Реферат на тему
Вихідні положення шкіл та вчень про регіональні економічні дослідження.
Управління регіональною економікою: цілі та завдання.
Зміст
TOC \o “1-2” \h \z \u HYPERLINK \l “_Toc122405849” Вступ PAGEREF
_Toc122405849 \h 3
HYPERLINK \l “_Toc122405850” 1. Вихідні положення шкіл та вчень про
регіональні економічні дослідження. PAGEREF _Toc122405850 \h 5
HYPERLINK \l “_Toc122405851” 2. Управління регіональною економікою:
цілі та завдання PAGEREF _Toc122405851 \h 11
HYPERLINK \l “_Toc122405852” Список використаної літератури PAGEREF
_Toc122405852 \h 22
Вступ
У системі головних чинників функціонування народного господарства чи не
найголовніше місце займають питання просторової локалізації його
складових елементів — галузей, підприємств та їхніх територіальних
поєднань. Оптимальне розміщення підприємства щодо сировинних і трудових
ресурсів, районів збуту продукції означає максимальне зниження витрат на
виробництво продукції, що зумовлює економію витрат і, як наслідок,
низьку собівартість продукції у виробника. Таким чином, раціональне
розміщення продуктивних сил є одним з найвагоміших чинників економічного
зростання країни.
Розміщення продуктивних сил (РПС) — це динамічний процес обґрунтування,
прийняття та впровадження у життя рішень про просторовий розподіл
окремих елементів господарства. [1]
Головним завданням РПС є коректна постановка просторових задач і
розробка теоретичних засад, необхідних для практичного вирішення завдань
раціоналізації просторового розосередження населення й виробництва.
Предметом РПС є просторова організація продуктивних сил, вивчення якої
здійснюється на різних рівнях: населений пункт, низовий адміністративний
район, область чи автономна республіка, економічний район, країна в
цілому.
Об’єктами вивчення є такі елементи просторової (територіальної)
організації суспільства, як природоресурсний, людський і трудо-ресурсний
потенціал, так і регіонів усередині країни, галузеві й міжгалузеві
комплекси, виробнича та соціальна інфраструктура, окремі підприємства та
їх територіальні поєднання тощо.
Метою науки є всебічне (економічне, демографічне, екологічне)
обґрунтування як перспективного розміщення продуктивних сил, так і
вдосконалення їх сучасного характеру шляхом оптимізації досліджуваного
просторового об’єкту до наявного економічного й географічного оточення.
Таким чином, РПС — це наукова дисципліна, що обґрунтовує оптимальне
розташування господарських об’єктів з метою максимізації прибутку від
виробництва окремими суб’єктами, їхніми групами, у межах регіонів і
народногосподарського комплексу в цілому.
Регіональна економіка — це наука, що обґрунтовує, розробляє й
впроваджує в практиці певні моделі розміщення елементів виробництва, а
також ринкову, соціальну та виробничу інфраструктуру. [1]
1. Вихідні положення шкіл та вчень про регіональні економічні
дослідження.
Питання розміщення виробництва увійшли в коло розгляду економічної науки
ще на початку XIX ст. Спочатку ці питання ставилися досить примітивно:
формулювались окремі практичні рекомендації, за допомогою яких
підприємець міг більш вигідно вибрати місце для свого підприємства.
Започаткував теорії розміщення виробництва німецький економіст Йоган
Тюнен (1783—1850) У своїй роботі «Ізольована держава в її відношенні до
сільського господарства і національної економії» він заклав основи
теорії розміщення аграрної економіки. Цю тритомну працю вперше було
видано 1826 р. в Гамбурзі, й досі вона зберігає своє методологічне
значення для вивчення проблем розміщення сільськогосподарського
виробництва.
Застосовуючи метод абстракції, Й. Тюнен змоделював гіпотетичну
ізольовану державу. Вона складається з одного міста, розташованого в
центрі великої, абсолютно однорідної у всіх напрямках рівнини,
щоб виявити вплив саме чинника відстані на вигідність ведення сільського
господарства і транспортування продукції галузі. У такій державі навколо
міста утворюються концентричні пояси. У них панує своя система
землеробства і виробляється чітко передбачений набір продуктів, які
реалізуються на єдиному центральному ринку міста. Оскільки всі інші
умови однакові, саме відстань від міського базару і зумовлені нею
транспортні витрати впливають на спеціалізацію та рівень інтенсивності
господарювання.
Отже, Й. Тюнен, абстрагуючись від зміни рівня техніки, впливу
зовнішнього ринку, доводив, що під впливом зниження цін на землю і
робочу силу від центру держави до периферії та зростанням вартості
транспортних витрат навколо міста (промислового центру Ц) концентрично
розташовуються пояси спеціалізації сільського господарства (рис. 1):
Рис. 1. Модель територіальної структури сільського господарства
(за Й. Тюненом)
1 — «вільного» приміського господарства, де виробляється
нетранспортабельна продукція рослинництва і тваринництва (овочі,
картопля, молоко). Тут значні капіталовкладення на одиницю площі, в
землю вноситься багато добрив, інтенсивно використовується кожний
клаптик землі під культури, що забезпечують вищий прибуток. Цей пояс має
значну аналогію з сучасним приміським сільським господарством;
2 — лісового господарства, що постачає на центральний ринок і в
господарства першого поясу паливо, будівельний ліс, вугілля тощо. Цей
пояс має деяку аналогію з лісопарковими поясами великих міст;
3, 4, 5 — вирощування зерна, але в кожному поясі за різними
технологіями. Й. Тюнен довів, що зниження виробництва з віддаленням від
міста закономірне і показує, як встановлюються межі поширення
ресурсомісткіших технологій;
6 — екстенсивного тваринництва (скотарства і вівчарства), що постачає
на ринок масло, м’ясо, вовну тощо. Тварин випасають на природних
пасовищах, взимку годують сіном та соломою. Землеробство розвивається
лише для власних потреб;
7 — натурального господарства (полювання, рибальство та інші примітивні
форми екстенсивного господарства).
Й. Тюнен виявив один з найважливіших механізмів виробничої диференціації
сільського господарства — залежність його від транспортно-географічного
положення. Дослідження Й. Тюнена, сама ідея поясності мали великий вплив
на подальший розвиток аграрно-економічної думки. Спеціалізація поясів Й.
Тюнена, звичайно, давно застаріла. Сьогодні вони наповнюються новим
змістом, застосовуються і до несільськогосподарських територій, і до
невиробничої діяльності людей.
У наші дні ідеальна модель Й. Тюнена приваблює не конкретним змістом, а
методами побудови. Й. Тюнен одним з перших використав при вивченні
проблем розміщення кількісні, математичні методи, у тому числі для
дослідження просторових (територіальних) відносин, розкрив залежність
функцій (спеціалізації) земельних ділянок від географічного положення,
віддалі, сусідства. Робота Й. Тюнена — відправна точка для багатьох
напрямків наукової думки не лише в аграрно-економічній науці.
Родоначальником моделі розміщення промисловості є німецький економіст
Альфред Вебер (1868—1958) — один з найповажніших на Заході теоретиків,
що заклав основи «штандорта», тобто вибору оптимального місця для
розміщення підприємства.
Теорія А. Вебера, викладена в роботі «Про штандорт промисловості»,
заснована на певній ізольованій, замкненій у господарському відношенні
території, на якій уявно припускається наявність паливних та інших
ресурсів, широкий розвиток залізничного транспорту, необмежена кількість
робочої сили.
Найдоцільнішим місцем розміщення нового промислового підприємства А.
Вебер вважає те місце, де підприємство працювало б з найменшими
витратами виробництва. Виходячи з елементів собівартості промислового
продукту, він розрізняє два чинники або «орієнтації», що впливають на
процес розміщення основного промислового виробництва країни —
транспортну орієнтацію та орієнтацію на дешеву робочу силу.
Транспортна орієнтація передбачає, що підприємство за інших однакових
умов буде збудовано там, де сукупність транспортних витрат на доставку
сировини і на вивезення готового продукту споживачу є найнижчою.
Водночас капіталіст може будувати промислові підприємства там, де є
дешева робоча сила.
Пізніше ці чинники А. Вебер доповнив третім, який назвав агломерацією.
Під нею він розумів зосередження в одному місці багатьох промислових
підприємств, що зменшувало б витрати виробництва передусім при
будівництві нових.
Свою теорію А. Вебер подавав як похідну від «вічної», або «чистої»,
науки, однаково придатної для будь-якого способу виробництва. Він у
своїй «штандортній» теорії обмежується вивченням одного підприємства без
урахування взаємовідносин і взаємозв’язків між усіма підприємствами, що
беруть участь у процесі виробництва. На сучасному етапі дослідження
проблем розміщення обмеженість методів аналізу А. Вебера є очевидною.
Німецький економіст Август Льош (1906—1945) більш глибоко розглядав
теоретичні проблеми розміщення капіталістичного господарства. Він
спробував вирішити проблему оптимального розміщення уже не одного
підприємства, а сукупності їх у певній галузі. Визначальним чинником при
розміщенні промислових підприємств А. Льош вважав отримання
максимального прибутку. Правильно вибраним місцем для окремого
підприємства в умовах вільної економіки, на його думку, є точка, що
забезпечує отримання максимального чистого прибутку.
Теорію найменших витрат А. Вебера А. Льош піддав критиці. Головну
помилку А. Вебера він вбачав у тому, що той завжди шукав місце для
розміщення підприємства, де воно могло б працювати з найменшими
витратами. А. Льош же правильною вважав орієнтацію на місце, що
забезпечує максимальний прибуток. Для цього потрібно було розв’язати
задачу з великою кількістю невідомих, що теоретично можливо і практично
прийнятно. (Досягненням А. Льоша в теорії розміщення виробництва є
введення таких складових, як податкова система, міжнародна торгівля і
науково-технічний прогресу).
А. Льош, на відміну від Й. Тюнена і А. Вебера, вперше в західній
економічній науці розглядав теорію не тільки промислового «штандорта», а
й сільського господарства, торгівлі, міст тощо. Саме А. Льош підняв
теорію розміщення на макроекономічний рівень дослідження. Об’єктом його
дослідження було як окреме підприємство, так і територіальна структура
господарства.
А. Льош прагнув поєднати досягнення вчення про «штандорт» з економічним
районуванням. Питанням районування він присвятив цілий розділ своєї
книги «Географічне розміщення господарства». В основу виділення районів
було покладено ринковий простір. Теорія районування А. Льоша
ґрунтувалася на припущенні про наявність широкої рівнини, на якій
сировина розміщена більш або менш рівномірно.
Використовуючи геометричні фігури та математичні обчислення, А. Льош
визначав радіус ринку певної продукції, враховуючи переважно транспортні
витрати і чинник попиту як функцію ціни. Будь-який товар, за теорією А.
Льоша, має свій максимальний радіус збуту, за межами якого реалізація
його стає невигідною.
Досягненням А. Льоша є те, що він вперше розглядав умови розвитку
економічного регіону: відстані та транспортні умови, природні
відмінності, національні та політичні умови, технічний прогрес, особисті
якості підприємців. А. Льош стверджував, що завдання економіста полягає
не тільки в тому, щоб показати, пояснити негативні явища в розміщенні
господарства, а й визначити шляхи подолання їх. Істинний обов’язок
економіста він вбачав не лише в тому, щоб пояснити дійсність, а і в
тому, щоб її поліпшити. Критичне осмислення теоретичного здобутку А.
Льоша без сумніву може бути успішно використане сучасними економістами,
особливо при розрахунках, пов’язаних із розміщенням нових промислових
підприємств. [1]
2. Управління регіональною економікою: цілі та завдання
Події останніх років переконливо доводять, що питання
соціально-економічного розвитку регіонів (територій) перейшли в розряд
глобальних, не менш важливих проблем, ніж екологічні, науково-технічні
або демографічні проблеми. Украй складні й досить суперечливі процеси
кардинальних ринкових перетворень у країнах Східної Європи й у всіх без
винятку пострадянських державах лише загострили весь спектр регіональних
проблем. Підсилилися тенденції до ізоляціонізму, блискавичного розриву
сформованих десятиліттями господарських зв’язків, ламанню відносин, що
сформувалися історично, поділу праці, спеціалізації й кооперування.
У окремих випадках (Кавказ і Середня Азія, Молдова й колишня Югославія)
регіональні проблеми ускладнилися настільки, що виникли збройні
конфлікти, що призвели до значних людських жертв, руйнування цілого ряду
країн. На такому тлі стан регіональних проблем у нашій державі виглядає
більш-менш нормально. Але це тільки на перший погляд.
У дійсності ж вони досить гострі та є слідством кричущих диспропорцій у
розвитку продуктивних сил окремих регіонів України, істотних розходжень
у рівнях соціально-економічного розвитку територій, слабкого й
неефективного використання їхнього ресурсного потенціалу. Не можна
забувати при цьому й про відсутність об’єктивних важелів інвестиційного,
податкового й кредитно-бюджетного порядку, які б дозволяли справедливо
розподіляти й перерозподіляти між регіонами наявні досить обмежені
ресурси. У подібних умовах важко говорити про якісь збалансовані
внутрішньо- і міжрегіональні відносини.
Складність і одночасно значимість рішення цих проблем підсилюється ще й
тим, що буквально кілька років тому в Україні про власну регіональну
політику навіть не згадували.
Управління соціально-економічними процесами в регіонах — це серцевина
політики. Без упорядкування й ґрунтовної систематизації взаємин Центра з
територіями владні структури різних рівнів просто не зможуть позитивно
вирішувати будь-які серйозні соціально-економічні завдання в будь-якому
регіоні країни.
Ось чому як ніколи актуальна розробка й реалізація жорстко витриманої в
законодавчому плані практичної діяльності держави (як прямої, так і
непрямої) у всіх регіонах країни — з одного боку, і визначення сфер
інтересів, прав і методів діяльності регіональної влади всіх рівнів для
того, щоб кожний регіон міг проводити власну соціально-економічну
політику по реалізації тих або інших місцевих цілей і завдань — з іншої.
Тільки при цій умові можна виробити збалансований механізм взаємодії
центральних і місцевих органів влади, застрахуватися від однобокого
рішення тих або інших питань, забезпечити реальну єдність
загальнодержавних і регіональних інтересів.
У зв’язку з вищевикладеним виникає необхідність у науково обґрунтованих
узагальненнях і практичних рекомендаціях з налагодження й удосконалення
управління соціально-економічними процесами в регіонах.
Звичайно, різні аспекти окресленого кола питань досить докладно
досліджували вітчизняні й закордонні вчені — фахівці в галузі економіки,
соціології, географії, екології І. О. Александров, В. М. Архангельський,
Б. В. Буркинський, В. Г. Виноградський, К. Девіс, С. И. Дорогунцов,
Ф. Д. Заставний, Ф. Кнемайер, В. Л. Квінт, П. С. Коваленко, Н. І. Ларін,
І. І. Пукінов, В. К. Мамутов, П. Марлен, М. М. Паламарчук,
В. О. Поповкін, П. Сельф, О. В. Степаненко, О. Г. Топчиєв,
Б. В. Фінагін, В. С. Хорєв, М. Г. Чумаченко, Ж. Шабо, Р. І. Шкіпер та
ін. Але незважаючи на велику кількість наукової літератури по даній
проблематиці, чимало питань вимагають подальшої розробки. Це стосується
управління соціально-економічними процесами в регіоні як у цільній
системі; принципів виділення й функціонування в її складі окремих
підсистем; розробки організаційно-економічного механізму управління, що
ефективно реагує на будь-які істотні зміни в соціально-економічній сфері
регіону; ролі самоврядування в розвитку території; проблем управління
великим містом тощо.
До того ж, винятковий динамізм подій останніх років як у країні в
цілому, так і в її окремих регіонах, зміни, що відбуваються буквально з
“калейдоскопічною” швидкістю, вимагають не лише переосмислення й
відновлення раніше накопиченого досвіду, але й розробки нових
теоретико-методологічних основ і механізмів системи керування
соціально-економічними процесами на місцях.
Не випадково в Конституції України (ст. 132) вказується на те, що
територіальний устрій України ґрунтується на принципах єдності й
цілісності державної території, поєднання централізації й
децентралізації в здійсненні державної влади, збалансованості
соціально-економічного розвитку регіонів з урахуванням їх історичних,
економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей,
етнічні й культурні традиції.
Уряд розробив і вніс на розгляд Верховної Ради вже другий варіант
проекту Концепції державної регіональної економічної політики.
Саме вкрай важливе значення наукових досліджень проблем удосконалення
управління соціально-економічними процесами, методології й основних
напрямків розвитку й удосконалювання системи управління
соціально-економічними процесами в регіонах, а також пошук шляхів
практичної реалізації результатів дослідження й обумовили актуальність
даної теми.
Усі теоретико-методологічні аспекти цієї проблематики охопити просто
неможливо. Тому в якості теоретико-методологічних завдань виділяється
наступне коло проблем:
• критичне переосмислення всього спектра питань, характерних для
сформованої практики управління соціально-економічними процесами в
регіонах;
• визначення критеріїв і здійснення класифікації системоутворювальних
факторів регіонального комплексу;
• побудова моделі регіонального управління, що ґрунтується на
використанні різнорівневого дерева ланцюгів, програмно-цільових методів
управління збалансованим розвитком регіонів;
• визначення оптимальної структури й ефективних функцій владної
вертикалі управління соціально-економічними процесами в регіонах, що
включає в обов’язковому порядку чіткий поділ на регіональному рівні
повноважень і прав держави, регіональних органів державної виконавчої
влади й органів місцевого самоврядування;
• розробка реальних бюджетних основ регулювання соціально-економічних
процесів у регіонах, що пов’язане з подоланням фіскального характеру
нинішньої бюджетної політики, визначенням науково обґрунтованих
стандартів витрати коштів держбюджету, установленням об’єктивних
диференційованих фінансових нормативів забезпеченості потреб населення
різних регіонів країни;
• обґрунтування податкових регуляторів і важелів реалізації ефективної
регіональної соціально-економічної політики, які базуються на
стабільності податків, їхньому стимулюючому характері, а також забороні
податкового свавілля на місцевому рівні тощо;
• розробка регіонального механізму реалізації пріоритетів розвитку
території, структурної перебудови, демонополізації й роздержавлення
економіки;
• дослідження й розробка технології фінансового оздоровлення в регіонах,
пов’язаної з мобілізацією кредитно-фінансових ресурсів на найважливіших,
принципових напрямках регіонального розвитку, з корінною перебудовою
діяльності банківських, фінансових та інших структур; без подібного
фінансового оздоровлення стають неможливі ані структурна перебудова, ані
пожвавлення інвестиційної активності в регіонах;
• дослідження сформованої ситуації щодо ролі місцевого самоврядування в
розвитку території; обґрунтування рекомендацій, спрямованих на істотне
зростання цієї ролі;
• принципове уточнення понятійного апарата, теорії управління
соціально-економічними процесами великих міст; вичленовування найбільш
важливої сукупності проблем, які необхідно в першу чергу вирішувати в
межах системи керування великими містами;
• обґрунтування нових теоретико-методологічних і методичних підходів до
створення вільних економічних зон. Прикладні розробки охоплюють:
• аналіз соціально-економічної ситуації в Українському Причорномор’ї;
• виділення загальекономічних і регіональних факторів розвитку
народногосподарського комплексу Українського Причорномор’я;
• формування системи найважливіших пріоритетів соціально-економічного
розвитку даного регіону;
• розробку організаційно-економічного механізму реалізації цих
пріоритетів, пов’язану з визначенням комплексу методичних рішень
безпосередньо практичної значимості;
• обґрунтування нових підходів до розвитку індустріального,
мор-господарського, аграрного й санаторно-рекреаційного комплексів
регіону;
• аналіз реальної ситуації й вироблення рекомендації з формування
вільних економічних зон, розвитку прибережної й прикордонної торгівлі в
регіоні.
На сторінках наукових видань, засобів масової інформації відбувається
безліч дискусій по різних аспектах регіональної соціально-економічної
політики, удосконалення управління соціально-економічними процесами в
регіонах і т. д. як із ученими-регіоналістами, так і з практичними
працівниками, що займаються організаційно-господарською діяльністю на
місцях. Деякі намагаються довести, що не слід розділяти регіональну
соціально-економічну політику на державну соціально-економічну політику
в регіонах і власну соціально економічну політику регіонів. Вважають,
варто вести мову про регіоналізацію державної соціально-економічної
політики.
Але так порушувати питання поки зарано. Лише після того, як у чинному
законодавстві будуть визначені єдині й оптимальні правила формування й
прийняття держбюджету, розробки місцевих бюджетів, визначення й
обґрунтування програм соціально-економічного розвитку, можна буде
говорити про елементи регіоналізації державної соціально-економічної
політики.
Справді, про яку реальну регіоналізацію державної соціально-економічної
політики може йти мова, якщо сьогодні місцеві влади всіх видів і рівнів
не мають жодних діючих важелів для переливу фінансових і інших видів
ресурсів із кредитно-банківської й невиробничої сфер у сферу
матеріального виробництва, що гине на очах; не можуть навіть у
найменшому ступені забезпечити поворотну фінансову допомогу
підприємствам, які здатні збільшити випуск продукції на експорт і на
внутрішній ринок; не в змозі надати навіть товарні кредити (за рахунок,
зрештою, регіонального держзамовлення) сільськогосподарським
товаровиробникам. Та й самі по собі регіональні органи влади в
організаційному плані досить далекі від того, що ми називаємо гнучкою й
ефективною системою управління соціально-економічними процесами на
місцях, оскільки не є оптимальними й діючими
організаційно-управлінськими структурами.
Перший крок до регіоналізації державної соціально-економічної політики —
це, з одного боку, чітке визначення самих основ діяльності держави на
регіональному рівні, а з іншого боку — виділення стратегічних цілей і
напрямків власної соціально-економічної політики регіонів.
Останній момент особливо важливий, однак на рівні вищої виконавчої й
законодавчої гілок влади йому нерідко надається чисто формальне
значення.
У даній роботі ця проблематика розглядається саме із протилежних
позицій. Ось чому стільки уваги зосереджується на таких елементах
власної соціально-економічної політики регіонів (часом досить
нетрадиційних), як інвестиційні й інші територіальні програми (пов’язані
в тому числі зі здачею регіональної нерухомості в оренду з попередньою
оплатою за кілька років уперед; наданням регіональним органам влади
права на співзасновництво тощо); формування ефективної (й насамперед у
соціальному плані) комунальної власності.
Зараз ведеться чимало суперечок навколо самого поняття “регіон”. Регіон
— великий економічний район — це складна економічна система. Але навряд
чи в нинішньому стані великі економічні райони можна вважати
економічними системами. Більше того, нині регіони — це такий же “розсип”
суб’єктів господарювання, як і нинішня економіка в цілому. Що ж
стосується формування регіонів у вигляді складних соціально-економічних
систем, то тут явно бракує, системоутворюючого початку, своєрідного
стрижня.
Якщо ми не будемо виходити з того, що регіони — це винятково складні
соціально-економічні системи (з усіма зовсім очевидними “вадами” з
позиції “чистої” логістики й системного підходу), ми ніколи не зможемо
перейти від нинішньої схеми регіонального управління територіями в
системі їхнього адміністративного поділу (область, район, місцевість) до
безпосереднього управління цілісними економічними територіями.
Справді, хіба можна сформувати найбільш ефективну модель великого
економічного району (регіону) й, відповідно, визначити оптимальні методи
управління ним, якщо в наукових розробках пануюче положення буде займати
позиція, відповідно до якої регіони в їхньому нинішньому виді геть-чисто
позбавлені будь-яких системних ознак, а на практиці як і раніше
регіональні органи влади всіх рівнів і видів будуть діяти в певній мірі
відокремлено, виходячи з інтересів своїх адміністративних територій
(район, місто, область), але ніяк не регіону (великого економічного
району) у цілому. Адже не випадково, сьогодні регіони, охоплюючи, як
правило, кілька областей, не мають навіть відповідних координуючих
центрів. Інакше кажучи, щодо регіонів, взагалі ж, відсутні будь-які
цілісні підходи до управління й регулювання.
Звичайно, у подібній ситуації можна піти нашим традиційним шляхом: або
змінювати межі адміністративного поділу, доводячи їх до охоплення
території кожного регіону; або сформувати чергову адміністративну
надбудову в масштабах декількох областей (наприклад, зі складу
відповідних облдержадміністрацій). Однак адміністративно-територіальний
переділ країни в умовах найжорстокішої економічної кризи тільки
ускладнить вихід з нього. Що стосується чергової адміністративної
“надбудови”, сформованої до того ж на основі вже функціонуючих
регіональних органів державної виконавчої влади, то це лише ускладнить
процес прийняття й реалізації управлінських рішень, збільшить і без того
роздутий апарат управління й, відповідно, витрати на його утримання (при
відсутності реальних джерел покриття цих витрат).
Регіональну соціально-економічну політику можна визначити як сукупність
таких економічних, правових і адміністративно-організаційних коштів і
методів, які враховують і органічно погоджують між собою весь комплекс
загальнодержавних і місцевих інтересів, будучи спрямованими в результаті
на повнокровний, рівноцінний і рівномірний розвиток регіонів.
Стратегічною метою цієї політики має бути підвищення життєвого рівня
населення регіонів країни на основі якісного поліпшення використання
ресурсного потенціалу регіонів, принципово нових підходів до розвитку
їхніх продуктивних сил, корінної зміни екологічної ситуації.
Що стосується стратегічних цілей і завдань діяльності держави на
регіональному рівні, то вони повинні забезпечувати:
• чітке визначення основних напрямків і пріоритетів розвитку всіх без
винятку регіонів країни;
• розробку на рівні вищої виконавчої влади системи економічних методів і
важелів реалізації обраних напрямків і пріоритетів розвитку;
• дотримання загального господарського законодавства;
• найважливіші соціально-економічні права громадян;
• функціонування єдиної грошової, бюджетної й митної системи;
• розвиток інфраструктури, що має загальнонаціональне значення,
(енергетика, транспорт, зв’язок, інформатика);
• розподіл по владній вертикалі об’єктів державної власності;
• створення на рівні загальнодержавного законодавства рівних податкових,
фінансово-кредитних, науково-технічних можливостей для активної
мотивації трудової діяльності, розвитку сумлінного підприємництва,
раціонального використання, збереження й відтворення природних ресурсів,
екологічного й соціального захисту населення, здійснення активної
демографічної політики.
На вищому законодавчому й виконавчому рівнях повинні бути не тільки
чітко сформульовані сфери інтересів, права й методи діяльності
регіональної влади всіх рівнів, але й визначені реальні механізми
їхнього здійснення. Усього цього поки немає.
Вихід із ситуації, що створилася, нам бачиться в перерозподілі між
Центром і регіонами цілого ряду прав і обов’язків, у передачі багатьох
напрямків соціально-економічного реформування безпосередньо на
регіональний рівень. Не можна забувати, що питання розпорядження
загальнодержавною формою власності, приватизації об’єктів комунальної
власності, розвитку соціальної й локальної виробничої інфраструктури,
соціального захисту населення, розвитку підприємництва, здійснення
земельної реформи, охорони довкілля все більше й більше повинні
вирішуватися, виходячи із внутрішніх інтересів і потреб регіонів при
максимальному використанні місцевих ресурсів. Рівною, якщо навіть не
більшою мірою, це стосується питань формування регіональних ринків
капіталів, товарів і робочої сили, створення й функціонування вільних
економічних зон, розвитку прибережної й прикордонної торгівлі,
експортних і імпортозаміщуючих виробництв.
Окреслене коло питань являє те, що ми називаємо власною соціально
економічною політикою регіонів. Важливо при цьому дотримання державою
принципу пріоритетності загальнонаціональних інтересів при розв`язанні
будь-якого роду регіональних проблем.
Регіональна політика (регіональна соціально-економічна політика) з
погляду структури містить у собі такі елементи, як цілі й механізми
їхньої реалізації, об’єкти й суб’єкти. Про цілі говорилося вище.
Торкнулися й питання про механізми реалізації (розвиток нових виробничих
відношень, бюджетне й інвестиційне регулювання, програмне забезпечення).
Досвід незалежного розвитку України переконливо показав, що
соціально-економічне реформування вимагає ефективної й гнучкої
регіональної політики.
Тим часом, взаємини між центром і регіонами, а також міжрегіональні
відносини продовжують залишатися неурегульованими. Це загострює
економічну роз’єднаність і породжує дезінтеграційні процеси.
Соціально-економічна неврегульованість підштовхує як політичні сили, так
загальнодержавні й регіональні органи влади до конфронтації на цьому
ґрунті.
Говорячи про регіональну політику, варто мати на увазі, що, з одного
боку, вона жорстко пов’язана із чітко відпрацьованою в законодавчому
плані практичною діяльністю держави в усіх регіонах країни, а з іншого
боку — із соціально-економічною політикою, здійснюваною на базі
загальнодержавного законодавства самими регіонами для досягнення тих або
інших місцевих цілей і завдань.
Кожен регіону країни повинен мати власну модель розвитку, що базується
на його пріоритетах і особливостях. Наприклад, для Карпатського регіону
пріоритетними повинні бути електроніка й електротехніка,
сільськогосподарське й автомобільне машинобудування, хімічна індустрія,
лісопромисловий комплекс, а для Центрального регіону — авіабудування,
точна механіка й оптика, легка й харчова промисловість, наукомісткі
виробництва.
До речі, у всіх без винятку розвинених країнах підсилюється ступінь
державного регулювання економікою. Сьогодні в них держава здійснює до
55% усіх інвестицій у основний капітал, фінансує до 70% усіх витрат на
фундаментальні дослідження тощо. Одним словом, держава бере на себе
пряму відповідальність за найважливіші фінансово-економічні параметри
громадського життя.
Лауреат Нобелівської премії в галузі економіки, відомий американський
учений В. Леонтьєв, який зрівняв функціонування економіки з яхтою, що
пливе морем, і провів таку аналогію. Щоб справи в екіпажа яхти йшли
успішно, йому потрібні вітер, вітрило й кермо. Вітер, що дує у вітрила —
це зацікавленість, заповзятливість; кермо — державне управління. Якщо
при сильному вітрі підняти вітрила й кинути кермо, то яхту може винести
на скелі, де вона розіб’ється. Як повчальний приклад він наводить
Японію, де велику значимість має приватна ініціатива, але й держава
відіграє велику роль, впливаючи на розвиток економіки.
Саме В. Леонтьєв наприкінці 80-х років попереджав про небезпеку ейфорії
від ринкового саморегулювання й недооцінки державного впливу на
економіку.
Стосовно пов`язання загальнонаціональної й регіональних стратегічних
моделей розвитку, то до неї варто віднести: розробку стимулюючих (а не
фіскальних) бюджетів усіх рівнів; використання балансових методів
планування й прогнозування, і особливо, зведених балансів як
національної економіки в цілому, так і великих економічних районів;
розробку стабільних нормативів економічного розвитку, у тому числі
стосовно й інвестиційної діяльності як у національному, так і в
регіональних розрізах.
Таким чином, логіка системного підходу до регіонального
соціально-економічного управління вимагає подальших зусиль як
законодавчої, так і виконавчої галузей влади, прояву з їх боку відомої
політичної волі. [2], [3]
Список використаної літератури
Сонько С. П., Кулішов В. В., Мустафін В. І. Ринок і регіоналістика:
Навчальний посібник. — К.: Ельга, Ніка-Центр, 2002. — 380 с.
Розміщення продуктивних сил: Підручник / За ред.. Ковалевського В. В. —
К.: Знання, 1998. — 546 с.
Іщук С. І. Розміщення продуктивних сил. — К.: 1999.
Качан Є. П. Розміщення продуктивних сил України. — К.: 1998.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
