HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

РЕФЕРАТ

на тему:

“Відносність і допустимість доказів”

ПЛАН

Вступ

1. Належність та відносність доказів у цивільному процесі

2. Допустимість засобів доказування

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Доказами в цивільній справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких у
визначеному законом порядку суд встановлює наявність або відсутність
обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інші
обставини, що мають значення для правильного вирішення справи (ч.1 ст.27
ЦПК).

Носіями такої інформації виступають точно визначені засоби доказування:

1) пояснення сторін і третіх осіб;

2) показання свідків;

3) письмові докази;

4) речові докази;

5) висновки експертів.

Зміст доказів: це сукупність фактичних даних про обставини, що
обґрунтовують вимоги і заперечення сторін та інші обставини, що мають
значення для правильного вирішення справи. Обставинами будуть юридичні
факти – це дії чи бездіяльність та події. Процесуальною формою є засоби
доказування, які виступають джерелами інформації (ст.27 ч.2 ЦПК).

1. Належність та відносність доказів у цивільному процесі

Ст.28 ЦПК висвітлює правило про належність доказів. В теорії ЦПК
склалася така думка, що належними будуть докази, які мають значення для
справи. Належні докази – такі докази, які мають властивість підтвердити
взаємопов‘язані з ними істотні обставини, і які у відповідності з
нормами матеріального права створюють фактичну основу спірних
правовідносин.

Суд приймає до розгляду лише ті докази, які можуть підтвердити
обставини між сторонами. Це зобов‘язує суд спрямовувати доказову
діяльність на залучення доказів, які складають предмет доказування,
тобто досліджуються ті фактичні данні, які входять до предмету
доказування. Ст.137 (порушення справи) п.4,5 ЦПК – до порушення справи
суд вимагає від позивача підтвердити позов належними доказами. Ст.143
ЦПК п.1,3 – підготовка справи до розгляду. Суд пропонує сторонам про
необхідності подати додаткові докази.

Не за усіма фактами предмета доказування здійснюється доказова
процесуальна діяльність. Не потребують доказування:

• загальновідомі факти;

• преюдиційні факти;

• факти, що презюмуються;

• визнані факти.

Загальновідомі факти (notoria)— це факти, які відомі широкому колу осіб,
у тому числі і суду. Загальна відомість фактів залежить від часу
виникнення і поширеності інформації про них на певній території.
Сторона, яка використовує загальновідомий факт, повинна про це зазначити
(notoria non relevat ad onore proponendi). Такі факти не потребують
доказування (notoria non eget probantione) тому, що об’єктивність їх
існування очевидна, це в основному не дії , а події: землетрус у
Вірменії, аварія на Чорнобильській АЕС тощо. Загальновідомість того чи
іншого факту може мати різні межі. Він може бути відомий у межах країни,
окремої області, населеного пункту (об’єктивні межі загальновідомості
певного юридичного факту). Окрім об’єктивних меж загальновідомість
певного юридичного факту має і суб’єктивні межі: він повинен бути
відомий не тільки певним особам, а й усьому складові суду, який
розглядає справу. Саме суд вирішує, чи є факт загальновідомим і таким,
що не підлягає доказуванню, про що постановляє ухвалу, що не підлягає
оскарженню (п. 2 ст. 61 ЦПК).

Преюдиційність фактів ґрунтується на правовій властивості законної сили
судового рішення і визначається його межами, за якими сторони й інші
особи, які брали участь у справі, а також їхні правонаступники не можуть
знову оспорювати в іншому процесі встановлені рішенням суду факти та
правовідносини. Обставини, що встановлені судовим рішенням у цивільній,
господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не
доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи
або особа, щодо якої встановлено ці обставини (п. 3 ст. 61 ЦПК). Вирок у
кримінальній справі, що набрав законної сили, або постанова суду у
справі про адміністративне правопорушення мають преюдиційне значення
тільки щодо двох питань: чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією
особою (п. 4 ст. 61 ЦПК). Наявні в кримінальній справі чи справі про
адміністративні правопорушення інші матеріали про факти, які складають
предмет доказування у цивільній справі, підлягають дослідженню при
розгляді судом спору про право цивільне. Тому при розгляді позову про
стягнення завданої майнової шкоди, яка випливає з кримінальної справи,
суд не має права обговорювати вину відповідача. Але якщо на
підтвердження розміру відшкодування збитків, які випливають з
кримінальної справи, були подані, крім вироку, й інші докази, то вони
включаються у сферу доказової процесуальної діяльності у справі.

Не потребують доказування при розгляді справи і факти, які згідно з
законом припускаються встановленими, тобто законні презумпції
(презюмовані факти). На відміну від загальновідомих і преюдиціальних
фактів, законні презумпції можуть бути спростовані в загальному порядку.
Правовими презумпціями (praesumptiones) є закріплені законодавством
припущення про наявність або відсутність юридичних фактів. Суть
презюмованого факту полягає у тому, що сторона, на користь якої
встановлено таку правову норму (презумпцію), не зобов’язана доводити
відповідну обставину. Наприклад, особа, якій завдано шкоду малолітньою
особою, не повинна доводити, що шкода має бути відшкодована відповідно
до ст. 1178 ЦК батьками, усиновителями, опікунами чи закладом, який
здійснював нагляд за такою особою. Однак останні, у свою чергу, можуть
доводити наявність обставини, які стануть підставою для звільнення їх
від відповідальності.

Отже, законні припущення санкціонуються або випливають з його змісту. Їх
складають юридичні факти, що входять до підстав вимог і заперечень
сторін, та будуть носити суперечливий і бути спростовані. Законні
презумпції не складають очевидну істину, а приймаються за таку тому , що
сформульоване законом положення відбиває найбільш звичайне й вірогідне
явище. Штефан М.Й. за галузевою належністю законні презумпції класифікує
на матеріально-правові і процесуально-правові. Матеріально-правові
можуть також класифікуватись за правовими інститутами: стосовно честі й
гідності громадян та організацій; статусу об’єктів цивільного права;
права власності; зобов’язального права, сімейних прав.

В судовій практиці поширеною підставою звільнення від доказування
виступає безспірність фактів. В понятійному обігу ЦПК таке поняття
відсутнє, але закріплено правило за яким суд може вважати визнаний
стороною в суді факт,встановленим, коли в нього не виникне сумніву в
тому, що визнання відповідає дійсним обставинам справи, не порушує
будь-чиїх прав і законних інтересів і не зроблено під впливом обману,
насильства, погрози, помилки або з метою приховування істини.

? D

?

?

ae

?????Визнані факти — це обставини, визнані cторонами та іншими особами,
які беруть участь у справі (п. 1 ст. 61 ЦПК). Суд також може вважати
визнаний стороною факт встановленим і звільнити від його доказування
(ст. 40 ЦПК). Від визнання факту слід відрізняти визнання позову, що
призводить до припинення провадження у справі.

В окремих випадках сторона чи третя особа може відмовитися від визнання
обставин. Зокрема, відповідно до ст. 178 ЦПК відмова від їх визнання в
попередньому судовому засіданні приймається судом, якщо сторона, яка
відмовляється, доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки,
що має істотне значення, обману, насильства, погрози, тяжкої обставини
або внаслідок зловмисної домовленості її представника з другою
стороною.

Збирання доказів здійснюється сторонами та іншими особами, які беруть
участь у справі, самостійно, шляхом витребування доказів (ст.ст. 62,
137, 140, 141 ЦПК), а також за судовим дорученням (ст. 132 ЦПК). Суддя
не може збирати докази, а лише вказати на їх відсутність.

Подання доказів проводиться сторонами та іншими особами, які беруть
участь у справі, шляхом їх передачі до суду.

Законом встановлено строк подання доказів. Відповідно до ст. 131 ЦПК
сторони зобов’язані подати свої докази чи повідомити про них суд до або
під час попереднього судового засідання у справі. Докази, подані з
порушенням встановленого законом чи судом строку, можуть прийматися
тільки якщо сторона доведе, що докази подано несвоєчасно з поважних
причин.

У випадках, коли особи, які беруть участь у справі, мають складнощі зі
збором доказів, суд зобов’язаний витребувати такі докази. У заяві про
витребування доказів зазначається: який доказ вимагається; підстави, за
яких особа вважає, що доказ знаходиться в іншої сторони; обставини, які
може підтвердити цей доказ (ст. 137 ЦПК). Витребувані судом докази
направляються до суду безпосередньо, однак суд може уповноважити
відповідну особу, яка бере участь у справі, на одержання такого доказу
та представлення його до суду. За невиконання вказівки суду про подання
доказів винна особа може бути притягнута до відповідальності.

2. Допустимість засобів доказування

За загальним правилом, будь-які фактичні дані в цивільній справі можуть
бути підтверджені лише допустимими засобами доказування, тобто
встановленими в законі (ст. 59 ЦПК) відповідно до правила (принципу) їх
допустимості. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені
засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими. Суд не вправі
за своїм переконанням приймати доказ, який за законом не допускається, і
навпаки, відкидати як недопустимий доказ, можливість використання якого
закон не забороняє.

Гарантією принципу допустимості засобів доказування є його законодавче
забезпечення. Наприклад, ст. 51 ЦПК містить положення про те, які особи
не підлягають допиту як свідки. Тобто, якщо буде порушене це правило, то
отримані фактичні дані у справі не матимуть сили доказу.

Згідно ЦПК України, обставини справи, які за законом повинні бути
підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися
іншими засобами доказування.

Цивільним законом обмежена допустимість показань свідків для
підтвердження певних угод і інших дій.

Ст.44,46 ЦПК – форма угоди проста, письмова або усна. Сторони і треті
особи мають право давати як усні, так і письмові пояснення суду ст.99
ЦПК. Засобами доказування будуть відомості, які сторони і треті особи
передають суду, тобто ці пояснення є джерелом інформації. Сторони є
суб‘єктами спірних правовідносин. Сторона завжди дає показання, які їй
вигідні. Змістом пояснень сторін про обставини справи можуть бути
визнання, тобто повідомлення, що підтверджують наявність чи відсутність
фактів, які входять до предмету доказування другої сторони.

Цивільно-процесуальний закон розрізняє визнання фактів ст.40 ЦПК і
визнання позову ст.103 ЦПК. Визнання факту можливо однією і другою
стороною. Визнання позову можливо лише відповідачем. Ст.103 ЦПК – права,
закріплені за сторонами. Відповідач може визнати позов повністю або
частково. Відповідач може визнавати предмет, підстави, зміст позову.
Тобто кожен з елементів позову може бути предметом визнання.

Показання свідків ст.141 ЦПК вказується на те, хто може бути свідком.
Тобто свідок – це особа, якій відомі будь-які обставини по справі.
Ст.142 ЦПК вказує на ті обмеження, які встановлені до осіб, які не
можуть бути свідками.

Не можуть бути свідками особи, які мають фізичні або психічні вади і не
можуть правильно сприймати ті обставини, що мають значення по справі. Не
можуть бути свідками представники по цивільній або кримінальній справі в
зв‘язку з виконанням службових обов‘язків.

Висновки

Суд приймає до розгляду лише ті докази, які можуть підтвердити
обставини між сторонами. Це зобов‘язує суд спрямовувати доказову
діяльність на залучення доказів, які складають предмет доказування,
тобто досліджуються ті фактичні данні, які входять до предмету
доказування. Ст.28 ЦПК висвітлює правило про належність доказів.

За загальним правилом, будь-які фактичні дані в цивільній справі можуть
бути підтверджені лише допустимими засобами доказування, тобто
встановленими в законі (ст. 59 ЦПК) відповідно до правила (принципу) їх
допустимості. Суд не вправі за своїм переконанням приймати доказ, який
за законом не допускається, і навпаки, відкидати як недопустимий доказ,
можливість використання якого закон не забороняє.

Гарантією принципу допустимості засобів доказування є його законодавче
забезпечення. Наприклад, ст. 51 ЦПК містить положення про те, які особи
не підлягають допиту як свідки. Тобто, якщо буде порушене це правило, то
отримані фактичні дані у справі не матимуть сили доказу.

Список використаної літератури

Конституція України, прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28
червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 30. —
Ст. 141.

Цивільний процесуальний кодекс України: Чинне законодавство зі змінами
станом на 1 вересня 2005р.: (відповідає офіційному текстові). – К.: Вид.
ПАЛИВОДА А. В., 2005. – 156 с.

Грінченко А.Д., Шульженко О.О., Надгоний Г.М. Практика використання в
Цивільному судочинстві матеріалів судових експертиз // Вісник Верховного
Суду України. – 1997. — №3.

Комаров В. В. Цивільне процесуальне право України: Практика
застосування. Навчальний посібник. X.: 2003. — 208 с.

М.Й. Штефан. Цивільний процес. Видання друге, перероблене та
доповнене.2001. – 694 с.

Цивільний кодекс України: Коментар. Видання друге із змінами за станом
на 15 січня 2004р. – Х.: ТОВ «Одіссей». 2004. – 856 с.

Цивільний процес: Навч. посіб./ А.В. Андрушко, Ю.В. Білоусов, Р.О.
Стефанчук, О.І. Угриновська та ін. – за ред. Ю.В. Білоусова. – К.:
Прецедент, 2005. – 293 с.

PAGE

PAGE 2

Похожие записи