Парадигма нового регіоналізму як концептуальна основа регіональної
політики в умовах інформаційного суспільства
Регіоналізація, регіоналізм, регіональний розвиток є традиційними
методологічними та науково-прикладними проблемами державного управління,
які не втратять актуальності навіть у віддаленій перспективі, але на
кожному історичному етапі вони набуватимуть нової якості. Принципово
іншими проблеми регіонів стають при глобалізації економіки та формуванні
інституцій інформаційного суспільства (далі – ІС). Констатація цього
факту й визначає актуальність теми, яка зафіксована в назві цієї статті.
Її метою є розкриття логічного зв’язку між загальним поступом наукових
знань та виникненням парадигми нового регіоналізму (регіонального
саморозвитку) як сучасної концептуальної основи формування державної
регіональної політики в умовах переходу України до ІС.
Наукові основи регіональної політики індустріального етапу розвитку
суспільства формувались на Заході, починаючи з 20-30 – х років XX
століття. Піонером у цій галузі знань став Дж. М. Кейнс, який
обґрунтував роль держави як регулятора економічного та соціального
розвитку. На зміну посткейсіанській прийшла неокласична теорія, яка
відстоювала принципи та методи регулювання міжрегіональних нерівностей
на основі використання суто ринкових інструментів, стимулювання
інвестицій та залучення приватного капіталу у слабо розвинені регіони,
залишаючись при цьому в концептуальних межах індустріального
суспільства. Здобутки вчених Західної Європи по сьогодні мають актуальне
значення для формування регіональної політики ряду країн, що рухаються
у напрямі від індустріального до постіндустріального (інформаційного)
суспільства. Значна частина вітчизняних наукових розробок, де
розглядаються проблеми регіоналістики (М.П. Бочок, Л.М. Зайцева, Д.М.
Стеченко, та інші), орієнтовані на аналіз економічних регіональних
проблем, організації управління регіональним розвитком, які властиві
індустріальному типу суспільства[4;10;11;29]. Останнім часом з’являються
праці, які більшою мірою орієнтовані на регіональне регулювання
інноваційних процесів, становлення інформаційної економіки та інші
реалії ІС[9; 20; 28].
Аналіз європейського досвіду регіональної політики показує, що її
ефективність не може бути досягнута лише на основі зусиль держави як
єдиного центру прийняття рішень та суто економічних методів регулювання
регіональних процесів. У Західній Європі, починаючи з 1970-х років
минулого століття, поширюються концепції регіонального зростання, які
передбачають мінімальне втручання держави в регулювання регіонального
розвитку. Такий концептуальний підхід, так званий “третій шлях”, поклав
початок формуванню нової парадигми – регіонального саморозвитку, який
здійснюється на основі врахування інтересів регіонів та покладання
відповідальності за розвиток на місцеві органи влади. Зазначена
парадигма отримала назву теорії нового регіоналізму[19, с. 67]. Під
впливом останньої та об’єктивного поступу України на шляху
децентралізації державної влади були активізовані дослідження окремих
методологічних аспектів регіонального розвитку в контексті інституційних
змін, що пов’язані з децентралізацією, політико-правовим забезпеченням
цього процесу, формуванням елементів місцевого та регіонального
саморозвитку (О. Бойко-Бойчук, В. Борденюк, В. Гудак, В. Керецман, М.
Лендьел, Г. Линевич, М. Пухтинський, В. Кравченко, С.А. Романюк та
інші)[1; 2; 3; 7; 14; 16; 17; 25; 26].
Розрізнені аспекти нової парадигми місцевого та регіонального розвитку
(далі – МРР) потребують методологічного обґрунтування і наукового
узагальнення – осмислення суспільного розвитку в регіональному аспекті з
точки зору критеріїв ІС. Теорія нового регіоналізму є відповіддю на
процеси глобалізації, що розгортається під впливом інформаційних
технологій. Це, актуалізує задачу з’ясування її місця у загальній
структурі знань про суспільний розвиток, що, в свою чергу, вимагає
міждисциплінарного підходу – застосування методологічного інструментарію
не тільки теорії державного управління, регіоналістики, юридичної науки,
але й філософії політики та політологічних концепцій, в рамках яких
досліджуються такі конструкти як “політичний інститут”, “політична
влада”, державне управління”, суб’єкт та об’єкт влади”.
Виникненню і розповсюдженню парадигми нового регіоналізму на теренах
Західної Європи сприяли такі основні фактори як технологічний розвиток,
економічне зростання (на основі інформаційної економіки та інформаційних
технологій), розвиток науки, становлення сучасної держави, процеси
децентралізації. В цьому контексті новий регіоналізм є складовою
загального процесу формування елементів ІС. Термін “ІС” сьогодні
застосовують для характеристики системних інституційних змін, основною
характеристикою є децентралізація державної влади та формування засад
поліцентричності прийняття рішень. В офіційних міжнародних програмних
документах ІС ототожнюється з демократичним суспільством, в якому
інформація та інформаційні технології слугують не лише технологічному
розвитку, але й забезпеченню свобод та прав громадян. Його широко
використовують в наукових дискурсах для характеристики нового типу
соціальної організації, в суспільній практиці, в тому числі в практиці
публічного управління, МРР.
Модернізація органів публічного управління, що здійснюється в Україні
на основі перегляду традиційних цінностей, значною мірою відбувається
за рахунок екзогенних факторів, — під впливом глобалізаційних процесів.
Модернізація завжди є частковим випадком загального суспільного
розвитку. Вона передбачає як мінімум три умови: соціальну систему,
спроможну до самооновлення, гнучкі соціальні структури, певні соціальні
параметри, у яких можуть виникати знання і навики, необхідні
технологічно розвиненому суспільству[13, с. 55]. Узагальнюючи сутність
соціальних параметрів, акцентуємо увагу на таких взаємопов’язаних
позиціях (цінностях), які можуть слугувати відправною точкою для
характеристики глибини зрушень від парадигми моноцентричної до парадигми
поліцентричної влади: а) відносини “влада – власність” (ринкова
економіка); б) відносини “держава – суспільство” (громадянське
суспільство); в) відносини центр – регіони – територіальні громади
(децентралізація прийняття рішень, когерентна взаємодія); г) відносини
держава – суспільство – особистість (цивілітарна або
соціогуманітарна держава); д) відносини “держава – знання”(інформаційне
суспільство);
Уникаючи зайвої деталізації, зупинимося на найбільш суттєвих
характеристиках, які стосуються позицій в), д), та які визначають “дух”
парадигми нового регіоналізму – регіонального саморозвитку.
Методологічна спрямованість подальшого аналізу орієнтуватиметься на
зміст концепту ІС, визначення якого включає характеристики
децентралізованого державного управління, демократії та свободи
особистості.
Парадигми МРР відрізняються одна від одної засобами та методами впливу
на об’єкт регулювання. В умовах ІС такими засобами стають інтелект
людини, її творчий потенціал, інформація та знання, а методи державного
впливу ґрунтуються на застосуванні інформаційних технологій,
використанні інформаційних ресурсів, партнерських відносинах та
когерентній взаємодії з системними акторами суспільного розвитку.
Відповідно економіка суспільства визначається більшою мірою не
матеріальними, а інформаційними ресурсами, інформаційно-інтелектуальною
діяльністю та спроможністю продукувати нові знання. “Оскільки
інформаціоналізм ґрунтується на технології знання і інформації, – пише
М. Кастельс, – у інформаціональному способі розвитку має місце тісний
зв’язок між культурою та виробничими силами, між духом і матерією.
Звідси витікає, що ми маємо очікувати виникнення історично нових форм
соціальної взаємодії, соціального контролю та соціальних змін”[15, с.
40].
Методологічне обґрунтування зазначених вище постулатів ми обмежимо
доказом того, що теорія нового регіоналізму тісно пов’язана з загальним
поступом наукових знань в сфері методології пізнання соціальних явищ,
концептуальних уявлень про природу влади, механізми її функціонування,
структуру владних відносин. Зважаючи на неосяжний характер цієї
проблематики, її детальний аналіз ми залишимо поза межами цього
дослідження[8; 12; 22]. Акцентуватимемо увагу на найбільш суттєвих для
нашої проблематики ідеях. Серед них вихідною позицією ми вважаємо ідею
автономності людини, яка має бути осмислена в площині політики
регіонального розвитку, відповідної інституційної структури –
територіальної організації публічного управління та інституцій
громадянського суспільства, які в своїй сукупності забезпечують права
громадян та територіальних громад на самоврядування.
Поняття сучасності акцентує увагу на більш автономній особистості, яка
може самостійно здійснювати свій раціональний вибір на основі
альтернативних можливостей. Ця ідея обґрунтовується сучасною політичною
філософією. “Оскільки значна автономія заздалегідь передбачає вибір
способів життя серед морально вартісних можливостей, вона вимагає, щоб
держава робила гідні вибору варіанти реально доступними кожній людині”
[24, с.441]. Аналіз сукупності всіх аргументів, підкреслює Джозеф Рез,
веде до політичної та соціальної необхідності створення соціальної
структури, котра забезпечувала б людям справедливі можливості для
гідного автономного життя[24, с.442]. Ідея автономності людини в
контексті держави вимагала у філософсько-методологічному плані
радикальної відмови від картезіанської (лінійної) парадигми як моделі
механістичного світосприйняття; у філософсько-політичному – зміни
концептуальних уявлень про природу влади, механізми її функціонування,
структуру владних відносин, які ґрунтувались на методології лінійної
парадигми, на основі якої створювались концепції моноцентричної влади.
Розуміння держави як єдиного центру влади, що забезпечує соціальний
порядок, є суттю традиційних концепцій моноцентричної влади.
Постулати теорії бюрократії М. Вебера, згідно з якими державна
влада (бюрократія) є суб’єктом, який концентрує в своїх руках всі
основні ресурси та повноваження, входили у протиріччя з ідеєю
автономності людини. У XX столітті на основі системного підходу
виникають і розвиваються нові політологічні та соціологічні концепції,
стрижнем яких, стала ідея вдосконалення взаємовідносин між державою та
суспільством. Наукові праці Т. Парсонса, Д. Істона,
Г. Алмонда, М. Фуко, М. Крозьє, Р. Даля, М. Кастельса та інших включили
до аналізу предметної області соціальну, культурну та інформаціональну
складові системного інструментарію. Історичний розвиток концепцій
відбувався по лінії критики моноцентричності влади та державних
інститутів примусу. Вона здійснювалась на основі більш глибокого
аналізу: а) наявності в структурі влади неформальних відносин, які
формуються на основі міжособистої комунікації; б) факторів впливу на
політичну владу соціального середовища; в) впливу інформаційних
технологій на суспільство.
Зазначена критика ґрунтується на твердженнях про те, що попередні
концепції не враховували значного впливу на функціонування влади
соціального середовища та неформальних відносин, які формувались
всередині владних інститутів. Ці фактори найбільш випукло виявились на
тлі впровадження у суспільну практику інформаційних технологій. У світлі
інтенсифікації інформаційного обміну, держава (влада) вже не могла бути
представлена системою, де суб’єкт та об’єкт влади взаємодіють на основі
формальних правил гри. Для виконання своїх функцій вона має стати
відкритою комунікативною системою. В цьому розумінні вона є не тільки
сукупністю абстрактних норм та правил, але й системою взаємодій та
практик, які орієнтовані на інтереси та очікування окремих акторів
політики. Й тому від імені держави може виступати не тільки бюрократія,
але й соціум, який є сукупністю місцевих та регіональних громад із
своїми потребами та інтересами.
®
?
&
рюють сіть суспільства, також організуються за принципом сіті, тобто
принципом горизонтальних зв’язків.
Ідея поліцентричності влади яскраво була виражена у поліархічній моделі
влади Р. Даля, який стверджує, що розвиток суспільних відносин
призвів до територіального розподілення влади між різними політичними,
економічними, бюрократичними групами еліти, взаємодія яких порушує
вертикальну моноцентричну структуру влади. Внаслідок цього утворюються
віддалені від центру бюрократичні корпорації, політичні, економічні
структури, які на основі реалізації мікростратегій реалізують своє
розподілене панування. Бюрократія вже не може розглядатись як монолітний
центр влади. Таким чином, в епоху постмодерна змінився погляд на
природу влади, відповідно до якого зразком соціального порядку є
ситуація, коли бюрократія монопольно виконує функції єдиного центру.
Окрім цього, управлінська діяльність бюрократії, що здійснюється за
лінійною парадигмою, вже не відповідає складності соціальних процесів.
Їх осмислення теоретиками державного управління поставили питання про
необхідність обмеження та звуження сфери її впливу шляхом
демократизації, децентралізації влади та самоврядування народу.
Висловлюється навіть радикальна думка, що “ступінь свободи суспільства
та громадянина визначається результатами протиборства демократії і
бюрократії”[30, с. 185]. Автор не підтримує радикалізму цього
твердження. Ми схильні розцінювати бюрократію як один із рівноправних
центрів влади, який поряд з іншими елементами соціального простору має
виконувати функції саморегуляції та самокорекції суспільного життя як
системи. З цього випливає ще один важливий для сучасного розуміння
регіонального розвитку принцип, який може бути сформульований як принцип
поліцентричності. Він передбачає рівноправність, рівнозначність
взаємодії з питань МРР різних (регіональних та місцевих) центрів влади,
до переліку яких входять органи публічного управління різного рівня,
інші системні актори соціального простору.
Найбільш послідовна критика моноцентричної моделі влади з точки зору
конкретних механізмів її здійснення була продемонстрована французьким
соціологом М. Крозьє. Теорії такого типу, предметним полем яких є базові
суспільні потреби та інтереси, взаємодія з приводу їх задоволення,
відносять до теорій середнього рівня[5, с. 171]. На основі концепції
політичного поля, котре можна трактувати як політична сіть, та нової
концепції бюрократії М. Крозьє створив теоретичну основу для переходу
від парадигми державного моноцентризму до парадигми соціального
поліцентризму. Не вдаючись до деталей його теоретичних поглядів [27],
звернемо увагу на ті методологічні позиції, які покладені в основу
формування парадигми нового регіоналізму:
влада розуміється як регулятор суспільних відносин, спосіб взаємодії з
суспільством, який на противагу соціальному пануванню та прямому примусу
має форми певних правил гри мікровластей та мікростратегій;
влада вмонтована в соціальне середовище і є нерозривною від мега -,
макро – і мікро соціального рівнів;
влада не має атрибуту моноцентричності, вона є відносинами, в яких
виникає взаємозалежність двох або декількох акторів – носіїв
розподіленої влади;
бюрократія як носій влади і організація в сенсі М. Вебера є залишком
історичного минулого, яка діяла більш успішно в умовах обмеженої схеми
міжособистої кооперації;
ефективність бюрократії в сучасних умовах залежить від розвитку техніки
та технологій, її спроможності адекватно реагувати на запити
суспільства, розробляти і реалізовувати стратегію із врахуванням
мікростратегій соціальних акторів – носіїв розподіленої влади.
Зазначені позиції засвідчили про суттєвий прорив нової системної
парадигми у розумінні джерел влади та чинників ефективного суспільного
розвитку на сучасному етапі. Новий підхід орієнтував на вивчення
розмаїття базових суспільних потреб і інтересів, які формуються на
місцевому та регіональному рівнях. Вони складають тканину (сіть)
політичного, економічного, культурного життя соціуму. Набув
розповсюдження методологічний прийом розгляду суспільних відносин через
концепт сіті. Базові суспільні сфери отримали інтерпретацію політичних,
економічних, культурно-ідеологічних сітей, учасники яких мають рівні з
державою права декларувати свої позиції. Домінуючим методологічним
принципом впорядкування соціального простору стає принцип
самоорганізації.
Для теорії публічного управління це означало необхідність перегляду
цілей суспільного розвитку та механізмів їх реалізації. На XXI
Всесвітньому філософському конгресі (Стамбул, 10-17 серпня 2003 р.)
рефреном звучала думка, що самою фундаментальною ціллю на початку XXI
століття має бути зміна цілей політики на національному та міжнародному
рівні. Ця зміна полягає в тому, щоб на місце політики “розвитку”, якими
епітетами воно не супроводжувалось би, поставити політику захисту чітко
концептуалізованих прав людини[18, с.11.]. Зміну акцентів у визначенні
цілей політики розвитку ми також пов’язуємо з наростаючим впливом
парадигми нового регіоналізму, до фундаменту якої увійшли принципи
самоорганізації суспільства, поліцентричності влади та діалогічності
центрів влади. В юридичному сенсі впровадження цих принципів має бути
реалізоване через контрактне (зобов’язальне) право як легітимної основи
різного роду узгоджувальних процедур та переговорних практик взаємодії
держави, регіонів, міст, громадян, системних акторів суспільного життя,
що діють на засадах автономності.
Політологічна концепція влади, що спирається на зазначені вище принципи,
орієнтує на зміни концептуальних підходів до національної стратегії
суспільного розвитку та до державної регіональної політики (далі – ДРП),
яка є її складовою. Зміни стосуються, насамперед, переходу від
переважно вертикальних способів взаємодії держави з суб’єктами МРР до
переважно горизонтальних стосунків, від моноцентричної моделі ДРП до
поліцентричної моделі і самоорганізації МРР. В цьому ми вбачаємо
логічний зв’язок між розвитком концепцій влади, формуванням елементів ІС
, виникненням та розповсюдженням теорії нового регіоналізму. Основні
постулати останньої спираються на:
визнання соціального капіталу, інформації та знань як ключового фактору
розвитку територій на основі поширення і впровадження технологій та
інновацій;
необхідність утворення спеціальних інституцій (організаційних структур),
які цілеспрямовано займаються розв’язанням проблем МРР. Серед головних
їхніх завдань – надання інформації та консультацій[21].
децентралізацію регіональної політики, передачу більшої частини
повноважень з її реалізації з центрального на регіональний та місцевий
рівні;
необхідність переходу від політики фінансової підтримки та розвитку
інфраструктури окремих адміністративно-територіальних одиниць до
політики просторового розвитку – збалансованого розвитку всієї території
(країни, групи країн) за рахунок створення регіональних мереж
(партнерств) розвитку;
пріоритетну орієнтацію регіональної політики на мікро та мезо рівні, на
яких найбільш ефективно можуть бути реалізовані програми просторового
розвитку;
необхідність впровадження принципів поліцентричності (багаторівневого
характеру прийняття рішень) та варіативності у формуванні програм
регіонального розвитку як відповіді на багатоваріантність
соціально-економічної ситуації в регіонах та громадах, бажання зберегти
специфіку та забезпечити сталість місцевої економіки;
інституалізацію колективних інтересів, впровадження контрактної культури
відносин між державою, органами публічного управління місцевого та
субнаціонального рівня та системними акторами МРР, що є основою
активізації соціального капіталу, налагодження соціального партнерства
(сітьового співробітництва) між органами публічного управління всіх
рівнів, бізнесом, громадським сектором,;
Зазначені методологічні постулати нового регіоналізму, як ми бачимо, є
елементом загального поступу знань про суспільний розвиток. Вони мають
важливе значення для ефективного проведення політичної реформи в
Україні, яка передбачає впровадження повноцінного самоврядування на
регіональному рівні (законопроект № 3207-1). Сфера діяльності держави з
регулювання економічних, соціальних, політичних процесів суспільного
розвитку в просторовому, регіональному відношенні не зазнала суттєвих
змін за часів незалежності[25, с. 4]. Як і раніше ДРП в Україні
спирається на моноцентричну концепцію влади та індустріальний тип
розвитку. Це має вияв, по-перше, у направленості ДРП на розв’язанні
майже виключно проблем індустріальної економіки, а саме на вирівнюванні
регіональних диспропорцій різних її галузей, по-друге, у використанні
управлінського методу “згори-донизу”, тобто за допомогою прямих
державних інвестицій у виробничу сферу з конкретними стимулами та
пільгами, що розраховані на підтримку підприємств тієї чи іншої
галузі[26, с. 290]. Заплановані політичною реформою системні
інституційні зміни, актуалізують вирішення взаємопов’язаних задач, які
необхідно здійснювати у контексті вимог ІС. Це потребує: по-перше,
перегляду функціональної ролі державних інститутів та органів управління
в с системі суспільного управління; по-друге, розширення самостійності
органів регіонального та місцевого самоврядування в розробці та
реалізації регіональної політики; по-третє, розвитку всієї системи
місцевого самоврядування, по четверте, підсилення складової ДРП, яка
спрямована на розвиток соціального капіталу в регіональному аспекті.
Такі перетворення відповідають вимогам закону необхідної різноманітності
(У. Ешбі). Вони означають перехід від моноцентричної
структури економіки та влади до полісуб’єктної (поліцентричноі), що
передбачає домінування процедур та методів координуючого (“сітьового”)
впливу, а не централізованого управління. Це, в свою чергу, актуалізує
необхідність з’ясування змісту процесу самоорганізації МРР, який є
недостатньо дослідженим. У цьому контексті, на наш погляд, необхідно
зосередити увагу, окрім питань інституційного дизайну, на
соціокультурних факторах ефективності роботи інституцій, під впливом
яких формується соціальний капітал місцевих та регіональних громад. Як
переконливо довів у своєму дослідженні Роберт Д. Патнам, інституційна
реформа не завжди змінює фундаментальні принципи політики[23, с. 31].
Методологічним принципом в цьому відношенні виступає твердження Ф.А.
Гаєка про те, що відповіді на багато невідкладних суспільних питань
нашого часу треба шукати в пізнанні принципів, які лежать поза суто
економікою чи будь-якими іншими окремими дисциплінами[6, с. 11]. З цієї
точки зору потребують додаткового дослідження механізми регіоналізації в
Україні, які під впливом реалій ІС від суто адміністративних мають
трансформуватись в соціокультурні на основі формування сіті соціального
партнерства.
Література
Бойко-Бойчук О., Хорунжий А. Практикум ефективної влади (Стратегії
впровадження адміністративної реформи на місцевому рівні). ЦСЕРУП, ООО
“Ксінакс”. – Миколаїв: Атол, 2002. – 188 с.
Борденюк В. Децентралізація державної влади як явище державно-правового
життя: поняття, суть та форми (види) // Зб. наук. пр. НАДУ. – Вип. 2. –
К.: Вид-во НАДУ, 2004.- С. 387 –398.
Борденюк В. Деякі проблеми реформування інститутів публічної влади на
місцях у контексті державної регіональної політики // Зб. наук. пр. УАДУ
. – Вип. 2, ч. 1.- К.: Вид-во УАДУ, 2000.- С. 21 – 31.
Бочок М.П., Бутко М.П., Котельников Д.І. Управління регіоном: Навчальний
посібник – Чернігів: Сіверянська думка, 2001. -279 с.
Воронов І.О. Політологічні теорії XX століття: Моногр. – К.: Генеза,
2004. – 288 с.
Гаєк Ф.А. Конституція свободи / Пер. з англ.. М. Олійник, А. Королишина.
– Л.: Літопис. – 556 с.
Гудак В., Линевич Г., Бойко-Бойчук О. та ін. Розвиток громад і регіонів
України / За ред. С. Максименка. – К.: Логос, 1999. – 164 с.
Державне управління. Філософські, світоглядні та методологічні проблеми:
Моногр./ Кол. авт.; За ред. В.М. Князєва. – К.: Вид-во НАДУ. –
Міленіум, 2003. – 320 с.
Жаворонкова Г.В. Інформаційне підприємництво: інновації, консалтинг,
маркетинг: Моногр. – К.: НАУ, 2003. – 366 с.
Зайцева Л.М. Региональная система управления
(организационно-методологический аспект): Моногр.. -Донецк: ИЭП НАН
Украины, 1997. -335 с.
Зайцева Л.М., Серьогін С.М., Антонов та ін. Методологічні підходи до
визначення проблемних територій та напрями регулювання їх подальшого
розвитку / За наук. і заг. ред. Л.М. Зайцевої: Моногр. – Д.: ДРІДУ НАДУ
при Президентові України, 2003. – 144 с.
Замогильний А. Сучасні концепції влади // Зб. наук. пр. НАДУ при
Президентові України // За заг. ред. В.І. Лугового, В.М. Князєва. – Вип.
2. – К.: Вид-во НАДУ, 2004.- С. 56 – 67.
PAGE
PAGE 10
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
