.

Територіально-виробничі комплекси України (курсова)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
0 4603
Скачать документ

Курсова робота з РПС

Територіально-виробничі комплекси України

Зміст.

Вступ.

Поняття, сутність та складові виробничого комплексу та виробничої
інфраструктури.

Формування територіально-виробничих комплексів України.

Територіально виробничі комплекси України.

Висновок.

Література.

Вступ а

Важливими елементами формування і функціонування територіальних
галузевих, міжгалузевих, інтегральних комплексів є економіко-екологічні
і демографічні. Вони сприяють у рамках ТВК кращому забезпеченню
комплексної переробки сировини, використанню природних, трудових і
матеріальних ресурсів, ефективній організації суспільного виробництва,
створенню системи поселень із необхідними умовами праці і життя людей.

У господарському комплексі України можна виділити 57 ТВК, які
сформувалися або перебувають на стадії формування, та понад 300 різних
промислових центрів, що безпосередньо не належать до територіального
складу вищих за таксономічним рангом структурних елементів, оскільки
переважна більшість цих структурних елементів має невеликі розміри.

В Україні, де високе господарське освоєння території, зокрема Донбасу та
Придніпров’я, а також густонаселених великих міст інших районів, слід
удосконалювати ТВК внаслідок оптимізації їх галузевої структури,
технічного переобладнання підприємств, раціоналізації внутрішніх і
міжгалузевих транспортно-економічних зв’язків, посилення дії інтенсивних
факторів. Це основний шлях розв’язання проблеми вдосконалення
територіальної організації продуктивних силі джерело економії суспільної
праці в Україні.

Отже, як показує світовий досвід, в Україні потрібні нові методи
вирішення регіональних питань економічного розвитку, насамперед більш
глибоке вивчення загальноекономічної теорії розвитку ринкової економіки,
оскільки вона є основою регіонального стратегічного планування.

1. Поняття, сутність та складові виробничого комплексу та виробничої
інфраструктури

Виробничий комплекс, як складова частина національної економіки, являє
собою цілісну сукупність підприємств виробничого спрямування, поєднаних
між собою елементами виробничої інфраструктури та організаційною
системою управління господарством. При цьому сама національна економіка
може розглядатися як система, сформована учасниками економічного циклу
суспільного виробництва, які виробляють товари й послуги, а також
приймають участь в їх обміні, розподілу й споживанні в межах країни.
Інтегральним показником оцінки економічного розвитку національної
економіки є показник валового внутрішнього продукту (ВВП), який
характеризує рівень розвитку продуктивних сил країни, особливості його
структури, ефективність функціонування окремих галузей, рівень участі
країни у світових інтеграційних процесах. В регіональному вимірі
інтегральним показником економічного розвитку є виробництво валової
доданої вартості (ВДВ). Виробничий комплекс країни є основною ланкою
економіки, яка виробляє товари, а виробнича інфраструктура надає значну,
а в окремих регіонах – переважну частку послуг.

Національна економіка характеризується організаційно-економічною,
соціально-економічною (інституціональною) та виробничо-технологічною
структурами, які відображають внутрішні співвідношення її складових з
точки зору організації виробництва, розподілу форм власності та існуючих
його технологічних циклів.

Виробничі комплекси виділяються за організаційно-економічними та
виробничо-технологічними ознаками. Інституціональна структура справляє
помітний вплив на ефективність функціонування виробничого комплексу.

Виробничий комплекс характеризується структурою виробництва —
співвідношенням між його галузями, яке виражає господарські пропорції та
стан суспільного поділу праці. Структура виробництва визначається як
натуральними, так і вартісними показниками (валовий внутрішній продукт,
валова додана вартість, чисельність зайнятих, вартість основного
капіталу). Вона характеризується галузевими, територіальними,
відтворювальними пропорціями, а також пропорціями міжрегіонального
товарообміну. Основою для виділення виробничих комплексів є сукупність
галузевих пропорцій суспільного виробництва. При цьому галузь
господарства являє собою цілісну сукупність організацій та підприємств,
об’єднаних спільністю функцій, які вони виконують у системі суспільного
поділу праці. Територіальна структура виробництва відображає виробничі
пропорції у певних галузях виробництва між різними територіями країни.

В залежності від ролі галузей у національній економіці виділяють сфери
виробництва товарів та виробництва і надання послуг.

Виробничий комплекс є складовою сфери виробництва товарів і послуг,
включаючи в себе види виробничої діяльності, які створюють матеріальні
товарні блага (промисловість та сільське господарство), а також
виробничу інфраструктуру (наука і наукове обслуговування, будівництво із
супутніми галузями, матеріально-технічне постачання, складське
господарство, заготівлі, транспорт і зв’язок по обслуговуванню
матеріального виробництва).

Інші галузі, пов’язані з товарним виробництвом (торгівля, побутове
обслуговування, громадське харчування), а також сукупність галузей
господарства, які здійснюють функції по наданню послуг населенню
(житлово-комунальне господарство, громадський транспорт і зв’язок по
обслуговуванню населення, освіта, охорона здоров’я, культура і мистецтво
відносяться до соціального комплексу країни.

Окремо виділяються за функціональними ознаками державна
організаційно-управлінська інфраструктура (органи управління, судової
влади, внутрішніх справ і оборони), а також ринкова інфраструктура, як
сукупність галузей, що обслуговують ринкові відносини і об’єднують
заклади кредитування, фінансування і страхування підприємств і
населення. Теорію й практику функціонування цих галузей вивчають
відповідно наука державного управління, юриспруденція та наука про
фінанси.

За галузевою ознакою виробничий комплекс структурно поділяється на:

промисловість;

аграрно-промисловий комплекс;

виробничу інфраструктуру.

Провідною ланкою виробничого комплексу є промисловість – найважливіша
галузь виробництва, яка включає підприємства, що здійснюють видобування
й заготівлю природної сировини, виробництво засобів виробництва й
предметів споживання. Промисловість є основною трудо поглинаючою галуззю
товарного виробництва. її розвитку загалом зобов’язаний розвиток інших
галузей господарства. За характером виробництва і предметів праці
промисловість, у свою чергу, поділяється на видобувні й обробні галузі.
Видобувна промисловість об’єднує галузі, зайняті видобуванням сировини з
компонентів природних ресурсів. Обробна промисловість, як сукупність
галузей промисловості, підприємства котрих обробляють і переробляють
сировину й матеріали, включає в себе більшість виробництв, які створюють
товари, готові для споживання. Видобувна промисловість іноді називається
сировинною. Структура промисловості України може бути представлена в
генералізованому вигляді чотирма великими міжгалузевими комплексами —
паливно-енергетичним, металургійним, машинобудівним та хімічним.

Особливе місце займає промислове виробництво товарів з сировини
сільськогосподарського походження. Це виробництво, разом із
сільськогосподарським, виділяється в окремий аграрно-промисловий
комплекс. Важливою особливістю територіальної структури виробничого
комплексу є формування його територіальної організації. Основними її
елементами виступають:

Промисловий (агропромисловий) район – інтегральний район з переважаючим
значенням промислового виробництва як головної галузі виробничої
спеціалізації (Донбас, Придніпров’я та ін.)

Промисловий (агропромисловий) вузол – зосередження на обмеженій
території (рангу територіально-господарського підрайону, міської
агломерації) виробничо-технологічного територіального поєднання
підприємств, що склалося історично або формується й на даний час.

В Україні розвиваються понад 70 промислових вузлів. Найбільшими є
Донецько-макіївський, Київський, Запорізький, Харківський,
Дніпропетровсько-Дніпродзержинський вузли.

Агропромисловий кущ – специфічна локальна форма організації
аграрно-промислового виробництва, яка характеризується компактним
розміщенням на невеликій території агропромислових пунктів і центрів з
їх сировинними зонами (наприклад. Ніжинський агропромисловий кущ
м’ясомолочної та овочеконсервної спеціалізації”).

Промисловий (агропромисловий) центр – місто або селище

міського типу, де зосереджено декілька промислових підприємств і які
складають спеціалізовану місто утворюючу галузь.

Промисловий (агропромисловий) пункт – поселення разом з промисловим
підприємством, яке виникло при ньому (наприклад, селище міського типу,
населення якого працює на електростанції,

хутір з лісопильним підприємством).

В структурі виробничого комплексу особливу роль відіграють
виробничо-інфраструктурні галузі, які забезпечують базові галузі
виробництва виробничими послугами. У суспільному виробництві виробнича
інфраструктура забезпечує економічно ефективний, швидкий та якісний
прискорений процес обігу та споживання. Перш за все у виробничій
інфраструктурі необхідно підкреслити постійно зростаючу роль
науково-інформаційної галузі виробництва, яка розглядається як
специфічна складова інвестиційно-будівельної інфраструктури. Основними
центрами і регіонами, де розміщені галузі виробництва й інші центри
економічної ділової активності, стали території з передовою наукою та
освітою (Київський, Львівський та Одеський регіони. Східний економічний
район, Придніпров’я, Донбас тощо). Територіальне поєднання освіти,
науки, наукоємних виробництв нині є типовим для великих столичних
агломерацій і провідних промислових районів. Перспективною формою
територіальної організації науково-виробничих комплексів є технополіси
(технопарки, агрополіси тощо)- цілеспрямовано сформовані зони ділової та
наукової активності, в яких поєднуються фінансово-кредитні заклади,
науково-дослідні інститути, вищі навчальні заклади та наукомісткі
промислові підприємства, що взаємодіють між собою. Часто технополіси
мають особливі організаційно-правові умови господарювання, які сприяють
прискоренню економічної віддачі від виробництва. Основою
науково-технічного розвитку країни є науково-технічний потенціал, що
являє собою сукупну продуктивність усіх засобів науково-технічної
діяльності та її ресурсів.

У виробничу інфраструктуру входить також будівельний комплекс —
сукупність галузей матеріального виробництва і проектно-конструкторських
та пошукових організацій, які забезпечують будівництво. До складу
будівельного комплексу входять такі галузі, як будівництво,
промисловість будівельних матеріалів, виробництво будівельних
конструкцій і деталей.

Промисловість будівельних матеріалів включає виробництво стінових
матеріалів, цементну промисловість, видобуток і первісну обробку
мінерально-будівельних матеріалів, склоробну промисловість, виробництво
облицювальних, оздоблювальних матеріалів та санітарно-технічних виробів.
Розміщення промисловості будівельних матеріалів визначається в основному
обсягами будівельно-монтажних робіт за економічними районами та
наявністю сировинного фактора. В останньому випадку розрізняють галузі
переважно сировинної орієнтації — первинну обробку природних будівельних
матеріалів (граніту, мармуру, облицювального, бутового каменю та ін.),
виробництво цементу, цегли, азбоцементних і шиферних виробів,
вогнетривких матеріалів, скла, керамічних труб, гіпсу, вапна та ін, а
також галузі з орієнтацією переважно на споживача, якими є виробництво
бетону, залізобетонних виробів і конструкцій, м’якої покрівлі,
санітарно-технічних виробів тощо. Найпотужнішими центрами промисловості
будівельних матеріалів є Київ, Харків, Одеса, Дніпропетровськ, Кривий
Ріг, Запоріжжя, Донецьк, Маріуполь.

Виробництво будівельних конструкцій та деталей включає в себе
підприємства з виготовлення збірного залізобетону і залізобетонних
конструкцій, які тяжіють до великих промислових центрів і вузлів,
населених пунктів зі значним обсягом житлового і промислового
будівництва (основними з них є Харківське, Львівське, Криворізьке,
Луганське та Сумське), домобудівні комбінати (найбільш потужні
зосереджені в Києві, Донецьку, Луганську, Запоріжжі, Одесі), а також
виробництво будівельної цегли, розміщення якої орієнтується на
споживача. Великі центри виробництва будівельної цегли — Київ, Харків,
Дніпропетровськ, Запоріжжя, Львів, Чернігів, Івано-Франківськ,
Слов’янськ, Бахмут тощо.

Розвиток галузі капітального будівництва України характеризується
прискоренням в останні часи тривалості виробничого циклу, збільшенням
кількості нерухомих територіальне закріплених об’єктів, які зводяться, а
також високою залежністю виробництва від економіко-географічного
положення та природно-географічних умов. Основні обсяги будівництва в
Україні поки що зосереджені у великих містах, значними обсягами
цивільного будівництва характеризується м. Київ. У процесі розвитку
будівництва в країні виділились окремі галузі спеціалізації —
промислове, комунікаційне, житлове, водогосподарське, військове та ін.
Найважливішими факторами, за якими обираються райони і пункти
будівництва є сировинний, трудовий, паливно-енергетичний, водний,
кліматичний, фактор рельєфу та сейсмічності тощо.

Провідним є у виробничій інфраструктурі місце вантажного транспорту —
однієї з найбільш важливих галузей національної економіки. Виділяють
наземний (залізничний, автомобільний, трубопровідний), водний (морський,
річковий, озерний) та повітряний його види. Усі види транспорту
об’єднуються в єдину транспортну систему країни, яка являє собою
територіальне поєднання шляхів сполучення, технічних засобів транспорту,
служб перевезень та форм її територіальної організації, які об’єднують
види транспорту і всі ланки транспортного процесу у їх взаємодії і
забезпечують успішне функціонування народногосподарського комплексу
країни в цілому. Функціонування транспортної системи забезпечує
транспортна інфраструктура, яка включає в себе шляхи сполучення, рухомий
склад, вантажно-розвантажувальні господарства, а також засоби управління
і зв’язку, технічне обладнання для обслуговування транспортної сфери.

Формами територіальної організації транспорту є моно та багатогалузеві
транспортні вузли, станції, морські і річкові порти, пристані,
аеропорти.

Залізничний транспорт відіграє провідну роль у здійсненні
внутрішньодержавних і значну — у зовнішньодержавних економічних зв’язках
України. На нього припадає основна частина вантажообігу і перевезень
пасажирів. Цей вид транспорту поєднує у собі важливі техніко-економічні
показники: регулярність руху і високу швидкість перевезень, велику
пропускну і провізну спроможність. Експлуатаційна довжина залізничних
колій загального користування в Україні складає 22301 км. Щільність
залізничних колій загального користування у середньому по країні складає
37 км на 1000 кв. км території. Найвищим показником щільності
залізничних шляхів виділяються промислове розвинені Донецька, Луганська,
Дніпропетровська, Харківська та Запорізька області, а також такі
області, як Львівська, Закарпатська, Чернівецька і Вінницька.
Електрифікованими є магістральні та найбільш вантажонапружені залізниці:
Москва-Київ-Львів-Чоп, Донбас-Кривий Ріг, Харків-Запоріжжя-Севастополь,
Харків-Лозова-Микитівка, Київ-Миронівка-Дніпропетровськ,
Хирівка-Помошна-Одеса-Іллічівськ, Харків-Красний Лиман-Дебальцеве. У
структурі перевезення вантажів переважають промислова сировина та паливо
— вугілля, в т. ч. кокс, руди чорних та кольорових металів та самі
метали, лісові вантажі, будівельні матеріали, в т. ч. цемент, а також
громіздкі машини та устаткування, продукція АПК. Основні фонди галузі
складають 48 млрд. грн., а кількість працюючих – більше 300 тис. осіб.

Автомобільний транспорт є найбільш маневровим та ефективним видом
транспорту для перевезення масових вантажів дрібними партіями на близьку
відстань. Цей вид транспорту розпочинає і закінчує транспортний процес
на морському, річковому і залізничному транспорті. Розвиток
автомобільного транспорту та його територіальна організація залежать від
галузевої структури регіону, її територіальної організації, природних
умов, зокрема, рельєфу, що й визначає напрями та щільність автошляхів.
Автомобільний транспорт швидкими темпами розвивається у більшості
регіонів країни. Довжина автомобільних доріг загального користування з
твердим покриттям становить 163,8 тис. км. Щільність автомобільних доріг
загального користування з твердим покриттям у середньому по країні
становить 271 км на 1000 кв. км території. Найважливішими
автомагістралями України є: Київ-Полтава-Харків-Ростов-на-Дону,
Київ-Москва, Київ – Санки – Петербург, Київ – Одеса, Москва-Харків –
Запоріжжя – Сімферополь, Київ-Житомир-Рівне-Львів-Ужгород,
Київ-Дніпропетровськ-Донецьк-Маріуполь тощо.

Водний транспорт є порівняно дешевим, він відіграє надзвичайно важливу
роль у формуванні зовнішньоекономічних зв’язків України, особливо з
країнами далекого зарубіжжя. Серед найбільш важливих морських портів
держави — Одеса, Іллічівськ, Ізмаїл, Південний, Миколаїв, Севастополь,
Ялта, Феодосія, Керч на березі Чорного моря та Маріуполь і Бердянськ на
березі Азовського моря. Основні водні транспортні артерії України —
Дніпро та його притоки Прип’ять і Десна, Дністер, Південний Буг.
Основними річковими портами є Київ, Дніпропетровськ, Запоріжжя,
Дніпродзержинськ Кременчук, Черкаси, Нікополь, Чернігів, Херсон,
Миколаїв, Рені, Ізмаїл. Річковий транспорт України системою каналів
зв’язаний з ріками сусідніх держав: Білорусі і Польщі, що дає вихід
Україні в Балтійське море. Серед рухомого складу водного транспорту
перспективним є використання суден типу “ріка-море”. Після нормалізації
політичної ситуації на Балканах очікується пожвавлення судноплавства по
р. Дунай, гирло якої належить до територіальних вод нашої країни.

Трубопровідний транспорт є найбільш економічним й ефективним для
транспортування рідкого палива, пального і технологічного газу, хімічних
продуктів тощо. Його розвиток обумовлений розміщенням в Україні
нафтової, нафтопереробної і газової промисловості. Через Україну
проходять важливі трубопровідні магістралі з Росії в Західну Європу.
Нафтопровідний транспорт України включає в себе 12 основних
нафтопроводів загальною протяжністю біля 3,0 тис. км. Транс’європейська
нафтопровідна мережа представлена нафтопроводом «Дружба», протяжність
якого в межах України 680 км. Крупними міжнародними нафтопроводами є
Самара-Лисичанськ-Кременчук-Херсон і Мічурінськ – Кременчук. Через ці
нафтопроводи в Україну надходить сибірська нафта. Протяжність
трубопроводів газопровідного транспорту в Україні сягає 33 тис. км.
Магістральні газопроводи Дашава – Київ-Москва, Шебелинка-Брянськ,
Шебелинка – Острогожськ – Москва, Дашава – Мінськ – Вільнюс-Рига
виконують також функції міжнародних.

В останні роки пожвавлюється діяльність повітряного транспорту, розвиток
котрого спирається як на базу рухомого складу власного виробництва, так
і на імпортні літаки й гелікоптери.

Роль повітряного транспорту є найважливішою для виконання стратегічних
швидкісних перевезень, відносин з іншими країнами, виконання спеціальних
завдань транспортування вантажів у важкодоступні регіони. В Україні в
усіх областях є благоустроєні аеропорти, серед яких виділяється аеропорт
міжнародного класу у м. Бориспіль. І Розвитку повітряного транспорту
сприяє діяльність на українських традиційні листи й телеграми, заміну
газет і журналів, як джерела інформації багатоканальним телебаченням та
радіомовленням, електронними публікаціями на Інтернет – сторінках.

Так, замість трьох-чотирьох каналів телебачення, які можна було прийняти
в містах України за допомогою звичайного телеприймача на початку 90-х
років, їх кількість збільшилась на порядок. Зокрема, в мережі кабельного
телебачення у великих містах (Київ, Харків, Одеса, Донецьк,
Дніпропетровськ, Запоріжжя, Львів, Кривий Ріг та ін.) можна прийняти до
трьох десятків каналів (з них біля двадцяти – українською й російською
мовами). З урахуванням розвитку супутникового, кількість каналів
телемовлення, які можна прийняти в Україні сягає сотень й обмежується
можливостями телеприймача. На території, де проживає більша частина
населення України, кількість популярних каналів радіомовлення в
загальнодоступному ультракороткохвильовому діапазоні перевищує десяток.
Свою частку у зміну структури послуг зв’язку вклали зміни способу життя,
викликані ринковими відносинами. Відносно неприбуткові періодичні
видання припинили своє існування, або різко зменшили тиражі, а їх
аудиторія читачів, серед яких левову частку складали пенсіонери та люди
похилого віку, змінили структуру особистого споживання у бік товарів
першої необхідності. Згідно з основними світовими тенденціями, за
останні 15 років частка поштових та телеграфних послуг в Україні
зменшилась з 43% до 18%, в той час, як послуги телефонного зв’язку
збільшились з 44% до 73%. Причому зростає кількість та покращується
якість послуг по прийому та передачі телевізійних та радіопрограм,
електронного зв’язку, в той час, як частка послуг дротового мовлення,
спецзв’язку та фельдзв’язку постійно знижується. Однак існування та
розвиток традиційних засобів зв’язку не є проблематичним, оскільки вони
є найбільш надійним засобом передачі повідомлень і не залежать від
наявності електро та радіокомунікацій.

У країні спостерігається значна регіональна диференціація у показниках
розміщення та розвитку продуктивних сил галузі. Так, у відправленні
газет та журналів на столицю України припадає майже 40%. Це пояснюється
помітною територіальною диференціацією доходів населення, а також тим,
що Київ є найбільшим діловим та культурним центром країни. Значною є
частка Києва і в розвитку нових видів зв’язку — електронної пошти,
Інтернету, мобільного зв’язку, пейджингу. На Київ припадає 11,3%
телефонних апаратів домашнього користування. На частку Донецької,
Дніпропетровської та Харківської областей припадає відповідно 8,3%, 7,8%
та 6,7% домашніх телефонних апаратів. Таким чином найбільш розвинуті
промислові області припадає більше третини всієї кількості телефонних
апаратів.

Для зв’язку України характерними є всі недоліки розвитку продуктивних
сил інфраструктури у трансформаційному періоді:

нерівномірна щільність охоплення території послугами, фізичний знос і
моральне за старіння обладнання, низький рівень розвитку цифрової
первинної мережі, недостатня кількість телевізійних каналів для потреб
державного і комерційного мовлення на більшості географічної території
країни, висока питома вага ручної праці в поштовій галузі, а також
низька якість поштових послуг, помітні територіальні диспропорції у
рівні розвитку галузі в цілому в індустріальних регіонах та на
периферії.

На початок 2000 -х років існуюча в Україні первинна мережа, а також
найбільш розгалужені вторинні мережі телефонного і телеграфного зв’язку
оснащені переважно достатньо застарілими аналоговими системами передачі
і таким же комутаційним обладнанням. Цим системам притаманна низька
якість каналів зв’язку, особливо помітна при передаванні дискретних
сигналів. Пріоритетним напрямком розвитку первинної мережі є будівництво
магістральних цифрових волоконно-оптичних (ВОЛЗ) та радіорелейних (ЦРРЛ)
ліній зв’язку, які забезпечують значно більшу пропускну спроможність
ліній зв’язку (на два-три порядки).

Для систем персонального радіо виклику (радіо пейджингу), оптимальних
для використання у службах оперативного виклику, перспективними є
стандарти ЕК.МЕ8 та РЬЕХ.

Мережі стільникового зв’язку, які поступово витісняють з ринку
комунікацій радіо пейджинг, для підвищення якості та збільшення
асортименту послуг, розвиваються через використання нових діапазонів
радіочастот та способів доступу до мереж, а також впровадження
сучасніших, порівняно з широко вживаними зараз в Україні, стандартів.

На даний час в Україні поки що найбільшу територію покриття мають мережі
аналогового стільникового зв’язку достатньо застарілого стандарту
NN4^450, доступ до яких надає компанія UМС.

Тому в Україні, згідно з концепцією розвитку рухомих мереж зв’язку,
більш перспективними визнано цифрові стандарти другого покоління С8М-900
(ЕС8М-900) та ОС8-1800 (05М-1800), які вже впроваджуються переважною
кількістю операторів і мають цілу низку переваг, зокрема — широкі
можливості міжнародного роумінгу (доступу до мережі стільникового
зв’язку відповідного стандарту поза межами покриття власного оператора
за кордоном України). Поки що обмеженими в Україні є можливості розвитку
стандарту ОАМР5, доступ до мережі якого переважно у лівобережній України
надає компанія ОСС (найближчим часом вона відкриває доступ до мережі
стільникового зв’язку також у стандарті 08М-1800). Достатньо
прогресивним є розвиток мережі стаціонарного стільникового зв’язку в
стандарті СОМА, причому не виключеним є і впровадження цього стандарту
для доступу у мережу мобільного зв’язку. У найближчі десять років
передбачається впровадження системи мобільного зв’язку третього
покоління ІЛУ1Т5, яка зможе забезпечувати передавання інформації на
певних ділянках зі швидкістю до 2 Мбіт/с.

Перспективним для роботи в Інтернеті комплексної безпроводової системи
“персональний комп’ютер-мобільний телефон” є впровадження
високошвидкісного протоколу доступу до мережі та; передачі даних ОРК8.

Використання транкінгових систем (персональних радіостанцій з виходом у
телефонну мережу) в Україні, внаслідок низької ефективності використання
радіочастот, є доцільним, в першу чергу, для відомчого зв’язку, а також
у невеликих населених пунктах, де розгортання стільникової мережі не є
виправданим з точки зору відшкодування витрат.

З точки зору організації транзитних інформаційних маршрутів на шляху із
Європи в Азію є вигідним географічне розташування України, чим і
зумовлена її участь в багатьох міжнародних телекомунікаційних проектах.

Для вирішення питання інформатизації України необхідно провести значні
структурні зміни у зв’язку, наслідком яких має стати:

• демонополізація галузі,

• залучення вітчизняного та зарубіжного приватного капіталу,

• створення сучасного регульованого ринку телекомунікацій.

Для розв’язання вказаних завдань необхідно знайти компроміс між
інтересами держави, яка відповідає за інфраструктурні системи
життєзабезпечення суспільства, та інтересами приватних власників, які
забезпечують надходження інвестицій та інновацій у галузь.

Основним напрямом розвитку техніко-технологічної основи галузі є
реконструкція та розширення ємності мереж, а також Їх цифровізація.
Цифрові системи передачі у поєднанні з волоконно-оптичними кабелями
дозволяють значно збільшувати ємність станцій телефонного зв’язку. Також
вони дають змогу створювати комбіновані станції, які використовуються на
місцевих, міжміських та міжнародних мережах зв’язку.

2. ФОРМУВАННЯ ТЕРИТОРІАЛЬНО-ВИРОБНЙЧИХ КОМПЛЕКСІВ УКРАЇНИ

Господарство кожної незалежної держави являє собою структуровану
систему, в якій усі галузі матеріального виробництва і сфери
господарської діяльності організаційно, економічно і технологічно
взаємозв’язані, а її функціонально-компонентна і територіальна структури
підпорядковані максимальному забезпеченню населення продовольчими і
промисловими товарами, постійному підвищенню його життєвого рівня,
розширеному відтворенню в природі й суспільному виробництві,
раціональному використанню природних багатств.

Структурна перебудова господарського комплексу постає першочерговим і
головним завданням нашої держави. З огляду на це, істотно зростають роль
і значення конструктивної та регіональної економік. Перша з них має бути
націлена на конструювання і моделювання нових територіально-виробничих
комплексів, а друга — на розробку конкретних практичних заходів,
спрямованих на підвищення економічної ефективності їх функціонування.
Формування територіально-виробничих комплексів (ТВК) — це складний і
тривалий процес, який ґрунтується на закономірностях територіального
поділу праці. Кожний ТВК повинен являти собою збалансовану та
інтегровану систему, відзначатися комплексністю, єдністю, виробничою
цілісністю і відносною самостійністю функціонування. Як цілісна система
ТВК виступає складовою господарського комплексу держави, основною ланкою
територіального поділу праці.

Одним з головних завдань теорії та практики комплексоутворення е
розробка принципово нових методичних положень територіального
планування, проектування і моделювання територіально-виробничих утворень
різних ієрархічних рівнів. У цьому і полягає весь науково-практичний
зміст територіальної організації суспільного виробництва. Створення її
високоефективних форм в умовах самостійності української держави і
розвитку ринкової економіки пов’язане з необхідністю переходу до
конструювання і моделювання як усієї господарської системи, так і ТВК, і
навіть окремих інтеграційних утворень. Щоб забезпечити високу економічну
ефективність її функціонування, слід розпочати конструювання і
моделювання «системи систем», а для цього потрібне досить чітке її
трактування. Вона повинна являти собою комплекс економічно,
організаційно і технологічно взаємозв’язаних головних, допоміжних і
обслуговуючих галузей, які збалансовані між собою і утворюють єдину
інтеграційну систему. Для того, щоб забезпечити її ефективне
функціонування, необхідним є їх комплексно – пропорціональний розвиток.

Важливо підкреслити, що Рада по вивченню продуктивних сил України НАН
України, яка вже багато років займається прогнозуванням розвитку і
розміщення продуктивних сил на перспективу, фактично прогнозувала
розвиток не комплексів, а суми галузей на території республіки та її
окремих районів. Хоча в умовах планової економіки такі прогнози і
створювали певну наукову основу для розвитку продуктивних сил, але
комплексно – пропорціональне забезпечення всієї господарської системи та
її збалансованість не вдавались.

Як наслідок, ми одержали структурно незавершене, незбалансоване,
нескомплексоване господарство, що не відповідає умовам і параметрам
високоефективного господарського комплексу. Основною причиною такої
ситуації стало те, що теорією комплексів і комплексоутворення займалися
переважно економгеографи, які не брали участі у проектуванні,
моделюванні та прогнозуванні їх функціонально-територіальної структури
на перспективу, у виборі територій і майданчиків для розміщення
підприємств і господарств. А саме проектна діяльність створює
інформаційну базу для теоретичних узагальнень і формування наукових
основ організації ТВК. До останнього часу має місце значний
організаційний розрив між теорією і практикою реального проектування
комплексів. Для ліквідації такого розриву до розробки теоретичних основ
комплексоутворення, конструювання і прогнозування їх розвитку на далеку
перспективу необхідно залучати спеціалістів конструктивної та
регіональної економік з науково-дослідних і проектних інститутів, які б
могли розробляти організаційні та технологічні моделі первісних
комплексів, доводячи їх до якісних і кількісних параметрів складніших і
масштабніших інтеграцій.

Практика нового господарського будівництва в Україні ставить перед
економічною наукою завдання розробити такі системи територіальної
організації суспільного виробництва, які б дозволяли бачити перспективу
не як суму окремих галузей, а як господарство в цілому, в усіх його
взаємозв’язках. Необхідно вивчати, конструювати і прогнозувати не окремі
галузі чи елементарні комплекси, а більш складні територіально-виробничі
утворення.

Саме в цьому полягає наукове забезпечення високоефективного розвитку
господарства України.

Матеріальними умовами об’єднання всіх галузей суспільного виробництва в
комплекс або спеціалізовану виробничу систему є виробничий і
природноресурсний потенціали даної території: земельні, водні,
мінерально-сировинні, біологічні та інші ресурси, населення і трудові
ресурси, транспортно-економічні, виробничі та технологічні зв’язки,
галузі господарства і окремі підприємства. Тому конструювання і
моделювання ТВК передбачають оцінку ресурсозабезпеченості території, її
потреб у різних видах продукції, рівня розвитку окремих галузей
матеріального виробництва, економічних, технологічних, транспортних та
інших зв’язків між ними, виробничої та територіальної структур
виробництва, його економічної ефективності, рівня забезпеченості
місцевих потреб у промисловій і сільськогосподарській продукції,
фінансових можливостей щодо капітальних вкладень у розвиток різних
галузей матеріального виробництва і сфери їх обслуговування, а також
можливостей щодо інтеграції в господарському комплексі України і в
світовому економічному просторі.

На основі оцінки ресурсної забезпеченості території,
територіально-компонентної структури економічних районів і вільних
економічних зон, інвентаризації всіх господарських об’єктів можна
визначити ті галузі, підприємства і господарства, які у взаємозв’язку з
уже існуючими можуть забезпечити формування нових ТВК з принципово
новими функціонально-компонентною і територіальною структурами,
безвідхідним і мало відхідним виробництвами. Отже, основним завданням
конструктивної та регіональної економік в умовах структурної перебудови
має стати дальше вдосконалення територіальної організації виробництва. І
на основі його комплексування, комбінування, кооперування та
інтегрування необхідно спроектувати такі територіально-виробничі системи
(економічні райони, вільні економічні зони, промислові вузли), які б
забезпечували розширене відтворення як у суспільному виробництві, так і
в природному середовищі, і були максимально економічно ефективними.

Кожний ТВК повинен являти собою добре збалансовану систему, всі
структуроутворюючі галузі та виробництва якої мають бути зв’язаними,
скомплексованими, скомбінованими і скооперованими між собою,
забезпечувати найбільш комплексне, раціональне і високоефективне
використання трудових, мінерально-сировинних, сільськогосподарських і
матеріально-технічних ресурсів, випускати достатню кількість
високоякісної продукції, конкурентоспроможної на внутрішньому і
зовнішньому ринках, забезпечувати збереження в чистоті природного
середовища. Характеризуючись певними функціонально-компонентною і
територіальною структурами і спеціалізацією виробництва, кожний з них
повинен добре інтегруватися в загальнодержавному господарському
комплексі та в світовому економічному просторі.

Структурну перебудову господарства України слід базувати на
максимальному врахуванні об’єктивних законів розвитку продуктивних сил
та їх територіальної організації, теорії та практиці комплексоутворення,
використанні досвіду високо розвинутих країн світу, конструктивній і
регіональній економіках, перспективних конструкціях і моделях ТВК
(економічних районів, вільних економічних зон, промислових вузлів).
Треба зауважити, що існуючі нині функціонально-компонентна і
територіальна структури України не відповідають вимогам незалежної
держави і параметрам високоефективної економіки і тому потребують
докорінної реконструкції, а ТВК—значного реформування та пере
спеціалізації. З огляду на це, в Україні необхідно розробити і прийняти
на урядовому рівні довгострокову програму докорінної структурної
перебудови національної економіки. Вона має передбачати будівництво
нових промислових підприємств (які в поєднанні з уже існуючими покликані
створити структурно завершену, збалансовану і високоефективну
господарську систему); повну модернізацію і переведення на нові
технології існуючих промислових підприємств і всіх провідних галузей;
удосконалення їх технологічних і фінансово-економічних взаємозв’язків;
комплексування всіх видів транспорту (автомобільного, залізничного,
річкового, морського і повітряного) у єдину, добре налагоджену
транспортну систему республіки; здійснення економічної реформи;
залучення всіх економічних механізмів стимулювання розвитку продуктивних
сил.

Пріоритет у розвитку ТВК України повинен надаватися
паливно-енергетичному і аграрно-промисловому комплексам, наукомістким,
неметаломістким, низькоенерго-, фондо-, матеріале- і трудомістким
галузям виробництва (це — сільськогосподарське, автомобільне, середнє,
точне, технологічне, комунально-побутове та ін. машинобудування,
приладобудування, електронна, електротехнічна, радіотехнічна і
комп’ютерна галузі промисловості). Паралельно мають відбуватися
модернізація і переведення на нові технології всіх базових промислових
галузей, тобто чорної та кольорової металургії, важкого і середнього
машинобудування, електроенергетики і промисловості будівельних
матеріалів.

Сільськогосподарські ресурси дозволяють набагато збільшити потенціал
харчової промисловості, і зокрема — таких її підгалузей, як
борошномельна, хлібопекарська, макаронна, круп’яна, комбікормова,
плодоовочеконсервна, виноробна, харчосмакова, кондитерська та ін.
Необхідно здійснити реконструкцію і переведення на нові технології
цукрової промисловості, а також прискорений розвиток молочної та
м’ясної. Далеко відстає від потреб і сировинних можливостей легка
промисловість, а найбільше — її текстильна, швейна, шкіряна, взуттєва та
ін. підгалузі. Отже, промисловий потенціал України може бути збільшений
за рахунок і цих галузей.

У перспективі Україна повинна стати державою високоінтенсивного
сільського господарства. Тому для нього необхідно створити відповідну
індустріальну базу, основою якої слугувало б високо розвинуте
сільськогосподарське машинобудування. Випускові технічно досконалих,
неметаломістких, насичених електронікою і автоматикою, дуже
високопродуктивних машин і обладнання для комплексної механізації
виробничих процесів у господарствах усіх форм власності треба надати
першочергового значення. Паралельно з розвитком сільського
машинобудування повинні розвиватися хімічна, тукова, мікробіологічна,
комбікормова та інші галузі промисловості, які б змогли повністю
забезпечити сільське господарство промисловими засобами виробництва і
предметами праці. При його повному ресурсному забезпеченні воно може
стати великим товаровиробником багатьох видів продукції землеробства і
тваринництва, а також продуктів їх переробки. В майбутньому Україна має
всі передумови, щоб стати великим товаровиробником твердих і сильних
сортів озимої пшениці, пивоварного ячменю, молока, яловичини, м’ясної та
беконної свинини, цукру, олії, спирту, крохмалю, м’ясних,
плодово-ягідних і молочних консервів та багатьох інших видів продукції.
АПК України має являти собою добре структуровану, збалансовану виробничу
систему з високою ефективністю агропромислового виробництва, здатну
повністю забезпечити внутрішні потреби країни у продовольстві, а також
вивозити значну його кількість на світовий ринок.

Структурна перебудова економіки України не можлива без нового
економічного районування, суть якого полягає у визначенні ТВК
(економічних районів, підрайонів, промислових вузлів, вільних
економічних зон). Тільки після його здійснення можна за допомогою
конструювання і моделювання спроектувати їх функціонально-компонентну і
територіальну структури, а потім уже прогнозувати розвиток кожного
економічного району на перспективу. Економічний район — це категорія
регіональної економіки, економічної та соціальної географії. Тому
фахівці з цих напрямів повинні взяти найбільшу участь у такій роботі.
Науково обґрунтований поділ на економічні райони, що історично склалися
в процесі територіального поділу праці та розвитку продуктивних сил,
дозволить більш цілеспрямовано управляти їх розвитком на основі
планування, конструювання і прогнозування на далеку перспективу.
Утворення і розвиток економічних районів відбуваються як об’єктивний
процес територіального поділу праці і мають свої особливості на різних
етапах економічного розвитку країни. В умовах перебування України у
складі колишнього СРСР вони формувалися і розвивалися під впливом
загальносоюзного поділу праці. З утворенням Української держави
докорінно змінюється і її економічна функція, яка тепер полягає у
забезпеченні стабільного розвитку господарського комплексу, підвищенні
його економічної ефективності та життєвого рівня населення. Поділ країни
на економічні райони, що характеризуються господарською своєрідністю і
сталістю внутрірайонних зв’язків, дозволить диференційовано керувати
розвитком економіки країни в територіальному розрізі. Економгеографами
вже зроблено перші спроби економічного районування. Але остаточної сітки
економічних районів ще немає. Тим часом на території України вже досить
чітко визначилися певні ТВК, розвиток яких можна прогнозувати на
перспективу. Найбільш чітко серед них виділяється Донбас.

Основними галузями промисловості, що визначають його структуру і
виробничу спеціалізацію, є вугільна, хімічна, коксохімічна, чорна і
кольорова металургія, важке машинобудування і електроенергетика — ті,
які є найбільш природомісткими і створюють найбільше техногенне
навантаження на природне середовище. Щороку тверді відходи промисловості
сягають майже 500 млн. т (проти 1680,5 млн.—у цілому по Україні).

3. Територіально виробничі комплекси України.

В Донецькій і Луганській областях знаходяться 1200 териконів, з яких
майже 900 горять. Місцеві територіальні можливості щодо складування
нових відходів уже давно вичерпано. Щороку до річок і водойм скидається
3200 млн. м3 забрудненої води (проти 17435 млн. м3—у цілому по
республіці). На колектори стічних вод перетворилися всі річки Донбасу, а
їх вода стала не придатною для господарського використання. Шкідливі
викиди до атмосфери становлять 3400 тис. т на рік (проти 10015 тис. т—в
цілому по Україні). Рівень забруднення природного середовища перевищує
граничне допустимі норми в 25—ЗО разів, а по деяких інгредієнтах —
навіть у 100 разів. За цими показниками Донбас посідає 1-е місце у
світі. На відміну від інших районів, він опинився у найважчому,
кризовому становищі. Спрацювання ОВФ у промисловості та сільському
господарстві коливається в межах 58—89 %. Застаріле устаткування,
відсталі технології, дуже низький рівень НТП стали головними причинами
не комплексного використання сировини, надміру великих відходів,
забруднення навколишнього природного середовища і випуску низькоякісної
продукції.

Отже, для Донбасу важливе значення матимуть, насамперед, інвентаризація
нагромаджених промислових відходів, встановлення у їх складі всіх
корисних компонентів, які можуть бути використані як вторинна сировина.
Згодом необхідно розробити технології утилізації та використання всіх
цих відходів. Наявність великої кількості териконів, відвалів і
флотаційних хвостів є наслідком не комплексного використання сировини.

А тим часом багато з елементів, які складають їх, можуть бути
використані в інших галузях промисловості. Наприклад, відходи чорної
металургії, теплових електростанцій, коксохімічних і хімічних
підприємств являють собою цінну сировину для виробництва будівельних
матеріалів. Отже, ця галузь промисловості повинна комплексувати. ся з
уже існуючими.

У зв’язку з вичерпанням промислових запасів вугілля чимало шахт (і
зокрема — нерентабельних) закриваються. Значну кількість шахтарів треба
буде працевлаштувати в інших галузях економіки. Тому комплексуючими
галузями Донбасу повинні стати малоприродомісткі, низькоматеріало-,
енерго- і фондомісткі, а також ті, що найменше забруднюють природне
середовище і, водночас, конче потрібні для економіки України (це —
середнє, точне і сільськогосподарське машинобудування, приладобудування,
електронна, електротехнічна, комп’ютерна та інші промислові галузі). Для
Донбасу дуже гостро стоїть проблема зайнятості жіночої робочої сили.
Через це в комплексі з існуючими галузями значно більшого розвитку
повинні набрати легка і місцева промисловість, і зокрема — такі їх
підгалузі, як текстильна, швейна, шкіряна, взуттєва та ін. Наявні
сільськогосподарські ресурси дозволяють розвивати і харчову
промисловість. Отже, перспективні конструкція і модель Донбасу повинні
принципово відрізнятися від існуючих. Хоча такі галузі промисловості, як
вугільна, металургійна, хімічна, коксохімічна, важке машинобудування,
електроенергетика та ін., при повній їх модернізації та переведенні на
нові, прогресивні технології, збережуть у Донбасі своє профілююче
значення, все ж господарство цього району повинне набрати більших
комплексності, збалансованості та структурної завершеності.

Забезпечення оптимальних функціонально-компонентної та територіальної
структур ТВК Донбасу можна досягти на основі економіко-математичного
моделювання. Сучасні економіко-статистичний апарат, інформаційна база та
електронно-обчислювальна техніка дозволяють промоделювати різні варіанти
його структурної перебудови і вибрати з них оптимальний.

Надзвичайно висока скупченість у Придніпров’ї промислових підприємств і
різних галузей без економічної, технологічної, організаційної та
транспортної взаємо ув’язки зумовила настільки велике
антропогенно-техногенне навантаження на його територію, що надалі цей
район може перетворитися на другий Чорнобиль. Хоча він і виділяється як
самостійний ТВК, де основними галузями промисловості є чорна й кольорова
металургія, гірничорудна, коксохімічна, нафтохімічна, хімічна
промисловість і важке машинобудування, вони дуже слабо комплексуються
між собою та майже не доповнюються іншими промисловими галузями. Тому
існуюча у Придніпров’ї сукупність галузей промисловості може бути
доповнена сільськогосподарським, середнім і точним машинобудуванням, а
також підгалузями легкої та харчової промисловості. Наявність у цьому
районі великої кількості відходів дозволяє розвивати на їх базі цілий
ряд підгалузей будівельної індустрії. Конструювання і моделювання
перспективних функціонально-компонентної та територіальної структур
Придніпровського економічного району за допомогою виробничих циклів
дозволять досягти оптимального поєднання всіх галузей і відповідних
параметрів комплексо утворюючих виробництв, забезпечити повніше
використання сировини, утилізацію відходів, безперервність і
синхронність виробничих циклів, істотно підвищити економічну
ефективність суспільного виробництва.

Північно-Східний район відрізняється досить високим розвитком середнього
і точного машинобудування, металообробки, хімічної та легкої
промисловості. Тут є потенціальні запаси нафти й газу, фосфоритів,
кам’яної солі, каоліну, гіпсу, крейди, мергелю, вапняків і багатьох
інших будівельних матеріалів. У перспективі найбільшого розвитку в цьому
районі можуть набрати енергетичне, електротехнічне,
сільськогосподарське, транспортне машинобудування, верстате- і
приладобудування, тракторобудування, виробництво устаткування для різних
галузей промисловості та сільського господарства. Значні перспективи для
розвитку мають тут і нафтогазова, хімічна, легка, харчова промисловість.
Оптимізація структури всіх цих галузей, їх раціональне поєднання в
основних промислових вузлах (Харківському, Полтавському, Кременчуцькому,
Сумському, Конотопському, Первомайсько – Балаклійському, Лубенському,
Роменському, Шосткинському, Шебелинському та ін.) дозволять істотно
поліпшити функціонально-територіальну структуру цього району, тісніше
ув’язавши його економіку в господарському комплексі України.

Південний економічний район сформувався як такий, що спеціалізується на
машинобудуванні, легкій і харчовій промисловості, високо інтенсивному
сільському господарстві. Високою є частка цього району у виробництві
морських танкерів, суховантажних суден, самохідних кранів,
кукурудзозбиральних комбайнів, тракторних плугів, металорізальних
верстатів і ковальсько-пресового устаткування. Комплексуючими галузями
тут повинні стати сільськогосподарське машинобудування (виробництво
зернозбиральних комбайнів, гідротехнічних і поливних машин), середнє і
точне машинобудування, виробництво електронного, електротехнічного і
радіотехнічного обладнання і спеціальних комп’ютерів. Ці галузі вкрай
необхідні для забезпечення перспективного розвитку вже існуючих.
Досягнення повної комплексності району може бути забезпечене за умови
розвитку всіх підгалузей харчової та легкої промисловості.

Західно-Поліський район характеризується високо розвинутими легкою,
харчовою, машинобудівною, металообробною, деревообробною та
фарфоро-фаянсовою промисловістю. В перспективі, на доповнення до
існуючих галузей промисловості, тут можуть розвиватися
сільськогосподарське, середнє, точне, автомобільне та побутове
машинобудування. Формування євро регіону «Буг», розширення економічних
зв’язків з Польщею, Бєларуссю і рядом західноєвропейських країн
дозволять підвищити індустріальний рівень Західно-Поліського району
також за рахунок багатьох галузей промисловості та будівельного
виробництва, нових підприємств середнього і точного машинобудування,
текстильної, харчової та харчосмакової промисловості.

Перспективна модель Подільського району — це комплекс галузей, які
найменше або незначно забруднюють природне середовище, оскільки він має
найнижче в Україні антропогенно-техногенне навантаження на природне
середовище та найменший в Україні рівень його промислового і
радіоактивного забруднення. Тому цей район доцільно розвивати як
сільськогосподарський, що спеціалізувався б на виробництві екологічно
чистої, високоякісної, вітамінізованої та дієтичної продукції для
дитячого харчування, для харчування хворих у лікарнях і на курортах, а
також населення, що проживає в зонах найбільшого промислового і
радіоактивного забруднення. З огляду на це, тут високо інтенсивне
сільськогосподарське виробництво повинне поєднуватися з розвитком усіх
підгалузей харчової промисловості. Район має досить великі можливості
щодо розвитку середнього, точного, сільськогосподарського
машинобудування, електронної, електротехнічної, радіотехнічної та
комп’ютерної галузей.

Своєрідним економічним районом є Карпатський. Наявність значних запасів
хімічної сировини (самородної сірки, калійної солі), нафти. газу та
глинистих фарб зумовила досить високий розвиток у ньому хімічної
промисловості, а відповідно — і досить високе забруднення природного
середовища. Тут великий антропогенно-техногенний вплив справляють
паливно-енергетична, машинобудівна і металообробна галузі, а також
промисловість будівельних матеріалів. Досить висока концентрація їх
підприємств зумовила дуже високе забруднення Карпатського району.

Тим часом це — один з найбільш заселених районів республіки:

густота населення тут становить понад 102 чол. на 1 км2. У районі—70
міст і 100 селищ міського типу, причому переважають невеликі міста.
Великих і середніх міст 9, але в них проживає 57 % населення. За
кількістю і різноманітністю мінеральних лікувальних вод цей район
посідає 1-е місце в Україні. У Прикарпатті це сірководневі (Немирів,
Шкло, Великий Любінь, Черче, Чернівці) та слабомінералізовані лікувальні
води типу «Нафтуся» (Трускавець), сульфітно-натрієві (Моршин,
Труска-вець) та ін. У Закарпатті знаходяться значні ресурси вуглекислих
вод типу «Нарзан» (Ужгород, Шаян), «БоржомЬ (Свалява, Поляна),
«Єсентуки» (Драгове, Кваси та ін.). З огляду на це, необхідно
конструювати перспективну модель господарського комплексу Карпатського
району. В перспективі він повинен розвиватися як великий
курортно-туристичний комплекс світового значення, з відповідною
оздоровчо-господарською інфраструктурою. Однак, зважаючи на сприятливі
транспортно-економічні зв’язки і велику кількість трудових ресурсів у
цьому районі, тут можуть дістати широкий розвиток наукомісткі та
трудомісткі галузі — такі, як електронна, електротехнічна,
приладобудівна, медичного обладнання тощо.

Висновок

Значення кожного окремо взятого територіально виробничого комплексу у
світовому аспекті визначається перш за все рівнем її економічного
розвитку. Чим кращий економічний розвиток, тим більше значення належить
країні в світовому господарстві.

Якщо оцінювати значення нашої держави у структурі загальносвітового
розвитку, то на основі значних ТВК сформувалася стійке бачення нашої
України щодо належного їй місця серед передових країн світу.

Розвиток і становлення національної економіки України відбувалася за
рахунок соціально-економічних, природних, політичних та демографічних
передумов, які кожна по своєму впливали і реформували структуру ТВК.

Спостерігаючи за всіма процесами, які відбувалися в країні під впливом
даних передумов, можна оцінити загальний вплив окремої взятої передумови
на розвиток всієї національної економіки та на її окремої ланки.

Якщо проаналізувати сьогоднішній стан промислового розвитку нашої
держави, то помітно, що країна має досить потужний природно-ресурсний
потенціал.

Україна має відносно високий рівень розвитку ТВК. Досить розвинені
галузі матеріального виробництва.

Підбиваючи підсумки написання даної курсової роботи слід зауважити той
факт, що Україна має достатню кількість ресурсів для потужного
перспективного розвитку територіально виробничих комплексів та входження
в десятку найрозвинутіших країн світу.

Література

Пі ступ М. Д. Основи теорії суспільної географії. Навчальний посібник.

«Вища школа», 1996, 231 с.; П о п о в к і н В. А. Регіонально-цілісний
підхід в економіці.

«Наукова думка», 1993; Заставний Ф. Д.

Географія України. Львів,

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019