Відкриття ветеринарних університетів у Європі та їх структура

HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

РЕФЕРАТ

з історії ветеринарної медицини

на тему:

«Відкриття ветеринарних університетів у Європі та їх структура»

ПЛАН

Вступ

1. Перша ветеринарна школа у світі

2. Історія Віденського ветеринарного університету

3. Історія становлення та розвитку Львівського національного
університету ветеринарної медицини та біотехнологій імені С.З.Гжицького

Висновок

Список використаних джерел

Вступ

Ветеринарна освіта і наука взяла свій початок з Франції 1761 року,
створила необхідність відкриття освітніх закладів у Відні та Будапешті
(часи правління Австро-Угорської імперії), у 1784 році – у Львові, а
вже пізніше в Польщі та Німеччині.

Сьогодні у світі діє близько 500 ветеринарних вищих навчальних закладів
різного рівня, підпорядкування, з різноманітною кваліфікацією
випускників.

Методичне керівництво ветеринарною освітою здійснюють Міжнародна
асоціація ветеринарної освіти і Європейська асоціація ветеринарної
освіти.

1. Перша ветеринарна школа у світі

Все нове, велике має свого автора. Це підтвердив власним життям
основоположник французь- кої ветеринарної науки Клод Буржела
(1712–1779). Перебуваючи на службі в кавалерії, він зацікавився
лікуванням тварин і проводив операції та розтини під керівництвом
медиків. Здобуті знання і досвід висвітлював у своїх наукових працях і,
врешті-решт, переконав короля Людовіка XV у необхідності підготовки
фахівців для лікування тварин. У результаті 1761 року в Ліоні було
відкрито першу в світі ветеринарну школу. Ця подія ознаменувала
створення галузі, стала офіційною датою зародження ветеринарії.

Заклад у Ліоні відразу здобув популярність та авторитет, і невдовзі,
1765 року, Клод Буржела відкрив другу ветеринарну школу в Альфорті,
поблизу Парижа. Випускники Ліонської та Альфортської шкіл стали
фундаторами ветеринарних закладів у Копенгагені (1773), Відні (1775),
Дрездені (1776), Ганновері (1778), Пешті (1787), Берліні, Мюнхені
(1790), Лондоні (1791), Мілані (1791), Мадриді (1792) та інших містах.
Наприкінці XIX ст. вже було 6 ветеринарних шкіл у Німеччині, 5 – в
Іспанії, 4 – в Росії і по одній в Португалії, Бельгії, Данії, Швеції,
Румунії.

Особливого розквіту досягла в цей час ветеринарія Франції, де було
засновано понад 30 ветеринарних товариств, які щорічно збиралися на
велелюдні конгреси, видавали близько 10 ветеринарних журналів. У 1863 р.
у Гамбурзі відбувся 1-й Міжнародний ветеринарний конгрес, на якому було
порушено питання про заходи боротьби з чумою.

Період XVІІІ–XIX ст. позначився пожвавленням наукової роботи в галузі,
з’являлися нові періодичні видання, енциклопедії.

2. Історія Віденського ветеринарного університету

Історія Віденського університету ветеринарної медицини бере початок з 18
століття ще за часів правління Марії-Терезії.

Хоча з давніх часів були зібрані різноманітні дані про зцілення хворих
тварин і багато з них передавалися в усній формі у давні часи, перші
ветеринарні школи були побудовані у Франції – у 1762 році в Ліоні та
1765 року в Алфорті.

Третю у світі та першу німецькомовну ветеринарну школу у Відні було
засновано 24 березня 1765 року наказом імператриці Марії-Терезії, а в
1767 році вже була готова до навчання на фоні великого попиту на
ветеринарів. Для австро-угорської армії знадобилося багато здорових
коней для військових дій, в той час як Європа страждала від важких,
загрозливих захворювань сільськогосподарських тварин.

До складу ветеринарної служби австро-угорської армії входили ветеринари
та фахівці по підковці коней.

Ветеринарів вербували з числа випускників Вищої Ветеринарної школи у
Відні та з ветеринарів резерву, що пройшли дійсну військову службу як
однорічних добровільців. Всі корпуси ветеринарів, були організовані в
особливу групу військових урядовців, що складалася з трьох підгруп: одна
для регулярної армії та дві для австрійського й угорського ландверу.

Ветеринари відносилися до кавалерії і тому, для забезпечення їх
служби, до ветеринарного корпусу була прикомандирована значна кількість
коней.

Штат ветеринарного корпусу був розподілений між 3-м Відділом
Військового Міністерства, штабами корпусів, Королівським Угорським
міністерством оборони й Королівським Угорським інспекторатом кавалерії.

Ковалі окрім своїх основних функцій були зобов’язані допомагати
ветеринарам. Ковалі, як і їх старші товариші, були розділені між
регулярною армією та двома ландверами. Вони вербувалися з числа
унтер-офіцерів та солдатів, прослуховували у Відні або Будапешті Курс
фахівців по підкові коней при Вищій Ветеринарній школі.

Ця школа у Відні була призначена для навчання як цивільних, так й
військових ветеринарів і професійній підготовці ковалів. Факультет
очолював професор як ректор, а військове відділення – штаб-офіцер.
Викладацький склад складався з професорів, урядовців, помічників й тощо.
Головний ветеринарний курс начитувався 4 роки, а для ковалів – 3. Ще
чотири тижні підготовки передбачалися для тих випускників, які далі
вибрали військову службу.

У 1914 році самим старшим офіцером у ветеринарному корпусі та єдиним
його членом у званні підполковника був Oberstabstierarzt Йозеф Лоренц,
працюючий у Військовому Міністерстві. До 1918 року вже 8 ветеринарам
було привласнено це звання. Виходячи з ветеринарної табелі про ранги,
можна припустити, що до складу кавалерійського полку входили один або
два ветеринари, як і в полк польової артилерії.

За роки існування Віденської ветеринарної школи її назва та
спеціалізації постійно видозмінювалися, спочатку вона спеціалізувалася
як військова школа лікування та оперування коней. У 1897 році було
присвоєнно звання університету, сучасне звання було закріплене у 1975
році.

Однак за тривалий час свого існування (з 1777 по 1996 рр.) розміщення
університету залишалося в третьому окрузі Відня, а згодом отримало нове
приміщення.

Сьогодні Віденський університет ветеринарної медицини – це унікальний
спеціалізований університет в Австрії, де навчаються не тільки майбутні
ветеринари, а також проводяться дослідження та розробки в галузі
здоров’я тварин, людей і навколишнього середовища.

Основною структурною одиницею цеху була Школа коновальства
(ветеринарії), навчання в якій проводилося латинською мовою (мовою
науки) і тривало 6 років. На той час у школі вивчали такі предмети:
анатомію коней, рани та їх заживлення, хвороби та їх лікування, догляд
та годівля коней і звісно ковальство. Аналогічно в ХІ ст. в місті
Болоньї (Італія) був створений цех правників, від фахової школи якого
бере свої витоки найстаріша Вища школа Європи – Болонський університет
(1088 р.), а в Україні – Національний університет «Києво-Могилянська
академія» своє літочислення веде від створення Київським братством
(цехом) 14 жовтня 1615 року братської школи.

Львів історично стояв на перетині двох великих європейських торгових
шляхів і діяльність школи лікування коней була запорукою продовження
торгової справи як в Україні, так і в Західній Європі. У Львові, як
найбільшому місті України (XIV-XVII ст.) ветеринарну справу також
викладали у новоствореній Львівській академії (1661 р.), але класичною
університетською кафедрою ветеринарної медицини вона стала тільки у 1784
році. Львів на той час був відомим освітнім містом Центральної Європи, в
якому діяло просвітницько-релігійне товариство «Львівське братство»
(1439 р.) та друкарня Степана Дропана (1460 р.). Якщо перший університет
Центральної Європи – Карловий (Прага, Чехія) бере свої початки із
світської школи (1348 р.), то Львівський університет (тепер імені І.
Франка), аналогічно, своє літочислення розпочинає зі створення у
листопаді 1372 року монастирської школи, яку заснував Руський князь
Володислав спільно з Орденом Францисканців, котрі поряд з місіонерством
проводили також і освітню діяльність.

Oe ae O ????????????$?, Франца Екеля. Вже від 1818 року починаються спроби львівських професорів ветеринарії заснувати у Львові самостійний ветеринарний навчальний заклад. Довготривалі прагнення львівських вчених увінчалися успіхом після проведення в Західній та Центральній Європі у 1791 році реформи цехових фахових шкіл. На початку 1881/1882 навчального року нарешті у Львові була відкрита Ветеринарна школа. Її офіційна повна назва звучала так: Цісарсько-королівська Ветеринарна школа зі школою кування коней з клінікою-стаціонаром для тварин у Львові. Директором школи від 1 жовтня 1881 року був призначений професор Петро Зайфман (1823-1903), колишній директор Варшавської ветеринарної школи та засновник і директор Казанського ветеринарного інституту. Одночасно були прийняті на посади професорів Генрих Кадий та Антон Баранський. Школа розташувалася на території нинішнього факультету ветеринарної медицини і складалась з навчального корпусу, клінік-стаєнь, прозекторію та кузні. Через 4 роки – 19 лютого 1885 року школа видала свої перші п’ять дипломів ветеринарного лікаря. Будівлі колишньої фабрики Шумана (перероблені й добудовані), де розмістилася Ветеринарна школа, недостатньо відповідали нормальним умовам для навчання слухачів і наукової праці професорів. Слухачі школи не мали належної підготовки, бо до школи приймали учнів з незакінченою середньою освітою, час навчання тривав лише три роки, школа не мала права надання наукових ступенів. Тому професори П. Зайфман, Г. Кадий і Й. Шпільман виступили з ініціативою прирівняти Ветеринарну школу до університету. Пропозиції львівських професорів привели до реформування всієї ветеринарної освіти в Австрії. За постановою від грудня 1896 року Львівській ветеринарній школі надавався з 1 жовтня 1897 року статус вищої школи (академії) з відповідним збільшенням штату викладачів і щорічного фінансування. Тепер вступники повинні були мати закінчену середню освіту з атестатом зрілості, час навчання продовжувався до 4 років. У вересні 1908 року академія отримала право надавати наукові ступені – доктора ветеринарної медицини, а за особливі заслуги – звання почесного доктора. Від 1909 року ректора обирали з-поміж своїх професорів терміном на два роки. Першим обраним ректором Львівської ветеринарної академії став професор Йосиф Шпільман (1855-1920 р.р.). До першої світової війни в академії працювали, крім перших трьох її фундаторів, такі відомі професори: Станіслав Круліковський, Володимир Кульчицький, Зигмунт Марковський, Павло Кретович, Теофіл Голобут. У 1917 році ректором академії був обраний проф. Володимир Кульчицький (1862-1936), перший українець на посаді ректора, людина енциклопедичних знань, всесвітньо відомий анатом й орієнталіст. За період 1881-1918 років 420 галичан здобули тут освіту ветеринарного лікаря, а в цілому до 1918 року національний університет закінчили 511 ветеринарних лікарів, більшість із яких працювали на теренах Галичини. Як наслідок їх праці в Галичині докорінно змінилися ветеринарно-санітарні умови, зменшилися втрати худоби від пошестей, зросло поголів’я худоби, збільшився її вивіз за кордон. Після закінчення визвольних змагань українців Галичини проти тодішньої Польщі (1918-1919) майже 40 колишніх воїнів Української Галицької Армії закінчили ветеринарні студії у Брно (Чехословаччина), деякі вчилися в Югославії, оскільки українська молодь Галичини бойкотувала навчальні заклади Польщі на знак протесту проти окупації Західної України. У жовтні 1919 року було відновлено навчання в академії. 12 грудня 1922 року академія отримала нову назву – Львівська академія ветеринарної медицини, що проіснувала до осені 1939 року. Особливе місце в історії академії польських часів займає проф. Вацлав Морачевський (1867-1950), відомий біохімік, талановитий педагог, громадський діяч, літературний критик, знавець мистецтва й музики і спортсмен. Був куратором товариства “Ватра”, мав значний вплив на формування українського письменника Василя Стефаника та на науковий ріст українського вченого Степана Ґжицького (1900-1976), чиє ім’я сьогодні носить національний університет ветеринарної медицини та біотехнологій. Між двома світовими війнами академія мала високий міжнародний авторитет. Відомими в Європі були такі вчені академії, як професори Вацлав Морачевський, Андрій Клісецький, Казимир Щудловський, Тадей Ольбрихт, Альфред Травінський. Восени 1939 року Польща була окупована фашистською Німеччиною, внаслідок чого Львівська академія ветеринарної медицини стала Львівським ветеринарним інститутом. Директором інституту став проф. Іван Чинченко (1905-1993), відомий вчений та громадський діяч і робив усе можливе, щоб інститут став українським не тільки за формою, але й за змістом. Важкими і трагічними для академії були воєнні та повоєнні роки. Щоб понизити якість спеціалістів-слов’ян німецька адміністрація звела статус вищих шкіл Львова до фахових курсів, після закінчення яких видавалися не дипломи, а посвідчення. Директорами курсів були німецькі професори Отто Габерзанг, а потім Юрген Вітте. У 1944 році після визволення Львова цей навчальний заклад поновив свою діяльність у статусі інституту і вже у 1949 році було відкрито другий факультет – зоотехнічний (від 1956 року – зооінженерний, з 2003 року біолого-технологічний). За умов самостійної України відкрито третій факультет – санітарно-технологічний (1991), з 2004 року харчових технологій, у 2002 році четвертий факультет – економіки та менеджменту. Крім того, в університеті плідно працюють факультети заочної освіти, доуніверситетської освіти і підготовки молодших спеціалістів та центр художньої самодіяльності, інститут післядипломної освіти. Зміни сталися, коли в 1957 році директором інституту став київський професор Данило Василенко. За нього інститут заговорив по-українськи. Наступником проф. Данила Василенка на посаді ректора став проф. Степан Стояновський (від 1965 до 1989 року). За нього переважна більшість викладачів вели заняття українською мовою. Повний перехід на українську мову в ділянці навчальної, наукової та канцелярської роботи здійснено за ректора проф. Романа Кравціва (від лютого 1989 року). У 1992 році навчальному закладові повернуто попередню назву – Львівська академія ветеринарної медицини. У 2003 році академії присвоєно статус національної та надано ім’я її вихованця і довголітнього працівника, завідувача кафедри біохімії, видатного вченого, члена-кореспондента НАН і академіка української сільськогосподарської академії, професора Степана Ґжицького (1994), відновлено право надання вченою радою академії звання почесного доктора (1998). За 1885-2008 роки було видано понад 30000 дипломів, із них 16200 дипломів ветеринарного лікаря, 10360 дипломів зооінженера (технолога з виробництва і переробки продукції тваринництва) і 945 дипломів ветеринарно-санітарних експертів, понад 1000 з харчових технологій, 350 дипломів фахівців з маркетингу, 120 дипломів менеджерів зовнішньоекономічної діяльності, 60 дипломів фохівців з менеджменту організацій, 30-з екології, 20-з якості, стандартизації та сертифікації тощо. Львівський національний університет ветеринарної медицини та біотехнологій імені С.З.Гжицького (ЛНУВМтаБТ імені С.З. Гжицького) є найстарішим вищим навчальним закладом даного профілю в Україні і Європі. Корені національного університету сягають 1457 року, коли у Львові була створена Школа коновальства, яка своє продовження зреалізувала у 1661 та 1784 роках створенням кафедри ветеринарії у Львівському університеті. В 1881 році на базі університетської кафедри була відкрита ветеринарна школа, як вищий навчальний заклад, а в 1897 році школі було надано статус академії. Висновок Зі сказаного вище випливає, що зародження ветеринарних університетів Європи безпосередньо повязані з ветеринарними школами. У 1761 року в Ліоні було відкрито першу в світі ветеринарну школу. Ця подія ознаменувала створення галузі, стала офіційною датою зародження ветеринарії. Заклад у Ліоні відразу здобув популярність та авторитет, і невдовзі, 1765 року, Клод Буржела відкрив другу ветеринарну школу в Альфорті, поблизу Парижа. Випускники Ліонської та Альфортської шкіл стали фундаторами ветеринарних закладів у Копенгагені (1773), Відні (1775), Дрездені (1776), Ганновері (1778), Пешті (1787), Берліні, Мюнхені (1790), Лондоні (1791), Мілані (1791), Мадриді (1792) та інших містах. Наприкінці XIX ст. вже було 6 ветеринарних шкіл у Німеччині, 5 – в Іспанії, 4 – в Росії і по одній в Португалії, Бельгії, Данії, Швеції, Румунії. Сьогодні у світі діє близько 500 ветеринарних вищих навчальних закладів різного рівня, підпорядкування, з різноманітною кваліфікацією випускників. Список використаних джерел Історія університету // Офіційний сайт Львівського національного університету ветеринарної медицини та біотехнологій імені С.З.Гжицького. – Електронний ресурс. – Режим доступу: http://www.vetuniver.lviv.ua Яблонський В.А., Любецький В.Й. Європейській ветеринарній освіті – 250 років // Ветеринарна медицина України. – 2011. - №12 (190). – С.6-7. PAGE PAGE 12

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter