HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

РЕФЕРАТ

на тему:

“Зародження культів і релігійних вірувань: тотемізм, фетишизм, анімізм,
магія. Використання культових методів лікування. Еволюція анімізму та
фетишизму”

ПЛАН

Вступ

1.Теорії походження релігійних вірувань

2. Форми первісних релігій

3. Використання культових методів лікування

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Питання про первісні релігійні вірування — важливе і досить складне в
історії релігії. Передусім це стосується часу появи найдавніших
релігійних уявлень. З цією проблемою пов’язана також низка питань про
інтелектуальні, емоційно-почуттєві та вольові здібності людини, з якими,
в свою чергу, тісно переплітається проблема формування уявлень про
надприроднє та віри в нього.

Особливо великою розбіжністю думок позначені питання про причини
виникнення, процес становлення та форми ранніх чи первісних релігійних
вірувань. Причиною цього є майже повна відсутність прямих свідчень щодо
цих вірувань, загалом недостатня наукова опрацьованість проблеми і,
зрештою, різна світоглядна орієнтованість дослідників. З’ясування ж цієї
проблеми може допомогти у вирішенні багатьох запитань, відповідь на які
остаточно не знайдено і по сьогодення.

Саме тому мета цього реферату — спираючись на думки різних дослідників
та фактичний матеріал, з’ясувати, а точніше, — дійти більш-менш
вірогідної гіпотези щодо формування релігійних уявлень у свідомості
первісних людей.

1.Теорії походження релігійних вірувань

Більшість відомостей про первісні релігійні вірування ми отримуємо на
основі порівняльного вивчення релігії. Основоположником цього методу був
німецький мовознавець М.Мюллер. Його дослідження відіграли вирішальну
роль у становленні релігієзнавства як самостійної наукової дисципліни.
Мюллер поставив завдання — зрозуміти, що таке релігія, яке підґрунтя
вона має в душі людини, які закони вона наслідує у своєму історичному
розвитку. М. Мюллер був переконаний, що знання стародавніх мов дає
можливість досліднику проникнути в потаємні закутки людської душі і
віднайти справжній зміст релігійної віри стародавніх людей, відтворити
відчуття і враження, пов’язані в їхній свідомості з іменами богів,
міфами і легендами про них. “Так само як людина володіє даром мови
незалежно від усіх її історичних форм, — писав М. Мюллер, — вона має
здатність вірити незалежно від усіх історичних релігій. Говорячи про те,
що релігія відрізняє людину від тварини, ми не маємо на увазі яку-небудь
окрему релігію; але ми маємо на увазі розумову здатність чи схильність,
що незалежно від почуття і розуму, а іноді навіть усупереч їм, дають
можливість людині осягати Нескінченне під різними іменами й у
різноманітних формах”(п.9, с.42).

Однак спроба М. Мюллера знайти загальну прарелігію народів не була
плідною, тому що її обґрунтування звелося до штучного підтасування
фактів для доказу існування в древніх релігіях єдинобіжжя. Французький
соціолог Е. Дюркгейм трохи по іншому використовував
порівняльно-історичний метод дослідження релігії. Він також намагався
відшукати прарелігію як найбільш просту й історично першу форму релігії.
Дослідник думав, що для виявлення джерел релігії, що лежать не в
індивідуальному, а в історичному розвитку людини, треба звернутися до
найдавніших прошарків культури. Дюркгейм припустив, що примітивні
суспільства, що дожили до нашого часу, являють собою модель таких стадій
розвитку людства. Відповідно до цього, тотемізм, розповсюджений серед
австралійських аборигенів, він розглядав як “елементарну“ форму релігії,
тобто таку, котра вже не спирається на якісь більш ранні, попередні їй
форми. Це — самий початок релігійного життя. Дюркгейм стверджував, що у
примітивній релігії об’єктом поклоніння є зображена в релігійному
символі сама соціальна спільність.

Австрійський етнограф, лінгвіст і богослов В.Шмідт та його послідовники
висунули концепцію прамонотеїзму, згідно з якою всі сучасні релігії
беруть свої витоки з так званого “первісного монотеїзму”. В.Шмідт у
праці “Походження ідеї Бога”, наводячи численні свідчення про вірування
історично відсталих племен і народів, робить спробу довести, що нібито
уже в ранніх віруваннях мали місце уявлення про єдиного Бога, а
найдавніші фетишизм, тотемізм тощо були “магічними засобами” їхнього
виразу. Проте ідея первісного єдинобожжя, яка обмежувала релігію
виключно іманентними зв’язками, тим самим фактично знімала питання про
її еволюцію, а відтак не потребує якогось історико-культурного
виправдання. Саме тому вона піддавалася критиці з боку тих
релігієзнавців, які вважали, що задовго до появи теїстичних уявлень
релігія існувала у формах, які не знали віри в богів, тим більше — в
єдиного Бога.

Представники еволюціоністської школи Е.Тайлор, Г.Спенсер та інші
фактично вперше розгорнуто поставили питання про історичність форм
релігії, при цьому вважаючи її найдавнішою формою, “мінімумом” релігії,
анімізм як віру в безплотних сутностей-духів. Але уявлення Е.Тайлора,
Г.Спенсера та ін. щодо анімістичного “мінімуму” релігії не сприйняли ті,
хто вважав, що вони некоректні, бо анімізм не є її найдавнішою формою,
оскільки пов’язаний з вірою в душу не як духовну сутність, а як
чуттєво-надчуттєву істоту.

Відомі, крім зазначених, ще й інші спроби визначити “мінімум” релігії як
вихідний стан її розвитку. Так, французький історик релігії Шарль де
Брос вважав найдавнішою формою вірувань фетишизм; Дж.Мак-Ленан,
Дж.Фрезер, Е.Дюркгейм та багато інших — тотемізм; чимало хто з
дослідників ще й досі переконаний, що анімізм був вихідною формою
релігійних вірувань.

І все ж було б несправедливим, якби не підкреслити, що сучасне
релігієзнавство в аналізі первісних релігійних вірувань спирається на
серйозні наукові дослідження вірувань народів світу, представлені
працями Дж.Фрезера, Л. Моргана, Л.Штернберга, С.Токарєва, Д.Брінтона,
Ф.Джевонса, Ю.Францева та багатьох інших вчених. Саме ці праці й склали
фактологічну основу наших уявлень про час, причини та передумови
виникнення вірувань про первісні форми релігійності та місце останньої у
світосприйнятті людини первісного суспільства.

2. Форми первісних релігій

Одним із найбільш розповсюджених вірувань первісної людини був анімізм
(від лат. anima — душа), що виявлявся у вірі в різноманітних духів, душу
як двійника тіла, носія життя людини, а також тварин і рослин. Матеріали
про ці вірування зібрав і описав англійський етнолог і релігієзнавець
Е.Тайлор у книзі “Первісна культура”. За Тайлором, теорія анімізму
розпадається на два головних догмати, що складають частини одного
цільного вчення. Перший з них стосується душі окремих істот, здатної
продовжувати існування після смерті. Іншої — решти духів. Аніміст
визнає, що духовні істоти керують явищами матеріального світу і життям
людини та впливають на них у цьому і потойбічному житті. Оскільки
анімісти вважають, що духи спілкуються з людьми і що вчинки останніх
приносять їм радість чи невдоволення, то рано чи пізно віра в їхнє
існування повинна привести природно і, можна навіть сказати, неминуче до
дійсного вшановування їх чи бажання їх умилостивити. Таким чином,
анімізм у його повному розвитку включає вірування в “керівні” божества і
підлеглих їм духів, у душу й майбутнє життя, вірування, що переходять на
практиці в дійсне поклоніння.

Анімізм слід розглядати у тому сенсі, наскільки він складає древню і
нову філософію, що у теорії виражається у формі віри, а на практиці у
формі вшановування.

Характер вчення про душ у примітивних суспільствах можна з’ясувати під
час розгляду його розвитку. Очевидно, мислячих людей, що перебувають на
низькому ступені культури, більш за все цікавили дві групи біологічних
питань. Вони намагалися зрозуміти, по-перше, що складає різницю між
живим і мертвим тілом, що складає причину сну, екстазу, хвороби і
смерті. Вони задавалися питанням, по-друге, що таке людські образи, які
з’являються у снах і баченнях. Розглядаючи ці дві групи явищ, древні
дикуни-філософи, імовірно, насамперед зробили “очевидний” висновок, що в
кожної людини є життя і є привид. Те й інше, безперечно, перебуває в
тісному зв’язку з тілом: життя дає йому можливість почувати, мислити і
діяти, а привид складає його образ, чи друге “я”. І те й інше, таким
чином, віддільне від тіла: життя може піти з нього і залишити його
непритомним чи мертвим, а привид видається людям осторонь від нього.

Таким чином, відповідно до теорії Е. Тайлора, анімістичні вірування
розвивалися у двох напрямках. Перший ряд анімістичних уявлень виник у
ході міркувань древньої людини над такими явищами, як сон, бачення,
хвороба, смерть, а також переживань трансу і галюцинацій. Будучи не в
змозі правильно пояснити ці складні явища, “первісний філософ” виробляє
поняття про душу, що міститься в тілі людини і залишає його час від
часу. Надалі формуються більш складні уявлення: про існування душі після
смерті тіла, про переселення душ у нові тіла, про загробний світ. Другий
ряд анімістичних вірувань виник із властивим первісним людям прагненням
до уособлення й одухотворення навколишньої дійсності. Древня людина
розглядала всі явища і предмети об’єктивного світу як щось подібне собі,
наділяючи їх бажаннями, волею, почуттями, думками. Звідси виникає віра в
окремо існуючих духів грізних сил природи, рослин, тварин, що у процесі
складної еволюції трансформувалася у політеїзм, а потім і в монотеїзм.

Поняття про особисту душу, чи духа, у примітивних суспільствах може бути
визначене в такий спосіб. Душа є тонкий, нематеріальний людський образ,
але своєю природою чимось подібна до повітря чи тіні. Вона складає
причину життя і мислення тієї істоти, яку вона одухотворяє. Вона
незалежно і нероздільно володіє особистою свідомістю і волею свого
тілесного господаря, здатна залишати тіло і швидко переноситися з місця
на місце. Здебільшого невловима і невидима, вона виявляє також фізичну
силу і з’являється переважно як привид, відділений від тіла, але
подібний до нього. Вона здатна входити в тіла інших людей, тварин і
навіть речей, опановувати ними і впливати на них.

Найбільш характерна риса уявлення про душу — це її пасивність. Душа
людини уявляється як слабка, безпомічна істота, що легко піддається
нападам з боку чаклуна чи злого духа. Цей пасивний характер душі
найкраще свідчить про походження самої ідеї душі. Душа — це невидиме
уразливе місце людини, об’єкт злої магії, здобич для злих духів.

Хоча це визначення не може мати загального застосування, воно у
будь-якому разі досить широке, щоб бути прийнятим за норму, що
змінюється в силу більших чи менших розходжень між окремими народами.

На думку багатьох дослідників термін “анімізм” не можна привласнювати
якій-небудь певній, ранній чи пізній, формі або ступеню розвитку
релігії, оскільки “навіть поверхневе знайомство з історією релігій
показує, що анімістичні уявлення, тобто віра в душі й у духів, присутні
в усіх без винятку релігіях, починаючи від найпримітивніших і аж до
найбільш розвинутих “світових” релігій. Мало того, аж ніяк не можна
сказати, щоб анімістичні вірування були найбільш характерні для ранніх
стадій розвитку релігії, а на пізніх стадіях зберігалися б лише як
пережиток, як це припускають прихильники “анімістичної теорії”. А з
усього цього випливає, що анімізм ніяк не можна розглядати як визначену
форму релігії. Навпаки, це невіддільна складова частина всякої релігії,
особливо найбільш складних і розвинених релігій”(п.5, с.381).

Щоб досягти компромісу між цими двома поглядами на поняття “анімізм”, я
дозволю собі висловити таке припущення: анімізм як певна форма релігії
існував на первісних етапах розвитку людського суспільства, згодом
увійшовши і ставши невід’ємною складовою частиною інших видів релігійних
вірувань.

Ще одним розповсюдженим віруванням первісної людини є фетишизм (від
португальського fetico — чарівний, чудодійний), що полягає у
мисленно-фантазійному наділенні деяких предметів і явищ неживої природи
надчуттєвими якостями.

Поняття фетишизму як форми релігії оплутане значною неясністю, оскільки
різні дослідники надають цьому терміну різних значень. Дійсно, у той час
як одні дослідники (Шульце) називають фетишизмом шанування будь-яких
матеріальних предметів (включаючи небесні тіла, людей і тварин), інші
(Штернберг, Той) схильні обмежувати обсяг цього поняття, включаючи в
нього тільки шанування неживих і притім земних предметів. Одні автори
при цьому називають фетишем матеріальний предмет, якому віддається
шанування (де Бросс), інші відносять цю назву не до самого предмета, а
до духа, що перебуває в ньому (Тайлор, Спенсер, Шурц), в той час як
треті вважають характерною рисою фетишизму саме невіддільність предмета
від духа, що живе у ньому (Вайц, Харузін, Зеленін). Мало того, хоча
більшість авторів називають фетишем матеріальний об’єкт культу, є
дослідники, схильні настільки розширювати це поняття, що в нього
включаються не тільки об’єкти, але і матеріальні приналежності культу
(наприклад, церковне начиння, одяг), що самі по собі не є предметом
шанування (Францев). Нарешті, для інших дослідників терміни “фетиш”,
“фетишизм” означають не який-небудь визначений вид шанованих предметів,
а певне ставлення людини до надприродного світу, саме те ставлення, при
якому людина вірить у свою здатність примусити надприродні істоти
служити собі.

Вперше феномен фетишизації докладно описав французький дослідник Шарль
де Брюс у книзі “Культ богів-фетишів”. Він вважав, що фетиші — це
предмети неживої природи, що привертали увагу людини якимись особливими
рисами. Справді, фетишистські уявлення пов’язувалися не з усіма, а лише
з особливими предметами та явищами. Для людини ранньородового
суспільства, наприклад, не кожний камінець міг бути фетишем, а лише той,
який вражає уяву особливостями форми чи обставинами, за яких його
знайшли.

Але неправильним було б за прикладом де Брюса та деяких інших
дослідників, вважати фетишизм за віру в надприродні властивості мертвих
предметів. Таке тлумачення фетишизму суперечить самій його сутності як
уособленню неживої природи. Фетиші — не просто предмети, а, за уявою
людини, що їх вшановує, — істоти, наділені власним життям і здатні саме
завдяки якимось таємничим, надприродним, надчуттєвим властивостям певним
чином діяти на людину та її довкілля, тобто цим предметам приписувалися
не притаманні їм властивості (здатність зцілювати, охороняти від
ворогів, допомагати на полюванні і т. ін.). Якщо після звертання до
предмета людині вдавалося досягти успіху в практичній діяльності, вона
вважала, що в цьому їй допоміг фетиш, і залишала його собі. Якщо ж
людина зазнала якої-небудь невдачі, то фетиш викидали чи заміняли іншим.
Поводження первісних людей з фетишами говорить про те, що вони не завжди
ставилися з належною повагою до обраного предмета: за зроблену допомогу
йому дякували, за безпорадність “карали”. З цієї точки зору є цікавим
африканський звичай катування фетишів, причому не тільки для їхнього
покарання, але і для спонукання до дії. Наприклад, просячи про що-небудь
фетиш, африканці вбивали в нього залізні цвяхи, думаючи, що після цього
фетиш краще запам’ятає звернені до нього прохання й обов’язково виконає
їх.

Особлива, прихована сила фетишів, талісманів, амулетів — це так звана
мана. Термін “мана” європейські антропологи XIX в. запозичили в
аборигенів Полінезії і Меланезії, які називали так силу, що керує
природними процесами. Реальний зміст поняття “мана” не зводиться ні до
“імперсональної сили”, ні до “надприродного”. Найбільш придатне значення
слова — “вища сила”. Людина володіє маною, коли вона щаслива, таланлива
і демонструє якісь екстраординарні досягнення, наприклад, як хлібороб,
воїн чи вождь.

Щоб змістовніше уявити “механізм” утворення фетишистських уявлень,
візьмемо до уваги умови їхньої появи. На основі багатовікового досвіду
людина ранньородового суспільства вже виробила уявлення про те, що
будь-яка її дія певним чином пов’язана з її власною вольовою діяльністю,
її бажаннями, метою. Але, обмежена в знаннях про навколишній світ і про
саму себе, людина ще не могла дати розумного пояснення ні природи цього
зв’язку, ні причини змін, що відбуваються навколо неї. Абстрагуючи різні
прояви власної мислительної і вольової діяльності, люди за аналогією з
собою дійшли до думки, що й предмети та явища природи є живими істотами,
наділеними розумовими та вольовими якостями, завдяки яким вони є
чуттєво-надчуттєвими і можуть вступати в стосунки з людиною і між собою.
Таке винесення власних смислів на інші “значення”, власних розумових і
вольових якостей на природу вело свідомість людини до уяви про здатність
речей цілеспрямовано змінювати свої дії щодо людини, подібно до того, як
вона сама змінює спрямованість своїх дій щодо навколишнього світу.

Елементи фетишизму збереглися в релігійному уявленні людей і по
сьогодення. Досить оглянути навіть загальним поглядом історію релігій
усіх народів, щоб переконатися в тім, що фетишистські уявлення
становлять невід’ємну частину будь-якої релігії. Навряд чи є хоч одна з
них, у якій фетишистські вірування не займали б більш-менш помітного
місця. Фетишизм складає один з найбільш постійних елементів усякої
релігії. Це — універсальне явище історії релігійних вірувань.

На нижчих ступенях культури часто зустрічається соціальний інститут,
відомий під ім’ям тотемізму (мовою індіанців-оджибве ot-totem означає —
його рід) — віра в існування родинного зв’язку між групою людей і
визначеним видом тварин чи рослин.

Тотемізм тісно пов’язаний з господарською діяльністю первісної людини:
збиранням плодів, полюванням. Тварини і рослини, що давали людям
можливість існувати, ставали об’єктом поклоніння. У тотемізмі відбилися
також особливості соціальних відносин у первісному суспільстві,
засновані на принципі кревного споріднення. Усвідомлюючи це споріднення,
люди переносили його на навколишню природу. Тотем ( тварина чи рослина)
вважався предком роду, його родоначальником. З ним була пов’язана низка
міфів, що описували його життя і подвиги, приписів, що дозволяли його
убивати лише за умов дотримання певного релігійного дійства, обрядів, що
піддобрювали тотем і сприяли його розмноженню. Пізніше на основі
тотемізму виник культ тварин.

Зазначимо дві основні риси тотемізму. Перша — виділення в ролі головних
об’єктів поклоніння тотемних духів, тобто двійників тотемів. Не самі
тотеми, а їхні двійники були головним об’єктом поклоніння в цій
релігійній системі. Тотемам поклонялися настільки, наскільки вони були
вмістилищем тотемних духів. Це поклоніння виявлялося через молитви
(прохання), танці, табу, жертвоприношення, виготовлення і вшанування
зображення тотемів, спеціальні тотемні свята. Особливим способом
поклоніння були обряди уподібнення тотему. Під уподібненням розуміється
прагнення зовні бути схожим на тотема хоч би однією якоюсь рисою. Так,
окремі жителі Африки, намагаючись бути схожими на антилопу-зебру,
вибивали собі нижні зуби.

Друга риса — дозвіл убивати і з’їдати тотема тільки за умови дотримання
особливих релігійних процедур. Важливим було одне: вбити і з’їсти за
правилами, тобто так, щоб не нашкодити тотемному духові. Так,
індіанці-шевенези (Канада) ще на початку ХХ ст. виконували такі
процедури над тілом забитого “родича-оленя”: ставили перед мордою
забитого посуд з їжею, танцювали мисливський танець, гладили тіло,
дякували оленеві за те, що він дав себе забити, просили вибачення і
бажали щастя духові оленя в країні померлих.

Тотемна тварина — це священна тварина клану, кров якої символізує
єдність клану, єднання його зі своїм божеством; ритуальне умертвіння і
поїдання тотемної тварини — цей прототип усякого жертвопринесення — є не
що інше, як укладення “кревного союзу” клану з його божеством. У
тотемізмі людина переносить на всю природу риси свого суспільного
устрою: природа тут поділяється на групи, суспільства на зразок людських
спільнот.

B

?

?

0

0

B

?

?

предмети, одухотворені і неживі, організовані за подобою того єдиного
суспільства, про яке людина мала уявлення, тобто у формі людського
суспільства; звідси мала виникнути думка про подібність видів тварин і
рослин з родами і кланами людей: ці види тварин і рослин і були
тотемами.

Бернгард Анкерман правильно підкреслював, що “психологічною передумовою
тих специфічних відносин між соціальною групою і тотемом, почуття
єдності між обома, що складає найхарактернішу рису тотемізму, була
відсутність індивідуалізму, той колективізм роду, на ґрунті якого не
могло ще розвинутися уявлення про індивідуальну душу, чому тотемізм і не
можна виводити з анімістичних ідей” (п.5, с.53).

З точки зору Е. Дюркгейма, тотем — ця елементарна форма божества — є
символом первісного клану, у його особі клан вшановує самого себе. “Бог
клану, тотемний принцип, не може бути нічим іншим, як самим кланом, але
гіпостазованим і представленим у зображеннях під чуттєвими видами
рослини чи тварини, що служить тотемом”(п.5, с. 55). Це і є бог, на
думку Дюркгейма; і найранніша форма суспільства — первісний клан —
усвідомлюється своїми членами як перша форма божества, як тотем клану.

Які власне об’єкти тотемних вірувань? Насамперед, це тотемні тварини і
рослини, цілком реальні і матеріальні предмети; це аж ніяк не
фантастичні образи; фантастичний елемент вірувань полягає тут лише в
уявленні про споріднення, що нібито існує між даним тваринним чи
рослинним видом і людською групою, а також у вірі у взаємний магічний
зв’язок людини з його тотемом. Але тотем — не єдиний і, можна, мабуть,
сказати, не головний об’єкт тотемних вірувань. При розвинутій формі
останніх у центральноавстралійських племен набагато більше релігійне
значення, велику “святість”, мають матеріальні емблеми тотемних груп —
“чуринги” та інші предмети. І, нарешті, тотемізм має свою систему
міфологічних образів: це уявлення про “тотемних предків”.

У міфології австралійців вони наділені фантастичними зооантропоморфними
рисами, чи, вірніше, уявлення про них неясні і безформні. Немає ніяких
підстав вважати цих тотемних предків, як це робили Герберт Спенсер і
його послідовники, справжніми людьми, обожнюваними після їхньої смерті.
Культ предків як форма релігії — явище набагато пізніше; і якщо й існує
якийсь генетичний зв’язок між цим культом і тотемізмом, то він полягав
лише в тім, що уявлення про “тотемних предків” послужили одним з тих
ідеологічних елементів, з яких згодом, у зовсім іншу історичну епоху,
складалися образи вшановуваних предків.

Уявлення про тотемних предків є не що інше, як міфологічна
персоніфікація почуття єдності групи, спільності її походження і
наступництва її традицій. “Тотемні предки” — релігійно-міфологічне
схвалення звичаїв громади. Вони — надприродні засновники тотемних
обрядів, виконуваних членами групи, заборон, дотримуваних ними” (п.5,
с72-73).

З уявленням про тотемних предків пов’язана й інша ідея, широко
розповсюджена знов-таки серед центральноавстралійських племен, — ідея
перевтілення (реінкарнації). Тотемні предки вважаються вічно втілюваними
у своїх живих “нащадках”, тобто в членах тотемної групи. Особливо
розвинуте це повір’я в аранда, у яких кожна людина одержує тотемне ім’я
того з міфічних предків, що нібито запліднив його матір і через неї в
ньому втілився. Усі люди, відповідно до цього повір’я, — живі втілення
тотемних предків.

Тотемізм як форма релігії, описаний мною, без сумніву, значною мірою
пояснює явища зоолатрії у первісному суспільстві.

Поряд з тотемізмом і табу значне місце в життєдіяльності первісної
людини посідала магія (від грецьк. ?????? — чаклунство, чарівництво) —
сукупність уявлень і обрядів, в основі яких лежить віра в можливість
впливу на людей, предмети і явища об’єктивного світу за допомогою
визначених дій.

Магія — єдність релігійної свідомості і дії, в ній немов би в
концентрованому вигляді проявляється загальна характеристика релігії як
специфічного практично-духовного способу входження людини в світ.
Мотивований текст, логіку його магічних дій можна виразити в такий
спосіб: якщо на звичайні предмети та явища можна впливати практично, то
з таким же успіхом практично можна впливати у бажаному напрямі й на
незвичайне, надприродне, тобто на фетишів, тотемів, душ і духів. Тому
магія доповнюється іншими видами родоплемінних релігій, як-то
анімізм,фетишизм і тотемізм.

Відомі різні види первісної магії: промислова, землеробська, військова,
лікувальна, любовна, шкодоносна та ін. Вони полягали в заклинанні
мисливських ; пасток, чаклунських процедурах на полі, спробах навести
причину (тобто зіпсувати здоров’я, наслати морок), приворожити, в
чаклуванні над зброєю, над хворим, у різного роду замовляннях тощо. Але
в кожному випадку вона була або фетишистською, або тотемістичною, або
анімістичною, або ж, нарешті, пов’язаною з вірою в духів. Адже магія, як
сплав чаклунського дійства і віри в можливість через нього вплинути на
надприродне, відбула становлення і розвиток як складник первісної
релігійності в цілому та як “мова” розглянутих вище форм
чуттєво-надчуттєвих та демоністичних вірувань.

При дослідженні магічного мислення тубільців Полінезії Дж.Фрезер помітив
дуже цікаву закономірність. Виявилося, що тубільці використовують магію
в землеробстві при посадці бульбових рослин, врожай яких буває мінливий,
але магія не застосовується при культивуванні плодових дерев, що дають
стійкий, стабільний врожай. У рибальстві магічні прийоми практикуються
при промислі акул та інших великих і небезпечних риб, при лові ж дрібної
риби магія вважається зайвою. Побудова човнів завжди супроводжується
магічними обрядами, при зведенні ж будинків магія не використовується.
Це дозволило Дж.Фрезеру зробити висновок, що магічні уявлення виникають
тоді, коли людина не упевнена у своїх силах, коли вона зіштовхується з
проблемами, вирішення яких залежить не стільки від самої людини, скільки
від безлічі привхідних факторів. Саме це і змушує його покладатися на
допомогу таємничих сил і виконувати магічні дії.

За Фрезером, магічне мислення ґрунтується на двох принципах. Перший з
них говорить: подібне породжує подібне, або наслідок схожий на свою
причину. Відповідно до другого принципу, речі, що раз прийшли у
зіткнення один з одним, продовжують взаємодіяти на відстані після
припинення прямого контакту. Перший принцип може бути названий законом
подібності, а другий — законом контакту. З першого принципу, а саме з
закону подібності, маг робить висновок, що він може виконати будь-яку
бажану дію шляхом простого наслідування їй. На підставі другого принципу
він робить висновок, що все те, що він проробляє з предметом, зробить
вплив і на особу, що один раз була з цим предметом у контакті (як
частина його тіла чи інакше). Гомеопатичною чи імітативною магією можна
назвати чаклунські прийоми, засновані на законі подібності. Контагіозною
магією можуть бути названі чаклунські прийоми, засновані на законі
контакту.

3. Використання культових методів лікування

В наукових розвідках археологів та етнологів, які досліджували культуру
первісної доби, відзначається наявність елементів аксіологічної медицини
в культовій моралі звичаєвого права. Дозволи та заборони (табу) у
ритуальній практиці — це свідчення звичаєвої турботи про природне і
соціальне навколишнє середовище, обмежене кордонами постійного
облаштування і способу повсякденного життя. Вивчення цієї медичної
проблеми ускладнюється тим, що джерелознавчі матеріали, які висвітлюють
общинний побут архаїчної доби, узагальнюють лише вибіркові ознаки та
риси первісної культури. Втім, їх слід конструктивно об’єднати та
проаналізувати, щоб об’єктивно відтворити картину медичних уявлень
первісної культури. Примітивна медична культура, спираючись на досвід,
міфи та релігію, відтворюється в окремих фрагментах етнологічної,
історичної, правознавчої та філософської науки.

В первісну добу кожен із тих, хто належав до роду, племені або фрактрії,
здогадувався про те, що моральне, психологічне та фізичне здоров’я можна
ідентифікувати з цінностями медичної галузі. Звичні уявлення про
лікувальні властивості мікроелементів рослин та органів тварин первісні
люди розуміли, скоріше, як піклування про фауну і флору, а також про
своє особисте благополуччя. Люсьєн Леві-Брюль архаїчні знання з проблем
стародавньої медицини називає містичним досвідом антропологічної
свідомості або паралогічною співпричетністю до одухотвореної природи. За
версією Л.Леві-Брюля, звичаєве право стародавніх народів жорстоко карає
важкою хворобою усіх, хто грубо порушує моральні заповіді, в тому числі
й ті з них, що належать до фізичної гігієни та повсякденного харчування.

Віра у добрих або злих духів, які мешкають в рослинному і тваринному
світі, а також мають здатність вражати людський організм згубною
хворобою, — це крок до примітивної вірусології, гігієни чи епідемології,
можна навіть вважати, що вона означає первісне усвідомлення проблем
екологічної медицини та общинної санітарії. Звичайно, у примітивних
суспільствах, особливо в період ранньої доби, усе мислилося не так, як
нині. Відкриття первісним знахарем лікувальних або отруйних рослин,
водних і солярних процедур, які сприяють терапевтичним ефектам,
засвідчило, напевне, становлення бальнеології чи гомеопатії, але,
звичайно, у міфологічному та містифікованому вигляді.

За теорією Л.Леві-Брюля, медичні знання первісної епохи виникають з
містичного досвіду, який слід визнавати адекватним психологічним станам.
Цей примітивний досвід служив своєчасному інформуванню первісних людей
про кліматичні умови навколишнього середовища, до якого потрібно
адаптуватися, щоб вижити. Такий містифікований досвід примножує
аксіологічну традицію, екологічні знання. Примітивна людина вірить у
реальність буття міфічних істот, а через це, без сумніву, дотримується
дієтичного табу. За їхньою уявою, охоронці моральних заповідей — предки,
що вмерли, — пильно відстежують поведінку живих. Вони майже безжалісно
карають за порушення моральних норм як сімейним горем, так і особистою
хворобою. У цей спосіб витлумачуються окремі патологічні стани, наявні у
хворої людини: депресії, нервові і тілесні хвороби, маніакальні
збудження та епілепсійні конвульсії.

Розпізнання причин і симптомів різних хвороб у стародавньої людини було
компетенцією первісних знахарів, лікарів, шаманів і чарівників, які
зазнають морального і професійного іспиту перед тим, як дістати згоду
від племені чи роду на діагностичну практику. Лікувальний досвід — це
общинна чи племінна винагорода за багатократні зусилля, що вимагають
досвіду, здібностей та рішучості. Добровільні страждання, амулети чи
пір’я як сакральні предмети лікувального та оздоровчого призначення,
досить поширені і в сучасний період, служать первісному медику в якості
запобіжних і профілактичних засобів, завдяки володінню котрими
легалізується соплемінний статус знахаря або шамана. Звичаєве право
морально приписує тим індивідам, які позитивно зарекомендують себе на
лікувальній ниві, наявність трьох або чотирьох очей, що бачать вдень і
вночі, володіють, так би мовити, духовним зором і даром зцілення,
успадкованим біологічно, генетично, досвідно, морально, професійно чи за
фахом.

Моральні дозволи, обмеження і табу, встановлені звичаєвим правом,
свідчать, фактично, про психологічне страхування власного здоров’я, яке
охороняється дієтичним харчуванням і нормами поведінки. Дієтична їжа
визначається потребою запобігти випадковому отруєнню чи уникнути
шкідливого ожиріння. Вікові, професійні і статеві порушення, що можуть
настати в результаті зловживання харчуванням, а також призвести до
хворобливої вагітності, беруться до уваги майже в усіх, без винятку,
первісних народів. Інколи пристарілим особам дозволяється те, що
забороняється молодим, а прибульцям і туристам, — споживати тотемні
овочі, рослини, тварини чи фрукти.

Відомий етнограф Бр.Малиновський виокремлює у царині первісної культури
сферу магії, науки і релігії. Він перегукується з Е.Тайлором,
наголошуючи на тлумаченні дикунськими племенами галюцинацій,
каталепсійних станів і нічних снів (в подальшому цю медичну проблему
досліджував З.Фрейд), завдяки чому робиться висновок про існування душі
і тіла, безсмертя та потойбічного світу. На противагу Е.Тайлору, який
доводив анімістичну теорію первісного мислення, Бр.Малиновський
стверджував думку про примітивну науку, що народжується з повсякденних
спостережень за природними феноменами. Навіть класичний тотемізм, за
визначенням Дж.Фрезера, ставить за мету прикувати життєві інтереси та
потреби стародавньої людини до господарських, духовних, медичних,
психологічних та інших знань. Соціальний аспект тотемізму коріниться в
розподілі племен на окремі спільноти, які в антропології називаються
кланами, родами, сібсами чи фратріями.

Медичні знання дикунських племен, первісні винаходи і відкриття, як
зауважував А.А. Гольденвейзер, заперечують пасивну роль емпіричного
мислення в процесі наукової творчості. Правда, цю дослідну та інтуїтивну
творчість слід виокремити з віри, магії чи релігії, щоб переконатися в
теоретичній цінності сакральних культів, ритуалів і церемоніалів (акт
народження, статева зрілість, смерть або шлюб як медична ситуація).
Медична наука первісної доби базується на переконанні, що досвід, розум,
праця і старанність є достатніми для біологічного звеличення «Homo
sapiens». В основі аксіологічної магії лежать бажання, віра та надія, а
також духовні і психологічні технології, покликані ритуалізувати
моральний оптимізм і духовну цілісність. Оздоровча магія виконує функцію
заповнення прогалин у медичних знаннях та ліквідації обмеження в
лікувальній практиці, щоб за допомогою культових вірувань, прийомів і
технологій зміцнити духовний оптимізм порівняно з релігійним песимізмом.
У цьому випадку магічний культ або ритуал постають як психологічна
цілісність народної медицини.

Вірогідно, що первісна думка не завжди усвідомлювала медичну цінність
наукових досягнень, передусім, тих, що були здобутими з міфологічного та
релігійного досвіду. Це можна сказати про лікувальну фізіатрію чи,
можливо, дитячу бальнеологію або солярну педіатрію. В міфологічній
аксіології завжди присутній акт традиційної віри, запозиченої у «мудрих
предків» і збереженої «дбайливими нащадками». З неї бере початок
традиційна медицина. За Дж.Фрезером, ніде й ніколи тих граничних меж, що
визначають магічні і медичні знання, в тому числі кордони лікувального
досвіду і мислення, в дійсності просто не існує. Ірреальність оздоровчих
засобів містифікованої фізіотерапії, принаймні, доводить науковість
магічної практики щодо поставленої мети. Так звані вторинні якості
чуттєвого сприйняття первісної людини — це функціональні цінності
психологічної реальності. Первісна магія безпосередньо торкається
наукових проблем біологічної медицини, морального та правового аспекту
соціальної профілактики.

Тотемні вірування первісних людей передбачають цілковиту або часткову
заборону споживання таких продуктів, як, наприклад, м’ясо, сало, яйця та
ін. Однак є урочисті випадки, коли дозволяється їсти м’ясо, фрукти чи
ягоди тотемної рослини або тварини. Для людей похилого віку
застосовується виняткова гігієнічна дієта, яка дозволяє або забороняє
споживання окремих харчових запасів, що належать до тотемних ресурсів
навколишнього середовища. Традиційна залежність австралійських тубільців
від поглядів на вид і спосіб харчування прадавніх героїв, які мали
безпосередній дозвіл від архаїчного божества чи місцевого духу на право
вільно споживати так звані священні продукти, свідчить про забарвлення
дієтичного права у релігійні кольори. Втім, якщо за тотемну речовину
первісного клану обирається, наприклад, вода, то, як це фіксувалося в
австралійських племенах каїтіш або варрамунга у XIX ст., вільне пиття
обмежується чи стає декларативною забороною. Воду дозволяється споживати
винятково з рук третьої особи, здебільшого тієї, яка належить до іншого
племені, роду чи фратрії. Але всі ці тотемні правила виявляються досить
умовними, оскільки, перебуваючи на самоті, за бажанням або потребою,
можна порушити сакральні заборони та кланові звичаї.

    З прикладів, що належать до прадавніх вірувань дієтичної медицини,
складається враження, що тотемний світогляд первісної доби формує
своєрідне право містичної власності. Заборона вбивати тварину або
знищувати рослину пов’язується, скажімо так, з обмеженими природними
ресурсами, боязню набути випадкового захворювання чи страхом зазнати
харчового отруєння. Тому, наприклад, у племені каїтіш, про котре вже
згадувалося, чужинець, щоб з’їсти тотемне зерно або насіння, повинен
обов’язково попросити дозволу у вождів місцевого племені. Коли цей
родовий звичай порушується, вважається, що зловмисник може захворіти, а
потім вмерти. За деяких обставин вождь місцевого клану чи сім’ї спершу
повинен особисто спробувати крихту їстівного продукту, щоб переконати
чужинця в доброякісності зерен, овочів, фруктів або ягід.

З огляду на розвинуту технологію рослинних ліків і препаратів, відомих у
прадавні часи, слід брати до правової і філософської уваги, які медичні
знання первісних общин сприяють аксіологічному усвідомленню моральних
засад оздобровчої культури. З неї, до речі, бере початок дослідна
медицина, рослинне і тваринне лікування, тобто, якщо бути ще точнішим,
то з первісної доби зароджується аптекарське мистецтво. Аналіз наукових
джерел, які висвітлюють медичні знання первісної доби і дикунських
племен, що мешкають поза цивілізаційними осередками, свідчить про
доцільність запозичення у них лікувального досвіду. Адже первісна
медицина — це не лише вірування чи міфи, але й лікувальна практика і
терапія, стрижнем якої можна визнати раціональні знання і психологічний
досвід.

Висновок

Як бачимо, у ранньородовому суспільстві складається специфічний,
суперечливий збіг соціумних та гносеологічних обставин — саме таких, у
яких крилася можливість появи релігійних вірувань. Соціумною причиною
виникнення останніх став не просто низький, а такий рівень розвитку
продуктивних сил і суспільних відносин, який був ще недостатнім для
послідовно правильної орієнтації людини в навколишньому світі, але вже
достатнім для виникнення у неї вищих, суто людських пізнавальних
здібностей. Інакше кажучи, розвиток умов матеріального життя людей
приводить до того, що на певному етапі їхньої історії, у ранньородовому
суспільстві, складаються й гносеологічні передумови появи релігії. Вони
пов’язані, кажучи загалом, із здатністю абстрактного мислення і фантазії
в умовах обмеженості знань відриватися від дійсності, уособлювати
таємничі сили довкілля, абсолютизувати й догматизувати певні риси
пізнавальної діяльності, створювати образи надприродного, викликати віру
в його існування та його здатність впливати на людину і її довкілля.

Наявність названих причин та передумов релігійних вірувань з
необхідністю привела до віри в існування особливих, таємничих сил
природи та уявлення про можливість чаклунського впливу на них. Це були
подеколи наївні, не завжди чітко визначені первісні вірування,
представлені чуттєво-надчуттєвим, а опісля — демоністичним типами.

Список використаної літератури

Бидерман Г. Энциклопедия символов. — М., Республика, 1996г.

Дж.Дж. Фрэзер “Золотая ветвь”, 2-е изд., М., Издательство политической
литературы, 1986.

Дюркгайм Е. Первісні форми релігійного життя: тотемна система в
Австралії. — К., 2002.

Леви-Брюль Л. Мистический опыт и символы первобытных людей //
Религиоведение. — М., 2000.

Леві-Строс К. Первісне мислення. — К.: Український центр духовної
культури, 2000.

Леві-Строс К. Структурна антропологія. — К., Основи, 1997.

Ленг Э. Становление религии // Религиеведение. Хрестоматия.

М. Мюллер “Введение в науку о религии // Классики мирового
религиоведения”.— М., 1996г.

Малиновский Б.К. Магия, наука и религия // Религиоведение.

Мифы народов мира: энциклопедия в 2-х томах / Под ред. С.А.Токарева. —
М., 1998.

Тайлор Э. Первобытная культура /// Религиоведение.

Тайлор Э.Б. Первобытная культура. — М., 1999.

Токарев С.А. Ранние формы религии. — М., Издательство политической
литературы, 1990г.

Элиаде М. Словарь религий, обрядов и верований. — М., Рудомино, 1997г.

PAGE

PAGE 15

Похожие записи