Зовнішня політика Гетьманщини в останні роки життя Богдана Хмельницького

HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

РЕФЕРАТ

на тему:

«Зовнішня політика Гетьманщини

в останні роки життя Богдана Хмельницького»

ПЛАН

Вступ

1. Літньо-осіння кампанія 1655 р. та її зовнішньополітичні аспекти.
Наслідки Віленського перемир’я 1656 р.

2. Внутрішня та зовнішня політика Б.Хмельницького в останні роки його
життя

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Історія всіх народів має свої доленосні повороти. Для французів — доба
краху Бастилії та наполеонівських війн (1789-1815), для іспанців —
Реконкіста та великі географічні відкриття XIV-XV століть, для німців —
доба Бісмарка та об’єднання Німеччини (1871), для американців —
«Бостонське чаювання» та ухвалення Конституції (1773-1793). Що ж було
історичним «рубіконом» для України? Жодна подія, жодний народний вчинок
і жодний національний герой не залишив такого яскравого сліду в
українській історичній пам’яті, як гетьман Богдан Хмельницький.

Зовнішньополітична діяльність Богдана Хмельницького – це ще один
надзвичайно виграшний штрих до його політичного портрету.

Дипломатична активність гетьмана не може не дивувати своєю масштабністю
і багатовекторністю. Не маючи у своєму розпорядженні налагодженої
системи зовнішньополітичних зносин, підготовлених належним чином
дипломатичних кадрів, успадкованих від попередників партнерських блоків
і союзів, він дуже швидко спромігся створити розгалужену й ефективну
дипломатичну мережу, запровадити в життя самодостатню концепцію
української міжнародної політики та впродовж тривалого часу успішно її
реалізовувати. Польський історик Л.Кубаля не без захвату писав, що,
“здається, не було й дня, щоб Богдан не приймав іноземних послів,
дипломатичних агентів, кур’єрів і посланців, або не виряджав своїх”.

Гетьман чітко уловив тенденцію розвитку тогочасної Центрально-Східної
Європи і збагнув, що утвердження українського народу в якості політичної
нації можливе лише за умови проведення надзвичайно активної зовнішньої
політики.

Доба гетьмана Б.Хмельницького була яскравим проявом філігранної
української дипломатії з її надзусиллями утвердити Україну у
балто-чорноморському геополітичному просторі як супердержаву.

Цікавим є дослідження зовнішньої політики Гетьманщини в останні роки
життя Богдана Хмельницького.

1. Літньо-осіння кампанія 1655 р. та її зовнішньополітичні аспекти.
Наслідки Віленського перемир’я 1656 р.

Весна 1655 р. принесла цілий ряд доволі обнадійливих знаків на
зовнішньополітичній арені, які дозволяли сподіватися на перехоплення
гетьманом Богданом Хмельницьким стратегічної ініціативи.

Насамперед, на початку квітня з українських земель нарешті виходять
татарські орди. Слідом за цим розпочинається планомірне витіснення
польських залог із Брацлавщини. Уведені за наказом гетьмана українські
полки Івана Богуна та Михайла Зеленського вже на середину травня стають
повноправними господарями цього краю.

Для того, аби на майбутнє уникнути подібних польсько-кримських виступів,
Хмельницький пробує налагодити стосунки з кримською елітою зацікавленою
співпрацею з Україною, та активно розвиває турецький напрям зовнішньої
політики Гетьманату. Тут йому вдається знову всерйоз обговорити проблему
можливого прийняття Україною протекції турецького султана, уряд Магомета
IV з ентузіазмом сприймає пропозиції української сторони і віддає наказ
кримському хану утриматися від агресивних дій, скерованих проти Війська
Запорозького.

Великі сподівання в українських правлячих колах викликає повідомлення
про оголошення шведським королем Карлом Х Густавом війни польському
королю. Усвідомлюючи всі переваги комбінованого удару по Речі Посполитій
з півночі шведською армією та зі сходу — українською, Хмельницький
виряджає посольство до Швеції, пропонуючи військову співпрацю королю.

Одночасно в Україну прибуває російське військо під командою воєводи
В.Бутурліна і на початку липня 1655 р. Богдан Хмельницький розпочинає
спільний з ним похід на західноукраїнські землі. Спершу війська
спрямовуються на оволодіння осереддя Західного Поділля — Кам’янецької
фортеці. У середині серпня Кам’янець-Подільський береться в облогу, але
саме тоді від Карла Х прибуває посол, який передає гетьману запрошення
до спільних дій проти Яна ІІ Казимира.

На початку вересня Хмельницький знімає війська з облоги Кам’янця та
спрямовує їх у напрямку Львова. На марші вони оволодівають
Скалою-Подільскою, Ягельницею, Чортковом, Теребовлею, Тернополем,
Підгайцями, Бережанами, Бузьком та іншими містами регіону. З 25 вересня
розпочинається чергова облога українськими військами Львова. З-під стін
міста український гетьман і російський воєвода виряджають експедиційний
корпус на чолі з миргородським полковником Г.Лесницьким та воєводою
Г.Ромодановським до Городка, де з військами стояв С.Потоцький. Марш
виявився досить успішним і 29 вересня коронні війська були розбиті.

Для короля Речі Посполитої вісті з-під Городка мали стати надзвичайно
важким випробуванням, адже на той час армія Потоцького залишалася чи не
єдиною боєздатною частиною Корони Польської. Справа в тому, що шведський
король на середину осені 1655 р. досяг неймовірних успіхів на польських
теренах. Перед шведськими військами впала Варшава і вони загрожували
Кракову. Деморалізована коронна армія відступала, а польська шляхта
масово складала присягу вірності Карлу Х.

Такими ж значними були й успіхи Хмельницького. Намагаючись поширити свій
вплив на усі етнічно українські землі, гетьман вирядив із-під Львова
війська далі на захід. Їм вдалося оволодіти Ярославом, Краснобродом,
Томашувом, Любліном, Яворовом, Любачовом та іншими. Українські козаки
стояли на Віслі та Сяні, а в деяких місцях просунулися й далі.

Після цього цілком реальною виглядала перспектива створення соборної
Української держави під зверхністю козацького гетьмана. Саме так
розцінювало ситуацію й українське керівництво. Генеральний писар Війська
Запорозького, або як його називали іноземні джерела, канцлер України,
Іван Виговський заявляв: “доки козацька шабля зайшла, доти мусить бути
козацьке панування”.

Проте подальший розвиток міжнародних процесів перекреслює ці сподівання.
Насамперед проти утвердження козаків на західноукраїнських землях
виступає шведський король, у котрого запаморочилася голова від здобутих
вражаючих успіхів і він вважаючи, що справу вже зроблено, дивися на
землі Речі Посполитої як на власні володіння. Не було єдності в гетьмана
і з російською стороною. Бутурлін прагнув до того, аби звільнені від
влади польського короля землі переходили під зверхність царя, а цього,
зрозуміло, не міг допустити український гетьман. Крім того, усвідомивши
небезпеку повного розгрому польського короля та встановлення над Річчю
Посполитою влади шведського монарха, з Криму вийшли в Україну орди
Мехмед-Гірея. І хоч останній не демонстрував прагнення вести війну з
козаками, перебування орди в тилу українського війська, зрозуміло,
вельми непокоїло Хмельницького.

Враховуючи переплетіння такого клубка зовнішньополітичних проблем, на
початку листопада 1655 р. українське керівництво було змушене знову
відмовитися від намірів включення до козацької держави
західноукраїнського регіону та вивести війська в Наддніпрянщину.

На марші українська та російська армії неподалік Заложців й Озерни були
атаковані татарськими ордами. Щоправда, бойові дії не набули масштабних
розмірів. Як українська, так і кримська сторона не демонстрували
особливого бажання воювати. В інтересах обох було завершити справу
мирною угодою. Її й було укладено 22 листопада 1655 р. під Озерною.

Озернянська угода передбачала припинення українсько-кримської
конфронтації, відновлення колишнього братерства та надання в разі
потреби однією стороною другій військової допомоги.

Вражаючі перемоги, здобуті Швецією у війні з Річчю Посполитою, викликали
велике занепокоєння у Москві. Адже Шведське королівство, так само як і
Польсько-Литовська держава, було одним з головних суперників Росії на
півночі Європи. Суттєве зміцнення позицій шведського короля не лише
ставило під сумнів здобуті російськими військами землі на теренах
Великого князівства Литовського, а й могло стати непереборною перешкодою
на шляху досягнення одного з головних пріоритетів тогочасної російської
політики — здобуття виходу до Балтійського моря. А тому вже із зими 1656
р. уряд Олексія Михайловича обговорює плани війни зі Швецію.

Для того, аби не воювати на два фронти, московські політики вирішують
форсувати процес замирення з польським королем. Зважаючи на
катастрофічність положення Яна Казимира, котрий був змушений наприкінці
1655 р. навіть втікати за межі своєї держави, в Саксонію, офіційна
Варшава з готовністю сприймає московські пропозиції.

Принципово іншою була реакція українського керівництва. Як пам’ятаємо,
договір з Москвою для гетьманського уряду був важливим у контексті
отримання від царя військової допомоги в боротьбі з польським королем і
Річчю Посполитою. Відмова ж царя від продовження цієї боротьби
перекреслювала плани гетьмана.

Упродовж літа – початку осені 1656 р. Хмельницький намагається відмовити
царський уряд від замирення з Яном Казимиром. Переконує його в тому, що
полякам мир потрібний лише для того, аби зібрати сили та впоратися зі
шведами, коли ж це завдання буде досягнуто, вони невідмінно відмовляться
від виконання взятих перед царем зобов’язань. Звертає гетьман також
увагу своїх партнерів і на небезпеку початку війни з Швецією за умови
незавершення протистояння з Короною Польською [1, c.25-26].

Втім, усі застереження Хмельницького виявляються марними. Наприкінці
травня уряд Олексія Михайловича, не заручившись підтримкою жодного із
союзників та не уклавши вигідного договору з Річчю Посполитою, оголошує
війну Швеції. Слідом за цим московське керівництво допускається ще
однієї вкрай серйозної помилки. Розпочинаючи мирні переговори з
комісарами польського короля в селищі Нємєжі, поблизу Вільно, російська
делегація погоджується з вимогами останніх щодо недопущення за стіл
переговорів української делегації на чолі з Романом Гапоненком.

Поведінка російських дипломатів страшенно обурила українську делегацію.
Будучи позбавленою отримувати інформацію про хід перемовин із перших
уст, козаки послуговуються тією, що її надавали члени польської
делегації. Останні ж, поруч із правдивими свідченнями, свідомо
домішували такі повідомлення, які подавали російську сторону у вкрай
невигідному світлі.

На переговорах дебатуються питання повернення козацької України під
владу польського короля, обмеження козацької території границями,
визначеними Білоцерківським договором 1651 р. тощо. Зрозуміло, що навіть
за умови відсутності прийнятих з цих питань постанов — переговори
завершилися лише підписанням перемир’я, а не повноправного мирного
договору — вже сама їх постановка викликала обурення діями московського
керівництва в гетьмана та старшини.

Отримавши повідомлення про недопущення української делегації за стіл
переговорів у Нємєжі, а згодом — і про укладене росіянами з поляками
Віленське перемир’я, гетьман Хмельницький розцінює їх як зраду царем
інтересів України. У Чигирині скликаються старшинські наради, на яких
гетьман уперше говорить про необхідність розірвання стосунків з Москвою
та пошуку нових зовнішньополітичних партнерів. Після отримання гетьманом
і старшиною від російського посла Авраама Лопухіна відомостей про хід
переговорів у Нємєжі, прийняті там ухвали та запевнень щодо відсутності
в царя намірів відступатися від України на користь польського короля,
інцидент вдається дещо нівелювати. Тепер Хмельницький вже не говорить
про потребу негайного розриву з Москвою. Втім, питання створення
альтернативної московській зовнішньополітичної комбінації залишається в
силі.

2. Внутрішня та зовнішня політика Б.Хмельницького

в останні роки його життя

????????I? ?????????

IooooiiiaaOOOOOOOOOOOOOOO

—

§°?ooooooocccoooooooooooooooo

—

ральній Європі антипольської коаліції в складі протестантських Швеції,
Трансільванії та Бранденбургу, до яких примикали також православні
Молдавія та Валахія, й литовські кальвіністи, що співпрацювали з Карлом
Х Густавом. Зусиллями передовсім Карла Х та Д’єрдя ІІ Ракоці у грудні
1656 р. в місті Радноті було укладено союзний трактат, яким передбачався
розподіл земель Речі Посполитої між союзниками та зникнення
Польсько-Литовської держави з політичної карти Європи.

Великі сподівання учасники коаліції покладали на те, що до них
долучиться й гетьман Хмельницький. Причому, шведський король, зазнавши
перших поразок на польських землях та занепокоєний оголошенням йому
війни російським царем, значно пом’якшив свою позицію у стосунках з
українською стороною, визнавав її за рівноправного партнера та
демонстрував готовність вести переговори за прилучення до козацької
України західноукраїнських земель, на які претендував його союзник
трансільванський князь.

Наприкінці 1656 — початку 1657 р. гетьманський уряд активно
консультується з учасниками Раднотської коаліції, щоправда, певним
гальмом виступають саме згадані вище територіальні суперечності.
Старшинська рада напередодні початку переговорів з послом шведського
короля приймає ухвалу такого змісту: “не вступати в жодні переговори з
королем, допоки не визнає за ними права на всю стару Україну або
Роксоланію, де є грецька віра та існує їхня мова аж до Вісли”. Втім,
наприкінці року укладається союзна угода з Трансільванією, а також
спостерігається помітний прогрес на переговорах з представниками
шведського короля.

Результатом зближення України з членами Раднотської коаліції стає похід
українського війська на землі Речі Посполитої, що розпочався в січні
1657 р. Спочатку з України вирушив 10 тисячний кінний корпус під
командою наказного гетьмана Антона Ждановича, згодом до нього
приєдналися полки Івана Богуна. Внаслідок чого загальна чисельність
задіяних військ склала 18–20 тис. вояків.

На території Речі Посполитої українська армія об’єдналася з військами
трансільванського князя та рушила в напрямку Кракова. Після взяття
давньої польської столиці українсько-трансільванські війська об’єдналися
зі шведами і спільними зусиллями 19 червня 1657 р. здобули Варшаву.

Похід українського війська переконливо продемонстрував небажання
гетьмана Хмельницького йти у фарватері московської політики, нехтуючи
власними цілями та завданнями. Адже військовий похід на польські землі
аж ніяк не відповідав прийнятим під Вільно російсько-польським
домовленостям про припинення бойових дій.

Протягом лише першої половини 1657 р. Україну відвідало п’ять посольств
Олексія Михайловича, керівники яких ставили перед Хмельницьким питання
про припинення походу А.Ждановича, відмову від переговорів з
представниками трансільванського князя та шведського короля та, взагалі,
узгодження своєї зовнішньої політики з офіційним курсом Москви на
міжнародній арені.

Крім невдоволення зовнішньополітичним курсом гетьманського уряду
претензії російської сторони в цей час також стосувалися питання
залучення українських фінансів до царської скарбниці, введення до
найважливіших зі стратегічного боку українських міст (Ніжина,
Переяслава, Чернігова) російських військових залог на чолі з царськими
воєводами, виділення в Україні земельних наділів, з яких могли б себе
утримувати московські стрільці, що несли службу в Києві.

У вельми складну проблему українсько-російських взаємин виливається
питання територіальної суперечки за землі Південно-Східної Білорусі. Як
уже відзначалося, вступ на білоруські землі козацького війська
І.Золотаренка спричинює процеси масового покозачення місцевого населення
та становлення на цих теренах козацького устрою, поширення козацького
присуду та козацької моделі соціально-економічних відносин. На перших
порах, коли існувала гостра потреба в поповненні військ, які б вели
боротьбу з литовською армією, царський уряд не заважав Золотаренку в
такий спосіб нарощувати потужність свого війська. Докорінних змін
ситуація зазнає з кінця 1655 – початку 1656 р., коли Москва бере курс на
згортання війни з Річчю Посполитою. За цих умов відпадає потреба у
військовій присутності українського козацтва на Білорусі та, водночас,
стає очевидним той факт, що своє перебування тут козацька старшина
використала для того, аби закріпити цей регіон за Українською державою.

Коли восени 1655 р. при облозі Старого Бихова зазнає смертельного
поранення наказний сіверський гетьман, полковник ніжинський Іван
Золотаренко, на його місце Хмельницький присилає свого зятя, полковника
Івана Нечая, причому за ним закріплюється посада не наказного гетьмана,
а білоруського полковника.

Справді, на той час на білоруських землях існувала мережа козацьких
сотень — Могилевська, Чауська, Горська, Заболотська, Рогозинська,
Слизька, Пропойська, Заозерська, Чичерська та інші. Під контролем
козацької адміністрації перебували всі найважливіші стратегічні пункти
регіону.

Приєднання ж Верхнього Подніпров’я до Української держави, як
справедливо зауважували І.Крип’якевич, О.Терлецький та В.Горобець,
сприяло не лише територіальному зростанню підвладної гетьману території,
а й забезпечувало цілий ряд стратегічних переваг. Так, у
військово-політичному сенсі дозволяло б підтримувати контакти зі
шведським королем, а в господарському — сприяло розвитку торгівлі з
прибалтійським регіоном. А тому незважаючи на наполегливі вимоги
офіційної Москви спочатку обмежити масштаби козацького проникнення на
Білорусь, а згодом і повного виведення козаків з цього регіону,
Хмельницький усіляко уникає цього.

Так само негативною була відповідь гетьмана й на інші вимоги уряду
Олексія Михайловича, в тому числі й щодо виконання накинутих українській
делегації на переговорах у Москві в березні 1654 р. положень про
надходження податків з України до царської скарбниці та звітування щодо
напрямів і змісту зовнішньополітичної діяльності Чигирина.

Перенесення воєнних операцій за межі України та більш-менш сприятлива
зовнішньополітична кон’юнктура, що на короткий час склалася, дозволяє
Хмельницькому активно зайнятися розбудовою державної структури,
зміцненням гетьманської влади. У контексті вирішення останнього гетьман
реанімує свої плани щодо впровадження в Україні спадкового гетьманату,
усвідомлюючи, що гострої політичної боротьби за гетьманську булаву, яка
може розпочатися після його смерті, незміцніла будівля козацької
державності може не витримати. Цього разу, після передчасної смерті
старшого сина Тимоша в 1653 р., свої монархічні задуми пов’язує з
молодшим сином — Юрієм.

Відчуваючи наближення смерті, Богдан домагається від вищої козацької
старшини визнання Юрія своїм спадкоємцем. Відповідна ухвала приймається
скликаною гетьманом старшинською радою. Одночасно Хмельницький прагне
легітимізувати такий порядок передачі влади санкцією царя та
московського патріарха. Зондується грунт і щодо можливого підтвердження
законності цієї акції польським королем (переговори з цього приводу
велись у Чигирині з посланцем короля С.-К.Беньовським).

На словах усі, до кого звертався гетьман, висловлювали підтримку його
планам. Однак, насправді кожен сподівався, що після його смерті, як
висловився посол царя Федір Бутурлін у червні 1657 р., “буде тому слову
відміна”. Московське керівництво сподівалося, що все буде у волі
московського монарха — “кого ти, великий государ, пожалуєш, той і буде”.
Уряд Речі Посполитої сподівався, що зі сходженням з історичної арени
бунтівного гетьмана, взяты реванш за втрачене в роки революції. Вища
козацька старшина, відчувши принаду реальної влади, не бажала
поступатися своїм правом обирати козацького зверхника чи претендувати
самій на цей високий уряд, а тому лише через побоювання важкої руки
Богдана склала присягу його синові. Навіть шведський посол
Г.Лілієнкрона, одним з перших від імені свого короля привітавши Юрія як
спадкоємця батькової влади, реально проаналізувавши розклад політичних
сил у Війську Запорозькому, усвідомлював неминучість перегляду цього
рішення.

16 (6) серпня 1657 р. гетьман Війська Запорозького, творець Української
держави Богдан (Зиновій) Хмельницький після тривалої хвороби помер. Його
смерть не лише обірвала нехарактерне для козацької традиції беззмінне,
майже десятилітнє гетьманування цієї непересічної особистості, а й стала
певною рубіжною віхою в історії розвитку Української революції та
історії Української держави.

Висновки

Отже, зовнішня політика Гетьманщини в останні роки життя Б.Хмельницький
характеризується тим, що гетьман пробує налагодити стосунки з кримською
елітою зацікавленою співпрацею з Україною, та активно розвиває турецький
напрям зовнішньої політики Гетьманату. Враховуючи переплетіння такого
клубка зовнішньополітичних проблем, на початку листопада 1655 р.
українське керівництво було змушене знову відмовитися від намірів
включення до козацької держави західноукраїнського регіону та вивести
війська в Наддніпрянщину.

Упродовж літа – початку осені 1656 р. Хмельницький намагається відмовити
царський уряд від замирення з Яном Казимиром. Отримавши повідомлення про
недопущення української делегації за стіл переговорів у Нємєжі, а згодом
— і про укладене росіянами з поляками Віленське перемир’я, гетьман
Хмельницький розцінює їх як зраду царем інтересів України. У Чигирині
скликаються старшинські наради, на яких гетьман уперше говорить про
необхідність розірвання стосунків з Москвою та пошуку нових
зовнішньополітичних партнерів.

Після отримання гетьманом і старшиною від російського посла Авраама
Лопухіна відомостей про хід переговорів у Нємєжі, прийняті там ухвали та
запевнень щодо відсутності в царя намірів відступатися від України на
користь польського короля, інцидент вдається дещо нівелювати.
Результатом зближення України з членами Раднотської коаліції стає похід
українського війська на землі Речі Посполитої, що розпочався в січні
1657 р.

Похід українського війська переконливо продемонстрував небажання
гетьмана Хмельницького йти у фарватері московської політики, нехтуючи
власними цілями та завданнями.

У вельми складну проблему українсько-російських взаємин виливається
питання територіальної суперечки за землі Південно-Східної Білорусі.

Список використаної літератури

Багалій Д.І. Історія Слобідської України. – Харків, 1993. – С. 25-26.

Грушевський М.С. Історія України Руси: В одинадцяти томах, дванадцяти
книгах. -Т.8. – К., 1995. – С. 273-280.

Джеджула Ю. Таємна війна Богдана Хмельницького.- Київ: Молодь, 1995.-224
с.

Дорошенко Д.І. Хмельниччина в історіографії. Причини повстання. Особа
Богдана Хмельницького // Нарис історії України. – Львів, 1991. – С. 243.

Замлинський В. Богдан Хмельницький // Володарі гетьманської булави.
Історичні портрети. – К., 1995. – С. 176.

Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т. Т.2.- Київ: Либідь,
1992.- 608 с.

Смолій В. Степанков В. Богдан Хмельницький. Хроніка життя та
діяльності.- Київ: Наукова думка, 1994.- 264 с.

Смолій В.А., Степанков В.С. Богдан Хмельницький. – К., 1995. – С. 598.

Стороженко І.С. Битва на Жовтих Водах // Український історичний журнал.
– 1995. – № 5. – С. 118-119.

Стороженко І.С. Богдан Хмельницький і воєнне мистецтво у Визвольній
війні українського народу середини XVII століття. – Дніпропетровськ,
1996. – С. 202-210.

Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків: У 3-х т. – Т.2. – Львів,
1991. – С. 159.

Янчук О. Дипломатія Богдана Хмельницького // Чорноморські новини.-
2000.- 20 січ.

PAGE

PAGE 11

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter