HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

ТЕМА

ЗАХИСТ ІНФОРМАЦІЙНОЇ БЕЗПЕКИ ЯК ФУНКЦІЯ ДЕРЖАВИ

1. Поняття та сутність інформаційної безпеки

2. Компетенція держави у сфері інформаційної безпеки

1. Поняття та сутність інформаційної безпеки

Розвиток держави як відкритої соціальної системи неможливий без
забезпечення її безпеки в усіх сферах, що відносяться до державної
компетенції. Через те важливою особливістю соціальної форми розвитку є
якнайтісніший зв’язок та взаємозалежність між розвитком і безпекою як
двома сторонами загального процесу функціонування соціальної системи.
Нерозривність відносин функції розвитку та безпеки пояснюється,
передусім, принциповою єдністю всіх процесів людської діяльності, поділ
котрих на окремі сфери, галузі, напрямки є досить умовний. Через це
безпека не може бути як відокремлений об’єкт вивчення – вона може бути
своєрідним специфічним аспектом вивчення різних сторін стану та розвитку
відкритої соціальної системи, якою є держава.

Порівняно з розвитком безпека вторинна, однак це зовсім не
применшує її ролі та значення в об’єктивній дійсності. Вагомість функцій
безпеки пояснюється тим, що вона активно впливає на формування напрямків
і можливі рівні розвитку в тій чи іншій сфері життєдіяльності. Чимало
завдань, що їх розв’язує кожна держава у сфері суспільного розвитку та
забезпечення належного рівня безпеки, часто близькі та схожі. Крім того,
оскільки безпека забезпечується всією сукупною міццю держави, природно,
що чим розвинутіша країна загалом, тим більше в неї можливостей для
забезпечення своєї безпеки. Тим часом за своєю суттю та змістом завдання
розвитку і забезпечення безпеки зазвичай мають прямо протилежну
спрямованість. Розвиток органічно потребує постійного розширення,
оновлення, інновацій в різних сферах життя. Безпека ж вимагає
стабілізації існуючого становища, обмеження новацій, особливо
ризикованих, (що було, напр., продемонстровано у відомий брежнєвський
період застою). Звичайно, абсолютної безпеки, якщо розглядати її як стан
відсутності загроз і небезпек, бути не може, оскільки цілком ізолювати
державу, суспільство та індивідів від негативного впливу загрозливих
чинників та забезпечити їхнє безконфліктне співіснування просто не
реально. Однак підвищити ступінь їхньої безпеки до рівня, що гарантує
ненасильницький їхній розвиток та виключає можливість заподіяння
серйозної шкоди, цілком можливо.

Більшість науковців тлумачить термін „безпека” як стан
захищеності життєво важливих інтересів держави, суспільства та
особистості, передусім, від зовнішніх і внутрішніх загроз. Що таке
„життєво важливі інтереси”? Це сукупність потреб, задоволення яких
надійно забезпечує існування та можливості прогресивного розвитку
держави, суспільства, індивіда. Таке сприйняття поняття “безпека”
практично збігається з терміном “національна безпека” (або “державна
безпека”). Взагалі безпека в тріаді „держава – суспільство —
особистість” – не якесь модне запозичення з арсеналу сучасної
політології воно широко вживалося ще в ХІХ столітті, хоч сьогодні набуло
значно ширшого тлумачення. Дійсно, національна безпека — це досить
складна багаторівнева функціональна система, в якій безперервно
відбуваються процеси взаємодії та протиборства життєво важливих
інтересів держави, суспільства та особистості із загрозами цим інтересам
– як внутрішніми, так і зовнішніми. Як цільова функція цієї системи
виступає міра захищеності цих інтересів від загроз.

Щодо поняття “інформаційна безпека”, то воно має двоїстий вимір: з
одного боку, це одна зі складових національної безпеки (нарівні з
політичною, економічною, військовою та іншими), з іншого – невід’ємний
компонент згаданих вище складових. Зважаючи на міждисциплінарне
використання терміну “інформаційна безпека”, в науковому середовищі
існує чимало його визначень. Так, лише в нормативних документах і в
науковій літературі їх налічується кілька десятків.

Так, норма ч.І ст.17 Конституції України встановлює, що «захист
суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її
економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави,
справою всього українського народу». В даному контексті інформаційна
безпека розглядається на одному рівні з такими невід’ємними атрибутами
державності, як суверенітет і територіальна цілісність. Хоча потрібно
зазначити, що ці явища не є однопорядковими. Всі аспекти національної
безпеки, в тому числі і інформаційна, грунтуються на такому явищі, як
державний суверенітет.

Саме державний суверенітет, «політико — юридична властивість
державної влади, яка означає її верховенство та повноту всередині
країни, незалежність і рівноправність ззовні», надає можливість та права
відповідним органам державної влади здійснювати конкретні заходи щодо
захисту інформаційної безпеки. Декларація про державний суверенітет
України визначає державний суверенітет України як «верховенство,
самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її
території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах».

Оскільки йдеться про інформаційну безпеку як складову національної
безпеки, то її джерелом потрібно вважати не лише суверенітет держави, а
й суверенітет народу та нації як суб’єктів інформаційних відносин.

Аналіз проблеми інформаційної безпеки неодмінно ставить питання,
яке багато в чому є ключовим: чи існує окремий вид суверенітету —
інформаційний?

У Законі України «Про інформацію» така дефініція є, але чіткого
тлумачення її змісту немає.Так, ст.53 цього закону «Інформаційний
суверенітет» хоча і встановлює, що «основою інформаційного суверенітету
України є національні інформаційні ресурси», але змісту самого поняття
інформаційного суверенітету не розкриває.

До інформаційних ресурсів України, згідно з нормами ст. 53 Закону
«Про інформацію», входить вся належна їй інформація, незалежно від
змісту, форм, часу і місця створення. Україна самостійно формує
інформаційні ресурси на своїй території і вільно розпоряджається ними,
за винятком випадків, передбачених законами і міжнародними договорами.

Таким чином, у рамках Закону «Про інформацію» інформаційний
суверенітет переважно розглядається як невід’ємне право держави
формувати та розпоряджатися інформаційними ресурсами, які перебувають в
її власності відповідно до національного та міжнародного законодавства.
Але варто зазначити, що в такому випадку мова йде не про суверенітет, а
про реалізацію права власності держави на певні види майна та майнових
прав.

Але ми маємо підстави говорити про тенденцію в законотворчій
діяльності, спрямовану на визнання існування такого специфічного явища,
як інформаційний суверенітет. Ще в 1999 р. постановою Верховної Ради
України «Про проект закону України про інформаційний суверенітеті
інформаційну безпеку України» Комітету Верховної Ради України з питань
свободи слова та інформації запропоновано доопрацювати проект Закону
України про інформаційний суверенітет.

На сьогоднішній день до Верховної Ради внесено цілий ряд проектів
Закону про інформаційний суверенітет та інформаційну безпеку, які мають
певні відмінності в підходах до розгляду проблеми інформаційного
суверенітету. Ясна річ, у нормативно — правовому акті, який буде
прийнято, цілком можуть бути використані зовсім інші погляди, але, на
нашу думку, ці проекти являють цінність для аналізу самої проблеми та
визначення існуючих сучасних підходів до її вирішення.

Важливим міжнародно — правовим актом, що визначив баланс особистих
прав та компетенції держави в сфері інформаційних відносин, є
Європейська конвенція про захист прав і основних свобод людини. Стаття
10 цієї конвенції закріплює право людини на свободу виявлення поглядів,
що, зокрема, включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і
поширювати інформацію та ідеї без втручання держави і незалежно від
кордонів. Однак разом з тим нормами цієї статті визначається значний
обсяг компетенції держави щодо регулювання інформаційних правовідносин.
До компетенції держави, зокрема, віднесено право вимагати ліцензування
радіомовлення, телебачення або кінопідприємств (ч.1 ст.10). Крім того,
підкреслюється, що здійснення інформаційних свобод людини пов’язане з
правами та обов’язками і тому може бути предметом встановлених законом
формальностей, умов, обмежень і покарань. Згідно з ч.2 ст.10 названої
конвенції подібні законодавчі обмеження і покарання є необхідними в
демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки,
територіальної цілісності або громадського порядку, з метою запобігання
заворушенням або злочинам, для захисту здоров’я і моралі, для захисту
репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації,
одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і
неупередженості правосуддя.

?

#формаційні ресурси або проведенням єдиної інформаційної політики,
оскільки останні випадки вже межують з неправомірним обмеженням з боку
держави принципу свободи інформації.

2. Компетенція держави в сфері інформаційної безпеки

Особливістю реалій України є несформованість, нестабільність і
недостатня визначеність системи цінностей та інтересів суспільства,
наявність суперечностей між інтересами різних соціальних спільнот і
професійних груп, що спричинює нестабільність стану.

Внаслідок несформованості консенсусу в суспільстві щодо
національних цілей, інтересів і цінностей бракує належної
конструктивності у забезпеченні національної та інформаційної безпеки
країни як «стану захищеності життєво важливих інтересів особистості,
суспільства та держави від зовнішніх і внутрішніх загроз». Життєво
важливі інтереси як елемент національних інтересів по — різному
сприймаються не лише в різних соціальних та етнічних групах, а й у
різних регіонах України.

Враховуючи подвійну природу інформаційного чинника, що присутній
у кожній з інших складових національної безпеки (передусім, політичній,
соціальній, економічній, екологічній, військовій), важко переоцінити
його роль у процесах розвитку. Цільовий вплив на інформаційні ресурси
держави в тій чи іншій формі є одним з джерел загроз національним
інтересам, що найактивніше може здійснюватись у формі «інформаційної
блокади», «інформаційної інтервенції» і навіть «інформаційної війни».

Механізм забезпечення інформаційної безпеки країни повинен
ґрунтуватися на реалізації всіх державних і громадських інститутів у
парадигмальних вимірах демократичних ціннісних орієнтувань; на чіткому
визначенні принципів і напрямків всеукраїнської і регіональної політики
у сфері інформаційної безпеки та коригування взаємодії органів державної
влади щодо її забезпечення; на вдосконаленні системи нормативно —
правових актів, що регулюють відносини власності у сфері інформаційних
ресурсів; формуванні правового забезпечення реалізації державних
гарантій права на інформацію, вільне отримання, передачу та виробництва
її; інформаційної недоторканності приватного життя, таємниці листування,
інтелектуальної власності і т.д.

За 16 років незалежності України проведено вже п’ять
парламентських слухань про свободу слова в нашій країні, однак про
позитивні зрушення говорити зарано. Мабуть, через те, що ситуація в
інформаційному просторі України є відображенням того, що відбувається в
суспільстві загалом в період переходу від керованої до саморегулюючої
системи, коли сталося привласнення телепростору приватними особами. Це
призвело до експансії іноземного капіталу в нашому телерадіоефірі, отже,
до дистанціювання його від захисту національних інтересів громадян і
держави. Українське суспільство економічно нерозвинуте настільки, щоб
могла повноцінно розвиватися телеіндустрія. В Україні є кілька великих
монополістів, чимало компаній, які займаються відеопіратством, і лише
кілька телекомпаній, які намагаються чесно вижити. Потрібна, отже,
виважена стратегія захисту національних інтересів у сфері інформації,
базована на використанні ефективної тактики, спрямованої на усунення та
запобігання впливам загроз і дестабілізуючих чинників на національні
інтереси, локалізацію, деескалацію та розв’язання інформаційних
конфліктів і т. ін.

Проблема формування системи інформаційної безпеки в країнах
перехідного періоду органічно пов’язана з існуючим станом суспільної
безпеки, що передбачає підвищену відповідальність кожного громадянина за
себе, за суспільство, за державу. Створення такої системи є умовою і
гарантією внутрішньої безпеки українського суспільства. Суспільна
система безпеки створюється і здійснюється членами суспільства, їхніми
об’єднаннями в різних сферах безпеки, у найширших масштабах – від країни
до окремої людини. Вона функціонує незалежно від державних структур,
взаємодіє з ними на умовах партнерства та рівноправ’я. Справжня
демократія неможлива без вільних ЗМІ. Будь — яка влада, в тому числі й
інформаційна, в демократичному суспільстві має бути легітимною.

Потрібен концептуально новий підхід до формування вітчизняного
інформаційного простору, що має бути орієнтований на забезпечення
доленосних проблем державотворення.

Суспільні, економічні та політичні процеси обумовлюють
виокремлення специфічної інформаційної функції держави. І справді,
інформаційна діяльність держави на сьогоднішній день заслуговує визнання
того, що вона являє собою «особливий механізм державного впливу на
суспільні відносини та процеси, що визначає головні напрями та зміст її
діяльності по управлінню суспільством».

Важливою в цьому аспекті є теза про те, що відповідні напрями
діяльності держави або коло завдань, що виконує держава, відповідають
певним обов’язкам держави. Це можуть бути обов’язки, що прямо
встановлюються правовими нормами, які містяться в законодавчих актах,
або обов’язки, які бере на себе держава у відповідності з угодою.

Важливість і життєва необхідність виконання державою цілого ряду
завдань в інформаційній сфері підкреслюється цілою низкою правових
актів. Окрім згаданих нами в цьому розділі міжнародно-правових актів, що
регламентують права людини та компетенцію держави в інформаційній сфері,
цим самим питанням присвячено і ряд норм національного законодавства.
Так, обов’язки держави в інформаційній сфері встановлюються нормами
ч.1.ст.17 Конституції України, яка називає захист інформаційної безпеки
однією з найважливіших функцій держави; нормами ч.4 ст.32 Конституції
щодо судового захисту інформаційних прав громадян, ч.3 ст.34 Конституції
в частині, що визначає компетенцію держави на законодавче обмеження
інформаційних прав людини в інтересах національної безпеки,
територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання
заворушенням чи злочинам; для охорони здоров’я населення, для захисту
репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації,
одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і
неупередженості правосуддя тощо.

Крім того, слід мати на увазі норми ч.2 ст.3 Конституції, якими
встановлюється, що права і свободи людини та їх гарантії визначають
зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед
людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод
людини є головним обов’язком держави.

Завдання Української держави в інформаційній сфері також
конкретизуються в інших нормативно-правових актах. Так, згідно з
Національною програмою інформатизації головною метою є забезпечення
громадян та суспільства своєчасною, достовірною та повною інформацією на
основі широкого використання інформаційних технологій, забезпечення
інформаційної безпеки держави.

Важливою особливістю виконання державою своєї інформаційної
функції є специфіка її об’єкта — інформаційних та комунікаційних
процесів, зокрема їх відкритість та здатність до всепроникнення. І
одночасно важливою характеристикою є згадана нами конкуренція між
правами держави щодо регулювання інформаційних процесів та правами і
свободами людини. Таким чином, ми повинні відзначити, що регулювання
інформаційних процесів з боку держави обмежується передусім відповідними
гарантіями інформаційних прав особи, які і визначають компетенцію
держави в інформаційній сфері.

Список використаної літератури

1.Закон України «Про внесення змін до деяких законів України» від
18.11.2003р., №1268 //Офіційний вісник України. -2003.-№50.-Ст.2596.

2.Засурский Я.Н. Искушение свободой. Российская журналистика:
1990-2004.- М.: Изд-во Моск.ун-та, 2004. — 464 с.

3.Информационные вызовы национальной и международной
безопасности /Под общ. ред. А.В.Федорова, В.Н.Цыгичко. – М.: ПИР-Центр,
2001. — 328 с.

4.Калмыков А.А., Коханова Л.А. Интернет — журналистика. — М.:
ЮНИТИ-ДАНА, 2005. — 383 с.

5.Кормич Б.А. Інформаційна безпека: організаційно-правові основи. – К.:
Кондор, 2004.- 384 с.

6.Мелещенко О.К. Інтернет — технології в сучасній журналістиці: моделі
та практика: Навчальний посібник. — К.: КиМУ, 2005. — 155 с.

7.Сащук Г.М. Шляхи забезпечення інформаційної безпеки України //
Актуальні проблеми міжнародних відносин. Зб. наукових праць. Вип. 50.
Частина І. – К., 2004. — С.92-93.

8.Сащук Г.М. “Виклики” інформаційної безпеки // Дослідження світової
політики. Зб. наукових праць. – Вип. 25. – К., 2003. — С.68-79.

9.Сащук Г.М. Психологічна компонента інформаційної безпеки особистості
//Дослідження світової політики. Зб. наукових праць. – Вип.26. –
К.,2003. — С. 182-197.

10.Media and terrorism. Recommendation of PACE 1706 (2005) // www.
assembly. coe.int/Documents-2005.

11.Terrorism and the Open Internet (in the framework of International
Summit on Democracy, Terrorism and
Security)//www.english.safe-democracy.org/keynotes/democracy-terrorism-a
nd-the-internet.html.-2005.

Похожие записи