Формування механізмів державної підтримки розвитку малих міст України
Не потребує окремих доказів твердження про те, що в урбанізованих
країнах рівень розвитку країни визначається рівнем розвитку її міст.
Україна – високо урбанізована держава. При сумарному вітчизняному рівні
урбанізації вище 68 % за деякими регіонами цей рівень сягає за 80%.
Разом з тим, малі міста України складовою загальної мережі міст в
Україні. При цьому проблеми розвитку малих міст мають суттєві
відмінності від проблем розвитку великих та середніх міст. Ці
відмінності зумовлені власне масштабом цих міст, їх неспроможністю
самостійно концентрувати необхідні для розвитку ресурси у достатньому
обсязі.
Разом з тим, на малі міста розповсюджуються високі сучасні загальні
вимоги щодо розвитку міст, які формують розвинені суспільства через
аналіз власного досвіду та проблем цивілізаційного розвитку. У статті
здійснено спробу через аналіз європейського досвіду розвитку міст
сформувати засади державної політики підтримки розвитку малих міст
України.
У 1996 р на всесвітній конференції у Стамбулі (Хабітат ІІ) урядами 171
країни світу «місто» офіційно визнано центральним фактором соціального й
економічного розвитку людства [9]. Уряди країн-учасниць також поставили
собі за мету підтримувати й управляти процесом урбанізації. Урядова
делегація від України взяла участь у в цій конференції, підтримала
резолюцію і всі основні документи, що накладає відповідні обов’язки на
втілення державної політики розвитку міст України.
На наш погляд, зазначений факт можна вважати історично зафіксованим
переломним моментом у поглядах людства на подальший напрямок
цивілізаційного розвитку. За даними ООН у 2005 році урбанізоване
населення становило 3,2 млрд. осіб. На початку 2007 року вперше було
зафіксовано, що вже більшість (51%) населення світу мешкає у містах і за
прогнозом до 2025 року ця цифра збільшиться до двох третин.
Загальне зростання долі міського населення має певні внутрішні
тенденції. За даними дослідження ООН [3] від 40 до 50% приросту
урбанізованого населення в країнах, що розвиваються, відбудеться,
переважно, через міграцію населення з сільських поселень до міських. В
розвинутих же країнах основним ключовим фактором приросту урбанізованого
населення стає ре-класифікація [2], тобто, переведення населених пунктів
з типу сільських у міські.
Дослідники доводять чіткий зв’язок між рівнем розвинутості країни, її
впливом на світовий розвиток та кількістю та впливовістю міст цієї
країни. Стрімка урбанізація та метрополізація відбуваються в умовах
демографічного вибуху у країнах Азії й Африки. У найближчі
десять-п’ятнадцять років ми станемо свідками (і безпосередніми
учасниками) глобальної переструктиризації в розселенні на планеті. Факт
визнання міста центром подальшого цивілізаційного розвитку є одночасно
фактом визнання міст концентратором всіх проблем розвитку нашої
техногенної (за визначенням В.Стьопіна [12]) цивілізації.
Гострота новопосталих проблем у містах світу зініціювала появу за
останні 15-20 років низки документів міжнародного рівня, в яких тема
локального (для урбанізованих країн це переважно – міського) розвитку
займає вагоме (ключове) місце. Серед таких документів: Соціальна Хартія
міст-членів союзу Балтійських міст (Росток, 13 жовтня 2001) [11];
визначальні принципи стійкого просторового розвитку Європейського
континенту (Ганновер, 7-8 вересня 2000 р) [10]; Стратегія європейського
регіонального планування (1988 р., Лозанна, Страсбург) [1]; Європейська
Хартія місцевого самоврядування (15 жовтня 1985 р. Страсбург) [7];
Хартія «Міста Європи на шляху до стійкого розвитку (Ольборгська Хартія,
Данія 27 травня 1994 р.) [13]; «Порядок денний Хабітат II». (Стамбул
3-14 червня 1996 р.) [9]; «Порядок денний на ХХІ ст.» (Ріо-де-Жанейро,
3-12 червня 1992 р.) [8].
У цих міжнародних документах місто визнається центральним фактором
соціального й економічного розвитку людства, центром суспільного життя
та національної економіки, хранителем культури, спадщини та традицій.
Містам належить ключова роль у процесах зміни стилю життя населення,
моделей виробництва та споживання, просторової структури розселення та
розміщення виробництва.
Разом з цим, місто несе відповідальність за екологічні проблеми людства
та руйнацію природного капіталу. У місті також найбільш гостро
відчувається порушення соціальної, політичної, архітектурної, ресурсної
й екологічної рівноваги. У той же час міський рівень – це найменший
масштаб, в якому ці проблеми можуть знайти конструктивне інтегральне
цілісне рішення.
У документах зазначено, що місто не має право експортувати проблеми і
порушення рівноваги на зовнішнє середовище або у майбутнє. Всі проблеми
або порушення рівноваги мають врегульовуватися всередині міста або за
певних умов виноситься на територіальні системи регіонального або
національного рівнів. В останньому випадку підходи та шляхи до рішення
проблем мають узгоджуватися спільно у ході переговорів всіх зацікавлених
сторін. Оскільки всі міста по-своєму унікальні, кожне місто має знайти
власний шлях до стійкого розвитку, використовувати свої переваги,
внутрішній потенціал і привабливість у якості основи для локально
орієнтованих стратегій стійкого розвитку.
Міста мають оцінювати ефект комерційного підприємництва з позиції
критеріїв стійкого розвитку, стимулювати довгострокову зайнятість і
виробництво товарів з тривалим терміном використання. У вказаних
документах також відзначено, що необхідною передумовою стабільності є
досягнення певного прийнятого рівня життя населення. Соціальна злагода є
однією з основних потреб для розвитку міста. Міста мають стати опорними
майданчиками стратегій реагування на виклики у суспільстві.
Бачення стійкого розвитку має бути адресовано різним політичним і
соціальним організаціям та мешканцям міст, які своїми діями і
визначатимуть спільне майбутнє.
Узгодженість економічних і соціальних вимог із екологічними, культурними
функціями територій мають стати підґрунтям довгострокового
крупномасштабного просторового розвитку, який має базуватися на
наступних принципах, стислий виклад яких в інтерпретації в українських
реаліях має такий вигляд:
Прагнення територіальної цілісності міста через збалансований соціальний
та економічний розвиток територій та покращення конкуренції;
Поліцентричності розвитку національних та регіональних рівнів, що
означає, що кожне місто має бути одним з центрів певної діяльності,
займати своє місце у загально-регіональній та загальнонаціональній
системі розподілу праці та капіталу. У цьому відношенні місцева влада
повинна бути спроможною до проведення активної політики просторового
розвитку, основою якої є високі стандарти адміністративної практики та
прикладної політики. А також причетність громадян і соціальних груп до
планування просторового розвитку;
Покращення відносин між містом і селом. Мають розвиватися міські
системи, що включають малі та середні міста і міста сільських районів, в
тому числі для спрощення доступу до них мешканців країни. Створення та
укріплення міських мереж збільшує взаємозалежність цих міст, створює
зв’язки, сприяє спеціалізації міст, економічному розвитку, економічній
змагальності та спільному пошуку шляхів рішення проблем. Сільсько-міське
партнерство відіграє все більшу роль. Умовою ефективних відносин є
рівність і партнерство між міською та сільськими місцевими владами;
Рівних умов просторової доступності. При розгляді шляхів руху мають
застосовуватися об’єктивні стратегії, що враховують на рівних підставах
різні способи транспортування та вимоги просторового планування;
Покращення доступу до інформації та знань. Потрібно вдосконалювати
телекомунікаційні мережі, налагоджувати інтерфейси між виробниками
інформації і потенційними користувачами, вбудовувати інформаційні мережі
міста в регіональні, національні, світові мережі;
Зменшення шкоди (збитків), що наносяться природному середовищу;
Розвитку та захисту природних ресурсів та природної спадщини.
Примноження природних ресурсів, баланс екосистем, рекреаційної
привабливості території, підвищення її рекреаційної цінності й якості
життя. Відтворення екологічних мереж. Ідентифікація територій, що
потребують відтворення (наприклад, індустріальних пустощ);
Примноження культурної спадщини, як фактору розвитку. Збільшення
місцевої культурної привабливості для інвесторів, туристів та населення,
важливим внеском в економічний розвиток та поселення місцевої
ідентичності;
Комплексне збереження культурної спадщини має бути підґрунтям розвиту
спеціалізованих туристичних маршрутів. Предметом великих місцевих
культурних програм може стати виокремлення пам’яток та розвиток підходів
до їх збереження, відтворення та використання. Вся цінна спадщина має
бути включена в культурні маршрути та збережена для майбутніх поколінь;
Розвиток енергоресурсів при підтримці безпеки їх формування;
Підтримка високоякісного стійкого туризму. Особливо в випадках
неблагополучних територій розвиток туризму має стати пріоритетним.
Потрібно знання спроможності екосистеми та чисельності відвідувачів,
яких може витримати екосистема. Потрібно розвивати форми м’якого
туризму, що добре пристосовані до місцевих умов;
R
?????*?Обмеження впливів природних та техногенних катастроф. Запобіжні
заходи, що спрямовані на обмеження збитків від катастроф і створення
менш вразливих структур поселення.
Україна проголосила прихильність до європейського шляху розвитку. Цей
факт став вирішальним для формування зовнішньої та внутрішньої політики
держави. Відповідно принципові зміни внутрішньої політики Європейського
Союзу, який для нас виступає, так би мовити, взірцем соціального
облаштування за логікою вибору, мають ставати орієнтирами змін нашої
внутрішньої політики.
Крім того, ідея прямого зв’язку нашого майбутнього з розвитком міст є
надактуальною і для України, яку де-факто можна віднести до
високоурбанізованих країн світу. За даними Держкомстату України [6]
станом на перше січня 2009 р. 458 містах та 886 селищах міського типу
проживає 68,5 % населення країни або 31,6 млн. з 46,1 млн. загальної
чисельності населення.
По певним регіонам України (Дніпропетровська, Донецька, Київська /із
врахуванням м.Києва/, Луганська, Харківська області) рівень урбанізації
перевищує 80 %. Разом з тим, адаптація, наприклад, засадничих ідей
розвитку європейських міст має враховувати специфіку різних категорій
міст. Враховуючи спрямованість круглого столу на тематику розвитку міст
районного значення (які всі відносяться до категорії малих міст і
поселень міського типу) зафіксуємо, на наш погляд, головні особливості
малих міст, що впливають на стратегії їх розвитку [5, c.26-27]. До
специфіки розвитку малих міст можна віднести: значну обмеженість у
ресурсах на душу населення порівняно з великими та середніми містами;
велику напругу з вирішенням комунальних проблем; можливості реалізації
(впровадження тільки одного сценарію (моделі) розвитку; велику
залежність від районної ланки влади (районних державних адміністрацій);
недостатність місцевого інтелектуального потенціалу для самостійного
розроблення та втілення стратегій розвитку; нерозвиненість громадських
організацій малих міст; нижчий порівняно з великим містами рівень життя
населення; більшу прозорість життя особистості, значніший вплив
міжособистісних стосунків між мешканцями міста.
У малих містах більш контрастно мають прояв загальні проблеми міст
України, а саме: різка диференціація доходів населення; стрімке майнове
розшарування, наслідками якого є зростання прихованого соціального
напруження, процеси територіального розшарування різних груп населення,
стрімке зростання незахищеності верств населення, жебраки тощо; зміна
економічного устрою, власників майна, багатоукладна економіка та зміна
суспільних пріоритетів (як цікавий феномен місцевих виборів, починаючи з
2002 р та непрямий прояв цих тенденцій є стрімке зростання кількості
підприємців у лавах міських депутатів); одночасне масове старіння
житлового фонду (друга хвиля масової забудови припадає на 50-70-і роки,
термін служби житлового фонду масової забудови – 50-ті рр., тому за
деякими прогнозами «обвал» житлового фонду відбудеться 2015-2030 рр);
демографічна криза, стрімке старіння міського населення; невизначеність
нового місця малих українських міст у національному та регіональному
розподілах праці та капіталу (а це – зміна структури місто утворюючої
промисловості, зміщення пропорцій професійних груп працеспроможного
населення, об’єктивна ротація керівних кадрів та заміна місцевих
лідерів); масовий прояв техногенних накопичень радянських часів;
маргіналізація культури міського населення, слабкі місцеві еліти і, як
наслідок, тяжіння до сильніших центрів «культури» (Росія, Польща).
Адаптація сучасних принципів розвитку європейських міст в умовах
українських реалій для категорії малих міст, на наш погляд, має
базуватися на наступних загальносистемних принципах: визначальної ролі
держави у процесах розвитку малих міст на сучасному етапі розвитку
країни; концентрації та цільового спрямування ресурсів (інформаційних,
фінансових тощо) розвитку малих міста (як на державному, так і на
локальному рівнях); активного використання досвіду розвитку депресивних
територій в інтерпретації до розвитку малих міст; наскрізного планування
та координації розвитку малих міст (по вісі держава – регіон – мале
місто); повсюдного впровадження у практику розвитку малих міст
стратегічного планування та проектного підходу через інституційні
можливості держави; посилення ролі асоціативних органів малих міст;
заохочення горизонтальної кооперації малих міст та підтримки місцевих
ініціатив; адекватності державної політики складності проблем розвитку
малих міст як на рівні формування загальнодержавної політики, так і у
випадках цільової підтримки розвитку малих міст; системного і
систематичного моніторингу і мультиплікації вдалих практик розвитку
малих міст.
Реалізація наведених принципів можлива через впровадження відповідної
державної політики, складовими якої мають бути: створення цільових
спеціалізованих державних і регіональних фондів підтримки розвитку малих
міст із змішаним фінансуванням і залученням державних, комунальних і
приватних ресурсів, фонди започатковують програми розвитку, що мають
статус юридичної особи; створення та підтримка спеціалізованих
інформаційних порталів, які акумулюють досвід розвитку малих міст;
системна підготовка силами відповідних державних наукових закладів
міських голів та міського активу засадам стратегічного розвитку малих
міст (міських голів в обов’язковому порядку відразу після чергових
виборів); допомога у формуванні стратегій розвитку малих міст через
використання можливостей державних наукових, проектних та навчальних
закладів; шляхом державного замовлення аналогічно формування генпланів
розвитку міст; наукове супроводження розвитку малих міст через залучення
відповідних інститутів НАНУ; формування та законодавче закріплення
процедур взаємоузгодження (координації) ціле покладання, планування,
мотивації, ресурсного забезпечення та моніторингу розвитку малих міст по
вісі держава – регіон – мале місто; виокремлення розвитку малих міст у
планах та програмах державного та регіонального розвитку; створення
спеціалізованого інформаційного методичного центру розвитку малих міст у
мережах державної підтримки регіонального розвитку (наприклад, як
підрозділ мінрегбуду); формування дієвої мережі національних агенцій
регіонального розвитку (з відмовою від громадських засад їх діяльності);
посилення ролі та впливу на координацію процесів розвитку асоціацій:
моно профільних (шахтарських, енергетичних тощо), історичних міст,
міст-супутників, мегаполісів тощо; розширення повноважень місцевого
самоврядування у питаннях міського розвитку (за окремим пакетом
пропозицій); формування механізмів цілісності розвитку мегаполісів та
малих міст-супутників мегаполісів; розробка пакетів методичних
матеріалів та рекомендацій з формування типових стратегій розвитку малих
міст; мотивація зовнішніх як вітчизняних, так і міжнародних інвестицій у
розвиток малих міст (за окремим пакетом пропозицій); мультиплікація
вдалого досвіду (проектів розвитку малих міст) силами відповідних
міністерств (наприклад, міністерства туризму, міністерства культури,
міністерства регіонального розвитку і будівництва тощо); посилення
складової підтримки малих міст у національному конкурсі програм і
проектів розвитку місцевого самоврядування в Україні; проробка і
формування механізмів державно-правових експериментів локального
розвитку, наприклад, базуючись на ідеях, викладених у [4].
Список використаної літератури:
European Regional Planning Strategy, CEMAT, Strasburg, 1988 HYPERLINK
“http://www.coe.int/t/e/cultural_co-operation/environment/cemat/Presenta
tion/”
http://www.coe.int/t/e/cultural_co-operation/environment/cemat/Presentat
ion/
The Maryland Population Research Center, Maryland, USA/ HYPERLINK
“http://www.popcenter.umd.edu/” http://www.popcenter.umd.edu/
World Urbanization Prospects, United Nations, New York, 2006. – 256 p.
Бойко-Бойчук О.В., Васюник І.В., Ю.Ю.Верланов, П.С.Качур Нові підходи до
розвитку міст та регіонів України (методологічні засади
державно-правових експериментів). – К.:Міленіум, 2003. – 133 с.
Бойко-Бойчук О. Стратегії розвитку міст України: практичний посібник. –
К.:Універ.вид-во «Пульсари», 2002. – 156 с.
Державний комітет статистики України // http://www.ukrstat.gov.ua/
Европейская хартия местного самоуправления, Страсбург, 15.10.1985
HYPERLINK
“http://conventions.coe.int/Treaty/Commun/QueVoulezVous.asp?NT=122&CM=1&
CL=RUS”
http://conventions.coe.int/Treaty/Commun/QueVoulezVous.asp?NT=122&CM=1&C
L=RUS
«Повестка дня на ХХІ век», принята Конференцией ООН по окружающей среде
и развитию, Рио-де-Жанейро, 3-14 июня 1992 года. HYPERLINK
“http://www.un.org/russian/conferen/wssd/agenda21/”
http://www.un.org/russian/conferen/wssd/agenda21/
Повестка дня Хабитат ІІ. Принята конференцией ХАБИТАТ ІІ., Стамбул,
Турция, 3-14 июня 1996 года. HYPERLINK
“http://www.un.org/russian/conferen/habitat/habagend.htm”
http://www.un.org/russian/conferen/habitat/habagend.htm
Руководящие принципы устойчивого пространственного развития европейского
континента, Ганновер, 7-8 сентября 2000 г. // Городское управление. – №
10 (74). – октябрь 2002. – С.37-49.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
