.

Аналіз соціально-економічного районування України. Концепція регіональної політики України (реферат)

Язык:
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1 3081
Скачать документ

Реферат на тему:

Аналіз соціально-економічного районування України. Концепція
регіональної політики України

ПЛАН

1. Аналіз схем соціально-економічного районування України ХІХ-ХХ ст.:
теоретико-методологічний аспект.

а) районування України в прфцях українських та російських вчених кінця
ХІХ –початку ХХ ст.;

б) районування України С.Рудницького;

в)соціально-економічне районування України В. Садовського.

2. Місце України в економічному районуванні Радянського Союзу.

3. Новітні схеми соціально-економічного районування України: В.А.
Поповкіна, Ф.Д. Заставного. М.М. Паламарчука, О.І. Шаблія, М.Д. Пістуна,
В.М. Гузєєва, С.І. Дорогунцова, П.О. Масляка.

4. Стратегія розвитку регіонів.

З пізнавальною метою географ і статистик К.І. Арсеньєв поділяв Росію на
10 “просторів’ (1818), з яких два – в межах України: Карпатський і
Степовий. При цьому враховувались подібність губерній за кліматом,
якістю земель і розвитком промисловості.

П.П. Семенов-Тян-Шанський в межах України (1880) виділив три “області” –
Південно-Західна, Малоросійська, Новоросійська. Дещо пізніше, в 1911
р.,в праці “Торгівля і промисловість Європейської Росії по районах” він
виділив 3 смуги – Південну гірнопромислову, Південну хліботоргівельну та
Південно-Західну землеробну.

С.А. Рудницький також серйозно ставився до проблем районування. Відомі
його практичні вислови щодо районування України Госпланом СССР.

В районотворенні визначальну роль відводив містам “невеликим огородним
містам і містам з передмістями тип, який би творив сильне, активне,
здорове неселення і давав би можливість гармонійного розвитку духовної
сторони і індивідуальні якості”.

Щодо районування Госплану РСФСР, то за ним Україна ділилась на:1)
Південно-західну область; 2) Південна гірничопромислова область.

Формування і виділення таких великих регіонів Рудницький визнавав
анахронізмом, який не мав фізикогеографічних, ні антропогеографічного
обгрунтування. Поділ не губернії також не відповідав потребам
тогочасного Українського суспільства. Практично правильним він визнавав
виділення округів, що формувались на основі природних та антропогенових
критеріїв і рівності кількості населення – 300-600 тис. осіб в окрузі.

На основі історико-географічного принципу С.Рудницький поділив Україну
на Правобережну, Лівобережну і Південну.

Проблема економічного районування України знайшла своє відображення і в
творчій спадщині В. Садовського.

У працях “Районізація України”(1931),”Спроба районування України”(1931),
“Нариси економіки Українських земель”(1935). В. Садовський зробив аналіз
районувань дореволюційних і післяреволюційних часів. Так, було
охарактеризовано праці К. Арсеньєва, А. Єрмолова, П.
Семенова-Тян-Шанського, Д. Менделеєва, а з пореволюційних – П. Фоміна,
І. Александрова, м. Гуревича. Всі вони характеризували українські райони
з всеросійської чи всесоюзної (практично також всеросійської) точки
зору.

В. Садовський критично ставиться до спроб районізації України,
здійснених держпланом РСФСР у 1921 р., за яким Україна була поділена на
два великі райони – Південно-Західний (хліборобський) і Південний
(гірничопромисловий) на основі виробничого принципу “спеціалізації” у
всеросійському масштабі. “Поділ України на дві економічні області
політично оформлені в повноправні краєві виконкоми перш за все означав
би ліквідацію України, як республіки, що було б при даній політичній
кон’юктурі виявом політичної короткозорості і найбільшою політичною
помилкою. Поділ України на дві економічні області означав би роз’єднання
між західною, переважно селянською частиною України з промисловістю та
сільськогосподарській сировині і східною, пролетарською з індустрією на
промисловій сировині, що так само мусить бути визнано недоцільним”.

У своїх працях з районування В.Садовський врахував приналежність
українських земель до різних держав. Закарпаття розглядається як окремий
регіон (тогочасна територія Чехословаччини). Підрумунську Україну В.
Садовський членує на Українську Бесарабію та Українську Буковину.
Підпольську територію членували на : волино-польський та галицький.
Найбільш диференційованою є територія “підсовєтської” України, де В.
Садовський виділяв чотири райони: поліський, правобережний лісостеповий,
лівобережний лісостеповий, степовий (таким чином було зроблено
природно-господарську регіоналізацію України).

У 80-х рр. Нашого століття О.Т. Діброва вперше здійснює
внутріреспубліканське районування в результаті чого він виділяє шість
районів:

– Донбас (Донецька, Луганська обл.);

– Промислове Придніпров’я (Дніпропетровська; Запорізька обл.);

– Північно-Східний (Полтавська, Сумська, Харківська обл.);

– Центральний (Вінницька, Житомирська, Київська, Кіровоградська,
Черкаська, Чернігівська, Хмельницька);

– Західний (Волинська, Закрпатська, Івано-Франківська, Львівська,
Рівненська, Тернопільська та Чернівецька)

– Причорномор’я (Одеська. Миколаївська, Херсонська, АР Крим).

Останніми роками з’явились численні пропозиції щодо нового економічного
і соціально-економічного районування. Вони опубліковані у монографіях,
підручниках, навчальних посібниках, журналах, тезах доповідей, у проекті
“Концепції державної регіональної економічної політики”. Ці пропозиції
фігурують за різними назвами: еклномічне районування,
природно-господарське районування, соціально-економічне районування. В
усіх випадках райони виступають як інтегровані соціально-економічні
утворення. Тому вважається правомірним далі оперувати спільними
поняттями: “соціально-економічний район”, “соціально-економічне
районування”.

Так, Я.М. Маринич вичленовує 9 соціально-економічних районів (схема 1990
р.):

1) Донбас (Луганська, Донецька обл.):

2) Промислове Придніпров’я (Дніпропетровська, Запорізька обл.);

3) Українські Карпати (Закарпатська, Івано-Франківська, Чернівецька
області і гірська частина Львівської області);

4) Лівобережне Придніпров’я (Полтавська, Сумська, Харківська обл.);

5) Київське Придніпров’я (Житомирська, Київська, Черкаська, Чернігівська
обл.);

6) АР Крим;

7) Західне Полісся (Волинська, Рівненська, рівнинна частина Львівської
обл.);

8) Поділля (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька обл.);

9) Причорномор’я (Кіровоградська, Миколаївська, Одеська, Херсонська
обл.).

Історико-генетичного принципу дотримується в своєму районуванні В.А.
Поковкій (1993), виділяючи 10 соціально-економічних районів:

1) Донбас – Луганська, Донецька обл.;

2) Катеринославське Придніпров’я – Дніпропетровська, Запорозька обл.;

3) Слобідська Україна – Харківська, Сумська, Полтавська обл.;

4) Київське Полісся – Київська, Чернігівська, Житомирська обл.;

5) Волинське Полісся – Рівненська, Волинська обл.;

6) Українські Карпати – Львівська, Івано-Франківська, Закарпатська,
Чернівецька обл.;

7) Поділля – Вінницька, Хмельницька, Тернопільська обл.;

8) Середнє Подніпров’я – Черкаська, Кіровоградська обл.;

9) Північне Причорномор’я – Одеська, Миколаївська, Херсонська обл.;

10) АР Крим.

Професор О.І. Шаблій в межах України на основі населеного пункту, як
ядра районотворення, виділив шість соціально-економічних районів:

1) Західний – Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Волинська,
Рівненська, Тернопільська, Хмельницька обл.;

2) Центральний – Київська, Житомирська, Чернігівська, Вінницька,
Черкаська;

3) Північно-Східний – Сумська, Харківська, Полтавська обл.;

4) Південний – Одеська, Миколаївська, Херсонська, АР Крим;

5) Східний – Донецька, Луганська обл.;

6) Центрально-Східний – Кіровоградська, Запорізька, Дніпропетровська
обл.

Групування цих районів проведено з врахуванням впливу таких факторів як
географічне розташування, природний, історичний, демоетнічний,
соціальний, культурно-духовний,екістичний (розселенський), економічний,
екологічний. Водночас відбувається групування районів за ознаками
(континентальність – приморскість; Лісостеп і Полісся – Степ;
гористість, вологий клімат – гористість, сухий клімат; старозаселені та
давно освоєні території – території нового заселення та господарського
розвитку особливостей конкретних умов. Розробка стратегії розвитку
соціально-економічних районів вимагає значних за обсягом
науково-дослідних робіт, результати яких можуть стати науковими основами
Державної програми соціально-економічного розвитку регіону.

По-дев’ять соціально-економічних районів виділяють М.Д. Пістун, Ф.Д.
Заставний:

1) Волинський (Волинська, Рівненська обл.);

2) Донецький (Донецька, Луганська обл.);

3) Карпатський (Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська,
Чернівецька);

4) Київський (Житомирська, Київська, Чернігівська);

5) Північно-Східний (Полтавська, Сумська, Харківська);

6) Подільський (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька);

7) Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька);

8) Причорноморський ( Одеська, Миколаївська, Херсонська, АР Крим);

9) Центральний (Кіровоградська, Черкаська).

Соціально-економічний розвиток районів повинен відбуватись на основі
науково обґрунтованої регіональної політики, яку слід розглядати як
необхідну і надзвичайно важливу складову загальнодержавної політики.
Отже, вона повинна бути тісно пов’язана зі стратегічними напрямками
розвитку національного господарського комплексу.

Найважливішим стратегічним завданням розвитку національногосподарського
комплексу у найближчій перспективі є виведення України з кризи і
формування реальних джерел економічного піднесення. Вирішення цих
завдань залежить від досконалості регіональної політики. Від неї
залежить вирішення таких завдань, як розбудова держави, створення
єдиного соціально-економічного простору України, побудова ефективного
функціонуючого національногосподарського комплексу, досягнення
повноцінного розвитку регіонів, інтеграція національногосподарського
комплексу України з іншими економічними комплексами в міжнародному
соціально-економічному просторі. Вказані проблеми є відображення окремих
аспектів регіональної політики.

Сьогодні існує багато варіантів вирішення проблем регіонального
розвитку, які зводяться до розв’язання питань взаємовідносин регіонів з
центром. Але загальноприйнятої стратегії розвитку регіонів на сьогодні
немає. При цьому спостерігається відсутність розуміння не тільки
важливості стратегії розвитку регіонів, але і її змісту.

Стратегія розвитку регіонів – це набір таких установок, правил і
законів, якими повинні керуватись, з однієї сторони, державні структури,
з іншої – регіональні. Якщо немає розробленої стратегії розвитку
регіонів, то по суті, не можна говорити про здійснення регіональної
політики в державі.

Стратегія розвитку регіонів – надзвичайно специфічна категорія
регіональної економіки: її змістом є не якась одна негайна дія із
заздалегідь відомим точно результатом, а напрямок дій і процесів, що
повинен забезпечувати ріст і зміцнення позицій господарського комплексу
регіону. Стратегія розвитку регіону повинна бути використана для
розробки стратегічних проектів методом пошуку, суть якого полягає у
виборі тих чи інших можливостей для соціально-економічного розвитку
регіону. При цьому, як тільки досягається ціль, тобто очікуваний
результат, стратегія повинна корегуватись. Можуть скластись умови, за
яких стратегію доцільно докорінно змінити. Стратегія розвитку регіонів
значною мірою визначає характер регіоналізації: поділ країни на райони
певної величини, вибір центру регіону, визначення особливостей
взаємовідносин між регіонами та центром, З іншої сторони, прийнята
регіоналізація країни зумовлює певні рамки у розробці стратегії розвитку
регіонів. Стратегія розвитку регіонів повинна бути узгоджена з
стратегією розвитку держави.

Стратегія розвитку кожного соціально-економічного району повинна
формуватись на основі реалізації тих чи інших принципів регіональної
політики, які дають можливість створити відповідні умови для
життєдіяльності населення на певній території на конкретний (даний чи
прогнозний) період, і це є головні напрямки розвитку продуктивних сил.
Принципи регіональної політики розробляються в рамках стратегії
соціально-економічного розвитку держави. Кожен з них повинен відображати
проблеми розвитку суспільства; мати в своїй основі закономірність,
торкатись крупної проблеми, а також служити інструментом вирішення
стратегічних завдань регіонального розвитку. Принципи регіонального
розвитку відносяться до області політики.

Сукупність регіональних принципів стратегічного значення формують
просторовий аспект стратегії – геостратегію. В даний час дуже важливо
визначити стратегічні регіональні принципи, тобто стратегічні принципи
розвитку кожного соціально-економічного району в рамках національної
стратегії розвитку держави.

В “Пояснювальній записці до проекту Концепції регіональної політики в
Україні і Основних напрямів розвитку регіонів України” зазначається, що
стратегія регіональної політики полягає у тому, щоб органічно поєднати
інтереси держави і регіонів, створити умови для раціонального
використання місцевих ресурсів та особливостей природно-виробничого
потенціалу з метою найефективнішого розвитку продуктивних сил. Слід
констатувати, що національна стратегія розвитку України повинна також
передбачати розв’язання трьох наступних надзвичайно важливих проблем.

1. Розбудова державності і формування національногосподарського
комплексу України.

2. Розробка ефективної внутрішньодержавної стратегії, тобто визначення
шляхів повноцінного розвитку регіонів України.

3. Інтеграція національногосподарського комплексу з національними
комплексами сусідніх держав і світовою економікою.

Отже, стратегія розвитку економічного району повинна базуватись на
наступних принципах:

1. Трансформація структур господарських комплексів соціально-економічних
комплексів з метою досягнення відповідності їх потенціалам їх територій.

2. Інтеграція господарських комплексів економічних районів в єдиний
національний господарський комплекс України.

3. Послідовне покращення екологічної ситуації в регіонах. Зменшення
соціальної напруги в регіонах.

5. Формування якісно нових взаємовідносин між державою і регіонами на
взаємовигідних умовах.

Названі принципи в кожному з регіонів повинні реалізовуватись виходячи з
урахування.

Література:

Андрейцев Ю.І. Екологічна експертиза, право та практика. – К.: 1998,
230 с.

Бахмачук Ю.А. Доповідь про забезпечення народогосподарського комплексу
водою і стан водних ресурсів. – Львів: 2000, 58 с.

Білявський Г.О. Основи загальної екології. – К.: 1999, 154 с.

Водний кодекс України.

Ворнов А. К. Навколишнє середовище та розвиток. – Харків: 1998, 243 с.

Друзь В.Л. Методичні засади еколого-географічних досліджень річкових
систем. – Рівне: 2000, 139 с.

Махортов Ю.А. Эколого-экономические проблемы использования земельных
угодий. – Луганск: 1999, 140 с.

Музика О.Л. Проблеми використання водних ресурсів України. – К.: 2000,
352 с.

Постанова Верховної Ради України Про основні напрями державної політики
України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та
забезпечення екологічної безпеки.

Пропозиції Держводгоспу до проекту програми діяльності Кабінету
Міністрів України.

Семенченко П.М. Практика экономического регулирования и охраны
окружающей среды /Приаз. гос. техн. ун-т. – Донецк: 1997, 143 с.

Старченко В.Я. Проблеми і перспективи розвитку водних ресурсів К.: 1998,
108 с.

Похожие документы
Обсуждение
    Заказать реферат
    UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019