.

Міжнародне співробітництво у сфері муніципального і регіонального розвитку (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 1990
Скачать документ

Міжнародне співробітництво у сфері муніципального і регіонального
розвитку

Активна внутрішня і зовнішня політика України на початку третього
тисячоліття є відповідною реакцією на світові глобалізаційні та
євроінтеграційні процеси. Історія розвитку міжнародних відносин свідчить
про безперспективність курсу на самоізоляцію, який призводить до
технологічного відставання, соціально-економічних і політичних втрат.
Тому Україна бере активну участь в інтеграційних процесах, зокрема у
тих, що відбуваються в Європейському Союзі, який є унікальним
міждержавним утворенням із 25 держав, що намагаються створити тісний
економічний і політичний конгломерат, якому немає аналогів у світі.

Географічне положення України в центрі Європи та сусідство з
Європейським Союзом справляють певний вплив європеїзаційного характеру
на різні сфери її суспільного життя, включаючи й сферу державного
управління та місцевого самоврядування. Вони також відкривають цілком
реальну перспективу спочатку асоційованого, а потім і повноцінного
членства в Європейському Союзі, що відображено в державних стратегіях
європейського вибору України.

Ці та інші ключові обставини загострюють сьогодні потребу в активізації
міжнародного співробітництва та в посиленні державної політики
європейської інтеграції, активізації практичних дій щодо виконання
завдань, передбачених Угодою про партнерство й співробітництво між
Україною та Європейським Союзом та Планом дій Україна – Європейський
Союз.

Активній позиції нашої держави на європейській арені не може стояти на
заваді нинішня конституційна криза в Європейському Союзі, яку зумовили,
на думку експертів, організаційно-процедурні (тобто формальні) причини,
а не змістові. Ратифікація Договору про запровадження Конституції для
Європи має на меті юридично оформити Європейський Союз, уточнити його
устрій, статус, природу відносин ЄС із державами-членами і
державами-кандидатами, їх громадянами, розмежувати повноваження в ЄС,
сформувати нове законодавство. Договір засвідчує завершення еволюції
європейської конструкції до високоінтегрованого союзу держав. Новий Союз
розглядається як міжнародне об’єднання держав, які, зберігаючи свою
незалежність, для досягнення заздалегідь узгоджених цілей передають у
колективне розпорядження Союзу частину своїх суверенних прав, зокрема і
тих, що стосуються внутрішніх справ, а саме – питань економіки,
ресурсів, фінансової політики тощо. Згідно з новітніми науковими
підходами таке міжнародне об’єднання держав кваліфікується як сучасна
конфедерація держав. Інакше кажучи, цілком можливо вважати, що
Європейський Союз більшою мірою є державою, ніж недержавою, і має два
рівні: рівень держав-членів (національний рівень) і рівень союзу
держав-членів (наднаціональний рівень).

Постійні зміни в Європейському Союзі призвели до того, що за останні
десятиліття його політична влада й повноваження стали досить
розпорошеними. Європейська інтеграція, активно поглиблюючись у контексті
Єдиного європейського акта (1986 р.), спричинила процеси децентралізації
й деконцентрації, які зумовили зміцнення місцевої і регіональної
демократії як у державах-членах, так і в країнах-кандидатах на вступ до
ЄС на основі все частіше застосовуваного принципу субсидіарності. У
результаті багато європейських країн лібералізували надання публічних, і
зокрема управлінських послуг, та заснували спеціальні агентства для їх
забезпечення чи сприяння здійсненню європейської політики взагалі.

З огляду на вищевикладене міжнародне співробітництво у сфері
муніципального і регіонального розвитку має орієнтуватися передусім на
сучасні європейські здобутки, якими успішно послуговуються колишні
країни соціалістичного табору, які зараз є повноцінними
державами-членами Європейського Союзу.

Тому важливо мати принаймні щонайменшу уяву про сучасне європейське
управління, яке є багатогранним, багатовимірним, складним і комплексним
явищем процесу європейської інтеграції, базується на правовій та
інституційній системах ЄС, поєднує елементи структурних та
функціональних виявів, поділяється на наднаціональний, національний,
регіональний та місцевий рівні, а останніми роками ще й зумовило
виникнення такого феномена, як європейський адміністративний простір.

Саме такий підхід до міжнародного співробітництва у сфері муніципального
і регіонального розвитку обгрунтовується політичною, економічною,
ідеологічною та науковою доцільністю:

політична доцільність пояснюється необхідністю для України, як
держави-претендента на вступ до Європейського Союзу, набуття відповідних
знань про його суспільно-політичну природу, правову та інституційну
системи, галузеві політики та інші ключові складники, що дасть змогу
ефективно інтегруватися в це міждержавне утворення з урахуванням
інтересів національної безпеки;

економічна доцільність базується на тому, що Європейський Союз має
найбільший у світі спільний економічний ринок, на якому реально діє
принцип вільного руху товарів, людей, капіталу й послуг, напрацьовані й
успішно застосовуються високі стандарти соціально-економічного життя;
поряд з цим існують і певні ризики, які варто враховувати, зокрема в
аграрній та промисловій галузях;

ідеологічна доцільність зумовлюється впливом демократичних ідей і
традицій, що ґрунтуються на одвічних гуманістичних західноєвропейських
постулатах і культурі, що приводять до трансформації суспільної
свідомості, стереотипів мислення;

наукова доцільність зумовлена потребою в дослідженні досвіду
держав-членів Європейського Союзу щодо реформування національних систем
державного управління та місцевого самоврядування в контексті
державотворчих, євроінтеграційних, глобалізаційних та інших закономірних
світових процесів.

Варто зауважити, що в Європі історично склалося так, що протягом ХХ
століття утвердились певні форми державного устрою, які не лише є
основою муніципальної та регіональної автономій, але й забезпечують їх
функціонування. Як наголошують західні вчені, провідними принципами
європейської політики виступають деконцентрація, децентралізація та
регіоналізація, а місцева та регіональна автономія стали принципами
європейського конституційного права, тобто такого конституційного права,
яке є спільним для всіх країн Європи. Пояснюється це щонайменше двома
обставинами:

по-перше, саме завдяки своїм звичним та прозорим сферам життєдіяльності
муніципальна та регіональна автономії уможливлюють вирішення суспільних
проблем із максимальним наближенням до інтересів громадян. Слід
зауважити, що така близькість до інтересів громадян є головною правовою
метою Європейського Союзу і має наслідком кваліфіковане розв’язання
місцевих питань;

по-друге, муніципальні та регіональні особливості, а також знання
громадянами та громадськими об’єднаннями проблем місцевого та
регіонального характеру можуть розглядатись та вирішуватись
безпосередньо лише на муніципальному та регіональному рівні, що й дає
змогу для реалізації орієнтованої на потреби людей муніципальної та
регіональної політики.

Для України все актуальнішими стають питання стосовно того, до якого
ступеня потрібно деконцентрувати й децентралізувати владу і управління,
щоб зберегти, з одного боку, територіально-адміністративну цілісність
держави, а з іншого – створити ефективний муніципальний і регіональний
рівні управління? До якого типу (форми) устрою може привести
територіальне реформування – унітарного, регіоналізованого чи
федеративного? Чи Україна має намагатися залишатись унітарною в
результаті реформування, чи набувати інших типів (форм) устрою –
регіоналізованих чи федеративних?

oe

V

????°? місць в еволюційних процесах займає сфера управління на
муніципальному та регіональному рівнях, а це означає, що європейські
країни в процесі реформування експериментують не лише у себе і навіть не
стільки в себе, як швидше поза межами власних територій.

Як видно з наявних сьогодні типів (форм) устрою держави, унітарний
зберігають Греція, Ірландія, Люксембург і Португалія. Спільним між цими
країнами є те, що вони займають в Європі відносно невеликі території
(Ірландія, Люксембург) або всього декілька десятиліть тому звільнилися
від авторитарних режимів (Греція, Португалія). Тому, якщо в основі
збереження унітаризму Ірландією й Люксембургом можна вбачати насамперед
наявність малих територій (Люксембург) і гомогенність населення
(Ірландія), то грецький і португальський унітаризм, крім гомогенного
фактору, продовжує зберігатися історично, а також можливо через
нетривалість деконцентрації і децентралізації поставторитарної влади.

Дещо подібною до ситуації в Греції і Португалії видається нинішня
ситуація і в Україні. Тому прояви характерних особливостей класичного
унітаризму зі всіма його недоліками й позитивами в процесі реформувань
згідно з європейськими доробками нам доцільно більш детальніше
досліджувати також і у цих європейських країнах.

До федеративних європейських держав належать Австрія, Бельгія і
Німеччина. Основи федералізму у цих державах різні: якщо федеральна
система Німеччини була запроваджена в цій країні США після Другої
світової війни з метою запобігання відновленню войовничої
централізованої держави, то федералізм в Австрії є традиційним; для
нього характерні сильні політично, але досить таки слабкі конституційно
органи влади земель.

Цікавим феноменом можна вважати бельгійський федералізм, який фактично є
наслідком інституційної реформи з 1970 року. За декілька десятків років
країну з традиційною унітарною формою державного правління було
поступово перетворено на складну, і навіть проблемну федеральну
структуру. Проте, за всієї її привабливості як результату деконцентрації
і децентралізації, Бельгія першою з держав-членів ЄС заявляє про своє
конфедеративне майбутнє. Очевидно, що цей приклад має бути серйозною
пересторогою для України при здійсненні відповідних реформ.
Адміністративно-територіальне реформування “по-бельгійськи” є прикладом
того, як ігнорування факторів ризику, одним з яких був мовний фактор
компактно-проживаючих голландців (60 %), французів (39 %) і німців (1%),
фактично призвело до розпаду держави. Можливо однією з небагатьох (якщо
навіть не єдиною), аналогій між Бельгією й Україною є факт унітарної
форми устрою останньої, з якою потрібно обходитися дуже обережно й
виважено.

Третій тип (форма) державного устрою, притаманний окремим
державам-членам ЄС, виник недавно, у кінці минулого століття, і отримав
назву „регіоналізований”. Умовно-схематично ця форма територіального
устрою зайняла місце між унітаризмом і федералізмом. Деякі держави лише
почали свій шлях в напрямі до федералізму, інші – уже наблизилися до
нього впритул. У першому випадку йдеться про децентралізовані унітарні
Данію, Нідерланди, Фінляндію, Францію і Швецію, в іншому – про
регіоналізовані унітарні Іспанію, Італію, Великобританію.

До сучасної моделі децентралізованого унітаризму Данія і Нідерланди йшли
понад півтора століття. Особливих проявів “відцентрових” тенденцій в
унітарних структурах цих країн не спостерігалося, оскільки їм притаманні
історичні самоврядні традиції, засади яких сягають середньовіччя. В
1840-х роках тут був започаткований регіональний рівень управління, який
стали запроваджувати в період до наших днів інші європейські країни. На
сьогодні головна відмінність між унітаризмом цих двох країн в тому, що
Данія характеризується як унітарна держава з надзвичайно
децентралізованою адміністративною структурою. Нідерланди зберігають
традиційну поміркованість в реформуваннях, що забезпечує їм менший
ступінь регіоналізації.

Децентралізований унітаризм Фінляндії і Швеції в теперішньому вигляді є
прикладом того, чого можна досягти за декілька десятків років
реформування на засадах європейського управління. Сьогодні експерти
неоднозначно оцінюють результати адміністративно-територіальних реформ в
цих скандинавських країнах, зокрема у Швеції, тим більше, що
перетворення ще тривають. Однак, уже можна стверджувати напевно, що
намагання поєднати національні системи державного управління, традиційно
базовані на англосаксонській системі права, зі стандартами сучасного
європейського управління, в основі якого є засадничі положення
континентального, тобто римського права, породжують досить складні,
хаотичні і навіть еклектичні управлінські системи. Проте, оскільки
основним мірилом ефективності систем державного управління є передусім
якість наданих послуг, то рівень надання послуг громадянам у Фінляндії й
Швеції є одним з найвищих в Європейському Союзі.

До групи децентралізованих унітарних держав-членів ЄС належить також і
Франція, яка завжди мала репутацію централізованої унітарної держави.
„Відцентрові” процеси були підтримані у цій країні в 1960-х роках, а з
1980-х прийнято цілий ряд законів, спрямованих на законодавче
закріплення деконцентрації і децентралізації. Саме такий підхід, тобто
правовий, дав змогу виважено й помірковано впливати через відповідні
законодавчі акти на об’єктивні процеси регіоналізації у Франції, що
особливо активізувалися в Європі в другій половині минулого століття.
Сьогодні французький досвід муніципального і регіонального управління,
як і державного управління в цілому, є для багатьох країн світу
своєрідним еталоном. Можливо найбільш прийнятним він може бути і для
України в питаннях перспективних напрямів муніципального і регіонального
розвитку.

Друга група регіоналізованих держав, яка за назвою співпадає з новим
типом держави, тобто регіоналізованим, включає Великобританію, Іспанію й
Італію. Не дивлячись на те, що ці держави включені західноєвропейськими
вченими до однієї групи, їх “унітарно-регіоналізовані властивості” є
досить різними. Однією з типових ознак є те, що вони максимально
наближені до федеральної моделі, хоча й у різних ступенях.

Узагальнюючи вищевикладене, можна зробити такі висновки:

– міжнародне співробітництво у сфері муніципального і регіонального
розвитку має базуватися на політичній, економічній, ідеологічній та
науковій доцільності;

– перспективні напрями муніципального та регіонального розвитку в
Україні мають враховувати європейські доробки, з числа яких прийнятними
можуть бути передусім принципи європейського управління, а вже потім –
узагальнені чи конкретні моделі управління;

– результатом реформувань у сфері самоврядування на місцевому та
регіональному рівнях має залишитися в Україні така форма державного
устрою, як унітаризм, хоча в контексті триваючих в Європі
регіоналізаційних процесів він має поступово набирати децентралізованої
форми.

Таким чином, ми розглянули проблеми муніципального і регіонального
розвитку та головні шляхи їх розв’язання. Загальний висновок полягає в
тому, що місцеве самоврядування є поки що не використаним ресурсом
державотворення в Україні. Окремі найактуальніші аспекти цього питання
більш детально розглядаються в наступних розділах Національної доповіді,
які побудовані за предметним принципом.

Деконцентрація влади передбачає законодавчу передачу повноважень
центральних органів державної виконавчої влади передусім представникам
центральної виконавчої влади на місцях. Деконцентрація влади не
поширюється безпосередньо на представницькі органи місцевої влади, тобто
на органи місцевого самоврядування. Інакше вихолощуватиметься природний
характер прав і обов’язків суб’єктів місцевого самоврядування, якими є
спільноти компактно проживаючого населення, об’єднаного у громади
територіально і побутово.

Децентралізація відбувається, з одного боку, одночасно з
деконцентрацією і паралельно їй, а з іншого – виступає ніби логічним і
послідовним продовженням деконцентрації з метою подальшого її творчого
поглиблення і розвитку. Децентралізаційні дії поширюються, передусім, на
сферу місцевого самоврядування і здійснюються на основі таких принципів:
вільного самоврядування громад; законодавчого делегування громадам
певних повноважень держави; забезпечення реалізації делегованих
повноважень фінансовими і людськими ресурсами та юридичними гарантіями;
нових партнерських стосунків між державою та громадами.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020