HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

РЕФЕРАТ

на тему:

«Внесок гетьмана І.Мазепи в розвиток української культури»

ПЛАН

Вступ

1. Роль гетьмана Івана Мазепи в розвитку архітектури

2. Меценатська діяльність І. Мазепи в галузі освіти і науки

3. Допомога І.Мазепи літературній справі та книгодрукуванню

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Сьогодні є особливо важливим вивчення історичного минулого українського
народу, зокрема такого унікального феномену, як доброчинність.

Вагомий внесок в духовно-культурну спадщину вніс гетьман Іван
Степанович Мазепа (1687-1708). Вивчення цієї проблеми набуває особливої
актуальності у зв’язку із загальним переосмисленням історії діяльності
гетьманів, поверненням до наукового обігу замовчуваних раніше тем.

У роки правління І. Мазепи відбувається докорінна зміна владної
політики щодо питань культури. Гетьман як її симпатик з розумінням
ставиться до проблем духовної сфери.

З самого початку свого гетьманування Іван Мазепа виявив себе як великий
покровитель і меценат національної культури, мистецтва, науки,
православної церкви.

Гетьман щедро фінансував розвиток мистецтва, зокрема архітектури й
малярства, прикрасив українські міста спорудженими й реставрованими
чудовими храмами, розбудував в Україні на свій кошт, а також
використовуючи військовий скарб, близько 20 церков. Різні за виконанням,
величні, розкішні споруди водночас мають і спільні риси, названі
мистецтвознавцями «Мазепиним барокко». Не тільки талант будівничого, а,
можливо, й витончений художній смак гетьмана втілилися в цих церквах.
Він відновив Києво-Печерську лавру, обніс її монументальною кам’яною
стіною, поставив дві гарні брами (Економічну й так звану Святу) з
церквами над ними.

Ім’я Мазепи набуло розголосу навіть на Сході, де він став відомим саме
через те, що робив дорогоцінні дари. Церкві Гробу Господнього в
Єрусалимі переслав срібну плиту, художньо вироблену, з гравіюванням,
очевидно італійського майстра, яку використовували замість антимінса. На
його ж кошти був надрукований арабський переклад Євангелія.

Жодного українського гетьмана не славили так сучасники, як Мазепу —
видатного протектора українського культурного й духовного життя.

1. Роль гетьмана Івана Мазепи в розвитку архітектури

Будівництво церков й опікування православною вірою входило в число
першорядних турбот гетьманів, які забезпечували також маєтками
монастирі; відповідно опікувалися й навчальними закладами, які
перебували тоді в церковному лоні, так само й книгодрукуванням, бо
основна кількість тогочасних книжок мала призначення також церковне. На
загал тодішня церква була не лише конфесійною інституцією, але й
зосереджувала в собі культуру та мистецьку діяльність через що баронів
храм як такий виховував для своїх потреб будівничих, що його будували та
прикрашали; різьбярів, що виготовляли вишукані іконописи; золотарів і
бляхарів, малярів, що писали ікони чи розписували стіни; люквісарів, що
виготовляли дзвони; ювелірів, що виготовляли церковні прикраси,
музикантів, що писали церковну музику, зокрема партесні хори; творців і
перекладачів церковних книжок, для чого залучалися гравери, котрі
виготовляли ілюстрації та інгалятори – майстри вишуканих політурою;
поетів, ораторів ті казнодіїв (проповідників), а також філософів та
богословів, що їх виховувала київська академія, тощо. Значну увагу
церкві та її культурній діяльності виявляв уже Б. Хмельницький, але
найбільше патронувався над церквою та її інституціями відзначаємо в часи
І. Самойловича; його наступник . Мазепа не лише продовжив цю
політику, але значно її розширив і зробив, як точно висловився С.
Маланюк, «псевдонімом його будівництва державного».

Центр мистецького життя в Україні з другої половини XVII ст.
переноситься до Наддніпрянської України, де фундаторами і меценатами
мистецтва стають українські гетьмани, полковники та церковні діячі, що
походять із демократичних козацьких верств. Особливо великий внесок у
розвиток української культури зробив гетьман Іван Мазепа.

Навряд чи знайдеться в українській історії постать суперечливіша, ніж
постать Мазепи. Та ні в кого з дослідників не виникає сумнівів, що
гетьман Мазепа був великим меценатом – щедрим добродієм усіх визначних
культурних починів і будов в Україні. Меценатство було давньою
українською традицією і навіть за тих бурхливих часів не належало до
рідкісних явищ. Але розмах і розміри меценатства Мазепи вражають навіть
нас, а сучасники були справді захоплені ним. У кожній галузі життя і
творчості, що припадає на найрозвиненішу добу українського бароко,
помітна роль гетьмана: він здійснював як безпосередні функції, так і
організаційні заходи, нарешті сам його дух творив зміст і стиль доби.
Вже по смерті Мазепи козацька старшина в Бендерах підрахувала, хоч і не
в змозі була зробити це повністю, що гетьман «розкинув і видав…щедрою
рукою у побожному намірі на будову багатьох церков і монастирів на
милостині» тощо.

Син свого часу Іван Мазепа постійно дбав і про власні станки, і про
маєтності свого оточення, і про те, як утихомирити селян. Але на відміну
від сучасних олігархів свої величезні багатства він витрачав на
будівництво й оздоблення церков та храмів.

Про особливий інтерес Івана Степановича до архітектури свідчать не лише
десятки відремонтованих або двадцять шість побудованих на його кошти
церков та соборів у сімнадцяти містах України, — зрештою, це досить
відомий факт. Можливо, менш відомим є те, що сам Мазепа першим серед
українських гетьманів побудував для себе справжній палац (а не просто
величезний і пишний варіант традиційної одноповерхової селянської хати –
в таких будівлях мешкали його попередники). Цей палац, що височив
посеред укріпленого передмістя Батурина, загинув разом з усією блискучою
столицею в 1708р., але судячи з креслень, що збереглися в шведських
архівах, він мав революційні для тогочасної української світської
архітектури конструктивні рішення – наприклад, балочні перекриття.
Всередині кімнати палацу прикрашали кахлі голландського типу, поливна
палітра яких нараховувала до восьми різних кольорів. Робили ці кахлі
спеціально запрошені з Києва та Москви майстри.

Великі масштаби церковного будівництва у київських монастирях
розпочинаються у 1690-х роках, коли гетьман уже ствердився на своїй
посаді, віднайшов дотичні моменти порозуміння зі зверхниками української
православної ієрархії.

Братська, Богоявленська церква на Подолі в Києві служила храмом для
студентів Академії. Була побудована в 1690-1693 рр. на місці давнішої
дерев’яної церкви часів гетьмана Сагайдачного. Будова подібна до
Миколаївської церкви своїм заложенням і загальними масами. Так само тут
з заходу виступали дві могутні вежі з банями, де поруч із середнім
фронтом було головне місце своєрідних ліплених прикрас. Всередині церкви
були цінні історичні та мистецькі пам’ятки, особливо з доби гетьмана
Сагайдачного, а навколо церкви інших визначних осіб – бувших учнів
Академії.

Передумовою церковно-будівельного буму в Києві стала низка універсалів,
яка додала практично кожному монастиреві додаткові маєтності,
підтверджувала давні. Так, гетьман надав Київському Софіївському
монастиреві село Комарів ку Ніжинського полку. У 1689-1690 рр. власністю
її також стають села, містечка Муровськ, Церковище, Білогородка,
Рословичі, Мала Бугаївка, Снетинка, Крушинка, Мархеловка, Жиляни,
Трипілля. Універсалам від 17 травня 1696 р. монастир отримав право
утримувати перевіз через річку Десну поблизу Ковчина. У 1703 р. гетьман
підтвердив за обителлю право на озеро Расине. Усе це сприяло поліпшенню
фінансового забезпечення резиденції київського митрополита. Подібні
універсали отримали й інші монастирі.

Надзвичайно багато зробив Мазепа для Києва, Переяслава та Чернігова. В
Києві його коштом 1690 р. було зведено новий кафедральний собор із
каменю при монастирі Св. Миколи, 1698-го при ньому ж – церкву Св.
Богоматері, при Печерському – церкву Всіх Святих, при Братському –
велику нову церкву Св. Єпіфанії. Його пожертвами та зусиллями в 90-х
рр.. було реконструйовано Софіївський кафедральний собор у Києві,
обнесено кам’яною огорожею Печерський монастир – вельми дорогий захід на
ті часи, зроблено прибудову й позолочено баню церкви Вознесіння Марії
при тому ж монастирі. За свідченнями мазепинських старшин, наведенними в
Праці Позняка «Про Бандерську комісію», гетьман був причетним і до
створення дзвінниці з великим дзвоном, зберігався до наших днів.

Великою заслугою Мазепи перед церквою було й те, що він подбав про
відновлення у 30-х рр.. Переяславського єпископства, яке існувало ще за
князівських часів, а згодом, у XVIII ст., стало серцевиною гнобленої
православної віри на Правобережжі. Єпископом було обрано (1702 р.
підтверджено царем) настоятеля Київського монастиря Св. Михайла Захарія
Корниловича. Гетьман власним коштом збудував 1698 р. церкву Вознесіння
(з монастирем), що правила за єпископський кафедральний собор, і між
іншим подарував їй 1701 р. рукопис знаменитого Пересопницького Євангелія
Софіївська кафедра в Києві, найкраща і найбільша будова старокнижної
доби, заложена кн. Ярославом Мудрим в 1017 р., при реставрації І. Мазепи
в роках 1690-1697, значно змінила свій зовнішній вигляд і розміри. Тоді
побільшено цілу будову не тільки на ширину опасань, але добудовано ще
пару широких нав і таким чином храм став девятинавним. Стіни і бані
надбудовані й наново 4 нові бані. Нові частини і зокрема бані та деталі
виведені в оригінальних формах українського чи то мазепинського бароко і
надають будові, як узагалі цілій архітектурі Києва, своєрідного
українського характеру.

Києво-Братський монастир на початку 1690х років збудував на кошти
гетьмана І. Мазепи величезну Богоявленську церкву, а в роки 1703-1704 –
велику кам’яницю для Академії також на пожертву І. Мазепи.

Досить сказати, що Іван Мазепа побудував 4 нові великі київські церкви,
розбудував 5 інших величавих будов старокнижної доби і закінчив
будівництво 3 церков, розпочате його попередниками. Всі це 12 храмів
будувалися впродовж 1690-1706 рр., причому найінтенсивніше будовано в
роках 1695-1700. Справді, численні церкви й монастирі фондовано,
збудовано, перебудовано, оздоблено за допомогою Мазепи. Монастирі –
Київські (Печерська Лавра, Пустинно-Микільський, Братський
Богоявленський, Кирилівський, Золотоверхо-Михайлівський, Межигірський),
Чернігівський, Троїцько-Іллінський, Лубенський Агарський, Прилуцький
Густинський, Каменський, Батуринський Крупицький, Глухівський
Петропавлівський, Домницький, Макошинський, Бахмацький, Каменський,
Любецький; кафедральні собори в Києві (Св. Софія), Переяславі,
Чернігові; церкви в Батурині, в Дігтарях, навіть у деяких селах, а поза
межами України – у Вільні, у Рильську і в країнах Православного Сходу –
мали в особі гетьмана Мазепи свого великого доброчинця.

2. Меценатська діяльність І. Мазепи в галузі освіти і науки

Іван Мазепа — державний діяч і політик найвищого ґатунку, найвправніший
дипломат тодішньої Європи, полководець і водночас поет, у поезії якого
найсильніше були виражені патріотичні мотиви, уболівання за долю
України. Різноманітна природна обдарованість поєдналися в ньому з
високою освіченістю. Він учився в Києво-Могилянській академії, відвідав
кілька європейських країн, міг порозумітися з багатьма співрозмовниками,
оскільки володів вісьмома мовами. Історична ерудиція Івана Мазепи
викликала захоплення тих державних і військових діячів, із якими він
спілкувався. Він був знавцем літератури, власником найкращої в Україні
великої і цінної бібліотеки з інкунабулами, старовинними рукописами,
раритетними виданнями на багатьох мовах.

Розуміючи значення шкільництва, І. Мазепа особливо дбав про найвище
огнище освіти – Академію в Києві. Його заходами Академія була
зреформована на зразок західноєвропейських вищих шкіл. Заснована 1615 р.
як звичайна братська школа, вона по двадцятьох роках діяннями
митрополита Могили перетворилася на колегіум, а заходами Мазепи досягла
рангу академії. Тож не дивно, що Феофан Прокопович пойменував її
«Могило-Мазепіаною». Саме так називалася вона у вступі до одного з його
київських рукописів 1705 р. «Схід зорі над Парнасом Могило-Мазепіани».

r t ‚ 8

:

8

F

H

gd©]E

:

F

H

J

H

ється Київ як духовний центр України. Головним культурно-національним
осередком міста і всієї України знову стає Києво-Могилянська колегія,
яка пережила скрутні часи Руїни. Зміцнення української державності в
останній чверті ХVII ст. створювало для цього навчального закладу
відповідну матеріальну базу, а відновлення культурних зв’язків із
Заходом і відкриття широкого поля культурної діяльності на Сході
допомагало колегії згуртовувати видатні професорські сили, що здобули
підготовку здебільшого в університетах Західної Європи, і притягувало до
неї широкі маси студіюючої молоді. Імена Варлаама Ясинського, Йоасафа
Кроковського, Стефана Яворського, Феофана Прокоповича, мабуть,
найвизначнішого вченого-енциклопедиста тогочасної України та інших
професорів колегії свідчать про високий науковий рівень її навчання.

Відома ще низка університетів, які стояли на сторожі інтересів обителі,
у підпорядкуванні якої була Києво-Могилянська колегія (14 січня 1698 р.,
10 лютого 1704 р.). У липні 1702 р. гетьман надав право ректору
Г.Одорському заселити поблизу Фастова слободу Плисецьку, люди б якої
віддавали обителі «послушания». 18 серпня 1703 р. І. Мазепа затвердив за
академією двір міщанина Йосипа Скородки, який передав своє майно у
власність навчального закладу. Гетьманським універсалом від 15 липня
1707 р. обитель отримала «містечко Стайки, со всім, здавна до нєго
належачими угоднями, грунтами, полями, лісами, рибними ловнями и
перевозом» . Отже, Мазепа створив надійний підмурівок для поліпшення
господарського, майнового забезпечення функціонування навчального
закладу. Становище колегії вже у 1693 р. змінилося на краще. У ній у
1695 р. за сприяння І. Мазепи було закінчено будівництво Богоявленського
собору з приділом св. Іоанна Хрестителя.

Ця вища школа завдяки Мазепі так буйно розквітла, що за кордоном її
вважали рівноцінною європейським. Як повідомляв 1705 р. лейпцигський
журнал «Європеімен Фома», в Москві почали вивчати латинську та грецьку
мови, філософію і теологію. Такі дисципліни, зазначалося в статті, вже
існують в Римі, Падуї, Києві та інших містах.

Завдяки старанням команди однодумців І. Мазепи лише у 1689 р., коли в
навчальному закладі, крім класів піїтики, риторики, філософії, відкрився
клас і богослов’я.

Академія в часи свого розквіту являла собою духовно-освітній центр
усього православного слов’янства. У її стінах навчалися вихідці з
Білорусії, Росії, Болгарії, Боснії, Чорногорії, Сербії, а також –
Греції, Молдавії, Волощини.

3. Допомога І.Мазепи літературній справі та книгодрукуванню

В рамках української літератури мазепинської доби, представленої
багатьма письменниками, як духовними, так і світськими, розвивалися
різноманітні літературні жанри як поезії, так прози і драматургії. Твори
самого гетьмана Мазепи (лірико-філософська поезія), Теофана Прокоповича
(драми, вірші, поеми, казання), Лаврентія Горки (драма), Афанасія
Заруцького (казання), Івана Величковського (вірші), Пилипа Орлика
(поеми, вірші), Самійла Мокрієвича (вірші), Климентія Зинов’єва (вірші)
та багатьох інших літераторів свідчить про значне пожвавлення
українського літературного життя.

В добу Мазепи друкарство на Україні доходило до найвищої ступені
розвитку. Перед друкарського уміння веде Печерська Лавра в Києві, що на
той час вважалася найкращою друкарнею цілого слов’янства і цілої Східної
Європи. В Києві видавалися стоні поважних книг релігійного і світського
змісту, прегарно оформлених і старанно зредагованих, часто друкованих у
двох фарбах та з чудовими гравюрами. Багато видань було спеціально
підтримано гетьманським урядом. Не було це лише звеличенням його земних
діл, але звеличуванням Божого слова і святих книг. Більшість з них мали
окремі присвяти або бодай згадки про гетьмана І. Мазепу. До київських
видань в Москві друкувалися присвяти московському царю, видирали окремі
аркуші або і зовсім забороняли продаж київських видань. Наприклад, серед
заборонених у Москві київських книг був «Буквар» 1670 р. і «Ключ
розуміння» тому, що вони не були друковані «великоруськім нарічієм».

Московський патріарх Йоаким ще в 1677 р. наказав підлеглим вирвати з
українських книжок сторінки, зміст яких суперечив московським. Але тоді
він не мав достатніх повноважень, аби пильніше контролювати діяльність
друкарень Києва та Чернігова. Київська митрополія, підпорядкована
Константинопольському патріарху, користувалася віддаленістю його
зверхників від Києва і самостійно, залежно від фінансових можливостей,
займалася видавничими справами. Під час переходу українського
духовенства в Московський патріархат православні духовні лідери
Гетьманщини турбувалися, щоб «как військо Запорожское и народ
Малороссийской в сохранении прав и вольностей своїх обыклых обретаются,
так и они, чин церковной в своим исконном начинании под высокодержавною
их царського пресветлого величества рукою обретатися будут». Вони
хотіли, щоб новий патріарх не втручався в «печатание книг во хвалу Божию
и на оборону святие веры». Грамотою царів Київській митрополії було
надано право мати друкарню і видавати у ній літературу. Уже 29 червня
1688 р. гетьман доповів царям, що відповідальну роботу у київській
друкарні виконано, І. А. Радиновський дарує государям «Вінець Христов…»,
з яким у Москву послані намісник Пустинно-Миколаївського монастиря
Ісакій Кукуревич та два ченці. І. Мазепа просив своїх зверхників, «дабы
яко книга оная была милостиво у вас великих государей и великой
государыне принята, так и нужные их желании, о которых слышно донесут
челобытье были исполнены».

У той час у Гетьманщині здійснювався ще один важливий для православного
люду проект – під Батурином завершував написання першої частини житія
святих Дмитрій Туптало. Ця місія на нього як «искуссного и
благоразумного проповедника Слова Божия» була покладена ще у 1684 р.
Собором старійшин Києво-Печерської Лаври. Видання найповнішої антології
житій було вельми необхідне для повсякденної роботи церковників. Маючи в
руках таку книгу, тим було легше проводити виховання православних на
подвиги, діях благочестя святих.

У 1700 р. гетьман попросив ченців Батуринського Крупицького монастиря
перекласти для нього і для мирян тлумачник Григорія Двоєслова на книгу
Іова. Невдовзі він вийшов друком під заголовком «Толкованіє Григорія
Двоєслова войска Запорозского обоих стран Днепра гетьмана
ясновельможного его милости пана Іоана Стефановича Мазепи его же коштом
и иждивеніем переведеся сія духовна книга на спаленіє его и всех чтущих
и пользу приемлюющих от нее».

Вклав І. Мазепа кошти в різні видання, допомагав людям, що займалися
літературною діяльністю. На сьогодна немає змоги подати цей матеріал
широко, бо багато його затратилося від російських гонінь на ім’я Мазепи,
але деякі факти до нас дійшли. Так, уже коли було вибрано І. Мазепу
Гетьманом, в 1687 році, такий собі Манарій Осницький підніс гетьману
свого духовно-навчального твора «Путь спасений, що выводить до дарства
божественного» з присвятою та пропозицією надрукувати його. Наскільки
знаємо, ця книга видана не була, але зберігалась у книгозбірні гетьмана
і не затрапилася. Цікава нам також практика такого підносу. Рукопис був
немалий – на 478 аркушів.

Про дбання гетьмана щодо людей, які творили книги, свідчить історія
згаданого уже А. Заруцького із Глухова, який за його рекомендацією
прибув у 1688 році в Москву до В. Голіцина, бо писав панегірика на
похвалу російських царів. Факт невисокого морального значення, але в цій
історії нам цікаво, що гетьман послав цього царського прилизня, щоб той,
пишучи про царів, вивчав московські літописи, а до того ж нагородив його
ще й селом Черториєм у Глухівському повіті. Твір звався «Мисленний рай»,
його в Москві схвалили, рекомендували до друку, але світу він так і не
побачив, бо А Заруцький виявив себе колабораціоністом, через що гетьман
відібрав од нього маєтності, грамоти і книгу, яку звелів спалити. Згодом
цей А. Заруцький склав акт прокляття І. Мазепи – історія, можна сказти,
разюча. Тому-таки Голіцину І. Мазепа та В. Ясинський подарували книгу
«Вінець Христовий» А. Радивиловського.

Піклувався І. Мазепа й про інших діячів культури, мистецтва. Не
випадково йому присвячують свої книжки І. Орловський («Муза
роксолянська», 1688), С. Яворський («Луна голосу, що волає в пустелі»,
1689), П. Орлик («Алцід російський», 1695), П Армашенко («Театр
оголошеної слави», 1699). «Добродію і ктитору» І. Мазепі завдячують у
передмовах до трагікомедій професор Київської академії Теофан Прокопович
(«Володимир», 1705 р.), літератор Лаврентій Горка («Йосив Патріарх»,
1708 р.).

Гетьман задовольнив прохання поета, пресвітера соборної Успенської
церкви у Полтаві Івана Величковського про надання йому пільги – несплати
податку з власного млина спрямування «тую часть войсковую ку вспартю
господарства свого». Після смерті літератора це право він передав його
дружині.

Висновки

Отже, гетьман І. Мазепа вважався неперевершеним благодійником і
меценатом. Дослідник С. Голубєв, зокрема, підкреслював, що Мазепа —
«великий благотворитель духовенства, церквей и монастырей». Мазепа був
великим будівничим української культури, дбав про розвиток освіти,
науки, мистецтва. Д. Антонович окреслив час гетьманування Мазепи як
«другу золоту добу українського мистецтва» після доби Володимира
Великого та Ярослава Мудрого.

Як високоосвічена людина, Іван Степанович Мазепа розумів величезне
значення освіти для соціального й національного визволення українського
народу, і зробив вагомий внесок у цьому напрямку. Він прагнув до того,
щоб в Україні були вищі та інші навчальні заклади. Український гетьман
усвідомлював необхідність підготовки освічених, культурних діячів,
свідомої національної інтелігенції, піклувався про освіту й культуру в
Україні, підтримував найтісніші зв’язки з Київською академією.

Будівлі, фундовані Мазепою, носили на своїх фасадах не тільки герби
гетьмана, а й познаки «мазепинського» стилю. Велика кількість храмів,
фундованих І. Мазепою, свідчить про грандіозне будівництво, що стояло на
дуже високому технічному і мистецькому рівнях. Тоді було створено
особливий, оригінальний тип споруд, своєрідні технічні засоби, самобутні
архітектурні форми, деталі і прикраси національного стилю. Мистецтво
цієї доби дістало назву українського бароко. Добре відоме
покровительство гетьмана православній церкві. Іван Мазепа спорудив нові
великі церкви, розбудував інші величаві будови княжої доби і докінчив
будівництво церков, розпочате його попередниками. Фундації І. Мазепи —
дві великі церкви — Миколаївська на Печерську і Богоявленська на Подолі
в Києві належали до типу будов, де більшою мірою відбилися впливи
західноєвропейської архітектури базилікального типу.

Внесок гетьмана Івана Мазепи був важливим як у царині матеріальної
культури, так і в духовному житті України. Саме за його гетьманування
особливого розквіту досягли усі галузі української культури, а
мазепинський ренессанс ще довго світив над Україною після полтавської
катастрофи й поразки політичних планів. Цьому сприяла активна позиція
Івана Степановича на ниві меценатської діяльності. Цей аспект діяльності
великого українського гетьмана залишаться актуальним і понині як взірець
меценатства для сучасників.

Список використаної літератури

Доба гетьмана Івана Мазепи в документах / Упоряд. С. О. Павленко. – К.:
Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2007. – 1144 с.

Андрусяк М. Гетьман Іван Мазепа як культурний діяч / М. Андрусяк. – К.:
Наука, 1939. – 105 с.

Бокань В. Історія культури України / В. Бокань, Л. Польовий. –
К.: МАУП, 2002. – 256 с.

Ернст Ф. Українське мистецтво XVII – XVIII вв. / Ф. Ернст. –
К.: Наукова думка, 1919. – 205 с.

Крупницький Б. О. Гетьман Мазепа та його доба / Б. О. Крупницький. – К.:
Україна, 2003. – 240 с.

Павленко С. Іван Мазепа як будівничий української культури /
С.Павленко. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2005. – 304
с.

Сірополко І. В. Історія культури України / І. В. Сірополко. – Луганськ:
Вид-во СНУ ім. В. Даля, 2009. – 678 с.

Січинський В. Іван Мазепа: людина і меценат / В. Січинський. –
Філадельфія, 1951. – 54 с.

Субтельний О. Україна. Історія / О. Субтельний. – К.: Либідь, 1992. –
512с.

Чернявська Г. Меценатство гетьмана Івана Мазепи / Г. Чернявська //
Пам’ять століть. – 2000. – № 4.– С. 39-49.

Шевчук В. Просвічений володар. Іван Мазепа як будівничий козацької
держави і як літературний герой / В. Шевчук. – К.: Либідь, 2006. – 464
с.

PAGE

PAGE 15

Похожие записи