Проблеми реформування організації влади в Україні та шляхи їх вирішення
Зміни в політичній системі, в тому числі в адміністративній її частині
та в територіальному устрої, давно назріли. Як ніколи в Україні є
можливість удосконалення інституційних структур державного управління,
головною метою якого є децентралізація, деконцентрація ресурсних
можливостей та реалізація принципу субсидіарності.
Чи не соромно нам, маючи таку історію, таку генетику, таку землю, таку
географію, такі природні ресурси і такий інтелектуальний потенціал 47-ми
мільйонів українців, пасти задніх щодо рівня і якості життя? У чому
секрет і що робити? Питання банальні, з глибоким історичним корінням.
Але спробуємо дати на них відповідь.
На основі експертних висновків міжнародних правових інституцій модель
влади в Україні можна вважати надцентралізованою. Суспільно-політична і
економічна ситуація в Україні свідчить про глибоку кризу в державному
управлінні. Завдання №1 місцевого самоврядування України – не тільки
стати незалежними від впливу владного “трикутника”, а й навчитися
впливати на прийняття стратегічних державних рішень через інститути
громадянського суспільства.
Представникам усіх рівнів влади важливо зрозуміти філософську формулу,
яка народилася під час останніх виборів Президента України: “Український
народ перестав бути рабом для тих, хто програв вибори і владу, але разом
з тим і для тих, хто виграв вибори і владу” (авторське формулювання).
Потрібно зізнатися, принаймні наодинці з собою, що влада будь-якого
рівня втратила довіру людей, що вся політична система України
недосконала, неефективна і така, що не відповідає рівню українського
суспільства.
Модель держави – спотворена, авторитарна, застаріла.
Що робити?
Світова практика, досвід розвинутих країн свідчать, що на порядку
денному формування української державності мають стати децентралізація
державного управління та демократизація всіх відносин у суспільстві.
Поза сумнівом, настав час принципово нового рівня відповідальності
Парламенту як вищого законодавчого органу країни, становлення
регіонального самоврядування та розвитку місцевого самоврядування в
контексті європейських стандартів. Назріла необхідність розробки,
прийняття та реалізації Програми дій з розвитку української державності.
Стає зрозумілим, що політична система України потребує якісних змін, а
для цього необхідне глибоке розуміння стратегічного бачення подальшого
розвитку державності.
Децентралізація державного управління можлива лише за умови комплексного
підходу та політичного, правового і науково-методичного забезпечення.
Потрібна політична воля на всіх рівнях політичної влади – від Президента
України до сільського голови.
Становлення місцевого самоврядування в Україні пов’язано з наділенням
міст Магдебурзьким правом, яке передбачало звільнення населення від
юрисдикції урядової адміністрації і надання йому самоуправління на
корпоративній основі.
Становлення і розвиток місцевого самоврядування є самоціллю кожної
держави, яка хоче бути демократичною, правовою, економічно розвинутою,
з досконалими інститутами громадянського суспільства.
Сутність реформи в тому, щоб отримати дієздатні територіальні громади,
які матимуть можливість в сфері своїх повноважень вирішувати на місцях
проблеми соціально-економічного та культурного розвитку територій,
життєдіяльності своїх населених пунктів у галузі будівництва,
житлово-комунального господарства, торговельного обслуговування,
транспорту, зв’язку тощо.
Низька ефективність роботи органів місцевого самоврядування обумовлена
найбільш суттєвими факторами, а саме:
відсутністю повноцінного місцевого самоврядування з необхідними
фінансовими ресурсами на рівні як територіальних громад, так і регіонів;
надцентралізованою існуючою системою фінансових ресурсів та відсутністю
належної податкової бази;
надмірною залежністю органів місцевого самоврядування від органів
центральної виконавчої влади, відсутністю системи апелювання з тих чи
інших питань до арбітражних суб’єктів;
відсталою адміністративною системою, що не відповідає засадам ринкової
економіки, як на центральному, так і на місцевому рівнях;
наявністю великих диспропорцій у розвитку територій;
неефективною системою державної служби та служби в органах місцевого
самоврядування, особливо в рівнях оплати праці;
відсутністю ефективної постійно діючої системи взаємодії органів
державної влади, органів місцевого самоврядування та громадськості.
І суттєве зауваження: місцеве самоврядування неможливе без регіональної
складової, без встановлення регіонального самоврядування.
Державна регіональна політика має бути спрямована на розв’язання
соціально-економічних проблем регіонів через механізми стимулювання,
створення умов для вирівнювання диспропорцій у рівнях
соціально-економічного розвитку, забезпечення фінансової самодостатності
регіонів.
На погляд автора, саме неспроможність місцевих органів влади Франції
вирішувати нагальні проблеми громадян підвладних територій, стала
головною причиною останніх подій у багатьох містах цієї країни.
?
‚
’
?
–
?
????????и???????????????i?нім часом. Безумовно, для успішної реалізації
повноважень місцевих влад щодо задоволення потреб місцевих громад
кардинально повинна змінитися система формування місцевих бюджетів. Це
притаманно не тільки містам західних країн, а й країнам молодої
демократії. Ця теза особливо підтверджується практикою планування
місцевих бюджетів та їх реалізацією в прогресивних регіонах України
протягом 2005 – 2006 років.
Самоврядування як високоефективна складова політичної системи загалом, й
управління соціально-економічними процесами зокрема, довело свою
спроможність не лише з точки зору організації їх життєдіяльності на
місцевому рівні, потужного розвитку місцевої демократії як головної
складової демократії в цілому, а й високої ефективності використання
ресурсів.
Дуже важливим питанням є реформування відносин між місцевими органами
влади столиці України – м. Києва та столичного регіону – Київської
області.
Не можна відносини між цими суб’єктами віддавати на відкуп столичній
владі, причому централізованій. Також не може розвиток Київського
обласного регіону залежати від стосунків столичної і обласної влади, тим
більше від чиновників. Вкрай необхідна розробка правових засад цих
відносин на основі передових європейських технологій, подібних відносин
між столицями розвинутих країн та пристоличними територіальними
одиницями. Це підтверджує і суттєва різниця в рівнях життя.
Запропонована автором модель “Київ-екополіс” має набагато більше
переваг, насамперед з точки зору екологічного підходу на засадах
концепції сталого розвитку щодо розробки стратегії, в тому числі і
столиці з її столичними функціями, але при цьому враховуватимуться
інтереси тих же киян, які, на наш погляд, є визначальними.
Основними складовими наведеного варіанта могли б бути такі:
збереження історичної спадщини території регіону;
можливість вирішення суб’єктами місцевого самоврядування Київщини питань
розвитку своїх територій, соціальної інфраструктури, яка б була
насамперед конкурентною;
скорочення транспортних витрат осіб, які їздять на роботу до Києва;
формування рекреаційної зони;
відпрацювання оптимальної схеми розміщення промислових підприємств, у
тому числі комунальної сфери, особливо тих, які б виконували функцію
комунального забезпечення як столиці, так і пристоличних територій з
об’єктами спільного призначення (каналізаційно- та водоочисними
спорудами, об’єктами енергозабезпечення);
формування нового рівня свідомості, розуміння важливості залучення людей
до управління містами, а отже, і державою;
формування дійових територіальних громад із системою рівноправних
відносин.
Втілення у життя такої моделі – це створення передусім певного
конкурентного середовища як унікального механізму, що стимулює
регіональний і місцевий розвиток.
Створення ж асоціації як форми об’єднання забезпечить пошук
найоптимальнішої моделі столичного регіону та принципів його розвитку.
Це стратегічне питання потрібно вирішувати, але, перш за все, ми повинні
об’єднатися навколо державності України і тоді обов’язково отримаємо
результат. Очевидно, що зміна організації влади в Україні потребує
кардинальних реформ в усіх сферах життєдіяльності, тому принципово
важливим стало б відпрацювання суспільноузгодженої стратегічної Програми
дій, основними складовими якої могли б стати:
узгодження проекту Закону України “Про внесення змін до Конституції
України” № 3207-1 щодо удосконалення системи місцевого самоврядування та
його прийняття в 2006 році;
проведення адміністративної реформи, починаючи з прийняття Закону про
Кабінет Міністрів України, закінчуючи організацією влади сільського
рівня на засадах ринкової економіки та досвіду найбільш успішних моделей
державності розвинутих країн світу;
реформування бюджетної системи з метою її децентралізації, враховуючи
диспропорції в розвитку регіонів та відпрацювання системи бюджетного
вирівнювання;
створення ефективної податкової бази соціально-економічного розвитку на
основі прогресивної заохочувальної системи кардинального економічного
зростання, в тому числі на місцевому рівні;
приведення територіального устрою до оптимальної для України системи на
основі національних, історичних, соціально-економічних та екологічних
традицій;
забезпечення проведення відповідно до європейських стандартів усієї
судово-правової системи;
сприяння створенню сучасної системи підготовки, перепідготовки та
підвищення кваліфікації кадрів усіх рівнів влади на основі державного
замовлення;
прийняття Закону України про громадські організації та об’єднання
органів місцевого самоврядування з метою забезпечення обов’язковості
громадської експертизи проектів законодавчих та нормативних актів, що
містять у собі правове регулювання відносин компетенцій місцевих влад;
інформаційне забезпечення реформ з метою об’єднання всіх тих, хто “за”
реформи і нейтралізації тих, хто “проти”.
Література:
Конституція України. – К.: Інститут законодавства Верховної Ради
України, 1996.
Марія Гірняк. Європейська хартія місцевого самоврядування в Україні:
питання реалізації та контролю. – Львів, 2004.
Президент України та державна регіональна і муніципальна політика.
Збірник матеріалів та документів. / Упоряд. О.Іщенко, В.Кампо,
М.Пухтинський, В.Тихонов/ За заг. ред. О.Дьоміна. – К.: Логос, 2002. –
236 с.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
