HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com –
рефератний сайт №1 в Україні!

Реферати, контрольні роботи, курсові та дипломні роботи з 70-ти
напрямків. БЕЗКОШТОВНО!

РЕФЕРАТ

на тему:

“Внутрішня та зовнішня політика

Директорії”

ПЛАН

Вступ

1. Склад Директорії УНР, перші кроки

2. Особливості внутрішньої політики Директорії

3. Зовнішня політика Директорії УНР

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Директорія Української Народної Республіки — найвищий орган державної
влади Української Народної Республіки, створений в листопаді 1918.
Наприкінці квітня, розпустивши HYPERLINK
«http://pravopys.vlada.kiev.ua/mova/20/Dovidn/Ukr_CR.htm» Українську
Центральну Раду та проголосивши HYPERLINK
«http://pravopys.vlada.kiev.ua/mova/20/Dovidn/Ukrajinska_Derzhava_Hetman
at.htm» Українську Державу , до влади прийшов обраний 29.4.1918 на
з’їзді Земельних Власників (н. назва — Хліборобський Конгрес) гетьманом
України П.Скоропадський. Незабаром проти дій гетьманської адміністрації
розгорнувся опозиційний рух політичних партій просоціалістичної
орієнтації, які в травні 1918 утворили Український Національний
Державний Союз (згодом -Український Національний Союз).

13.11.1918 у Києві відбулося таємне засідання Українського Національного
Союзу, на якому розглядалося питання про повстання проти П.
Скоропадського. Учасники зборів, в яких брали участь представники
українських політичних партій, Селянської Спілки. профспілки
залізничників та командування Січових Стрільців, ухвалили розроблений
Повстанчим оперативним штабом план збройного виступу. Присутні відхилили
ідею негайного відновлення Української Народної Республіки і вирішили
визначити форму державного правління після усунення від влади гетьмана.
Для керівництва антигетьманським повстанням було створено тимчасовий
верховний орган — Директорію УНР.

1. Склад Директорії УНР, перші кроки

До складу Директорії увійшли В. Винниченко (УСДРП) — голова, члени — С.
Петлюра (УСДРП), О. Андрієвський (УПСС), Ф. Швець (Селянська Спілка) і
А. Макаренко (безпартійний, віц профспілки залізничників). Обраний
заочно С. Петлюра був.затверджений Головним Отаманом Армії УНР.
Приступивши до виконання своїх обов’язків. Директорія створила
тимчасовий уряд — Раду завідуючих державними справами та Військовий
Революційний Комітет (М. Авдієнко, В.Чехівський, А.Пісоцький,
З.Висоцький, М.Галаган, Н.Загородній і М. Марченко).

Протигетьманське повстання було прискорене проголошенням П.
Скоропадським 14.11.1918 федеративної спілки з майбутньою
небільшовицькою Росією. 15. 11. 1918 члени Директорії виїхали у Білу
Церкву, місце розташування своєї основної військової сили — Січових
Стрільців. Днем раніше туди прибув С. Петлюра. 16. 11. 1918 відділи
Січових Стрільців зайняли Білу Церкву та Фастів і виступили в напрямку
Києва. 18.11. 1918 відбувся Мотовилівський бій 1918, в якому гетьманські
формування були розбиті. 20 — 21.11. республіканські війська, підійшовши
до Києва, розпочали його облогу.

На бік Директорії масово переходили гетьманські частини, дислоковані в
різних районах України, та приєднувались численні повстанські загони на
чолі з отаманами Зеленим, М. Григор’євим, Ангелом та ін. Загальна
чисельність військових з’єднань, які підпорядковувались наказам
Директорії, в грудні 1918 становила більше 100 тис. чол. (за деякими
даними — бл. 300 тис. чол.). Наприкінці листопада — поч. грудня 1918
Армія Української Народної Республіки контролювала майже всю територію
України.

Після укладення Директорією угоди про нейтралітет з командуванням
німецьких військ в Україні 12.12. 1918 частини Армії УНР розпочали
загальний штурм Києва. В результаті дводенних запеклих боїв з
противником відділи Січових Стрільців і Дніпровська дивізія здобули
місто. 14. 12. 1918 гетьман України П. Скоропадський зрікся влади,
передав управління країною Раді Народних Міністрів і виїхав за кордон.
19.12.1918 Директорія УНР урочисто в’їхала в Київ. 26.12.1918 було
проголошено відновлення УНР і призначено перший уряд на чолі з В.
Чехівським — Раду Народних міністрів УНР. За дорученням Директорії уряд
скасував гетьманське законодавство і відновив дію законів УНР, ухвалив
нові законодавчі акти — про передачу поміщицької землі селянам без
викупу; закон про автокефалію Української Православної Церкви
(1.1.1919), закон про скликання Трудового Конгресу України (5.1.1919) та
ін. Після проголошення 22.1.1919 на Софіївському майдані у Києві Акту
Злуки Західноукраїнської Народної Республіки і УНР до складу Директорії
УНР увійшов Є.Петрушевич.

Сесія Трудового Конгресу, який виконував роль предпарламенту об’єднаної
України, враховуючи загострення воєнно-політичної ситуації в державі,
тимчасово передала всю законодавчу, виконавчу і судову владу Директорії
УНР. Голові Директорії доручили здійснювати функції глави держави. З
поч. 1919 Директорія вимушена була діяти в надзвичайно складних
внутрішніх і зовнішніх умовах. Молода українська держава знаходилась в
кільці ворожих сил, найнебезпечнішими серед яких були більшовики,
денікінці та війська Антанти. Ще наприкінці листопада — на поч. грудня
1919 радянська Росія без оголошення війни розпочала воєнну агресію проти
України.

2. Особливості внутрішьої політики Директорії

Становище нової влади було дуже тяжке. Та велика армія повстанців, що
забезпечила тріюмфальний рух на Київ. розтанула з такою ж швидкістю, з
якою створилась. Масу її давали селяни, які, поваливши гетьманський
режим, поспішали додому, щоб ділити. панську землю (Центральна Рада
рішенням від 26 грудня 1918 року ухвалила закон про передачу
поміщицької землі селянам без викупу). Україна була оточена ворогами з
усіх боків. На заході стояли польські війська, які переважали українські
кількістю і якістю. Негайно, після повалення гетьманату, посилився рух
советських військ на Україну, На південносхідньому кордоні зростали
російські анти- большевицькі сили під командою генерала Денікіна.
Південна смуга, з Одесою, Миколаєвом, Херсоном, була зайнята
французами. Український уряд не мав спільників, не мав підтримки.
Німецька та австро-угорська армії, які, згідно з мировим договором з
Антантою, мали охороняти Україну від большевиків, поки Антанта не
перебере на себе окупацію, нездатні були до боротьби. Вони теж
розклалися і раптом обернулися на збіговисько озброєних людей. По всій
Україні німецьке військо тримало «невтралітет», солдати здавали зброю,
амуніцію й шукали нагоди до виїзду.

Становище уряду було тяжке й тому, що всередині його не було єдности,
не було спільної лінії в політиці. Єдине, що на перших кроках
об’єднувало уряд, була боротьба проти Гетьмана та його уряду.
Директорія, як згадано вище, оголосила Гетьмана поза законом, і кожний
громадянин, що зустрів би його, повинен був арештувати його і передати
в руки республіканських властей. Частина гетьманських міністрів була
заарештована, інші виїхали або перейшли в підпілля. Арештовано й
вивезено до манастирів — митрополита Антонія (Храповицького), єпископа
Євлогія та кількох православних священиків. Тоді в Україні не було ще
окремої Української Церкви, і ці арешти справили дуже негативне
враження. Значну частину службовців звільнено. Був проект зліквідувати
Українську Академію Наук, «як витвір гетьманату». Декрети гетьманського
уряду занульовано.

Заборонено вживати російську мову. Наказано заміниті: російські вивіски
на крамницях та картки на дверях — українськими і т. п. Захисників
гетьманату, яких взято в полон, ув’язнили — частину в Дарниці (останнє
місце боїв за Київ), а більшу частину в Києві, в будинку Центральної
Ради.»‘

Політична структура України була така: представники політичних
(соціялістичних) партій, на початку грудня 1918 року, ухвалили, що
найвища влада належить Директорії з п’ятьох осіб (В. Винниченко голова,
С. Петлюра, О. Андрієвський, Ф. Швець та А. Макаренко), а законодавча
влада належить Трудовому Конгресові, «обраному трудовим населенням, без
участи поміщиків та капіталістів». Така структура, природно, давала
привід ворогам України обвинувачувати Директорію в “большевизмії”.

Прихід Директорії до влади вилився не в практичні справи, а в цілу низку
святкувань. Безпосередній учасник тих подій В.Винниченко писав:

«Перед нами стояв цілий ряд кричущих питань нашої політики, від яких
залежало існування Республіки; круг нас творився хаос, з яким треба було
негайно почати найсерйознішу боротьбу; нас жагуче жадали всі серйозні
політичні партії в Києві. А ми не могли туди їхати, бо штаб готував
вступ Головного Отамана в Київ».

18 грудня 1918 p. Директорія Української Народної Республіки урочисто
вступила до Києва. 26 грудня був створений перший уряд Директорії на
чолі з В. Чеховським.

Того ж самого дня Директорія проголосила свою заяву, а услід за нею
прийняла цілу низку законів. В заяві Директорія пояснювали громадянам,
що відтепер вся влада в У HP має належати лише трудящим класам:
робітництву та селянству. Класи нетрудові позбавлялись права порядкувати
державою. Директорія запевняла, що передасть свої права і повноваження
лише трудовому народові самостійної УНР.

Віддаючи належне програмним цілям Директорії, накресленим в заяві, слід
зазначити, що остання з’явилась дуже пізно: тільки через півтора місяця
після сформування Директорії та початку повстання й через два тижні по
взяттю Києва. Весь час населення майже нічого не знало про основні
завдання соціальної й політичної програми Директорії. Більш того, ця
заява залишалась на папері, оскільки влада керувалася іншою, неписаною і
неоголоше-ною програмою.

Становище нової влади було дуже тяжким. Армія повстанців, що забезпечила
переможний рух на Київ, розтанула з такою ж швидкістю, з якою
створилась. Масу її складали селяни, які, поваливши гетьманський режим,
поспішили додому, щоб ділити панську землю.

Україна була оточена ворогами з усіх боків. Шість різних армій діяли на
її території. На заході стояли польські війська. Після повалення
гетьманської держави посилився рух радянських військ в Україну. На
південно-східному кордоні виступили російські сили антибільшовицького
спрямування, які очолив генерал Денікін. Південна смуга, з Одесою,
Миколаєвом, Херсоном, була зайнята французами.

Німецька та австро-угорська армії тримали «нейтралітет», бо їх солдати
кидали зброю і амуніцію й шукали нагоди для виїзду додому. Крім того, в
Україні почали діяти сотні загонів під проводом різних отаманів.

Велике лихо Директорії полягало в тому, що вона не мала відповідних
органів, які б проводили в життя її програму. Становище уряду було
важким ще й тому, що усередині його не було єдності, не було спільної
політичної лінії. Єдиним, що спочатку об’єднувало прихильників
Директорії, була боротьба проти гетьмана та його уряду. З падінням
гетьманату розбіжності посилились. У керівництва Директорії не було
сталої думки — ні політичної, ні соціальної. Тертя між течіями
Українського національного союзу, з членів якого було обрано Директорію,
не припинялось. Більшість його — В.Винниченко, В.Чеховський, М.Шаповал —
стояла за союз (з певними застереженнями) з більшовиками проти Антанти.
Інша частина, яку підтримував С.Петлюра, була за спільну дію уряду з
Антантою проти більшовиків.

Політична структура України була такою: представники соціалістичних
партій на початку грудня 1918 p. ухвалили, що найвища влада належить
Директорії, а законодавча — трудовому конгресові, обраному «трудовим
населенням». Виконавча влада належала Раді Народних Міністрів, а влада
на місцях — трудовим радам селян, робітників та «трудової інтелігенції».
В уряді точилася дискусія щодо поняття «народ». Прем’єр В. Чеховський
наполягав, що право на участь в конгресі мають тільки представники
«трудящих мас». Але кого визнавати за «трудящих»? Виборчих прав були
позбавлені «не тільки «капіталісти» та «поміщики», а й частина
інтелігенції:

професори, .адвокати, лікарі, педагоги середніх шкіл тощо. Виборчих прав
дістали представники інтелігенції, які мали «безпосередні стосунки з
народом: лікарські помічники, фельдшери, вчителі народних шкіл,
службовці канцелярій та ін. Так розуміли автори інструкції «трудовий
принцип».

5 січня 1919р. з’явився закон, яким було призначено перше засідання
Трудового конгресу на 22 січня 1919 р. В законі говорилось, що на
Трудовий конгрес треба обрати 593 делегати: 377. — від селян, 118 — від
робітників, 33 — від трудової інтелігенції і 65 — від західноукраїнських
земель.

Перебуваючи у скрутному становищі. Директорія, її уряд і український
народ нетерпляче очікували відкриття Трудового конгресу сподіваючись, що
його представники знайдуть вихід з важкого становища держави і вживуть
заходів до виведення України з міжнародної ізоляції і подолання
внутрішніх труднощів.

23 січня, в перший день своєї роботи, сесія Трудового конфесу
одноголосно прийняла Акт соборності. Конгрес ухвалив закон «Про форму
влади в Україні», яким вся влада передавалася Директорії;

були створені різні комісії: оборони держави, земельної реформи,
бюджету, закордонних справ, харчова, культурно-освітня тощо.

Директорія одержала право приймати закони, які мали бути затверджені або
відкинуті наступною сесією конгресу. Директорія призначала або усувала з
посад членів кабінету. Конгрес висловився за демократичний устрій в
Україні. Рада Міністрів і комісії одержали завдання підготувати вибори
майбутнього Сейму України. Конгрес схвалив також протест проти порушення
цілісності української території більшовицькою Росією, Денікіним і
Польщею.

Ситуація, в якій опинився Трудовий конгрес, була непростою. Більшовики
підходили до Києва. Головну увагу конгрес присвятив орієнтації — чи на
більшовиків, чи на Антанту.

hi

hi

hi

hi

hi

????????

N

\

???????¤?¤?$??????і України. Перейшов на бік більшовиків також анархіст
Н.Махно зі своїм великим загоном. Ще більше значення мав перехід на бік
більшовиків Дніпровської дивізії, що стояла поблизу Києва, під командою
отамана Зеленого. Україна вкрилася повстанськими загонами, які не
визнавали влади Директорії. Простір їх дій був обмежений: кожний діяв у
своєму регіоні. Вони часто змінювали орієнтацію: то ставали на бік
Директорії, то переходили до більшовиків, чим посилювали анархію. А у
Директорії не було сил боротися з радянськими військами, з плинними
настроями повстанських отаманів, з антиукраїнською агітацією.

Багато заперечень викликало призначення С.Петлюри — цивільної людини на
пост Головного отамана.

Кабінет С.Остапенка не мав успіху і всередині держави. Проти уряду
почали бойкот соціалісти. Більшовики також вели агітацію проти
Директорії як «буржуазного уряду».

Збройні сили Директорії танули, в них зростало дезертирство, занепадала
дисципліна. 6 березня 1919 p. під натиском більшовицьких сил Директорія
переїхала з Вінниці до Проскурова. Тут у середині березня відбулося
останнє засідання Директорії повного складу.

На початку квітня в Рівному була проведена реорганізація Директорії:
вона складалась тепер з С.Петлюри, Л.Макаренка, одного представника від
ЗУНР та двох — від соціалістичних партій. Впорядковано функції
Директорії та її взаємини з урядом. Директорія мала тільки затверджувати
закони, проекти яких готувалися міністерствами, і давати розпорядження
лише останнім.

Створено новий уряд: головою кабінету став Б.Мартос. Новий Уряд
звернувся до народу з декларацією, в якій закликав до боротьби з
більшовиками. В боротьбі з ними він вирішив спиратися не на чужу силу, а
на повстанців. Соціалісти бойкотували уряд С.Остапе-нка, а праві кола
стали в опозицію до соціалістичного уряду Б.Ма-ртоса.

Такі часті зміни уряду були невипадковими. Щодалі влада переходила в
руки отаманів. Директорія й Кабінет Міністрів грали тільки декоративну
роль.

3. Зовнішня політика Директорії УНР

Директорії вдалося добитися розширення міжнародних зв’язків УНР. Україну
визнали Угорщина, Чехословаччина, Голландія, Ватикан, Італія і ряд інших
держав. Але їй не вдалося налагодити нормальних стосунків з країнами,
від яких залежала доля УНР: радянською Росією, державами Антанти та
Польщею.

HYPERLINK
«http://uk.wikipedia.org/wiki/31_%D0%B3%D1%80%D1%83%D0%B4%D0%BD%D1%8F»
\o «31 грудня» 31 грудня HYPERLINK
«http://uk.wikipedia.org/wiki/1918» \o «1918» 1918 року Директорія
запропонувала Раді Народних Комісарів РСФРР переговори про мир.
Раднарком погодився на переговори, незважаючи на те, що не визнавав
Директорію представницьким органом українського народу. Під час
переговорів радянська сторона відкинула звинувачення у веденні
неоголошеної війни, лицемірно заявивши, що ніяких регулярних російських
військ в Україні немає. Зі свого боку, Директорія не погодилася на
об’єднання Директорії з українським радянським урядом і відмовилася
прийняти інші вимоги, що означали самоліквідацію УНР.

В міру відходу німецьких та австрійських військ з України почалось її
захоплення більшовицькими загонами. Власних збройних сил для боротьби з
ними Директорія не мала. 2 лютого 1919р. Директорія була змушена
залишити Київ і переїхати до Вінниці. Київ негайно зайняли більшовики.
Цими подіями було завдано шкоду не лише військову, а й політичну і
моральну.

Ці обставини визначили прагнення багатьох членів уряду встановити
контакти з командуванням військ Антанти, переважно французькими, які
окупували південну Україну. Командування французького експедиційного
корпусу в Одесі теж мало доручення шукати контактів з Директорією. Проте
французи висунули цілу низку вимог до Директорії. Так, вони бажали, щоб
э неї вийшли В.Вин-ниченко, С.Петлюра та прем’єр В.Чеховський; вони
вимагали формування нового, правого уряду, що створив би протягом трьох
місяців 300-тисячну українську армію під протекторатом Франції. Під час
боротьби з більшовиками остання мала контролювати українські залізниці,
щоб не було перерв у постачанні людей і військового спорядження для
фронту. Франція прагнула також мати вплив на господарську політику
українського уряду. Справу ж самостійності України мала вирішити мирна
конференція.

І хоча Директорія не бажала поступатися української державності і не
приймала всерйоз французьких пропозицій, вона все ж таки вислала свою
делегацію до Одеси з метою розпочати переговори з французькими
представниками.

Здавалось, що все йде до згоди України з Францією, бо В.Винниченко склав
повноваження і виїхав за кордон, відійшов також від справ прем’єр
В.Чеховський.

Позиція С.Петлюри, котрий після В.Винниченка вийшов на перше місце в
державі, заздалегідь прирікала на невдачу переговори з французами, які
домагалися його відставки. 13 лютого 1918 p. С.Петлюра створює новий
кабінет на чолі з С.Остапенком, який був прихильником союзу з Антантою,
і Кабінет Міністрів одержав завдання розпочати з французами нові
переговори.

Саме в той час почалася мирна конференція в Парижі, де французький
прем’єр Ж.Клемансо почав поволі формувати неприйнятну для України думку
між західними державами.

Таким чином, домовитися з державами Антанти уряду Директорії не вдалося,
оскільки основною вимогою Антанти залишалося відновлення єдиної Росії.
Відмовляючись допомагати Директорії в її боротьбі з більшовиками,
Антанта щедро підтримувала російську Добровольчу армію, очолювану
генералом Денікіним.

На початку 1920 p. Польща окупувала Полісся, Холмщину, Підляшшя, Західну
Волинь, Галичину. В Польщі не було одностайного ставлення до Української
держави:

соціалісти ставилися до неї прихильно, побоюючись відродження
російського імперіалізму, але більша частина партій ставилась до України
відверто ворожо.

В цих умовах українська місія у Варшаві без погодження з Директорією
подала польському урядові декларацію, в якій пропонувала визнати УНР
незалежною державою, обмеживши її кордони з Польщею по річці Збруч та
лінією через Волинь до Прип’яті.

Незабаром у Варшаві головою дипломатичної місії УНР і міністром
закордонних справ Польщі було підписано відповідний договір. Головні
пункти Варшавського договору були такі: 1) польський уряд визнав право
УНР на незалежне існування, а Директорію та Головного отамана С.Петлюру
за найвищу владу УНР; 2) кордони між УНР та Польщею встановлювались
вздовж р. Збруч, а на заході і сході кордоном між колишньою
Австро-Угорщиною та Росією; 3) польський уряд зобов’язувався не укладати
міжнародних угод, спрямованих проти УНР, те ж саме зобов’язувалася УНР
та ін.

Отже, Польща визнала за Україною право на незалежність, але за це
одержала Східну Галичину, Західну Волинь, Холмщину, Підляшшя, Полісся.
Згідно з воєнною конвенцією від 24 квітня 1920 р. Польща мала велику
перевагу: воєнні дії мали відбуватися тільки під польським
командуванням; економічне життя було підпорядковане Польщі; мала бути
спільна валюта; залізниці підпорядковувались польському управлінню.
Український уряд зобов’язувався постачати польському війську харчування,
коней, волів тощо.

Варшавський договір викликав велике незадоволення, особливо в Галичині.
Він перекреслював усю боротьбу Галичини за незалежність і передавав її
під владу Польщі.

Уряд Директорії був приголомшений цим договором, хоча С.Петлюра був
обізнаний з його умовами.

З липня 1920 р. Польща розпочала таємні мирні переговори з радянським
урядом. Представники двох держав зустрінулись у Ризі. 12 жовтня 1920 р.
польський і радянський уряди підписали прелімінарний договір, в якому
були визначені кордони між Україною і Польщею: по р. Збруч, далі Волинню
через Остріг до впаду Горині в Прип’ять. На три тижні було встановлено
перемир’я.

Радянський уряд використав перемир’я для підготовки наступу по всьому
фронту. 10 листопада більшовицька кіннота здійснила глибокий прорив на
українському фронті і примусила українську армію після тяжких боїв
відступити за Збруч.

16 листопада 1920 р. в Криму було розбито армію Врангеля.

18 березня 1921 р. у Ризі підписали мирний договір Польща та радянська
Росія. Польща визнавала Українську Радянську Соціалістичну Республіку.
Правобережну Україну було поділено: Холмщи-на, Підляшшя, Західна Волинь
та Західне Полісся дісталися Польщі, Східна Волинь — радянській Україні.

Ризьким договором заборонялося перебувати на території Польщі
антибільшовицьким організаціям, внаслідок чого Директорія, уряд УНР та
всі їх організації втратили право легального існування в Польщі. Вони
продовжували свою діяльність нелегально.

Долю Галичини було вирішено лише у 1923 р. Конференція послів у Парижі
ухвалила приєднати Галичину до Польщі з умовою надання їй автономних
прав.

В кінці HYPERLINK «http://uk.wikipedia.org/wiki/1918» \o «1918» 1918
на початку HYPERLINK «http://uk.wikipedia.org/wiki/1919» \o «1919»
1919 років значна територія країни, включаючи Київ, була захоплена
більшовиками. Роздані селянам землі вони почали відбирати і передавати в
«совхози» та сільськогосподарські «комуни». Все селянство було
зобов’язане здавати державі всю сільськогосподарську продукцію, за
винятком дуже обмеженої норми, залишеної для особистого споживання.
Селяни почали усвідомлювати, що на обіцянки більшовицької пропаганди не
можна покладатися і запізно повертати свої симпатії до Директорії. По
всій Україні вибухали повстання проти більшовиків але було вже запізно.
В квітні 1919 року на Правобережжі були розгромлені війська Директорії і
станом на весну 1919 року на території України (крім Надзбурччя і
західних областей) знову було встановлено радянську владу.

Висновки

З вищенаведеного можна зробити наступні висновки:

Директорія УНР — найвищий HYPERLINK
«http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9E%D1%80%D0%B3%D0%B0%D0%BD_%D0%B4%D0%B
5%D1%80%D0%B6%D0%B0%D0%B2%D0%BD%D0%BE%D1%97_%D0%B2%D0%BB%D0%B0%D0%B4%D0%
B8» \o «Орган державної влади» орган державної влади нововідродженої
HYPERLINK
«http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%81
%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D0%9D%D0%B0%D1%80%D0%BE%D0%B4%D0%BD%D0%B0_%D0%A0%D0%
B5%D1%81%D0%BF%D1%83%D0%B1%D0%BB%D1%96%D0%BA%D0%B0» \o «Українська
Народна Республіка» Української Народної Республіки , який діяв з
HYPERLINK
«http://uk.wikipedia.org/wiki/14_%D0%B3%D1%80%D1%83%D0%B4%D0%BD%D1%8F»
\o «14 грудня» 14 грудня HYPERLINK
«http://uk.wikipedia.org/wiki/1918» \o «1918» 1918 року до HYPERLINK
«http://uk.wikipedia.org/wiki/10_%D0%BB%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%BE%D0%BF%D0
%B0%D0%B4%D0%B0» \o «10 листопада» 10 листопада HYPERLINK
«http://uk.wikipedia.org/wiki/1920» \o «1920» 1920 року.

Директорія УНР прийшла на зміну HYPERLINK
«http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%B5%D1%82%D1%8C%D0%BC%D0%B0%D0%BD
%D0%B0%D1%82» \o «Гетьманат» гетьманату , який був повалений у грудні
HYPERLINK «http://uk.wikipedia.org/wiki/1918» \o «1918» 1918 року.

Історія боротьби за державне відродження України свідчить, що успіх міг
бути досягнутий у важкий період 1917—1920 pp. тільки за умов
згуртованості народу, його солідарності. На жаль, цього не трапилося.

Протистояння соціальних, національних та політичних прошарків, груп та
партій, які так чи інакше виступали за державне відродження України на
тому чи іншому етапі боротьби, набувало гострих форм, що гальмувало
будівництво української державності і у кінцевому підсумку призвело до
кризи.

Лише опора на власні сили могла призвести до перемоги, а вона досягалася
перш за все забезпеченням згоди а Україні. Зрозуміло, сподіватися про
ідеальну, загальну згоду в умовах громадянської війни та іноземної
інтервенції було б утопією, але демократам, прибічникам державного
відродження України для досягнення згоди слід було б прикладати більше
зусиль, перш за все у сфері соціально-економічної політики. Деяким
лідерам партій слід було б менше думати про задоволення власних амбіцій.
Іншим чинником, який породив зазначені труднощі, була переоцінка
іноземних сил як опори в боротьбі за незалежність України. Усі іноземні
сили, які залучались до справи збереження самостійності України, в
кінцевому підсумку переслідували власні інтереси, нерідко протилежні
інтересам народу України.

Наведені внутрішні та зовнішні чинники й визначили характер кожного
етапу в боротьбі за державне відродження України в 1917—1920 pp., стали
підставою для дослідження у даному розділі пропонованої етапізації.

Зазначені прорахунки національних демократів, а також допомога
російських більшовиків більшовикам України вирішальною мірою полегшили
прихід до влади у північно-східній частині України в грудні 1917р.
більшовицького уряду і в підсумку — утворення УСРР та встановлення
радянської влади на більшій частині України.

Список використаної літератури

Винниченко В. Відродження нації. — Ч. 1. — С. 222, 223.

Грушевський М. Якої ми хочемо автономії і федерації. К., 1997. — С. 4.

Грушевський М. На порозі нової України. К., 1994. — С. 84.

Гунчак Т. Українська Народна Республіка і національні меншини // Слово і
час. — 1990. — № 10. — С. 62.

Гончаренко В. Д., Рогожин А. Й. Центральна Рада і її правові акти //
Вісник Академії правових наук. — X., 1993. — № 1. — С 42—50.

Дорошенко Д. Історія України. – К., 1999. — С. 270-271.

Енциклопедія Українознавства. – В 4-х книгах. – 1994-1996.

Історія держави і права України. Частина 2: Підруч. для юрид. вищих
навч. закладів і фак.: У 2 ч. / За ред. акад. Академії правових наук
України А. Й. Рогожина. — К., 1996. — 448 с.

Кульчицький С.В. Центральна Рада. Утворення УНР // УЇЖ. — 1992. — № 6. —
С. 82.

Мироненко О.М. Світоч української державності. — К, 1995. — С. 177—181.

Права національних меншинств і граждан УНР. — К., 1918. — С. 5, 7.

Романчук О. К. Ультиматум. — К., 1990. — С. 17—19.

Слюсаренко А. Г., Томенко М.В. Історія української конституції. — К.,
1993. — С. 79—85.

Субтельний О. Історія України. – К., 2000.

Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції. Ч. II.
Прага. 1999. — С. 132.

PAGE

PAGE 2

Похожие записи