.

Природно-ресурсний потенціал України, раціональне природокористування, ресурсозбереження (курсова)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
2 14189
Скачать документ

Курсова робота з РПС

Природно-ресурсний потенціал України, раціональне природокористування,
ресурсозбереження

Зміст

Вступ
………………………………………………………………
……………….3

Розділ ?

Оцінка природно-ресурсного потенціалу

території……………………………………………………..
…………………..7

Економічна оцінка

земельних ресурсів
…………………………………………………………..9

Види природних
ресурсів……………………………………………16

Розділ ??

Основні засади раціонального

природокористування……………………………………………..
……….26

Розділ ???

Ресурсозбереження – як основний фактор раціонального використання
пиродних ресурсів …………………………………….33

Висновки
………………………………………………………………
………..38

Список використаних літературних джерел………………………39

Додатки
………………………………………………………………
………….41

ВСТУП

На всіх етапах розвитку виробництво матеріальних благ є процесом
взаємодії людей і природи. В умовах науково–технічного прогресу
очевидним є її посилення. Подальший розвиток продуктивних сил неминуче
пов’язаний із включенням у господарський обіг дедалі більшої кількості
природних ресурсів та збільшенням навантаження на навколишнє середовище.
Використання природних багатств повністю залежить від рівня розвитку
продуктивних сил і, навпаки, наявні природні умови й ресурси істотно
впливають на розвиток продуктивних сил, прискорюючи або сповільнюючи
його.

Обгрунтовують розміщення продуктивних сил за кількісними та якісними
параметрами природних умов і природних ресурсів, тобто за
природно–ресурсним потенціалом (ПРП) території. Зростання економічного
значення природних умов і ресурсів полягає в тому, що вони розглядаються
не тільки як предмети праці, а і як засоби виробництва. Тому
виправданими є пошуки термінів, які б найповніше виражали економічний
зміст природного середовища.

До основних характеристик природно–ресурсного потенціалу
відносять:географічне положення, кліматичні умови, особливості рельєфу
та розміщення ресурсного потенціалу.

Розрізняють компонентну , функціональну, територіальну і організаційну
структури природно–ресурсного потенціалу. Компонентна структура
характеризує внутрішньо– та міжвидові співвідношення природних ресурсів
(земельних, водних, лісових тощо); територіальна – різні форми
просторової дислокації природно–ресурсних комплексів; організаційна –
можливості відтворення та ефективної експлуатації природних ресурсів.
Функціональна структура природно–ресурсного потенціалу відображає вплив
природних ресурсів на формування спеціалізаціїї територій та певних
господарських комплексів.

Природно–ресурсний потенціал є багатокомпонентним. Виділяють такі його
складові: мінеральні, земельні, водні, лісові , біологічні, рекраційні,
кліматичні та космічні ресурси. За ознакою вичерпності природних
ресурсів, яку нерідко називають екологічною класифікацією, вони
поділяються на групи: невичерпні, до яких належать сонячна радіація,
енергія води, вітру тощо; вичерпні відновлювальні: грунтовий покрив,
водні ресурси, лікувальні грязі, рослинне паливо тощо; вичерпні
невідновлювальні: мінеральна сировина, природні будівельні матеріали.

В основі економічної класифікації природних ресурсів їх поділ на ресурси
виробничого і невиробничого, промислового й сільськогосподарського,
галузевого й міжгалузевого, одноцільового та багатоцільового
призначення.

Питання природно–ресурсного потенціалу України вивчали відомі
вітчизняні вчені – М.М.Паламарчук, О.Т.Діброва, А.Н.Алимов,
Ф.Д.Заставний, С.А.Генсірук, О.М.Маринич, П.Г.Шищенко, І.О.Горленко,
М.Г.Ігнатенко. Нині особливо актуальними є наукові дослідження
необхідності формування дієвого економічного механізму використання
природних ресурсів.

Природно–ресурсний потенціал – сукупність усіх природних засобів,
запасів, джерел, які є і можуть бути мобілізовані, використані для
досягнення певної мети. Ресурси – це запаси, цінність, можливості,
засоби, застосовані для кількісної характеристики природних багатств,ці
поняття виражають споживчу корисність їх для суспільства. З урахуванням
цього поняття “природно–ресурсний потенціал” найбільше вживається в
науках, що вивчають території, і є одним із найважливіших чинників
розміщення продуктивних сил. Воно включає тільки вивчені елементи
природного середовища:

природні ресурси, тобто елементи природного серидовища, які беруть
безпосередню участь у матеріальному виробництві і невиробничій
діяльності;

природні умови – елементи природного серидовища, які не беруть
безпосередньої участі в суспільному виробництві.

Найчіткіше визначення природних умов і ресурсів дав О.О.Мінц. На його
думку, природні умови (у вузькому розумінні) – це тіла й сили природи,
які за певного рівня розвитку продуктивних сил є істотними для життя та
діяльності людського суспільства у виробничій і невиробничій сферах.
Природні ресурси – це тіла й сили, які на певному рівні розвитку
продуктивних сил і вивченості можуть бути використані для задоволення
потреб людського суспільства у формі безпосередньої участі в
матеріальній діяльності. Придатні для використання, але при наявному
рівні вивченості території ще не досліджені ресурси називаються
потенційними. Принципова відмінність між природними умовами і ресурсами
полягає в тому, що перші розглядаються як сукупність властивостей, які
полегшують або ускладнюють розвиток виробництва, а другі – беруть участь
у процесі виробництва і відповідно виступають предметами праці.

Забезпеченість території України мінерально–сировинними ресурсами є
однією з найвищих у світі. Тут зосереджено 7667 родовищ, 94 види
корисних копалин, з них 5860 – на державному балансовому обліку. Нині
експлуатується 3222 родовища, 62 види корисних копалин.

У Європі Україна посідає друге місце за площею орних земель, запасами
залізної руди і перше – за ресурсами марганцевої руди, самородної сірки.
Вона також одна із першик країн за запасами кам’яного вугілля, калійної
і кам’яної солей. Значними є її запаси каолінів, графіту, флюсової
сировини та вогнетривких глин, скляних пісків, бентонітів, цементної
сировини.

Імпортну залежність Україна відчуває у постачанні нафти, природного
газу, руд кольорових металів, магнетизму, апатитів, фосфоритів,
бентонітових глин.

У середині 80–х років обсяги видобутку мінеральної сировини становили
більше 1 млрд т на рік, що складало 20 т з розрахунку на душу
населення. Нині сумарний видобуток становить близько 300 млн т (до 6
т). На одного жителя України припадає(промислових запасів) 4,6 т нафти,
23 млн т природного газу, 864,6 т кам’яного вугілля, 55 т бурого
вугілля, 526 т залізної руди, 455 т марганцевої руди, 55 т
калійно–магнієвих солей, 329 т кухонної солі.

За минулі роки в країні досягнуто значних успіхів у вивченні природних
ресурсів, нагромаджено велику фактичну інформацію про обсяги, розміщення
та властивості окремих їх видів та родовищ, узагальнено досвід
господарського використання, досліджено закономірності їх територіальної
організації. Однак ще не повністю розв’язані методологічні й методичні
проблеми кількісної та якісної оцінки природних ресурсів.

Виступаючи предметами праці, природні ресурси оцінюються з різних
позицій, головними серед яких є: умови формування й поширення певного
виду ресурсу; сучасні й перспективні можливості використання; розміщення
родовищ природних ресурсів відносно районів їх споживання; наявність
достатньої робочої сили і транспортної інфраструктури для експлуатаіцї
конкретного ресурсу.

Розділ ?

Оцінка природно–ресурсного потенціалу

Дуже важливою проблемою освоєння природних ресурсів є їх комплексна
оцінка, яка включає: визначення запасів і якісного складу; вивчення умов
експлуатації та можливості комплексного використання різних видів
ресурсів; врахування освоєності території, на якій вони знаходяться. В
останні роки дедалі більшого значення набуває потреба збереження
навколишнього середовища при експлуатації природних багатств.

Досі не розроблені єдині підходи і критерії до оцінки природних
ресурсів, але загальноприйнято, що оцінка повинна бути передусім
економічна, тобто здійснюватись у вартісних (грошових) показниках. Це
дає змогу оцінити не лише окремі види природних ресурсів, але й
обчислити сумарний природно-ресурсний потенціал (ПРП) території, під
яким в економічній географії розуміється сукупна продуктивність
природних ресурсів території як засобів виробництва і предметів
споживання, що виражається через їх споживчу вартість (рис.1).

Економічна оцінка природних ресурсів – це грошове вираження
господарської цінності природних благ, яке визначають за ефективністю їх
відтворенля (охорони і відтворення екологічних систем, експлуатації і
переробки природної речовини). Її використовують у зв’язку з потребою ,
врахувати вплив природного чинника на ефективність виробництва,
стимулювання раціонального використання та охорони природних ресурсів.

Поняття економічної оцінки природних ресурсів широко дискутується нині в
економічній науці. Більшість дослідників сходяться на думці, що її
показники мають бути порівняльними, тобто давати змогу порівнювати різні
джерела однойменних ресурсів і варіанти їх використання.

О. О. Мінц пропонує враховувати при економічній оцінці природних
ресурсів вплив територіальних відмінностей у природних властивостях цих
ресурсів та інших джерел на продуктивність суспільної праці, а через
нерівномірність їх просторового розподілу враховувати різниці в обсягах
ресурсів оцінюваних об’єктів. За критерій оцінки він пропонує брати
порівняльну економічну ефективність використання певного джерела
ресурсів або територіального поєднання їх. Відмінності в ефективності
виражаються в диференційованих сумарних затратах живої та уречевленої
праці. З урахуванням цього показниками економічної оцінки повинні бути
собівартість, яка характеризує поточні витрати, і питомі
капіталовкладення, що виражають величину разових витрат. Залежно від
практичних потреб доцільно виробити кілька критеріїв економічної оцінки:
поелементна оцінка окремих джерел природних ресурсів, оцінка природних
умов життя або виробництва.

Послідовники С.Г. Струмиліна пов’язують оцінку природних ресурсів із
витратами на їх освоєння і відтворення. Деякі вчені, і зокрема
Л.В.Канторович, В.С.Нємчинов, М.П.Федоренко, вважають показниками
економічної оцінки природних ресурсів диференційовану ренту,
диференційований дохід, валову продукцію, тобто ефект від експлуатації
ресурсів. На думку М.М.Некрасова, найрезультативнішим для економічної
оцінки природних ресурсів, окремих їх видів є метод витрат. Під
витратами тут розуміють величину граничних з огляду на господарство
витрат з розрахунку на одиницю приросту продукції в певному районі за
певний відрізок часу. Критерієм оцінки кожного виду ресурсу є сукупний
ефект від окремого джерела ресурсів, який залежить від різниці між
кінцевими і прямими витратами на приріст виробництва продукції з
розрахунку на одиницю відповідного природного ресурсу.

Ряд авторів, зокрема Б.А.Боровський, вважають, що неможливо відшукати
універсальний показник оцінки природних благ, оскільки це пов’язано з їх
різноманітністю і, відповідно, з цільовою функцією їх використання.

Узагальнюючи існуючі підходи до економічної оцінки природних ресурсів,
можна класифікувати їх на шість груп:

1) затратний підхід передбачає оцінку за величиною затрат на видобуток,
освоєння, використання, проте ресурс кращої якості і доступніший дістає
нижчу оцінку при значно вищій його споживчій вартості, ніж гіршого
ресурсу. Це серйозна вада затратного методу, тому здійснена за його
допомогою економічна оцінка ресурсу не стимулює раціонального
природокористування;

2) результативний підхід – за його допомогою здійснюють економічну
оцінку лише ресурсів, які дають дохід, котрий є грошовим вираженням
первинної продукції від експлуатації природного ресурсу чи різницею між
доходом і поточними витратами. Проте дохід від використання ресурсу може
бути й опосередкованим, більш того, не для кожного виду ресурсу можна
визначити вартість первинної продукції. Разом з тим невикористаний
ресурс може бути використаним, а за певних умов стати дефіцитним;

3) затратно-ресурсний підхід – грунтується на поєднанні затрат на
освоєння природних ресурсів і доходу від їх використання. При цьому
економічна оцінка буде значно вищою, а тому зросте її стимулююча
функція;

4) рентний підхід – нині вважається найдоцільнішим, оскільки кращий
ресурс отримує більшу вартість (більший дохід за однакових затрат).
Рентні оцінки враховують обмеженість природного ресурсу, а затрати на
його освоєння є усередненими, тому й економічна оцінка об’єктивніша;

5) відтворювальний підхід (новий) – економічна оцінка при цьому є
сукупністю затрат на відтворення ресурсу на певній території. Проте
перспективна дефіцитність певного ресурсу може призвести до надмірного
завищення оцінки;

6) монопольпо-відомчий підхід – є різновидом затратного. Розміри
платежів мають відповідати фінансовим витратам спеціалізованих установ з
управління природними ресурсами.

Економічна оцінка земельних ресурсів.

У нинішніх умовах питанням державної ваги є проведення економічної
оцінки земельних ресурсів. Сучасні соціально-економічні перетворення в
Україні передбачають удосконалення земельних відносин, формування
ефективного механізму їх регулювання на ринкових засадах. Реформування
земельних відносин вимагає впорядкування відносин власності на землю,
забезпечення рівності її форм, формування ринку землі, рентних відносин
у сільському господарстві, запровадження плати за землю та орендної
плати, розв’язання інших, не менш важливих проблем. Разом з тим
зрозуміло, що наріжним каменем реформування земельних відносин є право
власності на землю.

Одним з найголовніших елементів нового економічного механізму
землекористування є формування ринку землі, коли земля стає предметом
купівлі-продажу. Тому особливе значення нині має проблема грошової
оцінки земельних ділянок. З її проведенням органічно пов’язаний увесь
спектр економічного регулювання земельних відносин – від передачі землі
у спадок, власність, заставу до купівлі-продажу, паювання, оподаткування
і ціноутворення.

В Україні така оцінка земель сільськогосподарського призначення була
проведена за єдиною методикою станом на 01.07.95 р. Загальна вартість
земель була визначена в 122,7 млрд грн., середня вартість 1 га ріллі
складала 3734 грн. (найвища на Черкащині – 4727 грн.).

У різних галузях економіки земля має неоднакове значення. У
промисловості вона виступає просторовою основою для розміщення
виробництва, а в сільському господарстві – як предмет праці і як засіб
праці, тобто головним засобом виробництва. Як засіб виробництва земля
має специфічні особливості. З одного боку, вона не створена працею
людини, не є витвором продуктивних сил, з другого – як би не розвивалися
продуктивні сили, земля відзначається матеріальною сталістю та
обмеженістю: її більше не виникне і її не стане менше, можна лише
розширити сферу застосування землі та підвищити ефективність її
використання. Крім того, земля відзначається стаціонарним розташуванням.
При цьому однакові за якістю ділянки, але розміщені на різних відстанях
від споживача продукції потребуватимуть різних затрат живої та
уречевленої праці. Різні земельні ділянки мають неоднакову родючість,
причому за належного рівня використання земля як засіб виробництва не
тільки не зношується, а й підвищує свої продуктивні властивості.

Для проведення земельної реформи органи влади, спеціалізовані установи
та громадяни, що цим займаються, мають бути забезпечені достовірною
інформацією про природний, господарський і правовий режими земель для
обгрунтування розмірів плати за землю. Такі відомості містяться в
Державному земельному кадастрі. Ведуть його Держкомзем, Комітет
земельних ресурсів і земельної реформи, управління земельних ресурсів
обласних адміністрацій, відділи земельних ресурсів у районах та
виконавчих комітетах місцевих рад народних депутатів. Він включає дані
про реєстрацію права власності, права користування землею та договорів
на оренду землі, про облік її кількості та якості, встановлення
порівняльної бальної оцінки земель.

Якісна оцінка земель за природною родючістю – бонітування – дає змогу
здійснити відносну оцінку якості земель і визначити найсприятливіші
площі для вирощування окремих видів сільськогосподарських культур.
Бонітування проводять за 100-бальною шкалою. Так, у Тернопільській
області 1 га земель оцінено в 60 балів, найвища ця оцінка у Борщівському
районі – 76 балів, а найнижча в Бучацькому. Зборівському й Лановецькому
районах – 49 балів.

Найважливішою складовою земельного кадастру е економічна оцінки землі за
продуктивністю, окупністю витрат та диференціальним доходом. У
класичному вигляді її можна визначити за формулою

0 = R : E11 ,

де О – економічна оцінка землі, R – рентний дохід, Е – нормативний
коефіцієнт, обернено пропорційний терміну окупності капіталовкладень.

Державний земельний кадастр є джерелом даних для грошової оцінки земель
сільськогосподарського призначення. Нині грошову оцінку землі здійснюють
з метою регулювання земельних відносин при укладанні цивільно-правових
угод, котрі передбачені чинним законодавством України і слугують
підставою для оподаткування земель. Її використовують для здійснення
майнових операцій із земельними ділянками як об’єктами, що мають
фіксовані межі, розташування, природні та фізичні властивості. Ринкова
ціна земельних ділянок формується відповідно до попиту і пропозиції.

Грошову оцінку земель визначають за капіталізованим рентним доходом, або
середньорічним економічним ефектом від використання певних земельних
ділянок. Рента – це регулярний дохід з капіталу, майна або землі, який
не пов’язаний з підприємницькою діяльністю. Оскільки земельні ділянки
різні за продуктивністю, то за однакових затрат праці й капіталу вихід
продукції з одиниці площі на них буде неоднаковим (табл.1).

Як видно з табл. 1, найдорожча пшениця з 3-ї, найгіршої ділянки – 20 у.
о. за 1 т. Якби аналогічна ситуація склалася в промисловості, то
конкуренція призвела б до усереднення ринкової ціни. В сільському ж
господарстві ситуація дещо інша, оскільки обсяги виробництва лише на
найкращих і середніх ділянках є недостатніми, тому суспільні ціни на
його продукцію формуються на основі виробництва на гірших землях.

Таким чином, в основі ціни землі лежить її здатність утворювати ренту, а
самою ціною є капіталізована рента, яку намагаються зберегти під час
продажу земельної ділянки. Продаючи землю, власник по суті продає право
на отримання з неї рентного доходу. Продаж ділянки за таких обставин
відбудеться лише за умови, коли вилучені за ділянку кошти, надані в
кредит, забезпечать певний процент, не нижчий за ренту. Тому суму ренти
порівнюють із процентом, а ціна землі прямо пропорційна утворюваній
ренті та обернено пропорційна позичковому проценту.

Відсутність ринку землі в Україні позначається на грошовій оцінці
земель. Це виявляється насамперед у неможливості визначити достовірну
ринкову ціну землі, тому землю оцінюють за нормативами, котрі
розробляють на основі економічної оцінки земель. В умовах відсутності на
ринку об’єктів-відповідників практично не вдається залучити справді
ринкову оцінну базу. Разом з тим нормативна ціна землі в Україні стає
вагомим елементом регулювання земельних відноснії і визначається з
урахуванням еталонної прибутковості одиниці земель та встановленого
Кабінетом Міністрів відсотка капіталізації чистого прибутку від землі. У
цілому в ринкових умовах ціна землі

Z1 = (R : Р)?100 ,

де R – рента, Р – банківський процент.

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 23.03.95 р. «Про
методику грошової оцінки земель сільськогосподарського призначення та
населених пунктів» регламентовано порядок її проведення по всіх видах
земель. Основою розрахунків є економічна оцінка земель за виробництвом
зернових культур як таких, що вирощуються практично на всіх типах
грунтів. Згідно з методикою грошову оцінку земельної ділянки визначають
як добуток від множення річного рентного доходу на термін його
капіталізації, який встановлюють на рівні 33 років. Річний рентний дохід
обчислюють як суму абсолютного рентного доходу (Ra), що створюється на
гірших за якістю землях у сільському господарстві (Ra по Україні
встановлено в розмірі 1,6 ц/га) та диференціального рентного доходу
(Rд):

Rрд = Ra + Rд .

Диференціальний річний дохід з орних земель за економічною оцінкою за
виробництвом зернових культур (у центнерах зерна)

Rд = ( УЦ – 3-ЗКк ) : Ц,

де У- урожайність зернових з гектара; Ц- ціна реалізації 1 ц зерна,
грн.; З- виробничі затрати на гектар; К – коефіцієнт норми
рентабельності (0.35).

Для розрахунку використовують середні дані за 5 років і грошову оцінку
земельної ділянки визначають за формулою:

O = Rрд ? Tк ,

де О – грошова оцінка землі, грн., Rрд- річний рентний дохід, грн;

Т- термін капіталізації (33 роки).

Не менш важливою і складною є проблема грошової оцінки земель населених
пунктів і земель несільськогосподарського призначення. В її основу
покладено рентний дохід від цільового використання земельних ділянок та
здійсненого їх облаштування. Проте не існує уніфікованої формули, за
якою б можна було визначити грошову оцінку землі, тому кожен конкретний
випадок має свої особливості. Відповідно до постанови Кабінету Міністрів
України «Про методику грошової оцінки земель несільськогосподарського
призначення (крім земель населених пунктів)», здійснюють грошову оцінку
земель промисловості, транспорту, зв’язку, оборони, земель
природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та іс-торико-культурного
призначення, земель водного фонду, земель запасу,земель лісового фонду,
земель, наданих підприємствам торфодобувної промисловості.

Для прикладу розглянемо розрахунок грошової оцінки земель промисловості,
транспорту та зв’язку:

Ц = Р ? Тк ? Кф ? Км ? Пл

де Ц – грошова оцінка земельної ділянки, грн.; Р- рентний дохід від
облаштування земельної ділянки, грн.; Тк – термін капіталізації рентного
доходу (33 роки); Кф – коефіцієнт функціонального використання земельної
ділянки (для земель промисловості є 1,2); Км – коефіцієнт, що враховує
положення земельної ділянки; Пл – площа земельної ділянки, га.

Р = (ТП – 3 – 3 – Кнр ) ?Воп : Воф

де ТП- обсяг товарної продукції підприємства-власника або користувача
земельної ділянки з розрахунку на 1 м2; Воп – балансова вартість
будівель і споруд у межах земельної ділянки та інженерно-транспортної
інфраструктури за межами ділянки, котра перебуває на балансі даного
підприємства.

Нормативний обсяг валової продукції (ТП) розраховують як добуток від
множення виробничих витрат (В) на коефіцієнт нормативної рентабельності
(1,5).

Виробничі витрати обчислюють як середню величину їх за три останні роки
з урахуванням відповідних річних коефіцієнтів інфляції.

Коефіцієнт, який враховує розташування земельної ділянки (Км )
обчислюють як добуток коефіцієнта, який враховує регіональні, (Кр ) та
коефіцієнта, котрий враховує локальні (Кд) чинники розташування
земельної ділянки:

Км = Кр ? Кл

Повний розрахунок Км є дещо громіздким, тому в нашому випадку умовно
приймемо його за одиницю.

Оцінку вартості земель населених пунктів визначають за встановленими
нормативами витрат на освоєння та облаштування території з урахуванням
розміщення населеного пункту в державних, регіональних та локальних
системах виробництва, розселення, а також природних, історико-культурних
чинників, екологічної ситуації.

На основі оцінок окремих компонентів природно-ресурсного потенціалу
можна встановити сукупну продуктивність усіх природних ресурсів, яка
визначає інтегральний природоресурсний потенціал (ПРП). Він дорівнює
сумі економічних оцінок потенціалів окремих природних багатств областей
та економічних районів (табл. 2). Проте такий підхід має певні недоліки.
Зокрема, арифметичне підсумовування потенціалів не відображує повної
картини, не враховує взаємної доповнюваності та ефекту від комплексного
використання усіх видів ресурсів. Не враховується також соціальний
аспект використання природних ресурсів. Більше того, у певних конкретних
умовах може зростати або зменшуватися роль тих чи тих видів їх (зокрема,
зростаюча роль такої компоненти в нинішніх умовах, як земельні ресурси).
Тому проведені розрахунки видаються дещо застарілими. Та оскільки нині
ще немає розробленої достовірної методики оцінки інтегрального
використання природних багатств, існуюча спрощена оцінка може бути
визнана найприйнятнішою.

Як уже зазначалося, інтегральний ПРП України визначається сукупною
продуктивністю природних ресурсів, яку обчислюють підсумовуванням
економічних оцінок потенціалів окремих видів природних багатств областей
та економічних районів. Основу ПРП формують земельні та мінеральні
ресурси (3/4), велике значення мають також водні та рекреаційні. У
структурі потенціалу мінеральних ресурсів 70% припа дає на
паливно-енергетичні, 17% – на металеві, 7% – на будівельні матеріали та
4,5% – на сировину нерудну для чорної металургії і гірничо-хімічну.

У територіальному розрізі за обсягом загального ПРП виділяються
Донецький (21,1%), Причорноморський (15,5%) та Придніпровський (14,8%)
економічні райони. На їх частку припадає більше половини усього ПРП
України. Найбіднішими в цьому відношенні є Волинський та
Центрально-Український економічні райони, частки яких становлять
відповідно 3,5% та 6,0%. Якщо в Донбасі й Придніпров’ї переважають
мінеральні ресурси (відповідно 73,3% та 44,65%і), то на решті території
України – земельні.

1.2 Види природних ресурсів

Земельні ресурси. До земельних ресурсів належать землі, які
використовуються або можуть бути використані різними галузями
господарства. Земельний кодекс України визначає кілька основних
категорій землекористування залежно від функціонального використання та
цільового призначення земель: землі сільськогосподарського призначення,
землі населених пунктів, землі промисловості, транспорту, зв’язку, землі
природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного
призначення, землі лісового фонду, землі запасу, землі водного фонду.

У структурі земельного фонду (територіальний аспект земельних ресурсів)
71,2% становлять сільськогосподарські угіддя, забезпеченість якими
одного мешканця країни досить висока – 0,83 га. Під
сільськогосподарськими угіддями зайнято 69,3% території України, під
ріллею – 55% (рис.2). Площа орних земель становить 32,9 млн га, на
кожного жителя їх припадає 0,65 га. Ліси й лісові площі займають 17,2%,
в тому числі вкриті лісом – 14,7%. Чотири відсотки території країни
вкрито водою, 1,5% – болота й заболочені території.

На початок 1999 р. орні землі становили 78,5% загальної площі
сільгоспугідь. У центральних, південних і подільських областях рівень
розораності земель сягає 86-90% і більше, в решті областей – 60-80%.
Лише в Закарпатті рівень розораності менший 50%. Такі самі відмінності
існують і в землезабезпеченості населення – від 0,15 га ріллі на одну
особу в Закарпатті до 1,5 – у південних районах.

Під багаторічними насадженнями перебуває порівняно невелика площа земель
(близько 2,5%), проте в Криму й Закарпатті – вже 6-7% сільгоспугідь, в
Чернівецькій області – 5%, тоді як на Кіровоградщині – менше 2%.
Сіножатями на початок 1999 р. було зайнято 2,22 млн га, найбільше їх у
Закарпатті (20,5%) та на Поліссі (до 15%). Пасовищами зайнято 5,3 млн га
сільгоспугідь.

Структуру грунтового покриву України формують 650 видів грунтів, які
об’єднуються в грунтові типи й поширені зональне. На Поліссі
найпоширеніші дерново-підзолисті, дернові, лучно-болотні, торфові грунти
й торфовища. В лісостеповій зоні переважають різні типи чорноземів, сірі
лісові грунти, трапляються лучні, солончакові та солонцеві грунти. У
північно-західній частині степової зони поширені чорноземи, а на півдні
– каштанові грунти, є тут також середньо-, сильно- і слабосолонцюваті
грунти. Гірські масиви Карпат та Криму вкриті бурими лісовими й
сіро-бурими лісовими грунтами.

Агрокліматичні ресурси. Використання земельних ресурсів у сільському,
лісовому, водному і рекреаційному господарстві, умови роботи всіх
галузей економіки, праці та відпочинку людей залежать від клімату на тій
чи іншій території. В останні десятиліття кліматичні умови все ширше
оцінюються як природні ресурси – насамперед агрокліматичні, а також
ресурси сонячної і вітрової енергій.

Термічний режим повітря і грунту в поєднанні з кількістю атмосферних
опадів і запасами вологи у грунті становлять агрокліматичні ресурси
території. Незважаючи на відносну однорідність клімату на території
України, співвідношення тепла і вологи в різних її районах сильно
диференційоване. Так, сума активних температур за період, коли
середньодобова температура понад 100 С, зменшується від 3600° на
Південному березі Криму до 2400° на півночі. України і до 1600° у
верхів’ях Карпат. У цілому це достатньо для вирощування більшості
культур помірного поясу, але для повного визрівання середньо- і
пізньостиглих сортів соняшнику і кукурудзи, абрикосів, персиків,
винограду придатні лише південні області України і низовини Закарпаття.

Зволоження території зменшується з північного заходу на південний схід:
в Карпатах і Західному Поліссі воно надмірне, на решті території Полісся
і в північному Лісостепу – достатнє, на півдні та сході Лісостепу і в
Степовій зоні – недостатнє, а на узбережжі Чорного моря і в степовому
Криму – бідне. Тому вирощування вологолюбних культур (льону, картоплі,
цукрових буряків та ін.) найбільш доцільним є на Поліссі і в
Лісостеповій зоні, а на півдні України для гарантованого землеробства
необхідне зрошення, особливо враховуючи те, що тут через кожні 2–3 роки
можуть повторюватися посухи. Останні такі посухи влітку 1992, 1994 і
1995 рр. охоплювали майже всю територію України, завдавши значних
збитків сільському господарству.

Різко зменшують ефективність використання агрокліма-тичних ресурсів
також заморозки, ураганні вітри з грозами при проходженні циклонів,
суховії, град. Частота і сила цих негативних кліматичних явищ в останні
роки набагато зросли, що, можливо, пов’язано зі значним антропогенним
навантаженням на атмосферу. Заморозки особливо небезпечні наприкінці
травня і на початку червня, в період активної вегетації рослин, а також
у вересні, коли значна частина урожаю, особливо овочів, ще залишається
на полях. Вітри ураганної сили і смерчі, так само як і суховії,
найбільшої шкоди завдають землеробству в період доспівання
сільськогосподарських культур. Град, який на більшій частині України
буває лише 1-2 дні на рік, найбільш небезпечним є у Криму (інколи до 10
і більше днів).

Мінерально-сировинні ресурси (табл.3) належать до невідновних, оскільки
процес їх природного відновлення дуже тривалий – десятки й сотні
мільйонів років. За характером використання мінеральні ресурси поділяють
натри групи: паливно-енергетичні, рудні й нерудні. Основною особливістю
розміщення мінеральних ресурсів є їх нерівномірне поширення в надрах
землі. Встановлено, що основними районами нагромадження паливних,
хімічних, будівельних та інших видів копалин осадового походження є
платформи з товщами осадових порід і їх крайові прогини, а місцями
утворення більшості рудних копалин – рухомі геосинкліналі та щити.
Райони земної поверхні, в надрах яких стикувалися різні геологічні
структури, називаються геохімічними вузлами, які характеризуються
поєднанням різних за походженням видів ресурсів.

Донецький басейн розташований на сході України і має площу 53,2 тис.км’.
Родовища кам’яного вугілля тут концентруються у трьох ділянках: Старий
Донбас – на межі Донецької й Луганської областей, Західний Донбас –
Павлоградсько-Петропавлівська група родовищ у Дніпропетровській області,
Південний Донбас – на півдні Донецької та Луганської областей.
Вугленосні пласти розвідані до глибини 1200-1500 м, всього виявлено 120
промислових пластів потужністю 0,5-2,0 м. Основна маса вугілля залягає
на глибині 500-750 м, де в 25 пластах зосереджено 75% розвіданих його
запасів. Енергетичні марки вугілля (антрацит) залягають на півдні
Донбасу, в інших районах поширене високоякісне коксівне вугілля.

Львівсько-Волинськчй кам’яновугільний басейн займає площу 8 тис.км2.
Вугільні пласти залягають тут горизонтально на глибині 300-659 м. З 60
розвіданих пластів лише 16 мають робочу потужність 0,5-1,0 м. Його
вугілля має меншу теплотворчу здатність, вищу зольність і довге полум’я
при згорянні, що сприяє використанню його для теплоенергетичних потреб.
З розосереджених родовищ кам’яного вугілля розвідані Роменське (Сумська
область), Петрівське (Харківська область) і Бешуйське (Крим).

Буре вугілля видобувають у Придніпровському буровугільному басейні
площею понад 100 тис.км2. Основна маса його залягає в Кіровоградській і
Дніпропетровській областях. Тут найбільші родовища – Верхньодніпровське,
Олександрійське, Новоалександрівське. Середня потужність пластів – 4-5м,
глибина залягання – від 10 до 200 м, що дає змогу видобувати 2/3 палива
відкритим способом. Приблизно 1,5% геологічних запасів бурого вугілля у
Закарпатському, Передкарпатському та Придністровському буровугільних
районах.

Перспектива розвитку буровугільної бази полягає в освоєнні родовищ
Лівобережжя-Синельниківського,Оріхівського,Санджарівського. Можлива
розробка Новодмитрівського (Харківщина). Сула-Удатійського (Полтавщина)
родовищ. За оцінками, на Лівобережжі міститься 11%) геологічних запасів
бурого вугілля. Відоме також Болградське родовище в Одеській області.

Загальні промислові запаси бурого вугілля становлять 2588200 тнс.т.
(А+В+С ) і за категорією С, – ще 10906000 тис. т. Україна – один з
найстаріших регіонів промислового видобутку нафти та пов’язаного з нею
природного газу. Обстежено й розвідано 278 родовищ нафти і 336
природного газу, з них експлуатується відповідно 178 і 208, з надр
України видобуто на сьогодні близько 350 млн т. і 1700 млрд м . Обсяги
промислових запасів становлять 234,8 мли т. нафти й 1148,2 млрд м
конденсату природного газу. Нафтогазоносні площі зосереджені в трьох
регіонах – Передкарпатському, Дніпровсько-Донецькому та
Причорноморсько-Кримському.

У Передкарпатті відкрито 16 родовищ нафти (найбільші -Долинське,
Уличинсько-Орівське) на глибинах 1000-3000 м. Серед основних газових
родовищ -Угорське, Рудківське, Більче-Волицьке, нафтогазових –
Бабчинське і Битків-Пасічне.

У Дніпровсько-Донецькому районі нафта й газ залягають на глибинах
3,0-3,5 км, а на Радченківській площі в Полтавській області підходять на
15-20 м до поверхні. Найбільшими нафтовими родовищами є Леляківське,
Прилуцьке, нафтогазовими – Гнідинцівське, Качанівське й Рибальське. У
центральній і південній частинах району залягають газові родовища –
Шебелинське, Кегичівське, Єфремівське, Манівське.

Найперспективнішим є Причорноморсько-Кримський район. Тут відкрито понад
20 площ і родовищ. Перспективні газові поля лише в Азовському морі
оцінюються 1,3 трлн м3 природного газу. Експлуатуються газові родовища
Джанкою і Тарханкутського півострова, відкрито Північно- й
Східно-Казантипське родовища.

Загальні геологічні запаси горючих сланців оцінюються в 4 млрд т. Відомі
їх родовища на межі Черкаської і Кіровоградської (Болтинське) і в
Хмельницькій областях (Флоріанівське), в Карпатах (менілітові сланці).

В Україні відомо понад 2500 родовищ торфу, а геологічні його запаси
становлять 2,46 млрдт, з них промислових 1,84 млрдт. За загальними
покладами виділяються Волинська (Цирське, Турське), Рівненська (Морочне,
Дубняки, Кремінне), Чернігівська (Замглайське, Сиовське), Київська
(Ірпінське, Сулійське) та Львівська (Стоянівське, Львівське) області.

Є в Україні родовища уранових руд, які розробляються Смолінським
рудоуправлінням (Кіровоградська область) і виявлені в Побужжі (Південне,
Калинівське, Лозоватське), на Волині та Жовтих Водах (Дніпропетровська
область).

Рудні ресурси. Загальні запаси залізних руд за категоріями А+В+С,
оцінюються 26,3 млрд т, з них 18,7 млрд т у Криворізькому басейні.
Більшість залізних руд зосереджена в 48 родовищах
Криворізько-Кременчуцького, Білозерсько-Конкського та Керченського
басейнів і Приазовському залізорудному районі.

Криворізько-Кременчуцький залізорудний басейн – єдиний рудоносний масив,
який вузькою (2-7 км) смугою простягається на більш як 100 км
Дніпропетровської області і до півдня Полтавщини. Площа його 300 км2,
загальні запаси залізної руди – 27,1 млрд т (понад 83% загальних у
державі). Розробляється 26 родовищ з 65 розвіданих. Багаті на залізо
руди розробляються шахтним способом (17 шахт), бідні – відкритим (10
кар’єрів і 5 гірничозбагачувальних комбінатів).

У Білозерсько-Конкському басейні поклади залізної руди на 45 км
простягуються уздовж лівого берега Дніпра в Запорізькій області,
промислові запаси її становлять 0,7 млрд т, загальні – 2,5 млрд т.

Керченський залізорудний басейн містить 1,8 млрд т залізних руд, з них
промислових – 1 млрдт. Руди містять 30-40% металу і залягають неглибоко
від поверхні. Руйнування міжгалузевих зв’язків призвело до тимчасової
консервації басейну в середині 90-х років.

Приазовський залізорудний район об’єднує кілька родовищ, серед яких
найбільші – Базавлуцьке та Гуляйпільське. Він розглядається як
першочергова резервна база сировини. Локальні осередки родовищ залізних
руд є в Харківській (Вовчанське) та Донецькій (Мангуське) областях.

З чорних металів (рис.3) другим за значенням є Марганець. Загальні його
запаси 3,5 млрд т, промислові – 2.3 млрд т. Україна забезпечує 32% його
світового видобутку. У Нікопольському марганцеворудному басейні
виділяються Нікопольський. Інгулецько-Дніпровський та Великотокмацький
райони. У Великотокмацькому районі сконцентровано 1,4 млрд т руди.
Залягає вона горизонтальними пластами на глибині 15-170 м, що сприяє
відкритому її видобутку. Вміст у ній чистого металу – 27-28%. Марганцеві
руди є також у Побузькому. Донецькому й Покутському марганцеворудних
районах.

До чорних металів належать також хром, руди якого є в Побужжі (прогнозні
запаси 2,6 мли т) і зосереджені переважно в Капітанівському родовищі.

Рівень розвитку кольорової металургії в Україні зумовлений низьким
забезпеченням її території рудами кольорових металів. Запаси руд із
вмістом нікелю 3-5% зосереджені в 10 родовищах двох груп – Побузькій (6
родовищ, з яких сьогодні експлуатується Деренюське) та Дніпропетровській
(Нове, Тернівське, Девладівське). Руди розробляються відкритим способом.

Алюмінієва сировина залягає у вигляді бокситів (Високопільське
родовище), алунутів (Берегівське. Беганьське, Лопошнянське) і нефелінів
(Приазов’я), але експлуатується тільки Високопільське. Ртутні руди
розробляються на Микитівському родовищі, тут є також запаси сурми.
Родовища титанових руд відомі в Житомирській (Ірінанське) і
Дніпропетровській (Самотканське) областях. Поліметалічні руди виявлено в
Берегівському й Веганському родовищах на Закарпатті, у Вінницькій та
Луганській областях. Мідні руди є в Донецькій області (біля
Артемівська), Рахівському масиві в Карпатах та в Запорізькій області.
Перспективними є поклади самородної міді в Рівненській, Волинській і
Хмельницькій областях. Молібден виявлено в середньому Придніпров’ї,
Побужжі, вольфрам – на Кіровоградщині, олово – у Приазов’ї, ванадій – у
Житомирській області.

Знайдено в Україні і золото. Основні його запаси зосереджені в
Кіровоградській, Дніпропетровській. Житомирській, Черкаській,
Луганській, Донецькій областях та в Мужіївському (Закарпатська область)
родовищі. Останніми роками запаси золота виявлено на півночі Одеської
області. В цілому відкрито 236 родовищ золота.

Нерудні ресурси (табл.4). Вогнетривкі глини в Україні містяться в
кількох групах родовищ – Часів-Ярській, Новоселівській, Новорайській
(Донецька область). Полозькій (Запорізька), Озернянській (Черкаська),
Павлоградській і П’ятихатській (Дніпропетровщина).

Близько 4/5 усіх покладів доломітів зосереджені в межах металургійних
баз (Криворізьке, Оленівське, Новотроїцьке, Ямське), вогнетривів – у
межах Кіровоградської, Запорізької і Дніпропетровської областей
(Правдинське, Веселівськс). Флюсові вапняки виявлено більш як у 20
родовищах, найбільші з них Оленівське, Каракубське. Новотроїцьке.
Формувальні піски (Часів Яр, Горохівське, Бантишівське) і глини
(Горбківське в Закарпатті, Пижівське в Хмельницькій області)
використовуються в ливарній справі та інших галузях.

Самородну сірку видобувають у Роздольському та Новояворівському
родовищах. Вміст корисної речовини в ній становить 30%. Руда залягає на
глибині до 50 м і розробляється відкритим способом.

Загальні промислові запаси кам’яної солі перевищують 16 млрдт, а основні
родовища її розміщені в Донбасі (Артемівськ, Слов’янськ), Закарпатті
(Солотвино), Прикарпатті (Болехівське, Долинське, Дрогобицьке), на
Харківщині (Єфремівське) та у Присивашші (Генічеське, Східносиваське,
Сасик-Сиваське). Калійні солі видобувають як шахтним, так і відкритим
способами у Калуш-Голинському родовищі й Стебницькій групі родовищ.
Глибина залягання рудних тіл – 200-300 м.

Графіт виявлено в Петрівському і Водянському (Запорізька область).
Огарок-римському (Донецька) родовищах, розробляється лише Завалівське в
Кіровоградській області. Фосфорити відкриті й розробляються в Ізюмському
(Харківська область), Кролевецькому (Сумська), Незвнському
(Придністров’я), перспективні апатитові утворення виявлено на
Житомирщині та в Приазов’ї.

Україна багата на будівельну сировину. Базальти розробляються в
Рівненській (Берестовицьке, Яноводолинське родовища). Донецькій
(Волноваськс), Дніпропетровській (Криворізьке) областях, мармур – у
Карпатах (Лугівське, Тереблянське), Криму (Мраморинське,
Севастопольське).

Промислові запаси бутового каменю становить 2 млрд м3, мурувального
каменю – 375 млн.м3. Вапняки утворюють кілька ареалів –Придністровський,
Кримський, Донбаський, а крейда і мергель – Волино-Подільський, Сумський
та Східний (Луганська, Харківська, Донецька області) ареали. Каоліни
експлуатуються в Глуховецькому (Вінницька область), Просянівському
(Дніпропетровська). Чапаївському (Запорізька), Затишанському,
Володимирівському (Донецька) родовищах. Найбільші родовища бентонітів –
Черкаське, Камиш-Бурунське. Промислові запаси скляних пісків – 120 тис.
т, вони містяться більш як у 20 родовищах (найбільші Авдіївське,
Новоселівське, Глібівське).

У Волинській і Рівненській областях, Приазов’їта Кривому Розі є запаси
напівдорогоцінннх каменів. Трапляються берил, топаз, бурштин, аметист,
агат, яшма, гірський кришталь.

Водні ресурси (рис.4).України становлять 209,8 км2, причому формуються в
її межах лише 25%. Об’єм підземних вод 7 км2 а в господарстві
використовується 1 млрд.м морської води.

Майже 11 км2 води акумулюють 3 тис. озер, у тому числі 2,5 км2 прісної;
80 водосховищ і 20 тис. ставків мають запас води 24 км2. Найбільші озера
й лимани розміщені на Поліссі, в басейні Дунаю, на узбережжях Чорного та
Азовського морів, у Криму.

Штучні водойми створено на Дніпрі, Південному Бузі, Сіверському Донці.
Вони займають територію понад 7 тис.км2 (саме таку площу орних земель і
сіножатей було вилучено в Україні із сільськогосподарського обороту).

Запаси підземних вод в Україні становлять майже 20 км2 і зосереджені
переважно на півночі й заході країни. Глибина залягання їх коливається
від 100 м на півночі до 600 м на півдні. Серед підземних вод особливо
важливу роль відіграють мінеральні, які зосереджені в 84 родовищах, з
них 35 експлуатуються.

У Карпатах, Закарпатській області й на півострові Крим, у Кримських
горах на глибині понад 500 м є термальні води, які ще недостатньо
вивчені.

Довжина берегової лінії України становить майже 2 тис. км. В сучасних
умовах постає потреба в комплексному використанні природних багатств
Чорного й Азовського морів.

У Чорному морі останнім часом було відкрито низку родовищ корисних
копалин, та оскільки геологічні дослідження тут почали проводити не так
давно, то в перспективі можна очікувати відкриття все нових і нових
покладів цінної сировини. Крім згаданого раніше Голіцинського родовища
газу, в шельфовій зоні є кілька перспективних нафтогазоносних структур –
Зміїнівська, Шмідтівська, Штормова. Відкрито значні запаси газогідратів
у мулистих осадах (1 м’ кристалів газогідратів дає змогу отримати 200 м’
газу, а запільні запаси газу становлять 20-30 трлн м’і.

У морі 180 представників іхтіофауни. Промислове значення мають білуга,
осетр, севрюга, оселедці, хамса, тюлька, кефаль, скумбрія, ставрида,
камбала.

Азовське море – наймілкіше з усіх морів Землі (максимальна його глибина
15 м), має велике санаторно-курортне значення. Тут налічується 155 видів
зоопланктону, 79 видів риб, з них кефаль, анчоуси, осетр. севрюга,
бички, оселедці, судак, тюлька, камбала. З прісноводних риб найціннішими
є тарань, судак, лящ, короп. Добре прогрівання води сприяє широкому
використанню узбережжя для відпочинку й лікування людей.

Лісові ресурси. Площа лісів України становить 8,6 мли га, з них 6,9 млн
га займають ліси державного фонду. Лісом покрито в середньому 14%
території, у тому числі на заході й півночі 30-40%, у Карпатах – понад
40, на Поліссі-25,7, у Криму- 10, у Степу -4%. Високопродуктивний
деревостан мають 75% лісових площ. Річний приріст деревини – 30 млн м2.
Запаси деревини хвойних порід становлять 54%, у тому числі сосни – 35%
(Полісся). Запаси деревини твердолистяних порід – до 40% (дуб – 22%, бук
– 13, граб – 2%). Серед листяних порід переважають береза, осика,
вільха, липа, тополя. Неабияка роль лісу в заготівлі ягід, грибів,
плодів, лікарських трав.

Розділ ??

Основні засади раціонального природокористування

Природокористування – це сукупність усіх впливів людства на природу, до
яких належать заходи щодо освоєння, перетворення і охорони природи.
Необхідно розрізняти природокористування раціональне і нераціональне.

Раціональне природокористування спрямоване на забезпечення умов
існування людства і отримання матеріальних благ, запобігання можливих
шкідливих наслідків людської діяльності, на підтримання високої
продуктивності природи та охорону і економне використання її ресурсів.

Нераціональним є таке природокористування, коли вплив людини на природу
призводить до знесилення її відновлювальних властивостей, зниження
якості і вичерпання природних ресурсів, забруднення навколишнього
середовища. Воно може виникнути як наслідок не тільки прямих, але й
опосередкованих впливів на природу.

Структурна особливість природокористування.полягає в тому, що воно
набирає різних форм залежно від типів природних ресурсів – витратних
(енергетичних, сировинних, харчових) і ресурсів середовища (умов праці,
відпочинку і відновлення здоров’я).

При використанні практично невичерпних ресурсів (енергії Сонця і
підземного тепла, припливів і відпливів) раціональність
природокористування вимірюється перш за все найменшими експлуатаційними
витратами і найбільшим коефіцієнтом корисної дії (ККД) добувних
виробництв і установок.

Для ресурсів вичерпних і при цьому невідновних (наприклад, нафта,
мінерали) важливими є комплексність і економічність добування,
скорочення відходів.

Охорона витратних ресурсів, які відновлюються в ході використання,
спрямована на підтримання їх продуктивності і ресурсообороту, а
експлуатація повинна забезпечити їх безвідходне добування і
перероблення, а також розширене виробництво.

Перетворення витратних ресурсів виражається в їх примноженні і
збагаченні, у підвищенні продуктивності природи. Тут необхідні заходи і
всебічне врахування корисних і шкідливих наслідків.

Перетворення ресурсів середовища означає їх покращання, оптимізацію,
підвищення естетичних достоїнств. До цієї групи процесів
природокористування належать рекультивація ландшафту, акліматизація
різних видів тварин. Поряд з позитивними прикладами збагачення фауни
відомі також випадки, коли акліматизація тварин призводила до багатьох
шкідливих наслідків.

Можна виділити два етапи розробки і реалізації проблеми. Перший –
програма першочергових заходів, другий – довгострокова програма переходу
до системи раціонального природокористування.

Першочергові заходи: створення системи контролю за якістю середовища,
урахування заходів з охорони природи при розробці народногосподарських
планів, заходів з формування екологічної культури населення.

Довгострокова програма – це програма переходу виробництва до більш
високого ступеня розвитку. Сюди належать питання економічної оцінки
природних ресурсів, питання створення систем управління ресурсами
біосфери, виявлення напрямів і темпів природного і антропогенного
розвитку природи в найближчому майбутньому і в перспективний період.

Чим повніше використовуються природні ресурси, тим ощадливіше і
по-господарськи слід ставитися до їх експлуатації, особливо якщо йдеться
про невідновлювані енергетичні ресурси. Незважаючи на те що кількість
розвіданих копалин збільшується як загалом, так і в розрахунку на душу
населення, існує загроза їх виснаження ще перед тим, як буде здійснений
перехід на використання нових джерел енергії. Тим більше, що суспільство
відчуває все більший дефіцит відновлюваних природних ресурсів.

В зв’язку з цим раціональне використання і відтворення природних
ресурсів стає однією з найбільш актуальних проблем людства. Поряд з
глобальним, проблема охорони навколишнього середовища і раціонального
використання природних ресурсів має яскраво виражений регіональний
характер і відіграє особливу роль в інтенсифікації виробництва на основі
прискорення науково-технічного прогресу.

Така постановка проблем вимагає поліпшення розробки питань управління,
пов’язаних насамперед з діалектикою взаємодії продуктивних сил і
виробничих відносин. Стосовно природокористування це означає послідовний
розвиток наукових засад охорони навколишнього середовища і раціонального
використання його ресурсів на основі таких принципів, як планомірність,
пропорційність, оптимальність.

Планомірність стосовно використання природних ресурсів — економічна
функція держави по управлінню і регулюванню екологічних та економічних
відносин і пропорцій. Така функція передбачає як розробку і виконання
планової системи взаємопов’язаних показників, так і дійовий контроль за
їх реалізацією. Перспективне і поточне планування раціонального
використання природних ресурсів і охорони навколишнього середовища в
кінцевому підсумку виходить з накреслених темпів зростання сукупного
суспільного продукту, національного доходу і підйому життєвого рівня
трудящих.

Пропорційність означає погодженість у використанні природних ресурсів як
за територією, так і за галузями народного господарства, виключення
порушень природних взаємозв’язків у навколишньому природному середовищі.

Оптимальність у використанні природних ресурсів — це досягнення
найкращого варіанта взаємовідносин суспільства з навколишнім
середовищем.

Управління охороною навколишнього природного середовища, як говориться в
Законі про охорону навколишнього середовища, полягає у здійсненні в цій
галузі функцій спостереження, дослідження, екологічної експертизи,
контролю, прогнозування, програмування, інформування та іншої
виконавчо-розпорядчої діяльності.

Метою управління в галузі раціонального природокористування є реалізація
законодавства, контроль за додержанням вимог екологічної безпеки,
забезпечення проведення ефективних і комплексних заходів щодо охорони
навколишнього природного середовища, раціонального використання
природних ресурсів, досягнення погодженості дій державних і громадських
органів у галузі навколишнього природного середовища.

Визначальними у виробничих відносинах, що складаються між людьми і
природою, є їх суспільний характер. Тому функції по управлінню і
плануванню раціонального природокористування є однозначно прерогативою
держави. Різні міністерства, комісії, відомства, комітети тощо в міру
своєї компетенції здійснюють і підтримують єдину державну політику в
області охорони навколишнього природного середовища.

Одне з центральних місць у регулюванні відносин з приводу охорони
навколишнього середовища і раціонального використання природних ресурсів
відводиться науково обгрунтованому поєднанню територіального і
галузевого управління природоохоронною роботою. Підприємства, що
залучають у господарський оборот природні ресурси, належать, з одного
боку, до тієї чи іншої галузі народного господарства, а з другого — є
ланками територіально-виробничих комплексів. Тому виникає необхідність
правильного поєднання інтересів багатьох міністерств, відомств і
місцевих територіальних органів, які повинні доповнювати одне одного,
утворюючи єдину систему управління. Наприклад, при відведенні земель під
промислове, транспортне чи житлове будівництво слід виходити не лише з
локальних інтересів відомчого характеру, а й враховувати, що відчуження
земель, особливо орних, призводить до скорочення площі
сільськогосподарських угідь, знижує родючість грунту, зменшує валову
продукцію сільського господарства та ін.

У системі управління природоохоронною діяльністю підприємства можна
виділити планування, експлуатацію очисних споруд (включаючи
технологічний процес) і контроль за викидами в навколишнє середовище.
Проектування і планування дають змогу розробити комплекс необхідних
заходів по охороні навколишнього середовища, їх виконання, серед яких
нові удосконалені технологічні процеси, роботи, очисні споруди, що
знижують або виключають шкідливий вплив на навколишнє середовище.

Управлінські функції в області природоохоронної діяльності підприємства
повинні сприяти вдосконаленню технології виробництва,
ремонтно-експлуатаційних робіт, безаварійної роботи устаткування,
виконання планово-попереджувального і поточного ремонту.

Контроль включає в себе аналіз технології, лабораторний аналіз,
контрольні пости, визначення концентрації шкідливих виділень,
інформування керівництва про стан навколишнього середовища на
підприємстві, дотримання законодавства в цій області.

Принципи раціонального природокористування – це основні правила, якими
необхідно керуватися при перетворенні природи. Розглянемо деякі з них.

Правило інтегрального ресурсу – конкуруючі в сфері використання
природних систем галузі господарства неминуче завдають збитків одне
одному тим сильніше, чим більше вони змінюють сумісно експлуатований
екологічний компонент або всю екосистему в цілому.

Правило міри перетворення природних систем – у процесі експлуатації
природних систем не можна переходити деякі межі, які дозволяють цим
системам зберігати властивість самопідтримання (самоорганізації і
саморегуляції).

Правило «м’якого» управління природою – «м’яке» управління природними
процесами, як правило, здатне викликати бажані природні ланцюгові
реакції і тому з соціально-економічного погляду є більш бажаним, ніж
«жорстке» ,техногенне.

Правило ланцюгових реакцій .«жорсткого» управління природою – «жорстке»,
як правило технічне, управління природними процесами може викликати
небажані ланцюгові природні реакції (наприклад, порушення динамічної
рівноваги), значна частина яких є екологічно, соціальне й економічно
неприйнятною.

Закон обмеженості природних ресурсів – усі природні ресурси (і умови)
Землі є скінченними.

Закон падіння природно-ресурсного потенціалу – у межах однієї
суспільно-економічної формації (способу виробництва) і одного типу
технологій природні ресурси стають все менш доступними і потребують
збільшення витрат праці й енергії на їх добування та транспортування.

Закон зниження енергетичної ефективності природокористування – з плином
історичного часу при отриманні з природних систем корисної продукції на
її одиницю в середньому витрачається все більше енергії.

Закон відповідності рівня розвитку виробничих сил природно-ресурсному
потенціалу – розвиток виробничих сил відбувається відносно поступово до
моменту різкого виснаження природно-ресурсного потенціалу, який
характеризується як екологічна криза. Криза розв’язується шляхом
революційної зміни виробничих сил.

Закон убуваючої родючості – унаслідок постійного вилучення врожаю і
порушення природних процесів ґрунтоутворення, а також за тривалої
монокультури в результаті накопичення токсичних речовин, що виділяються
рослинами, на культивованих землях відбувається зниження природної
родючості грунтів.

Розділ ???

Ресурсозбереження – як основний фактор раціонального використання
природних ресурсів

Ресурсозбереження — це прогресивний напрям використання
природно-ресурсного потенціалу, що забезпечує економію природних
ресурсів та зростання виробництва продукції при тій самій кількості
використаної сировини, палива, основних і допоміжних матеріалів. Основні
стратегічні напрями ресурсозбереження можуть бути зведені до таких:
комплексне використання мінерально-сировинних і паливних ресурсів;
впровадження ресурсозберігаючої техніки і технології; широке
використання в галузях переробної промисловості вторинної сировини;
стабілізація земельного фонду, відновлення родючості землі,
рекультивація відпрацьованих кар’єрів тощо; ефективне регулювання
лісокористування, підтримання продуктивності лісів, активне
лісовідновлення; збереження рекреаційних ресурсів при розміщенні нових
промислових об’єктів.

Комплексне використання мінерально-сировинних і паливних ресурсів дає
змогу збільшити кількість промислової сировини. Масштаби видобутку її
переробки сировини та палива досягають таких розмірів, що навіть
порівняно незначний вміст у них тих чи тих компонентів має велике
економічне значення. Наприклад, у кольоровій металургії поряд з міддю з
мідної руди вилучають цінні компоненти і на їх основі виробляють
додатково понад 20 видів продукції. Вартість міді при цьому набагато
нижча, ніж компонентів, які вилучають з руди при її виплавленні.

При комплексному використанні сировини в кольоровій металургії одержують
майже 40 елементів у вигляді металів високої чистоти та організують
промислове виробництво багатьох необхідних видів продукції. Впровадження
найдосконаліших технологій дало змогу в алюмінієвій промисловості
розгорнути виробництво цементу й содових продуктів.

Дуже актуальним є комплексне використання відходів електроенергетики, де
використовується низькосортне вугілля. Так, електростанція потужністю
2-2,5 млн кВт, яка споживає вугілля зольністю 20%, щороку видає майже
100 млн м3 золи, для складування якої потрібна площа 150 га. Економічно
доцільним і технічно можливим є додавання золи і шлаків до розчинів при
виготовленні асфальтобетону, а також для виробництва цегли, цементу,
корисних наповнювачів.

Важливим пріоритетом є підвищення ефективності енергозбереження у
зв’язку з тим, що Україна належить до енергодефіцитних країн і за
рахунок власних джерел задовольняє свої потреби в паливно-енергетичних
ресурсах менш ніж на 50%. Відповідно до Комплексної державної програми з
енергозбереження на період до 2010 року передбачається: запровадити
заходи, спрямовані на скорочення енерговитрат у виробництві
енергомісткої продукції й здійснення комплексного фінансово-економічного
та енергетичного аудиту найбільш енергоємних виробництв і закриття на
цій підставі збиткових підприємств; провести реконструкцію та технічне
переозброєння ТЕЦ промислових підприємств; впровадити економічний
механізм заінтересованості в економії паливно-енергетичних ресурсів,
нових енергозберігаючих маловитратних технологій; запровадити на
енергоємних підприємствах автоматизовану систему обліку та управління
витрат енергоносіїв; залучити до паливно-енергетичного балансу країни
відновлювані та нетрадиційні джерела енергії. В цілому комплексний
розвиток усіх напрямів ресурсозбереження дасть змогу сформувати нову
ідеологію господарювання, що базується на економному використанні
наявної ресурсної бази, оптимальному співвідношенні первинних і
вторинних ресурсів та маловідходному виробничому циклі.

Не менш важливим напрямом економії природних ресурсів є впровадженяя
ресурсозберігаючих техніки і технологій. Зниження матеріало- й
енергомісткості виробництва рівнозначне зростанню виробництва
промислової продукіції за тієї самої кількості використаних сировини й
палива.

Одним з вагомих компонентів ресурсозбереження є вторинний ресурсний
потенціал. В Україні, наприклад, за кризових умов господарювання щорічно
утворюється близько 600—700 млн. т відходів з номенклатурою більше ніж
50 найменувань, в структурі яких переважає видобувна,
паливно-енергетична, металургійна, хімічна промисловість . У перспективі
передбачається формування ефективного механізму вторинного
ресурсоспоживання і залучення у цю сферу іноземних інвестицій. Зокрема,
значного розвитку набуде вторинна металургія. Особлива увага
приділятиметься розширенню напрямів використання макулатури, полімерної
вторинної сировини, деревини; створюватимуться потужності по переробці
картонної, скляної, металевої та пластикової тари і упаковки.

Вторинні ресурси поділяються па вторинні матеріальні та енергетичні. Під
вторинними матеріальними ресурсами розуміють відходи виробництв і
споживання ( в тому числі побутові), які використовують у господарстві
за сучасного стану розвитку науки й техніки. Вторинне використання
господарське цінних речовин або ресурсів, які через недосконалість
технології йдуть у відходи, називається утилізацією. Тому до цієї
категорії відносять лише ту частину відходів, яка може бути зібрана.
Тільки після її формування, первинної переробки та оцінки за придатністю
до використання вторинні ресурси перетворюються на вторинну сировину.

Вичерпання ряду високорентабельних родовищ металевих руд і проблема
охорони навколишнього середовища зумовили найважливішу проблему –
використання вторинних ресурсів, завдяки чому зменшуються не тільки
витрати енергії на їх вилучення й переробку, а й промислові викиди в
атмосферу та гідросферу. Відомо, що кожна тонна металу, виплавлена з
лому, обходиться у 20 разів дешевше, ніж із залізної руди. При цьому
викиди в атмосферу зменшуються на 86%, у гідросферу – на 76%, а
кількість відходів – на 97%і. При виплавленні алюмінію з лому
електроенергії витрачається у 23 рази, а палива – в 7,4 раза менше.
Повна утилізація й переробка відходів чорної металургії можуть дати
економію, рівнозначну вартості залізної руди, що видобувається в
Україні.

Впровадження нових технологій і використання вторинної сировини в
паперовій промисловості дасть змогу не тільки збільшити випуск та
асортимент продукції, а й зберегти сотні тисяч гектарів лісів. Слід
зазначити, що вихід паперу з 1 м3 деревини в Україні у 5-7 разів нижчий,
ніж у високорозвинених країнах ринкової економіки.

До вторинних енергетичних ресурсів належать газоподібні, рідкі або
тверді суміші – відходи технологічних процесів, температура яких вища за
температуру навколишнього середовища (тепла вода від систем охолодження
устаткування, пара, вентиляційне повітря). Їх можна використовувати для
теплоподачі в будинки, обігрівання теплиць тощо.

За даними Міністерства природних ресурсів і екології, у нашій країні
щороку утворюється майже 2 млрд т різних відходів, 2/3 з яких
-розкривні, шахтні та інші гірські породи. Тільки переробка
сільськогосподарської сировини дає щороку 450 млн т відходів. Зростання
населення і масштабів виробництва спричинило виникнення регіональних
екологічних проблем. Головними причинами екологічної напруги стали:

широкомасштабна розробка надр і видобуток мінеральної сировини (Кривий
Ріг, Донбас, Львівсько-Волинський басейн, Прикарпаття);

спорудження каскаду водосховищ на Дніпрі, що призвело до замулення його
природної екосистеми;

катастрофа на Чорнобильській АЕС, необмежене нарощування в минулі
десятиріччя потужностей атомної енергетики;

необгрунтоване осушення заболочених і перезволожених територій на
Поліссі;

надмірна концентрація виробництва у містах, особливо великих;

відставання темпів лісовідновлення від вирубки лісів на Поліссі і в
Карпатах;

масове проведення зрошувальних меліорацій у Причорномор’ї, що призвело
до процесів засолення, зменшення родючості грунтів і виснаження водних
ресурсів.

Висновки

При написанні даної роботи автор прийшов до таких висновків:

Нині актуальною є реалізація концепції ресурсозбереження в розвитку

господарства країни. Ресурсозбереження полягає в забезпеченні зростання
корисних результатів виробництва при стабільності матеріальних витрат.
Розв’язання регіональних екологічних проблем і забезпечення ефективного
природокористування та ресурсозбереження вимагають приведення обсягів
видобутку і використання природних ресурсів України до оптимальних.
Треба здійснювати трансформацію структури виробництва засобів і
предметів праці. Не найскладнішим нині є формування активної
інвестиційної діяльності у сфері розробки та освоєння
ресурсозберігаючих, мало– та безвідходних технологій використання
сировини.

Використання в економічній системі природних ресурсів вимагає їх
адекватної оцінки. Існує два основних види оцінки: технологічна
(виробнича) та економічна. При технологічній оцінці виявляється ступінь
придатності ресурсів до того чи іншого виду людської діяльності з
урахуванням сучасної або перспективної технології їх використання.
Нерідко технологічна оцінка виражається в балах та категоріях. Вона
здійснюється, як правило, перед економічною.

Економічна оцінка природних ресурсів — необхідний етап для забезпечення
їх ефективного використання. Визначилися дві групи економічних оцінок:
перша — характеризує економічні результати використання природних
ресурсів, друга — економічні наслідки дії на навколишнє природне
середовище (переважно це економічні втрати від забруднення чи порушення
природного середовища). Для економічної оцінки природних ресурсів
застосовують передусім методичні підходи, засновані на категоріях ренти
та ефективності.

Список використаних літературних джерел:

Бойчук Ю.Д., Солошенко Е.М., Бугай О.В. Екологія і охорона навколишнього
серидовища. – К.: Суми,Університецька книга, 2002. – 365 с.

Голиков А. П., Олійник Я. Б., СтепаненкоА. В. Вступ до економічної і
соціальної географії: Підручник. — К.: Либідь, 1997. — 320 с.

Горленко Й. А., Руденко Л. Г., Малюк С. Н. Проблеми комплексного
развития территории. — К. : Наукова думка, 1994. — 296 с.

Качан Є.П., Пушкар М.С. Розміщення продуктивних сил України: Підручник,
Київ, видавничий Дім “Юридична книга”, 2001. – 547 с.

Паламарчук М. М., Паламарчук О. М. Економічна і соціальна географія
України з основами теорії. — К.: Знання, 1998. — С. 178—215.

Поповкін В. Н. Регіонально-цілісний підхід в економіці. — К.: Наукова
думка, 1993. — 210с.

Розміщення продуктивних сил : Підручник / В. В. Ковалевський, О. Л.
Михайлюк, В. Ф. Семенов та ін. — К.: Знання, КОО, 1998. — С. 139—179.

Розміщення продуктивних сил: Підручник / За ред. Є. П. Качана. — К.:
Вища школа, 1998. — С. 4—10.

РуденкоВ.П. Природно-ресурсний потенціал України. — К.: Либідь, 1994.—
150с.

Трегобчук В. Ресурсне — екологічна складова національної безпеки //
Економіка України. — ] 999. — № 2. — С. 4—15.

Україна: прогноз розвитку продуктивних сил / С. І. Дорогунцов, Б. М.
Данилишин, Л. Г. Чернюк та ін. — К.: РВПС України НАН України, 1998. —
Т. 1. — 163 с.

Україна: прогноз розвитку продуктивних сил / С. І. Дорогунцов, Б. М.
Данилишин, Л. Г. Чернюк та ін. — К.: РВПС України НАН України, 1998. —
Т. 2. — 117 с.

Шаблій О.І., Білецький М. І., Заставецький Б.І. Соціально–економічна
географія України: Навч. посіб., Львів, видавництво”Світ” 2000. – 679 с.

Додатки

Рис.2. Забезпеченість сільськогосподарськими угіддями

Рис. 3. Викопні ресурси

Рис. 4. Водні ресурси

Таблиця 1

Утворення диференціальної ренти

Земельна

Витрати

Норма

Індиві–

Урожай

Індивідуаль–

Суспі-

Виручка

Над–

ділянка

капіталу

при–

дуальна

пшениці

на вартість

льна ці–

від про–

при–

у.о.

бутку,

ціна

т

1 т пшениці,

на виро–

дажу

буток,

%

продукції

у.о.

щуван–

всієї

у.о.

у.о.

ня 1т

проду–

пшениці

кції,

у.о.

у.о.

№1

№2

100

100

30

30

130

130

10.0

8,0

13.0

16,3

20

20

200

160

+70

+30

№3

100

30

130

6.5

20.0

20

130

Таблиця 2

Компонентна структура ПРП економічних районів України

(за В. Руденком)

Економічні райони,

Потенціал ресурсів. %

області

сумар–

мінера–

водних

земель–

лісових

фауніс–

рекреа–

ний

льних

них

тичних

ційних

Волинський

3,5

3,0

17.2

55,1

16,15

0,55

8,0

Волинська

1,7

1,0

18,0

55,2

16,2

0.4

9,2

Рівненська

1,8

5,0

16,4

55,0

16,1

0,7

6,8

Карпатський

9,7

9,55

26,4

30,7

14,7

0,15

18,5

Закарпатська

2,5

3.0

31,5

19,4

17,4

0,1

28,6

Івано-Франківська

2.2

7.5

33,3

24.1

17,6

0,1

17,4

Львівська

3,7

22,5

22.7

29,3

11,1

6,2

14,3

Чернівецька

1,3

5.2

18,3

50,0

12,6

0,2

13,7

Подільський

8,4

2,3

12,3

75.6

4,0

0,55

5,25

Вінницька

3,6

2,1

9,7

79,1

3,5

0.5

5.1

Тернопільська

2,1

1.2

13.6

75,0

4,7

0,2

5.3

Хмельницька

2.7

3.5

13,8

72,6

3.8

0,4

5,9

Столичний

10,5

6,7

13,7

59,4

8,3

0,73

11.7

Житомирська

2,9

5,5

15,9

59,8

12,6

0.7

9.5′

Київська

4,0

3,8

12,3

59,5

5,5

0,5

18.4

Чернігівська

3.6

10,8

12.9

59,1

6,7

1.0

9,5

Пінічно–Східний

10.5

9,7

12,7

62,6

4,8

0,9

9,1

Полтавська

3,5

11,5

11.0

68,1

2,9

1,1

5.4

Сумська

2,7

3,4

15,9

65.3

7,6

1,1

6,7

Харківська

4,3

14,2

11,4

54,6

3,9

0,6

15,3

Цептрально-

Український

6,0

8,3

12,3

69,0

3,1

0,75

6,5

Кіровоградська

3,0

10.8

11.9

70,3

1,6

0.6

4,8

Черкаська

3,0 .

5.8

12,7

67,7

4,6

0.9

8,3

Причорноморський

15,5

4,1

19,1

61,1

1,1

1.8

12.8

АР Крим

6,0

10,0

19.3

39,0

1,8

0.3

29.6

Миколаївська

2,9

2,8

23.2

66,7

0,5

1,0

5,9

Одеська

3,7

1,8

11,1

71.8

1,3

0,5

13,5

Херсонська

2,9

1,6

22,7

67,1

1,0

1,0

6.4

Придніпровський

14,8

44,6

12,4

35,5

0,5

0,6

6,4

Дніпропетровська

10,9

68.9

4.8

21,3

0,3

0,4

4,3

Запорізька

3,9

20,4

20,1

49,7

0,7

0,7

8,4

Донецький

21,1

73,3

5,8

15.3

0,6

0,15

4,85

Доненька

12,3

72,8

4,8

16,8

0,4

0,1

5,1

Луганська

8.8

73.8

6.8

13.8

0.8

0,2

4.6

Таблиця 3

Запаси корисних копалин в Україні

Вид корисних копалин

Одиниця виміру

Запаси н.і 1.01.97 за категоріями

Кількість родовищ

А-В-С1

С2

усього

що розробляються

Нафта, конденсат

тис. т

234Х48

55500

278

178

Газ природний

млн. м3

11482Х3

333800

336

208

Вугілля кам’яне

тис.т

43219900

109106000

685

257

Вугілля буре

тис. т

2588200

319500

77

11

Залізна руда для

тис. т

26321401

4304375

52

28

збагачення

Марганцева руда

тис. т

2276397

169192

3

2

Ртутна руда

тис. т

5245

14038

11

4

Сірчана руда

тис. т

665159

145730

12

5

Калійно-магнієва сіль

тис.т

2738099

792246

18

6

Кухонна сіль (кам’яна)

тис. т

16442210

68Г4828

14

11

Графітова руда

тис. т

125951

38881

5

1

Цементна сировина

тис. т

3132283

906140

39

24

Цегельно-черепична

тис. т

2378572

92882

1825

851

сировина

Пішано-гравійна

тис. т

3021049

400562

397

104

сировина

Бентонітова глина

тис. т

61330

221

6

2

Каолін вогнетривкий

тис. т

66992

19903

7

5

Доломіти

тис. т

425098

48463

8

4

Флюсовий вапняк

тис. т

2523843

165369

14

7

Пісок формувальний

тис. т

889726

238687

21

8

Мінеральні підземні

тис. м3

64,5 за

0,9 за

146

112

води

добу

добу

,

Таблиця 4

Забезпеченість потреб України

власними викопними ресурсами

Корисні копалини забезпеченість

Нафта

Газ природний

Вугілля

Залізні руди

Марганцеві руди

Ртуть

Титанові руди

Графіт

Флюсова сировина

Доломіт

Магнезит

Каолін вторинний

Каолін первинний

Вогнетривкі глини

Бентонітові глини

Динасова сировина

Глиноземна сировина

Сірка самородна

Солі калійні

Фосфорит

Бром

Сіль кухонна

Мінеральні фарби

Скляна сировина

Гіпс

Каміння будівельне

Цементна сировина

Формовочні матеріали 8

22

95

140

175

250

140

700

110

70

0

112

400

105

45–50

108–110

0

200

11–12

0

250

150

80–150

157

108

116

100

112

PAGE 3

PAGE 42

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020