Реферат на тему:
Ґрунтозахисна контурно-меліоративна система землеробства
Земля — космічна домівка людини. Це земна суша й океан, гори і ріки,
пустелі й болота, поля і ліси. Це неповторна природа з її
біорізноманіттям, до якого належить найдосконаліше творіння природи —
людина. Все живе на Землі існує на дуже тонкому і тендітному шарі —
ґрунті. Для землеробів ґрунт асоціюється з полем, лукою, садом.
Ґрунтовий покрив планети і рослини відіграють важливу роль в одержанні
ціннішої та життєво необхідної біологічної продукції. Через ґрунт і
рослини у процесі фотосинтезу здійснюються акумуляція і розподіл
космічної енергії, забезпечується оптимальний баланс кисню в атмосфері.
Ґрунтовий покрив є біомембраною й екраном, які утримують у біосфері
найважливіші біогенні елементи.
Інтенсивний вплив людини на ґрунт не залишаються без наслідків.
Спостерігаються погіршення його водно-фізичних властивостей,
дегуміфікація, деградація родючості, підкислення, підтоплення,
забруднення. Але глобально негативно діють на ґрунт водна і вітрова
ерозії. Через це втрачається верхній найродючіший шар, який у подальшому
може відновлюватися протягом десятків, а то й сотень років.
Ерозія призводить до фізичного знищення родючості ґрунтів,
дестабілізації нормального круговороту речовини та енергії в біосфері,
зниження продуктивності агрофітоценозів, деградації ландшафтів, у тому
числі — до знищенню малих річок і в решті-решт — до збіднення
біорізноманіття. Тому проблема захисту ґрунтів від ерозії й деградації
виходить далеко за межі сільськогосподарського виробництва. В даному
аспекті особливого значення набуває впровадження комплексу заходів, які
б запобігали розвитку цих негативних процесів і, таким чином,
забезпечували сталий розвиток не тільки агросфери, але й суспільства у
цілому. В сучасних соціально-економічних умовах, при реформуванні
земельних відносин охорона земель та їх раціональне використання
набувають все більшого значення, насамперед, як з огляду на необхідність
виконання природоохоронного законодавства, так і підвищення
продуктивності та конкурентоспроможності сільськогосподарського сектора
народного господарства держави.
Ерозійна ситуація на землях сільськогосподарського призначення
Ерозія ґрунтів — наслідок складної взаємодії багатьох природних факторів
і господарської діяльності людини. Серед природних факторів важливими є
грунтово-геоморфологічні (рельєф місцевості, геологічна побудова,
особливості ґрунтового покриву) і біокліматичні (рослинність, кліматичні
та гідрометеорологічні умови), які визначають, з одного боку, характер і
розвиток рослинності, а з другого — характер опадів, силу й напрямок
вітрів, промерзання ґрунту та розміри поверхневого стоку талих і
зливових вод та руйнівність дії вітрових потоків. Природні фактори
впливають на процеси ерозії в одному або у різних напрямках. Так, якщо
ступінь вираженості рельєфу й підвищення інтенсивності опадів та
швидкості вітру завжди сприяють посиленню ерозійних процесів, то
рослинний покрив може гальмувати їхній розвиток.
На інтенсивність ерозії весною впливає висота снігового покриву, яка
змінюється від 10 см і менше в Південному Степу, до 70 см і більше на
Поліссі. Відповідно змінюються й запаси снігової води. Висота снігового
покриву та запаси води в ньому зменшуються з південного заходу на
південний схід. Дружна весна, швидке танення снігу призводять до
інтенсивного стоку і руйнування ґрунту. Якщо при сніготаненні ґрунт уже
відтав, а плюсові температури підвищуються поступово, ерозійні процеси
майже не проявляються. Коли ж ґрунти ще не відтали, дія ерозійних
процесів посилюється, і чим інтенсивніше наростають плюсові температури,
тим швидше відбувається сніготанення і сильніше проявляються площинна та
яружна ерозії.
В Україні більшої шкоди ґрунтам завдають дощові води, особливо зливові.
Мільйони тонн змитого й знесеного із схилових земель ґрунту, глибокі
яруги — все це починалося з удару краплин об землю. При ударі по
відкритій поверхні ґрунтового покриву краплини руйнують ґрунт, частки
яких при зливах розлітаються на досить велику відстань — до 1 м у висоту
і до 1,5 м в боки. Подальші надходження дощової води формують потоки,
які зносять відокремлені частки ґрунту в річки, озера, водойми.
Руйнівна сила дощових крапель залежить від їхнього діаметру і маси. Дуже
дрібні дощові краплини мають діаметр від 0,1 до 0,4, середні — від 0,5
до 3–4 мм. Чим більший діаметр, тим важча краплина. При зростанні
діаметра у 10–15 разів енергія кожної падаючої краплини збільшується в
сотні тисяч разів. У таблиці 4.17 показано взаємозв’язок між собою
розміру краплини, її енергії та руйнівного впливу.
4.17. Характеристика ерозійної дії крапель
Найкатастрофічніші для ґрунтового покриву зливові дощі. Їх
катастрофічність визначається не стільки кількістю води, скільки
інтенсивністю випадання. Інтенсивність опадів оцінюється шаром води, що
випала за 1 хв. Чим більший шар опадів за одиницю часу, тим небезпечніші
наслідки змиву. Шар опадів в 1 мм становить 1 л їх на кожний квадратний
метр або 1000 куб. м на 1 кв. км.
Середня кількість опадів за рік в Україні характеризується такими
показниками: на Поліссі (зона змішаних лісів) — 550–650 мм, у Лісостепу
— 450–650, Степу — 300–450, на Південному березі Криму — 300–600, у
Кримських горах — 900–1100, Карпатських — 1300–1500 мм.
Водна ерозія починає діяти при схилі 0,50. Вітрова ерозія менше залежить
від рельєфу місцевості, а більше — від розпиленості ґрунту, його
механічного складу і проявляє вплив при швидкості вітру понад 6 м/с.
Найважливішими морфологічними показниками рельєфу, які позначаються на
інтенсивності ерозійних процесів, є: глибина місцевих базисів ерозії
(різниця висот між вершиною вододілу та рівнем води в річці),
розчленованість території яружно-балковою мережею, величина балкових
водозборів, довжина і крутість схилів.
Височини і гірські схили еродовані значно сильніше, ніж рівнинні
території. Особливо інтенсивно проявляються ерозійні процеси на
Донецькому кряжі, Приазовській та Придніпровській височинах,
Подільському плато і в передгірних і гірських районах Криму та Карпат.
Слабо проявляються ерозійні процеси в рівнинних районах Полісся і
Лісостепу, на Придніпровській та Приазовській низовинах. При збільшенні
крутості схилів еродованість ґрунтів зростає (табл. 4.18). Як правило,
схили крутістю понад 10 еродовані більше як на 60%. При цьому
середньобагаторічні втрати ґрунту на них перевищують 8 т/га.
4.18. Поширення еродованих ґрунтів на схилах різної крутості, %, і
середньорічні втрати ґрунту на них, т/га
Згідно з даними Державного комітету України по земельних ресурсах,
станом на 1 січня 1996 року закартографовано 10,5 млн. гектарів (31,7%)
еродованих орних земель, із них слабоеродованих — 7,8 млн. гектарів
(74,2%), середньоеродованих — 2,2 (21%) і сильноеродовних — 0,5 (4,8%).
Площа дефляційно небезпечних орних земель досягає 16,5 млн. гектарів
(49,7%).
За експертними оцінками, щорічні втрати родючого шару ґрунту з орних
земель становлять 450–600 млн. тонн (табл. 4.19). З родючим шаром ґрунту
щороку втрачається від 11 до 20 млн. тонн гумусу, 0,5–0,9 — азоту,
0,4–0,7 — фосфору, 0,72–1,30 млн. тонн калію.
4.19. Розрахунковий рівень втрат родючого шару ґрунту з орних земель
від водної та вітрової ерозій
Водна і вітрова ерозії при ігноруванні планування і здійснення комплексу
заходів завдають непоправної шкоди сільському господарству, руйнуючи або
за короткий проміжок часу фізично знищуючи ґрунти — основний, незамінний
засіб сільськогосподарського виробництва, на утворення якого природа
витрачає століття. Історія розвитку ерозійних процесів нерозривно
пов’язана з історією землеробства, тобто з господарською діяльністю
людей.
Вирубування лісів у передгірному і гірському районах та на схилових
площах інших територій, надмірне випасання худоби, розорювання цілинних
земель, зростання інтенсифікації обробітку ґрунту, застосування
рівнинної прямолінійної організації територій на схилових землях, як
правило, супроводжуються інтенсивним розвитком водної та вітрової
ерозій.
Наявність родючих земель в Україні сприяла надмірній їх розораності.
Розораність суші досягла 57, а сільськогосподарських угідь — близько
80%. Внаслідок надмірної розораності земель, наявної
рівнинно-прямолінійної організації території на схилах, значної питомої
ваги просапних культур, зростання інтенсифікації обробітку ґрунту при
високій потенційній небезпеці прояву ерозійних процесів створили умови
для інтенсифікації як площинної, так і лінійної ерозій, зниження
родючості ґрунтів, особливо на схилах.
Територія України розташована в кількох природнокліматичних зонах — у
Степу, Лісостепу, на Поліссі, в передгірних і гірських районах Карпат та
Криму, які мають своєрідні зональні особливості факторів розвитку
ерозійних процесів. Без знання цих особливостей неможливі планування і
проведення комплексу протиерозійних заходів, які б забезпечили зменшення
до допустимих рівнів втрат ґрунту від ерозії й одержання прибутків від
збереження та відтворення родючості ґрунтів.
При здійсненні земельної реформи, що передбачає перерозподіл земельних
угідь між власниками, зміну меж самої території землекористувань,
необхідно враховувати потребу дотримання контурно-меліоративної
організації території з охопленням цілих водозборів як необхідної умови
забезпечення не тільки захисту ґрунтів від ерозії, але й збереження
малих річок та інших водних джерел в агроландшафтах. Якщо не
дотримуватиметься ця умова у процесі формування нових меж
землекористувань, то виправити допущені помилки в майбутньому, при
переході земель у приватну власність, буде дуже складно або і неможливо.
Ось чому ерозійною ситуацією в країні повинні досконально володіти
власники, користувачі та орендарі земельних ділянок, щоб успішно
забезпечувати раціональне використання ґрунтів, збереження й відтворення
їхньої родючості для сучасного і прийдешніх поколінь. Службовці владних
структур мають володіти ерозійною ситуацією, щоб кваліфіковано
здійснювати державне управління та регулювання щодо охорони і
раціонального використання земель, збереження й відтворення родючості
ґрунтів усіма землекористувачами незалежно від форм власності на землю і
господарювання на ній. Але для цього потрібно щоб у процесі проведення
земельної реформи діяла ефективна державна політика в галузі охорони та
раціонального використання земель, яка передбачала б покладення в основу
створення контурно-меліоративної організації території й перехід до
планування і реалізації ґрунтоохоронних заходів власниками,
користувачами та орендарями земельних ділянок, розробку і запровадження
відповідного законодавства та нормативного забезпечення, економічне
стимулювання застосування ґрунтозахисної технології вирощування
сільськогосподарських культур, створення відповідної Держаної служби
охорони ґрунтів при Міністерстві аграрної політики.
Оптимізація структури агроландшафтів
Ландшафт — це природно-територіальні комплекси (ПТК) з одним геологічним
фундаментом і близьким генетичним типом рельєфу. Під агроландшафтами
(АЛ) за Швебсом Г.І. слід розуміти природно-господарські територіальні
системи сільськогосподарського призначення, які складаються з
географічної оболонки, що в свою чергу є сукупністю природних елементів
із різним ступенем антропогенного навантаження, у тому числі з різною
структурою сільськогосподарських угідь.
Агроландшафти формуються в результаті взаємодії природно-потенціальних
комплексів (ППК) з усіма ланцюгами системи землеробства, зокрема з
інфраструктурою, протиерозійними заходами постійної дії (лісосмуги,
протиерозійні гідротехнічні споруди різних типів, межі полів і сівозмін,
польові дороги, гідрографічна мережа). Сучасні агроландшафти — складні
системи, які створені з різних елементів агроекосистем (рілля, сіножаті,
пасовища, багаторічні насадження) незначних за площею ареалів лісів,
чагарників, лісосмуг, природних лук, боліт, торфовищ та розташованих на
їхніх територіях доріг, комунікацій і будівельних споруд.
Структурна організація агроландшафту. Кожний агроландшафт (як і
природний) характеризується відносною територіальною замкненістю та
наявністю у ньому зон трьох типів:
а) зон зв’язування і трансформації енергії та речовини (рілля, ліс,
луки);
б) зон транзиту (схилові землі, улоговини і балкові мережі, тимчасові й
постійні водні джерела, які становлять гідрографічну мережу ландшафту);
в) зон концентрації та акумуляції речовини й енергії (заплави, стаки,
озера, болота).
Виділяються такі рівні структурної організації агроландшафту:
а) з одним замикаючим створом і тимчасовим водотоком (улоговинний
водозбір);
б) агроландшафт, що складається з декількох улоговинних водозборів і
балок з одним замикаючим створом (балковий водозбір);
в) агроландшафт, який складається з кількох балкових водозборів із
наявністю постійного водостоку, боліт, озер, заплави (річковий
водозбір).
Названі рівні включають такі морфологічні одиниці ландшафту, як фація,
підурочище, урочище, місцевість, які можуть бути використанні при
складанні агроландшафтної карти території. Для відображення
ландшафтно-територіальної структури проводять агроландшафтне
картографування території. В процесі складання ландшафтної карти дають
всебічну характеристику території на основі комплексу карт, що
розкривають ландшафтно-територіальну структуру.
Вихідними картографічними матеріалами є топографічна карта, ґрунтові
карти, агрохімічна інформація, інженерно-геологічні, гідрогеологічні,
геоботанічні, геоморфологічні карти, карти землекористування з
розміщенням сівозмін.
Характеристика агроландшафтних систем. Для характеристики
агроландшафтних систем використовують такі показники: агрокліматичні
особливості, геоморфологічну характеристику рельєфу, показники родючості
ґрунту, включаючи баланс гумусу, водний баланс території та загальний
режим зволоження, характеристику виробничої й меліоративної
інфраструктур, інтенсивність прояву водної ерозії, дефляції та інших
негативних процесів, які пов’язані з господарською діяльністю,
забрудненість ґрунтів важкими металами і радіонуклідами.
Організація землеробства з урахуванням особливостей природних
агроландшафтів (на ландшафтній основі) передбачає чітке уявлення про
природні та антропогенні ресурси території. Для відновлення родючості
середньо- та сильно еродованих ґрунтів доцільно вивести їх із ріллі з
подальшим використанням під природні угіддя, у тому числі водоохоронні
та рекреаційні зони, розширення заповідних територій різного
адміністративного підпорядкування, заліснення й залуження.
Таким чином, за рахунок виведення з обробітку середньо- і сильно
еродованих ґрунтів є можливість без зниження продуктивності
агроекосистем, суттєво поліпшити структуру агроландшафту, посилити
процеси саморегуляції та активізувати внутрішні резерви агроландшафту,
що сприятиме досягненню екологічної рівноваги. Коригування структури
сільськогосподарських ландшафтів у бік зменшення їхньої розораності,
насамперед за рахунок сильноеродованих і деградованих земель, сприятиме
не тільки зниженню інтенсивності ерозійних процесів і непродуктивних
втрат азоту, фосфору та калію але й суттєвому поліпшенню водного балансу
території, здешевленню ґрунтоводоохоронних заходів. Просторова
організація території землекористування в умовах проведення земельної
реформи, зокрема фермерських господарств, повинна здійснюватися з
урахуванням збереження природних компонентів агроландшафту, в тому числі
малих річок, струмків, лісонасаджень, гідротехнічних протиерозійних
споруд (валів-терас різних типів), польової гідрографічної мережі,
природних та штучно створених водостоків, місць відтворення дикої флори
і фауни.
Принципово важливим є не лише визначення оптимального співвідношення
угідь, але й мінімально необхідної площі індивідуального природного
біоценозу, а також оптимальної структури їх розміщення на території
агроландшафту. При оптимальному розміщенні ділянок із природною
рослинністю можна при їхній загальній меншій площі досягти більшого
природоохоронного ефекту, ніж при необґрунтованому розміщені таких
ділянок, навіть за умови, що вони займають значно більші площі в
агроландшафтах.
Отже, проблема оптимального співвідношення природних і господарських
угідь включає три важливих завдання: 1) визначення оптимального
співвідношення угідь; 2) встановлення мінімально необхідної площі
окремої ділянки з природною рослинністю; 3) планування оптимальної
екологобезпечної територіальної структури угідь.
З метою створення ґрунтоводоохороних агроландшафтів високого ступеня
саморегуляції з мінімальними витратами енергії і ресурсів, необхідно
здійснювати контурно-смугову організацію території кожного суб’єкта
землекористування, у тому числі й при паюванні, в інтересах, насамперед,
збереження природоохоронного каркасу ландшафту як основи сталого
розвитку агросфери, поліпшення умов життя людини.
До екологічно стійких чинників в агроландшафтах належать:
оптимізація водного режиму, підвищення коефіцієнта використання опадів,
зарегулювання поверхневого стоку;
захист ґрунтів від ерозії та деградації, збереження і відтворення їхніх
корисних властивостей;
створення життєвого простору для дикої флори і фауни;
підтримання біорізноманіття, у тому числі збереженням генофонду
запилювачів та ентомофагів.
До екологічно нестійких чинників належать:
висока розораність території, особливо в умовах складного рельєфу,
зокрема водозборів малих річок;
створення на схилових площах рівнинної прямолінійної організації
території;
ерозійні процеси, що перевищують регіональні допустимі норми;
розораність схилів, що прилягають до гідрографічної мережі, природних
водостоків і зарегульованих улоговин;
забрудненість ґрунтових і поверхневих вод продуктами ерозії та залишками
агрохімікатів, іншими хімічними реагентами;
негативний баланс органічної речовини і біогенних елементів в
агроекосистемах.
4.6.3. Основні принципи ґрунтозахисної контурно-меліоративної системи
землеробства
Найефективніше забезпечити захист земель від водної й вітрової ерозій та
їх раціональне використання й охорону, оптимізувати структуру
сільськогосподарських ландшафтів дає можливість введення
контурно-смугової системи землекористування. На землях
сільськогосподарського призначення цим вимогам відповідає ґрунтозахисна
система землеробства з контурно-меліоративною організацією території.
Така система землеробства була розроблена в Інституті землеробства у
співдружності з іншими науковими установами в 1975–1985 роках і вперше
реалізована у практиці на території одного з базових господарств (площа
3,5 тис. гектарів) Обухівського району Київської області. В умовах
складного рельєфу та високої потенційної небезпеки прояву ерозійних
процесів і високоінтенсивного ведення сільськогосподарського виробництва
вперше в Україні було здійснено системний підхід до розв’язання проблеми
формування екологічно стійких агроландшафтів, запобігання водноерозійним
процесам, зарегулювання поверхневого стоку, підвищення родючості
ґрунтів, поліпшення природного середовища, створення сприятливих умов
для відтворення дикої флори та фауни. Ця наукова розробка в 1991 році
одержала Державну премію України в галузі науки і техніки.
Основні принципи й ланки ґрунтозахисної контурно-меліоративної системи
землеробства показано на рисунку 4.1. Основою цієї системи землеробства
є:
диференційоване використання орних земель на території з потенційною
високою небезпекою прояву ерозійних процесів та з урахуванням
ґрунтоволандшафтних факторів. Це положення реалізується розподілом орних
земель на три еколого-технологічні групи:
застосування оптимальної структури посівних площ сівозмін;
перехід від традиційних технологій обробітку ґрунту до ґрунтозахисних
технологій вирощування сільськогосподарських культур стосовно кожної
еколого-технологічної групи земель;
виведення із складу ріллі середньо- та сильноеродованих земель на схилах
крутістю понад 50, а в окремих випадках на сильноулогованих схилах і
понад 30;
досягнення бездефіцитного балансу гумусу й основних поживних речовин та
інтегрованого використання органічних і мінеральних добрив, у тому числі
соломи, інших рослинних решток та сидератів;
впровадження контурної організації території орних земель, багаторічних
насаджень і природних кормових угідь на схилах із створенням
контурно-смугової структури ландшафту;
створення протиерозійних заходів постійної дії (водорегулювальні вали,
тераси різних типів, лісосмуги, буферні смуги із багаторічних трав по
контурних межах масивів, полів, робочих ділянок, залужених водостоків),
а також використання існуючих елементів польової гідрографічної мережі
для зарегулювання і нагромадження вологи на схилових ділянках та
безпечного відводу надлишку талих і дощових вод у гідрографічну мережу.
Рис. 4.1. Основні принципи і ланки ґрунтозахисної
контурно-меліоративної системи землеробства
Контурно-смугова система землекористування передбачає систему
взаємозв’язаних протиерозійних заходів щодо зарегулювання поверхневого
стоку талих і дощових вод або безпечного відведення його надлишку в
гідрографічну мережу з урахуванням рельєфу місцевості та особливостей
ландшафту на суміжних територіях. Система протиерозійних заходів
проектується і здійснюється на всій водозбірній площі, починаючи від
вершини водозбору (вододілу) до днища балок чи заплав річок,
забезпечуючи поряд із зарегулюванням поверхневого стоку безпечне
скидання в польову гідрографічну мережу надлишку талих і дощових
(особливо зливових) вод. У зоні дії вітрової ерозії ця система
землеробства передбачає як забезпечення захисту ґрунтів від водної
ерозії так і руйнування потоками вітрів та знищення сходів
сільськогосподарських культур від засікання дрібноземом.
Контурно-меліоративна система землеробства на землях
сільськогосподарського призначення забезпечувала у господарствах
України, в яких її впроваджували у 1986–1990 роках, зменшення втрат
ґрунту від ерозії до допустимих меж, підвищення його родючості,
зростання врожайності сільськогосподарських культур та сталий
екологобезпечний розвиток аграрних виробничих систем різної
спеціалізації.
Диференційоване використання орних земель. Використання орних земель
диференціюється їхнім поділом на три еколого-технологічні групи (ЕТГ).
До І ЕТГ належать землі з повнопрофільними і слабоеродованими ґрунтами,
розташованими на рівнинах і схилах крутістю до 30, характер рельєфу та
якісний стан ґрунтового покриву яких дає змогу вирощувати всі культури,
включаючи просапні.
В межах І ЕТГ виділяють дві підгрупи:
1-а — рівнинні землі (схили крутістю до 10) де немає обмежень у виборі
напрямків обробітку ґрунту та сівби;
1-б — схилові землі (крутістю 1–30) і ділянки зі схилами крутістю до 10
у середній і нижній частинах водозбору в Степовій і Лісостеповій зонах
із великими водозбірними площами, на яких обов’язковий обробіток ґрунту
і посівів сільськогосподарських культур упоперек схилів або контурно з
допустимим схилом до горизонталей місцевості. У сівозмінах І ЕТГ
розміщують інтенсивні зерно-паро-просапні сівозміни, в разі потреби — з
максимальним насиченням просапними культурами. Вирощувати всі культури у
сівозмінах доцільно за ґрунтозахисними технологіями, забезпечуючи при
цьому бездефіцитний баланс гумусу, азоту, фосфору і калію.
До ІІ ЕТГ належать землі, розміщені на схилах крутістю 3–50 у комплексі
зі слабо- та середньозмитими ґрунтами. Тут впроваджуються ґрунтозахисні
зерно-трав’яні й трав’яно-зернові сівозміни, що мають високу
ґрунтозахисну здатність. Розміщувати пари та просапні культури на землях
ІІ ЕТГ забороняється. Відтворення родючості ґрунтів досягають насиченням
сівозмін багаторічними травами (до 50% і більше), впровадженням
ґрунтозахисних технологій обробітку ґрунту і застосуванням підтримуваних
доз добрив.
Для диференціації щільності протиерозійних заходів, включаючи
агротехнічні, коригування ґрунтозахисних сівозмін (за ступенем насичення
багаторічними травами) землі ІІ ЕТГ поділяють на дві підгрупи:
ІІ-а — землі з крутістю схилів 3–50 без чітко сформованих улоговин, їх
використовують під зерно-трав’яні сівозміни;
ІІ-б — землі з крутістю схилів 3–50, пересічені улоговинами з середньо-
та сильнозмитими ґрунтами, використовують під трав’яно-зернові сівозміни
або вилучають з обробітку і зі складу орних земель.
До земель ІІІ ЕТГ належать схили крутістю понад 3–50, із середньо- та
сильноеродованими ґрунтами, площі зі слабоеродованими ґрунтами на елювії
твердих і піщаних порід, а також зі слабоеродованими, але
низькопродуктивними ґрунтами. Їх виводять з обробітку та зі складу орних
на постійно з наступним залуженням, включаючи і природне, або
залісненням.
Контурно-смугова організація території. Найефективнішого захисту земель
від водної та вітрової ерозій досягають при введенні й дотриманні
контурно-смугової організації території землекористувань, усієї
території України. Контурно-смугова організація території на землях
сільськогосподарського призначення проектується і реалізується у межах
землекористування з урахуванням організації території прилеглих
землекористувань, які мають суміжні єдині водозбірні площі в басейні
малих річок, балок і малих водозборів, та максимально враховує наявні
існуючі рубежі (шляхи з твердим покриттям, залізниці, земляні вали
різних типів тощо), що суттєво впливають на перерозподіл поверхневого
стоку талих і зливових вод на водозбірних площах і не підлягають
реконструкції.
Основою контурно-смугової організації території є диференційоване
розмежування земельних угідь згідно з її грунтово-ландшафтними умовами.
Диференціацію, або групування, земель за типом використання здійснюють
залежно від величини водозбірної площі, крутості та довжини схилів.
Виділяють ЕТГ і підгрупи орних земель, визначають та розміщують масиви й
поля сівозмін, ділянки постійного залуження, площі під багаторічні
насадження і природні кормові угіддя. Якщо потрібно знизити швидкість
стоку талих та дощових вод за рахунок скорочення довжини схилу й
ретельнішого врахування принципів ґрунтозахисної системи землеробства з
контурно-меліоративною організацією території, характеру поперечного і
поздовжнього профілів схилу, допустимих параметрів відхилення межі
ділянок та лінійних елементів від горизонталей місцевості проводять
внутрішньопольову організацію території, визначають робочі та
технологічні ділянки в середині полів. Це також стосується масивів садів
і пасовищ та інших відкритих земельних ділянок.
Лінійні рубежі контурно-смугової організації території розміщують
упоперек схилів у напрямку, наближеному до горизонталей місцевості.
Загальний напрямок контурного обробітку і розміщення рядків культур у
напрямку горизонталей залежать від розташування полів, кварталів садів
на схилах, форми рельєфу та крутості схилів. Контурні рубежі фіксують на
місцевості засобами постійного впорядкування території (валами різних
типів, лісосмугами, буферними смугами з багаторічних трав). При цьому
враховують існуючу гідрографічну мережу, яка виконує функції водостоків
щодо безпечного скидання надлишку талих і зливових вод (залужені
улоговини, днища балок, річки, стави, водойми, озера).
У Степовій і Лісостеповій зонах, де мають місце водна й вітрова ерозії
ґрунтів, на землях першої та другої ЕТГ перевагу віддають захисту земель
від водної ерозії, тому поздовжні боки полів і лісосмуг у них (навіть на
землях підгрупи І-б) розміщують упоперек схилів, по контуру. Заходи
проти вітрової ерозії посилюють ґрунтозахисним обробітком із залишенням
на поверхні рослинних решток, створенням буферних смуг із багаторічних
трав та куліс упоперек основного напрямку шкідливих вітрів.
Контурно-смугова організація території забезпечує підвищення захисних
функцій існуючих сільськогосподарських ландшафтів по водозбірних
басейнах в межах землекористування у взаємодії з існуючими елементами
організації території на водозбірних площах прилеглих землекористувань.
Така організація території є одним із найважливіших протиерозійних
заходів постійної дії, яка дає змогу зберегти до 50% ґрунту й зумовлює
здійснення всіх технологічних операцій упоперек схилу, або по контуру.
Закріплення на місцевості контурної організації території. У комплексі
розбивочних робіт закріплюють проектні лінії межовими знаками
встановленого зразка. Постійні знаки встановлюють тільки на початку i в
кінці проектних ліній у місцях імовірного їх довгострокового зберігання.
Криволiнiйнi місця проектних ліній закріплюють тимчасовими знаками на
перiод виконання комплексу робіт, щодо їх виносу i закріплення.
Лiнiйнi рубежі (захисні лісосмуги, вали-тераси, вали-дороги, буфернi
смуги з багаторічних трав) відмежовують у натурi на їх запроектовану
ширину проорюванням борозни з верхнього боку по схилу i наорювання
валика трьома проходами вскладок плужними агрегатами з нижнього боку.
Для запобiгання лiнiйній ерозiї вздовж борозен зі схилом понад 0,010
роблять розриви верхньої борозни, виглиблюючи плужний агрегат через
50–100 м.
До розробки проектiв на будiвництво гiдротехнiчних протиерозiйних
споруд, створення захисних лiсових насаджень по лiнiйних рубежах
формують тимчасові буферні смуги з багаторiчних трав. Постiйнi й
тимчасові буферні смуги на мiсцi запроектованих лiнiйних рубежiв
створюють в період перенесення проектів у натуру. Тимчасові буферні
смуги є осьовою лінією при здійсненні топографічних зйомок для розробки
робочих проектiв будiвництва гiдротехнiчних протиерозiйних споруд.
Структура посівних площ і сівозміни. Всі сівозміни в
контурно-меліоративній системі землеробства базуються на принципах
їхньої ґрунтозахисної ролі, оптимального набору і чергування
сільськогосподарських культур з урахуванням протиерозійної здатності
останніх та розміщення по оптимальних попередниках із дотриманням
допустимих періодів повернення культур на попереднє місце вирощування.
Загальним принципом формування системи сівозмін із забезпеченням високої
продуктивності всіх культур є спроможність їх запобігати ерозійним
процесам, ефективно використовувати вологу, відновлювати родючість
ґрунту, зокрема підтримувати бездефіцитний баланс гумусу, та створювати
оптимальний фітосанітарний стан ґрунту при відносно незначних витратах
хіміко-техногенних ресурсів.
Захисна роль сівозмін поряд з протиерозійною здатністю культур
забезпечується розміщенням їх упоперек схилів та контурно, застосуванням
ґрунтозахисних технологій вирощування сільськогосподарських культур
протягом усього року. В разі потреби цей агротехнічний комплекс
доповнюють протиерозійними заходами постійної дії — лісосмугами,
водорегулювальними валами різних типів, буферними смугами з багаторічних
трав.
На землях І ЕТГ розміщують зернопарові та зернопросапні сівозміни,
насичені при необхідності такими просапними культурами, як цукрові
буряки, соняшник, кукурудза. Отже, інтенсивне землеробство локалізується
на повнопрофільних і слабозмитих високородючих ґрунтах плато й схилових
ділянках крутістю до 30 з метою підвищення ґрунтозахисної ефективності
польових сівозмін, особливо на полях, зайнятих парами та просапними
культурами, застовують смугове розміщення парів і просапних культур із
культурами високої ґрунтозахисної здатності або розміщення на них
вузьких (в 2–3 проходи посівного агрегату) буферних смуг із багаторічних
трав. Для підтримання як мінімум бездефіцитного балансу гумусу в цих
сівозмінах використовують усі резерви органічних добрив, у тому числі
відходи рослинництва, гній, компости, сидерати. Якщо немає можливості
забезпечити бездефіцитний баланс гумусу при зазначених умовах, змінюють
набір культур у сівозміні зменшенням питомої ваги просапних і
збільшенням зернових колосових, бобових культур і багаторічних трав.
Ефективним біотехнологічним засобом захисту ґрунтів від водної та
вітрової ерозій у полях сівозмін є проміжні, післяжнивні й післяукісні
посіви.
На землях ІІ ЕТГ із слабо- та середньоеродованими ґрунтами впроваджують
зерно-трав’яні сівозміни з насиченням багаторічними травами залежно від
складності рельєфу до 40–60% та культурами суцільного посіву —
однорічними травами, зерновими колосовими. Землеробство на цих землях
базується на біологічних принципах, а гумус відтворюється за рахунок
багаторічних трав та рослинних решток, переважно соломи.
На територіях з улоговинним рельєфом і строкатим ґрунтовим покривом,
дрібноконтурними ділянками окремо виділяють нееродовані та ерозійно
небезпечні ділянки і на них організовують самостійну плодозміну (ротацію
культур) у часі без об’єднання елементарних ділянок в окремі поля
сівозмін.
Захисна роль рослинності. У природі рослини виконують основну роль у
захисті ґрунту від водної та вітрової ерозій. Покритий природною
трав’яною і деревно-чагарниковою рослинністю ґрунтовий покрив мінімально
зазнає руйнівної шкоди крапель дощу і змиву ґрунту поверхневими водами,
а розгалужена її коренева система підвищує протиерозійну стійкість
ґрунту. Відмираючи, листя і стебла рослин, їхні корені постійно
поповнюють ґрунти органічними речовинами, сприяють нагромадженню гумусу.
Мікроорганізми та ґрунтова мезофауна, переробляючи відмерлу органічну
масу в доступні для підтримки життєдіяльності рослинного покриву поживні
речовини, розпушують ґрунти і підґрунтя, сприяють поліпшенню їхніх
агрофізичних властивостей, водопроникненню дощових і талих вод,
нагромадженню вологи, створенню сприятливого водно-повітряного режиму
для рослин, запобіганню дії ерозійних процесів.
Внаслідок людського фактору, у тому числі зростання питомої ваги
розораних земель, періодично, протягом року, збільшуються площі, не
покриті рослинністю. Це і поля сівозмін, зайняті чорними парами, й поля,
зорані на зяб після збирання врожаю в літньо-осінній період до сівби і
розвитку наступних сільськогосподарських культур. На таких відкритих
площах, не захищених рослинністю, активно розвиваються ерозійні процеси
від дощових і талих вод, шкідливих вітрів, при обробітку ґрунту без
здійснення протиерозійних заходів. Відбуваються розмивання та змивання
поверхневого шару ґрунту, його руйнування і видування вітрами, особливо
під час пилових бур, втрачаються з продуктами ерозії поживні речовини,
знижується родючість ґрунтів.
Ґрунтозахисна контурно-меліоративна система землеробства передбачає
максимальне використання захисної ролі рослинності впродовж усього
календарного року:
в сівозмінах залежно від природних факторів (рельєф місцевості,
кількість і характер опадів, напрямок та швидкість вітрів), що
зумовлюють розвиток ерозійних процесів, передбачається оптимізація
насичення культурами з високою протиерозійною стійкістю, з вилученням на
ерозійно небезпечних ділянках зі схилом понад 30 розміщення просапних
культур і парів;
на парових площах залежно від зональних природнокліматичних умов
використовують сидеральні пари замість чорних;
на чорних парах застосовують розміщення буферних смуг із багаторічних
трав і куліс із високостеблих культур, смугове розміщення парів і
просапних культур з культурами високої захисної здатності;
на площах, відкритих після збирання врожаю до сівби й розвитку наступної
культури, практикуються пожнивні, післяукісні та проміжні посіви
культур;
широко застосовують для захисту ґрунтів від вітрової й водної ерозій
залишення на поверхні полів рослинних решток;
використовують захисну роль рослинності полезахисних лісосмуг та інших
захисних лісових насаджень.
Смугове розміщення культур і агрофонів. Смугове розміщення агрофонів —
це розміщення в полях сівозмін, у міжряддях садів різних культур із
низькою спроможністю щодо захисту ґрунтів у чергуванні з культурами
високої захисної здатності, а також смуг природних пасовищ і розораних
смуг при поліпшенні смуг природних пасовищ або відновлення їхнього
травостою.
Смугове розміщення посівів і посадок застосовують із метою забезпечення
захисту ґрунтів вiд водної та вітрової ерозiй, суховіїв і одержання
гарантованих стабільних урожаїв. Упроваджують його в полях сівозмін на
схилах протяжністю понад 150–200 м i крутістю бiльше 20 упоперек схилу
або контурно. Протидефляцiйнi смуги розміщують перпендикулярно до
панівних вiтрiв.
Смуги подiляють на:
а) протистоковi (проти водної ерозiї) — розміщують перпендикулярно до
основного напрямку перемiщення по схилу рiдкого стоку або з допустимим
вiдхиленням вiд напрямку горизонталей.
Такi смуги можуть бути:
паралельними — впоперек загального схилу, але не суворо по горизонталях;
контурні — у напрямку горизонталей;
контурно-паралельнi — паралельнi, в основному вздовж горизонталей із
допустимим вiдхиленням вiд них;
контурно-паралельнi із залуженням основних улоговин (водостокiв).
Межі смуг проводять уздовж горизонталей, за винятком улоговин, якi
залужують багаторічними травами;
б) протидефляцiйнi (противiтровi) — розміщують перпендикулярно або з
вiдхиленням на 30–350 до напрямку панівних вiтрiв, що створюють пиловi
бурi. При сумісній дії водної та вітрової ерозій здійснюють
контурно-смугове розміщення посівів і посадок із залуженням улоговин.
Смугове розміщення посівів і посадок проводять у двох модифiкацiях:
смуги однорічних трав або кормових культур чергуються зі смугами
багаторічних трав;
смуги з густопокривних культур чергуються з ерозiйно нестiйкими
агрофонами або з посiвами культур, які слабо захищають ґрунт від ерозії.
В умовах нестiйкого i недостатнього зволоження смуги розмiщують уздовж
горизонталей. Нахили робочих ходів допускаються не бiльше 0,50. У зоні
надмірного зволоження вони повиннi сприяти безпечному в ерозiйному
вiдношеннi вiдведенню стоку, що досягається розмiщенням меж смуг із
нахилом 2–3о до напрямку горизонталей.
При розробці сiвозмiн зі смуговим розмiщенням посiвiв передбачається,
щоб у кожному полі були смуги, покритi рослиннiстю або стернею культур
суцiльного посiву. При складаннi схем чергування культур у смугах, крiм
дотримання правил плодозмiни i розмiщення культур по найсприятливіших
попередниках, передбачається дотримання чергування агрофонiв по порам
року: зяб — багаторічні трави; пар, просапні — багаторічні трави.
Ширину смуги коригують з урахуванням крутості схилу, агрофону, ґрунту i
кратностi проходу посiвних агрегатiв. На схилах крутістю до 30 у межах
агрофонів ширина смуг становить при чергуванні багаторічних трав із
просапними 60–70 м, ярими зерновими — 60-70, озимими зерновими — 140–150
м. При чергуванні озимих і ярих зернових суцільного посіву з просапними
ширина смуг, як правило, повинна бути 60–70м.
Слід мати на увазі, що:
ширину смуг можна зменшувати або збільшувати, для того щоб узгодити її з
шириною захвату агрегату;
на схилах із контурним розміщенням смуг їхні краї слід відводити під
залуження, щоб забезпечити захист ґрунтів при розворотах
сільськогосподарських агрегатів;
при розміщені смуг потрібно виходити також із того, що під культури й
агрофони, які слабо захищають ґрунт від ерозії, необхідно відводити не
більше половини площі схилу протягом одного сезону.
Буферні смуги із багаторічних трав. Буферні смуги в полях сівозмін,
кварталах садів створюють постійним залуженням багаторічними травами
вузьких смуг, розташованих контурно вздовж напрямку горизонталей. Між
буферними смугами розміщують основну культуру, яка передбачена в
сівозміні на даному полі, кварталах садів. Такий прийом дає змогу
суттєво знизити швидкість потоку води і частково затримати твердий стік,
що зменшує втрати дрібнозему від ерозії. Ґрунтозахисна роль буферних
смуг, створених із багаторічних трав, є ефективною лише тоді, коли вони
поєднуються з іншими заходами захисту ґрунтів, такими як протиерозійний
обробіток із мульчуванням поверхні післяжнивними рештками та щілюванням.
У зоні дії вітрової ерозії, коли напрямок шкідливих вітрів збігається з
напрямком буферних смуг, розміщених по контуру схилів, упоперек них,
тобто впоперек напрямку вітру, в полях сівозмін висівають куліси з
високостеблих культур, які захищають ґрунт від видування в
осінньо-зимовий період.
Ширина буферних смуг на схилах крутістю до 30 з суглинковими ґрунтами
повинна бути 11–12, а на супіщаних ґрунтах — 14–16 м. Їхня ширина може
коригуватися шириною захвату (від 1–2 до 3–4 проходів) посівного
агрегату сівалок. Не можна проводити будь-які роботи на буферних смугах,
крім знищення бур’янів, а також необхідно стежити, щоб не завдати шкоди
корисним ентомофагам та птахам.
Розміщення буферних смуг може змінюватися на схилах, але частка вкритої
ними площі схилу має бути постійною (5–10%). У розрахунках
протиерозійного ефекту буферних смуг можна виходити з того, що 1% площі
схилу, вкритої смугами з багаторічних трав, оберігає 10% площі, яка
знаходиться під основною культурою.
Баланс гумусу та біогенних елементів і особливості використання добрив.
Гумус, або органічна речовина, — інтегрований показник родючості ґрунту.
Від його загального вмісту залежать запаси основних поживних речовин.
Запаси гумусу визначають агрофізичні властивості ґрунту, зокрема його
щільність, вологоємкість, агрегованiсть, протиерозійну стійкість,
ефективність засобів хімізації.
За 100 років (1882–1982) вміст гумусу в ґрунтах України знизився на
0,97%, при цьому майже половину його (0,44%) втрачено за 1960–1970 роки,
що збігається з початком iнтенсифiкацiї землеробства. Фактичні втрати
гумусу в староорних чорноземах України становлять 20–30% початкового
його запасу. В слабоеродованих ґрунтах у метровому шарі рівень гумусу
знижується порівняно з повнопрофiльними на 10–20%, середньоеродованих —
20–30, а в сильноеродованих на 30–80%. Відповідно знижується
продуктивність майже всіх культур.
Протягом останніх десяти років в усіх зонах України спостерігався різкий
дефіцитний баланс гумусу. Проте в усіх розвинених країнах світу давно
досягнуто просте, а в ряді — розширене відтворення гумусу ґрунту. Саме
останнє забезпечує всебічне поліпшення його властивостей i зумовлює
високу продуктивність та стабільність землеробства.
Вiдтворення гумусного стану еродованих ґрунтів. Важливо чiтко
розмежовувати втрати гумусу внаслiдок ерозiї та його мiнералiзацiї. У
середньому по Українi внаслiдок ерозiї щорiчно втрачається гумусу
0,5–0,6 т з гектара. В цих умовах основним шляхом поліпшення гумусного
стану ґрунтів на даному етапі є зниження інтенсивності ерозійних втрат
гумусу.
Баланс органiчної речовини в агроекосистемах регулюється таким чином:
На землях I ЕТГ в iнтенсивних польових сiвозмiнах із високим насиченням
просапними культурами дефiцит гумусу повинен поповнюватися за рахунок
органiчних добрив, у тому числі гною, нетоварної частини врожаю —
соломи, сидератiв, промiжних культур або збiльшення питомої ваги в
сівозмінах багаторiчних трав.
На землях II ЕТГ у ґрунтозахисних кормових i зерно-трав’яних сiвозмiнах,
насичених на 40–50% i бiльше багаторiчними травами та культурами
суцiльного сiву, бездефiцитний i позитивний баланс гумусу в основному
досягається за рахунок бiологiчних особливостей цих культур та
використання як органічних добрив нетоварної частини врожаю, що також
пiдвищує протиерозiйну стiйкiсть агрофонiв.
На фонi бездефiцитного, або позитивного балансу, гумусу, що
забезпечується за рахунок внесення органiчних добрив, збiльшення питомої
ваги багаторiчних трав, використання нетоварної частини врожаю, потрiбно
додатково у виглядi мiнеральних добрив вносити поживнi речовини, яких не
вистачає для створення оптимального рiвня живлення рослин.
Розрахунки балансу поживних речовин дають змогу виявити потребу в
добривах на рiвнi сiвозмiни, господарства, ферми, зони, країни,
прогнозувати змiни у вмiстi поживних речовин в ґрунті, скоригувати
динамічну систему удобрення виходячи з конкретних умов вмісту поживних
речовин в ґрунті і запланованої урожайності.
Структура балансу складається з усiх статей витрат i надходження
поживних речовин у системi грунт–добриво–рослина. Зiвставлення сумарної
кiлькостi бiогенних елементiв, що надходить в систему й вiдчужується із
неї, визначає баланс поживних речовин — бездефiцитний, негативний,
позитивний.
Важливим показником, необхiдним для розробки системи добрив, є
відсоткове спiввiдношення сумарної величини надходження поживних
елементiв та їхній витрат, так звана iнтенсивнiсть балансу. Стале
землеробство забезпечується оптимальною, диференцiйованою за рiзних
природно-клiматичних умов, iнтенсивнiстю балансу поживних речовин,
рiвень якої визначається ґрунтовою вiдмiною, ступенем її еродованостi,
iнтенсивнiстю сiвозмiни, вмiстом у ґрунті поживних речовин. На рівнинних
ґрунтах Степу i Лiсостепу для оптимізації ґрунтової родючості потрібно
прагнути до близького до бездефiцитного балансу азоту та калiю й
перевищеного над виносом на 10–20% надходження фосфору. При оптимальному
вмiстi рухомих форм фосфору в ґрунті достатня звичайна компенсацiя
(100%) його виносу.
На легких за механічним складом, малородючих та еродованих ґрунтах
Полісся необхідно забезпечувати активно позитивний баланс усiх елементiв
живлення, з надлишком, що дасть змогу вести розширене вiдтворення
родючості ґрунтів.
На повнопрофiльних i слабоеродованих ґрунтах I ЕТГ найдоцiльніше при
необхiдностi вести iнтенсивне землеробство. Високопродуктивнi, вимогливi
до родючостi ґрунту культури зерно-паро-просапної та iнших iнтенсивних
сiвозмiн потребують значної кiлькостi поживних речовин. Висока
врожайнiсть культур зумовлює високу мiнералiзацiю гумусу i винос
поживних речовин. Поповнення гумусу в системi КМЗ передбачається
передусiм за рахунок використання органiчних добрив: гною, повернення у
ґрунт рослинних решток побiчної продукцiї культур — соломи зернових,
стебел кукурудзи, соняшнику. Це зумовлюється не тiльки необхiднiстю
створення бездефiцитного балансу гумусу, але й можливiстю за рахунок
реутилiзацiї поживних речовин значно скоротити енергоресурснi витрати. В
господарствах тваринницького напряму завдяки великому обсягу виробництва
i використання гною й вiдповiдної кiлькостi внесення з ним органiчного
азоту та iнших поживних елементiв потреба у мiнеральних добривах
зменшується до мiнiмуму. В iнших господарствах за нестачi органiчних
добрив для забезпечення оптимального балансу витрати основних елементiв
потрiбно компенсувати за рахунок мiнеральних добрив.
На схилових землях II ЕТГ (слабо- i середньоеродованих) в умовах
переважно біологічного землеробства оптимізація балансу поживних речовин
значною мірою досягається застосуванням бiотехнологiчних засобів. На
фоні комплексу протиерозійних заходів у ґрунтозахисних зерно-трав’яних
сівозмінах, насичених багаторічними та однорічними травами i культурами
суцільного посіву, відчужуваний з урожаєм азот компенсується за рахунок
його біологічної фіксації бобовими культурами. Внаслідок цього
відповідно скорочується обсяг використання азотних мінеральних добрив,
зменшується небезпека забруднення екосистеми продуктами ерозії. Частково
дефіцит поживних i бiофiльних речовин можна поповнювати за рахунок
повернення в ґрунт соломи та іншої нетоварної продукції. Мінеральні
добрива застосовують у мінімальних дозах з локальним їх внесенням у
ґрунт i при підживленні озимих та багаторічних культур.
Родючість ґрунтів III ЕТГ у процесі виведення їх із складу орних земель
при поступовому залуженні чи залісненні відновлюється природним шляхом.
Великим резервом постачання біологічного азоту є підвищення врожаїв
бобових багаторічних трав. На даний час їхня синтезуюча роль
використовується тільки на 10–12%.
Для забезпечення оптимального балансу поживних речовин i підтримання
виробництва на високому рiвнi за умови використання всіх
бiотехнологiчних засобів альтернативи мінеральним добривам немає. За
балансовими розрахунками, потреба в мінеральних добривах для досягнення
економічно ефективного рівня врожаю культур на ґрунтах I ЕТГ при
досягненні бездефіцитного балансу гумусу становить 150–170 кг/га NРК.
Для подальшого підвищення продуктивності землеробства й оптимізації
гумусного i поживного режимів цю кількість потрібно збільшити до 230–250
кг/га NPK.
На відміну від традиційних рекомендацій щодо застосування добрив на
еродованих землях, суть яких полягає у зростанні доз внесення поживних
елементів пропорційно ступеню еродованості ґрунтів, при КМЗ застосовують
принципово новий підхід, при якому на еродованих ґрунтах не планують
підвищення доз добрив. Навпаки, максимальні дози добрив передбачають
вносити на найбільш родючих ґрунтах І ЕТГ, де планують одержати
максимальну продуктивність культур.
Протиерозійне значення рослинних решток. На орних землях залишення на
поверхні поля рослинних решток є ефективним заходом захисту ґрунтів від
ерозії в осінньо-весняний період, коли поверхня поля залишається
відкритою після збирання врожаю попередника до сівби наступної культури.
Рослинні рештки захищають поверхню ґрунту від водної ерозії при
сніготаненні та під час зимових пилових бур, при випаданні дощів вони
амортизують кінетичну енергію крапель і відокремлення частинок ґрунту.
Наявність рослинних решток запобігає замулюванню ґрунтових капілярів й
утворенню кірки на поверхні, завдяки чому зберігається на належному
рівні водопроникність ґрунту, зменшується поверхневий стік. Створені з
рослинних решток невеликі перешкоди для поверхневого стоку сприяють
зниженню швидкості води і втрат ґрунтових часток.
У період вегетації рослин збережені рештки попередника сприяють
зменшенню втрат вологи на фізичне випаровування, а взимку затримують
додаткову кількість снігу, що в цілому забезпечує поліпшення водного
режиму ґрунту. Крім того, взимку рослинні рештки зменшують глибину
промерзання ґрунту, а влітку оберігають його від високих температур.
Використання захисної ролі рослинних решток у системі заходів щодо
захисту ґрунтів від водної та вітрової ерозій дає можливість
забезпечувати зменшення ерозійних процесів до допустимих параметрів
протягом усього року. Залежність втрат ґрунту від ерозії в полях
сівозмін від кількості рослинних решток показана на рисунку 4.2.
Рис. 4.2. Взаємозв’язок між скороченням втрат ґрунту і покривом із
рослинних решток у полях (системи і методи раціонального
землекористування, Jowa Export–Import, 1998)
Ґрунтозахисними можна вважати такі агротехнічні заходи, які забезпечують
після сівби збереження на поверхні поля не менше 30% післяжнивних
решток. Їхня кількість залежно від культури і способу обробітку може
коливатися від 10 до 90%. Кожний прийом з обробітку ґрунту, передбачений
технологіями вирощування культур, забезпечує після його проведення
залишення на поверхні ґрунту певної кількості післяжнивних решток, яку в
полях сівозмін можна збільшити таким чином:
підвищенням відсотка культур суцільного посіву, особливо багаторічних
трав, і, навпаки, зниженням — просапних культур;
серед групи просапних культур зростанням відсотка високостеблих культур
(кукурудза, соняшник) та зниженням низькостеблих (соя, цукрові буряки,
картопля);
зростанням урожайності культур, оскільки з вищим урожаєм збільшується і
кількість рослинних решток;
проведенням якомога меншої кількості операцій з обробітку ґрунту,
особливо перед або під час найбільш ерозійно небезпечних періодів
(кінець весни — початок літа);
зменшенням проходів сільськогосподарської техніки;
зниженням швидкості агрегатів при обробітку ґрунту, щоб не допустити
вищого відсотка загортання решток чи їх засипання;
використанням голчастих борін замість зубових, які згрібають із поверхні
ґрунту рослинні рештки;
використанням культиваторів із прямими лезами.
Для максимального збереження рослинних решток бажано скорочувати
механічний обробіток ґрунту і виключити технологічні операції, без яких
можна обійтися. Необхідно прагнути до того, щоб після сівби поверхня
поля була вкрита рослинними рештками не менш як на 30%. Проте таку умову
можна дотримати тільки при високому врожаї культур. Крім того, у
більшості випадків цього досягають лише при мінімальному обробітку і
сівбі спеціальними посівними системами без попереднього обробітку. Слід
пам’ятати, що контроль та ефективне маніпулювання рослинними рештками є
важливими факторами зменшення ерозії ґрунтів в осінньо-весняний період.
Ґрунтозахисні технології обробітку ґрунту. Ґрунтозахисні технології
вирощування різних культур — це комплексне застосування систем обробітку
ґрунту, сівби і садіння, внесення добрив та захисту рослин, які
забезпечують протиерозійну стійкість поверхні ґрунту, нагромадження і
збереження вологи, боротьбу з бур’янами, захист від шкідливої дії води і
вітру протягом року. В Україні застовують зональні ґрунтозахисні
технології вирощування різних культур. Без них на еродованих і ерозійно
небезпечних землях інші елементи системи землекористування будуть
малоефективними.
На схилових землях усі види обробітку ґрунту, сівби чи садіння необхідно
проводити лише впоперек схилу, а при складному рельєфу — по контуру, як
визначається розміщенням контурних меж полів, кварталів садів, робочих
ділянок, лісових насаджень. Це дає можливість на 30–40% зменшити стік
талих і дощових вод, змив ґрунту, втрати поживних речовин, збільшити
нагромадження продуктивної вологи в ґрунті.
Ґрунтозахисні технології обробітку ґрунту передбачають використання
протиерозійної техніки й знарядь, які забезпечують запобігання
переущільненню ґрунту і руйнуванню та розпорошенню ґрунтових агрегатів,
нагромадження на поверхні поля рослинних решток, поліпшення агрофізичних
властивостей ґрунту і врешті-решт — підвищення його протиерозійної
стійкості та водопроникності, нагромадження вологи, поліпшення
водно-повітряного режиму.
На землях І ЕТГ в зерно-просапних інтенсивних сівозмінах перевагу
віддають ґрунтозахисному обробітку з використанням чизелів, плоскорізів,
дискових знарядь, щілювачів, а також комбінованих агрегатів із
нагромадженням рослинних решток на поверхні ґрунту. Конкретні
ґрунтозахисні технології обробітку формуються на основі рекомендацій
зональних науково-дослідних установ.
На землях ІІ ЕТГ застосовують ґрунтозахисні технології обробітку, які
базуються на максимальному нагромадженні й збереженні рослинних решток
на поверхні поля, зарегулюванні поверхневого стоку щілюванням агрофонів.
Для проведення робіт в оптимальні строки і з метою зменшення кількості
проходів тракторних агрегатів, збереження рослинних решток перевагу
надають виористанню агрегатів, які об’єднують технологічні операції з
підготовки ґрунту, сівби, внесення мінеральних добрив (посівні системи).
На полях із валами-терасами для обробітку ґрунту на міжтерасних ділянках
використовують чизелі, плоскорізи, дискові знаряддя та комбіновані
агрегати, а плуги — тільки для відновлення валів і поглинальної
здатності верхніх ставочків. З метою посилення інфільтраційної здатності
ґрунту в зоні верхніх ставочків валів-терас проводять обов’язкове
щілювання зябу або всієї смуги перед валом, якщо поле планують засіяти
зерновими колосовими чи багаторічними травами.
Щоб підвищити ґрунтозахисну роль посів різних культур, їх висівають
упоперек схилу або по контуру, що забезпечує зниження швидкості стоку
талих і дощових вод та сприяє збільшенню поглинання вологи ґрунтом і
зменшенню його змиву. Адже при сівбі чи садінні (розміщенні рядків)
уздовж схилу втрати ґрунту на озимих та ярих культурах під час випадання
дощів зростають у кілька разів, а на площах із просапними культурами — в
десятки і навіть у сотні разів. Це також стосується й розміщення рядів
садів та лісових насаджень на схилових землях.
Внесення добрив на еродованих ґрунтах прискорює розвиток рослин, що
збільшує проективне покриття поверхні ґрунту і, таким чином,
опосередковано цей прийом сприяє зменшенню ерозійних процесів.
Установлена пряма залежність між нормами добрив, розвитком рослин і
змивом ґрунту.
Залуження поворотних смуг по краях полів. Дуже часто на складних,
наприклад поперечно-опуклих схилах, які обмежуються сусідніми елементами
гідрографічної мережі, при поперечному, або контурному, обробітку таких
схилів по краях полів утворюються розворотні смуги, розміщені від
вододілу схилу до його основи. Їх доводиться після обробітку основної
частини поля обробляти вздовж схилу для усунення огріхів у обробітку, а
це призводить до прискорення швидкості потоку, посилення ерозійних
процесів із можливим утворенням промоїн і навіть ярів. Для запобігання
ерозійним процесам краї полів необхідно залужувати у вигляді примежової
смуги з багаторічних трав зразу після закінчення сівби поперечно чи з
контурно розміщеними рядками основної культури. У подальшому ці смуги не
обробляють і вони сприяють утворенню аборигенної рослинності,
відтворенню природної мікро- і мезофауни та інших корисних організмів.
Крайові смуги мають бути достатньої ширини, щоб сільськогосподарським
машинам і знаряддям було де розвертатися.
Залуження еродованих, дефляційно небезпечних та деградованих земель.
Залуженню підлягають середньо- та сильно еродовані (деградовані) й
дефляційно небезпечні орні землі ІІІ ЕТГ, вилучені з обробітку та зі
складу орних і не віднесені під заліснення.
При залуженні перевагу віддають бобово-злаковим травосумішкам, які
довговічніші й стійкі проти витоптування худобою. Їхній склад залежить
від екологічних умов вирощування (еродованість, кислотність,
засоленість, умови вологозабезпечення). Видовий склад їх формують
залежно від призначення травостою (сіножать, пасовище, комбіноване
використання) з урахуванням районованих сортів. При залуженні схилових
земель усі види робіт з обробітку ґрунту й підготовки його до сівби трав
повинні бути спрямовані на послаблення поверхневого стоку талих і
дощових вод, тобто їх здійснюють упоперек схилу або контурно.
Прискорене залуження схилових деградованих та дефляційно небезпечних
земель проводять улітку чи рано навесні. Трави можна висівати, якщо в
ґрунті є достатня кількість продуктивної вологи, — навесні або влітку (у
липні — серпні), коли випадають літні дощі. Злаково-бобові сумішки
влітку слід висівати до початку серпня, а злакові трави — до середини
вересня.
Для залуження угідь на схилових землях Лісостепу і Полісся із злакових
компонентів використовують стоколос безостий, кострицю лучну, райграс
високий, пирій безкореневищний та найбільш посухостійкі — стоколос
прямий, пирій сизий, житняк вузьколистий. Із бобових найбільш придатні
еспарцет піщаний і люцерна синьогібридна, а в південних районах —
люцерна жовта й жовтогібридна, на засолених ґрунтах — буркун білий та
жовтий.
У Степовий зоні потрібно диференційовано підходити до підбору й
розміщення трав на різних схилах залежно від крутості та експозицій. При
цьому небажано вводити до складу травосумішок трави з різними строками
настання сінокісної й пасовищної стиглості. Північні схили з
найродючішими ґрунтами необхідно відводити під більш вимогливі до
ґрунтових умов трави. Ґрунтозахисна здатність багаторічних трав першого
року використання становить 80–90%, другого — 90–97, третього — 97–99%.
Снігозатримання та регулювання танення снігу. Снігозатримання і
регулювання танення снігу — ефективний захід щодо захисту ґрунтів від
вітрової ерозії в зимовий період та проти водної ерозії весною, а також
щодо затримання талого стоку і нагромадження вологи в ґрунті, що сприяє
формуванню високих урожаїв. За відсутності снігового покриву або при
його недостатній висоті зростає безпека вимерзання озимих культур,
оголюється ґрунтовий покрив, який при сильних вітрах руйнується,
видувається, виникають пилові бурі, що переносять дрібнозем на великі
відстані.
Залежно від виду атмосферних опадів рік поділяється на два періоди:
перший, протягом якого поряд із рідкими випадають і тверді опади (сніг),
вважається холодним, а другий, коли переважають рідкі опади, — теплим.
Для території України холодний період відповідає часу з грудня по
березень. Тривалість його коливається в широких межах — від 120–130 днів
на північному сході до 110 на заході й до 55–75 днів на крайньому
південному заході. Із річної кількості опадів на холодний період
припадає 20–25, а на теплий — 75–80% річної суми опадів. За холодний
період кількість опадів становить на переважній частині України 125–155
мм, зростаючи до 200 на заході, а в Карпатах — до 400 мм і більше.
Строки утворення стійкого снігового покриву, як і строки його появи, рік
у рік значно коливаються. Бувають роки, коли стійкий сніговий покрив
утворюється на місяць-півтора раніше від середніх дат. У той же час
спостерігалися зміни, коли стійкий сніговий покрив не утворювався
взагалі.
Характер залягання снігового покриву безпосередньо залежить від місцевих
умов. Різниця у його висотах на захищених і відкритих місцевостях тим
більша, чим вища місцевість. Як і інші метеорологічні фактори, висота
снігового покриву також коливається рік у рік.
Ефективним заходом щодо затримання снігу є створення системи
полезахисних лісосмуг (у Лісостепу 2–2,5, а в Степу 3–4% площі орних
земель) продувної або ажурної конструкції, сівба куліс із високостеблих
культур по пару, зябу та озимих культурах, проведення безполицевого
обробітку ґрунту із залишенням на поверхні післяжнивних решток, що
сприяє рівномірному розподілу смуг на полях.
Затримують сніг і регулюють його танення також за допомогою кліткування
снігової поверхні снігорозорювачами, спочатку проходячи ними вздовж
схилу через 8–12, а потім упоперек через 6–8 м. Це значною мірою зменшує
поверхневий стік, водну та вітрову ерозії, сприяє вбиранню ґрунтом
частини зимових опадів. Із метою регулювання танення снігу застосовують
і методи смугового затемнення снігової поверхні. При цьому на затемнених
смугах під дією сонячних променів сніг тане активніше, а під
незатемненими відбувається процес поглинання стоку, що помітно зменшує
площинну ерозію.
Польова гідрографічна мережа
Полова гідрографічна мережа — це система природних і штучних заходів у
полях сівозмін щодо безпечного відведення, скидання та утримання або
транспортування (переміщення) стоків талих і дощових вод. Її створюють
за індивідуальними проектами в місцях, визначених у проектах землеустрою
з контурно — меліоративною організацією території. Вона передбачає
проектування й створення на орних землях, на масивах багаторічних
насаджень та кормових угідь водорегулювальних земляних валів різних
типів, системи полезахисних лісосмуг та інших захисних лісонасаджень,
комплексу гідротехнічних протиерозійних споруд, включаючи залужені
улоговини, струмки по днищах балок, річки та інші природні водні
джерела, що є складовими гідрографічної мережі.
За допомогою запроектованих і створених складових польової
гідрографічної мережі (вали-тераси різних типів, водорегулювальні
лісосмуги та інші захисні лісонасадження) водозбірну площу в
сільськогосподарських ландшафтах розбивають на малі водозбори. Це сприяє
зниженню швидкості стоку талих і дощових вод та переведенню їх у
підгрунтові й підвищенню вологості ґрунту протягом року, а також
безпечному відведенню і скиданню надлишку водних стоків через природні
та штучно створені залужені водостоки й водоскидні споруди в річки,
стави та озера і запобіганню або зменшенню їх замулення та забруднення
продуктами ерозії затриманням твердого стоку в межах водозбору.
Лісомеліоративні заходи
Лісомеліоративні насадження належать до протиерозійних заходів постійної
дії з тривалим строком окупності, які за своїми властивостями є
багатофункціональними. Вони послаблюють силу вітрів і поліпшують
мікроклімат полів, сприяють снігозатриманню й перешкоджають здуванню
снігу в гідрографічну мережу, затримують і регулюють стік талих та
зливових вод, змінюють у кращий бік гідрологічний режим території й
підвищують вологість полів, захищають ґрунти від змиву і розмиву та
дефляції, створюють стійкі форми агроландшафту, які є визначальними для
проведення обробітку ґрунту і сівби сільськогосподарських культур.
Комплекс протиерозійних лісонасаджень виключає вітроломні та
водорегулювальні полезахисні лісосмуги, розміщені з урахуванням рельєфу
місцевості й основного напрямку панівних вітрів; прибалкові, прияружні
та прибережні лісосмуги; суцільні й куртинні лісонасадження на
сильноеродованих, сильнодеградованих та інших непридатних для
сільськогосподарського виробництва землях.
У системі заходів щодо захисту ґрунтів від ерозії комплекс
лісомеліоративних насаджень займає чільне місце в екологобезпечному
формуванні території водозбірних басейнів, агроландшафтів і захисті
ґрунтового покриву від змиву, розмиву та видування. Місце розташування
лісомеліоративних насаджень визначається проектами землеустрою з
контурно меліоративною організацією території, а створюють їх за
локальними техно-робочими проектами. Комплекс лісомеліоративних
насаджень ефективно виконує свої захисні функції цілорічно протягом
десятків років. Вони сприяють підвищенню ґрунтозахисної ефективності
агротехнічних протиерозійних заходів, зростанню врожайності
сільськогосподарських культур.
Постійно діючим фактором захисту полів від пилових бур, суховіїв є
вітроломні полезахисні лісосмуги. Їхній позитивний вплив поширюється на
відстань, яка дорівнює 25–30 висотам дерев, а 1 га лісосмуги заввишки 10
м захищає 25–30 га полів. Найкраще виконують свою роль вітроломні смуги,
розміщені перпендикулярно до напрямку панівних вітрів. Допускається
відхилення в напрямку розміщення основних смуг до 350. Насадження
створюють продувної та ажурної конструкції. Це на 40–60% знижує
швидкість вітру, поліпшує мікроклімат і позитивно впливає на ріст та
розвиток сільськогосподарських культур. Підвищується відносна вологість
повітря, зменшується випаровування води з ґрунту на міжсмугових полях, а
також надходження сухих і перегрітих мас повітря в період суховіїв.
Полезахисні лісонасадження є постійно діючим фактором щодо
снігозатримання та рівномірного його розподілу на поверхні полів, що
захищає озимі посіви від вимерзання.
Смуги продувної конструкції відзначаються тим, що у нижній (приземній)
частині вертикального поздовжнього їх профілю є суцільний просвіт. Це в
основному смуги з густокронних порід без чагарникового підліска й
узлісся або з низьким підліском, який не досягає до нижньої частини крон
дерев, через що між ними залишаються просвіти достатнього розміру. Смуги
ажурної конструкції, як правило, створюють з однієї деревної породи.
На землях зі схилом понад 10 усі полезахисні лісосмуги по довгих межах
полів повинні бути водорегулювальними і розміщуватися впоперек схилу або
під допустимим нерозмиваючим схилом. Водорегулювальні лісосмуги є
багатофункціональними. Вони виконують функції із зниження розмиваючої
енергії стоків талих і зливових вод, зарегулювання стоку на схилах,
снігозатримання, нагромадження ґрунтової вологи, поліпшення мікроклімату
на полях, захисту ґрунтів від дефляції, а рослинності від посух і
суховіїв. Водорегулювальні лісосмуги повинні мати ажурну або продувну
конструкцію з обов’язковою наявністю низькорослих чагарникових
насаджень. Для зарегулювання поверхневого стоку на примережевих схилах
залежно від їхньої довжини, улогованості, гідрокліматичних та інших
особливостей застосовують систему водорегулювальних (стокорегулювальних)
лісосмуг. Відстань між ними встановлюють з урахуванням їхнього впливу на
процеси формування поверхневого стоку талих і дощових вод на прилеглих
полях, допустимих нерозмиваючих швидкостей водних потоків, ступеня
улогованості схилу й форми його профілю, схилу та шорстості поверхні,
інтенсивності атмосферних опадів.
Оптимальні параметри системи водорегулювальних лісонасаджень
обґрунтовують у техно-робочому проекті протиерозійних заходів в ув’язці
з проектом внутрішньогосподарського землеустрою або у його рамках.
Розміщення водорегулювальних і вітроломних лісосмуг та інших
лісонасаджень визначають при розробці протиерозійної організації
території.
Створення суцільних та куртинних лісонасаджень із деревночагарникових
порід на сильноеродованих і сильнодефльованих земельних ділянках із
змитим, розмитим і видутим ґрунтовим покривом, на пісках та інших
деградованих непродуктивних землях забезпечує захист їх від водної й
вітрової ерозій та природне оздоровлення і відновлення родючості,
зменшення негативного впливу на навколишнє природне середовище. До таких
насаджень належать також прияружні й прибалкові лісосмуги. Куртинні
лісонасадження створюють також на пасовищах для відпочинку в них худоби.
Затримання лісонасадженнями і поглинання стічних вод, що надходять із
вищерозташованих полів та інших земельних ділянок, зумовлюється ступенем
розпилення стоку і характером надходження води у насадження та
інфільтраційною властивістю ґрунту. Важливу роль при цьому відіграє
пухка лісова підстилка, яка зберігає на високому рівні максимальну
водопроникність лісового ґрунту. Лісонасадження є також акумуляторами
твердого стоку, а прибережні смуги і фільтрами, що запобігають замуленню
та забрудненню їх шкідливими реагентами. Для посилення протиерозійної
дії лісосмуг в деяких випадках їх поєднують із будівництвом
гідротехнічних земельних протиерозійних споруд типу валів-канав.
Для забезпечення найвищої протиерозійної та господарської ефективності
полезахисних лісосмуг потрібно постійно наглядати за їхнім станом і
своєчасно проводити рубки догляду, щоб вони мали продувну чи ажурну
конструкцію та необхідну кількість низькорослих чагарникових порід.
Створення системи захисних лісонасаджень завжди позитивно позначається
на структурі агроландшафту і його екологічному стані. Лісові насадження
ефективно впливають на вітровий режим, снігозатримання, захист ґрунтів
від дефляції, формування мікроклімату. Під лісовою рослинністю не
розвивається ерозія, волога, що стікає по схилу, перехоплюється лісовою
підстилкою, поповнюючи запаси ґрунтових та підгрунтових вод, які живлять
річки, озера і є важливим ресурсом поповнення питної води для населення.
На заліснених територіях створюються кращі умови для життєдіяльності
дикої флори і фауни та безпечного проживання диких птахів і тварин.
Протиерозійні гідротехнічні споруди. Протиерозійні гідротехнічні споруди
належать до ґрунтозахисних заходів постійної дії з тривалим терміном
окупності. Залежно від їхнього призначення протиерозійні гідротехнічні
споруди класифікують таким чином:
Водозатримувальні земляні споруди: а) вали-канави; б) вали-тераси; в)
загати по улоговинах.
Водовідвідні та водонапрямні земляні споруди: а) вали-канави; б)
вали-тераси; в) вали-дороги; г) нагірні канави; ґ) вали-розпилювачі.
Водоскидні споруди: а) лотки-швидкотоки; б) перепади; в) шахтні
водоскиди; г) консольні водоскиди.
Донні споруди: а) загати; б) напівзагати; в) донні перепади.
Нагромаджувачі рідинного і твердого стоків: а) вали-лимани; б)
протиерозійні стави.
Найширше в Україні використовують протиерозійні гідротехнічні земляні
споруди. Вони є невід’ємною частиною контурно-меліоративної організації
території в умовах складного рельєфу. Це пов’язано з необхідністю, у
комплексі з іншими протиерозійними заходами, запобігання змиву й розмиву
ґрунту, зарегулювання та безпечного скидання надлишку талих і дощових
вод, а також із потребою фіксації на місцевості контурних меж
сівозмінних масивів, меж полів та робочих ділянок.
Протиерозійні гідротехнічні споруди за різними показниками поділяють на
такі:
За агротехнологічними: вали-тераси з обома оброблюваними схилами,
вали-тераси з верхнім оброблюваним і нижнім крутим схилами, останні
утримують під постійним залуженням; вали-дороги; вали-канави;
вали-лимани.
За водорегулювальними ознаками: водовідвідні вали (з аварійним скидом
стоку понад 10% забезпеченості); вали розпилювачі; комбіновані вали.
За поздовжнім профілем і способом розміщення на місцевості: вали
постійної висоти; із ступінчастими змінами верхньої відмітки гребеня
валу; паралельні, прямолінійні, комбіновані, непаралельні, переривчасті.
За способом спорудження. Наорні вали із використанням лемішно полицевих
плугів і перемішуванням орного шару з підорним. Такі вали доцільно
застосовувати на полях із глибоким гумусовим горизонтом на схилах
крутістю 2–30 при висоті валів до 0,6 м з пологими схилами.
Складніші протиерозійні гідротехнічні споруди використовують для
безпечного скидання максимальних стоків талих і дощових вод
розрахункової забезпеченості й гасіння надлишку енергії потоку в
нижньому б’єфі та за спорудами, а також для створення гребель ставів і
водойм. Для затримання твердого стоку та виположування улоговин на них
упоперек створу створюють каскад валів. Після їх замулення створюють
нові, і так до бажаного виположування улоговин.
Місце розташування протиерозійних гідротехнічних споруд визначають
проектами землеустрою з контурно-меліоративною організацією території, а
їхнє будівництво — за локальними техноробочими проектами. Ефективність
комплексу створених гідротехнічних протиерозійних споруд забезпечується
при постійному нагляді за ними після проходження паводка талих вод та
після кожної зливи й своєчасному проведенні експлуатаційних і ремонтних
робіт.
Заходи щодо запобігання замуленню та забрудненню річок і водойм
Важливу роль як завершального етапу в загальному комплексі щодо
зарегулювання і використання місцевого стоку відіграють стави і водойми.
Крім господарського призначення (зрошення, риборозведення), стави,
зменшуючи базис ерозії, затримуючи стік талих і зливових вод,
запобігають зростанню ярів та донним розмивам тальвегів балок, виносу
твердого стоку в річки.
Для забезпечення фільтрації стоків і затримання твердих його часток та
звільнення від продуктів ерозії на прибережних земельних ділянках
створюють кольматуючі лісосмуги або смуги із посівів багаторічних трав.
Прибережні захисні смуги встановлюють по обидва боки берегів річок і
навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) завширшки:
для малих річок, струмків і потічок, а також ставів площею менше 3 га —
50 м;
для середніх річок, водойм, а також ставів площею понад 3 га — 25 м.
Якщо крутість схилів перевищує 30, мінімальна ширина прибережної
захисної смуги подвоюється.
Правовий режим використання земель прибережних захисних смуг визначений
у Водному кодексі України.
4.6.7. Сприяння життєдіяльності дикої фауни.
Система заходів щодо захисту ґрунтів від водної ерозії відіграє
позитивну роль у забезпеченні життєдіяльності дикої фауни. Полезахисні,
прияружні, прибалкові та прибережні лісосмуги, суцільні й куртинні
лісонасадження є місцем проживання або перебування, гніздування і
розмноження диких птахів та тварин. Введення у лісонасадження ягідних і
плодових насаджень доповнює їхню кормову базу. Протиерозійні стави це —
місце проживання диких водяних тварин та сезонного перебування і
гніздування перелітних водоплавних птахів.
Проведення снігозатримання сприяє зменшенню промерзання ґрунту, що
позитивно впливає на життєдіяльність у ґрунтовому покриві
мікроорганізмів та інших видів фауни, що в ньому проживають. Цьому також
сприяє і запобігання протиерозійними заходами змиву, розмиву й видуванню
ґрунтового шару, чим підтримується збереження та поліпшення фізичних і
хімічних його властивостей.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
