РЕФЕРАТ
на тему:
Землеробство: рільництво і городництво. Системи хліборобства. Знаряддя
обробітку ґрунту. Методи обробітку ріллі. Догляд посівів, обробка
продукції. Садівництво. Традиційне тваринництво. Народний господарський
календар
ПЛАН
Вступ
1. Основні відомості про землеробство, види систем землеробства
2. Садівництво
3. Хліборобство, основні посівні культури та особливості рільництва
4. Традиційне тваринництво
Список використаної літератури
Вступ
Традиційними видами господарської діяльності українського народу з
давніх-давен були скотарство, рибальство, мисливство, бджільництво.
Однак найголовнішим завжди залишалося землеробство. Українці — нація зі
стародавньою високорозвиненою землеробською культурою. Населення
займалося тут мотичним землеробством ще в епоху неоліту — VI—IV
тисячоліття до н. е. Сприятливі кліматичні умови: помірно холодна зима,
літо з достатньою кількістю як теплих сонячних днів, так і дощів; родючі
ґрунти — переважно чорноземи — з великою місткістю поживних речовин;
давні землеробські традиції, культурно-господарські контакти з сусідніми
народами — все це зумовило досягнення українців у розвитку традиційної
агротехніки, значну варіативність їхніх землеробських знарядь.
1. Основні відомості про землеробство, види систем землеробства
Землеробство поділяється на три основні галузі: хліборобство,
городництво та садівництво. За циклічністю землеробських робіт протягом
року розрізняються обробіток ґрунту та посів; догляд за рослинами;
збирання врожаю та його переробка. За змістом і засобами діяльності у
землеробстві виділяються дві основні складові: землеробська техніка
(знаряддя праці), котра, як елемент продуктивних сил, є найбільш
рухливою й чутливою щодо змін; агротехнічні знання — народний досвід,
традиції й навички вирощування тих чи інших рослин. Важливим елементом
агротехнічних знань, як і землеробської культури в цілому, є системи
землеробства.
В Україні було відомо кілька систем землеробства. Найбільш давньою, яка
до початку XX ст. траплялася лише подекуди в Карпатах і на Поліссі, була
вирубно-вогнева система. На обраній під посів у лісі ділянці (підсіці)
восени або взимку рубали ліс і кущі, залишаючи їх на місці. Навесні їх
палили і після цього без оранки сіяли просо або льон. У наступні роки на
підсіці висівали жито або інші зернові культури. Через три-чотири роки
урожайність такого лану різко знижувалась і його залишали незасіяним —
«відпочивати», «лежати». Вирубно-вогнева система характеризувалася вкрай
низькою продуктивністю праці.
Другою, також екстенсивною системою землеробства, що побутувала в
Україні як пережиток, була залежна, або перелогова, система, більш
поширена у степових районах. При перелозі після оранки цілини або
земель, що «лежали» певний час необробленими, лан протягом кількох років
засівали зерновими культурами: в перші два роки — просом або кукурудзою,
на третій — яровою пшеницею або вівсом, після цього — житом та ін. Коли
лан переставав родити, його залишали під «залеж» і вдавалися до
обробітку нових ділянок цілини або перелогу. На кінець XIX ст. у зв’язку
з тим, що в Україні цілинних земель майже не залишилося, ця система
землеробства вийшла з ужитку.
Найбільш поширеною в українців була трипільна система землеробства,
відома ще з часів Київської Русі. При трипіллі уся придатна для
обробітку земля у тому чи іншому селі ділилася громадою на три частини.
Одна з них відводилася під озимі культури, друга — під ярові, а третя
залишалася на сезон незасіяною, «парувала», тобто відпочивала і
використовувалася як толока — пасовисько для худоби. На ділянках, що
відводилися під озимину й яровину, кожному домогосподарству належала
певна частина. В наступному році толока засівалася озимими культурами, а
на землях, що були під озиминою, сіяли ярові; рілля, що перебувала під
яровими, залишалася як толока: отже, відбувалося певне чергування.
Трипільна система була прогресивнішою порівняно з вирубно-вогневою та
перелоговою. Вона певною мірою створювала можливість відновляти
родючість ґрунту внаслідок відпочинку землі та природного її удобрювання
під час використання як пасовиська, покращувалася й структура ґрунту. З
переходом до цієї системи підвищилась продуктивність праці землеробів.
Однак у конкретних умовах тих чи інших регіонів України селяни на
практиці не завжди чітко дотримувалися трипільних сівозмін. У Карпатах,
зокрема, довгий час переважала двопільна система, при якій уся земля
ділилася на дві основні частини: одна оралася, інша — «відпочивала» і
використовувалася як пасовисько. На Поділлі відоме було і чотирипілля,
при якому одна частина залишалася під сінокоси, і т. ін.
З кінця XIX — початку XX ст., після аграрних реформ і утворення хуторів,
в Україні набула поширення прогресивніша система землеробства —
багатопілля з раціональною сівозміною, інтенсивним удобрюванням ланів,
травосіянням (конюшина, люпин, люцерна, тимофіївка тощо).
2. Садівництво
В українців були розвинуті усі галузі землеробства — хліборобство,
городництво і садівництво. Щодо останнього, то іноземці, які бували в
Україні ще в XVI—XVII ст., відзначали наявність великої кількості
вишневих та яблуневих садків біля кожної хати. Садівництво, отже, мало в
основному присадибний характер, хоча при монастирях, у маєтках поміщиків
було чимало й великих садів. Вирощували яблука, груші, вишні, сливи, а
також малину, порічку, аґрус тощо. У південніших районах розводили ще й
черешню, горіхи, абрикоси, персики, а у Причорномор’ї та на Закарпатті
займалися також виноградарством.
Українські селяни здавна вміли прищеплювати дерева й вивели багато
сортів яблук, що характеризувалися добрим смаком, високою урожайністю,
морозостійкістю: на Лівобережжі — антонівка, боровинка, пепенка, волошка
тощо, на Київщині — сорока. Великих розмірів були яблука апорт, або
фунтівка, — на Чернігівщині, книш (вагою до 600 г) — на Поділлі. Щодо
кількості сортів яблук, то тільки на Поділлі їх налічувалося до тисячі.
У другій половині XIX ст. видатним українським селекціонером Л. П.
Симиренком був виведений цінний сорт яблук — ренет, названий його ім’ям.
Він широко побутує і нині.
Існувало багато прекрасних сортів груш: глива, бера на Київщині, глек та
іллинка на Поділлі, бабка на Волині та ін. Поділля та Полтавщина
славилися сливовими садами. Сливи вживали у свіжому вигляді, а також
солили й маринували, вивозячи у великій кількості на продаж навіть за
межі України. Взагалі культура садівництва українців характеризувалася
високим рівнем розвитку. Не випадково ряд порід плодових дерев було
вивезено з України на початку XX ст. до Американського континенту.
Слід зазначити, що згідно з традиційним розподілом праці в родині догляд
за садами був цілком компетенцією чоловіків. Городництвом головним чином
займалися жінки. Вони готували насіння, зберігали його взимку,
пророщували навесні, потім вирощували розсаду і висаджували її на
городі. В Україні здавна культивувалися капуста, огірки, цибуля, часник,
морква, ріпа, буряк, дині тощо.
Приблизно з XVI ст. почали вирощувати кавуни (у степових районах України
на баштанах — спеціально відведених для цього ділянках). Особливо
славилися херсонські кавуни, якими торгували не тільки в Україні та
Росії, а навіть вивозили за кордон. У першій половині XIX ст. на Півдні
України з’явилися помідори, які згодом поширилися по всій її території.
Приблизно з цього ж часу почалося культивування синіх баклажанів та
перцю. Город української господині не можна було уявити без соняшників.
Спочатку цю культуру вирощували як декоративну, її, як і кукурудзу, було
завезено з Американського континенту.
3. Хліборобство, основні посівні культури
та особливості рільництва
Провідною галуззю землеробства в Україні було, однак, хліборобство,
причому вже за часів Київської Русі воно набуло високорозвиненого,
орного характеру. На Правобережжі ще в перших століттях нашої ери
застосовувалось землеробське знаряддя з залізним наконечником. Пізніше
поширився плуг із залізним лемешем та череслом.
Що стосується тяглових знарядь обробітку ґрунту, то українці
користувалися трьома їх видами: плугом, ралом і сохою. Остання була менш
характерна і застосовувалася тільки на Поліссі і подекуди на
Лівобережжі. Конкретним етапам історичного розвитку відповідали
різновиди цих знарядь.
Традиційний український плуг (у літературі він згадується також під
назвами «малоросійський», «новоросійський», «степовий») складався з двох
головних частин: робочої, власне плуга; тяглової частини — передка. До
робочої частини належали: один або два дерев’яних полози, на які
спирався плуг; залізний леміш, що був набитий спереду на полозі;
дерев’яна полиця, яка відвалювала зораний шар ґрунту; гряділь, що
призначався для з’єднання робочої частини з передком; у передній частині
гряділя був вертикально забитий залізний різак — чересло. Для міцності
гряділь був з’єднаний з підошкою дерев’яним бруском — стовбою. Правили
плугом за допомогою двох дерев’яних чепіг. Передок складався із вісі, на
яку набивався тонкий брусок — подушка, двох коліс (праве з них —
борозенне — бувало звичайно більшим), правила, що складалося із дишла і
пристосування для з’єднання його з віссю — ключа. Слід зазначити, що в
різних етнографічних районах були й різні назви деталей плуга: передок
називався колішнею, теліжкою, припрягом; підошва — повзуном, плахою;
чересло — ножем, різаком; гряділь — стрілою, валом тощо.
Традиційний український плуг був досить громіздким (у нього потрібно
було запрягати дві—чотири пари волів), хоч із розвитком його протягом
віків виникли й легші його варіанти.
Іншим землеробським знаряддям, що доповнювало плуг і співіснувало з ним,
було рало. Воно є найстародавнішим знаряддям у більшості народів, котрі
займалися
орним землеробством. Археологічні знахідки простіших варіантів рала на
території України датуються кінцем І тисячоліття до н. е.
За будовою усі рала, що застосовувалися українцями, мали два різновиди:
однозубі та багатозубі. Обидва у свою чергу ділилися на типи. Однозубі
рала були двох типів: безполозові та з полозом. Рало першого типу
складалося з жердки довжиною 3—4 м (стебла, вії), що правила за дишло. В
отвір на задньому його кінці знизу забивався дерев’яний клин — ральник
(зуб, кописть). Ральник скріплювався з дишлом розпіркою (жабкою). Зверху
в отвір заднього кінця дишла забивався держак (чепіга). На ральник
набивався залізний симетричний наральник (у стародавніх варіантах його
не було, і робочою частиною слугував безпосередньо ральник, кінець якого
був загострений і обпалений) .
Рало з полозом відрізнялося від безполозового розташуванням ральника та
способом його з’єднання із стеблом. У нього стебло забивалося в отвір на
держаку, що був зігнутим продовженням ральника і становив з ним єдине
ціле. Розташовувався ральник горизонтально й майже паралельно до стебла,
утворюючи підошву, на якій стояло знаряддя. Хоч полозове рало дещо
зручніше в експлуатації, між знаряддям обох типів не було суттєвої
різниці. Генетичне обидва типи взаємопов’язані. Відомі варіанти рала,
котрі конструктивно стоять між ними.
Однозубе рало було простим і легким знаряддям. Для роботи ним достатньо
було пари волів чи коней або навіть тільки одного вола чи коня. Значне
поширення його в другій половині XIX ст. у бідняцьких господарствах
пояснюється саме цією особливістю, а також традиціями поєднання
відвального і безвідвального способів обробітку ґрунту. Плугом, що
перевертав шар ґрунту, орали цілину, толоку, перелоги, тобто важкі
ґрунти; ралом (безвідвальним знаряддям) здійснювали повторний обробіток
лану, «довжили» його і «поперечили» з метою розпушування ріллі, тобто
використовували його як культиватор.
Багатозубі рала, що були досконалішими й продуктивнішими знаряддями,
поділялись на три типи: бороноподібні; граблеподібні; з трикутною рамою.
Рала першого типу (поширені головним чином у смузі переходу від Полісся
до Лісостепу) складалися з тривалкової бороноподібної рами. У кожний
валок знизу був забитий ральник. Рала другого типу нагадували великі
граблі. Вони складалися з гранчастої нетовстої колоди, довжиною до
метра, у яку знизу забивалися ральники (зуби, башмаки), звичайно три —
п’ять, іноді до 10. В отвір на жердині колоди забивалося дишло (вія).
Іноді один із трьох ральників забивався не в колоду, а в дишло, недалеко
від з’єднання останнього з колодою. Таке рало називалося трійчаком (три
ральники, розташовані трикутником). Рала третього типу складалися з
дерев’яної трикутної рами, у яку знизу були забиті ральники —
клиноподібні бруски. Іноді передній гострий кут рами зрізувався й
додавалась поперечка — тоді рама набувала форми трапеції.
Традиційні сохи, що застосовувалися на Поліссі й подекуди на
Лівобережжі, мали два типи. Перший — це безпередкова соха з голоблями
(вобжами) та непорушне встановленою полицею (одноколка, московка,
плашка), де замість дишла були голоблі, а робоча частина (розсоха) своїм
заднім кінцем забивалася у поперечний брусок. Сохи другого типу мали
дишло, і розсоха забивалася знизу в отвір на задньому його кінці. Такі
сохи, відомі в літературі як українська, литовка, або поліська, мали
дерев’яну полицю і до неї припілок — клиноподібну дощечку. Були вони
нерідко і з передком — так звана coxa-рогач. На кінці розсохи набивалися
залізні сошники. Робилися сохи з двома ручками. Поліський тип сохи був
поширений на всій території українського Полісся, крім північної його
частини — Новгород-Сіверського, Глухівського й частково Кролевецького
повітів, а також деяких суміжних територій інших повітів Чернігівської
губернії, де, як і по всій Лівобережній Україні, застосовувався інший
тип сохи — одноконка.
З 80—90-х років XIX ст. у зв’язку з появою фабричних плугів та
культиваторів традиційні знаряддя обробітку ґрунту зазнали
удосконалення. Так, у плугах дерев’яна полиця була замінена залізним
відвалом, чересло почали кріпити бандажем із гвинтами і гайкою тощо. У
великому різноманітті модифікованих плугів виокремлюються два типи. У
першому корпус мав форму чотирикутника, що утворювався залізним пруттям
(колоністські плуги). У плугах другого типу (подільських, або
західноукраїнських) основу корпусу становив задній кінець гряділя, до
якого пригвинчувалися знизу полоззя, а зверху чепіги. Колоністські плуги
залишалися з вигнутим гряділем, у західноукраїнських гряділь стали
робити прямим. На Поліссі з кінця XIX ст. соху почав витісняти кустарний
поліський плуг — подібний до традиційного плуга з дерев’яним гряділем,
але позбавлений колісного передка. Цей плуг уже мав залізний відвал.
Модифікації зазнали й інші знаряддя обробітку ґрунту.
Однозубе рало обох типів із приладнанням по боках поличок перетворилося
на обгортай просапних культур, особливо картоплі. Те ж трапилось і з
обидвами типами сохи. Рало з трикутною рамою, продовжуючи
вдосконалюватися під впливом фабричних знарядь, з заміною дерев’яних
раль никш на залізні та гачка, за який чіплялося,— на регулятор глибини
(гребінку) — перетворилося на досить поширений в Україні драпак —
простіший культиватор.
Зернові культури в Україні сіяли восени (озимина) та навесні (яровина).
Восени сіяли здебільшого жито та пшеницю, решту рослин — як ярові.
Існували досить усталені уявлення щодо часу сівби, який визначався
народним сільськогосподарським календарем. Так, вважалося ідеальним
сіяти жито не пізніше вересня. Цей місяць називали житосієм. «Хто посіяв
до Богослова (24 вересня за ст. ст.),— говорилося в народному
прислів’ї,— той не варт доброго слова». Початок весняної сівби припадав
звичайно на день Теплото Олексія — ЗО березня. Хоча на практиці строки
початку сіву залежали повною мірою від ранньої чи пізньої весни і
відрізнялися по різних кліматичних зонах.
З початком сіву, першим виїздом у поле було пов’язано чимало прикмет,
обрядів і звичаїв. Деякі з них (наприклад, просипання насіння проса
через вогонь перед сівбою) мали раціональний характер, інші були
пов’язані з забобонними уявленнями, мали магічну спрямованість. Так,
небажаним вважалося засівати поле у вербну неділю. У день виїзду в Поле
селянин одягав чисту білизну, іноді з цього приводу не топили піч тощо.
У зонах Лісостепу і Степу сіяли з сіви — мішка, що висів на мотузці
через ліве плече спереду і вміщував близько 20 кг насіння. У Карпатах
роль сіви виконувала здебільшого айстра — дещо менший строкатий мішок, у
якому звичайно носили інші речі. На більшій частині Полісся І в ряді
районів Лівобережжя сіяли з сіваньки — спеціальної коробки, що була
зроблена з лубу, кори або соломи. Невеличкі ділянки іноді засівали з
відра. На Буковині застосовувався призначений для цього скопець — відро
з одним вушком. Сівба зернових культур була справою виключно чоловічою
(тільки у гуцулів поряд із чоловіками сіяли й жінки).
При обробітку ріллі значна роль надавалася бороні. Іноді нею розпушували
грунт перед сівбою («скородили»), а опісля — волочили, закриваючи
насіння й вирівнюючи лан. Існувало три різновиди борін: традиційні,
традиційні модифіковані та фабричні. Найбільш поширеним до 80-х років
ХІХ ст. типом традиційних борін була рамкова (валкова) борона. Вона
складалася з чотирьох — шести повздовжніх дерев’яних брусків (валків,
билець) та двох — п’яти поперечних планок — глиць. На їх перехрестях
знизу були забиті дерев’яні кілки (зубці, чопи). За формою валкова
борона наближається до прямокутника, інколи — до трапеції. На Поліссі
переважав інший тип, так звана борона-плетена — з попарно узятих та
навхрест переплетених гнучких лозин, у перехрестях яких були прив’язані
кілки. Спереду така борона мала напівкруглу форму. На невеличких
ділянках інколи волочили гіллякою — обрубаною гілкою терену, груші тощо.
На кінець XIX — початок XX ст. гілляка вийшла з ужитку, менше стала
застосовуватись й плетена борона. У валковій бороні дерев’яні зубці були
замінені на залізні. Тоді ж поміщики та заможні селяни стали
використовувати фабричну, повністю залізну борону «Зиг-заг». У зонах
Лісостепу та Степу лани стали вирівнювати («прикочувати») за допомогою
спеціальної качалки — вмонтованої в раму двометрової колоди.
У циклі землеробських робіт українців значне місце посідали догляд за
рослинами, їх поливання і особливо прополювання. Картоплю, буряк,
кукурудзу та городні культури пололи за допомогою ручного знаряддя —
сапи. Традиційна українська сапа мала найчастіше форму рівнобічного
трикутника з прямим або дещо овальним лезом. Вона характеризується
«глухою» конструкцією, тобто полотно і вухо для держака зроблені з
суцільної залізної пластини. На початку XX ст. поширилися модифіковані
сапи, у яких полотно і рулька (трубка для держака) були з’єднані
заклепками. Модифікована сапа була за формою найчастіше
трапецієподібною.
На території України здавна відомі два основних види знарядь збирання
врожаю — серп і коса. Серп є стародавнім знаряддям і був спочатку
кремінним, потім бронзовим, а згодом став виготовлятися із заліза. У XIX
— на початку XX ст. в українців застосовувався більш досконалий різновид
залізного зазубреного серпа. Раніший різновид його, з гладким лезом
(косак), зустрічався як залишок минулого і застосовувався для підсобних
робіт. Зазубреним серпом жали жито, пшеницю, ячмінь аж до середини 20-х
років, а подекуди і пізніше. Гречку, горох, овес, просо, а іноді й
зріджені жито та пшеницю косили косами. Українці використовували велику
косу — литовку, що належала до «європейського» типу (виготовлення цих
знарядь вже з XVIII ст. було монополізоване фабричною промисловістю).
Були дещо коротші і довші коси. Трави, а також низькорослі зріджені
хліба косили голою косою, тобто без додатку інших пристосувань. При
збиранні колосових, особливо якщо вони були густі й високі, до коси
додавалися три-п’ятизубі грабки або однозубий лучок (крюк).
Серпами жали і жінки, і чоловіки. Косили виключно чоловіки, оскільки ця
робота вимагала значної фізичної сили та вміння настроювати
(«клепати») косу. Остання робота виконувалася на спеціальній
наковаленці — бабці. Точили косу бруском та мантачкою, що косарі носили
у футлярі за поясом — кушці. Початок жнив (зажинки), як і їх завершення
(обжинки), супроводжували циклом обрядів, відповідними піснями тощо.
Зжатий або скошений хліб згрібали й в’язали в снопи перевеслами за
допомогою неве-‘ личкого кілочка — цурки. Згрібали збіжжя
дерев’яними граблями. У кінці XIX — на початку XX ст. в господарствах
поміщиків та заможних селян стали застосовувати жниварки (крилатки,
або лобогрійки), а подекуди й кінні фабричні граблі — гребки. Поставлені
вертикально й підсушені протягом кількох днів снопи у хрестях, п’ятках,
бабках (5 10 снопів) складалися потім горизонтально у полукіпки
(30 снопів), а іноді — в копи (60 снопів).
Висушені снопи звозили на возах та гарбах на тік, у клуні, двори, а в
степових районах — на влаштовані для молотьби в полі гармани —
утрамбовані, змащені глиною площадки. Головним і найдавнішим знаряддям
молотьби в українців був ціп, що складався з держака й прив’язаного до
нього ремінним шнурком бияка. У степовій та лісостеповій зонах починаючи
з XVII ст. молотили також кам’яним гранчастим котком — гарманом. У цих
же зонах для молотьби застосовували молотильну дошку — терку (диканю)
або молотили гоном худоби (посеред току забивався стовп, до якого на
довгих поводках прив’язували коней, котрих ганяли то в один, то в інший
бік). Віяли зерно за допомогою дерев’яних лопати або совка, кидаючи його
проти вітру. При транспортуванні збіжжя, роботі на току, складанні
снопів широко використовувалися однозубі (однороги, рожни), тризубі
(трійчаки) та п’ятизубі дерев’яні вила. На Півдні були відомі такі
різновиди вил, як набоїни, башбармак та семиріжкові (карпологи). Згодом
в Україні почали з’являтися ручні молотарки та віялки, а також кінні та
парові молотарки.
Очищене зерно зберігалося у коморах, у бідняків — на горищі хати або в
сінях у солом’яниках — вертикально поставлених плетених з соломи
діжкоподібних посудинах. У кінці XIX — на початку XX ст. як релікт
відомі були і зернові ями — глибиною до 3—4 м випалені зсередини й
виложені корою глекоподібні ями для зберігання зерна.
Картоплю та інші овочі копали за допомогою лопат, кидали у корзини або
відра та зсипали в погреби. В Україні були поширені два головних
різновиди погребів: ямний, до якого спускалися драбиною і який мав
покрівлю (погрібник), і похідний (варіант: склепований), що мав шию, з
якої вели до погреба східці. На Західному Поліссі овочі зберігали
подекуди в стебках — невеличких зрубних, спеціально призначених
приміщеннях.
Переробка зерна на борошно та крупи здійснювалася головним чином на
вітряних, водяних і наплавних (ладейних) млинах. Українські вітряки XIX
—початку XX ст. мали два типи: споруди, що поверталися всім корпусом за
вітром,— стрижневі, і ті, у яких, за вітром повертався лише дашок з
крилами,— шатрові. Просо на пшоно переробляли на так званих топчаках, що
приводилися в дію конем, якого водили по спеціально влаштованій у
вигляді кола споруді. Якщо хотіли одержати невелику кількість борошна,
зверталися до стародавнього ручного млинка — жорен. Крупи у невеликій
кількості товкли у ступах. На Правобережжі більш поширеною була ножна
ступа, на Лівобережжі й Поліссі — ручна. Із зерен соняшника, конопель та
льону били (вижимали) на спеціальних пресах — малобійнях, олійнях —
рослинну олію.
Протягом XX ст. у землеробській культурі українського народу відбулися
значні зміни. Особливо вони позначилися на знаряддях праці та
агрономічних знаннях. У результаті комплексної механізації, що
здійснюється у сільському господарстві, застосування машин і механізмів,
наприклад у хліборобстві, наближається до 100 %. Увесь комплекс
традиційних знарядь, мабуть, згодом залишиться тільки на присадибних
ділянках.
Але при цьому існують і певні втрати. Наприклад, водяні млини і особливо
вітряки могли б бути ефективно використані і в наш час. Послаблення
міжпоколінної трансляції призвело до призабуття багатьох цінних
землеробських навичок та агротехнічних засобів. Хімізація сільського
господарства, надмірне захоплення штучними добривами та гербіцидами
призвели до забруднення продуктів харчування нітратами. Отже, вкрай
необхідно відроджувати традиційні способи обробітку землі, очищення
ланів тощо. А головне, що заслуговує на наслідування,— це бережне й
шанобливе ставлення наших предків до навколишнього середовища,
рослинності й особливо землі, яку вони називали «годувальницею»,
«матінкою», «святою».
4. Традиційне тваринництво
Із землеробством в українців було органічно пов’язане скотарство. «Як
будуть корови, то будуть і бички — не голодні діточки»,— твердить
українське народне прислів’я. У кожному дворі тримали, якщо дозволяли
майнові умови, обов’язково волів чи коней, корів, овець, свиней,
різноманітну птицю. Воли і коні використовувалися як тягло. Утримання
іншої худоби давало, крім м’ясних і молочних продуктів та вовни й шкіри,
можливість селянинові одержувати гній для удобрювання ланів.
Особлива увага приділялась розведенню великої рогатої худоби. Переважала
худоба української сірої степової породи, що була відома на території
України ще з II тисячоліття до н. е. Поряд із цією породою були поширені
поліпшена червона степова, карлівська, білоголова українська,
«швейцарська» і «голландська», холмогорська, ярославська, а також
м’ясного напряму, так звана черкаська, пізніше — сементальська та
лебединська породи. На Гуцульщині, де через брак придатних для обробітку
земель переважаючим видом господарства було скотарство, розводили
місцеву гуцульську та інші породи корів. На Чернігівщині, Полтавщині та
на деяких інших територіях поміщики, а подекуди й заможні селяни у
XVIII—XIX ст. вирощували велику рогату худобу на продаж, у тому числі за
кордон.
З кінця XIX ст., у зв’язку з зубожінням основної маси селянства,
переходом до кінної запряжки кількість великої рогатої худоби в
українців почала зменшуватися.
Великого значення надавалося розведенню коней різних порід. У XVII ст.,
за свідченням Левассер де Боплана, в Україні була поширена порода
смугастих (тарантоватих) коней. На Запоріжжі була виведена знаменита
степова українська порода. Коня називали вірним другом, нерозлучним
товаришем, милим братом козака. Заможні козаки мали по 709 і більше
голів коней. З кінця XVIII ст. в Україні стали розводити також
орловських рисаків, наршикінську, мальцевську, англійську породи. На
Гуцульщині переважали низькорослі (гуцульські) коні та високорослі, так
звані бойки, або перевінники.
Місцева порода овець була представлена двома різновидами: чорними
решетилівськими (від м. Решетилівка на Полтавщині) та сірими
сокольськими. З XVIII ст. спочатку на Полтавщині, а потім і в інших
губерніях поширилося розведення тонкорунних мериносів, а з другої
половини XIX ст. – каракульських овець. Були відомі також вівці
російських і волоських (різновиди останніх: цигайські, чушки, пирнай)
порід. У Карпатах розводили невеликих на зріст, невибагливих і
витривалих овець так званої старої гуцульської породи, а також білих,
чорних, попелястих та мішаних (гібридних) овець. Одержані з овець чорні
решетилівські, як і сірі сокольські, смушки мали не тільки у Росії, а й
за рубежем високу репутацію. Тонку вовну мериноських овець відправляли у
великій кількості на продаж в зарубіжні країни, у тому числі до Америки.
Щодо свиней, то переважали місцеві українські чорно-бурі породи, а дещо
пізніше поширилися також білі англійські свині. Кіз в Україні розводили
порівняно мало, гидуючи їхнім молоком.
У залежності від природних та соціально-економічних умов в Україні
існувало в різний час кілька способів утримання худоби. У зоні Лісостепу
і частково Полісся переважала вигінна форма випасу худоби, при якій
влітку тварин зранку випускали на пасовисько, а на ніч заганяли у
приміщення. Для випасу череди великої рогатої худоби (інколи й отар
овець) громада наймала чабана, оговорюючи платню за роботу (часто
натурою), порядок харчування (звичайно — по черзі у власників худоби),
режим і строки роботи тощо. У табунах випасали влітку і кінський
молодняк, наймаючи чабанів-табунників. Перший вигін худоби на
пасовисько, що супроводжувався урочистостями та обрядами, припадав
звичайно на Благовіщення (8 квітня), Юріїв (6 травня) та Миколин (22
травня) дні і тривав приблизно до Михайла (22 листопада). Взимку худобу
утримували у хлівах та стайнях.
У степовій зоні України, де до першої половини XIX ст. у зв’язку зі
значною кількістю нерозорених земель тримали величезні табуни коней та
отари овець, худобу випасали при теплій зимі цілорічне, для чого біля
місць зимового утримання тварин залишали з літа незаймані пасовища.
Колоритною була фігура чабана, одягнутого у хутряний овечий одяг,
підперезаного шкіряним поясом з мідними бляхами, на якому висіли гаман,
чабанський ніж, ріжок з дьогтем та джермела (пінцет) для лікування
тварин. У руках чабан тримав довгу палицю — гирлигу із залізним гаком на
кінці, якою він ловив овець, а також батіг. За отарою рухалася запряжена
кіньми або волами -двоколісна гарба з будкою — катига, що правила за
житло для чабанів і в який зберігалися продукти харчування, посуд,
різноманітне зілля та інші необхідні речі. Чабани для зручності
об’єднувалися в артілі, обираючи отамана та кашовара.
На Поліссі, поряд з вигінною, побутувала й відгінна форма випасу худоби,
при якій велику рогату худобу, особливо волів, що відкормлювалися на
м’ясо, та молодняк,
5. Календарні свята та обряди
Найважливіші складові духовного життя народу – свята та обряди. Вони
відображають не тільки етнічну своєрідність, але й естетику, моральні
цінності, ментальність, історію. До числа інститутів, породжених
релігійними уявленнями й аграрним укладом побуту, належали календарні
свята та обряди. Це – найдавніша обрядовість, корінням своїм вона сягає
первісних, язичницьких вірувань. Значно пізніше церква сприйняла систему
землеробських свят, яка вже склалася, і надала їй християнського
забарвлення. Свята і обряди календарного циклу регламентували всі сфери
життя українського селянина – виробничу, суспільну, сімейну, а головна
їх мета – відвернути стихійне лихо, вплинути на врожайність.
У аграрному календарі українців не було різкого розмежування між
сезонами. Обрядовість зимового циклу поступово переходила у весняну,
весняна – у літню і т.п. Кожний цикл ніс своє сезонне смислове
навантаження (підготовка ґрунту, сівба, посадка – весною; збір і
збереження врожаю восени). Календарний цикл насичений безліччю ритуалів
і прикмет, які також зв’язують пори року.
Зимові свята починалися 21 листопада з Введення, “коли вводилося лiто у
зиму”. Цей день віщував, яким буде наступний рік: урожайним чи ні,
посушливим чи дощовим.
Серед зимових свят українців особливо виділяється період святок з
кульмінаційними точками – Різдвом, Новим роком і Хрещенням.
Різдво – зимове свято, яке сягає корінням в далеке язичницьке минуле. Це
свято сонцевороту, найкоротший день у році, коли Сонце ніби вмирає і
людина магічними діями мала йому допомогти. Після прийняття християнства
свято злилося з народженням Ісуса Христа, але в народній пам’яті
збереглося його глибинне значення.
Різдвяні свята починалися Святим вечором (6 січня за новим стилем). У
будинку повинна була панувати чистота, атмосфера достатку і щастя. У
красний кут (на покуті), дотримуючись цілого ряду правил, поміщали
прикрашений сніп (“Дідух” або “Рай-Дідух”) і “кубельце” – гніздо з
пахучого сіна, в яке ставили горщик з обрядовою кутею. Вся родина чекала
появи на небі першої зірки, яка символізувала народження Христа, щоб
сісти за стіл (вважалося, що той, хто першим побачить зірку, буде
найщасливішим протягом року). Стіл був багатий, не менше дванадцяти
страв (як правило, кутя, горох, борщ з грибами та рибою, голубці, риба
холодна, риба смажена, вареники, млинці, каша, пиріжки, узвар), але
пісний, тому що продовжувався пилипівський піст. Святкова трапеза
повинна була об’єднувати всіх членів сім’ї, в тому числі й померлих, на
помин яких ставили свічку. Діти носили “вечерю” своїм близьким –
хрещеним, бабусям і дідусям. Потім, відстоявши службу у церкві,
розговлялися – приступали до багатої м’ясної їжі. У народному сприйнятті
святкові дні були своєрідним “проломом часу”, “кінцем світу”, за яким
наступало оновлення. У цей час наставав розгул нечистої сили, саме у
свята можна було дізнатися про майбутнє за допомогою ворожби. Дівчата
виходили на вулицю і питали ім’я першого зустрічного, намагаючись
вгадати ім’я нареченого. Підслухували розмови під сусідськими вікнами,
щоб зі сказаних слів дізнатися, чи вийдуть заміж наступного року.
Опівночі ворожили на розплавленому воску або свинці – лили їх у воду і
по застиглих фігурках судили про майбутнє. Про це могла оповісти і тінь
на стіні від купки згорілого паперу. Досить небезпечним вважалося
ворожіння опівночі з двома дзеркалами і свічкою між ними. Вдивляючись у
нескінченні відображення дзеркал, можна було побачити судженого, а можна
і накликати біду. Намагалися дізнатися про характер жениха з поведінки
півня, перед яким ставили посуд з водою, зерном і люстерко. Якщо півень
підійде до зерна – бути жениху добрим господарем, якщо до люстерка –
хвальком, до води – п’яницею.
7 січня починалися колядки. Цілі ватаги молоді зі спеціально
виготовленою різдвяною зіркою (з різьбленого розфарбованого дерева або
решета, прикрашеного кольоровою фольгою і папером) ходили по селу. Часто
це було справжнє дійство – з рядженими, співцями, музикантами,
танцюристами (вертеп). Колядники ходили хатами, виконуючи спеціальні
пісні. У поетичних текстах оспівувалися господарі та їх діти, їм бажали
щастя і здоров’я, достатку у господарстві, доброго врожаю. Фактично ці
тексти мали значення заклять – вважалося, що висловлені у свята
побажання обов’язково збудуться. Господарі зобов’язані були щедро
обдарувати колядників харчами.
Зібрані запаси несли 8 січня на великі вечорниці – молодіжне гуляння з
танцями і веселим застіллям, де юнаки і дівчата часто знаходили собі
наречених.
Новорічні свята (13-14 січня) українці відмічали як свята Маланки і
Василя. Вони не співпадали з церковними, тому в їх обрядовості
збереглися власне народні мотиви. У ці дні також практикувалися обходи
дворів зі щедрівками – календарними величальними піснями з елементами
театрального дійства. Традиційним персонажем такої гри була маска Кози –
своєрідного символу родючості і добробуту. Дуже виразне аграрно-магічне
значення мав обряд “посипання”, коли хлопчики 7-14 років, обходячи
будинки, символічно сіяли зерно. При цьому вимовляли традиційний текст
“Сiю, вiю, посiваю, з Новим роком вас вiтаю”. Цей обряд був явно
дохристиянським, адже наші предки відмічали новий рік весною, перед
початком посівних робіт.
Завершувався різдвяно-новорічний цикл святом 19 січня Хрещення
(Богоявлення, Водохреща, Йордан). Основні дії проходили на крижаних
водоймах, де заздалегідь вирубували хрест з льоду (часто його поливали
буряковим квасом, від чого він набував червоного кольору). В ополонку,
яка утворилася, священик опускав хрест, після чого вода вважалася
священною. Віруючі набирали воду і потім довго її зберігали, приписуючи
такій воді чудодійні властивості. Це було перевіреним засобом для
лікування найрізноманітніших захворювань. Вважалося також, що той, хто
скупається у водохресній ополонці, весь рік не буде хворіти.
На честь весняного пробудження природи слов’яни святкували Масляну. На
відміну від інших календарних свят, Масляна практично не зазнала
християнського впливу і залишилася просто веселим народним святом з
деякими язичницькими ритуалами: катання з гірок, спалювання солом’яного
опудала, приготування млинців і вареників тощо.
Серед весняних свят найзначнішим і улюбленим була Паска (Великдень).
Обряди і ритуали великодного циклу несли релігійне християнське і
календарне язичницьке навантаження (воскресіння Ісуса Христа і
пробудження природи).
Великодню передувала Вербна неділя – період активної підготовки до
свята. У церкві святили гілки верби, якими шмагали всіх членів сім’ї, а
потім і домашніх тварин, примовляючи (один з типових варіантів тексту
примовки, за Брокгаузом і Ефроном, 1892).
Це мало забезпечити здоров’я і благополуччя. Саме на Вербній неділі
готували писанки – яйця, прикрашені багатоколірним орнаментом (на
відміну від крашанок, забарвлених в один колір). Взагалі червоний колір
яйця, за християнськими переказами, – символ крові, пролитої Христом за
гріхи людські. Але сам звичай використовувати фарбовані яйця в різних
обрядах, сприймаючи їх як символ воскресіння, сягає далекого минулого.
Процес розписування яєць був суворо регламентований. Жінка-писанкарка
повинна була сидіти на виверненому навиворіт кожусі, для обтирання яєць
користувалися шматками від зношених сорочок. Вся робота виконувалася у
тиші, з молитвами і в доброму настрої. Сама технологія створення писанки
полягала у послідовному зануренні яйця в різні барвники (від темного до
світлого) і в нанесенні орнаменту розтопленим воском за допомогою
металевої трубочки. Потрібний для орнаменту колір зберігався під шаром
воску. Сюжети і види орнаменту були дуже різноманітні, дуже
відрізняючись за реґіонами України. Антропоморфні, зооморфні і рослинні
зображення нерідко були справжніми витворами мистецтва.
Протягом Вербної неділі випікали обрядові хліби – паски. Під час їх
виготовлення також здійснювали численні дії, підкоряючись древнім
обрядам. Палити піч треба було з полін, які відкладалися кожний четвер
протягом Великого посту, підпалювати їх шматочками освяченої верби.
Саджаючи паски в піч, господиня вимовляла молитви-заклинання.
Багато повір’їв було пов’язано з Страсним (або Чистим) четвергом.
Палаючою страсною свічкою, принесеною з церкви, робили хрести на стелі –
від нечистої сили. Дбайливо зберігали четвергову сіль, спеціально
обпалену в печі, – від різних захворювань людей і домашніх тварин.
Обов’язковим був звичай купати дітей і хворих, виливаючи потім воду на
перехрестя доріг, “щоб там усе лихо зосталося”. Це, без сумніву,
відгомони древніх очищувальних обрядів.
Відстоявши у церкві всеношну службу і освятивши заздалегідь зібрані
продукти, люди сідали за святковий стіл. Великодню передував
найсуворіший піст (пам’ять про страждання Христа), тому пасхальній
трапезі надавалося особливого значення. Чим багатшим буде стіл, тим
ряснішим – урожай. Важливе місце на столі займали, як правило, паски і
писанки.
У різних реґіонах України існували звичаї, пов’язані з фарбованими
яйцями. Після відвідування церкви, перед розговінням всі вмивалися з
миски, в якій були крашанки і дрібні монети. Це забезпечувало здоров’я і
красу. Дівчата зберігали яйце, з яким вмивалися, “щоб бути завжди
гарною”. Писанки вміщували у Красному кутку і зберігали до наступного
Великодня. Як оберіг для худоби писанку підвішували в хліві, клали в
гніздо квочки або біля вулика з бджолами, підсипали товчену фарбовану
шкаралупу у корм птиці. Поширені були також ігри з яйцями, наприклад,
катання їх з гірки або спеціального лотка, а також з рушників, спущених
зі стіжка. Діти захоплювалися цоканням – биттям яєць. Той, хто розбив
крашанку суперника, забирав її собі як виграш.
Великодні свята включали народне гуляння: хороводи (ходіння по колу як
символ руху Сонця по небу), катання на гойдалках і дошках (підняття
вгору – магічне дійство, що забезпечує ріст всієї зелені), обливання
водою (очищувальний обряд). Улюбленою розвагою були передзвони, оскільки
на Великдень дозволялося дзвонити всім. Існувало, наприклад, повір’я, що
перший удар у дзвін недільним ранком забезпечить тому, хто дзвонить,
добрий урожай гречки.
Великодні свята завершувалися поминальними днями – Радуницею
(“поминками”, “гробками”). Як правило, першої післяпасхальної неділі
люди йшли на цвинтар “христосуватися з померлими” – обідали на могилах,
пов’язували хрести рушниками. Іноді на пасхальний стіл ставили “могилку”
– миску з пророщеним вівсом, в яку клали стільки крашанок, скільки
родичів в сім’ї померло. Існував звичай пускати по річці шкаралупу, яка
повинна була повідомити предкам про настання Великодня.
Завершення весняного і початок літнього періоду у східних слов’ян
пов’язаний з трійце-русальною обрядовістю, в основі якої лежить культ
рослинності, магія заклинання майбутнього врожаю. На “Зеленi свята” (так
в народі називалося християнське свято Трійці) хатину і двір прикрашали
зеленими гілками верби, липи, клену. Підлогу застеляли гілочками м’яти,
любистку, чебрецю. До цього свята належить цікавий обряд “завивання
берези” або “водiння куща”. Дівчинку або молоду дівчину прикрашали
квітами,зеленню і водили по селу. Цим обрядом і спеціальними піснями
хотіли вимолити у природи багатий урожай.
Особливо виділяється давньослов’янське свято літнього сонцестояння –
Купала або Івана Купала (7 липня). Це свято не сприйняло християнські
риси і залишилося в архаїчній язичницькій формі. Більш того, церква
намагалася боротися з традицією проведення Купала, оголошуючи його
гріховним, диявольським і т.д. Але, незважаючи на всі заборони, Івана
Купала залишився одним з найбільш поширених і улюблених народних свят.
Він об’єднував у собі елементи солярного культу (культу Сонця), аграрної
магії, очисних і еротичних обрядів. На Купала запалювали колесо і
пускали його з гори, неодружені юнаки і незаміжні дівчата стрибали через
багаття, водили хороводи, плели вінки і пускали їх за течією річки. Ця
гра мала велике значення. Вважалося за честь “очиститися вогнем” – тричі
перескочити через багаття. Якщо юнак стрибнув вище за всіх, це провіщало
його сім’ї добрий урожай, а якщо ступив ногою у вогонь, зачепив дрова –
накличе біду. Якщо юнак з дівчиною вдало разом перестрибнуть багаття –
обов’язково одружаться і проживуть вік в любові і злагоді. Уважно
стежили за поведінкою вінків на воді. Дівчата плели, як правило, два
вінки – для себе і нареченого. На віночках ставили запалені свічки і
пускали за течією. Згасла свічка провіщала біду. Якщо вінки пливли поруч
– в цьому році молоді одружаться, якщо нарізно – не судилося бути разом.
У ці дні дозволялася певна свобода поведінки, але торкалася вона
неодружених. Заміжні жінки збирали цілющі трави, які, за повір’ям, мали
чарівні властивості. Одружені чоловіки збиралися групами і ходили шукати
квітку папороті, яка ніби допомагає знаходити скарби і може притягати
гроші. Вірили, що в ніч на Івана Купала з’являються представники
“нечистої сили”: біси, лісовики, відьми, вовкулаки, упирі. Існувала
безліч оберегів від них. Практикувався і звичай спалення або утоплення в
річці солом’яного опудала та обрядженого деревця (Купали, Мари, Уляни),
що символізувало відьму. Таким чином магічно знищувалася вся нечиста
сила.
Апогеєм аграрно-господарського року українського селянина було свято
завершення збору врожаю – “обжинки”, багате піснями та архаїчними
ритуалами. Наприклад, відгомін древніх жертвоприношень – виготовлення
“спасової бороди”, яку зав’язували з останніх пучків незжатого колосся і
залишали на полі; плетіння обжинкового вінка (його заквітчували
стрічками і зберігали до весни, зерном з цього вінка починали сівбу).
Свята Катерини (24 листопада) і Андрія (30 листопада) мали молодіжний
характер. Дівчата та юнаки ворожили в ці дні, влаштовували веселе
гуляння з танцями, іграми, розігруванням, гумором.
Список використаної літератури
Бойківщина: Іст.-етногр. дослідження / За ред. Ю. Г. Гошка. – К., 1983;
Горленко В. Ф., Бойко I. Д., Куницъкий О. С. Народна землеробська
техніка українців. – К., 1971;
Гуцулыцина: Іст.-етногр. дослідження / За ред. Ю. Г. Гошка. – К., 1987;
Довженок В. Й. Землеробство Давньої Русі до середини XIII ст. – К.,
1961;
Етнографія Киева і Київщини / За ред. В. Ф. Горленка. – К., 1986;
Мандибура М. Д. Полонинське господарство Гуцулыцини другої половини XIX
— 30-х років XX ст. – К., 1978;
Павлюк С. П. Народна агротехніка українців Карпат другої половини XIX —
початку XX ст. – К., 1986;
Полесье: материальная культура / Под ред. В. К. Бондарчика, Р. Ф.
Кирчива. – К., 1988;
Таранущенко С. А. Вітряки // Нар. творчість та етнографія. – 1958. – №
1.
PAGE
PAGE 2
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
