6; 17; 18; 19]. В
цьому плані парадигма може характеризувати зміни у системі публічного
управління, у сфері місцевого та регіонального розвитку тощо.

Сітьова парадигма територіального розвитку як наукова проблема може
розглядатись у двох площинах:

а) з точки зору розвитку інформаційно-комунікаційних технологій, що
передбачає дослідження інформаційно-технологічних і правових питань
розвитку Мережі, проблем формування інформаційної культури як здобуття
технологічних знань, впровадження інформаційної системи “електронний
уряд” тощо. Цим питанням, зокрема присвячені праці В.М. Брижка, О.М.
Гальченка, В.С. Цимбалюка, О.А Орєхова, А.М Черноброва, Л.С Винарика,
Я.Г. Берсуцького, А.Н. Щедрина, И.В. Клименка, Г.С. Литвинова та
інших[3; 4; 11];

б) з точки зору впровадження у суспільні відносини сітьової логіки
взаємодії суб’єктів територіального розвитку. У цьому плані виникають
проблеми оптимальної моделі регіональної політики, питання
співвідношення різних парадигм територіального розвитку, які
відрізняються одна від одної принципами, методами засобами як
організації діяльності самого суб’єкту відносин, так і його впливу на
об’єкт діяльності.

Характерною ознакою сучасного етапу розвитку методології регіональної
політики є зростання долі критичного аналізу „парадигми міжрегіонального
перерозподілу”, яка в Україні виражена у практиці механічного
перерозподілу ресурсів від одних регіонів до інших. Науковий аналіз
такого підходу до територіального розвитку було здійснено рядом
українських та зарубіжних вчених, зокрема, серед них М. І. Долішній,
С.М. Злупко, В.Ю. Керецман, Лексин, А.Н. Швецов та інші[6; 7; 10; 14].
Основним результатом аналізу є висновок, що регіональна політика
перерозподілу у сучасних умовах має обмежений характер і не може
адекватно врахувати тенденції сучасного суспільного розвитку. Вона
певною мірою і на певний час підвищує доходи та рівні споживання у
відсталих територіях, однак не може бути фактором підтримки динаміки їх
сталого розвитку.

В умовах інформаційного суспільства засобами територіального розвитку
стають інтелект людини, її творчий потенціал, інформація та знання, а
методи впливу органів публічного управління базуються на застосуванні
установок сітьової парадигми, які передбачають використання
інформаційно-комунікативних технологій, інформаційних ресурсів,
партнерських, горизонтальних (сітьових) відносинах та когерентній
взаємодії з системними акторами суспільного розвитку. Відповідно
зростання економіки визначається більшою мірою не матеріальними, а
інформаційними ресурсами, інформаційно-інтелектуальною діяльністю та
спроможністю продукувати нові знання.

Закономірності територіального розвитку обумовлюються фундаментальними
зрушеннями, які пов’язані з глобалізацією, інформатизацією та
регіоналізацією суспільного життя. Поки що немає всеохоплюючих
концепцій, які можуть дати цілісну картину наслідків цих процесів. Вони
створюватимуться у міру того, як розроблятиметься необхідна
методологічна база. Як справедливо стверджують В.Д. Бакуменко, В.М.
Князєв, Ю.П. Сурмін, сьогодні гостро відчувається дефіцит теоретичних
побудов щодо моделі розвитку українського суспільства в умовах реформ,
глобалізації, європейської інтеграції, входження в постіндустріальну
інформаційну цивілізацію[2, с.22]. Недостатність
теоретико-методологічних уявлень стосується також впровадження сітьової
парадигми розвитку, яка будується на основі переважно
владно-горизонтальних зв’язків суб’єктів влади і суспільства та
інформаційній взаємодії, яка стає домінуючою формою взаємовідносин на
постіндустріальному етапі його розвитку.

Недостатність теоретико-методологічної бази застосування сітьової
парадигми як інструментарію дослідження соціальних процесів та
територіального розвитку визначає мету цього дослідження. Вона полягає в
обґрунтуванні актуальності постановки проблеми розгляду територіального
розвитку у контексті нової (сітьової) парадигми як концептуальної основи
регіональної політики на постіндустріальному етапі розвитку суспільства.
У ході дослідження вирішуватимуться такі завдання як розкриття
особливості територіального розвитку в умовах глобалізації економіки та
формування інституцій інформаційного суспільства, історичної логіки
зміни парадигм розвитку та теоретичних джерел дослідження аспектів
сітьової парадигми розвитку.

Застосування концепту сіті виходить на рівень осмислення соціальних
процесів та їх розвитку. Це, в свою чергу, потребує теоретичного
узагальнення характеристик соціальних процесів з точки зору
категорійного інструментарію синергетики, соціальної філософії,
філософії політики, політологічних концепцій влади. У цьому відношенні в
Україні є тільки поодинокі наукові праці – Є. Марчука, Т. Сенюшкіної, В.
Токовенка, у яких було продемонстровано евристичність сітьового підходу
для аналізу окремих аспектів соціальних процесів, розвитку методології
управління етнічними конфліктами, удосконалення політико-правових
відносин в контексті співвідношення державного управління і державного
менеджменту[16; 20; 21]. Автору невідомі вітчизняні праці, в яких було
б застосовано інструментарій сітьового підходу для аналізу проблематики
територіального розвитку.

З’ясування цих питань є підґрунтям для теоретичного обґрунтування зміни
цілей політики розвитку на регіональному, національному та міжнародному
рівнях; моделі самоорганізації (саморегулювання) регіонального розвитку,
що базується на інформаційній взаємодії системних суб’єктів місцевого та
регіонального розвитку, моделі організації професійних сітей; ролі та
значення у цьому процесі інформаційно-комунікативних технологій,
інформації та знання, соціального капіталу, сукупність яких ми називаємо
ресурсами інформаційного суспільства.

Регіоналізація, регіоналізм, регіональний розвиток є традиційними
методологічними та науково-прикладними проблемами теорії державного
управління. Вони не втратять актуальності навіть у віддаленій
перспективі, але на кожному історичному етапі вони набуватимуть нової
якості. Принципово іншими стають проблеми регіонів в умовах глобалізації
економіки та формуванні інституцій інформаційного суспільства.
Констатація цього факту обумовлює необхідність розуміння логічного
зв’язку загального поступу наукових знань з історичною практикою
регіональної політики, виникненням та формуванням сітьової парадигми як
сучасної концептуальної основи територіального розвитку в умовах
становлення в Україні інформаційного суспільства.

Напрацьовані результати регіоналістичних досліджень мають бути осмислені
з точки зору системної методології, значення якої в контексті нашої
проблематики полягає у розгляді принципового взаємозв’язку та
взаємозалежності інституціонального, політико-правового, технологічного,
соціально-економічного, культурного, публічно-управлінського,
інформаційного та соціально-психологічного вимірів трансформаційного
процесу з точку зору формування стратегії територіального розвитку на
основі вимог постіндустріального суспільства. Сукупність цих результатів
відображає стан готовності наукової спільноти до сприйняття нової
парадигми розвитку, адекватної сучасним вимогам, в частині, що
стосується впровадження ефективної системи місцевого та регіонального
самоврядування, формулювання цілей, завдань регіональної політики,
створення нових інституцій та інструментів розвитку. Деякі українські
автори в цьому контексті підкреслюють актуальність розробки інноваційних
підходів до територіального розвитку. Трансформація традиційної для
України парадигми розвитку має передбачити зміни, основна ціль яких –
забезпечити перехід від „парадигми міжрегіонального перерозподілу” до
сітьової парадигми розвитку, яка орієнтована на створення умов
саморегулювання розвитку міст та регіонів, використання ресурсів
інформаційного суспільства у певному інституціональному середовищі та
при певному інструментальному забезпеченні.

Науково-теоретичним підґрунтям дослідження аспектів сітьової парадигми
розвитку в умовах інформаційного суспільства є історично сформовані
уявлення у різних галузях знань – соціальній філософії, соціології,
політології, нового інституціоналізму, теорії суспільного вибору, теорії
політичних сітей, які, на наш погляд, все більше впливатимуть на
методологію регіоналістичних досліджень. У контексті цих блоків знань та
досягнень сучасної регіоналістики має бути системно проаналізована
сутність нової парадигми розвитку. У цьому аналізі суттєве значення
мають теоретичні уявлення щодо:

особливостей сучасної постіндустріальної цивілізації, ролі та значення
інформаційних та когнітивних ресурсів суспільного розвитку, цінностей
постіндустріального типу соціальної організації, їх екстраполяції на
розуміння механізмів функціонування влади і суспільства.

наявної теоретико-методологічної бази державного управління,
адміністративного та муніципального права у частині, що стосується
формулювання цілей, завдань регіональної політики, створення нових
інституцій;

процесів регіоналізації, що відбуваються в умовах глобалізації,
особливостей місцевого та регіонального розвитку на етапі
постіндустріального суспільства, стимулювання розвитку регіонів,
інструментів, методів та механізмів державного впливу на цей процес,
ролі та правового статусу місцевих органів влади та суб’єктів
суспільства як системних акторів територіального розвитку.

На перших етапах становлення наукових основ регіональної політики у 20 –
30 – х років XX століття її фундамент складала система економічних та
політико-економічних знань. Це був етап формування регіональної політики
індустріального типу розвитку суспільства, коли Дж. М. Кейнсом було
обґрунтовано роль держави як регулятора економічного та соціального
розвитку. На основі посткейсіанської теорії державного регулювання
міжрегіональних відмінностей була сформована „парадигма міжрегіонального
перерозподілу”, яка була орієнтована на стимулювання інвестицій до
слабко розвинутих регіонів та на моноцентричну модель прийняття рішень,
за якою держава монопольно визначає територіальний розподіл ресурсів і
напрямки розвитку.

e

i

o

°

i

?

????J?На зміну посткейсіанській прийшла неокласична теорія (1950 – 1970
роки XX століття), яка відстоювала принципи та методи регулювання
міжрегіональних нерівностей на основі використання суто ринкових
інструментів з мінімальним втручанням держави, стимулювання інвестицій
та залучення приватного капіталу у слабо розвинені регіони. На основі
такого підходу сформувалась парадигма „полюсів зростання”, яка
відрізнялась від попередньої тим, що вже значною мірою враховувала
ринкові механізми самоорганізації, хоча все ще залишалась у
концептуальних рамках індустріального суспільства.

Практика регіональної політики країн Європейського Союзу показала, що її
ефективність в умовах глобалізації та інформатизації не може бути
досягнута лише на основі зусиль держави як єдиного центру прийняття
рішень та суто ринкових методів регулювання регіональних процесів.
Відповіддю на цю проблему стало поширення у Західній Європі, починаючи з
1970-х років минулого століття, концепції так званого “третього шляху”,
яка поклала початок формуванню нової парадигми. Її зазвичай називають
новим регіоналізмом, в окремих випадках деякі вітчизняні дослідники –
парадигмою регіонального саморозвитку. Підставою для такої назви є те,
що цілеутворюючою основою розвитку стають інтереси регіонів, а
відповідальність за цей процес покладається на місцеві органи влади[15,
с. 67; 23, с.37].

На погляд автора, номінація нової парадигми регіональним саморозвитком є
не досить вдалою метафорою, тому що вона не виражає всієї сутності
соціальних та економічних процесів, які відбуваються на місцевому та
регіональному рівнях. Більш коректною назвою нової парадигми є „сітьова
парадигма”. Узагальнена аргументація на користь цього твердження
полягає в тому що: по-перше, базові інтереси територіальної громади та
відповідальність органів публічної влади за їхню реалізацію є не стільки
саморозвитком, скільки саморегулюванням розвитку, механізми якого мають
обмежений характер. З цього приводу В.І. Лексин та А.Н. Швецов
категорично стверджують, що державне регулювання територіального
розвитку здійснюється завжди і повсюди[14, с. 45]; по-друге, іманентним
механізмом саморегулювання розвитку є партнерська взаємодія органів
публічного управління та суб’єктів суспільства, яка за вже усталеною
європейською традицією називається сітьовою; по-третє, назва „сітьова
парадигма” відображає особливості сучасного етапу розвитку
інформаційного суспільства, який М. Кастельс називає „інформаціональним”
або „сітьовим” суспільством[9].

На пострадянському просторі основні ідеї нової парадигми стали предметом
обговорення науковою спільнотою після започаткування трансформаційних
ринкових та демократичних перетворень. У контексті цього процесу було
піддано ревізії само поняття територіального розвитку, яке розглянуто у
ряді праць українських та російських вчених [1; 10; 14]. Враховуючи
багатогранність та взаємозалежність проблем, на розв’язання яких має
бути спрямована регіональна політика, було висунуто справедливе
заперечення проти звуження її до суто економічного регулювання[7, с.
10]. Методологічним принципом в цьому відношенні виступає твердження
Ф.А. Гаєка про те, що відповіді на багато невідкладних суспільних питань
нашого часу треба шукати в пізнанні принципів, які лежать поза суто
економікою чи будь-якими іншими окремими дисциплінами[5, с. 11].

У контексті цивілізованого суспільства економіка виступає засобом а не
ціллю розвитку. Такий підхід спирається на загальний розвиток
суспільствознавчих наук. Як зазначалось на XXI Всесвітньому
філософському конгресі (Стамбул, 10-17 серпня 2003 р.), зміна цілей
політики розвитку полягає у захисті чітко концептуалізованих прав
людини[13, с.11.]. Цивілізаційна парадигма ставить інтереси людини у
центр регіональної політики. Вона визначає єдино прийнятну форму
регіонального буття, яке спирається на територіальний розвиток, що
здійснюється в режимі позитивної динаміки параметрів рівня та якості
життя населення, забезпеченого сталим, збалансованим, взаємонеруйнуючим
відтворенням соціального, господарського, ресурсного та екологічного
потенціалів території. Будь-які відхилення від цього сприймаються як
деградація, системна криза, депресія тощо[14, с. 27].

Спрямованість політики розвитку на захист концептуалізованих прав людини
означає, що основними показниками територіального розвитку мають стати
параметри фізичного і духовного здоров’я, освіти та можливості
самореалізації людини. Це ідеал, який покладено в основу нової парадигми
розвитку, орієнтованої на механізми збалансованого використання
географічних, матеріально-технічних та соціальних ресурсів. До
останнього входять інтелектуальні, інформаційні, мотиваційні,
комунікативні, соціально-психологічні, змагальні, демографічні,
соціально-екологічні, інноваційні, кадрові, технологічні, організаційні,
правові складові[8, с. 258 – 259]. Територіальний розвиток за нової
парадигми трактується як процес, який передбачає постійне збереження
його динамічної рівноваги шляхом цілеспрямованого використання всього
наявного потенціалу і умов зовнішнього середовища.

Наведене вище визначення територіального розвитку, на наш погляд,
враховує основні принципи екологічного погляду на суспільні процеси,
який закладений у фундамент сітьової парадигми. Екологічний погляд є
поєднанням системної методології з ідеями синергетики. Деякі вчені
небезпідставно вважають, що системне мислення має більшою мірою
технічне, природнонаукове значення. Тому, надаючи характеристику новій
методологічній парадигмі, застосовують поряд два терміни “холістичний
світогляд” та “екологічний погляд”[22, с. 22]. Холістичний світогляд є
фактично діалектичним (системним) методом, який передбачає розуміння
всіх процесів як функціональне ціле, яке складається із взаємозалежних
частин (складових).

Екологічний погляд орієнтує на розгляд нерозривного зв’язку окремих
фізичних та соціальних процесів із навколишнім природним та соціальним
середовищем – природною та соціальною екологією. Це більш глибинний
зміст терміну “екологія” (“глибока екологія”). Екологічне мислення у
постмодерну епоху виступає методологічним принципом пізнання соціальних
явищ[12, с.228]. Воно стверджує, що люди, суспільства є лише частинкою
павутиння (сіті) життя. Тому правомірно вважати конкретним виразом
екологічного мислення сітьову парадигму. У сучасну епоху вона виступає
методологічним інструментарієм аналізу суспільних процесів. Складовою
цих процесів є територіальний розвиток, що здійснюється в умовах
глобалізації, інформатизації, формування поліархічного суспільства та
децентралізованої влади, тобто в умовах більш високого рівня складності
суспільних відносин.

Сітьова парадигма зобов’язує розглядати у цілісності та взаємозв’язку
будь-які зміни, які потрібні для збереження динамічної рівноваги. Це
можуть бути зміни у структурах влади, її територіальній організації;
соціальних відносинах, перерозподілі повноважень та відповідальності
суб’єктів влади та суспільства, ролі людських ресурсів, відносин
власності; обсягів державного бюджету тощо. Методологічний аналіз цих
процесів має спиратись на фундаментальні поняття, які складають ядро
сітьової парадигми: соціальний простір та соціальний час;
самоорганізація, саморегулювання суспільства, територіальної громади,
будь якої спільноти; децентралізація влади та поліцентричність влади;
принципи взаємодії суб’єктів влади та суспільства; діалогічність центрів
влади, полісуб’єктність та поліваріативність розвитку, політична сіть,
соціальна сіть, сітьова взаємодія системних акторів розвитку.

На завершення цього дослідження вкажемо на такі основні висновки:

змістом парадигми територіального розвитку як наукової проблеми є нова
форма соціальної взаємодії, яка виникає в умовах інформаційного
суспільства і на сьогодні є малодослідженою. Вона потребує встановлення
логічного зв’язку загального поступу суспільствознавчих та технічних
знань, розвитку інформаційно-комунікативних технологій, економічного
зростання, становлення інституцій сучасної держави, процесів
децентралізації з історичною практикою регіональної політики.

Системний аналіз сутності нової парадигми розвитку є
мультидисціплінарним дослідженням, яке передбачає застосування категорій
соціальній філософії, соціології, політології, нового інституціоналізму,
теорії суспільного вибору, теорії політичних сітей, синергетики,
методології регіоналістичних досліджень. У цьому аналізі суттєве
значення мають теоретичні уявлення щодо:

особливостей сучасної постіндустріальної цивілізації, ролі та значення
інформаційних та когнітивних ресурсів суспільного розвитку, цінностей
постіндустріального типу соціальної організації, їх екстраполяції на
розуміння механізмів функціонування влади і суспільства.

наявної теоретико-методологічної бази державного управління,
адміністративного та муніципального права у частині, що стосується
формулювання цілей, завдань регіональної політики, створення нових
інституцій;

процесів регіоналізації, що відбуваються в умовах глобалізації,
особливостей територіального розвитку на етапі постіндустріального
суспільства, стимулювання розвитку регіонів, інструментів, методів та
механізмів державного впливу на цей процес, ролі та правового статусу
місцевих органів влади та суб’єктів суспільства як системних акторів
територіального розвитку.

3) Дослідження сітьової парадигми як сучасної концептуальної основи
територіального розвитку в умовах становлення в Україні інформаційного
суспільства необхідно для теоретичного обґрунтування:

зміни цілей політики розвитку на регіональному, національному та
міжнародному рівнях з використанням концепту сіті;

ролі та значення для територіального розвитку ресурсів інформаційного
суспільства;

моделі саморегулювання регіонального розвитку, що базується на
інформаційній взаємодії системних суб’єктів територіального розвитку,
моделі організації професійних сітей територіального розвитку.

Література

Афанасьев В.Я., Быстряков И.К., Выдяпин В.И. и др. Механизмы управления
развитием региона. – М.: Изд-во «Луч», 2001. – 336 с.

Бакуменко В., Князєв В., Сурмін Ю. Методологія державного управління:
проблеми становлення та подальшого пошуку // Вісник УАДУ при
Президентові України / За ред. В.І. Лугового, В.М. Князєва. – 2003. – №
2. – с. 11 – 27.

Брыжко В.М., Цимбалюк В.С., Орехов А.А., Гальченко О.Н. Е – будущее и
информационное право / Под ред. Р.А. Калюжного, М.Я. Швеца. – К.:
«Интеграл», 2002. – 264 с.

Винарик Л.С., Берсуцкий Я.Г., Щедрин А.Н. Информационная культура в
современном обществе: Учеб. пособие. – Донецк: Институт экономики
промышленности. ДИЭХП, 2003. – 322 с.

Гаєк Ф.А. Конституція свободи / Пер. з англ.. М. Олійник, А. Королишина.
– Л.: Літопис, 2002. – 556 с.

Долішній М.І. Генетико-еволюційна парадигма механізму регіональної
політики // Регіональна політика та механізми її реалізації / За ред.
М.І. Долішнього. – К.: Наукова думка, 2003. – с. 14 – 17. (Проект
“Наукова книга”).

Долішній М.І., Кравців В.С., Симоненко В.К. Регіональна політика:
поняття, мета, принципи формування // Регіональна політика: Методологія,
методи, практика / НАН України. Інститут регіональних досліджень / Відп.
ред. М.І. Долішній. – Львів, 2001. – с. 7 – 24.

PAGE

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020