Глобалізація як фактор культурно-економічної регіоналізації
Глобалізація суспільного розвитку має важливі наслідки для держави. Під
впливом цього процесу в кожній окремій країні створюються свої ядра –
мегаполіси або найбільш розвинуті регіони країни, через які
здійснюється включення економіки країни у світові процеси. Органи
центральної влади за цих умов не завжди можуть врахувати специфічність
регіональних проблем. Західна Європа, орієнтуючись на методологію нового
регіоналізму, остання модифікація якого звучить як “відкритий
регіоналізм”, створює нормативне поле, у якому регіони стають активними
міжнародними суб’єктами регіональної політики. Документ “Agenda –2000”,
де зафіксовані основні положення єврорегіональної політики, підтверджує
тенденцію посилення ролі регіонів, що є розвитком загальної ідеї “Європи
регіонів”, яка тісно пов’язана з поняттям регіоналізації. В Україні на
цей час активно здійснюється науковий пошук змісту поняття
регіоналізації як категорії регіоналістики та одного із напрямків
регіональної політики, концептуальні основи якої мають відповідати
сучасному глобалізаційному (постіндустріальному) етапу розвитку
суспільства. Однак поки що створення всеохоплюючих концепцій, які дають
цілісну картину наслідків взаємопов’язаних процесів глобалізації та
регіоналізації, належить до справ майбутнього.
Різні аспекти регіоналізації були проаналізовані вітчизняними
дослідниками В. Андерсеном, М.І. Долішнім, В.В. Лісничим,
Н.В. Мирною, С.А. Романюком, В.К. Симоненком, В. Фесенком, М.
Шаповаленко, М.О. Шульгою тощо. Вони розглянули співвідношення понять
регіоналізму та регіоналізації у контексті європейського досвіду, роль
та місце регіонів в глобалізаційному процесі, політичні аспекти
взаємовідносин “центр – регіони”, можливі моделі регіоналізації,
переваги та ризики регіоналізації, роль національної ідеї як процесу
реалізації механізму регіональної політики, теоретичні проблеми
соціально-економічного районування і вдосконалення
адміністративно-територіального устрою України тощо. У цих дослідженнях
терміни регіоналізм і регіоналізація розуміються як антоніми централізму
і централізації. Узагальнено цей підхід до регіоналізації може бути
представлений в категоріях інституційних змін на національному та
субнаціональному рівнях, соціально-економічного районування
(регіонування), як процес обґрунтування територіального поділу на
макрочастини (макрорегіоналізацію) [6, с. 24]. На погляд автора, у цих
дослідженнях фрагментарно приділяється увага тим глобалізаційним
факторам диференціації регіонів, наслідком впливу яких є нерівне
положення внутрішньодержавних регіонів з точки зору їх
культурно-економічної конкурентоспроможності на національному і
міжнародному рівнях.
Загальновизнаним інструментом розв’язання цієї проблеми є регіональна
політика розвитку людських ресурсів. Передумовою та механізмом її
впровадження в сучасних умовах стає культурно-економічна регіоналізація.
Процеси культурно-економічної диференціації регіонів, що відбуваються в
умовах глобалізації, та їх вплив на регіональну політику, ще не є
достатньо дослідженими, а сам конструкт, яким вони позначаються ще
тільки входить в науковий лексикон[14]. Метою цього дослідження є
розкриття сутності концепту культурно-економічної регіоналізації, яку
окремі автори ще називають геокультурною, новою або постіндустріальною
регіоналізацією. З цією метою у статті проаналізовано основні
глобалізаційні фактори впливу на регіоналізацію в
культурно-економічному відношенні, її особливості в умовах сучасного
“сітьового” суспільства в контексті формування новітніх соціальних
практик та формування національної самоідентичності.
Розкриття змісту концепту культурно-економічної регіоналізації
передбачає застосування понятійного арсеналу, який виходить за рамки
концептуальних уявлень теорії районування (регіонування), які спираються
на визначення меж територій за тими чи іншими ознаками та критеріями.
Зважаючи на те, що питанням визначення регіону науковою спільнотою
приділено достатньо уваги, ми, не зупиняючись на цьому, відсилаємо до
публікацій, де достатньо повно наведені характеристики та зроблено огляд
ознак регіонів відповідно до різних дослідницьких підходів [9; 10].
Контекст нашої проблематики потребує врахування досягнень сучасних
соціально-філософських теорій, у яких осмислюються ті чи інші реалії
постіндустріального етапу розвитку суспільства.
З огляду на реалії “інформаціонального”, (“сітьового”) суспільства,
теорію якого найбільш комплексно розроблено іспанським філософом М.
Кастельсом, концепт регіоналізації вже не може обмежуватись уявленнями
про соціально-економічне районування, або районування, яке здійснюється
за критеріями адміністративно-територіального поділу. Територіальне
впорядкування за тими чи іншими критеріями та (або) легітимізація
органів влади на певних територіях (адміністративна регіоналізація)
виступає одним із варіантів регіоналізації, яким не вичерпуються інші
можливості формування цілей регіональної політики і регіональної
ідентичності. Під впливом глобалізації та інформатизації територіальний
простір значною мірою змінює свої властивості бути основним ресурсом
життєдіяльності людей. Постіндустріальна регіоналізація концептуально
більшою мірою вписується в принципово іншу систему поглядів, яка не
прив’язана до території. Її суть полягає у розгляді району (регіону) як
суто розумової, інтелектуальної конструкції, яка дає змогу досліднику
впорядкувати інформацію у територіальному відношенні. Такий підхід поки
що не знаходить широкої підтримки вітчизняних дослідників і, зокрема
підданий критиці М.І. Долішнім [6, с. 26]. Вітчизняна регіоналістика
дотримується поглядів, згідно яких розв’язання проблем побудови дійового
механізму державного управління регіонами України неможливе без
визначення поняття “регіон” та його ідентифікації з конкретним
територіальним простором нашої країни[10, с. 195].
Вплив інформаційно-комунікаційних технологій на сучасне суспільство, в
тому числі на регіоналізацію територій, змушує шукати більш адекватну
відповідь на проблеми глобалізації. Інформація становиться
системоутворюючим фактором розвитку суспільства, ключовою
характеристикою якого є сітьова логіка організації соціальної структури
в глобальному, регіональному, локальному аспектах. Глобальна економіка,
стверджує іспанський філософ, характеризується своєю взаємозалежністю,
своєю асиметрією, своєю регіоналізацією, зростаючою диверсифікацією у
кожному регіоні, своїм вибірковим входженням у світові процеси[7, с.
117]. Вибіркове (точкове) входження окремих територіальних утворень
(фрагментів або зон територій) у світові процеси є наслідком нової
постіндустріальної регіоналізації, яка відбувається не за критеріями
адміністративно-територіальної приналежності, а за критеріями
культурно-економічної ідентичності. Це й зумовлює необхідність перегляду
концепту регіоналізації з точки зору постмодерної методології.
В цьому аспекті методологічно важливими є дослідження Ентоні Гіденса,
який розглянув явище регіоналізації з позицій теорії структурації.
Структурація (структурування) – це процес оформлення соціальних систем,
які організуються та відтворюються через взаємодію (соціальні практики)
соціальних акторів та груп. Цей процес нерозривно пов’язаний із
структурою, під якою вчений розуміє правила та засоби, на основі яких
функціонує соціальна система. Правила та засоби є структурними
особливостями системи. Одночасно вони є способом і наслідком соціальної
практики, яка створює систему. Виходячи з цих конструктів Е. Гіденс
розкриває регіоналізацію як: а) структурацію соціальної поведінки
(соціальної системи); б) локалізацію (встановлення місцезнаходження) та
зонування загальноприйнятих соціальних практик в просторі-часі [3,
с.186]; в) правила та способи, які є інструментом просторово-часової
організації локальностей у рамках глобальних соціальних систем[3, с.
190].
Запропоноване Е. Гіденсом трактування регіоналізації розширює
концептуальні уявлення про процеси регіоналізації у постіндустріальному
світі, в якому зростання регіонів вбачають не у концентрації
матеріальних ресурсів і адміністративних повноважень на певній території
(адміністративна регіоналізація), а у зростанні культурно-економічного
потенціалу та мобілізації людського капіталу в окремих локальних зонах,
у сітьовій (інформаційній) взаємодії територіально розподілених
системних акторів регіонального розвитку (культурно-економічна
регіоналізація). Постіндустріальне суспільство формує новий підхід до
регіональних процесів, в якому основним є організація саморозвитку
регіонів, які базуються на формуванні відповідних соціальних практик та
встановленні правил та способів функціонування соціальних спільнот. Нова
(культурно-економічна) регіоналізація – це просторово-фрагментарна
локалізація культурної, економічної та інших видів діяльності, які
узгоджуються в часі із світовими ритмами суспільного життя, базуються
на новітніх соціальних практиках – розробці нових технологій і продуктів
(в тому числі управлінських), створенні інформаційно-комунікаційної
інфраструктури та розвиненої системи соціально-культурних послуг.
Нові соціальні практики в європейських країнах активно формуються на
локальному рівні під впливом глобалізаційних процесів в межах кожної
окремої держави. Загальні закономірності впливу виявляються у
наступному:
органи публічної влади стають об’єктами впливу з боку міжнародних
структур (ООН, Рада Європи, структури ЄС, ВТО, МВФ, Світовий банк,
транснаціональні компанії тощо);
створюються нові зони впливу та співвідношення можливостей соціальних
акторів у сферах, які раніше знаходились під інклюзивним контролем
держави, знижується роль адміністративного ресурсу в регулюванні
економічних, політичних та інших процесів;
виникає феномен сітьової (горизонтальної) взаємодії на недержавному
рівні. На цій основі формуються нова коаліційність політичних,
економічних, громадських акторів, нові інформаційні зв’язки
(інформаційні вузли), через які вони включаються в глобальні структури
та процеси;
виникає імператив міжрегіональної взаємодії (як всередині держави так і
поза її межами), яка визначається не адміністративним та матеріальними
ресурсами, а економічною доцільністю, рівнем культури здійснення
економічної, політичної та інших видів діяльності;
створюється інтернаціональне комунікаційне середовище, в якому
розповсюджуються певні цінності, певні оціночні стандарти та
соціально-психологічні установки.
Зазначені процеси супроводжуються якісними змінами в
культурно-економічній сфері регіональних процесів, основним фактором
розвитку яких стає людський ресурс [17, с. 9 – 11]. Визнання
вирішальної ролі знання та інформації стало основою прийняття у 2000
році Європейською Радою рішення щодо нової стратегії на період до 2010
року зі створення динамічного та конкурентноспроможного економічного
простору за багатьма напрямами переходу до інформаційного суспільства.
Один з них передбачає інвестування в розвиток людського потенціалу
(культурного, освітнього, соціального, науково-технічного). В
регіональному аспекті вартим уваги є установка на локалізацію
(регіоналізацію) певних соціальних практик у містах (територіях), які
мають розширені можливості для необмеженого розвитку та примноження
людського капіталу. Соціальні практики пов’язані з продукуванням,
нагромадженням та споживанням послуг інформаційного типу – освітніх,
консалтингових, які концентруються у містах – центрах університетської
освіти та високих технологій. Такі міста, справедливо стверджує
Л. К. Семів, є перспективними для створення в них вільних
економічних зон, точкових зон з відповідною системою пільг і стимулів,
котра служить інструментом реалізації переваг певної території[16, с.
282].
Зазначена стратегія, спрямована на точкову локалізацію новітніх
соціальних практик, зараз отримує додатковий імпульс. Це підтверджується
виступом нового президента Європейської комісії Х. М. Баррозо, який 14
березня 2005 року перед слухачами центру Лісабонської Ради у Брюсселі
озвучив ідею “Європи можливостей”. Її серцевиною, є те, що стратегічним
інструментом досягнення цілей інформаційного суспільства є утворення
спільними зусиллями ділових та університетських кіл “інноваційних
полісів” на місцевому та регіональному рівнях[1]. Вони мають стати
ключовими структурами у використанні та розповсюдженні знань та
технологій для прискорення економічного зростання та створення нових
робочих місць. Є. К. Марчук називає подібні структури “соціополісом” і
розуміє під цим нерозривно пов’язану з певною територією
соціально-економічну структуру, яка: формує принципово нову,
соціалізовану економіку; має особливий правовий статус; поєднує в собі
економічні переваги вільної економічної зони інтелектуального типу з
комплексною стратегією випереджаючого економічного, гуманітарного і
соціального розвитку[12, 106 – 107]. Їх створення є швидким та дієвим
механізмом перетворення інтелектуального потенціалу нації в
інтелектуальний капітал.
Створення поясу “інноваційних полісів” буде домінуючим у найближчій
перспективі світовим процесом інфраструктурного (насамперед,
освітнього, технологічного, інноваційного) зонування регіонів –
культурно-економічної фрагментації територій. Таку локалізацію новітніх
соціальних практик ми, зважаючи на вищенаведене, достатньо аргументовано
можемо назвати культурно-економічною регіоналізацією. Її результатом є
створення трансадміністративних регіонів, контури ідентичності якого
визначатимуться не територією, а культурно-економічною гомогенністю
(рівнями економіки, управлінської та технологічної культури),
інформаційним потоками (спільними ідеями, концепціями, програмами),
моральними нормами, просторовою взаємодією суб’єктів економічної,
політичної, дослідницької діяльності.
>
J
V
??????????
??????????????одо яких може і повинно здійснюватись державне
регулювання, слід вважати не тільки адміністративно-територіальні
одиниці субнаціонального рівня (області та Автономна республіка Крим), а
також виділені за тими, чи іншими критеріями частини території держави,
межі яких не збігаються з межами адміністративно-територіальної
одиниці[8, с. 26].
У запропонованому вище підході все ж таки здійснюється прив’язка до
певної території. С.А. Романюк вказує на можливість відійти від цієї
схеми. Посилаючись на європейський досвід, він відмічає: “усвідомлення,
що узгодження принципів різних соціальних партнерів щодо стратегії
розвитку окремих регіонів, створення спільної інституційної
інфраструктури є більш важливим, ніж визначення територій макрорегіонів,
надання фінансових та правових гарантій”[15, с.79]. Логічно продовжуючи
цю тезу, ми пропонуємо вважати культурно-економічним регіоном
інтелектуальну конструкцію, яка дає уявлення: про конфігурацію окремих
територіальних утворень, які мають високі стартові позиції для
динамічного розвитку людського капіталу; основних локальних системних
суб’єктів інноваційних соціальних практик; про інформаційний простір,
що формується на основі єдності культурно-економічних,
культурно-технологічних та моральних цінностей, взаємних інтересів
(економічних, політичних, культурних, наукових тощо). Така взаємодія
може відбутись за умови, якщо вона спиратиметься на спільні
інфраструктури (транспортна, фінансова, освітня, технологічна,
телекомунікаційна тощо), інноваційне середовище, інформаційні ресурси та
технології їх використання. Це – екстериторіальний
(трансадміністративний) регіон, розуміння якого певною мірою можна
пов’язати з філософським трактуванням регіону, для якого властиві свій
менталітет, спосіб мислення, традиції та світосприйняття[9, с. 49], та
який не має визначених адміністративних меж.
З точки зору організаційного забезпечення не існує принципових обмежень
щодо утворення культурно-економічних регіонів. Для цього необхідно
створити умови для формування в окремих локальних зонах соціальних
практик, що відповідають вимогам інформаційного суспільства, встановити
зв’язки, які сприяють регіональному розвитку на основі міжрегіональної
взаємодії. Для цього суб’єкт дії, який територіально знаходиться в
одному регіоні, має відчувати зв’язок не з адміністративним центром
окремого регіону (держави), а з усіма регіонами держави
(культурно-економічними центрами держави), і , якщо додати до цього
глобальний контекст, – з культурно-економічними центрами світу. Їх
взаємодія визначатиметься не місцем знаходження, а спроможністю засвоїти
нові соціальні практики та цінності інформаційного суспільства, увійти
у культурно-економічний простір, який існуватиме паралельно із простором
адміністративного регіону. Таким чином утворення культурно-економічного
регіону є, насамперед, процесом формування культурних спільнот та
соціальних практик в окремих територіальних зонах та налагодження
зв’язків між ними.
Масштабні завдання, що пов’язані з цією метою, не можуть бути
прерогативою єдиного центру прийняття рішень, або й взагалі публічних
органів управління, оскільки культурно-економічна інтеграція не
підпорядковується прямому адмініструванню. Вона потребує нових
управлінських методів, соціально-гуманітарних технологій, й в цьому
контексті суттєво залежить від провідних акторів нової економіки і
культури, лідерів громадської думки, що формують культурні коди,
моральні цінності, організаційно-технологічні норми; засобів масової
інформації, які їх розповсюджують та впроваджують в життя. Мінімальна
участь держави у проектуванні культурно-економічних регіонів полягає,
насамперед у:
перегляді концептуальних основ регіональної політики з метою її
переорієнтації від проектування перерозподілу ресурсів між територіями
до проектування розвитку, суб’єктами якого є громади, а не території, на
яку розповсюджується юрисдикція публічних органів управління;
формулюванні мети, завдань, принципів формування культурно-економічних
регіонів, визначення місця розташування їх центрів (“інформаційних
вузлів”);
сприянні створенню необхідних інституцій та інфраструктур, що
забезпечують міжрегіональну співпрацю всередині держави та включенню
внутрішньодержавних регіонів в світові економічні процеси;
реалізації політики розвитку людських ресурсів, які, окрім суто освітніх
заходів, передбачають адаптацію населення до нових соціальних практик.
Найголовнішим завданням держави з будівництва культурно-економічних
регіонів є створення інституційних умов – нормативного поля та
інституцій, на які будуть покладені функції формування нової культури
та соціальних практик. Культурно-економічна регіоналізація як складова
державної регіональної політики може розглядатись як відносно
самостійний тип регіоналізації поряд з адміністративною. Вона є відносно
незалежною від можливих варіантів встановлення нових
адміністративно-територіальних меж. Ця теза аж ніяк не ставить під
сумнів важливість адміністративно-територіальної реформи в Україні, яка
сьогодні планується до впровадження. Її проведення, справедливо
підкреслює Л. М. Гогіна, є важливою передумовою сталого
соціально-економічного розвитку та стабільності в державі, підвищення
рівня життя громадян, створення оптимальних можливостей для надання
сучасних управлінських послуг[4, с. 93]. Однак слід зважити на те, що
зміна адміністративної мапи України може зустріти сильний спротив
регіональних та місцевих еліт. Це змушує шукати “м’які” форми переходу
до нової адміністративно-територіальної системи на основі встановлення
культурних та економічних міжрегіональних зв’язків тобто
культурно-економічної регіоналізації.
Нова регіоналізація може здійснюватись в умовах існуючої системи
територіального поділу. Її ціль – об’єднати та розкрити
культурно-економічний потенціал мережі територіально розділених
системних агентів місцевого та регіонального розвитку. Можливий склад її
учасників наводиться у ряді праць[15, с. 85 – 86;]. Найбільш важливими
функціями наділяються, як правило, агентства регіонального розвитку. В
європейських країнах ці функції значно трансформовані за останні
тридцять – сорок років відповідно до вимог інформаційного суспільства.
Їх функціональне призначення орієнтоване на створення місцевих
високотехнологічних підприємств, децентралізацію регіональної політики,
інституціоналізацію колективних інтересів населення та їх реалізацію у
формі “партнерства” між представниками органів публічної влади,
місцевого бізнесу та організованої громадськості у питаннях реалізації
спільних проектів та програм розвитку певної території[11, с.35].
Перехід від централізованої та ієрархічної системи прийняття рішень до
системи автономного прийняття рішень на рівнях регіонального та
місцевого самоврядування зумовлює актуальність формування інституту
муніципального консалтингу [13, с. 180]. Останній є необхідним
інституціональним елементом нової регіоналізації в частині формування та
підтримки культурно-управлінських зразків діяльності з місцевого та
регіонального розвитку відповідно до світових стандартів. Таким
стандартом на сьогодні є новий публічний менеджмент ( New Public
Management – NPM), який зародився у 70 – х роках минулого століття в
англомовних країнах та поширився в країнах Європи після запровадження
Організацією економічного співробітництва та розвитку Програми
публічного менеджменту PUMA (Public Management Programm) у 90-ті роки.
Кристофер Полліт (Christopher Pollitt), аналізуючи результати реформ
публічного управління, звертає увагу на вражаючі подібності та значні
розходження у реформах публічного управління [19]. Однак саме подібності
(культурно-управлінська ідентичність і спільні моральні цінності та
норми), а не розходження сприяють міжрегіональній співпраці у світовому
співтоваристві. Адепти формування „Гуманістичної Європи” ведуть пошук
моральної ідентичності. Вони надають пріоритет у публічному управлінні
не аналітичним методам, а моральним принципам. Вони стверджують про
необхідність створення наднаціональної етики сектору публічного
управління, яка має забезпечити принципи верховенства права та
відповідальності, розроблених у рамках християнської культурної
традиції, а також гарантувати неподільне поєднання моральності та
політики [20].
Фактори культурно-управлінської ідентичності та етичності мають поєднати
процеси глобалізації і локалізації, які ще позначаються поняттям
глокалізації. Це не заперечує розмаїття національно-культурних
відмінностей. Зазначені фактори, будучи включеними у контекст
національних інтересів стають основою нових форм культурно-економічного
життя, кооперування та партнерської міжрегіональної взаємодії. У
зв’язку з цим М.І. Долішній та С.М. Злупко обґрунтовано підкреслюють
зв’язок регіоналізації та втілення національної ідеї[5, с. 36]. Піддаючи
критиці тих дослідників, які найкращим способом регіоналізації вважають
створення країв за критерієм історично сформованої субетнічної єдності,
вони зазначають, що держава має дбати не про субетнічну, а про
морально-психологічну, культурно-національну єдність українського
суспільства незалежно від регіону[5, с. 39]. Зауважимо до цього, що
постіндустріальна регіоналізація змінює концептуальний підхід до
національної самоідентифікації. Вона потребує формування нової
наднаціональної культурної спільності, на основі якої структурується
міждержавний та міжрегіональний інтеграційний простір[18, с. 50].
Глобалізація примусово створює умови розвитку, які потребують взаємодії
спільнот людей у масштабах, що перевищують територіальний простір
держав. У світі розповсюджуються соціальні практики, які вже не
базуються на принципі національної ідентичності і за своєю суттю є
позадержавними, позарегіональними, позатериторіальними формами
самоорганізації економічних, політичних та інших акторів.
Узагальнюючи вищевикладене, звернемо увагу на науково-прикладне значення
концепту культурно-економічної регіоналізації як складової методології
регіональної політики. Сутність цього концепту передбачає:
перегляд методології регіональної політики, яка не може бути обмежена
уявленням про регіон як тільки адміністративно-територіальну одиницю.
визначення предметного поля нової регіоналізації, до якого мають увійти
інформація, комунікація, розвиток людських та інтелектуальних ресурсів,
мобільні фінансові потоки, узгодження міжрегіональних інтересів,
формування сучасних соціальних практик та цінностей.
розробку стратегії суспільного розвитку з точки зору його регіоналізації
на основі формування інституцій інформаційного суспільства, що базуються
на прийнятті владних рішень, орієнтованих на “сітьову” (горизонтальну)
взаємодію органів влади з економічними, політичними, освітніми,
науковими та громадськими акторами;
стабільність законів та інституціональних структур, що гарантують
демократію, верховенство закону, забезпечення прав людини, наявність
діючої ринкової економіки тощо;
створення умов для повноцінного використання можливостей регіонів та
міст як суб’єктів міжнародного права;
Нова регіоналізація потребує розробки системи поглядів на механізми
регіональної політики, спрямованих на локалізацію економічних,
управлінських, технологічних, соціокультурних змін, формування точкових
соціальних практик (незалежно від регіональної приналежності), які
відповідають світовим стандартам та діяльність яких базуються на
розвинутій інформаційно-комунікаційній інфраструктурі, інформаційній
взаємодії. На таких змінах, хоча і поза контекстом проблеми
регіоналізації, наполягають інші дослідники, які займаються новими
підходами до розвитку міст та регіонів України [2, с.8]. Додамо до
цього, що зазначені зміни мають бути концептуально оформлені як заходи
(програма) нової регіоналізації, яка є необхідним механізмом
інституціоналізації інформаційного суспільства України та її включення в
глобалізаційні процеси.
Література
Баррозо Х. М. Виступ перед слухачами Лісабонської Ради 14 березня 2005
року. Метод доступу: http://dialogs.org.ua/
Бойко-Бойчук О.В., Васюник І.В., Верланов Ю.Ю. , Качур П.С. Нові підходи
до розвитку міст та регіонів (Методологічні засади державно-правових
експериментів). – К.: Міленіум, 2003. – 134 с.
Гидденс Э. Устроение общества: очерк теории структурации. – М.:
Академический проект, 2003. – 528 с. («Концепции»).
Гогіна Л. М. Удосконалення адміністративно-територіального устрою
України з урахуванням відповідного досвіду країн Центральної та Східної
Європи // Бакуменко В.Д., Гогіна Л.М. та ін. Європейські орієнтири
адміністративного реформування в Україні: Моногр. / За заг. ред. В.Д.
Бакуменка, В. М. Князєва. – К.: Вид-во НАДУ, 2005. – с. 93 – 126.
Долішній М.І., Злупко С.М. Втілення національної ідеї у процес
реалізації механізму регіональної політики // Регіональна політика та
механізм реалізації / За ред. М.І. Долішного. – К.: Наукова думка, 2003.
(Проект “Наукова книга). – с. 35 – 40.
Долішній М.І., Симоненко В.К. Макрорегіоналізація України як основа
здійснення регіональної політики // Регіональна політика: Методологія,
методи, практика / НАН України. Інститут регіональних досліджень / Відп.
ред. М.І. Долішній. – Львів, 2001. – с. 24 – 36.
Кастельс М. Информационная эпоха: экономика, общество, культура / Пер. с
англ. Под научн. ред. О.И. Шкаратана. – М.: Гос. ун-т. Высш. шк.
экономики, 2000. – 606 с.
Керецман В. Наднаціональне регулювання регіонального розвитку в ЄС:
виклики для України// Актуальні проблеми державного управління: Зб.
наук. пр. / Рекол.: С.М. Серьогін (гол. ред.) та ін. – Д.: ДРІДУ, 2004.
– Вип. 1 (15). – с. 21 –27.
Керецман В.Ю. Державне регулювання регіонального розвитку: теоретичні
аспекти: Монографія. -К.: Вид-во УАДУ, 2002. -188 с.
Коротич О. Характеристика та ознаки регіонів субнаціонального рівня //
Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. пр. / Редкол.: С.М.
Серьогін (голов. ред.) та ін. – Д.: ДРІДУ НАДУ, 2004. – Вип.. 4 (18). –
с. 195 – 204.
PAGE
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
