HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

РЕФЕРАТ

на тему:

“Значення наукових досліджень для становлення та розвитку української
етнографії та вітчизняної історичної науки В.Шухевича та В.Гнатюка”

ПЛАН

Вступ

1. Внесок Володимира Шухевича у етнографію та громадське життя

2. Володимир Гнатюк і українська етнографічна наука кінця ХІХ – початку
ХХ століття

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Новий етап розвитку української етнографії розпочався щойно в 90–х рр.
ХІХ ст. завдяки діяльності Наукового Товариства ім. Шевченка. Українська
етнографія у цей час сформувалася як самостійна наука, дослідники стали
керуватися загальноприйнятими в європейській науці вимогами, фахово
вивчати побут і традиційну культуру народу, його діалекти, жанри усної
народної творчості, звичаї і обряди, духовні цінності.

Покоління етнографів кінця ХІХ – початку ХХ ст., працюючи в складних
політичних умовах, зуміло зібрати, записати й опрацювати численні
унікальні відомості про народні  знання, звичаї і повір’я, які не
втратили своєї вартості і сьогодні. Етнографи цього періоду зуміли 
охопити своїми дослідженнями майже всі регіони України, всі ділянки
народної культури, жанри і різновиди народної творчості, провести
класифікацію зібраних матеріалів за їх функціональним призначенням в
побуті, під порівняльним кутом зору виявити їх інваріантність,
загальнонаціональні  та локальні етнографічні риси, аналогії з певними
компонентами культур інших народів. Завдяки зусиллям вчених українська
етнографія посіла вагоме місце в колі народознавчих наук європейських
народів.

Особливу роль у той час у розгортанні етнографічних досліджень і
розвитку науки відіграли такі дослідники як Володимир Шухевич та
Володимир Гнатюк.

Визначний український етнограф, фольклорист, публіцист, педагог,
культурно-освітній і громадський діяч, дійсний член Наукового товариства
ім.Т.Шевченка Володимир Шухевич відомий як дослідник культури і побуту
гуцулів. Він був близьким знайомим І.Франка, М.Коцюбинського, М.Лисенка,
М.Павлика, О.Маковея та інших діячів української культури.

Ще за життя В.Шухевича було опубліковано ряд статей про його
культурно-громадську, педагогічну, редакторську та етнографічну
діяльність. Його п’ятитомну працю „Гуцульщина» високо оцінили вітчизняні
й зарубіжні діячі науки і культури.

1. Внесок Володимира Шухевича у етнографію

та громадське життя

Вивчати Гуцульщину почав 1873 року, подорожуючи Карпатами. Він полюбив
цей мальовничий край, його жителів і так захопився тутешнім побутом,
оригінальним мистецтвом і фольклором, що покинув ботанічні дослідження і
з головою поринув у вивчення його духовної і матеріальної культури.
Щоліта виїздить у гуцульські села, а найбільше до Космача і Яворова.

У 1909 році в Стрию відбулася перша хліборобська виставка, яку
організував місцевий Господарсько-молочарський союз. В.Шухевич був
членом її журі. Були тут представлені експонати з Гуцульщини: ткацькі й
килимарські вироби з Криворівні, Косова, Печеніжина, різьба на дереві й
металі Шкрібляків із Яворова, І.Семенюка — з Печеніжина, М.Мегединюка —
з Річки, гуцульський одяг, модель гуцульської хати роботи О.Лучки з
Уторопів. Експонувалися тут тканини, ґердани, церковні ікони,
етнографічні фотографії з Покуття і Гуцульщини.

На виставці домашнього промислу в Коломиї (21 — 30 вересня 1912) був
окремий відділ із колекції В.Шухевича, де, крім уже згаданих експонатів,
були писанки, кераміка та його праці про Гуцульщину. Виставку й участь у
ній В.Шухевича, який давав фахові пояснення, високо оцінила тогочасна
преса.

Володимир Шухевич стояв біля колиски музеїв Галичини і плідно працював
із ними. В 1873 році у Львові створено промисловий музей, членом ради
якого з 1880 до 1890 року був В.Шухевич.

Особливо велика заслуга етнографа у створенні й розбудові Музею
Наукового товариства імені Шевченка. Він розробив проект етнографічного
відділу, а також входив до складу комісії, що очолила збирацько-пошукову
роботу. Чимало цінних речей для музею придбали І.Франко, В.Гнатюк,
Ф.Вовк, Ф.Колесса, О.Роздольський, Б.Заклинський, Л.Гарматій, А.Онищук.
Завдяки Шухевичу музей придбав оригінальну різьбу Юрія Шкрібляка та його
синів Василя й Миколи, М.Мегединюка й І.Семенюка, гончарські вироби
О.Бахматюка і П.Кошака, твори гуцульських мосяжників, предмети народного
одягу, зброї, інструменти та інвентар побуту із Голов, Довгополя,
Криворівні, Космача, Печеніжина, Розток, Яворова, Зелениці та інших сіл.
Але, на жаль, більшість цих експонатів пропала в роки Першої світової
війни.

На основі зібраних на Гуцульщині матеріалів вчений підготував
повідомлення „Діалект і вірування гуцулів» для Археологічного з’їзду в
Києві 1899 року, але на знак протесту проти дискримінації української
мови на з’їзді вчені Галичини не взяли участі в його роботі, а свої
реферати опублікували в „Записках НТШ».

Згодом В.Шухевич обнародував ще декілька статей про гуцульські танці,
народні музичні інструменти, писанки. Але найбільшим результатом його
багаторічної етнографічної праці була п’ятитомна монографія
„Гуцульщина», видана в 1899 — 1908 роках Науковим товариством імені
Шевченка у Львові і надрукована в чотирьох томах. Музей Дзєдушицьких
видав монографію (1902 — 1908) польською мовою.

Володимир Шухевич майже виключно на основі власних багаторічних
спостережень детально описав матеріальну і духовну культуру галицьких
гуцулів.

У передмові до цієї праці він писав, що подає у ній „усе те, що сам
бачив, чув, зібрав або списав», що його праця є самостійна, бо з інших
публікацій про гуцулів, крім праці Р.Кайндля про буковинських гуцулів,
не знайшов таких, на які можна було б опертися. У листі до Івана Франка
В.Шухевич зазначав, що подає тільки факти з життя гуцулів, а не свої
особисті погляди на те чи інше описуване явище.

„Гуцульщина» В.Шухевича – вершина його дослідницької роботи.

Перший том „Гуцульщини», який редагував І.Франко за рекомендацією
О.Колесси, був опублікований накладом Наукового товариства імені
Шевченка під назвою „Матеріали до українсько-руської етнології». Виданнє
етнографічної комісії за редакцією Ф.Вовка, т.ІІ. Гуцульщииа. — Львів. —
1899. Складається том з восьми розділів: фізіографічний, етнологічний,
статистичний огляди, гуцульське село, оседок, ноша, церква, харч.

Перший розділ — це фізико-географічна і геологічна характеристика
Галицької частини Гуцульщини: ріки, озера, клімат, рослинний і тваринний
світ, корисні копалини.

В розділі „Огляд етнологічний» автор дає загальну характеристику
гуцулів, звертаючи увагу на їх архаїчні риси в культурі й побуті.
Наводить різні припущення, щодо походження назви „гуцул» без свого
ставлення до них. Від себе тільки подав пояснення гуцула-провідника
туристів про те, що колись гуцулами називали коней, а відтак стали
називати людей. Правда, В.Шухевич допустився неправильного твердження,
що „гуцул» — поняття недавнього походження, бо. як відомо, це слово
зустрічається ще в документах XVI століття.

Отже, другий том складається з матеріалів, що їх етнограф зібрав у 1900
— 1901 роках, а також тих, що надіслали йому О.Волянський, Л.Гарматій,
Т.Киселевський, І.Попель, Я.Окуневський.

У ньому розповідається про різноманітні заняття гуцулів і їхні домашні
промисли, подано ілюстрації знарядь праці.

Через малопридатну для ріллі землю гуцули мало займаються землеробством,
однак у них чимало знарядь та вірувань, пов’язаних з обробітком грунту.

Окремий підрозділ присвячений сінокосам. І це цілком закономірно, бо від
заготівлі сіна залежить добробут гуцула. Розповідаючи про сінокоси,
косіння трави, сушіння її та складання в стоги, перенесення чи
перевезення сіна, автор звертає увагу на так звані толоки.

У третьому томі праці В.Шухевича описано обряди і родинні звичаї, танці,
музичні інструменти. Тут же вміщені тексти пісень. Матеріали про весілля
допоміг записати М.Колцуняк.

Шлюб у гуцулів був не лише потребою створення сім’ї, але й засобом для
одержання матеріальної вигоди. При виборі подружньої пари виняткове
значення мав соціальний стан. Весілля за звичаєм мало тривати п’ять днів
і потребувало значних коштів, але через вбогість воно нерідко
відбувалося за один день.

Для четвертого тому „Гуцульщини», як і для попередніх, В.Шухевич
частково одержував матеріали від своїх кореспондентів Ю.Амброзяка,
О.Волянського, Л.Гарматія, П.Дудєка. Та вчений користувався не тільки
надісланими йому етнографічними матеріалами, але час від часу сам
виїздив їх записувати. Так, у 1902 році під час Різдвяних свят побував у
Космачі, Брустурах, Шешорах та інших селах, де записав на фонограф
звичаї і обряди, яких дотримуються гуцули під час зимових свят, та
сфотографував колядників, водохреще тощо. Записи робив від найбільш
обізнаних селян Ю.Соломійчука, М.Мегединюка, І.Грешшяка, П.Палійчука,
М.Гутинюка.

У п’ятому томі, що вийшов за кошти Т.Дідушицького 1908 року, вміщені
народні загадки, приказки, перекази, вірування про рослин і звірів,
матеріали про народну медицину, словник незрозумілих термінів з
поясненнями. На жаль, Ф.Вовк відмовився дати для цього тому свої
антропологічні дослідження про гуцулів, чим хотів звершити свою
монографію В.Шухевич.

Сучасники високо оцінили роботу В.Шухевича. Іван Франко у статті „Огляд
праць над етнографією Галичини в XIX ст.» писав, що „…виробляться
збирачі нового типу, такі як Іван Колесса, Осип Роздольський, Володимир
Гнатюк, Володимир Шухевич, що, обіймаючи широкі наукові горизонти,
рівночасно стараються вичерпати запас етнографічних фактів у певній
околиці… Володимир Шухевич звертає головну увагу на вистудіювання
Гуцульщини з кожного погляду і являється головним впорядчиком
етнографічного відділу на крайовій виставці 1894 р…».

У статті „Українсько-руська література і наука в 1899 році» великий
Каменяр відзначав, що про вартість праці В.Шухевича найкраще свідчить
те, що вона ще в рукописі була перекладена на польську мову.

Згодом (1902 р.) І.Франко пише німецькою мовою розгорнуту рецензію на
три томи „Гуцульщини», що вийшли на той час із друку. Ця праця, на думку
рецензента, має більше описовий, ніж науковий характер, бо в ній
відсутній аналіз описуваних явищ, не вказано праці інших етнографів,
нема аналогії, а отже, не зроблено правильних висновків, наприклад, що
характерне для гуцулів, а що — для всього українського народу, в чому
відмінність гуцулів від бойків. Не зважаючи на ці зауваження, І.Франко
дав у цілому позитивну оцінку видання.

Позитивно оцінив монографію В.Шухевича й австрійський історик та
етнограф Р.Кайндль (1866 — 1930), який теж займався вивченням
Гуцульщини, але в основному, буковинської. Правда, він твердив, що
В.Шухевич його наслідував, з чим автор „Гуцульщини» не погоджувався.

На появу монографії В.Шухевича схвально відгукнулися в пресі польські
дослідники О.Мединський та Мокловський. В Англії теж зацікавилися працею
про гуцулів. На засіданні етнографічного товариства в Лондоні (17 січня
1905) професор Гатнер зреферував „Гуцульщину», а педагог М-Гудзон
ілюстрував його виклад фотографіями, які надіслав В.Шухевич.

Свідченням популярності праці „Гуцульщина» є звертання до її автора
вчених, культурно-освітніх діячів України, Росії, Франції, Англії,
Чехії, Словаччини з проханням надіслати їм книгу.

„Гуцульщина» Володимира Шухевича користувалася популярністю і серед
простого народу. Культурно-громадська діячка, дружина священика з
Космача К.Лисинецька в одному з листів повідомляла автора: „Жодна книжка
так не курсувала по селу, як ті книжки о Гуцульщині. Формально рвуться
над ними. Вже кілька неділь мандрує по селу, що один принесе, то вже три
ждут. щоб їм дати».

2. Володимир Гнатюк і українська етнографічна наука

кінця ХІХ – початку ХХ століття

Особливу роль у той час у розгортанні етнографічних досліджень і
розвитку науки відіграв Володимир Гнатюк. Він був автором багатьох
програм етнографічних експедицій, залучав до участі в дослідженнях
матеріальної і духовної культури кращих представників інтелігенції
регіонів, підтримував творчі контакти з вченими зарубіжних країн,
активно переносив методику їхньої праці в практику етнографів України.
Вчений особисто здійснював важливі і актуальні дослідження на теренах
Галичини, Закарпаття, Буковини, частково в Наддніпрянській Україні.
Особливого резонансу набули його праці про етнодемографічну ситуацію на
українсько-словацькому та українсько-угорському пограниччях, про духовне
життя українців Закарпаття, про обряди карпатських етнографічних груп.
Будучи одним з перших українських етнографів-професіоналів, він виробив
теоретичні засади записування і публікації фольклорно-етнографічних
матеріалів. Важливе значення мала його організаторська діяльність у
Науковому Товаристві ім. Шевченка.

Новаторська організаційна та дослідницька праця Володимира Гнатюка в
галузі етнографічної науки доволі швидко привернула до себе увагу
провідних українських учених, отримавши їх високу оцінку.

V

h

¦

?

»

(

*

,

>

B

T

V

¤

¦

?

??J?H?H?????країнської етнографічної науки дали ще за життя вченого
І.Франко та М.Грушевський. Сучасники В. Гнатюка подали достовірну
інформацію про творчі задуми етнографа, розуміння ним суспільного
значення народознавчих студій. Вони наголошували на великій науковій
вартості Гнатюкових праць, його вмінні звертати увагу на мало
досліджені, або зовсім не досліджені теми.

Наукова спадщина В. Гнатюка привертала увагу багатьох дослідників. У
статті Л. Білецького, присвяченій 50-річчю з дня народження В. Гнатюка,
подано загальну характеристику етнографічної діяльності вченого,
узагальнено ставлення до нього зарубіжних учених, зокрема, видатного
чеського академіка Іржі Полівки, чеського славіста Франтішека Пастрнека,
російського академіка Олексія Соболевського та ін.

В. Гнатюк був редактором найповажніших видань Товариства. Ще навчаючись
у Львівському університеті, він реферував етнографічну літературу на
сторінках “Записок НТШ”, а пізніше писав уже власні етнографічні статті.
У 1895 р. у НТШ було засновано окрему серію для публікування
етнографічних матеріалів під назвою “Етнографічний збірник”. Перші два
томи, як вказував В.Гнатюк, вийшли під редакцією М. Грушевського, в
дійсності ж перший том зредагував І. Франко, другий – він же і В.
Гнатюк. На сторінках цього видання були опубліковані  розвідки В.
Гнатюка про лірників, а також збірка лірницьких пісень і молитов. Згодом
В. Гнатюк став членом редакційного комітету “Етнографічного збірника”,
завдяки його праці були опубліковані монументальні зібрання зразків
фольклорних та етнографічних матеріалів. Окрім редагування
“Етнографічного збірника” В. Гнатюк працював у редакції заснованого з
ініціативи Ф. Вовка періодичного видання “ Матеріали до
українсько-руської етнології”, він відредагував сім томів збірника.

Важливою сторінкою видавничо-редакційної діяльності В. Гнатюка була його
участь у виданні “Літературно-Наукового Вісника”. За спогадами В.
Гнатюка, у 1898 р. НТШ вирішило припинити видавництво тижневика “Зоря”,
перетворивши часопис на  “Літературно-науковий вісник”. У цьому виданні
друкувалися художні твори, історичні дослідження, оглядові статті.
Завдяки архівним матеріалам дисертанту вдалося визначити широке коло
редакційних обов’язків В. Гнатюка,        його листування з авторами,
наповнення редакційного портфеля, тобто відбір матеріалів до друку,
власне редагування, ведення розділу “Хроніка і бібліографія”.

4 лютого 1914 р. В. Гнатюк був призначений відповідальним редактором
серійного видання “Записки НТШ”, в яких опублікував чимало рецензій,
статей, заміток різнопланової тематики. У 1899 р. вчений зініціював і
брав активну участь у заснуванні “Русько-Української Видавничої Спілки”.
У “Спілці” В. Гнатюк виконував значний обсяг організаційної і
редакційної роботи. За його участю як редактора, перекладача і автора
побачило світ майже 140 різнопланових книжок, оформлених у три серії. В
одній з них – “Літературно-науковій бібліотеці” виходили переважно
переклади класиків світової літератури, до багатьох з яких В. Гнатюк
писав передмови. Вчений брав активну участь у обговоренні численних
етнографічних досліджень на засіданнях Етнографічної комісії. В центрі
уваги В. Гнатюка завжди були проблеми становлення українського народу.
Він повсякчасно відстоював права українців на вільний розвиток мови,
культури, науки. В. Гнатюку належить головна роль в організації наукових
конференцій, з’їздів, семінарів присвячених обговоренню актуальних
проблем української етнографічної науки.

Великими надбаннями НТШ, на думку В. Гнатюка, були бібліотека та музей
Товариства. На загальному засіданні секцій і комісій НТШ 12 грудня 1900
р. В. Гнатюка було обрано до складу комісії зі збору матеріалів для
етнографічного музею. Щоб збагатити колекцію музею, І. Франко разом з В.
Гнатюком написали звернення, в якому просили українську громадськість
дарувати музеєві предмети народної культури. Ці звернення були фактично
першими науково-методичними посібниками щодо збору пам’яток культури. В.
Гнатюк у бібліотеці НТШ розгорнув діяльність з налагодження обміну
літературою з багатьма видавництвами Австрії, Росії та низки
європейських країн. Завдяки наполегливій праці В. Гнатюка Етнографічна
комісія досягла вагомих результатів, що сприяло розвитку етнографічної
науки на Україні.

Як учений–етнолог, В. Гнатюк вніс чимало нового у вивчення особливостей
побуту і матеріальної культури українців. Він досліджував побут і
заняття селян, традиційне землеробство і тваринництво, кулінарію,
ремесла й промисли, одяг, архітектуру тощо. І хоч етнографічним
дослідженням В. Гнатюк не приділяв стільки уваги як фольклорним, все ж
він уважав, що знання етнографічних матеріалів допомагає і вивченню
фольклору. Об’єктом його зацікавлень були культура і побут бойків,
лемків та гуцулів,  народна культура населення Карпат, низинного
Закарпаття, Східної Словаччини, Угорщини, Румунії, Сербії та Воєводини.
Зібраний на цих теренах матеріал дав змогу дослідникові простежити
етнодемографічні процеси в регіоні, а особливо на південно-західному
українському етнічному пограниччі. Наслідком шести експедицій у
Закарпаття, здійснених упродовж 1895-1903 рр., стало видання шеститомної
праці “Етнографічні матеріали з Угорської Русі”. Учений написав низку
спеціальних досліджень, які й досі залишаються дуже важливим джерелом
для вивчення етнографії Закарпаття, Бачки та Банату.

В. Гнатюк проводив чималу дослідницьку експедиційну і збирацьку роботу
на Закарпатті, налагодивши добрі стосунки з закарпатською інтелігенцією.
Відомий учений сподівався, що, незважаючи на відокремлення закарпатських
українців від більшості українського народу, вони в майбутньому
позбудуться соціальних і національних утисків і досягнуть повного
розуміння власної національної самобутності. Запорукою цього на його
думку, було глибоке відчуття широким народним загалом своєї руськості
(українства), спільність християнської віри і обряду (православного та
греко-католицького), господарські та культурні зв’язки Закарпаття з
Галичиною та Наддніпрянською Україною, що попри всі політичні причини не
були втраченими, а навпаки на початку ХХ ст. набирали сили. Провідною
для етнографа завжди була ідея етнічної єдності України.

Доводячи приналежність населення Закарпаття до українського народу, В.
Гнатюк вносив тим самим свій вклад у справу політичної і культурної
консолідації української нації в переддень її великих визвольних
змагань. Безсумнівним є те, що наукові праці В. Гнатюка про матеріальну
і духовну культуру населення, етнодемографічні процеси в краю склали
собою важливий аргумент вирішення питання про державну приналежність
Закарпаття, яке було прийняте у складних міжнародних умовах 1945 р.

Упродовж багатьох років В.Гнатюк активно вивчав і популяризував духовну
культуру українців. Він зосереджував найбільшу увагу на збиранні
матеріалів про народні звичаї, обряди, вірування. Дослідження в цей час
звичаїв та обрядів було новим напрямом у науці. Вивчаючи народну
обрядовість на високому науковому рівні, В. Гнатюк, долучився до
популяризації української етнографічної науки.

З притаманною йому чіткістю й послідовністю вчений досліджував весільні
обряди. У вивченні шлюбної обрядовості він широко застосовував
порівняльний метод, а умовою аналізу явищ вважав багатство
фактологічного матеріалу. Аналізував внутрішній механізм шлюбно-сімейних
відносин, зупинявся на соціально-економічному становищі сім’ї, сімейній
культурі. Питанням шлюбної обрядовості був присвячений збірник
“Українські весільні обряди й звичаї” впорядкований В. Гнатюком,
опублікований у 1919 р. у “Матеріалах української етнології”.

Висновки

Отже, В.Гнатюк був автором багатьох програм етнографічних експедицій,
залучав до участі в дослідженнях матеріальної і духовної культури кращих
представників інтелігенції регіонів, підтримував творчі контакти з
вченими зарубіжних країн, активно переносив методику їхньої праці в
практику етнографів України. Вчений особисто здійснював важливі і
актуальні дослідження на теренах Галичини, Закарпаття, Буковини,
частково в Наддніпрянській Україні. Особливого резонансу набули його
праці про етнодемографічну ситуацію на українсько-словацькому та
українсько-угорському пограниччях, про духовне життя українців
Закарпаття, про обряди карпатських етнографічних груп. Будучи одним з
перших українських етнографів-професіоналів, він виробив теоретичні
засади записування і публікації фольклорно-етнографічних матеріалів.
Важливе значення мала його організаторська діяльність у Науковому
Товаристві ім. Шевченка.

Науковий доробок В. Гнатюка в галузі фольклору та етнології становить
понад 300 наукових статей і монографій. За збірку “Народні оповідання
про опришків” Петербурзька Академія наук 1913 р. присудила йому премію
О.Котляревського.

В. Гнатюк підтримував творчі зв’язки з видатними вченими і науковими
товариствами багатьох країн Європи. Ці його зусилля служили справі
популяризації науки і культури України у світі. З’ясовано взаємини В.
Гнатюка з І. Франком, Ф. Вовком, М. Грушевським.

В сфері наукової діяльності особливою є заслуга В. Гнатюка у дослідженні
території, що в громадсько-політичній та науковій літературі ХІХ ст.
окреслювалась як Угорська Русь (територія, заселена українцями, що до
1918 р. входила до складу Угорщини). Серед українських вчених, які в
кінці ХІХ – на початку ХХ ст. писали про Угорську Русь, В.Гнатюку
належить провідне місце. Його дослідження народної культури угорських
українців позначені істотними результатами. Вчений багато зробив для
того, щоб довести, що закарпатські русини – це українське населення, для
цього він дуже наполегливо вивчав історію розселення українців в
Австро-Угорській імперії, їх матеріальну культуру, народну творчість,
мову, літературу. За результатами шести наукових експедицій в Угорську
Русь було видано шість томів “Етнографічних матеріалів з Угорської
Руси”.

В.Гнатюк виявив себе як знавець і плідний дослідник побуту і
матеріальної культури українців. Значний вклад вніс вчений у вивчення
духовної культури українців. Особливо великою була його увага до
збирання матеріалів про народні звичаї, обряди, вірування, до праць про
традиційні знання, способи лікування, морально-етичні норми, на які він
писав ґрунтовні рецензії. Дослідження  звичаїв та обрядів було для того
часу новим напрямком у науковому світі.

Незважаючи на окремі недоліки, на які вказували І.Франко, В.Гнатюк та
інші дослідники, праця В.Шухевича “Гуцульщина” має велике пізнавальне
значення. Жоден з етнографів, що займався вивченням Гуцульщини. не зміг
так детально і всебічно описати матеріальну і духовну культуру гуцулів,
як це зробив В.Шухевич. Праця В.Шухевича й досі єдина і найповніша, в
якій вперше детально і об’єктивно висвітлено матеріальну культуру
гуцулів. До неї звертаються українські вчені, які продовжують вивчати і
розвивати цю тему.

На думку дослідника Філарета Колесси, «пісенні новотвори, зібрані
В.Гнатюком (ЗНТШ, L, LII з 1902-1903р. і В.Шухевичем (Гуцульщина, III. —
Матеріали до української етнології, V, 1902), дають дуже цінний матеріал
для досліду сеї найновішої фази, в яку ввійшла вже українська людова
творчість. Се пісні, що постають уже за наших часів, так сказати б, на
наших очах, так що часом можемо зібрати автентичні відомості не лише про
основну подію, місцевість та обставини, серед яких зложено дану пісню;
подекуди подибуємо в самих піснях навіть натяки на авторів, а бодай
сферу, з якої вони вийшли».

У 1902 р. виходить з друку праця Володимира Шухевича «Гуцульщина», де
вміщено зразки пісень-хронік, мелодії яких розшифрував Ф.Колесса. Зразки
цього жанру подано у розділах «Співанки», «Жовнярські співанки» (за
тематикою), та найбільше їх у «Поетичних оповіданнях». Вже у назві
останньої з цих рубрик закладено принцип епічності, за яким В.Шухевич
уклав фольклорні зразки. Тематика цих поетичних новин переважно
стосується опришківського руху та надзвичайних подій з родинного життя.
У цьому збірнику укладач подає назву, записану на Гуцульщині — «велика
гуцулка», яка зумовлена обсягом ліро-епічної розповіді. Загалом видання
В.Шухевича стало особливо цінним, оскільки фольклористи отримали фахово
записаний матеріал для досліджень.

Список використаної літератури

Діяльність В. Гнатюка в НТШ // Наукові зошити історичного факультету
Львівського державного університету ім. І. Франка: Збірник наукових
праць. – Львів, 1999. – Вип. 2. – С. 90-92.

Етнокультурні паралелі українців і словаків Закарпаття у висвітленні В.
Гнатюка // Етнічна історія народів Європи. – К., 1999. – Вип. 1. –  С.
5-8.

Наукова співпраця В. Гнатюка з українськими та зарубіжними вченими //
Наукові зошити історичного факультету Львівського державного
університету ім. І. Франка: Збірник наукових праць. – Львів, 2001. –
Вип. 4. – С. 354-362.

Іван Франко в житті і творчості В. Гнатюка // Народознавчі зошити –
Львів, 2001. – № 3. – С. 470-478.

Шухевич В. Гуцульщина. – Львів, 1997.

PAGE

PAGE 16

Похожие записи