Інформаційне суспільство – вектор розвитку української держави
На рубежі 1980-90-х років реальні досягнення у галузі інформаційної
економіки та інформаційних технологій у країнах – провідних центрах
постіндустріального етапу розвитку, засвідчили, що футурологічні
прогнози теоретиків інформаційного суспільства (далі – ІС) 1960-70 – х
років мають реальну перспективу втілення в суспільне життя, й тому
визначають нагальну необхідність конкретних заходів з його побудови.
Термін “ІС” сьогодні застосовують для характеристики системних змін, які
відбуваються в різних сферах суспільного життя. В офіційних міжнародних
програмних документах він ототожнюється з демократичним суспільством, в
якому інформація та інформаційні технології слугують не лише
технологічному розвитку, але й забезпеченню свобод та прав громадян.
Його широко використовують в наукових дискурсах для характеристики
нового типу соціальної організації, в суспільній практиці, в тому числі
в практиці публічного управління (державного управління та місцевого
самоврядування).
Провідні держави світу зайняли активну позицію щодо формування ІС. Вони
визначили політику і сформулювали стратегію його побудови і розвитку. До
цього процесу залучилась Україна як держава, що задекларувала свій
розвиток на засадах демократії. Побудовою ІС в Україні опікуються як
держава так і громадські організації, які виконують пропагандистські та
експертно-аналітичні функції. Завдяки спільним зусиллям Україна
сьогодні представлена у впливових міжнародних організаціях. Питання
побудови ІС є одними із пріоритетних у відносинах України та
Єврокомісії.
Актуальність цієї проблематики привернула увагу багатьох дослідників
проблем інформаційної сфери, які присвячують свої роботи дослідженню
процесів, що стосуються інформатизації органів публічного управління, в
цілому українського суспільства, формування засад національної стратегії
розвитку ІС, необхідної інформаційної культури, створення та
використання національних інформаційних ресурсів[1; 2; 4; 5; 8]. В цій
статті ми спробуємо з’ясувати, на якому етапі знаходиться українська
держава на шляху до ІС, та які основні недоліки є у стратегічних
підходах до реалізації цього вектору розвитку.
ІС – багатоаспектне поняття, що допускає можливість багатьох визначень.
Ми наведемо одне з них, в якому більш конкретно фіксуються його ознаки.
ІС – об’єктивно зумовлений ступінь розвитку людства, на якому
електронні інформаційні ресурси визнаються найбільш значущими ресурсами,
виробництво та споживання яких є найважливішим видом суспільної
діяльності. Виходячи з цього виділяються такі основні ознаки ІС як:
формування та функціонування інформаційної економіки; високий рівень
інформаційних потреб членів суспільства та спроможність їх задоволення
основної маси населення; високий рівень інформаційної культури; вільний
доступ кожного члена суспільства до інформації, окрім ситуацій,
пов’язаних із безпекою особистості, суспільних груп та всього
суспільства [4, с. 6-7]
Матеріально-технічною основою формування зазначених ознак суспільства є
ТІС (Інтернет, мобільна телефонія, супутниковий зв’язок, інформаційні і
комунікаційні системи та технології). У сучасному світі ТІС відіграють
роль універсального та багатофункціонального інструменту розвитку
держави і суспільства. ТІС прямо чи опосередковано застосовуються в усіх
сферах діяльності. Зростання ролі ТІС пов’язано із посиленням тенденцій
глобалізації, інформатизації, зростанням інформаційних потреб та
необхідності їх задоволення. ТІС надає широкі можливості для розвитку
найбільш важливих сфер суспільної діяльності. Це, зокрема: у публічному
управлінні – E-Government; в економіці – е-комерція; в науці –
е-дослідження; в освіті – е-освіта (дистанційне навчання); в побутовій
сфері – використання смарт – карток для проведення електронних платежів
за комунальні, медичні, інформаційні та інші послуги.
Найінтенсивніше зростає роль інформації в сфері економіки. ТІС значно
прискорює і водночас здешевлює будь-які економічні операції та
трансакції, стимулює виробництво інтелектуальних продуктів, сприяє
організаційним інноваціям. На цьому етапі розвитку людства ТІС
визначають економічну продуктивність та конкурентоспроможність фірми,
регіону, нації. Глобальна інформаційна мережа, яка об’єднує економічних
агентів з різних видів діяльності – виробництва, споживання, циркуляції
товарів та послуг, а також елементів економічного процесу – праці,
капіталу, ринків, інформації та технологій, створює принципово нову
основу для функціонування економіки, яку М. Кастельс називає
інформаціональною, на відміну від своїх попередників, які називали її
інформаційною. Цим він підкреслює, по-перше, що інформація та знання
стали прямою продуктивною силою матеріального виробництва, а не тільки
елементом виробничого процесу, по-друге, нерозривний зв’язок між
розвитком економіки та глобалізацією, яка базується на новітніх
досягненнях в галузі інформаційно-комунікативних технологій. Й хоча
міжнародна економіка ще не є глобальною, основна тенденція її формування
спирається на принцип глобалізму. Нерівномірність глобалізації в
масштабах планети визначається різними можливостями країн та регіонів
доступу до інформаційних технологій. В сучасному світі це стає також
однією із основних причин їх нерівності в різних аспектах суспільного
життя як у масштабах планети, так і в масштабах окремої країни, регіону.
Рух від індустріального етапу розвитку до інформаційного має
технологічні, соціально-економічні, культурні та психологічні виміри. Як
зазначають дослідники, з технологічної точки зору Україна, незважаючи на
наявність ряду проблем, має певні успіхи. Розширюється інформаційна
інфраструктура, яка об’єднує комп’ютерні мережі публічних органів
управління, підприємств, банків та інших комерційних організацій,
формується ринок вітчизняних телекомунікацій, інформаційних технологій,
продуктів та послуг. Таким чином, українська держава в суто
технологічному аспекті вже має основні ознаки сучасного ІС. Сьогодні
активно розробляється проблематика впровадження інформаційної системи
“електронне врядування” в державне управління (E-Government) [2; 8].
Держкомзв’язку, що відповідає за створення та розвиток технологічної
бази переходу до ІС, підготував Загальнодержавну Програму “Електронна
Україна”. Альтернативний варіант запропонувала Громадська Робоча Група
“Електронна Україна”, яка вважає, що її варіант більше відповідає
потребам сьогодення [9]. Урядом у жовтні 2002 року затверджена
“Концепція розвитку зв’язку України до 2010 року”, розглядаються
варіанти розширення можливостей колективного доступу до мережі Інтернет
[13]. Поступово розширюється список органів місцевого самоврядування,
які використовують Інтернет в управлінських цілях та забезпечення
прозорості своєї діяльності[1].
Рух України до ІС потребує розв’язання ряду проблем національного
масштабу. Основними проблемами інформаційної сфери є: низький рівень
забезпеченості населення комп’ютерною технікою; нерозвиненість
телекомунікаційної інфраструктури, ринку інформації та знань,
інформаційного менеджменту; низький рівень використання в економіці
інформаційних технологій; невідповідність кількісного та якісного складу
електронних інформаційних ресурсів, фондів знань потребам інформаційної
економіки і в цілому інформаційного суспільства; недієвість правових
механізмів забезпечення прав громадян та соціальних інститутів на вільне
отримання та використання інформації, забезпечення інформаційної безпеки
особи, держави, суспільства; невідповідність національного законодавства
в сфері інформаційних відносин міжнародному праву. Існує нагальна
потреба звільнитися від залежності України в сфері імпорту технічних та
програмних засобів. За оцінками фахівців таке положення залишиться 10-15
років або й назавжди, якщо уряд не вживатиме відповідних заходів по
створенню вітчизняного виробництва сучасної обчислювальної техніки,
телекомунікацій, передових інформаційних технологій [4, с. 29]. На
низькому рівні здійснюється програмно-цільове та експертно-аналітичне
забезпечення процесу інформатизації. Рахункова Палата України
оприлюднила висновок щодо результатів реалізації Національної Програми
Інформатизації (НПІ), що була прийнята парламентом у 1998 році. Експерти
вважають, що НПІ не досягла своєї мети, зокрема, в частині, що
стосується підвищення рівня управління соціально-економічними процесами
в країні. Програма фактично зведена до впровадження систем зв’язку і
автоматизації діяльності адміністративних органів. Поза увагою
залишилися питання стратегічного планування розвитку України, розробки
державного бюджету, міжгалузевих балансів тощо [7]. Недоліком реалізації
Програми є також відсутність системного підходу, відповідного
програмно-цільового та аналітично-експертного забезпечення формування
завдань НПІ, чіткого бачення кінцевого результату, політичної волі всіх
гілок влади і груп суспільства.
Електронна готовність України, тобто досягнення певного ступеню
інформатизації суспільства, є необхідним фундаментом ІС. Її результатом
має бути подолання значного “цифрового розриву”, який існує між
провідними державами та Україною. Цифровий розподіл (Digital Divide)
визначає нерівний доступ країн або окремих верств населення всередині
країни до сучасних інформаційних технологій. В сучасних умовах він
поглиблює процеси соціальної нерівності, оскільки обумовлює різні
можливості людей скористатись економічним, освітнім, культурним та
іншим потенціалом. У масштабах планети тільки 10% людей мають доступ до
глобальної мережі Інтернет. Світовим лідером в плані забезпечення
населення інформаційною технікою та підключення до Інтернет є США (40 %
сімей), що в два рази більше, ніж у провідних країнах західної Європи,
хоча там вже сьогодні функціонує розвинена інформаційна
інфраструктура[3]. В Україні лише незначна частина населення (4,5 %) має
засоби інформаційної техніки (персональні комп’ютери та периферійні
пристрої). Є проблеми також з теоретичною, психологічною та практичною
підготовленістю населення для роботи з ТІС. Широкий список подібних
проблем можна узагальнено сформулювати як проблему залучення всіх верств
населення до цінностей та технічних можливостей ІС.
Перспективи переходу України до ІС не мають однозначної відповіді. Так
деякі автори роблять оптимістичні прогнози, стверджуючи, що цей процес
відбуватиметься протягом 10-15 років[4, с. 32]. З цього приводу
зауважимо, що навіть найбільш розвинені країни не відповідають тим
класичним характеристикам, які сформульовані теоретиками ІС. Найбільш
помітні успіхи можна спостерігати тільки в окремих сегментах економіки,
що пов’язані із сферою інформаційних послуг та освіті. Тим не менш,
Україна, підписавши документи Всесвітнього Самміту, взяла на себе
зобов’язання щодо розробки до 2005 року Національної Стратегії Розвитку
Інформаційного Суспільства України. Громадська Робоча Група “Електронна
Україна” вже запропонувала свій проект Стратегії, який передбачає поряд
із інформатизаційними заходами ряд інституційних перетворень[12] .
&
? Нова (сітьова) форма соціальної структури виникає спочатку в сфері
економіки, яка організовується для здійснення горизонтальних ділових
зв’язків на основі функціонування інформаційного ринку та використання
інформаційних мереж (локальних і глобальних). Поступово сітьова форма
організації взаємодії екстраполюється на інші сфери суспільного життя –
політику, публічне управління, сферу громадської ініціативи. Формування
сітьових структур у сфері публічного управління означає заміну
вертикальних адміністративних структур на горизонтальну сіть автономних
державних організацій для виконання певних функцій. Окремі дослідники
називають “політичні сіті” новою формою державного управління, новою
моделлю координації інтересів та ресурсів, що включені до процесу
виробництва політичних рішень [10].
Це не означає, що саме інформаційні мережі є фактором впливу на
формування сітьового суспільства. Це, значною мірою, автономний процес,
який характеризує тенденції загальної демократизації та децентралізації
влади. Сучасні канали електронної комунікації є тільки адекватною
матеріально-технічною базою для функціонування сітьової структури
суспільства у різних сферах суспільного життя. В цьому плані наявність
технологічної бази є необхідною, проте недостатньою базою для формування
інформаціонального (сітьового) суспільства. У високорозвинених в
технологічному плані та поліархічних суспільствах різні його сегменти
утворюють цілісну організаційно-динамічну систему, у якій держава є
рівноправним, хоча й нерівнозначним у соціально-політичному сенсі
агентом. В сітьовому суспільстві адміністративно-управлінські функції
держави трансформуються в інтеграційно-координуючі, за якими діяльність
державної влади набуває характеру активізації діяльності суб’єктів
суспільства[11, с. 122]. Функціональними державами, які реалізують
принцип сітьової взаємодії, є країни розвиненої демократії, де з другої
половини XX століття впроваджується ідея поліархічного суспільства. На
цьому політичному та економічному тлі технологічна база дозволяє значно
інтенсифікувати процеси комунікацій та продукування знань.
Здійснення комунікації (взаємодії) в сітьовому суспільстві
підпорядковується сітьовій логіці. Вона може бути реалізована лише за
наявності єдиного інформаційного простору, що забезпечується новітніми
інформаційно-комунікативними технологіями доступу (програмно-технічними
засобами, телекомунікаційними мережами тощо) до інформаційних ресурсів,
кількісним та якісним складом доступних на ринку інформаційних продуктів
для всіх сфер суспільної діяльності. Основними спільними рисами сітьової
логіки для сфер економіки, політики, державного управління, громадської
ініціативи є:
здійснення та підтримка прямих і рівноправних (партнерських) зв’язків
між суб’єктами економічної, політичної, громадської діяльності, між
суб’єктами публічно-управлінської діяльності різних рівнів, які
здійснюються з використанням каналів електронної комунікації;
відсутність залежності суб’єктів економічної, політичної, громадської
діяльності від публічно-адміністративної влади різних рівнів у
здійсненні комунікацій та прийнятті рішень;
спільна зацікавленість у співробітництві, врахування інтересів іншої
сторони, готовність до компромісів;
надання переваги в прийнятті рішень фактору дієздатності та чесності
партнера, аніж його соціальному статусу, повага до суверенітету
особистості (в будь-якій сфері діяльності);
окрема людина (підприємець, політик, державний/громадський діяч) за
силою впливу на суспільні процеси прирівнюється до організаційної
структури, оскільки домінуючим елементом економічної/політичної
конкуренції стає суперництво творчих начал та ідей, а не організаційні
масштаби і адміністративні ресурси.
Таким чином, трансформація України в ІС передбачає такі взаємопов’язані
складові: високий рівень інформаційно-комунікативних технологій;
орієнтацію держави на входження в глобальні світові процеси; сітьову
логіку взаємодії, що потребує проведення законодавчих та інституційних
реформ. У “Плані Дій” Всесвітнього Самміту з питань інформаційного
суспільства підкреслюється, що успішна розробка і реалізація електронних
стратегій можливі лише на основі діалогу і розвитку партнерства.
Застосовуючи цей загальний індикатор ступеню формування інформаційного
суспільства, доводиться констатувати, що наявні здобутки в цій сфері
становлять лише незначну частку з того, що необхідно здійснити для його
впровадження в організацію суспільного життя.
Це також означає, що рух України до ІС не може здійснюватись без
радикальної трансформації системи та структури публічної влади з точки
зору його децентралізації, демократизації політичної сфери,
вдосконалення державної політики щодо, насамперед, розвитку науки,
інформаційного ринку та децентралізованого регулювання економіки. Ці
реформи є першочерговими на шляху створення сітьової держави, в якій
система відносин “центр — регіони — міста” будується на основі
інституціональних зв’язків, які передбачають автономність територіальних
органів влади (територіальних колективів) як політичних та економічних
акторів, можливості виявлення ініціативи з боку регіональних органів
влади, бізнесу, організацій третього сектору. Глобалізм як спосіб
функціонування сітьової держави відводить публічним органами влади всіх
рівнів роль, яка полягає в тому, щоб перетворити локальні території у
виробничі вузли глобальної фабрики на основі конкурентоспроможності,
тобто спроможності залучати капітал. В цьому сенсі передача повноважень
на нижчі рівні управління переслідує ціль активізувати діяльність людей
в процесах світової економіки[6, с. 18].
Суттєвими прогалинами державної політики формування ІС є те, що вона не
враховуює комплексність та системність ідеї інформаціоналізму. Зазначені
вище проблеми обговорюються та вирішуються органами центральної влади
поза рамками концепцій трансформації фундаментальних принципів
управління державою. Інформатизація розглядається фактично як окремий
процес, а не як складова демократичної сутності публічного управління в
умовах сітьової системи взаємодії та глобалізації. Різницю між цим та
інформаціональним підходами деякі автори пропонують позначити поняттями
government on-line – уряд, який оснащений електронним інтерфейсом, та
Е-government – уряд, який за принципами управління відповідає новому
типу суспільної організації. Government on-line є необхідним, однак
недостатнім елементом здійснення Е-government [5]. “Безглуздо
розглядати широке впровадження елементів “електронного уряду”, –
справедливо стверджує А.Шадрин, – без врахування пакету
адміністративних реформ та реформи державної служби”[15, с.105].
Україна сьогодні стоїть перед необхідністю концептуального осмислення
впровадження інформаціонального способу організації життєдіяльності
суспільства. Це означає, що стратегія формування основ ІС має
розглядатися в контексті загальних стратегічних пріоритетів соціального,
економічного та інституційного розвитку країни, як органічна складова
масштабних перетворень у суспільстві та у владних інститутах. Ці
перетворення мають передбачити: розвиток економіки та інформаційних
технологій; створення сітьової державної інфраструктури; формування
нової ціннісної парадигми суспільства і публічного управління
(громадянське суспільство); сучасної управлінської культури (орієнтація
на споживача, управління за результатами); впровадження принципу
поліархічності (конкурентність та високий рівень автономності соціальних
агентів). В цьому випадку сітьова логіка, тобто децентралізовані,
сітьові процеси, які базуються на інформаційно-комунікаційних
технологіях, стануть новим алгоритмом суспільного розвитку.
Література
Баєв В.В. Розуміння нової парадигми електронного врядування на місцевому
рівні // Збірник наукових праць УАДУ при Президентові України / за
заг. ред. В. І. Лугового, В.М. Князєва. – К.: Вид-во УАДУ, 2003.-
Вип..1. – с. 151 –158.
Брыжко В.М., Цимбалюк В.С., Орехов А.А., Гальченко О.Н. Е— будущее и
информационное право / Под ред. Р.А. Калюжного, М.Я. Швеца. – К.:
«Интеграл», 2002. – 264 с.
Вартанова Е. Информационное общество в стратегии Европейского Союза //
HYPERLINK “http://www.e-ukraine.org.ua/index.php?mod=es”
http://www.e-ukraine.org.ua/index.php?mod=es
Винарик Л.С., Берсуцкий Я.Г., Щедрин А.Н. Информационная культура в
современном обществе: Учеб. пособие. – Донецк: Институт экономики
промышленности. ДИЭХП, 2003. – 322 с.
Голобуцкий, А., Шевчук О. Электронное правительство// HYPERLINK
“http://www.civicua.org/servlet/DataLoad?t=3&c=1&q=41186”
http://www.civicua.org/servlet/DataLoad?t=3&c=1&q=41186
Григорьян Э.Р., Мунтян М.А., Сафонова М.А. Глобализация и моделирование
социальной динамики: Сборник статей / Отв. Ред. Э.Р. Григрьян. – М.:
Редакционно-издательский Института социальных наук, 2001. – 146 с.
Згуровський М.З. Загальні тенденції розвитку інформаційного суспільства
в глобальному контексті: трансформація світового устрою// HYPERLINK
“http://www.isu.org.ua/viewarticle/publications/117?new_lang=u”
http://www.isu.org.ua/viewarticle/publications/117?new_lang=u
Клименко И.В., Литвинов Г.С. Проблемы внедрения информационной системы
«электронное правительство» в государственное управление // Збірник
наукових праць УАДУ при Президентові України / за заг. ред. В. І.
Лугового, В.М. Князєва. – К.: Вид-во УАДУ, 2003.- Вип..1. – с. 98 –105.
Колодюк А.В. Національні стратегії інформаційного суспільства:
необхідність, переваги та стан щодо запровадження в Україні //
HYPERLINK
“http://www.isu.org.ua/viewarticle/publications/117?new_lang=u”
http://www.isu.org.ua/viewarticle/publications/117?new_lang=u
Моргунов Л.В. Сетевой подход к политике и управлению // Полис. – 2001. –
№ 3. – с. 103 – 113.
Оболенський О.Ю. Державне управління та державна служба: сучасні напрями
розвитку / Рецензенти М.П. Орзіх, А.Ф. Мельник. Одеса, АО Бахва,
2003. – 320 с.
Проект ГРГ “Електронна Україна” “Національна Стратегія Розвитку
Інформаційного Суспільства України”// HYPERLINK
“http://www.e-ukraіne.com.ua/forum” www.e-ukraіne.com.ua/forum
Україна. Створити систему пунктів колективного доступу до мережі
Інтернет //
HYPERLINK “http://www.stc.gov.ua/data-storage/670/html_doc670.html”
http://www.stc.gov.ua/data-storage/670/html_doc670.html
Шадрин А. Информационные технологи и совершенствование социальных
институтов// Интернет и российское общество/ Под ред. И. Семенова; Моск.
Центр Карнеги. – М.: Гендальф, 2002. – с. 91 – 118.
Це, зокрема, Інститут Інформаційного Суспільства, Фонд “Інформаційне
суспільство”.
Україна є членом Міжнародного союзу електрозв’язку, Європейської
конференції адміністрацій зв’язку, Європейського інституту
телекомунікаційних стандартів, Регіональної співдружності в галузі
зв’язку.
В умовах ІС інформаційні продукти (книги, журнали, прейскуранти,
видання НТІ, аналітичні довідки тощо) та послуги (консалтингова,
виставкова, маркетингова та інша інформаційна діяльність) стають
потужною силою розвитку економіки.
У даному разі застосовується слово “сіть” для виключення ситуації
ототожнення сітьової соціальної структури з інформаційною мережею, яка
об’єднує або може об’єднувати елементи певної соціальної структури.
PAGE
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
