Поняття та сутність нової регіоналізації
Перспективи вдосконалення політико-правових інститутів місцевого
самоврядування та регіонального управління, зміна їх
конституційно-правового статусу як головних суб’єктів
адміністративно-територіального поділу є об’єктивною основою активізації
дослідження проблематики регіонального розвитку. Чільне місце у ній
займає проблема регіоналізації України, процеси здійснення якої стають
принципово іншими в умовах глобалізації економіки та формування
інституцій інформаційного суспільства. Ці екзогенні фактори значною
мірою впливають на модернізацію органів публічного управління України,
зміну механізмів регулювання регіонального розвитку. Цей процес
відбуватиметься на основі інституціональних змін, які заплановані
політичною, адміністративно-територіальною реформами. Але, як
переконливо довів у своєму дослідженні Роберт Д. Патнам, інституційна
реформа не завжди змінює фундаментальні принципи політики[18, с. 31].
Остання потребує концептуальних уявлень про процеси, які тісно пов’язані
з цими змінами, розвитку методології регіональної політики. Це й
актуалізує дослідження питань, які виходять за рамки суто
інституціонального та політико-правового підходів. Мета цієї статті
полягає в аналізі регіоналізації як конструкту методології регіональної
політики, сутність якої має відповідати реаліям суспільних відносин на
постіндустріальному етапі розвитку. Дослідження передбачає розгляд
співвідношення понять регіоналізму та регіоналізації, практики
застосування терміну регіоналізації, визначення його інваріантного
методологічного змісту в контексті сучасних соціально-філософських
теорій.
Термін “регіоналізація” набув широкого розповсюдження у 1990 – х роках.
Це було реакцією наукової спільноти та публіцистики на досить хаотичний
у концептуальному відношенні процес децентралізації державної влади, яка
відбувалась в перші роки незалежності одночасно із становленням
місцевого самоврядування. Політико-правові та економічні процеси
свідчили про зростання регіонального фактору та ролі регіонів в житті
України. Зміна соціального порядку потребувала переосмислення реалій
радянського періоду, коли елементи територіально-політичної організації
суспільства розглядались центральною владою виключно як ланки єдиного
централізованого механізму, а не як самостійні суб’єкти суспільного
життя. В силу цього багатоаспектна проблематика регіональної політики, в
тому числі регіоналізація, залишалась поза увагою як держави так і
наукової спільноти. Нова регіоналістика потребувала розвитку методології
регіональної політики, оскільки не могла обмежитись, як було раніше,
вирішенням окремих управлінських соціально-економічних завдань на
місцевому та регіональному рівнях, таких як територіальне розміщення
продуктивних сил, соціальне планування тощо. В цьому відношенні, як
справедливо зазначають М.І. Долішній та інші автори, методологія
регіональної політики все ще перебуває у зародковому стані[9, с. 7].
Багатоплановий характер регіональної політики потребує дослідження
окремих аспектів регіональної політики та їх узагальнення для отримання
цілісного уявлення про процеси регіоналізації. Таким аспектами, окрім
суто економічних, є, насамперед, децентралізація державної влади,
здійснення інституціональних змін, що пов’язані з цим процесом та його
політико-правовим забезпеченням, формування регіональних еліт, процеси
регіонального саморозвитку. Зазначені аспекти були розглянуті у працях
В. Борденюка, О. Бойко-Бойчука, В. Гудак, В.С. Кравціва, В. Кравченка,
М. Пухтинського, В. Керецмана, Є. Кіш, М. Лендьел, Г. Линевич, С.А.
Романюка та інших. Регіоналізація як фактор регіональної політики,
аналізувалась В. Андерсеном, М.І. Долішнім, В.К. Симоненком, В.
Фесенком, М. Шаповаленко, М.О. Шульгою тощо. Вони розглянули роль та
місце регіонів в глобалізаційному процесі, політичні аспекти
взаємовідносин “центр – регіони” у контексті регіоналізації, її переваги
та ризики, співвідношення соціально-економічного районування і
адміністративно-територіального устрою України. У цих дослідженнях, на
наш погляд, недостатня увага приділялась методологічному змісту цього
поняття. Аналіз стосувався, насамперед, суто соціально-економічних, або
правових та інституціональних аспектів регіоналізації.
Адміністративно-політична регіоналізація пострадянського простору, яка
була спричинена розпадом СРСР, залишила незмінними внутрішні
територіальні кордони адміністративних регіонів України. По сьогодні
правове регулювання питань адміністративно-територіального устрою
здійснюється Положенням “Про порядок вирішення питань
адміністративно-територіального устрою Української РСР”, затверджене
Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 12 березня 1981 року
та деякими положеннями Конституції України. Недостатність правової бази
та концептуальна невизначеність щодо регіоналізації спричинили
спонтанність фрагментації владного простору країни та формування нової
внутрішньодержавної геополітичної реальності за старою
адміністративно-територіальною схемою.
Заходи регіоналізації у різних сферах суспільного життя мали суто
адміністративний характер. Інтеграція населення у територіальні
спільноти здійснювалась виключно адміністративними методами. Це дає
підстави назвати цей процес суто адміністративною регіоналізацію, у ході
якої була реалізована однотипова схема інтеграції внутрішньо різнорідних
у економічному та культурному відношеннях територій в унітарну державу.
Ми вважаємо, що до сьогодні адміністративна регіоналізація України ще
не завершена. Це ми пояснюємо тим, що політична,
адміністративно-територіальна реформи мають змінити її характер. Це
пов’язане, власне, з виникненням повновладних суб’єктів соціального
буття – регіональних громад, які візьмуть на себе функції розвитку.
Остання як відомо, в Україні ще не набула ознак нового, реально
існуючого самостійного соціального утворення. Набуття громадою таких
ознак створить передумови для формування регіональної ідентичності, без
якої зовнішній світ сприймає регіон як орієнтовану на сепаратизм
адміністративно-територіальну одиницю, а не як історично обумовлену та
легітимну територіальну громаду.
Однак, можливості адміністративної регіоналізації в сучасних умовах
обмежені з ряду причин, основна з яких полягає в тому, що
соціально-економічний розвиток стає все більш залежним від відкритості
глобальному світу та сприйнятті відповідних цінностей. Органи
публічного управління значною мірою представляють собою “соціальну
машину” з характерними рисами моноцентричності цінностей, ментальної
замкнутості. Жорстка логіка адміністрування локалізує життєву активність
людей, перешкоджає реалізації можливостей доступу до нових ідей,
інформації, технологій. Економічна слабкість, інституціональна та
управлінська відсталість стає причиною згортання регіонального
соціального простору. Звідси витікає питання, що буде продовженням
адміністративної регіоналізації, яка буде здійснюватись в ході
адміністративно-територіальної реформи.
На сьогодні наукова спільнота не веде дискусій щодо того, чи слід
сучасний стан та перспективи розвитку регіонів України оцінювати у
контексті глобалізаційних процесів. Беззаперечно, позитивна відповідь
ґрунтується на усвідомленні світових тенденцій зростання ролі регіонів
у глобалізаційних процесах, у специфічності регіональних і локальних
форм розвитку. Глобалізація економічного розвитку має важливі наслідки
для держави. В умовах демократизації центральна влада має виражати та
проводити в життя загальнонаціональні інтереси, враховуючи регіональні
інтереси. Однак центр не завжди може врахувати їх специфічність,
особливо у тих випадках, коли їх реалізація потребує виходу за межі
державних кордонів. Під впливом глобалізації в кожній окремій країні
створюються свої ядра, напівпериферії й периферії. Саме через ядра –
мегаполіси або найбільш розвинуті регіони країни, а не через національні
органи влади здійснюється включення останньої у світові та
глобалізаційні процеси [23]. Це зумовлює пошук нового змісту поняття
регіоналізації як категорії регіоналістики та одного із напрямків
регіональної політики, концептуальні основи якої відповідають сучасному
етапу розвитку суспільства.
Регіоналізація – термін багатозначний. У залежності від контексту під
ним розуміють: а) розвиток, укріплення економічних, політичних та інших
зв’язків між областями або державами, що входять до одного регіону; б)
процес виникнення регіональних об’єднань держав[21, с. 216]. в)
специфічність, розмаїття напрямків регіональної політики, що проводиться
в окремих регіонах; г) економічне районування; д) зовнішньоторговельні
привілеї двох країн [2, с. 213]. Теоретично навантаженим є перше
значення цього терміну, який часто неправомірно використовують ще як
синонім регіоналізму, оскільки вони знаходяться у певному
співвідношенні. У країнах Західної Європи регіоналізм у широкому
значенні розуміється як сукупність соціокультурних і політичних рухів,
що спрямовані проти необґрунтованих об’єктивною необхідністю тенденцій
уніфікації різних сфер життя народів та держави, або суспільні процеси,
які спрямовані на збереження ідентичності. Методологічне значення
регіоналізму в європейському варіанті полягає у погляді на регіональні
процеси з точки зору: по-перше, збереження самобутності регіональної
спільноти, її ідентичності, яка розуміється у більш широкому контексті
не тільки як етнокультурна єдність, а як паттерн регіонального розвитку
(матриця, соціокультурний код, зразок, модель розвитку); по-друге,
забезпечення самоврядування регіональних спільнот, врахування інтересів
та потреб регіонів у політиці, управлінні та плануванні розвитку.
Єдине розуміння регіоналізму як певної ідеології та певної методології,
яку ще називають новим регіоналізмом, тим не менш, не виключає великих
розбіжностей у регіональній політиці, які пов’язані, насамперед, з її
інституціональним дизайном та відповідними моделями і механізмами
регіоналізації країни. Документ “Agenda –2000”, де зафіксована остання
модифікація єврорегіональної політики, підтверджує тенденцію посилення
ролі регіонів, що є розвитком загальної ідеї “Європи регіонів”,
складовою якої є поняття регіоналізації. Зважаючи на це, нам потрібно
відокремити методологічний (інваріантний) зміст поняття “регіоналізація”
від інших його значень.
-пояснень[6, с. 11]. В інших випадках у працях звертається увага на його
зміст. Так, наприклад, М.О. Шульга, зазначає, що процеси
суспільно-політичного життя, пов’язані з наданням територіям особливого
статусу, створення відповідних державних органів і органів місцевого
самоврядування можуть бути визначені поняттям регіоналізації[25, с.5].
Співзвучні з таким підходом думки авторів, які стверджують, що
регіоналізм і регіоналізація є антонімами централізму і
централізації[22, с. 5] Окремі дослідники, що займаються проблемами
соціально-економічного районування (регіонування) розуміють
регіоналізацію як процес обґрунтування територіального поділу на
макрочастини (макрорегіоналізацію) [10, с. 24]. Інші застосовують
поняття регіоналізації, маючи на увазі інституційні чинники та механізми
регіональної політики (моделі регіоналізації)[16, с.80].
Зазначена варіативність застосування терміну “регіоналізація” має
раціональне пояснення. Вона обумовлена, на наш погляд, двома основними
причинами: по-перше, поєднанням традицій, що склались, з однієї сторони,
на основі критичного осмислення теорії районування, розробленої ще в
радянські часи, з іншої – на основі аналізу європейського досвіду
регіональної політики, в рамках якої регіоналізація розуміється як
процес, пов’язаний з децентралізацією державної влади, по-друге,
намаганням авторів акцентувати увагу на конкретних аспектах регіональної
політики, які можуть стосуватись нового адміністративно-територіального
поділу, децентралізації, інституційних або інших змін.
З’ясування методологічного змісту поняття потребує дотримання принципу
інваріантності, який, як відомо, дає можливість встановлювати нові
співвідношення подій на основі знання про вже встановлені
співвідношення. Це стосується також поняття регіоналізації, інваріантний
зміст якого не може бути встановлений у вузьких методологічних рамках
теорії районування та регіоналістики, що відірвана від сучасних
соціально-філософських теорій, у яких осмислюються реалії
постіндустріального етапу розвитку суспільства. З цієї точки зору свіжий
погляд на регіоналізацію представлено у праці російських дослідників “На
порозі нової регіоналізації Росії”, де вона трактується як
структурування процесів (розвитку) у просторі, виділення в ньому
спільнот, відмінностей та меж[17]. Таке визначення, на наш погляд,
містить інваріантне значення, але є занадто абстрактним для практичного
використання і потребує конкретизації.
Для цього звернемось до важливих у контексті нашої проблематики положень
соціально-філософської теорії “інформаціонального”, (“сітьового”)
суспільства М. Кастельса. Одне з них стосується впливу
інформаційних технологій на сучасне суспільство, в тому числі на
розвиток (регіоналізацію) територій. У сучасних умовах інформація
становиться системоутворюючим фактором розвитку суспільства, ключовою
характеристикою якого є сітьова логіка організації соціальної структури
в глобальному, регіональному, локальному аспектах. Глобальна економіка,
стверджує іспанський філософ, характеризується своєю взаємозалежністю,
своєю асиметрією, своєю регіоналізацією, зростаючою диверсифікацією у
кожному регіоні, своїм вибірковим входженням у світові процеси[12, с.
117]. Це означає, що з огляду на реалії сітьового суспільства, концепт
регіоналізації вже не може ґрунтуватись тільки на уявленнях про
соціально-економічне районування, або районування, яке здійснюється за
критеріями адміністративно-територіального поділу. Під впливом
глобалізації та інформатизації територія (територіальний простір)
втрачає свої основні властивості реального або потенційного ресурсу
життєдіяльності людей. Відповідно регіоналізація вже не може
розглядатись тільки як засіб територіального впорядкування та (або) як
процес легітимізації органів влади на певних територіях
(адміністративно-територіальна регіоналізація). Постіндустріальна
регіоналізація (нова регіоналізація) концептуально більшою мірою
вписується в принципово іншу систему поглядів, яка поки що не знаходить
підтримки вітчизняних дослідників і, зокрема піддана критиці М.І.
Долішнім. Її суть полягає у розгляді району (регіону) як суто розумової,
інтелектуальної конструкції, яка дає змогу досліднику впорядкувати
інформацію у територіальному відношенні [ 10, с. 26].
Для розкриття сутності нової регіоналізації слід задіяти більш широкий
понятійний арсенал. При аналізі суспільних процесів сучасна соціологія
оперує поняттями “структурація”, “структура”, “система”, “простір”,
“час”. Застосовуючи ці конструкти соціолог Ентоні Гіденс розглянув явище
регіоналізації з позицій теорії структурації[7]. Структурація
(структурування) – це процес оформлення соціальних систем, які
організуються та відтворюються через взаємодію (соціальні практики)
соціальних акторів та груп. Цей процес нерозривно пов’язаний із
структурою, під якою вчений розуміє правила та засоби, на основі яких
функціонує соціальна система. Правила та засоби є структурними
особливостями системи. Одночасно вони є способом і наслідком соціальної
практики, яка створює систему. Виходячи з цих конструктів Е. Гіденс
розкриває регіоналізацію як: а) структурацію соціальної поведінки
(соціальної системи); б) локалізацію (встановлення місцезнаходження) та
зонування загальноприйнятих соціальних практик в просторі-часі[7,
с.186]; в) правила та способи, які є інструментом просторово-часової
організації локальностей у рамках глобальних соціальних систем[ 7, с.
190].
Запропоноване Е. Гіденсом трактування регіоналізації розширює
концептуальні уявлення про регіональну політику, яка має проводитись
відповідно до реалій постіндустріального світу, у якому зростання
регіонів вбачають не у концентрації основних ресурсів і адміністративних
повноважень, а у зростанні організаційного потенціалу та мобілізації
соціального капіталу за рахунок сітьової (інформаційної) взаємодії
системних акторів регіонального розвитку. Нова регіоналізація – це
просторово-фрагментарна локалізація економічної та інших видів
діяльності, які узгоджуються в часі і базуються на нових соціальних
практиках – розробці нових технологій і продуктів (в тому числі
управлінських), створенні інформаційно-комунікаційної інфраструктури та
розвиненої системи соціально-культурних послуг.
Результатом такої регіоналізації є створення трансадміністративних
регіонів, які не мають єдиного центру. Цей екстериторіальний регіон як
інтелектуальна конструкція представляє собою спільноту акторів, що
встановлює систему інформаційних зв’язків на основі єдності
культурно-економічних, культурно-технологічних та моральних цінностей,
взаємних інтересів (економічних, політичних, культурних, наукових тощо),
спільних інфраструктур, інноваційного середовища, інформаційних ресурсів
та технологій їх використання. З точки зору організаційного забезпечення
не існує принципових обмежень у встановленні таких зв’язків, які
сприяють регіональному розвитку. Для цього суб’єкт дії, який
територіально знаходиться в одному регіоні, має відчувати зв’язок не з
адміністративним центром окремого регіону (держави), а з усіма регіонами
держави (культурно-економічними центрами держави), і, якщо додати до
цього глобальний контекст, – з культурно-економічними центрами світу.
Їх взаємодія визначатиметься не місцем знаходження, а спроможністю
засвоїти нові соціальні практики та цінності інформаційного
суспільства, увійти у культурно-економічний простір, який існуватиме
паралельно із простором адміністративного регіону.
Практичне призначення концепції нової регіоналізації полягає в розробці
системи поглядів на механізми регіональної політики, спрямованих на
саморозвиток, локалізацію економічних, управлінських, технологічних,
соціокультурних змін, формування точкових соціальних практик (незалежно
від регіональної приналежності), які відповідають світовим стандартам,
та діяльність яких базуються на розвинутій інформаційно-комунікаційній
інфраструктурі та інформаційній взаємодії. На таких змінах, хоча і поза
контекстом регіоналізації, наполягають інші дослідники, які займаються
новими підходами до розвитку міст та регіонів України [3, с.8]. Нова
регіоналізація принципово відрізняється від підходів
адміністративно-територіальної регіоналізації та макрорегіоналізації,
оскільки в її рамках пріоритетного значення набувають інформація,
комунікація, інтелектуальні ресурси та мобільні фінансові потоки.
Адміністративно-територіальна реформа, яка сьогодні планується до
впровадження, має стати передумовою нової регіоналізації. Остання є
необхідним механізмом та неминучим результатом інституціоналізації
інформаційного суспільства України, її включення в глобалізаційні
процеси.
Література
Андерсен В. Проблеми регіоналізації України: теорія, практика,
перспективи (на прикладі Одеського регіону) // Розвиток України в
регіональній перспективі: політичні, економічні, соціальні проблеми
регіоналізації: Конф. укр. випускників програм наук. стажування у США:
Виступи учасників та дискусія, Харків, 25-27 травня 2001 р. / Kennan
Institute; Woodrow Wilson International Center for Scholars / Відп. ред.
О. Гарань. — К.: Стилос, 2002. — с. 31 – 48.
Богорад О.Д., Тевелєв О.М., Падалка В.М., Підмогильний М.В. Регіональна
економіка. Словник-довідник. – К., 2004. Метод доступу:
http://www.eru.org.ua/index.php?page=883
Бойко-Бойчук О.В., Васюник І.В., Верланов Ю.Ю. , Качур П.С. Нові підходи
до розвитку міст та регіонів (Методологічні засади державно-правових
експериментів). – К.: Міленіум, 2003. – 134 с.
Борденюк В. Децентралізація державної влади як явище державно-правового
життя: поняття, суть та форми (види) // Збірник. наук. праць НАДУ. –
Вип. 2. – К.: Вид-во НАДУ, 2004.- С. 387 –398.
Борденюк В. Деякі проблеми реформування інститутів публічної влади на
місцях у контексті державної регіональної політики // Збірник наук.
праць УАДУ . – Вип. 2, ч. 1.- К.: Вид-во УАДУ, 2000.- С. 21 – 31.
Вакуленко В.М. Мамонова В.В., Шаров Ю.П. Стратегічне планування на
місцевому та регіональному рівнях: Навч. посібник / Рец. І.В.
Розпутенко, В.С. Лазаренко. – Ужгород: Патент, 2004. – 198 с.
Гидденс Э. Устроение общества: очерк теории структурации. – М.:
Академический проект, 2003. – 528 с. («Концепции»)
PAGE
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
