HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

Тема 5. Виникнення козацтва.

Запорізька Січ та її історична роль

у житті українського народу

ПЛАН

Вступ

1. Причини і джерела формування козацтва, його основні групи

2. Заснування, устрій і розвиток Запорізької Січі, її значення в історії
українського народу

3. Козацько-селянські виступи кінця ХVI – першої половини ХVII ст., їх
наслідки

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Роль козацтва та Запорозької Січі в історії України унікальна і не має
аналогів в історії інших народів. На певному етапі історичного буття
України козацтво, яке виникло стихійно, взяло на себе найважливіші
завдання, що стояли перед усією нацією, виступило провідною організуючою
силою в їх здійсненні.

Історичний образ козака став складовою Великого герба України. Тому
знання і розуміння учнями цього матеріалу має велике виховне значення
для майбутніх громадян української держави, яка торує свій шлях у
двадцять перше століття, бо саме на шкільну історичну освіту
покладаються основні надії щодо подолання кризи історичній свідомості
суспільства в перехідний період.

В процесі пізнання історичного розвитку українського державотворення
важливо визначити місце Січі в політичній структурі Речі Посполитої, а
згодом Гетьманщини та царської Росії.

1. Причини і джерела формування козацтва, його основні групи

В кінці XV ст. територія на південь від річки Рось аж до Чорного моря
була спустошена татарами, за що її називали «Диким полем». Це була
окраїна Великого князівства Литовського, яка в адміністративному
відношенні поділялася на повіти: Канівський, Черкаський, Вінницький і
Брацлавський.

Литовській уряд мало дбав про захист південних українських земель від
нападів татар. Оскільки існувала постійна загроза ворожих нападів,
більшість населення зосереджувалася в «острогах» при замках і поблизу
замків Канева, Черкас, Вінниці, Брацлава, Бара, Хмільника. Селяни й
міщани, вихідці з північних районів займалися рибальством, мисливством,
бортництвом і хліборобством. Міщани також займалися ремеслами й
торгівлею.

У містах жили також урядовці та служилі люди — старости (намісники) й
підстарости, бояри і земяни, які відбували військову службу. ФеоДали
(князі, бояри, земяни) одержували землі від уряду чи місцевих старост і
воєвод, або захоплювали пустощі.

Місцеві селяни до середини XVI ст. були вільними. Податки і повинності,
що їх відбували на користь великокнязівського замку (подимне,
пушкарівщина, стації) та на користь власника землі — держави чи
приватних осіб (натуральний податок, грошовий або чинш), були порівняно
легкими. Через часті набіги сусідів усе населення жило по-військовому,
готове будь-якої години відбити ворожий напад.

Саме територія південних українських земель — Подніпров’я і Побужжя —
стала місцем, де виникло козаіггво, яке посіло важливе місце в історії
українського народу. Слово козак східного походження. Воно означало
«вільний воїн», «вільна людина». В розумінні — «вільна людина, незалежна
від феодала й уряду» — слово козак і закріпилося на Україні.

Головним джерелом, з якого формувалося козацтво, було місцеве населення,
котре, незважаючи па постійну загрозу з боку татар, жило на території
південної України і середнього Подніпров’я, та втікачі, переважно
селяни, із західної та північної України, які, рятуючись від
покріпачення, тікали в ці малозаселені місця, де ще не було панського
гніту. До козацьких ватаг, які вирушали в степи для занять промислами
або й для нападів на татар, входили також міщани і навіть дрібні бояри.
Козацькі ватаги не були постійними, після повернення з степів додому, в
населенні місця, вони розпадалися.

Перші згадки про українських козаків відомі з кінця XV ст. (1489, 1492,
1494,1499 рр.).

З другої половини XV ст. починається відродження українського козацтва
на пустопорожніх землях. Це була територія на півдні від Білої Церкви,
землі, не закріплені за власниками. На думку Д.Яворницького.
першопричиною відродження тут козацтва були «ухідництво» та
«добичництво». Вже в другій половині XV — на початку XVI ст. на
Наддніпрянщині утворилися громади вільних озброєних людей, чисельність
яких зростала за рахунок невдоволених існуючим ладом в
польсько-литовській державі. Починаючи з другої половини XVI ст., у
безкраї простори Дикого Поля ринув потік селян-втікачів з Галичини,
Волині, Полісся, Поділля. Втечі стали основною формою соціального
протесту селян проти сваволі панів. Внаслідок втеч селян і міської
бідноти в степах південної Київщини та Брацлавщини зростала чисельність
вільного населення — козаків, було засновано ряд козацьких слобід і
хуторів.

Козаки розорювали «пустопорожні» землі, займалися мисливством,
рибальством, бджільництвом. Їх життя було небезпечним: доводилося не
тільки обробляти землю, а й оборонятись від нападів татар. Згодом козаки
самі почали здійснювати походи на кримських татар. В кінці XV ст.
українські козаки вчинили ряд походів проти татар, завдавши їм поразки
біля гирла Дніпра. Кримське ханство змушено було побудувати фортеці на
Дніпрі та Перекопі. Однак козаки нападали навіть на турецькі фортеці. В
1521 році вони здійснили похід у Молдавію, в 1523 році ходили у Крим та
спалили Очаків, в 1545 році знову напали на Очаків і здобули його.

З одного боку, поява такої небезпечної сили, як козацтво, на рубежах
Польсько-литовської федерації непокоїла її уряд. Кожної миті ця руйнівна
сила могла нанести удар по державі. Внаслідок втеч селян пани втрачали
робочу силу. З іншого боку, новоосвоєні козаками землі на Наддніпрянщині
приваблювали панів та шляхту. Держава в особі козаків придбала
безкоштовну силу, яка захищала кордони як Литви, так і Польщі.

На нових землях склався своєрідний козацький лад. Козаки об’єднувалися у
громади і всі важливі питання обговорювали та розв’язували на радах. Тут
обирали козацьку старшину: отаманів, осавулів, суддів. Кожен козак мав
право брати участь у радах, користуватися землею, ловити рибу, полювати
на звіра.

На землях, освоєних козаками, вже ніколи, як їм здавалося, не з’являться
державні урядовці, не виникне кріпосна неволя.

Але на початку XVI ст. король своїми указами, а господарі — грамотами
починають роздавати простори, зайняті козаками, литовським та польським
панам — магнатам. Острозькі, Вишневецькі, Ражинські отримували документи
на «окраїнні» землі, будували там свої замки-маєтки. Чимало цих земель
віддавалось за службу великому князю чи королю з правом збирати з
місцевого населення чинші та накладати на нього повинності на свою
користь.

Королівські старости непокоїлися, спостерігаючи, як зростає кількість
озброєних незалежних козаків, котрі часто виявляли неповагу до влади.
Щоправда, старости ці як члени магнатських родів самі часто наживалися
на ситуації та отримували чималі гроші, обкладаючи великими (й часто
несанкціонованими) поборами козаків, що намагалися торгувати у містах
рибою, шкурами тварин, тощо. Однак найважливішим було те, що вони
знайшли в козаках ідеальних оборонців кордонів від татарських наскоків,
а одним з найобтяжливіших обов’язків старост якраз і був захист
кордонів. Так, у 1520 р. черкаський староста Сенько Полозович завербував
загін козаків служити прикордонною вартою. У наступні десятиліття інші
старости, такі як Євстафій Дашкевич, Предслав Лянцкоронський та Бернард
Претвич, почали активно мобілізувати козаків не лише для оборони, а й
для нападів на турків.

Перші магнати, що організували козаків, були православними
неспольщенними українцями. До найславетніших серед них належав Дмитро
(“Байда”) Вишневецький, канівський староста. У 1553-1554 рр.
Вишневецький зібрав розрізнені козацькі ватаги і збудував на
віддаленому, стратегічно розташованому острові за дніпровими порогами
острові Мала Хортиця форт, що мав стати заслоном від татар. Так
Вишневецький заснував Запорозьку Січ, яка вважається колискою
українського козацтва. Незабаром він із своїми козаками організував
кілька походів у Крим і навіть мав зухвалість напасти на самих
турків-оттоманців. Коли Річ Посполита відмовилась підтримати його
хрестовий похід проти мусульман, Вишневецький поїхав у Московію, звідки
продовжував наскоки на Крим. Але там він швидко розчарувався і,
повернувшись на Україну, втягнувся у молдавські справи. Це була його
фатальна помилка – молдавани підступно передали Вишневецького туркам,
які в 1563 р. стратили його у Константинополі.

Утворення Запорізької Січі підривало польсько-шляхетське землеволодіння
в Україні. Стурбований непокірністю козацтва, посиленням
національно-визвольної боротьби, польський уряд намагається розколоти
козаків, посіяти між ними ворожнечу. Цьому сприяли деякі об’єктивні
обставини. З кожним десятиріччям серед козаків міцнішав прошарок
заможних хуторян і промисловців, частина з яких належала до «шляхетних»
козаків — вихідців з шляхти. В той же час зростають багатства козацької
старшини, яка поступово перетворюється в заможну верству населення.

Зосередження значних коштів в руках заможного козацтва у другій половині
XVI ст. стало економічною та соціальною базою створення реєстрового
козацтва.

5 червня 1572 року король Сігізмунд П Август своєю грамотою доручив
коронному гетьману Язловецькому набрати «певний почет» з козаків, які
мали одержувати платню від Речі Посполитої, та вчинити «постановенье
межа козаки низовими», тобто запровадити контроль над Запоріжжям.

Перший загін складався з 300 «низових козаків», які одержували по 2,5
злотих «на квартал» і сукно на жупан. Відтепер ці козаки були внесені до
«реєстру» і знаходилися на державній службі. Так було започатковане
реєстрове козацтво. Уряд сподівався, що, спираючись на цей добірний
полк, вдасться встановити контроль над усім козацтвом. Проте цим надіям
не судилося здійснитися, і незабаром реєстр припиняє своє існування.
Поновлено його було у 1578 році королем Стефаном Баторієм, який набрав
на державну службу реєстровий полк у 500 козаків. Після цього реєстр то
збільшувався» то зменшувався, то розпускався, то знову відновлювався.
Наприкінці XVI ст. до реєстру входило 1000 козаків. У 1625 році
реєстрове козацтво досягло 6000, яких було поділено на шість реєстрових
полків: Київський, Переяславський, Білоцерківський, Корсунський.
Канівський і Черкаський. У 1630 році реєстр нараховував уже 8000, але
сейм 1635 року скоротив його до 7000.

Під час селянсько-козацького повстання 1637—1638 років польський уряд
намагається скасувати права та привілеї реєстрового козацтва. У 1638
році сейм ухвалив постанову «Ординація Війська Запорізького реєстрового,
що перебуває на службі Речі Посполитої». На «вічні часи» знищувалися
права реєстровців на обрання старшин та на козацьке судочинство. Реєстр
встановлювався в 6000. Козакам заборонялося поселятися в містах, крім
прикордонних (Черкаси, Чигирин, Корсунь). Два полки реєстровців повинні
були постійно перебувати на Запоріжжі, щоб не допускати туди втікачів.
Військова і судова влада над реєстровцями зосереджувалася в руках
комісара, який обирався сеймом.

Реєстрові козаки мали ряд привілеїв. Вступаючи до реєстру, вони виходили
з-під юрисдикції панів і звільнялися від влади воєвод та старост, якщо
проживали на королівських землях. Реєстрові козаки мали право судитися в
своїх судах. Вони звільнялися від податків, мали право купувати землю,
вільно займатися різними промислами і торгівлею. За службу вони
отримували з державної скарбниці грошове жалування, сукно, порох,
свинець.

Але непослідовна політика польського уряду щодо реєстру негативно
позначалася на правовому становищі рядових козаків. У будь-яку мить
адміністрація могла розігнати реєстрове козацтво, і ті козаки, які
викреслювалися з списків, повинні були повернутися до колишніх хазяїв.

У меншій мірі ліквідація або скорочення реєстру позначалися на верхівці
реєстрового козацтва. До неї входили козацька старшина та заможне
козацтво. Головним чином, то були вихідці з української шляхти, які мали
села та хутори, млини, корчми. Врешті-решт і ця частина козацтва, як і
все реєстрове козацтво, дуже болісно сприймала національно-релігійний
гніт, який різко посилюється в кінці XVI ст. Цими обставинами і
пояснюється той факт, що в народних повстаннях кінця XVI — першої пол.
XVII ст. брало участь все українське козацтво, в тому числі і реєстрове.

2. Заснування, устрій і розвиток Запорізької Січі,

її значення в історії українського народу

Запоріжжя стало зародком нової української державності. Козаки створили
органи влади, які поступово зосереджувалися в руках козацької
адміністративної та судової влади. Остання поширювалась як на козаків,
так і на тих людей, що мешкали за межами Запоріжжя в укріпленнях —
«паланках». Кіш очолював виборний кошовий отаман. Йому допомагали
виборний суддя, писар, обозний, осавул, хорунжий. Найважливіші питання
військового та політичного характеру розглядалися на засіданнях
Військової ради. Згідно із звичаєвим правом на них міг бути при сутнім
будь-який козак. Збиралася Військова рада тоді коли для вирішення того
чи іншого питання потрібна була воля всього товариства, але два рази на
рік — 1 січня і 1 жовтня — вона збиралася обов’язково.

Існували також ради на рівні куренів, які звали «сходками», і вони
збиралися для вирішення питань місцевого значення. Для таких же цілей
скликали і сходки в паланках.

Підкреслимо такий факт: на Запорізькій Січі державна система народилася
з військової організації, тому державні органи,
адміністративно-територіальна система, посади були як військовими
одиницями, так і державними. Кошовий отаман (гетьман), військовий суддя
і військовий писар складали так звану військову старшину. Вони обиралися
Військовою радою щорічно 1 січня. В мирний час військова старшина
виконувала адміністративні та судові функції, а під час військових
походів очолювала Запорізьке Військо, передаючи свої повноваження
наказній старшині.

Кошовий отаман (гетьман) зосереджував у своїх руках вищу військову,
адміністративну і судову владу. Його влада не була абсолютною: він
звітував перед Військовою радою, його повноваження обмежувалися річним
терміном перебування на посаді. Військовий суддя був другою службовою
особою на Запоріжжі. Він здійснював суд над козаками і призначав
начальника артилерії. Військовий писар завідував канцелярією і вів всі
письмові справи Запоріжжя. Військовий осавул слідкував за дотриманням
козаками порядку в Січі, відав охороною кордонів, заготівлею
продовольства для війська тощо.

|

?

I

?

TH

]„ey`„7

?z!4Y?¦$?Ae?o®??yyooooooooooooooooeeYYYYY

шовий отаман (пізніше — гетьман). Основною військовою одиницею був полк
з 500 мушкетів. Полк поділявся на сотні, а ті в свою чергу — на десятки.
Посади кошового отамана (гетьмана), полковника, сотника, отамана, який
командував десятком (пізніше — курінного отамана), були виборними. У
своїх грамотах і листах вони титулували себе «Військом Запорізьким».
Основну його частину складала піхота. Військо мало гармати. Рядовий
козак був озброєний мушкетом, пістолетом, шаблею, ножем, списом, іноді
використовувався лук і стріли.

Чисельність Запорізького війська не була сталою. На кінець XVI ст. воно
нараховувало близько 15 тис. козаків. Січ мала також свій флот, який
складався з великих човнів — чайок або байдаків. Військо Запорізьке мало
свою печать — герб із зображенням козака з рушницею на плечі, з шаблею
та списом, застромленим у землю поруч з постаттю козака. Січова корогва
(прапор) була червоного (малинового) кольору: на лицьовому боці був
зображений в білий колір св. Архангел Михайло, а на зворотньому — білий
хрест, оточений небесними світилами.

На початку Визвольної війни вищим органом влади була Військова рада
Війська Запорізького. До компетенції Військової ради входило вирішення
найважливіших державних питань як воєнних, так і політичних: вона
вибирала гетьмана і генеральний уряд і мала право їхнього усунення,
вирішувала всі питання зовнішньої політики, відсилала посольства,
приймала послів, здійснювала правосуддя. Право на участь в ній мали всі
козаки.

Починаючи з 1649 р.. Військова рада скликається рідко. Є відомості про
одну раду в 1650 р., дві — в 1651 р., декілька — в 1653 р. і ще одну
(останню) в січні 1654 р. — в Переяславі.

Одночасно з падінням ролі Військової ради зростає значення старшинських
рад. І хоча це був дорадчий орган при гетьмані, його рішення були
обов’язковими для нього.

Система управління складалася з трьох ступенів: Генерального, полкового
та сотенного урядів.

Генеральний уряд був центральним органом управління. Він очолював всю
систему управління і був постійно діючим органом.

Генеральний уряд обирався Військовою радою. Очолював Генеральний уряд
гетьман: як глава держави, вищий суддя та верховний головнокомандуючий,
законодавець, оскільки він видавав універсали — нормативні акти,
обов’язкові для виконання на всій території України.

Генеральний уряд був вищим розпорядчим, виконавчим та судовим органом
держави.

Окрім гетьмана, до Генерального уряду входили генеральні старшини, які
керували окремими галузями управління.

Найближчою до гетьмана державною особою був генеральний писар. Він
керував зовнішніми відносинами та канцелярією, через яку проходили всі
документи як до гетьмана, так і від нього. Генеральний обозний,
генеральний осавул та генеральний хорунжий займались військовими
справами, відповідали за боєздатність війська та його матеріальне
забезпечення. Генеральний бунчужний охороняв знаки гідності гетьмана та
Війська Запорізького, а також виконував окремі доручення гетьмана.
Генеральний суддя був вищою апеляційною інстанцією за відношенням до
полкових та сотенних судів. Генеральний підскарбій очолював фінансову
систему держави.

Перераховані державні особи складали раду генеральної старшини, яка з
часом витісняє Військову раду.

Роль козацтва та Запорозької Січі в історії України унікальна і не має
аналогів в історії інших народів. На певному етапі історичного буття
України козацтво, яке виникло стихійно, взяло на себе найважливіші
завдання, що стояли перед усією нацією, виступило провідною організуючою
силою в їх здійсненні.

В історії українського народу мали місце три революції, в кожній з них
вирували і людські цінності козаків. Історичний образ козака став
складовою Великого герба України. Тому знання і розуміння учнями цього
матеріалу має велике виховне значення для майбутніх громадян української
держави, яка торує свій шлях у двадцять перше століття, бо саме на
шкільну історичну освіту покладаються основні надії щодо подолання кризи
історичній свідомості суспільства в перехідний період.

В процесі пізнання історичного розвитку українського державотворення
важливо визначити місце Січі в політичній структурі Речі Посполитої, а
згодом Гетьманщини та царської Росії.

Реєстрове козацьке військо створювалось урядом Речі Посполитої з метою
поширення влади на Запорозьку Січ (розкол і ослаблення козацтва, бо в
ряди реєстровці записували переважно заможних козаків).

Збільшення чисельності реєстрових козаків (удвічі) і отримання ряду
привілеїв (передавався у володіння Трахтемирівський монастир, козаки
отримували право на окремий суд, звільнення від державних повинностей
(крім військової), отримання земельних володінь, значних маєтностей і
платні грішми, дозвіл на заняття промислами і торгівлею).

Речі Посполитій не вдалось поставити під контроль Запорозьку Січ. Січ
стала тим осередком, що зібрав навколо себе однодумців і розпочав
Визвольну війну, під час якої відбулось формування Гетьманщини. Органи
самоврядування зберігались на Запорожжі впродовж усього існування
козацької держави. Запорожці брали участь у військових “радах, що “час
від часу збиралися на Лівобережжі”, обговорюючи претендентів на
гетьманську булаву. Кіш слідкував за подіями на інших українських землях
і був арбітром у суперечках між ворогуючими сторонами.

Царська Росія, зберігала органи самоуправління на Запоріжжі. Царський
уряд визнавав за Військом Запорозьким широкі права і повноваження, але
Росія прагнула поставити під контроль діяльність як гетьманів і старшин,
так і Запорожжя. Після 1667 р. (Андрусівський договір) Запорожжя
знаходилось у підпорядкуванні обох держав. Царат не простив запорожцям
їх підтримки І.Мазепи і у травні 1709 р. зруйнував Січ, після чого
частина запорожців вперше перебралась в Олешки. Згодом у серпні 1733 р.
цар офіційно дозволив козакам заснувати Нову Січ, але забезпечив
контроль над ними, спорудивши укріплення поблизу Січі, в якому
знаходилось військо.

Царський уряд активно використовував запорожців у тих війнах, які вів
протягом 18 століття, дедалі обмежуючи їх права і вольності врешті решт
ліквідувавши Січ .

Вбачаючи місце Січі в політичній структурі Речі Посполитої, Гетьманщини,
царської Росії слід згадати залучення Запорозької Січі в процесі
шляхетської колонізації степової України Річчу Посполитою; активну
участь Запорозької Січі у московських експедиціях Лжедмитріїв I і II,
організованих польськими магнатами та королівським двором на початку
ХVII століття (бо основне одро війська в цих походах складали саме
запорожці, с.160); історичне буття козаччини та Запорозької Січі в
період між “реформою Баторія” і смертю Петра Сагайдачного).

Характеризуючи організацію території і модель влади козацької держави,
що зародилась в період гетьманщини, Запорозька Січ лишалася в новому
політичному утворенні автономною одиницею, котра підлягала безпосередньо
гетьманському правлінню, не входячи до жодного з полків і обираючи
власного кошового отамана, на відміну від призначуваних гетьманом
полковників.

Під час Визвольної війни українського народу проти польсько-шляхетського
панування (1648—1667 pp.) утворилася Українська козацька держава, що
вела боротьбу за об’єднання всіх українських земель під гетьманською
булавою. Із ліквідацією в Україні польсько-шляхетського державного
апарату старшина Війська Запорозького почала управляти країною.

Економічна політика Б. Хмельницького та уряду Української держави
визначалася воєнними і політичними досягненнями, відносинами з Річчю
Посполитою, розмахом селянської антифеодальної боротьби і змінювалася на
різних етапах Визвольної війни.

Внаслідок визволення України від польсько-шляхетського панування
почалося формування Української держави, при цьому відбулися зміни у
поземельних відносинах. Було вигнано магнатів, шляхту, орендарів, а їхні
землі, робоча худоба, реманент шляхом займанщини перейшли у користування
козаків, селян, міщан, державної адміністрації. Законодавство Речі
Посполитої втратило силу і селяни стали вільними.

Важливим наслідком Визвольної війни було зростання чисельності козацтва
і перетворення його на привілейований окремий стан, юридичне вільний.
Козацтво фіксувалося поіменно в урядових реєстрах і підлягало виключно
юрисдикції гетьмана і старшини. Козаки дістали право на вільне
проживання в містах і селах, заняття ремеслом, торгівлею, промислами, на
утворення місцевого громадського самоврядування, зберегли традиційний
козацький суд, були звільнені від податків. Основним їх обов’язком була
військова служба. Проте фактично в козачий «компут» можна було вільно
вписатися і виписатися, перейти в інший стан. Більшість населення (за
окремими даними — до 80 %) вважали себе козаками.

Період козацької епохи залишив яскравий слід в історії України, на шляху
становлення її як незалежної і самобутньої країни.

3. Козацько-селянські виступи кінця ХVI –

першої половини ХVII ст., їх наслідки

Найбільшими виступами кінця XVI ст. були повстання під керівництвом
Криштофа Косинського (1591-1593 рр.), Семерія Наливайка і Григорія
Лободи (1594-1597 рр.). Усі вони переросли в масові повстанські рухи,
придушені місцевою шляхтою або коронними військами.

Новий сплеск народної боротьби пов’язаний з початком XVIІ ст. Польща
вступила в смугу безперервних воєн і жодно¬го разу не обходилася без
козацької допомоги. До козацьких походів приєднувалися селяни і міщани,
а після закінчення військових дій оголошували себе козаками і
відмовлялися підкорятися польській адмініс¬трації.

Україна на початку XVIІ ст. вступила в новий період хвилювань і
бродіння. На її території з’явилися каральні експедиції коронного
гетьмана Станіслава Конецьпольського. У відповідь на ігнорування
інтересів козацтва, посилення соціального і релігійного гноблення у
20-30-х рр. XVII ст. прокотилася хвиля повстань, організаційною і
бойовою силою яких було козацтво. Найбільш ма¬совими були повстання,
очолювані Марком Жмайлом (1625 р.), Тарасом Федоровичем (Трясилом) (1630
р.), Іваном Сулимою (1635 р.), Павлом Бутом (Павлюком), Якимом
Острянином (Остряницею), Дмитром Гунею і Скиданом (1637-1638 рр.). В
останньому виступі чітко була визначена мета боротьби: звільнити Україну
від гніту Речі Посполитої, ліквідувати національно-релігійне гноблення.
Закінчилося повстання поразкою. Козаки присягли не піднімати повстань і
бути покірними владі Речі Посполи¬тої. Була прийнята «Ординація Війська
Запорозького». Цей документ польської влади обмежував чисельність
реєстру 6 тисячами, відміняв виборність старшини, забороняв зайняття
козацьких посад нешляхтичам, вимагав відмовитися від несанкціонованих
польськими властями збройних виступів проти татар і турків тощо.

Протягом 10 років – з 1638 р. по 1648 р. в Україні не відбулося жодного
народного виступу. Козаки тримали вірність даному слову. Поляки називали
це десятиріччя Pax aurum – «золотим спокоєм». Однак це було затишшя
перед бурею, яка визрівала в глибинах українського суспільства і
увірвалася в історію у 1648 р. початком Визвольної війни під
керівництцвом Богдана Хмельницького.

Говорячи про Кшиштофа Косинського історики, зокрема, зазначають, що саме
за її гетьманування «увійшло у козаків до звичаю обирати вільними
голосами гетьманів».

Хоча це й не зовсім так, бо ще раніше траплялися випадки, коли козаки
самостійно обирали собі гетьманів, щоправда те ще не було традицією.

Криштоф Косинський (*1545 — †1593) — гетьман українського реєстрового
козацтва. За походженням дрібний шляхтич з Підляшшя. Син шляхтича Льва
Косинського.

З 1586 року перебував на Запорозькій Січі, займав важливі військові
посади. В 1591 році Косинський був обраний запорозьким гетьманом. У
1591—1593 роках очолював перше велике козацьке повстання проти шляхти
Речі Посполитої. В кінці 1591 року Косинський, підтриманий козацькою
старшиною, виступив на чолі загону реєстровців проти Костянтина
Острозького. У ході кровопролитних боїв з польськими військами в січні
1593 року під містечком П’яткою (тепер Чуднівського району Житомирської
області) та в травні поблизу Черкас загони повстанців були розбиті і
повстання зазнало поразки. Сам Косинський загинув в одному з боїв (за
іншими даними, підступно вбитий під час переговорів з черкаським
старостою князем О. Вишневецьким).

Севери?н Наливайко (Павло-Семерій (Северин) Кравченко-Наливайко; рік
народження невідомий , Гусятин, (Тернопільська область) — †21 квітня
1597, Варшава) — козацький отаман, керівник антифеодального
селянсько-козацького повстання 1594—1596 років в Речі Посполитій
(сучасна Україна і Білорусь).

Висновок

Отже, період польсько-литовської доби приніс в Україні нові структурні
зміни в суспільстві. Передусім українська верхівка, яка окатоличилась,
особливо після Берестейської унії 1596 року, оформлюється в новий стан.
Міста дістають законодавство і систему самоврядування – так зване
магдебурзьке право. Українці призвичаювалися до тих законів, до тієї
системи управління, яка існувала на Заході. Усвідомлення своїх прав,
відповідальності і обов’язків перед законом було визначальним у
громадській свідомості суспільства. Таке суспільне буття пов’язувало
українське населення із західною політичною і правовою культурою.
Головним чинником державотворення стає українське козацтво.

На Запоріжжі утворюється нова військова організація, яка через деякий
час стає основою української державності. Тут формуються підвалини
республіканської форми правління, нові принципи судочинства, нові
джерела права. Одною з найяскравіших сторінок в історії українського
народу була Визвольна війна 1648-1654 рр. Саме в цей час починає міцніти
Україна, в державі з’являється нова військово-адміністративна система.
Український народ здобуває національну та особисту волю. Продовжує
розвиватися право та судочинство. І лише після остаточного зруйнування
Запорізької січі (4 червня 1775 р.) російською армією під командуванням
генерала Текелі починається згасання найяскравішої сторінки в історії
України – Козацької доби.

Список використаної літератури

Антонович В. Розповіді про запорізьких козаків. – К., 1992.

Грушевський М. Історія української козаччини // Вітчизна. – 1989. —
№1-11.

Історія Держави та права / За ред. А Рогожина. – К., 1996.

Історія держави та права України / За ред. П. Музиченка. – Київ. – 1999.

Історія України / За ред. В.А Смолія. – К., 1997.

Малик Я., Вол Б., Чуприна В. Історія української державності. Львів,
1995.

Сергієнко Г.Я., Смолій В.А. Історія України (з найдавніших часів до
кінця ХVIII ст.).: Навчальний посібник для 7-8 класів середньої школи. –
К.: Освіта, 1993.

Субтельний Орест Україна: історія. – К., 1991.

Швидько Г.К. Історія України ХVI-ХVIII століття.: Підручник для 8 класу
середньої школи. –К.: Генеза, 1997.

Яворницький Д. Історія запорізьких козаків. – К., 1990-1991. – Т.1-2.

Похожие записи