HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com –
рефератний сайт №1 в Україні!

Реферати, контрольні роботи, курсові та дипломні роботи з 70-ти
напрямків. БЕЗКОШТОВНО!

РЕФЕРАТ

на тему:

“Життя і творчість В.Сухомлинського”

ПЛАН

Вступ

1. Біографічні відомості В.А.Сухомлинського

2. Гуманістичне відношення до дитини в системі В.Сухомлинського

3. Виховання людських потреб за педагогічною системою В.Сухомлинського

4. Наукові знання і знання людські в педагогічній системі
В.Сухомлинського

5. Трудове виховання – як складова педагогічної системи В.Сухомлинського

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Видатний український педагог В. Сухомлинський (1918—1970) досліджував
проблеми теорії та методики виховання дітей у школі й сім’ї, всебічного
розвитку особистості учня, педагогічної майстерності. Його перу належать
наукові й публіцистичні праці, в яких він ділиться власним досвідом,
педагогічними роздумами.

Творчість Сухомлинського з кожним роком залучає все більшу пильну увагу
світової наукової і педагогічної громадськості як у нашій країні, так і
за кордоном. І це не випадково. Розроблена ним гуманістична педагогічна
система не тільки збагатила педагогічну науку новаторськими ідеями і
положеннями, внесла вклад як у теорію, так і в практику освіти і
виховання, але і склала значний, революційний етап у розвитку
вітчизняної педагогічної думки, в першу чергу це стосується гуманізації
навчання та виховання.

Особливу увагу В.Сухомлинський приділяє школі як осередку культури.
Проте цю роль, на його думку, вона може виконати лише за умови, що в її
діяльності пануватимуть чотири культи: Батьківщини, Людини, Матері й
рідного Слова.

Педагогічну спадщину великого педагога пронизує ідея проектування
людини. Для того щоб педагогіка виконувала таку функцію, вона має
спиратися на психологічні знання, відійти від емпіричних узагальнень, у
досягненні цілей навчання й виховання використовувати ціле покладання,
моделювання, технологію активного перетворення педагогічної дійсності.
Головною метою, якої має прагнути виховання, є всебічний розвиток
особистості. Його можна досягти залученням її до різних видів
діяльності, постійним і планомірним формуванням пізнавальних здібностей.

Важливим напрямом усебічного розвитку особистості, який необхідно
враховувати при її проектуванні, є розумове виховання. В. Сухомлинський
вважав, що розумове виховання потрібне людині не тільки для праці, а й
для повноцінного духовного життя. Бути розумним повинен і математик, і
тракторист. Тому в процесі навчання дітей треба спонукати до самостійної
пізнавальної діяльності, до самоосвіти. Цю роботу слід починати з малих
літ, формуючи в дітей допитливість, тоді навчання для них не стане
тягарем. На його думку, дитина не може бути щасливою в школі, якщо їй
там погано. Одна з його фундаментальних ідей звучить так: навчання
повинно бути радісною працею.

1. Біографічні відомості В.А.Сухомлинського

Зовні біографія В.А.Сухомлинського мало чим відрізняється від біографій
багатьох його однолітків і сучасників. Народився Василь Олександрович 28
вересня 1918 року в селі Василівці на Херсонщині (тепер Кіровоградська
область). Тут пройшли його дитинство і юність.

Батько Сухомлинського був селянин, орач, тесля. Діти його, усі четверо
молодих Сухомлинських — три брати і сестра — стали вчителями, усі
викладали рідну українську мову і літературу. Влітку 1933 року мати
проводила молодшого сина Василя в Кременчук. Спочатку Сухомлинський
подався було в медичний технікум, але незабаром пішов відтіля, надійшов
на робітфак, достроково закінчив його і був прийнятий у педагогічний
інститут. На денному відділенні учився Сухомлинський всього два роки, у
1935 р., 17 років від роду, він став учителем заочної школи недалеко від
рідного села. Перевівся в Полтавський педагогічний заочником і закінчив
його в 1939 році. Так вийшло, що в список закінчивших Полтавський
педагогічний інститут, у якому вже було ім’я Макаренко, ввійшло ім’я
Сухомлинського. Саме Полтавському педагогічному інституту Сухомлинський
зобов’язаний знаннями основ педагогічної науки, вмінню працювати з
дітьми, культурі спілкування, прагненню до вічного наукового пошуку. У
стінах цього інституту він залишиться назавжди. Одна з найясніших,
затишних аудиторій у старому корпусі інституту, у тому самому, де
колись учився скромний юнак Василь Сухомлинський, носить тепер його
ім’я. Тут же відкритий невеликий меморіальний музей, що висвітлює його
життя і діяльність. У 1982 році на будинку інституту ім. В.Г.Короленко
встановлена меморіальна дошка пам’яті В.А,Сухомлинського.

Закінчивши інститут, Сухомлинський повертається в рідні місця і працює
викладачем української мови і літератури в Онуфрієвській середній школі.
У 1941 році добровольцем іде на фронт. Перше бойове хрещення і перше
поранення одержав під Смоленськом. У січні 1942 року молодший політрук
Сухомлинський був важко поранений, захищаючи Москву. Тільки чудом
залишився живий. Осколок снаряда залишився в його грудях назавжди. Після
довгого лікування в госпіталі на Уралі він просився на фронт, однак
комісія не могла визнати його навіть обмежено придатним. Його призначили
директором середньої школи в Уфі. Як тільки рідні місця були звільнені,
він повернувся на батьківщину і став завідувачем райно.

Однак вже в 1947 році Сухомлинський попросився назад у школу. У 1948
році В.А.Сухомлинський стає директором Павлишевскої середньої школи і
беззмінно керує нею протягом 22 років до кінця своїх днів. У 1948 році
це була звичайна, рядова школа, до того ж ще і майже зруйнована за роки
війни, знаменитою її зробив Сухомлинський.

Педагогу, як і філософу, потрібні десятиліття, щоб сформулювати свої
світоглядні принципи, щоб склалися гуманістичні педагогічні переконання.
Багато років пішли на це й у Сухомлинського. І от, коли, здавалося б,
наступив час розквіту його духовних сил і таланта, прийшло 2 вересня
1970 року і В.А.Сухомлинського не стало.

За свою педагогічну працю він був нагороджений двома орденами Леніна,
багатьма медалями Союзу РСР. З 1958 року Сухомлинський —
член-кореспондент Академії педагогічних наук РСФСР, з 1958р. Заслужений
вчитель УРСР. У 1968 році йому було привласнене звання Героя
Соціалістичної праці. У тому ж році він був обраний
членом-кореспондентом Академії педагогічних наук СРСР. В.А.Сухомлинський
— автор 41 монографії і брошур, більш 600 статей, 1200 оповідань і
казок. Загальний тираж його книг складає близько 4 млн. екземплярів на
різних мовах народів нашої країни і світу. У квітні 1970 року він
закінчив роботу «Проблеми виховання всебічно розвинутої особистості» —
доповідь для захисту докторської дисертації по сукупності робіт. Усі
праці Сухомлинського дають переконливе представлення не тільки про
різнобічність педагогічних підходів Сухомлинського, але і про цілісність
усього його педагогічного мислення, тієї цілісності, що подібна
моноліту, з якого неможливо вилучити ні однієї частини, не порушивши
єдності цього сплаву, і цей фундамент – гуманізм педагогічної системи
В.Сухомлинського.

2. Гуманістичне відношення до дитини в системі В.Сухомлинського

В.А.Сухомлинський — гідний спадкоємець гуманістичної традиції. У
Павлишевській середній школі виховання без покарань було педагогічним
принципом усього педагогічного колективу. Покарання Сухомлинський на
відміну від його попередників розумів набагато глибше. «У середовищі
педагогів, — відзначав Сухомлинський, — можна нерідко почути розмови про
заохочення і покарання. А тим часом, саме головне заохочення і найдужче
покарання в педагогічній праці — це оцінка».

По-перше, В.А.Сухомлинський вважав, що правом користуватися гострим
інструментом оцінки має тільки той педагог, що любить дітей. Учитель
повинен бути для дитини такою ж дорогою людиною, як мати. Віра школяра у
вчителя, взаємну довіру між ними, людяність і доброта — от те, що
необхідно вихователю, те що хочуть бачити діти у своєму наставнику. Одна
із самих коштовних його якостей — людяність, у якій сполучається серцева
доброта з мудрою суворістю батьків.

По-друге, говорячи про оцінку як інструменті покарання, Сухомлинський
вважав припустимим її застосування тільки для школярів старших класів; у
початкових класах покарання незадовільною оцінкою особливо боляче
ранить, ображає і принижує гідність дитини. Не можна допускати, щоб
дитина на самому початку свого шляху з «допомогою» учителя, що поставив
двійку, зневірився в собі. Діти приходять у школу самі різні: зібрані і
незібрані, уважні і розсіяні, що швидко схоплюють і тугодуми, неохайні й
акуратні. Єдині вони в одному. Усі діти без винятку приходять у перший
клас із щирим бажанням добре учитися. Красиве людське бажання — гарне
учитися — опромінює весь зміст шкільного життя дітей.

Оцінка у В.А.Сухомлинського завжди оптимістична, це винагорода за працю,
а не покарання за лінь. Він поважав «дитяче незнання». Місяць, півроку,
рік у дитини «може щось не виходити, але прийде час — навчиться».
Свідомість дитини — могутня, але повільна ріка, і в кожного вона має
свою швидкість.

Сухомлинський наполегливо рекомендував батькам не жадати від дітей
обов’язково тільки відмінних оцінок, щоб відмінники «не почували себе
щасливчиками, а встигаючих на трійки не гнітило почуття
неповноцінності».

Сухомлинський рекомендує педагогам викликати в школу батьків не з
приводу поганої успішності чи дисципліни їхньої дитини, а тоді, коли
малюк робить щось гарне. Нехай незначний на перший на перший погляд, але
добрий вчинок. У присутності дитини потрібно похвалити, підтримати і
неодмінно написати в щоденнику.

Система виховання, в основі якої лежить оцінка тільки позитивних
результатів, приводить надзвичайно рідко до психічних зривів, до появи
«важких» підлітків.

Вплив на не укріплену, легко раниму психіку дитини силою морального
осуду колективу найчастіше приводить до того, що дитина «ламається»,
стає лицеміром і пристосованцем, або, що не менш страшно, озлоблюється в
сліпій ненависті проти всіх. На цій підставі було б невірним робити
висновок про те, що В.А.Сухомлинський взагалі заперечував виховну роль
колективу. «Колектив може стати середовищем, що виховує, лише в тому
випадку, — вважав Сухомлинський, — коли він створюється в спільній
творчій діяльності, у праці, що доставляє кожному радість, що збагачує
духовно й інтелектуально, що розвиває інтереси і здібності». І при цьому
треба пам’ятати, що справжній колектив формується лише там, де є
досвідчений, люблячий дітей педагог. В атмосфері сердечності,
доброзичливості в дітей росте прагнення стати краще не на показ, не для
того, щоб тебе похвалили, а з внутрішньої потреби почувати повагу
навколишніх, не упустити в їхніх очах свого достоїнства.

«Виховання без покарання — це не вузько шкільна справа, — говорив
В.А.Сухомлинський. — Це одна з найважливіших проблем… перебудови
суспільства, його найтонших і складних сфер — людської свідомості,
поводження, взаємин». І ще один актуальний висновок повинні ми засвоїти,
розглядаючи питання про свідому дисципліну. Для В.А.Сухомлинського не
було дилеми: чи особистість колектив. Це дві грані, дві сторони єдиного
людського буття. Немає і не може бути виховання особистості поза
колективом, точно так само, як не може бути «абстрактного» колективу без
особистостей.

Василь Олександрович писав: «Мене здивував погляд мого опонента на
покарання як на необхідну, неминучу річ у системі виховної роботи…

Я не з пальця висмоктав ту істину, що наших дітей можна виховувати
тільки добром, тільки ласкою, без покарань… І якщо в масовому
масштабі, у всіх школах зробити це неможливо, те не тому, що виховання
без покарань неможливо, а тому, що багато вчителів не уміють виховувати
без покарань. Якщо ви хочете, щоб у нашій країні не було злочинців… —
виховуйте дітей без покарань».

3. Виховання людських потреб

за педагогічною системою В.Сухомлинського

? 1/4 th

ої особистості. Про первинні, матеріальні потреби Василь Олександрович
пам’ятав завжди. У листі до сина, розповідаючи про роки своєї юності,
згадуючи важкі 30-і року, Сухомлинський зауважував: «Важко, дуже
важко… опановувати знаннями, коли в шлунку порожньо».

Поки люди живуть у суспільстві, де задоволення їхніх перших життєвих
потреб залежить тільки від заробітку, матеріальний стимул не може
втратити для них значення, і тому будувати розрахунок тільки на
моральних стимулах значило б відриватися від життя. У нашій літературі
ще можна зустріти негативне відношення до тієї ролі і значення
матеріальних потреб, що вони грають у житті людей. Прагнення людини до
матеріального благополуччя, поліпшенню житлових умов і т.д. Іноді
вважається чимось невартим, ганебним, тим більше якщо мова йде про
працівника науки, мистецтва чи педагогіки.

Для Василя Олександровича це не було чимось ганебним. Виховання культури
потреб — дуже важлива проблема всебічного розвитку особистості. Задача
полягає не тільки в тому, щоб виховати різнобічні матеріальні і духовні
потреби. Значно складніше домогтися гармонійного розвитку матеріальних і
духовних потреб, і особливо того, щоб у житті людини була діяльність,
спрямована на становлення і задоволення потреб вищого порядку — потреб
духовних. Багаторічна педагогічна діяльність приводить
В.А.Сухомлинського до оптимістичного переконання, що матеріальні запити
далеко не завжди ставляться молоддю на перший план.

Таким чином, В.А.Сухомлинський, не заперечуючи важливості матеріальних
потреб, пріоритет віддавав потребам якісно іншого порядку, розуміючи, що
не хлібом єдиним жива людина. Перша з таких потреб — потреба пізнання.
Життя людини було б похмурим й обмеженим, якби в нього не було незгасної
спраги пізнання, бажання сьогодні знати більше, ніж знав учора. У самій
глибині людської істоти є невикорінна потреба почувати себе відкривачем,
дослідником природи і самого себе. У ранньому віці ця потреба особливо
сильна. В.А.Сухомлинський бачив важливу виховну задачу в тім, щоб
постійно підтримувати, збільшувати бажання дітей бути відкривачами,
реалізуючи і розвиваючи цей природний початок спеціальними прийомами і
методами. Ці прийоми і методи повинні надихати людини, робити думку
більш допитливої, розкріпачувати внутрішні сили. Відчування сили знань,
що піднімає людини, — дуже сильний стимул інтересу до знання. «Ще
Аристотель, — писав Сухомлинський, — відзначав, що мислення починається
з подиву, тобто спонуканням до пізнання може бути саме пізнання як
відкриття невідомого, результат — «природним продуктом життєдіяльності».

Спрямованість особистості людини, її устремлінь залежить багато в чому
від навколишньої дійсності, духовності суспільства, характеру, цілей і
засобів виховання й освіти. В.А.Сухомлинський добре це розумів. І він не
обмежувався аналізом тільки матеріальних потреб і потреб пізнання. Вищою
потребою людини він вважав «потребу людини в людині як носії духовних
цінностей; виникнення, розвиток цієї потреби на основі духовної
спільності людей, їхнього прагнення володінню духовними цінностями».
Тому головна задача народного вчителя, на думку Сухомлинського, зробити
так, щоб найважливішою необхідністю кожного вихованця була його потреба
в іншій людині.

Матеріальні потреби, потреба в пізнанні, і, нарешті, потреба в іншій
людині, у спілкуванні з іншими людьми — така ієрархія потреб. Яка добре
просліджується в роботах В.А.Сухомлинського в міру розвитку його
філолофсько-педагогічних поглядів. Головний зміст виховання для
Сухомлинського в тому, щоб взаємне людське спілкування і духовне
збагачення були джерелами повноти і багатогранності.

В узвишші потреб бачив Сухомлинський шлях до рішення багатьох проблем, у
тому числі і тих, що так гостро сьогодні. Культурна людина терпима до
до людей інших національностей, до інакомислення, не агресивна. І тому
чим багатше і повніше задовольняються матеріальні потреби, тим тонше
повинна бути людська натура, тим гостріше вона повинна сприймати світ,
щиросердечний стан інших людей. Без такого витонченого сприйняття навряд
чи досяжна головна мета виховання і розвитку — людське щастя.

4. Наукові знання і знання людські в педагогічній системі
В.Сухомлинського

Праця і культура, уся життєдіяльність сучасної людини з кожним роком
усе більше залежать від рівня його духовності, моральної позиції.
Навчання не дає бажаних результатів, якщо вчитель ставить перед учнем на
перше місце ціль: «Вивчити, запам’ятати!». Чим у більшій мері на перше
місце висувається ця задача, чим більше вона захоплює внутрішні сили
учня, тим далі відходить на задній план задача морального виховання.
Шкода зубріння величезна — вона мимоволі знищує основні ідеї навчального
предмета. Надіятися тільки на формальне завчання готових формул, на
просте збільшення ідейного чи морального змісту в досліджуваних
предметах і тим самим сподіватися, що ми вирішимо всі задачі по
формуванню всебічно розвитий особистості, було б занадто великим
спрощенням. Подібне виховання впливає лише на логічну, абстрактну
систему мислення, не торкаючись область почуття й емоцій людини.

Велике лихо, вважав Сухомлинський, якщо вихователь не уміє вибирати зі
скарбниці мови саме ті слова, що необхідні, щоб знайти шлях до серця
дитини, якщо в процесі виховання норм моралі і моральності ми не
викликаємо позитивних емоцій, подібних тим, що з’являються в людини від
зіткнення з чимось близьким і дорогої. Слово повинне бути ємним, мати
глибокий сенс, емоційне фарбування, воно повиннео залишати слід у думках
і душі вихованця. Адже якщо слова, нехай навіть самі потрібні і
красиві, про високу мораль не викликають емоцій, не хвилюють, те вони
так і залишаться порожніми звуками, благими побажаннями. У тім полягає
майстерність вихователя, щоб розмова з вихованцем викликав в останнього
власні думки, переживання, спонукуючи до активної діяльності.

У виховній роботі важливо і зміст матеріалу, і тон розмови, і час цієї
розмови, і зовнішній вигляд учителя, і манери його поводження. Слово
вчителя знаходить відзвук у серцях учнів і стає їхнім особистим
надбанням лише тоді, коли «мудрість вихователя залучає, одухотворяє
вихованців цілісністю, красою ідейно-життєвих поглядів, морально-етичних
принципів». Діти дуже добре почувають фальш слів, якщо вони не
відповідають моральному переконанню вихователя. Вони нехтують того, хто
намагається видати темне за світле, прикрити похмуре темними словами.
Сухомлинський підкреслював: «Корінь багатьох лих виховання саме в тому,
що найчастіше вихованця закликають йти за прапором, у той час, як цей
прапор ніхто не несе».

Саме в цьому В.А.Сухомлинський бачить вище призначення педагога.

5. Трудове виховання – як складова педагогічної системи В.Сухомлинського

Сухомлинський неодноразово відзначав плідний взаємовплив фізичної і
розумової праці: розумну, освічену, культурну людини будь-яка праця
робить більш творчою, більш радісною. Тому дуже важливою умовою, що
забезпечує здорову основу розвитку особистості в колективі і самому
колективі, Сухомлинський вважав фізичну працю обов’язковим для усіх.

Дуже важливим моментом у системі трудового виховання В.А.Сухомлинського
є і положення про те, що праця дозволяє найбільше повно і яскраво
розкрити природні задатки і схильності дитини. Аналізуючи готовність
дитини до трудового життя, потрібно думати не тільки про те, що він може
дати для суспільства, але і про те, що праця дає особисто йому. У кожній
дитині дрімають задатки якихось здібностей. Ці задатки як порох: щоб
запалити, необхідна іскра.

Сутність гармонійного розвитку особистості Сухомлинський бачить у
нерозривному зв’язку трудового виховання з іншими сторонами виховання —
морального, естетичного, інтелектуального, фізичного. До цього висновку
Василь Олександрович прийшов завдяки власній праці.

Висновок

Отже, Василь Олександрович Сухомлинський (1918—1970) — видатний
український педагог, засновник гуманістичної, новаторської педагогіки. З
1948 по 1970 рік — директор Павлиської середньої школи. Кандидат
педагогічних наук, член-кореспондент АПН СРСР.

В. Сухомлинський — автор низки педагогічних праць: «Серце віддаю дітям»,
«Народження громадянина», «Як виховати справжню людину», «Павлиська
середня школа», «Сто порад учителеві», «Батьківська педагогіка» та ін.
Загалом він написав 41 монографію, понад 600 наукових статей.

Педагогічна спадщина В. Сухомлинського багатопланова. Вона зазнавала
певної еволюції, постійно збагачувалася, поглиблювалася. Хоча він жив і
творив у застійні часи, ставлення до його діяльності та ідей не
змінилося. Його педагогічна концепція високогуманна і демократична,
органічно поєднує класичну і народну педагогіку.

Важливим аспектом педагогічної спадщини В.Сухомлинського є її гуманізм.
Виховання гуманізму й людяності повинно стати одним із завдань
діяльності школи і вчителя. Вони мають виявлятися в таких якостях і
рисах особистості, як талант доброти, потреба в служінні людям — радість
самовіддачі. Особливе місце має посісти почуття любові до матері і
лицарське ставлення до жінки. На його думку, той, хто вміє любити матір,
любитиме і батьківщину, і людство. Школа повинна любити дитину, тоді й
вона полюбить школу. Без любові і поваги до учнів розмови про гуманність
і людяність безпідставні.

Значне місце в педагогічній системі В.Сухомлинського відведено проблемам
трудового виховання школярів. На його думку, учні мають брати участь у
найрізноманітніших видах праці: навчальній і продуктивній,
короткотривалій і тривалій, платній і безплатній, ручній і
механізованій, індивідуальній і колективній, у майстернях і в полі. У
статті «Гармонія трьох начал» він писав: «Трудове виховання — це,
образно кажучи, гармонія трьох понять: треба, важко і прекрасно».

Важливу роль В. Сухомлинський відводить естетичному вихованню
підростаючого покоління, вихованню красою. Він пропонує використовувати
красу природи, красу слова, музики і живопису. Педагог має не тільки
навчити дитину знати і розуміти мистецтво, а й сформувати в неї потребу
милуватися природою і творами мистецтва, навчити творити прекрасне,
насолоджуватися прекрасним, створеним власними руками.

Значної уваги у своїй практичній діяльності і в теоретичних пошуках
В.Сухомлинський надавав проблемі дитячого колективу. Новаторським можна
вважати його положення про гармонію суспільних та індивідуальних потреб
у структурі особистості. Якщо в радянській педагогіці йшлося про
підпорядкування особистих інтересів колективним, суспільним інтересам,
то він вніс уточнення у це формулювання: не підпорядкування, а гармонія
інтересів.

В. Сухомлинський вважав, що професія вчителя є особливою, близькою до
науково-дослідної. Педагог має аналізувати факти, передбачати наслідки
виховного впливу, інакше він перетвориться на ремісника.

Хороший педагог, на його думку, по-перше, повинен любити дітей,
відчувати радість від спілкування з ними; по-друге, має добре знати свій
предмет; по-третє, добре знати педагогіку і психологію; по-четверте,
досконало володіти методикою викладання навчального предмета.

Список використаної літератури

Ващенко Г. Виховний ідеал. — Полтава, 1994.

Зязюн И. А., Родчанин Е. Г. Гуманист. Мыслитель. Педагог: Об идеалах
В.А. Сухомлинского. — Москва, 1991.

Історія педагогіки / За ред. М.С. Гриценка. — К., 1973.

Кравець В. П. Історія української школи і педагогіки. — Тернопіль, 1994.

Макаренко А. С. Методика організації виховного процесу. Твори: У 7-ми т.
— К., 1954. — Т. 5. — С. 9—109.

Мешко О. І., Янкович О. І., Мешко Г. М. Історія української школи і
педагогіки. — Тернопіль, 1999.

Русова С. Мої спомини. — К., 1998.

Сухомлинський В. О. Серце віддаю дітям. Вибр. твори: У 5-ти т. — К.,
1976. — Т. 3. — С. 9—283.

Фіцула М.М. Педагогіка – Тернопіль, 1997.-с.205

Фіцула М.М. Педагогічні проблеми виховання учнів. – К., 1981.-с.176

Цюпа I. В.  Сухомлинський  ( Добротворець ). — К., 1985. -216 с.

Похожие записи