Ресурси місцевого самоврядування: політичні моделі і методологічні
проблеми розвитку самоврядування в контексті політико-правових реформ
України
Проблеми ресурсів місцевого самоврядування досить часто розглядаються
суто матеріально: є комунальне майно чи бюджетні кошти, значить є
ресурси. А у разі відсутності майна чи коштів – немає ресурсів.
Однак таке дещо вульгарно-матеріалістичне, вузькопрагматичне трактування
ресурсів місцевого самоврядування в теорії і практиці повинно
поступитися перед розумінням пріоритету духовних,
інтелектуально-інформаційних ресурсів. До останніх слід віднести такі
інтелектуальні конструкції, як політичні моделі та методологія
дослідження місцевого самоврядування в Україні. Наскільки виявляться
практичними ці конструкції – покаже життя. Але вже й зараз можна
сказати, що на рівні мегасистеми місцевого самоврядування ці ресурси
працюють.
Політико-правові реформи в Незалежній Україні переживають складний
період. Започатковані під впливом суспільної ейфорії у 1991-1992 рр., ці
реформи в межах реальних можливостей українського суспільства дали свої
політичні та інші результати. Але в той же час, очевидно, що вони не
досягли, а фактично і не могли досягти поставленої мети. Це був час
розкидати каміння. А сьогодні прийшов час їх збирати.
Реформа політичної системи в Україні, за проведення якої давно виступали
демократичні сили і яка стала політичним курсом Президента України,
зокрема, серед інших вимагає й розгляду питання про політичну модель
розвитку місцевого самоврядування.
Питання політичного моделювання конституційно-правових процесів давно
зайняли достойне місце в українській політико-правовій науці. Однак
ніколи ще в суспільно-політичній практиці України прогнозування
політичних моделей розвитку її конституційних інститутів не мало такого
важливого значення як сьогодні.
Це пояснюється тим, що методи історичної, юридичної
(формально-догматичної або нормативістської) та деяких інших шкіл
традиційної науки, як інструменти державної політики в Україні, фактично
втратили або втрачають своє значення і починають шкодити державі. Тому
головну роль починають відігравати методи різних шкіл інноваційної науки
– політичної, соціологічної, правової (наприклад, школи правової
політології, правової соціології тощо).
В умовах реформи політичної системи України особливо важливе значення
має проблема політичного моделювання розвитку одного з ключових
інститутів конституційного права України – місцевого самоврядування. За
роки Незалежності цей інститут пройшов значну еволюцію – від залишка
радянської системи місцевої влади – до вагомого компонента
демократичного конституційного ладу.
В українській науці питання про моделі місцевого самоврядування
розглядалось переважно крізь призму конституційної та національної
моделі. Але сьогодні важливо проаналізувати еволюцію місцевого
самоврядування під кутом розвитку політичної системи, оскільки тільки
через виявлення впливу останньої можна більш-менш точно спрогнозувати і
розвиток інституту самоврядування.
На нашу думку, існує прямий, безпосередній зв’язок між моделлю
політичної системи та політичною моделлю місцевого самоврядування як
елементу громадянського суспільства і публічної влади. Більше того,
політична модель місцевого самоврядування також впливає на державну
муніципальну політику, муніципальне законодавство, практику його
реалізації тощо.
Щодо історичних моделей політичної системи в Україні. За останні 100-150
років українське суспільство пережило велике число моделей розвитку
політичної системи, які часто-густо мали протилежне забарвлення. І хоча
на перший погляд, здається, що значна частина з них не мають жодного
відношення до сучасної моделі політичної системи, тим не менш таке
судження є досить помилковим: ніщо не зникає безслідно, тим більше в
політичній системі суспільства. Конституційний і політичний досвід
Франції, наприклад, тому наочне підтвердження.
Та й в Україні протягом її новітньої історії взаємовплив різних моделей
політичних систем більш чи менш помітний. Наприклад, для більшості з них
характерним є правління бюрократії, влада якої політично та юридично
практично не була обмежена.
Приведена нижче систематизація політичних систем в Україні не є повною
або єдиною, так як майже кожну модель можна ділити на певні підвиди і
т.д. Мета систематизації – показати основні різновиди цих моделей, які
можуть служити методологічною базою для характеристики відповідних
політичних моделей місцевого самоврядування.
1. Колоніальна модель. Як це не прикро, але початки сучасної політичної
системи України були закладені в період входження її земель до складу
Австро-Угорської та Російської імперій. Саме у цей час почали
формуватись українські політичні партії та громадські організації, які
згодом відіграли вирішальну роль у встановленні і функціонуванні
Української національної держави (1917-1921 рр).
2. Національно-визвольна модель. Після встановлення в Україні влади
Української Центральної Ради (1917-1918 рр.) почалось формування
національно-визвольної моделі політичної системи. Гетьманат і Директорія
намагались спиратись у своїй діяльності на українські політичні партії
та громадські організації, які часом були опозиційними до діючої влади.
3. Тоталітарна (радянська) модель. Після захоплення влади в Україні
більшовиками (1920 р.) були ліквідовані національні уряди й усі
українські політичні партії та громадські організації, які стали
опозиційними до радянської влади. Радянська політична система
українського суспільства стала моністичною і керованою з боку
комуністичної партії, точніше її апарату.
4. Модель радянської перебудови. Починаючи з 1984 р. в Україні, як і в
колишньому СРСР, розпочалася так звана горбачовська перебудова. Вона
мала на меті зберегти радянську політичну системи шляхом її внутрішньої
перебудови на засадах гласності, демократії, верховенства права тощо.
Але перебудова пішла не по шляху вдосконалення існуючої системи, а її
ліквідації, так як ця система не піддавалась реальній перебудові.
5. Модель національного відродження. З проголошенням Незалежності в
Україні починає формуватися національна модель політичної системи. При
цьому комуністична партія була заборонена, а її фракція у Верховній Раді
України І скликання припинила своє існування. Тим не менш
національно-демократичні партії та громадські організації, які фактично
прийшли до влади, не змогли заповнити політичний вакуум, який утворився
після заборони компартії, і політична влада поступово перейшла до
державного апарату.
6. Традиційна національна модель. У другій половині 1990-х рр. відбулась
консолідація державної бюрократії (номенклатури) та її політичних партій
і громадських організацій на грунті ідей Незалежності України. В
результаті в Україні сформувалась традиційна національна модель
політичної системи, ідеологічною основою якої стала філософія
українського народництва.
При цій моделі політичної системи — в силу того, що різні частини
номенклатури користуються певною самостійністю, — існують певні елементи
політичної свободи, розподілу влади, верховенства права тощо. Але на
початку ХХІ ст. дана модель фактично вичерпала себе і зараз гальмує
розвиток економіки (особливо підприємництва), освіти, культури, інших
галузей матеріального і духовного розвитку суспільства. Тому її
реформування — це питання часу
Стосовно перспектив розвитку політичної системи України. Офіційно
Україна взяла курс на розвиток європейської моделі політичної системи,
яка характеризується демократичними виборами, розвинутою партійною
системою, класичним парламентаризмом (парламентська більшість формує
уряд; їм , тобто більшості та уряду опонує лояльна парламентська
опозиція тощо).
Для реалізації європейської моделі політичної системи в Україні існують
певні передумови:
політична підтримка Президента України;
досвід функціонування парламентської більшості у Верховній Раді України
ІІІ скликання в 2000-2001 рр.
досвід співробітництва представників центристських партій, які складають
парламентську більшість у Верховній Раді України ІV скликання, в урядах
1994-2002 рр.
політична згода щодо запровадження цієї моделі з боку як провладних, так
й опозиційних політичних сил.
Однак для реалізації європейської моделі політичної системи в Україні
необхідно внести певні зміни до Конституції України, які б дозволили
перейти від президентсько-парламентської форми правління до
парламентсько-президентської. Крім цього, необхідно визначитись, який
саме різновид європейської моделі політичної системи необхідно
впроваджувати Україні: консервативну, ліберальну чи соціал-демократичну
модель. Кожна з останніх має свої особливості.
Так, консервативна модель політичної системи передбачає запровадження
жорстких правил політичних та особливо – конституційно-правових
відносин. Бо саме при реалізації цієї моделі політичної системи
формується конституційна держава, тобто держава, влада в якій реально
обмежується конституцією. При цій моделі політичні партії та громадські
організації ще залишаються заручниками влади та низької політичної
культури громадян.
Але одночасно консервативна модель суспільно-політичного розвитку
означає, що суспільство і держава повинні жити лише на ті ресурси, які
виробляють. Тобто дана модель не визнає ніякого патерналізму у
загальносуспільному масштабі, крім адресної допомоги тим, хто її
потребує.
Консервативна модель суспільства означає також прощання з ілюзією про
те, що різного роду реформ може бути необмежене число. Сьогодні в
Україні практично кожна галузь державної адміністрації має свою реформу.
Та й саме поняття реформи часто-густо розуміється неправильно: створення
нормальних умов роботи для службовців певної галузі державної
адміністрації – це вже не що інші як реформа!
Польський досвід свідчить, що для початку реального реформування
суспільства достатньо треба провести всього кілька ключових реформ. У
Польщі це були реформи освіти, охорони здоров’я, економіки, суду й
прокуратури, територіальної організації влади, внутрішніх справ.
В Україні треба визначитись з пріоритетними реформами і з їх допомогою
поступово вивести суспільство на шлях європейської цивілізації. Це
можуть бути практично ті самі реформи, які Польща починала у 1989-1990
рр.
Що стосується ліберальної моделі політичної системи, то вона сприяє
трансформації суспільства у бік підвищення ролі політичних партій і
громадських організацій. Держава обмежує своє втручання у справи
громадянського суспільства, а народ стає політично грамотним.
Якщо говорити про соціал-демократичну модель політичної системи, яка
здебільшого існує в скандинавських країнах, то тут мова йде про
створення системи партій та громадських організацій, які діють задля
соціальної справедливості та соціального захисту громадян різних
категорій. При цьому держава бере на себе левову частку видатків для
задоволення потреб громадян.
При всій зацікавленості більшості українських громадян у запровадженні
соціал-демократичної моделі політичної системи, консервативна модель для
України є більш реальною та перспективною. Спроби українського
суспільства перескочити через певні моделі розвитку політичної системи
(консервативну, ліберальну) може обернутися лише величезними моральними
і матеріальними збитками, привести до втрати демократії та державності.
Однак було б наївно думати, що розвиток моделей політичної системи
України відбувається автоматично. Перехід до європейської моделі системи
не позбавлений певних ризиків, пов’язаних з можливістю перехоплення ідей
реформування політичної системи в Україні олігархічними структурами, про
які не раз згадував Президент України.
Якщо олігархічна модель політичної системи (на зразок деяких
латиноамериканських та африканських країн) зможе утвердитися в Україні,
то це може тільки привести до початку збройної боротьби радикально
настроєних елементів з метою впровадження авторитарно-популістської
моделі політичної системи, в т.ч. методами політичного тероризму.
Наступним етапом розвитку політичної системи може бути встановлення
тоталітарної моделі, яка мало чим буде відрізнятись від радянської
моделі двадцятих-восьмидесятих років ХХ ст.
Звичайно, сьогодні ще немає прямої загрози впровадження олігархічної
моделі політичної системи в Україні, хоча іноді про це пишуть і
говорять. Але завтра чи післязавтра – хто дасть гарантій?
Про політичні моделі місцевого самоврядування. Отже, маючи перед собою
різновиди моделей політичних систем, які можуть бути впроваджені в
Україні, а також ті, які вже впроваджувались чи впроваджуються, можна
спробувати охарактеризувати політичні моделі місцевого самоврядування.
Ретроспективний аналіз розвитку місцевого самоврядування у
конституційній і політичній системі сучасної України вказує на те, що
історично першою була його радянська модель (1990-1991 рр.). Вона
характеризувалась пануванням комуністичної партії в органах
самоврядування, які офіційно іменувались “державними органами місцевого
самоврядування”.
Спроби у 1992-1993 рр. роздержавити місцеві ради та запровадити елементи
моделі національного відродження місцевого самоврядування зазнали
невдачі через відсутність належної підтримки з боку
національно-демократичних сил.
Більше того, ці спроби майже не закінчилися катастрофою: прокомуністичні
сили, відновивши свої позиції після заборони компартії, намагались на
початку 1994 р. провести адміністративну і муніципальну контрреформу:
вони добились скасування інституту Представників Президента України на
місцях. Ця контрреформа мала на меті повернути Україну майже до
класичної радянської організації місцевої влади за схемою: місцеві ради
– виконкоми на всіх рівнях адміністративно-територіального поділу.
??$??`???????????????$??????`?За цих умов державницькі сили вдалися до
впровадження елементів традиційної національної моделі місцевого
самоврядування, що привело до посилення контролю виконавчої влади за
місцевим самоврядуванням, обмеженням місцевих фінансів тощо. Це
дозволило стабілізувати систему самоврядування і вивести її з стану
перманентної політичної кризи. Дана політична модель місцевого
самоврядування існує і зараз.
Провідна роль в цій моделі належить чиновницькому апарату, який домінує
в системі самоврядування, в т.ч. у представницьких органах місцевого
самоврядування. Тільки у великих містах політичні партії складають
конкуренцію чиновницькому апарату. Проте місцеві вибори 2002 р.
засвідчили суттєве зростання партійного представництва у місцевих радах,
що стало певним виразом кризи традиційної національної моделі місцевого
самоврядування.
Очевидно, що перехід місцевого самоврядування в Україні до європейської
моделі відбувається інакше ніж у країнах Центральної і Східної Європи.
Там після ліквідації тоталітарної системи місцеве самоврядування
розвивається відповідно до його консервативної моделі.
Тоді як в Україні місцеве самоврядування до переходу до консервативної
моделі було змушено в силу історичних обставин пройти ще додаткові три
моделі – радянську, національного відродження та традиційну національну
модель місцевого самоврядування. Ці моделі ще можна назвати перехідними.
Отже, Україна внесла своїм досвідом розбудови місцевого самоврядування
певний вклад у розуміння політичних моделей трансформації місцевого
самоврядування. Це у свою чергу вимагає обгрунтування змін в
європейській класифікації політичних моделей місцевого самоврядування.
По-перше, український досвід формування неокласичних, перехідних
моделей місцевого самоврядування засвідчив можливість поєднання
елементів старої радянської та нової національної моделі
самоврядування.
По-друге, в Україні відбувається процес трансформації нової
муніципальної системи з чіткою політичною орієнтацією на класичні
європейські моделі.
По-третє, існують певні фактичні труднощі із запровадженням європейської
моделі місцевого самоврядування в Україні. Це пов’язано, наприклад, з
порівняно низькою оплатою праці, насамперед, керівників органів
місцевого самоврядування, не розмежованістю об’єктів державної і
комунальної власності, недостатнім рівнем муніципальної культури
громадян тощо.
Таким чином, при реформуванні політичної системи України, а також
місцевого самоврядування необхідно враховувати історичні моделі розвитку
цієї системи. А також розуміти історичні межі застосування тих чи інших
європейських моделей політичної системи та місцевого самоврядування.
Методологічні проблеми є завжди ключовими для будь-якого дослідження чи
практичної діяльності. Особливо, коли мова йде про дослідження або
опрацювання маловідомих чи надто складних об’єктів.
Сьогодні відбувається переоцінка методів наукового дослідження в
юридичній та інших гуманітарних науках. Зокрема, правознавство
намагається відійти від традиційних методів і започаткувати інноваційну
методологію. Це дуже непросто, особливо для старшого покоління вчених,
які фактично не можуть відійти від догм діалектичного та історичного
матеріалізму.
Місцеве самоврядування є складним, багатоаспектним об’єктом дослідження,
який потребує постійного вдосконалення методології. Особливо важливо
розглядати місцеве самоврядування крізь призму адміністративної реформи,
яка виступає головною політико-правовою реформою держави.
Відомо, що ідеологія та політика адміністративної реформи почали
формуватись у 1993-1994 р., а офіційне її визнання сферою державної
політики – у 1998 р. З методологічних позицій при аналізі місцевого
самоврядування у контексті даної реформи необхідно зазначити наступне.
Навіть побіжне вивчення документів з питань адміністративної реформи
засвідчує, що вона практично не реалізується. Причини різні, але
найголовніші – методологічні.
“Нельзя объять необъятное” (за виразом К. Пруткова). Ідеологи і політики
адміністративної реформи 1998 р. пішли від протилежного: замість реформи
державної адміністрації, як це прийнято в європейських країнах, вони
запропонували реформу державного управління. Тому фактично
адміністративна реформа в Україні охоплює, крім власне адміністративної
реформи, також елементи конституційної, судової, муніципальної та
регіональної реформи. Це значить, що від початку адміністративна реформа
була приречена на невдачу і головна провина у цьому лежить на науці, яка
допустилася грубих методологічних помилок.
Очевидно, що процес реформування політико-правових інститутів, в т.ч.
місцевого самоврядування, слід розглядати через призму політичної та
соціокультурної модернізації. При цьому слід мати на увазі, що реальний
зміст будь-якої реформи завжди залежить від конкретної моделі
суспільно-політичного розвитку даної країни.
З урахуванням того, що функціонування моделі традиційного національного
суспільства може привести до олігархії та тоталітаризму, європейський
вибір України – це не добре побажання, а жорстка необхідність,
ігнорування якої може дорого коштувати суспільству. З точки зору
історичного і політичного досвіду – демократична консервативна модель
суспільства, в якому закладаються первинні, традиційні демократичні
цінності: сім’я, приватна власність, держава, місцеве самоврядування,
закон, порядок, особиста свобода і т.д – є найкращим вибором України.
Наступним етапом її розвитку може бути ліберальна модель суспільства,
але не сьогодні, коли така модель може привести до політичної
нестабільності, як це було, наприклад, у 1992-1994 рр. Хоча окремі
елементи цієї моделі вже реалізуються у Києві та інших містах.
Аналіз польського досвіду, до якого українці звертаються особливо часто
свідчить, що Польща в 1989-1990 рр. починала саме з консервативної
моделі місцевого самоврядування. Україна у своєму суспільно-політичному
розвитку знаходиться приблизно на рівні Польщі цих років і тому дана
модель може бути для неї оптимальною.
Виходячи з таких методологічних міркувань, майбутнє місцевого
самоврядування за його консервативною моделлю, яка на відміну від
пануючої традиційної моделі самоврядування, має:
розмежовані об’єкти комунальної і державної власності, місцеві і
Державний бюджети, самоврядні та державні повноваження;
чітко визначену функціональну і предметну компетенцію — 8-10 повноважень
на рівні територіальних громад міст, селищ, сіл та точний перелік
об’єктів управління;
фінансування самоврядних і делегованих повноважень на рівні 100% витрат;
пропорційну виборчу систему на місцевих виборах в містах обласного
значення;
політичну основу в особі представлених в органах місцевого
самоврядування політичних партії та їх блоків;
реальні гарантії захисту прав і законних інтересів в органах виконавчої
і судової влади тощо.
З урахуванням необхідності впровадження консервативної моделі місцевого
самоврядування в Україні варто реформувати державну муніципальну
політику, законодавство про місцеве самоврядування, місцеві фінанси,
муніципальну освіту та просвіту і т.д. Звичайно, що це впровадження
повинно бути раціональним та відповідати принципу: не нашкодити. У
кінцевому рахунку це дасть можливість роздержавити місцеве
самоврядування, зробити його самодостатнім.
Особлива роль у впровадження консервативної моделі місцевого
самоврядування в Україні належить реформованому муніципальному
законодавству. На жаль, ухвалена урядом А. Кінаха Концепція Програми
законодавчого забезпечення розвитку місцевого самоврядування 2002 р.
носить еклектичний і глобальний характер – типовий витвір утопічного
бюрократичного мислення. Чого тільки вартують пропозиції на кшталт:
законодавче забезпечення розвитку місцевого самоврядування базується… на
засадах здійснення підготовки проектів нормативно-правових актів з
урахуванням адміністративної, судово-правової,
адміністративно-територіальної реформ!
Отже, якщо реалізувати дану Концепцію, як того вимагає рішення уряду, то
місцеве самоврядування може стати жертвою ще одного ірраціонального
експерименту. Очевидно, що новому уряду В. Януковича необхідно її
виправити або й скасувати, якщо немає іншого способу попередити
шкодливі наслідки цієї Концепції.
Законодавче забезпечення місцевого самоврядування неможливе без
Верховної Ради України. Очевидно, що парламент повинен, перш ніж
прийняти зміни до закону “Про місцеве самоврядування в Україні” 1997 р.,
визначити основні напрями цих змін. Консервативна модель місцевого
самоврядування могла б послужити базою для напрацювання змін до даного
закону.
Але в діючому парламенті реалізувати консервативну модель місцевого
самоврядування буде непросто, зокрема, у профільному Комітеті Верховної
Ради України з питань державного будівництва і місцевого самоврядування.
Тому слід очікувати серйозну теоретичну і політичну боротьбу навколо
змін до вищезгаданого закону.
Таким чином, аналіз методологічних проблем дослідження місцевого
самоврядування у контексті реалізації ідей адміністративної реформи в
Україні вказує на те, що настав час впровадження консервативної моделі
місцевого самоврядування, яка найбільше відповідає суспільно-політичним
умовам України.
У цілому ж, політичні моделі та методологія дослідження місцевого
самоврядування в Україні складають важливі інтелектуально-інформаційні
ресурси місцевого самоврядування, потенціал яких тільки починає
розкриватись.
Визнання інтелектуально-інформаційних ресурсів місцевого самоврядування
в якості приорітетних є показником готовності мегасистеми самоврядування
до її переходу від індустріального до інформаційного суспільства.
Про ці реформи, наприклад, див.: Кампо В. Українські реформи: політика
і право. – К.: IFES, 1995. – 29 с.
Див.: Звернення Президента України Л.Д. Кучми до українського народу з
нагоди 11-ї річниці Незалежності України // Урядовий кур’єр, 28 серпня
2002 р. № 156. – С. 1-2.
Наприклад, див.: Кампо В.М. Місцеве самоврядування в Україні. – К.: Ін
Юре, 1997. – С. 3; Дробуш І.В. Функції представницьких органів місцевого
самоврядування в Україні. Автореферат дисертації на здобуття наукового
ступеня кандидата юридичних наук. – К., 2002. – С. 8.
Див.: Кампо В.М. Політичні моделі місцевого самоврядування:
європейський та український досвід. – У зб. Муніципальний рух: новий
етап розвитку: Матеріали УІІ Всеукр. муніципал. слухань “Муніципал. рух
в Україні – 10 років розвитку” (6-8 вересня 2001 р., м. Бердянськ) / За
заг. ред. М. Пухтинського. – К.: Логос2002. – С. 359-364.
Про те, як в конституційних інститутах Третьої Республіки Франції
(1875-1940 рр.) знайшли своє відображення інститути, закріплені в
Хартії 1830 р. та Конституції 1848 р., наприклад, див.: Прело М.
Конституционное право Франции / Пер. с фр. Ф.А. Кублицкого. Под ред. и с
предисл. проф. А.З. Манфреда. – М.: Изд-во иностранной лит-ры, 1957. –
С. 245-248.
Див.: Druga fala polskich reform. Pod red. L. Kolarskiej-Bobinskiej. –
Warszawa, 1999. – 326 s.
Наприклад, див.: Україна: підсумки соціально-економічного розвитку та
погляд у майбутнє. Виступ Президента України Л.Д. Кучми на науковій
конференції 16 листопада 2000 року // Урядовий кур’єр, 18 листопада 2000
р. № 215. – С. 5.
Наприклад, в країнах Центральної і Східної Європи оплата праці
керівників органів місцевого самоврядування у десятки разів перевищує
відповідну оплату в Україні. Мери деяких центральноєвропейських міст
отримують 4-6 тис. дол. США у місяць, тоді як міські голови рівновеликих
міст в Україні – 800-1000 грн. Про дешеве управління, наприклад, див.:
Кривко М. Чи ефективне дешеве управління? // Урядовий кур’єр, 19
листопада 2002 р. №215. – С. 7.
Наприклад, див.: Рабінович П. Методологія вітчизняного
праводержавознавства // Юридичний вісник України, 9-15 листопада 2002 р.
– С. 4.
Див. Адміністративна реформа в Україні. Документи і матеріали //
Український правничий часопис, 1999, № 4.
Про це детальніше див.: Гурне Б. Державне управління. Пер з фр. В.
Шовкун. – К.: Вид-во “Основи”, 1993. – С. 152-157; Драго Р.
Административная наука. Пер. с фр. к.ю.н. В.Л. Энтина. – М.: Прогресс,
1982. – С. 72-78.
Про відмінність між поняттями “державна адміністрація” та “державне
управління”, зокрема, див.: Кампо В.М., Нижник Н.Р., Шльоер Б.П.
Становлення нового адміністративного права України. З нашої точки зору
переклад назви книги Б. Гурне неправильний. Справжня її назва “Державна
адміністрація”.
У зв’язку з цим в авторів тексту Послання Президента України до
Верховної Ради України на 2002 р. виникли труднощі з формулюванням назви
розділу, присвяченого адміністративній та іншим політико-правовим
реформам.
Про роль політичної та соціокультурної модернізації у забезпечення
реформ українського суспільства, наприклад, див.: Горбатенко В.П.
Стратегія модернізації суспільства: Україна і світ на зламі тисячоліть.
Монографія. – К.: Видавничий дім “Академія”, 1999. – 240 с.
Детальніше про консерватизм див.: КОНСЕРВАТИЗМ: Антологія / Упоряд. О.
Проценко, В. Лісовий. – К.: Вид-во “Смолоскип”, 1998. – 598 с.
Телешун С. Структурні елементи вертикалі політичної влади і реформа
органів місцевого самоврядування. – У Зб. Концептуальні засади
реформування політичної системи в Україні. Стан і перспективи розвитку
політичних наук: Матеріали “круглого столу”, Київ, 13 квітня 2001 р. /
За заг. ред. В.І. Лугового, В.М. Князєва. – К.: Вид-во УАДУ, 2001. – 97
с.
Див.: Політичні партії та місцеві вибори / Авт. кол.: Д.М. Горшков,
В.М. Кампо, Є.М. Петренко. – За заг. ред. В.М. Кампо. – К.: Видавничий
дім “Юридична книга”, 2001. – С. 40.
Див.: Кампо В. Що таке державна муніципальна політика? //
Міжнаціональний конгрес “Злагода”, № 5 (13), жовтень 2002. – С. 12.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
