HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з дисципліни «Екологія»

ПЛАН

Вступ

1. Закон внутрішньої динамічної рівноваги

2. Основні етапи розвитку екології

3. Радіоактивне забруднення

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Екологія вивчає взаємовідносини організмів із довкіллям, досліджує
структурно-функціональну організацію надорганізмових систем (популяцій,
угруповань, екосистем, біосфери), виявляє механізми підтримання їх
стійкості у просторі й часі.

З виходом екології на глобальний – біосферний рівень, унаслідок появи
нових практичних потреб, обумовлених розвитком технологій, йдеться про
інтеграцію та диференціацію екологічних знань. Унаслідок цих двох
протилежних, але взаємо-обумовлених процесів ускладнюється структура
екології, з’являються нові підрозділи, а сама наука поширює свої межі
пізнання за рамки біологічної науки.

Оскільки екологія сформувалася в принципово нову інтегровану
дисципліну, то не дивно, що існує кілька класифікацій основних складових
частин екології. Одні автори приділяють більше уваги
загально-філософським і культурним аспектам, другі — соціальним, треті —
еколого-економічним, четверті — біоекологічній деталізації.

Як міждисциплінарна наука екологія взяла на озброєння всі методи теорії
систем та на цій основі опинилася на перехресті біологічних та
гуманітарних наук. При цьому екологія залишилася точною біологічною
наукою в тому розумінні, що вона досліджує живі об’єкти та їх
сукупність, але вона стала й гуманітарною наукою, тому що визначає місце
людини в природі, формує її світогляд та сприяє оптимізації розвитку
соціальних та виробничих процесів.

Важливе місце займають закони екології. Тому вивчення головних законів
та їх врахування при господарській діяльності є вкрай важливим
завданням.

В даній роботі буде розглянуто один з провідних екологічних законів –
закон внутрішньої динамічної рівноваги. Також будуть досліджені оснвоні
етапи розвитку екології та їх особливості. Окремим питанням буде
розглядатися радіоактивне забруднення: причини, наслідки та шляхи
запобігання.

1. Закон внутрішньої динамічної рівноваги

Виключне важливе значення у екології має закон внутрішньої динамічної
рівноваги (ВДР) – речовини, енергія, інформація та динамічні якості
окремих природних систем та їх ієрархії взаємопов’язані настільки, що
будь-яка зміна одного з показників викликає супутні
функціонально-структурні кількісні та якісні зміни, які зберігають
загальну суму речовинно-енергетичних, інформаційних та динамічних
якостей систем, де ці зміни проходять, або в їх ієрархіях.

Закон має цілий ряд наслідків:

Будь-яка зміна середовища (речовини, енергії, інформації, динамічних
якостей екосистем) незмінно приводить до розвитку природних ланцюгових
реакцій, які йдуть у напрямку нейтралізації зробленої зміни або
формування нових природних систем, утворення яких при значних змінах
середовища може прийняти незворотній характер.

Взаємодія речовинно-енергетичних екологічних компонентів (енергії,
газів, рідин, субстратів, продуцентів, консументів та редуцентів),
інформації та динамічних якостей природних систем, кількісно не
пропорційно, тобто слабка дія або зміна одного з показників може
викликати сильні відхилення у інших (і всієї системи в цілому).

Учинені у крупних екосистемах зміни відносно незворотні. Проходячи по
ієрархії знизу вгору – від місця дії до біосфери в цілому – вони
змінюють глобальні процеси і цим переводять їх на новий еволюційний
рівень.

Всіляке місцеве перебудування природи – викликає у глобальній сукупності
біосфери та в її найкрупніших підрозділах відповідні реакції, які
призводять до відносної незмінності еколого-економічного потенціалу,
зростання якого можливе лише шляхом значного зростання енергетичних
вкладень. Штучний зріст еколого-економічного потенціалу обмежений
термодинамічною стійкістю природних систем.

Закон внутрішньої динамічної рівноваги – одне з вузлових положень у
природокористуванні. Доки зміни середовища слабкі й заподіяні на
відносно невеликій площині, вони або обмежуються конкретним місцем, або
«згасають» у ланцюгу ієрархії екосистем. Але як тільки зміни досягають
суттєвих значень для великих екосистем, вони призводять до значних
зрушень у цих величезних природних утвореннях, а через них, згідно 2-му
наслідку, і в усій біосфері Землі. Будучи відносно незворотними (3-й
наслідок) зміни у природі кінець кінцем виявляються важконейтралізуємимі
із соціально-економічної точки зору: їх виправлення потребує великих
матеріальних коштів і фізичних зусиль.

Зрушуючи динамічно рівноважний стан природних систем за допомогою
значних вкладень енергії (наприклад, шляхом орання та інших
агротехнічних заходів), люди порушують співвідносини екологічних
компонентів, досягаючи зростання продукції (врожаю) або стану
середовища, сприятливого для життя людини. Якщо ці зрушення «згаснуть» в
ієрархії природних систем і не викликають термодинамічного розладу у
даній системі, стан сприятливий. Однак перебільшення вкладення енергії
та, як наслідок, речовинно-енергетичний розлад ведуть до зниження
природно-ресурсного потенціалу аж до опустелювання місцевості, яке
проходить без компенсації: замість квітучих садів з’являються пустелі.

Закон внутрішньої динамічної рівноваги доводить, що людина у своєму
нестримному перетворюванню природи повинна бути вкрай обережною та
передбачливою.

Основним законом екології можна вважати закон збереження життя, який, в
свою чергу, ставить під сумнів коректність постановки концепції
стратегії сталого розвитку. Виходячи із «закону збереження життя», за
Ю.М. Куражковським: життя може існувати тільки в процесі руху через живе
тіло потоку речовин, енергії і інформації, зупинення руху в цьому потоці
зупиняє життя. Емпірично більш зрозумілим є питання про взаємовідношення
енергії, речовини і інформації в середині екосистеми і відношення цієї
взаємодії до їх динамічної якості. Згідно до закону внутрішньої
динамічної рівноваги (ВДР) речовина, енергія, інформація і динамічні
якості окремих природних систем (в тому числі і екосистем ) і їх
ієрархії взаємопов’язані настільки, що будь-яке порушення одного з цих
показників викликає функціонально-структурні якісні та кількісні зміни,
які зберігають загальну суму речовинно-енергетичних, інформаційних і
динамічних якостей систем, де ці зміни відбуваються. Дія закону ВДР
надзвичайно чітко пов’язана з законом односпрямованості потоку енергії.
Саме обмеженість цього потоку і специфічні властивості формують усю масу
зв’язків в екосистемі в їх різноманітті. Через це і витримується
екологічний аналог законів збереження маси та енергії.

Поки зміни середовища слабкі і виконані на відносно невеликій площі,
вони або обмежені конкретним місцем, або «вгасають» в ланцюгу ієрархій
екосистем. Однак, як тільки зміни досягають помітних значень для великих
екосистем, наприклад, ті, що відбуваються в масштабах великих річкових
басейнів в агросфері або у розмірах, обмежених правилом одного і десяти
відсотків, вони призводять до значних зсунень в цих природних
утвореннях. Зсуваючи динамічно зрівноважений стан природних систем за
допомогою значних вкладів енергії (наприклад, шляхом оранки і інших
агротехнічних заходів), людина порушує співвідношення екологічних
компонентів, досягає збільшення корисної продукції (урожаю), що
задовольняє комфортні умови існування людини. Якщо ці зсуви «згасають» в
ієрархії природних систем і не викликають термодинамічного розладу,
положення сприятливе, або відносно сприятливе. Однак надлишкове
вкладання енергії і речово-енергетичний розлад, що виникає в результаті
цього, ведуть до зниження природно-ресурсного потенціалу, до повної
деградації розвинутого ценозу. У зв’язку з нелінійністю, неповною
пропорційністю взаємовідносин компонентів і виникненням ланцюгових
природних реакцій, що очікуються при перетворенні природи, ефект може не
відбутись або бути набагато сильнішим, ніж бажано. Це змушує при
проектуванні акцій по використанню природи розглядати не тільки місцеві
речово-енергетичні баланси, але і враховувати можливі зміни в
надсистемах.

Прямим наслідком закону ВДР є більш вузький за змістом закон екологічної
кореляції: в екосистемі, як і будь-якому іншому природно-системному
утворенні за участю живого, усі види живого та абіотичні екологічні
компоненти, що до них входять, функціонально відповідають один одному.
Випадання одного елемента системи неминуче веде до виключення усіх
щільно пов’язаних з цим елементом системи інших її частин і
функціональній зміні цілого в рамках внутрішньої динамічної рівноваги.
Дія закону екологічної кореляції (ЕК) веде до стрибкоподібної зміни
екологічної стійкості. Наприклад, багаторазове збільшення концентрації
забруднюючих речовин може не призвести до помітних наслідків, але в
подальшому незначне їх додавання може призвести до катастрофи.

Ідеального ноосферного життя на Землі відповідно до законів екології
бути не може, але чим більше людство зможе наблизитись до ідеалу, тим
більша буде ймовірність його виживання.

2. Основні етапи розвитку екології

Перший етап (стародавній) — до 1866 року. Не буде перебільшенням
стверджувати, що екологія «існувала завжди». Первісна людина померла б з
голоду без необхідних їй знань про поведінку й особливості дичини, якби
не мала отриманого від предків і набутого самостійно досвіду
«взаємовідносин з довкіллям». У наукових працях учених минулого
(Теофраст, Арістотель та ін.) є чимало цікавих даних про вплив на
рослини і тварини кліматичних змін, про особливості відомих їм живих
істот, ознаки пристосування до умов середовища проживання тощо.

 Екологія дуже довго розвивалася як частина біології — загального вчення
про світ живого. Це період “наївної екології”, коли окремі її елементи
з’являлися в працях ботаніків, зоологів, період накопичення екологічних
фактів.

Не виділяючись істотно з неї, за сотню років вона тричі змінила
парадигму (вихідний принцип, основа міркувань та досліджень).

Другий етап (до 30-х років XX ст., аутекологічний). Період
аутекології(екології особини), виявлення закономірностей у відношеннях
тварин і рослин до різноманітних абіотичних факторів, внутрішніх
екологічних досліджень та визначення “екосистем”.

Екологія спиралася на визначні праці вчених Ч. Дарвіна, О. Гумбольдта,
К. Ф. Рульє, Е. Геккеля, І. Ж. Сент-Іллера й концентрувалася на
дослідженні впливу фізичних (температура, освітлення тощо) і хімічних
(склад води та ін.) чинників довкілля на життєдіяльність окремої особини
чи цілого виду.

Екологія тимчасово звузилася до аутоекології, що тоді було перевагою, а
не вадою. Вчені сперлися на всю могутність наукового методу досліджень,
додавши до загального ознайомлення і спостережень обмірковані наперед
порівняно точні досліди з вартими довіри результатами (наприклад, про
вплив мінеральних добрив на ріст рослин і кінцевий урожай).

Ці праці послужили поштовхом до синтезу даних геології, геоботаніки,
гідрології, ґрунтознавства, кліматології багатьма наступними вченими.
Протягом XIX та початку XX століття розвиток спеціальних аналітичних
наук сприяв накопиченню фактичних даних, без яких було б неможливим
формування екології як сучасної синтетичної науки. Було встановлено, що
живі організми своїм існуванням та розвитком найтіснішим чином залежні
від природного середовища. Аутекологія тварин та рослин в першій
половині XX століття стала повноправною науковою дисципліною.

Екологи тих часів були малопомітними представниками «чистої» науки.
Громадськість мало цікавилася їхніми дослідами. Екологи привернули
загальну увагу під час своїх перших спроб «захистити природу», створити
заповідники і національні парки для порятунку тих рослин і тварин, яким
загрожувало зникнення, їм таки дещо вдалося, адже з’явилися не лише
перші заповідники, а й закони чи правила щодо рибальства і полювання.

Третій етап (1930 — 1970 рр., синекологічний). Цей етап був порівняно
короткочасним і стосувався дослідження великих груп організмів
(популяцій та їх об’єднань) під кутом аналізу взаємодії окремих особин і
популяцій різних видів істот між собою — популяційна екологія
(синекологія) — вчення про взаємодію популяцій між собою і найближчим
довкіллям. Панують уявлення про переважання рівноваги у природі,
пріоритет конкурентних відносин.Прикладом є проблема взаємовпливу
хижаків та їхньої здобичі, видів-продуцентів (трави, водоростей тощо) і
видів-споживачів (комах, тварин, риб тощо). Великою заслугою цього етапу
екології є залучення такого могутнього інструменту, як вища математика
(насамперед диференціальних рівнянь). Вперше екологи дістали змогу
виконувати теоретичне моделювання розвитку подій у живому довкіллі,
робити передбачення (на жаль, надто спрощені й не досить точні).

Саме в цей період вводяться поняття “екосистема”, “біогеоценоз”,
формулюються основні екологічні закони.

До найвизначніших екологів цього періоду належать такі зарубіжні вчені,
як Г.Бердон-Сандерсон, У.Елтон, А.Тенслі (Англія); С.Форбс, В.Шелфорд
(США); Д.Кашкаров, А.Парамонов, В.Вернадський, С.Сєверцев, В.Сукачов
(вітчизняні).

Четвертий етап (1970 рр. — дотепер, мегаекологічний) Домінуючим стало
уявлення (сучасна парадигма) про «пов’язаність усього з усім»,
необхідність одночасного і якнайточнішого врахування взаємодії між собою
та з речовинним довкіллям усіх видів і варіантів живого довкілля, як і
змін природного середовища.

Стає зрозумілим постійність порушення природної рівноваги, екосистеми
вивчаються у їх розвитку; відмова від конкуренції, як основного фактору
формування угрупувань; становлення істинного системного підходу до
вивчення екологічних об’єктів.

 Синекологія поступилася першістю глобальній екології (мегаекологія) —
вченню про всіх і про все. Одночасно виникли й стали стрімко розвиватися
десятки галузей, розділів, підрозділів сучасної екології. Не лише
становлення, а й поділ та найменування цих вужчих чи вузеньких частин
екології йдуть безперервно. Фахівці стверджують, що їх нараховується
близько 50, інші обґрунтовано доводять, що набагато більше.

Українська екологічна школа

Перші спроби екологічного підходу до природоохоронної справи в Україні
відомі ще з часів Ярослава Мудрого. В його «Руській правді» — правничому
кодексі Київської Русі (початок XI ст.) — вже існувала чітка система
правової оцінки використання ресурсів і передбачувалася кара за збитки,
заподіяні довкіллю. За шкоду, заподіяну диким звірам і птахам, каралося
так строго, як і за негідні вчинки щодо людини. Тому було багато в
княжих лісах і степах дикого звіра, птахів та бджіл.

В часи Гетьманщини (ХVІ-ХVІІІ ст.) ці природоохоронні традиції
зберігалися і розширювалися. Як і в княжі часи, регламентуються охорона
лісів і байраків, полювання, рибальство, бджільництво та садівництво.

У зібранні Малоросійських прав (1807 р.) дослівно сказано: «Хто соколине
гніздо пошкодить, підрубає чи навмисно його скине, чи з собою молодих
соколів забере … і за лебедине гніздо, якщо б його хтось розкидав, чи
яйця забрав, повинен заплатити …» А ось як оберігалася екологічна ніша
бобра: «Якби князівські, панські і шляхетські гони боброві давні
спадкові були в іншого сусіда в маєтку, то цей власник, у чиїй землі
вони будуть, не повинен сам і люди його старовинного поля доорювати до
лігва так далеко, наскільки палицею можна кинути, так само сіножаті
підкошувати і лози прочищати … Чи хтось силою бобра поб’є, чи
злодійськи забере, той за наругу, і скільки б їх забив, має платити. За
чорного бобра чотири копи, а за карого дві копи просить».

Цікаво, що опис природи України, в якому викладено багато міркувань
екологічного характеру, залишили після себе і француз Де Боплан
(1600-1673) у праці «Опис України» і росіянин О. Пушкін («Нарис історії
України»).

Велика заслуга в дослідженні українських чорноземів В.В.Докучаєва
(1846-1903), результати цих досліджень викладені в головній книзі
вченого — «Руський чорнозем». Створений і очолюваний ним
Ново-Александріївський інститут сільського господарства та лісівництва
(нині Кіровоградська обл.) став осередком інтенсивного розвитку
ґрунтознавства. Грунт з того часу стає не просто пилом чи набором
мінеральних елементів, а самостійним тілом природи.

Перший науковий центр екологічних досліджень в Україні був створений у
1930 році. Це був сектор екології при Інституті зоології та ботаніки
Харківського державного університету. Дослідження в галузі екології,
виконані в цьому центрі В.В.Станчинським (1930-1940), були з багатьох
поглядів піонерними й оригінальними. Його праця    «До розуміння
біоценозу» (1933) є класичною в області вивчення зв’язків між
організмами в ценотичних системах; ще за 10 років до В.Н.Сукачова вчений
підійшов до ідеї біогеоценозу як функціональної єдності біоценозу та
абіотичних факторів.

???????????????????????Відкриття нашого земляка В. І. Вернадського, який
був першим президентом Академії наук України і засновником кількох
сучасних наук, посідають особливе місце в історії екології. Він довів
наявність широкомасштабного впливу живих організмів на абіотичне
середовище. У той період, коли наукова громадськість вже була
підготовлена до цілісного бачення природи, він своєчасно запропонував
вчення про біосферу як про одну з оболонок Землі, що визначається
присутністю живої речовини. В.І.Вернадський вперше ввів у вивчення
біосфери кількісний підхід, що дозволило об’єктивно оцінити масштаби
біогеохімічного кругообігу речовин. Вчення В.І.Вернадського про ноосферу
додатково узагальнило численні дані про нерозривність зв’язку людини з
природним середовищем.

Виходячи з вчення Г.Ф.Морозова про ліс як «географічне середовище» та
В.В.Докучаєва про землю як «історичне тіло», в Україні успішно
розвивалися на екологічній основі

·        лісова типологія (Алексєєв, Погребняк, Воробйов, Остапенко,
М’якушко, Герушинський, Молотков, Пастернак, Парпан, Гаврусевич);

·        лісова фітоценологія (Травлєєв, Шеляг-Сосонко, Гончар);

·        фітоценологія альпійських лук (Малиновський);

·        міська фітоценологія (Соломаха);

·        криптоіндикація (Кондратюк);

·        біогеоценологія (Голубець);

·        созологія (Стойко);

·        степове лісорозведення (Висоцький, Бельгардт, Травлєєв);

·        фітомеліорація (Б’яллович, Лаптєв, Кучерявий);

·        раціональне лісокористування (Генсірук);

·        дослідження штучних лісів України (Белгардт);

·        екологія залізобактерій, алелопатія (Холодний);

·        дендрохронологія (Коліщук) та ін.

В повоєнний період велика увага українських екологів була спрямована на
вивчення техногенних і урбогенних впливів на природні екосистеми
(Ількун, Тарабрін, Кондратюк, Кучерявий).

Екологи України зробили вагомий внесок у розробку методів оцінки рівня
радіоактивного забруднення великих територій та обґрунтування заходів
зниження екологічних збитків від наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.

Українським екологам завжди був притаманний інтерес до філософських
проблем, що виникають при аналізі системи «людина — природне
середовище», — тут відомі праці Борейка.

Враховуючи розмаїття в Україні ландшафтних зон і екосистем — морських,
гірських, степових, лісових, болотних — і одночасний вплив на них
сучасного антропогенного середовища — техногенного й урбогенного,
виникає потреба розробки науково обґрунтованих засад
соціально-екологічної політики, залучення широкого кола науковців,
практиків і громадськості до її реалізації.

3. Радіоактивне забруднення

Серед різноманітних видів іонізуючих випромінювань надзвичайно важливими
при вивченні питання небезпеки для здоров’я і життя людини є
випромінювання, що виникають в результаті розпаду ядер радіоактивних
елементів, тобто радіоактивне випромінювання.

Щоб уникнути плутанини в термінах, варто пам’ятати; що радіоактивні
випромінювання, незважаючи на їхнє величезне значення, є одним з видів
іонізуючих випромінювань.

Радіонукліди утворюють випромінювання в момент перетворення одних
атомних ядер в інші. Вони характеризуються періодом напіврозпаду (від
секунд до млн років), активністю (числом радіоактивних перетворень за
одиницю часу), що характеризує їх іонізуючу спроможність.

Радіоактивність у міжнародній системі (СВ) вимірюється в беккерелях
(Бк), а позасистемною одиницею є кюрі (Кі). Один Кі = 37 х 109Бк. Міра
дії іонізуючого випромінювання в будь-якому середовищі залежить від
енергії випромінювання й оцінюється дозою іонізуючого випромінювання.
Останнє визначається для повітря, речовини і біологічної тканини.
Відповідно розрізняють * експозиційну, * поглинену та * еквівалентну
дози іонізуючого випромінювання.

Експозиційна доза характеризує іонізуючу спроможність випромінювання в
повітрі, вимірюється в кулонах на 1 кг (Кл/кг); позасистемна одиниця —
рентген (Р); 1 Кл/кг — 3,88 х 103Р. За експозиційною дозою можна
визначити потенційні можливості іонізуючого випромінювання.

Поглинута доза характеризує енергію іонізуючого випромінювання, що
поглинається одиницею маси опроміненої речовини. Вона вимірюється в.
греях Гр (1 Гр-1 Дж/кг). Застосовується і позасистемна одиниця рад (1
рад — 0,01Гр= 0,01 Дж/кг).

Доза, яку одержує людина, залежить від виду випромінювання, енергії,
щільності потоку і тривалості впливу. Проте поглинута доза іонізуючого
випромінювання не враховує того, що вплив на біологічний об’єкт однієї і
тієї ж дози різних видів випромінювань неоднаковий. Щоб врахувати цей
ефекту введено поняття еквівалентної дози.

Еквівалентна доза є мірою біологічного впливу випромінювання на
конкретну людину, тобто індивідуальним критерієм небезпеки, зумовленим
іонізуючим випромінюванням. За одиницю вимірювання еквівалентної дози
прийнятий зіверт (Зв). Зіверт дорівнює поглинутій дозі в 1 Дж/кг (для
рентгенівського та а, b випромінювань). Позасистемною одиницею служить
бер (біологічний еквівалент рада). 1 бер = 0,01 Зв.

Питання захисту людини від негативного впливу іонізуючого випромінювання
постали майже одночасно з відкриттям рентгенівського випромінювання і
радіоактивного розпаду. Це зумовлено такими факторами: по-перше,
надзвичайно швидким розвитком застосування відкритих випромінювань в
науці та на практиці, і, по-друге, виявленням негативного впливу
випромінювання на організм.

Заходи радіаційної безпеки використовуються на підприємствах і, як
правило, потребують проведення цілого комплексу різноманітних захисних
заходів, що залежать від конкретних умов роботи з джерелами іонізуючих
випромінювань і, передусім, від типу джерела випромінювання.

* Закритими називаються будь-які джерела іонізуючого випромінювання,
устрій яких виключає проникнення радіоактивних речовин у навколишнє
середовище при передбачених умовах їхньої експлуатації і зносу.

Це — гамма-установки різноманітного призначення; нейтронні, бета-і
гамма-випромінювачі; рентгенівські апарати і прискорювачі заряджених
часток. При роботі з закритими джерелами іонізуючого випромінювання
персонал може зазнавати тільки зовнішнього опромінення.

Захисні заходи, що дозволяють забезпечити умови радіаційної безпеки при
застосуванні закритих джерел, основані на знанні законів поширення
іонізуючих випромінювань і характеру їхньої взаємодії з речовиною.
Головні з них такі:

> доза зовнішнього опромінення пропорційна інтенсивності випромінювання
і часу впливу;

> інтенсивність випромінювання від точкового джерела пропорційна
кількості квантів або часток, що виникають у ньому за одиницю часу, і
обернено Пропорційна квадрату відстані;

> інтенсивність випромінювання може бути зменшена за допомогою

екранів.

З цих закономірностей випливають основні принципи забезпечення
радіаційної безпеки:

1) зменшення потужності джерел до мінімальних розмірів («захист
кількістю»);

2) скорочення часу роботи з джерелом («захист часом»);

3) збільшення відстані від джерел до людей («захист відстанню»);

4) екранування джерел випромінювання матеріалами, що поглинають
іонізуюче випромінювання («захист екраном»).

Найкращими для захисту від рентгенівського і гамма-випромінювання є
свинець і уран. Проте, з огляду на високу вартість свинцю й урану,
Можуть застосовуватися екрани з більш легких матеріалів —
просвинцьованого скла, заліза, бетону, залізобетону і навіть води. У
цьому випадку, природно, еквівалентна товща екрану значно збільшується.

Для захисту від бета-потоків доцільно застосовувати екрани, які
виготовлені з матеріалів з малим атомним числом. У цьому випадку вихід
гальмівного випромінювання невеликий. Звичайно як екрани для захисту від
бета-випромінювань використовують органічне скло, пластмасу, алюміній.

Відкритими називаються такі джерела іонізуючого випромінювання, при
використанні яких можливе потрапляння радіоактивних речовин у навколишнє
середовище.

При Цьому може відбуватися не тільки зовнішнє, але і додаткове внутрішнє
опромінення персоналу. Це може відбутися при надходженні радіоактивних
ізотопів у навколишнє робоче середовище у вигляді газів, аерозолів, а
також твердих і рідких радіоактивних відходів: Джерелами аерозолів
можуть бути не тільки виконувані виробничі операції, але і забруднені
радіоактивними речовинами робочі поверхні, спецодяг і взуття.

Основні принципи захисту:

> використання принципів захисту, що застосовуються при роботі з
джерелами випромінювання у закритому виді;

> герметизація виробничого устаткування з метою ізоляції процесів, що
можуть стати джерелами надходження радіоактивних речовин у зовнішнє
середовище;

> заходи планувального характеру;

> застосування санітарно-технічних засобів і устаткування, використання
спеціальних захисних матеріалів;

> використання засобів індивідуального захисту і санітарної обробки
персоналу;

> дотримання правил особистої гігієни;

> очищення від радіоактивних забруднень поверхонь будівельних
конструкцій, апаратури і засобів індивідуального захисту;

> використання радіопротекторів (біологічний захист).

Радіоактивне забруднення спецодягу, засобів індивідуального захисту та
шкіри персоналу не повинно перевищувати припустимих рівнів, передбачених
Нормами радіаційної безпеки НРБУ-97.

У випадку забруднення радіоактивними речовинами особистий одяг і взуття
повинні пройти дезактивацію під контролем служби радіаційної безпеки, а
у випадку неможливості дезактивації їх слід захоронити як радіоактивні
відходи.

Рентгенорадіологічні процедури належать до найбільш ефективних методів
діагностики захворювань людини. Це визначає подальше зростання
застосування рентгене- і радіологічних процедур або використання їх у
ширших масштабах. Проте інтереси безпеки пацієнтів зобов’язують прагнути
до максимально можливого зниження рівнів опромінення, оскільки вплив
іонізуючого випромінювання в будь-якій дозі поєднаний з додатковим,
відмінним від нуля ризиком виникнення віддалених ,стохастичних ефектів.
У даний час з метою зниження індивідуальних і колективних доз
опромінення населення за рахунок діагностики широко застосовуються
організаційні і технічні заходи:

• як виняток необгрунтовані (тобто без доведень) дослідження;

• зміна структури досліджень на користь тих, що дають менше дозове
навантаження;

• впровадження нової апаратури, оснащеної сучасною електронною технікою
посиленого візуального зображення;

• застосування екранів для захисту ділянок тіла, що підлягають
дослідженню, тощо.

Ці заходи, проте, не вичерпують проблеми забезпечення максимальної
безпеки пацієнтів і оптимального використання цих діагностичних методів.
Система забезпечення радіаційної безпеки пацієнтів може бути повною й
ефективною, якщо вона буде доповнена гігієнічними регламентами
припустимих доз опромінення.

Зберігання та захоронення радіоактивних відходів дозволяється тільки у
спеціально призначених для цього сховищах радіоактивних відходів.

Під час зберігання або захоронення радіоактивних відходів забезпечується
надійність їх ізоляції від навколишнього природного середовища системою
природних та штучних бар’єрів.

Радіаційна безпека сховищ радіоактивних відходів у звичайних умовах
забезпечується дотриманням норм, правил і стандартів з ядерної та
радіаційної безпеки.

Радіаційна безпека сховищ радіоактивних відходів при екстремальних
природних явищах (землетруси, повені, урагани тощо) чи аварійних
ситуаціях забезпечується науково обгрунтованими проектними рішеннями
щодо можливих сценаріїв подій, якими буде доведено неперевищення меж,
встановлених нормами, правилами і стандартами ядерної та радіаційної
безпеки.

Довгоіснуючі радіоактивні відходи підлягають захороненню лише в твердому
стані, у стабільних геологічних формаціях, з обов’язковим переведенням
їх у вибухо-, пожежо-, ядернобезпечну форму, що гарантує локалізацію
відходів у межах гірничого відводу надр.

Кількість радіонуклідів, що підлягають захороненню, регламентується
нормами, правилами і стандартами з ядерної та радіаційної безпеки.

Захоронення короткоіснуючих радіоактивних відходів в твердому стані може
здійснюватись у приповерхневих і наземних сховищах радіоактивних
відходів.

Відпрацьоване ядерне паливо, що не підлягає переробці, після відповідної
витримки зберігається у спеціальних сховищах відпрацьованого ядерного
палива, забезпечених багатобар’єрною системою ізоляції і захисту та
обладнаних технічними засобами вилучення палива із цього сховища.

Протягом усього часу зберігання або захоронення радіоактивних відходів
регулярно здійснюється контроль за їх станом, радіаційною обстановкою у
сховищах радіоактивних відходів та навколишньому природному середовищі.

Забезпечення фізичного захисту під час поводження з радіоактивними
відходами передбачає єдину систему планування, координації та контролю
за комплексом організаційних та технічних заходів, спрямованих на
запобігання несанкціонованому проникненню до сховищ, доступу до
радіоактивних відходів та їх використання, на своєчасне виявлення та
припинення будь-яких посягань на цілісність і недоторканність споруд.

Забороняється діяльність, пов’язана з поводженням з радіоактивними
відходами, якщо не вжито заходів щодо забезпечення фізичного захисту.
Порядок організації фізичного захисту під час поводження з
радіоактивними відходами визначається законодавством.

Висновки

Виключне важливе значення у екології має закон внутрішньої динамічної
рівноваги (ВДР) – речовини, енергія, інформація та динамічні якості
окремих природних систем та їх ієрархії взаємопов’язані настільки, що
будь-яка зміна одного з показників викликає супутні
функціонально-структурні кількісні та якісні зміни, які зберігають
загальну суму речовинно-енергетичних, інформаційних та динамічних
якостей систем, де ці зміни проходять, або в їх ієрархіях.

Закон внутрішньої динамічної рівноваги доводить, що людина у своєму
нестримному перетворюванню природи повинна бути вкрай обережною та
передбачливою.

Ідеального ноосферного життя на Землі відповідно до законів екології
бути не може, але чим більше людство зможе наблизитись до ідеалу, тим
більша буде ймовірність його виживання.

На шляху становлення як науки екологія пройшла наступні етапи:

Перший етап (стародавній) — до 1866 року.  Екологія дуже довго
розвивалася як частина біології — загального вчення про світ живого. Це
період “наївної екології”, коли окремі її елементи з’являлися в працях
ботаніків, зоологів, період накопичення екологічних фактів.

Не виділяючись істотно з неї, за сотню років вона тричі змінила
парадигму (вихідний принцип, основа міркувань та досліджень).

Другий етап (до 30-х років XX ст., аутекологічний). Період
аутекології(екології особини), виявлення закономірностей у відношеннях
тварин і рослин до різноманітних абіотичних факторів, внутрішніх
екологічних досліджень та визначення “екосистем”.

Третій етап (1930 — 1970 рр., синекологічний). Цей етап був порівняно
короткочасним і стосувався дослідження великих груп організмів
(популяцій та їх об’єднань) під кутом аналізу взаємодії окремих особин і
популяцій різних видів істот між собою — популяційна екологія
(синекологія) — вчення про взаємодію популяцій між собою і найближчим
довкіллям. Панують уявлення про переважання рівноваги у природі,
пріоритет конкурентних відносин,

Саме в цей період вводяться поняття “екосистема”, “біогеоценоз”,
формулюються основні екологічні закони.

Великий внесок у розвиток екології здійснили й українські вчені, зокрема
– славетний науковець В.І.Вернадський та інші.

Серед різноманітних видів іонізуючих випромінювань надзвичайно важливими
при вивченні питання небезпеки для здоров’я і життя людини є
випромінювання, що виникають в результаті розпаду ядер радіоактивних
елементів, тобто радіоактивне випромінювання. Варто пам’ятати; що
радіоактивні випромінювання, незважаючи на їхнє величезне значення, є
одним з видів іонізуючих випромінювань.

Список використаної літератури

1. Білявський Г. О., Падун М. М., Фурдуй Р. С. Основи загальної
екології. — К.: Либідь. 1995 — 368 с.

10. Основи екології та соціоеколотії. // Навч. посібн. під. ред.
Назарука М.М. — Львів: «За вільну Україну», 1997, — 210 с.

2. Білявський Г. О., Фурдуй Р. С. Практикум із загальної екології. //
Навч. посібн.—К.:Либідь, 1997.—160с.

3. Волошин І. М. Методика дослідження проблем природокористування. —
Львів: ЛДУ, 1994. — 160 с.

4. Екологічний словник: Навч. посібник /В.В.Прежко та ін. – Харків:
ХДАМГ, 1999. – 416 с.

5. Екологія і закон: Екологічне законодавство України. У 2-х кн./ За
ред. В.А.Андрейцев. — К.: Юрінком їнтер, 1997. — 704 с.

6. Злобін Ю.А. Основи екології.- К.: Лібра, 1998. – 249.

7. Корсак К.В., Плахотнік О.В. Основи екології, — К.: МАУП, 2000. – 238
с.

8. Кучерявий В.П. Екологія, — Львів: Світ, — 500 с.

9. Одум Ю. — Экология. — М.: Мир, 1986. — Т. 2.

Похожие записи