HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

“Види і форми правотворчості держави”

ПЛАН

ВСТУП

1. ПОНЯТТЯ, ОСНОВНІ ОЗНАКИ ТА СТАДІЇ ПРАВОТВОРЧОСТІ

1.1. Поняття правотворчості, її відмінність від законотворчості

1.2. Принципи і функції правотворчості

1.3. Стадії правотворчого процесу

2. ВИДИ І ФОРМИ ПРАВОТВОРЧОСТІ ДЕРЖАВИ, ЇХ ХАРАКТЕРИСТИКА

2.1. Види і форми правотворчості держави

2.2. Види правотворчості громадянського суспільства

3. СУДОВА ПРАВОТВОРЧІСТЬ — ОСОБЛИВИЙ ВИД ПРАВОТВОРЧОСТІ

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Актуальність вивчення правотворчості держави, її форм та видів є вкрай
цікавим і необхідним. Це пояснюється тим, що правова поведінка — це
соціальна поведінка особи (дія або бездіяльність) свідомо вольового
характеру, яка є врегульованою нормами права і спричиняє юридичні
наслідки.

Правотворчість — це правова форма діяльності держави за участю
громадянського суспільства (у передбачених законом випадках), пов’язана
із встановленням (санкціонуванням), зміною, скасуванням юридичних норм.
Правотворчість виражається у формуванні, систематизації, прийнятті та
оприлюдненні нормативно-правових актів.

Головне призначення правотворчості — встановлення нових правових норм.
Зміна і скасування застарілих правових норм сприяє затвердженню нових і,
відтак, вони входять до його складу як допоміжні прояви правотворчості.

В даній роботі планую розглянути такі питання як: поняття і ознаки
правової поведінки, види правової поведінки, окремими питаннями будуть
розглянуті поняття правотворчості, її відмінність від законотворчості,
принципи і функції правотворчості, стадії правотворчого процесу, види і
форми правотворчості держави, види правотворчості громадянського
суспільства, судова правотворчість тощо.

Гадаю, що дослідження саме цих питань дасть змогу в даній курсовій
роботі розкрити якнайкраще обрану тему для дослідження. Під час
написання курсової роботи були використані такі методи наукового
дослідження як літературний, порівняльний, метод аналізу та синтезу,
узагальнення.

1. ПОНЯТТЯ, ОСНОВНІ ОЗНАКИ ТА СТАДІЇ ПРАВОТВОРЧОСТІ

1.1. Поняття правотворчості,

її відмінність від законотворчості

Правотворчість — це правова форма діяльності держави за участю
громадянського суспільства (у передбачених законом випадках), пов’язана
із встановленням (санкціонуванням), зміною, скасуванням юридичних норм.
Правотворчість виражається у формуванні, систематизації, прийнятті та
оприлюдненні нормативно-правових актів.

Головне призначення правотворчості — встановлення нових правових норм.
Зміна і скасування застарілих правових норм сприяє затвердженню нових і,
відтак, вони входять до його складу як допоміжні прояви правотворчості
[12, c.89].

Ознаки правотворчості:

1) здійснюється державою безпосередньо або з її попереднього дозволу, а
також громадянським суспільством (народом) і його

суб’єктами;

2) полягає у створенні нових норм права або в зміні чи скасуванні чинних
норм;

3) набуває завершення в письмовому акті-документі, який називається
нормативно-правовим актом;

4) відбувається відповідно до правового регламенту, тобто процедури, яка
встановлюється правовими нормами;

5) має конкретно-цільову і організаційну спрямованість.

Правотворчість не можна зводити до законотворчості.

Законотворчість є виключною монополією представницьких вищих органів
держави (в Україні — Верховної Ради) або народу (громадянського
суспільства) у передбачених законом випадках. Законотворчість — важлива
складова частина правотворчості. яка закінчується прийняттям законів.
Результат правотворчості — всі нормативно-правові акти: закони, укази,
розпорядження, рішення та ін. Вони з’являються внаслідок складної
діяльності вищих державних органів, органів місцевого самоврядування,
місцевої державної адміністрації, комерційних і некомерційних
організацій, трудових колективів [7, c.61].

Правотворчість — один з важливих напрямків функціонування громадянського
суспільства і держави, одна з правових форм («оболонок») їх діяльності,
її слід відрізняти від правотворення.

Правотворення — всі форми і засоби виникнення, розвитку та зміни права,
у тому числі і Правотворчість.

Правотворчість — поняття вужче, ніж правотворення, вона — частина
правоутворення, його самостійна і вирішальна стадія (вищий рівень).
Ініціативу, пропозицію про необхідність прийняття того чи іншого закону
не можна вважати правотворчістю, хоча з ініціативи може початися
Правотворчість. Обговорення проекту конституції населенням — це не
правотворчість, але може призвести до неї.

Правотворчість починається тоді, коли прийнято державне рішення про
підготовку проекту нормативно-правового акта, скажімо, закону. Головною
відмінністю правотворчості від право-творення є те, що творчість права
здійснюється державними органами або з їх санкції, дозволу.

Правотворчість — це насамперед форма владної-вольової діяльності
держави, формального нормативного закріплення міри свободи і
справедливості, яка включає дослідження, узагальнення і систематизацію
типових конкретних правовідносин, котрі виникають у громадянському
суспільстві, і спрямована на створення нормативно-правового акта.

Правотворення — форма виникнення і буття права в широкому правовому
полі: до правотворчості, поруч із ним, у вигляді правотворчості, після
правотворчості, у процесі реалізації права. Правотворення відбувається і
поза правотворчості державою, у рамках громадянського суспільства — у
правосвідомості, конкретних правовідносинах, правомірній поведінці,
правових теоріях, судових прецедентах і т. ін. Правотворення живить
правотворчість новими правовими ідеями, правилами поведінки, конкретними
рішеннями, угодами, котрі досліджуються, узагальнюються,
систематизуються державою, а по тому формулюються в нормах права,
зовнішньо виражених у нормативно-правових актах. Можна виділити такі
рівні правотворення:

1) гносеологічний — відбиває процес виникнення і розвитку права у формі
правосвідомості;

2) матеріальний — виражає формування права у вигляді конкретних
правовідносин, правомірної поведінки;

3) інституційний — відбиває існування права як системи правових норм.

Останній рівень правотворення є рівнем правотворчості [13, c.158].

1.2. Принципи і функції правотворчості

Виділяють два типи принципів правотворчості: загальні і спеціальні.
Загальні принципи правотворчості — незаперечні основні вимоги, що
виражають її сутність:

1. Гуманізм, тобто формування нормативно-правових актів на засадах
загальнолюдських цінностей, міжнародних стандартів прав людини,
створення умов і механізмів їхнього втілення в життя суспільства і
держави;

2. Демократизм, тобто вираження в ньому волі народу, безпосередня або
через представників участь народу в розробці та прийнятті
нормативно-правових актів;

3. Гласність — відкрите для громадськості, вільне і ділове обговорення
проектів нормативно-правових актів, інформування про них населення;

4. Законність — прийняття нормативно-правових актів законним шляхом,
відповідно до конституційне закріпленого процесу правотворчості;

5. Науковість — ефективне використання досягнень юридичної та інших наук
при упорядкуванні проектів нормативних актів; проведення їхньої
незалежної наукової експертизи;

6. Системність — суворий облік системи права, системи законодавства,
узгодження з іншими нормативно-правовими актами [9, c.162].

До спеціальних принципів правотворчості можна віднести:

• оперативність — незволікання з підготовкою проектів нормативних актів;

• поєднання динамізму і стабільності — створення стабільного
нормативного акта і одночасно можливість вносити до нього доповнення і
зміни;

• плановість — за функціональним призначенням актів і строками їх
прийняття;

• старанність і скрупульозність підготовки нормативних актів —
відсутність скоростиглих і непродуманих проектів;

• професіоналізм — залучення до розробки нормативних актів
кваліфікованих спеціалістів із відповідних галузей науки, вчених-юристів
і юристів-практиків, які мають необхідні знання і досвід;

• техніко-юридична досконалість — упорядкування нормативно-правових
актів з урахуванням правил, способів, прийомів юридичної техніки, які є
обов’язковими для правотворчих органів;

• урахування місцевого досвіду — особливо в процесі прийняття
нормативних актів місцевого значення [5].

Функції правотворчості — напрямки діяльності, пов’язаної зі
встановленням, зміною або скасуванням правових норм, створенням і
розвитком законодавства.

Основні функції правотворчості:

1. Функція первинного регулювання суспільних відносин (розробка і
прийняття нових правових норм) діє в тих випадках, коли суспільні
відносини раніше не регулювалися і вперше виникла необхідність у їх
регулюванні. Наприклад, лише з розвитком космічних досліджень
з’являється космічне право; із переходом України на шлях розвитку
ринкових відносин виникла необхідність у створенні нових законів: про
біржу, приватизацію та ін.;

2. Функція відновлення правового матеріалу (скасування, зміна або
доповнення до чинних норм) припускає заміну тих законів, що застаріли,
не відповідають потребам суспільного розвитку. При цьому важливо не
займатися відновленням заради відновлення, оскільки стабільність є
кращою, ніж зміни, тим більше зміни без особливої необхідності. Коли ж
суспільні потреби змінюються, суспільство потребує такого законодавства,
яке адекватно відбивало б ці потреби. Тоді настає необхідність у
створенні нових кодексів, законів, вносяться зміни і доповнення до
відповідних законодавчих актів;

3. Функція заповнення прогалин у праві, тобто усунення повної або
часткової відсутності в чинних нормативних актах необхідних юридичних
норм.

Зрозуміло, можна використовувати аналогію закону, тобто вирішення справи
або окремого питання на підставі закону, який регулює подібні відносини;
або аналогію права, тобто вирішення справи або окремого юридичного
питання на підставі загальних начал і значення законодавства [3, c.82].

Проте аналогія не заповнює прогалину. Заповнити прогалину можна лише
шляхом правотворчості. Як відшукується прогалина? Під час застосування
норм права—у суді тощо. Для знаходження прогалин узагальнюється судова і
адміністративна практика. Вироблене за допомогою аналогії вирішення
юридичної справи не повинно суперечити розпорядженням чинного
законодавства. Воно може стати підставою для удосконалення
законодавства;

4. Функція упорядкування нормативно-правового матеріалу (кодифікаційна
або систематизаційна правотворчість). Організаційною формою цієї функції
є кодификація законодавства, що припускає обгрунтоване його відновлення
[7].

1.3. Стадії правотворчого процесу

Не слід ототожнювати правотворчий і законодавчий процеси. Законодавчий
процес — важлива складова частина правотворчого процесу, яка має
складний характер.

Правотворчий процес — система взаємозалежних процедур (стадій) при
ухваленні, зміні як законів, так і підзаконних актів. Стадії
правотворчого процесу, у свою чергу, можуть бути розбиті на ряд етапів.

Кожний вид нормативно-правових актів пов’язаний із компетенцією
державних органів певного рівня, атому підготовка, розгляд і ухвалення
кожного виду актів в ієрархії актів мають специфічні ознаки. Ступінь
складності правотворчого процесу визначається тим, які
нормативно-правові акти ухвалюються — закони Верховної Ради, укази
Президента України, постанови Кабінету Міністрів, рішення органів
місцевого самоврядування та ін. [9, с.150]

В юридичній літературі є кілька підходів до розуміння системи стадій, на
які поділяється правотворчий процес. Усі вони заслуговують на увагу,
оскільки автори використовують різні критерії їх виділення.

Пропонуємо класифікацію стадій правотворчості в узагальненому вигляді
(включаючи законодавчий процес і процес ухвалення підзаконних актів).

Класифікація стадій правотворчості подається на тлі процесу
правотворення. Спочатку зауважимо, що стадії правотворчості можуть
збігатися зі стадіями правотворення, однак процес правотворення не
вичерпується процесом правотворчості.

Стадії правотворення і правотворчого процесу:

1. Передпроектна стадія

— формування юридичного мотиву про необхідність внесення змін до чинної
системи норм права — відбувається на рівні правосвідомості в результаті
виявлення волі народу (колективу), об’єктивно зумовленої потребами його
соціального життя;

— правотворча ініціатива (фр. initiative — почин) — обгрунтування
юридичної значущості правової регламентації — видання
нормативно-правового акта.

Цей етап правотворення характеризується дією об’єктивних чинників і
становить підготовчу стадію правотворчості;

2. Проектна стадія

— ухвалення рішення про підготовку проекту нормативно-правового акта;

— розробка концепції проекту нормативно-правового акта і підготовка його
тексту (або доробка проекту, внесеного в порядку правотворчої
ініціативи), тобто юридичне формулювання волі народу (колективу) у
вигляді норм права.

Проекти указів Президента, постанов уряду зазвичай готуються
відповідними міністерствами і відомствами або на підставі плану
попередніх робіт, або за разовим дорученням Президента, керівництва
уряду. Такі проекти можуть бути підготовлені в апараті Президента і
уряду.

Щоб забезпечити кваліфіковане складання проекту, передбачається участь
спеціалістів у відповідно до відомчого (галузевого) принципу, згідно з
яким складання початкових проектів здійснюється тими органами і
організаціями, профілю діяльності яких вони відповідають.

До підготовки проектів нормативно-правових актів (головним чином,
законів) залучаються партії, профспілки та інші громадські об’єднання;

— попередній розгляд проекту нормативно-правового акта правотворчим
органом. До розгляду проекту зазвичай залучаються зацікавлені державні
органи, організації, громадськість. Форми обговорення різні:
парламентські читання, наради за участю наукової громадськості і
зацікавлених міністерств, рецензування науково-дослідними інститутами та
ін. Після урахування пропозицій і зауважень проект остаточно
відпрацьовується і редагується;

— обговорення проекту нормативно-правового акта і узгодження його тексту
з зацікавленими особами. Найважливіші законопроекти можуть бути винесені
на всенародне обговорення.

Цей етап правотворення становить початкову стадію правотворчості;

3. Стадія прийняття проекту нормативно-правового акта властива
колегіальному правотворчому органу — офіційне прийняття проекту після
його обговорення. Колегіальні правотворчі органи (уряд, державні
комітети та ін.) приймають нормативні акти простою більшістю голосів.
Президент держави, міністри та інші органи одноособового керівництва
затверджують свої акти (укази, накази, інструкції тощо) у персональному
порядку. В Україні низка указів Президента потребує контрасигнації;

Цей етап правотворення характеризується активністю: вступає вдію
суб’єктивний чинник і здійснюється власне «творчість права».

4. Засвідчувальна стадія

— підписання нормативно-правового документа;

— надання йому реєстраційного коду після включення до Єдиного реєстру
нормативних актів України;

5. Інформаційна стадія

— офіційне опублікування прийнятого нормативно-правового акта в засобах
масової інформації, доведення його до відома виконавців.

Цей завершальний етап правотворення, який також має активний характер, є
заключною стадією правотворчості [7, с.132].

2. ВИДИ І ФОРМИ ПРАВОТВОРЧОСТІ, ЇХ ХАРАКТЕРИСТИКА

2.1. Види і форми правотворчості держави

Правотворчість здійснюється двома соціальними інститутами:

• державою в особі державних органів та їх посадових осіб;

• громадянським суспільством і його окремими суб’єктами.

Види правотворчості як громадянського суспільства, так і держави можна
класифікувати за різними критеріями. Основний вид правотворчості —
правотворчість державних органів і посадових осіб.

Види правотворчості держави за юридичною чинністю актів:

1. Законодавча діяльність, тобто діяльність, пов’язана з підготовкою і
прийняттям законодавчих актів (законотворчість).

У правотворчості України головну роль відіграє законодавчий орган
держави — Верховна Рада. Вона має монопольну законотворчу компетенцію,
тобто виключне право на прийняття законів і коло повноважень щодо їх
прийняття, передбачені Конституцією та іншими законами, її
законотворчість — провідна частина правотворчості і основної
конституційно-правової форми прийняття законів державою;

2. Підзаконна правотворча діяльність, тобто діяльність, пов’язана з
підготовкою і прийняттям підзаконних актів (підзаконна правотворчість).

Правотворчість інших державних органів України (правотворчістю
займаються практично всі державні органи) здійснюється на підставі і
відповідно до чинних законів, прийнятих Верховною Радою.

Нагадаємо, що юридична чинність прийнятих державними органами
нормативно-правових актів залежить від рівня і обсягу їх повноважень,
які визначаються місцем, яке посідається в системі органів держави
(Президент, Кабінет Міністрів, міністерства, відомства, голови державних
адміністрацій на місцях та ін.).

Форми участі держави у правотворчості

безпосередня правотворчість санкціонована правотворчість спільна
правотворчість делегована правотворчість

— видання нормативно-правових актів органами держави і уповноваженими на
те посадовими особами — санкціонування актів, прийнятих організаціями
(комерційними і некомерційними); попередній дозвіл їх видання — спільне
прийняття нормативного акта (нормативні угоди) — делегування
правотворчих повноважень вищого органа держави нижчим

Безпосередня правотворчість держави – основна, яка полягає у виборі та
прийнятті нових правових актів. Інші прояви правотворчості держави
(зміна або доповнення, скасування, систематизація) мають допоміжне
значення для формування системи права.

Санкціонована правотворчість полягає у затвердженні актів, прийнятих
організаціями громадянського суспільства — недержавними об’єднаннями:
суспільними (партіями, профспілками та ін.) і комерційними (акціонерними
товариствами та ін.), або в попередньому дозволі щодо їх видання.

Спільна правотворчість (нормативні угоди) — акти укладаються на
галузевих, професійних і місцевому, територіальному рівнях. Наприклад,
спільні акти органів держави і недержавних об’єднань; нормативні угоди
між різними суб’єктами права: профспілками, уповноваженими працівниками,
представницькими органами, органами виконавчої влади та ін. Нормативні
угоди усе ширше використовуються у правотворчій практиці України.

Делегована правотворчість — видання нормативно-правового акта за
уповноваженням, яке виходить із закону, або за прямим дорученням одного
(вищого) органу держави іншому (нижчому) зі збереженням певної системи
контролю з боку вищого органу за реалізацією делегованих повноважень [3,
с.90].

Державні органи можуть делегувати правотворчі повноваження громадським
об’єднанням (наприклад, передати профспілкам функції соціального
страхування). При цьому норми, що створюються громадянськими
об’єднаннями, набувають якостей і властивостей правових норм, які
охороняються державою. Ознаки делегованої правотворчості:

1. Делегована правотворчість полягає у попередньому дозволі органу
держави іншому органу (або організації) видавати нормативно-правові акти
з регулювання відносин, що входять до предмета відання першого.

2. Делегуються лише окремі повноваження, у результаті чого відбувається
тимчасове розширення повноважень органу, якому вони делегуються.

3. Делегування повноважень можливо на визначений час або без зазначення
строків. При делегуванні повноважень на певний строк не потрібно видання
правового акта, що відкликає повноваження: вони припиняються
автоматично. При делегуванні без зазначення строків повноваження можуть
бути відкликані в будь-який час за рішенням органу, який делегує.

4. Делегувати повноваження може лише вищий орган нижчому,

5. Делегуватися повноваження можуть органом у межах його компетенції (не
може передати більше повноважень, ніж має сам, і не може передати ті
повноваження, яких не має).

6. Делегування повноважень відбувається у формі письмового
компетенційного акта.

7. Орган, що делегує, обов’язково зберігає контроль за здійсненням
делегованих повноважень.

Делегування парламентом законодавчих повноважень іншим гілкам влади
Конституцією України не передбачено. У деяких країнах
романс-германського і англо-американського права має місце делегування
законодавчих повноважень парламентом уряду (таке делегування є
конституційне закріпленим). У цьому разі законодавчий акт, підготовлений
органом, якому делеговані такі повноваження, підлягає затвердженню
органом, що делегує, — парламентом (наприклад, ордонанси у Франції).

Приклади делегованої правотворчості в Україні:

1. 18.11.1992 p. Верховною Радою України був прийнятий Закон «Про
тимчасове делегування Кабінету Міністрів України повноважень видавати
декрети в сфері законодавчого регулювання» із «метою оперативного
вирішення питань, пов’язаних із проведенням ринкової реформи».

2. Відповідно до Конституції України Верховна Рада делегує Президенту до
28.07.1999 p. право на видання схвалених Кабінетом Міністрів і
скріплених підписом Прем’єр-міністра нормативних указів з економічних
питань, неурегульованих законами, з одночасним поданням відповідного
законопроекту до Верховної Ради (див. про це розділ XV Конституції
України);

3. Відповідно до Конституції України і Конституції Автономної Республіки
Крим Верховна Рада АРК і Рада Міністрів АРК можуть виконувати делеговані
відповідно до Конституції України виконавчі державні функції та
повноваження на території АРК. Нормативно-правові акти з питань
виконання делегованих повноважень повинні прийматися відповідно до
Конституції України, законів України, актів Президента України, Кабінету
Міністрів України та на їх виконання (ст. 28 Конституції АРК та ін.).

За функціональним призначенням розрізняють:

— поточну Правотворчість — пов’язану з первинним регулюванням суспільних
відносин, відновленням правових норм і заповненням прогалин;

— Правотворчість для систематизації нормативних актів — систематизовану,
головним чином кодифікаційну Правотворчість.

2.2. Види правотворчості громадянського суспільства

Види правотворчості громадянського суспільства за суб’єктами:

1. Законотворчість громадянського суспільства (народу) — референдум. Це
засадна конституційно-правова форма прийняття законів громадянським
суспільством;

2. Підзаконна правотворчість:

а) органів місцевого самоврядування (представницьких органів — рад
народних депутатів, виконавчих органів і виборних посадових осіб);

б) громадських організацій (партій, профспілок та і їх посадових осіб);

в) комерційних організацій (акціонерних товариств відкритого і закритого
типу та ін., їх посадових осіб);

г) трудових колективів (колективні договори й угоди). Визнання
безпосередньої правотворчості громадянського суспільства (народу) як
самостійного виду правотворчості є умовним, оскільки референдум (народне
голосування) — лише заключний етап правотворчості, на якому відбувається
затвердження нормативно-правового акта. Процес його прийняття
(обговорення, доробки тощо) здійснюється, як правило, у представницькому
державному органі. Громадянам на референдумі пропонується лише сказати:
«так» чи «ні». Водночас завдяки референдуму громадянське суспільство
виступає самостійним суб’єктом правотворчості, надає законопроекту сили
закону, який за своєю юридичною чинністю не поступається законам
держави. Таким чином, у правотворчості виражається державна воля народу.
Факт участі громадян у референдумі є підставою для розгляду останнього
як особливого демократичного виду правотворчості громадянського
суспільства [6, с.58].

Рішення, ухвалені всеукраїнським референдумом (конституційним і
законодавчим), мають найвищу юридичну чинність і не потребують
будь-якого затвердження. Вони служать правовою підставою правотворчої та
правозастосовної діяльності державних органів.

Правотворчість органів місцевого самоврядування примикає до
правотворчості державних органів і водночас утворює особливий,
відокремлений від держави вид правотворчої діяльності. Право створювати
і приймати нормативно-правові акти (рішення) надається представницьким
органам місцевого самоврядування і посадовим особам муніципальних
утворень міста, селища, села. Органи місцевого самоврядування
(наприклад, Ради народних депутатів районів у містах) утворюються
населенням для вирішення завдань місцевого значення, їх рішення діють у
суворо визначених територіальних рамках.

Нормотворчість громадських об’єднань (організацій) виражається у
розробці та прийнятті статутів, у яких визначаються права і обов’язки
об’єднання або організації, порядок їхньої діяльності, реорганізації та
ліквідації. Нормативні акти видаються також їх керівниками. Такі
нормативні рішення мають силу остільки, оскільки відповідають чинним
нормативно-правовим актам, виданим державою, і приймаються в межах
повноважень фундаторів і керівництва об’єднання. На відміну від
правотворчих функцій державних органів, нормотворча діяльність
громадських організацій, як правило, виключає самостійне прийняття ними
норм права.

Нормотворчість комерційних корпорацій полягає у виданні корпоративних
норм, спрямованих на регулювання питань життя колективу (як
використовувати отриманий підприємством прибуток, у якому порядку
провадити розрахунки з контрагентами та ін.) і на деталізацію,
конкретизацію законодавчих розпоряджень (наприклад, інструкція про
порядок провадження претензійної та позовної роботи — корпоративний акт,
який регулює порядок пред’явлення претензій на конкретному підприємстві
та який деталізує і конкретизує законодавчі положення). Нормотворчість
корпорацій виражається в статутах підприємств, які є актами
фундаторського характеру, а також у положеннях, правилах, посадових
інструкціях та ін.

Нормотворчість трудових колективів (державних і комерційних підприємств,
установ, організацій) спрямована на розвиток норм трудового права, які
поширюють свою дію лише на відносини одного підприємства, установи або
організації, де їх прийнято. Правотворчість трудових колективів
виступає, як правило, у вигляді нормативних угод, що містять обов’язкові
до виконання правові розпорядження. Такою нормативною угодою є
колективний договір — консолідований акт у галузі праці.

Колективний договір — правовий акт, що регулює трудові,
соціально-економічні та виробничі відносини між роботодавцем і трудовим
колективом на підприємстві, в установі, організації. Він укладається —

з одного боку — трудовим колективом в особі однієї або кількох
профспілок, інших уповноважених трудовим колективом представницьких
органів;

з іншого боку — роботодавцем безпосередньо або уповноваженими ним
представниками.

Колективний договір укладається на підприємствах, в їх структурних
одиницях, наділених правами юридичної особи, незалежно від форми
власності, відомчої приналежності та кількості робітників; поширюється
на всіх робітників незалежно від того, чи є вони членами профспілки, і є
обов’язковим як для керівництва (власника), так і для робітників. Він
підлягає обов’язковому обговоренню і схваленню трудовим колективом на
загальних зборах (конференціях) робітників даного підприємства,
установи, організації.

У колективному договорі можна передбачити додаткові порівняно з чинним
законодавством і угодами гарантії, соціально-побутові пільги, як-от:
форма, система і розмір заробітної плати, умови і охорона праці
робітників, добровільне й обов’язкове медичне і соціальне страхування,
робочий час і час відпочинку та ін.

Завдяки колективним договорам і угодам членам громадянського
суспільства, роботодавцям і робітникам надається можливість самостійно
встановлювати права і обов’язки, обмежувати втручання держави у сферу,
що становить приватний інтерес. Проте держава не усувається повністю із
цієї сфери і має право застосовувати примусові заходи до осіб, що не
виконують своїх зобов’язань за колективними договорами і угодами [12,
с.114].

3. СУДОВА ПРАВОТВОРЧІСТЬ —

ОСОБЛИВИЙ ВИД ПРАВОТВОРЧОСТІ

Не можна обминути мовчанкою точку зору деяких учених проте, що особливим
видом правотворчості є судова правотворчість. У романо-германській сім’ї
правових систем діяльність верховних судів має конкретизуючий, а не
правотворчий характер: вони виносять провідні роз’яснення щодо
правильного застосування вже чинних правових норм і не містять нових
норм права. Відповідно до ст. 40 Закону України «Про судоустрій»
провідні роз’яснення Пленуму Верховного Суду є обов’язковими для судів,
інших органів і посадових осіб, які застосовують закон. Офіційно такі
роз’яснення не мають нормативно-правового характеру і не визнаються
джерелом права. Суд — правозастосовний, а не правотворчий орган.

Водночас слід визнати, що у певних ситуаціях у країнах
романс-германської правової системи судді «черпали» право безпосередньо
з життя, і навіть конкурували в цьому із законодавцем. Не виділяючи
судової правотворчості як особливий вид правотворчості в країнах
континентального права, відзначимо, що в них (у тому числі в Україні) є
тенденції до розвитку, хоча і скромному, елементів судової
правотворчості.

Будь-яке судове рішення, що ґрунтується, наприклад, на аналогії закону
або на загальних принципах права, може сприйматися судами після
проходження рішення через касаційну інстанцію як фактичний прецедент.

Французький дослідник Р. Давид говорить про так звані «вторинні правові
норми», утворювані суддями в процесі конкретизації норм права,
сформульованих законодавцем. Він підкреслює, що зміст положень закону
тлумачиться суддями у тому значенні, яке найбільшою мірою відповідає
вимогам справедливості в момент застосування ними закону [7].

Шлях до творчого застосування закону суддями в Україні відкриває новий
Цивільний кодекс (Загальна частина), що включає норму про обов’язок
судів під час вирішення цивільних справ застосовувати закони з
урахуванням звичаїв ділового обороту, засад сумлінності, розумності,
справедливості. Таким шляхом він допускає елементи правотворчості в
діяльності судів при відправленні ними правосуддя, але лише в рамках
права, забезпечуючи тим самим принцип верховенства права [7, с.182].

Останнім часом у наукових колах України активізувалося відстоювання ідеї
про судову нормотворчість. На думку його прихильників, судова
правотворчість має стати найефективнішим засобом для того, щоб,
по-перше, заповнювати прогалини в законодавстві; по-друге, покласти край
знеціненню підзаконних актів; по-третє, усунути суперечності в чинному
законодавстві.

З одного боку, визнання законодавчих повноважень у суду призводить до
ігнорування принципу поділу влади, з іншого — принцип поділу влади не
може виключати внесок суду до правотворчості, наявність у нього
специфічних нормотворчих функцій, зумовлених необхідністю постійно
враховувати поступ соціального життя.

Можна сказати, що судова практика набуває все більшого значення в
Україні, а суди закладають основи правових норм, насамперед у вигляді
юридичних актів судових органів. До них передусім належать рішення
Конституційного Суду, які здатні набувати нормативно-правового характеру
і спричиняти юридичні наслідки загального значення. Конституційний Суд
здійснює офіційне тлумачення закону, у результаті якого не лише
скасовуються окремі його положення, але й встановлюються нові нормативні
розпорядження. Внаслідок цього Конституційний Суд перетворюється на
суб’єкта законодавчої діяльності [15, c.6].

У діяльності Пленуму Верховного Суду також убачаються своєрідні
«законодавчі повноваження». Його постанови кваліфікуються не лише як
коментарі (інтерпретації) закону, але й як нормативні акти. Можна
погодитися з тим, що деталізація правових норм, яка міститься в керівних
роз’ясненнях Пленуму Верховного Суду України, сприяє створенню нових
правоположень не лише правозастосовного, але й нормативного характеру.
Правда, форма вираження у керівних роз’ясненнях Пленуму Верховного Суду
України дещо інша, ніж у норм права. Проте в структурному відношенні
вони складаються з тих самих елементів: гіпотеза, диспозиція, санкція, і
їх дія поширюється на невизначену кількість випадків, на персонально
необмежене коло суб’єктів. Постанови Пленуму Верховного Суду і судових
колегій (в їх принциповій частині — мотивувальній, яка відбиває юридичну
позицію суду в конкретній справі) є своєрідними прецедентами тлумачення
норм права.

Зауважимо, що в англійському праві прецедент розглядається не лише як
народження нової правової норми, але й як своєрідна конкретизація
відповідної правової норми, застосовуваної судом (так звана деклараторна
теорія судового прецеденту).

Таким чином, в Україні де-факто існує судовий прецедент, проте він не
має офіційного законодавчого визнання.

У перспективі конкретні судові рішення в Україні можуть одержати владні
функції і бути поширеними на широке коло аналогічних ситуацій, тобто
набути сили і авторитету норми права.

ВИСНОВКИ

Отже, можна зробити наступні висновки:

Правотворчість — це правова форма діяльності держави за участю
громадянського суспільства (у передбачених законом випадках), пов’язана
із встановленням (санкціонуванням), зміною, скасуванням юридичних норм.
Правотворчість виражається у формуванні, систематизації, прийнятті та
оприлюдненні нормативно-правових актів.

Головне призначення правотворчості — встановлення нових правових норм.
Зміна і скасування застарілих правових норм сприяє затвердженню нових і,
відтак, вони входять до його складу як допоміжні прояви правотворчості.

Правотворчий процес — система взаємозалежних процедур (стадій) при
ухваленні, зміні як законів, так і підзаконних актів. Стадії
правотворчого процесу, у свою чергу, можуть бути розбиті на ряд етапів.

Кожний вид нормативно-правових актів пов’язаний із компетенцією
державних органів певного рівня, атому підготовка, розгляд і ухвалення
кожного виду актів в ієрархії актів мають специфічні ознаки. Ступінь
складності правотворчого процесу визначається тим, які
нормативно-правові акти ухвалюються — закони Верховної Ради, укази
Президента України, постанови Кабінету Міністрів, рішення органів
місцевого самоврядування та ін.

Правотворчість здійснюється двома соціальними інститутами:

• державою в особі державних органів та їх посадових осіб;

• громадянським суспільством і його окремими суб’єктами.

Види правотворчості як громадянського суспільства, так і держави можна
класифікувати за різними критеріями. Основний вид правотворчості —
правотворчість державних органів і посадових осіб.

Види правотворчості держави за юридичною чинністю актів:

1. Законодавча діяльність, тобто діяльність, пов’язана з підготовкою і
прийняттям законодавчих актів (законотворчість).

2. Підзаконна правотворча діяльність, тобто діяльність, пов’язана з
підготовкою і прийняттям підзаконних актів (підзаконна правотворчість).

Безпосередня правотворчість держави – основна, яка полягає у виборі та
прийнятті нових правових актів. Інші прояви правотворчості держави
(зміна або доповнення, скасування, систематизація) мають допоміжне
значення для формування системи права.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Конституція України. – К., 1996.

Алексеев С.С. Общая теорія права. – М., 2002. — Т.2.

Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник / За редакцією
В.В.Копєйчикова. — К.: Юрінком, 2002.

Лившиц Р.З. Современная теория права. – М., 1992.

Общая теория государства и права. Академический курс в 2-х томах. — М.,
1999.

Основи загальної теорії держави і права: Навчальний посібник /
П.М.Рабінович. – К.:ШСДО,1995.

Основи теорії права: Навчальний посібник / А.А.Нечитайленко — Харків,
2000.

Охримович Ю. Теорія права. – К., 2001.

Скакун О.Ф.Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. — Харків:
Консум, 2001. — 656с.

Словник-довідник юриста. – Харків, 2001.

Теория государства и права: Підручник / під ред. В.М.Корельского і
В.Д.Перевалова — М., 2001.

Теория права: Підручник / С.С.Алексєєв — видавництво БЕК, Харьков, 2001.

Теорія держави: Навч. Посібник / М.С.Кельман -Тернопіль, 2002.

Чиркун В.Е. Основы сравнительного государствоведения. — М., 2002.

Шаповал В. Теоретичні проблеми реалізації норм Конституції // Право
України. — 2001. — № 6. — С. 6.

Види і форми правотворчості держави

Правотворчість здійснюється двома соціальними інститутами:

•  державою в особі державних органів та їх посадових осіб;

•  громадянським суспільством і його окремими суб’єктами.

Види правотворчості як громадянського суспільства, так і держави можна
класифікувати за різними критеріями. Основний вид правотворчості —
правотворчість державних органів і посадових осіб.

Види правотворчості держави за юридичною чинністю актів:

1. Законодавча діяльність, тобто діяльність, пов’язана з підготовкою і
прийняттям законодавчих актів (законотворчість).

У правотворчості України головну роль відіграє законодавчий орган
держави — Верховна Рада. Вона має монопольну законотворчу компетенцію,
тобто виключне право на прийняття законів і коло повноважень щодо їх
прийняття, передбачені Конституцією та іншими законами, її
законотворчість — провідна частина правотворчості і основної
конституційно-правової форми прийняття законів державою;

2.  Підзаконна правотворча діяльність, тобто діяльність, пов’язана з
підготовкою і прийняттям підзаконних актів (підзаконна правотворчість).

Правотворчість інших державних органів України (правотворчістю
займаються практично всі державні органи) здійснюється на підставі і
відповідно до чинних законів, прийнятих Верховною Радою.

Нагадаємо, що юридична чинність прийнятих державними органами
нормативно-правових актів залежить від рівня і обсягу їх повноважень,
які визначаються місцем, яке посідається в системі органів держави
(Президент, Кабінет Міністрів, міністерства, відомства, голови державних
адміністрацій на місцях та ін.).

Форми участі держави у правотворчості

безпосередня правотворчість санкціонована правотворчість спільна
правотворчість делегована правотворчість

— видання нормативно-правових актів органами держави і уповноваженими на
те посадовими особами — санкціонування актів, прийнятих ор-ганізаціями
(комерційними і некомерцій-ними); попередній дозвіл їх видання спільне
прийняття нормативного акта (нормативні угоди) — делегування
правотворчих повноважень вищого органа держави нижчим

Безпосередня правотворчість держави — основна, яка полягає у виробленні
та прийнятті нових правових актів. Інші прояви правотворчості держави
(зміна або доповнення, скасування, систематизація) мають допоміжне
значення для формування системи права.

Санкціонована правотворчість полягає у затвердженні актів, прийнятих
організаціями громадянського суспільства — недержавними об’єднаннями:
суспільними (партіями, профспілками та ін.) і комерційними (акціонерними
товариствами та ін.), або в попередньому дозволі щодо їх видання.

Спільна правотворчість (нормативні угоди) — акти укладаються на
галузевих, професійних і місцевому, територіальному рівнях. Наприклад,
спільні акти органів держави і недержавних об’єднань; нормативні угоди
між різними суб’єктами права: профспілками, уповноваженими працівниками,
представницькими органами, органами виконавчої влади та ін. Нормативні
угоди усе ширше використовуються у правотворчій практиці України.

Делегована правотворчість — видання нормативно-правового акта за
уповноваженням, яке виходить із закону, або за прямим дорученням одного
(вищого) органу держави іншому (нижчому) зі збереженням певної системи
контролю з боку вищого органу за реалізацією делегованих повноважень.

Державні органи можуть делегувати правотворчі повноваження громадським
об’єднанням (наприклад, передати профспілкам функції соціального
страхування). При цьому норми, що створюються громадянськими
об’єднаннями, набувають якостей і властивостей правових норм, які
охороняються державою.

Ознаки делегованої правотворчості:

1. Делегована правотворчість полягає у попередньому дозволі органу
держави іншому органу (або організації) видавати нормативно-правові акти
з регулювання відносин, що входять до предмета відання першого.

2.  Делегуються лише окремі повноваження, у результаті чого відбувається
тимчасове розширення повноважень органу, якому вони делегуються.

3. Делегування повноважень можливо на визначений час або без зазначення
строків. При делегуванні повноважень на певний строк не потрібно видання
правового акта, що відкликає повноваження: вони припиняються
автоматично. При делегуванні без зазначення строків повноваження можуть
бути відкликані в будь-який час за рішенням органу, який делегує.

4. Делегувати повноваження може лише вищий орган нижчому,

5. Делегуватися повноваження можуть органом у межах його компетенції (не
може передати більше повноважень, ніж має сам, і не може передати ті
повноваження, яких не має).

6.  Делегування повноважень відбувається у формі письмового
компетенційного акта.

7.  Орган, що делегує, обов’язково зберігає контроль за здійсненням
делегованих повноважень.

Делегування парламентом законодавчих повноважень іншим гілкам влади
Конституцією України не передбачено. У деяких країнах
романо-германського і англо-американського права має місце делегування
законодавчих повноважень парламентом уряду (таке делегування є
конституційно закріпленим). У цьому разі законодавчий акт, підготовлений
органом, якому делеговані такі повноваження, підлягає затвердженню
органом, що делегує, -парламентом (наприклад, ордонанси у Франції).

Приклади делегованої правотворчості в Україні:

1.  18.11.1992 р. Верховною Радою України був прийнятий Закон «Про
тимчасове делегування Кабінету Міністрів України повноважень видавати
декрети в сфері законодавчого регулювання» із «метою оперативного
вирішення питань, пов’язаних із проведенням ринкової реформи».

2.  Відповідно до Конституції України Верховна Рада делегує Президенту
до 28.07.1999 р. право на видання схвалених Кабінетом Міністрів і
скріплених підписом Прем’єр-міністра нормативних указів з економічних
питань, неурегульованих законами, з одночасним поданням відповідного
законопроекту до Верховної Ради (див. про це розділ XV Конституції
України);

3.  Відповідно до Конституції України і Конституції Автономної
Республіки Крим Верховна Рада АРК і Рада Міністрів АРК можуть виконувати
делеговані відповідно до Конституції України виконавчі державні функції
та повноваження на території АРК. Нормативно-правові акти з питань
виконання делегованих повноважень повинні прийматися відповідно до
Конституції України, законів України, актів Президента України, Кабінету
Міністрів України та на їх виконання (ст. 28 Конституції АРК та ін.).

За функціональним призначенням розрізняють:

— поточну правотворчість — пов’язану з первинним регулюванням суспільних
відносин, відновленням правових норм і заповненням прогалин;

— правотворчість для систематизації нормативних актів -систематизовану,
головним чином кодифікаційну правотворчість.

Начало формы

Види правотворчості громадянського суспільства за суб’єктами:

1. Законотворчість громадянського суспільства (народу) — референдум. Це
засадна конституційно-правова форма прийняття законів громадянським
суспільством;

2. Підзаконна правотворчість:

а) органів місцевого самоврядування (представницьких органів — рад
народних депутатів, виконавчих органів і виборних посадових осіб);

б) громадських організацій (партій, профспілок та і їх посадових осіб);

в) комерційних організацій (акціонерних товариств відкритого і закритого
типу та ін., їх посадових осіб);

г) трудових колективів (колективні договори й угоди). Визнання
безпосередньої правотворчості громадянського суспільства (народу) як
самостійного виду правотворчості є умовним, оскільки референдум (народне
голосування) — лише заключний етап правотворчості, на якому відбувається
затвердження нормативно-правового акта. Процес його прийняття
(обговорення, доробки тощо) здійснюється, як правило, у представницькому
державному органі. Громадянам на референдумі пропонується лише сказати:
«так» чи «ні». Водночас завдяки референдуму громадянське суспільство
виступає самостійним суб’єктом правотворчості, надає законопроекту сили
закону, який за своєю юридичною чинністю не поступається законам
держави. Таким чином, у правотворчості виражається державна воля народу.
Факт участі громадян у референдумі є підставою для розгляду останнього
як особливого демократичного виду правотворчості громадянського
суспільства.

Рішення, ухвалені всеукраїнським референдумом (конституційним і
законодавчим), мають найвищу юридичну чинність і не потребують
будь-якого затвердження. Вони служать правовою підставою правотворчої та
правозастосовної діяльності державних органів (про референдуми див.
главу «Загальне вчення про демократію»).

Правотворчість органів місцевого самоврядування примикає до
правотворчості державних органів і водночас утворює особливий,
відокремлений від держави вид правотворчої діяльності. Право створювати
і приймати нормативно-правові акти (рішення) надається представницьким
органам місцевого самоврядування і посадовим особам муніципальних
утворень міста, селища, села. Органи місцевого самоврядування
(наприклад, Ради народних депутатів районів у містах) утворюються
населенням для вирішення завдань місцевого значення, їх рішення діють у
суворо визначених територіальних рамках.

Нормотворчість громадських об’єднань (організацій) виражається у
розробці та прийнятті статутів, у яких визначаються права і обов’язки
об’єднання або організації, порядок їхньої діяльності, реорганізації та
ліквідації. Нормативні акти видаються також їх керівниками. Такі
нормативні рішення мають силу остільки, оскільки відповідають чинним
нормативно-правовим актам, виданим державою, і приймаються в межах
повноважень фундаторів і керівництва об’єднання. На відміну від
правотворчих функцій державних органів, нормотворча діяльність
громадських організацій, як правило, виключає самостійне прийняття ними
норм права.

Нормотворчість комерційних корпорацій полягає у виданні корпоративних
норм, спрямованих на регулювання питань життя колективу (як
використовувати отриманий підприємством прибуток, у якому порядку
провадити розрахунки з контрагентами та ін.) і на деталізацію,
конкретизацію законодавчих розпоряджень (наприклад, інструкція про
порядок провадження претензійної та позовної роботи — корпоративний акт,
який регулює порядок пред’явлення претензій на конкретному підприємстві
та який деталізує і конкретизує законодавчі положення). Нормотворчість
корпорацій виражається в статутах підприємств, які є актами
фундаторського характеру, а також у положеннях, правилах, посадових
інструкціях та ін.

Нормотворчість трудових колективів (державних і комерційних підприємств,
установ, організацій) спрямована на розвиток норм трудового права, які
поширюють свою дію лише на відносини одного підприємства, установи або
організації, де їх прийнято. Правотворчість трудових колективів
виступає, як правило, у вигляді нормативних угод, що містять обов’язкові
до виконання правові розпорядження. Такою нормативною угодою є
колективний договір — консолідований акт у галузі праці.

Колективний договір — правовий акт, що регулює трудові,
соціально-економічні та виробничі відносини між роботодавцем і трудовим
колективом на підприємстві, в установі, організації. Він укладається —

з одного боку — трудовим колективом в особі однієї або кількох
профспілок, інших уповноважених трудовим колективом представницьких
органів;

з іншого боку — роботодавцем безпосередньо або уповноваженими ним
представниками.

Колективний договір укладається на підприємствах, в їх структурних
одиницях, наділених правами юридичної особи, незалежно від форми
власності, відомчої приналежності та кількості робітників; поширюється
на всіх робітників незалежно від того, чи є вони членами профспілки, і є
обов’язковим як для керівництва (власника), так і для робітників. Він
підлягає обов’язковому обговоренню і схваленню трудовим колективом на
загальних зборах (конференціях) робітників даного підприємства,
установи, організації.

У колективному договорі можна передбачити додаткові порівняно з чинним
законодавством і угодами гарантії, соціально-побутові пільги, як-от:
форма, система і розмір заробітної плати, умови і охорона праці
робітників, добровільне й обов’язкове медичне і соціальне страхування,
робочий час і час відпочинку та ін.

Завдяки колективним договорам і угодам членам громадянського
суспільства, роботодавцям і робітникам надається можливість самостійно
встановлювати права і обов’язки, обмежувати втручання держави у сферу,
що становить приватний інтерес. Проте держава не усувається повністю із
цієї сфери і має право застосовувати примусові заходи до осіб, що не
виконують своїх зобов’язань за колективними договорами і угодами.

Судова правотворчість — особливий вид правотворчості

Не можна обминути мовчанкою точку зору деяких учених проте, що особливим
видом правотворчості є судова правотворчість. У романс-германській сім’ї
правових систем діяльність верховних судів має конкретизуючий, а не
правотворчий характер: вони виносять провідні роз’яснення щодо
правильного застосування вже чинних правових норм і не містять нових
норм права. Відповідно до ст. 40 Закону України «Про судоустрій»
провідні роз’яснення Пленуму Верховного Суду є обов’язковими для судів,
інших органів і посадових осіб, які застосовують закон. Офіційно такі
роз’яснення не мають нормативно-правового характеру і не визнаються
джерелом права. Суд — правозастосовний, а не правотворчий орган.

Водночас слід визнати, що у певних ситуаціях у країнах
романс-германської правової системи судді «черпали» право безпосередньо
з життя, і навіть конкурували в цьому із законодавцем. Не виділяючи
судової правотворчості як особливий вид правотворчості в країнах
континентального права, відзначимо, що в них (у тому числі в Україні) є
тенденції до розвитку, хоча і скромному, елементів судової
правотворчості.

Будь-яке судове рішення, що ґрунтується, наприклад, на аналогії закону
або на загальних принципах права, може сприйматися судами після
проходження рішення через касаційну інстанцію як фактичний прецедент.

Французький дослідник Р. Давид говорить про так звані «вторинні правові
норми», утворювані суддями в процесі конкретизації норм права,
сформульованих законодавцем. Він підкреслює, що зміст положень закону
тлумачиться суддями у тому значенні, яке найбільшою мірою відповідає
вимогам справедливості в момент застосування ними закону.

Шлях до творчого застосування закону суддями в Україні відкриває новий
Цивільний кодекс (Загальна частина), що включає норму про обов’язок
судів під час вирішення цивільних справ застосовувати закони з
урахуванням звичаїв ділового обороту, засад сумлінності, розумності,
справедливості. Таким шляхом він допускає елементи правотворчості в
діяльності судів при відправленні ними правосуддя, але лише в рамках
права, забезпечуючи тим самим принцип верховенства права.

Останнім часом у наукових колах України активізувалося відстоювання ідеї
про судову нормотворчість. На думку його прихильників, судова
правотворчість має стати найефективнішим засобом для того, щоб,
по-перше, заповнювати прогалини в законодавстві; по-друге, покласти край
знеціненню підзаконних актів; по-третє, усунути суперечності в чинному
законодавстві.

З одного боку, визнання законодавчих повноважень у суду призводить до
ігнорування принципу поділу влади, з іншого — принцип поділу влади не
може виключати внесок суду до правотворчості, наявність у нього
специфічних нормотворчих функцій, зумовлених необхідністю постійно
враховувати поступ соціального життя.

Можна сказати, що судова практика набуває все більшого значення в
Україні, а суди закладають основи правових норм, насамперед у вигляді
юридичних актів судових органів. До них передусім належать рішення
Конституційного Суду, які здатні набувати нормативно-правового характеру
і спричиняти юридичні наслідки загального значення. Конституційний Суд
здійснює офіційне тлумачення закону, у результаті якого не лише
скасовуються окремі його положення, але й встановлюються нові нормативні
розпорядження. Внаслідок цього Конституційний Суд перетворюється на
суб’єкта законодавчої діяльності.

У діяльності Пленуму Верховного Суду також убачаються своєрідні
«законодавчі повноваження». Його постанови кваліфікуються не лише як
коментарі (інтерпретації) закону, але й як нормативні акти. Можна
погодитися з тим, що деталізація правових норм, яка міститься в керівних
роз’ясненнях Пленуму Верховного Суду України, сприяє створенню нових
правоположень не лише правозастосовного, але й нормативного характеру.
Правда, форма вираження у керівних роз’ясненнях Пленуму Верховного Суду
України дещо інша, ніж у норм права. Проте в структурному відношенні
вони складаються з тих самих елементів: гіпотеза, диспозиція, санкція, і
їх дія поширюється на невизначену кількість випадків, на персонально
необмежене коло суб’єктів. Постанови Пленуму Верховного Суду і судових
колегій (в їх принциповій частині — мотивувальній, яка відбиває юридичну
позицію суду в конкретній справі) є своєрідними прецедентами тлумачення
норм права.

Зауважимо, що в англійському праві прецедент розглядається не лише як
народження нової правової норми, але й як своєрідна конкретизація
відповідної правової норми, застосовуваної судом (так звана деклараторна
теорія судового прецеденту).

Таким чином, в Україні де-факто існує судовий прецедент, проте він не
має офіційного законодавчого визнання.

У перспективі конкретні судові рішення в Україні можуть одержати владні
функції і бути поширеними на широке коло аналогічних ситуацій, тобто
набути сили і авторитету норми права.

Юридичні джерела (форми) права

Юридичні джерела (форми) права — вихідні від держави або визнані нею
офіційно-документальні форми вираження і закріплення норм права, які
надають їм юридичного, загальнообов’язкового значення.

Юридичні джерела (форми) права

Нормативно-правовий акт

Правовий прецедент

Нормативно-правовий договір

Правовий звичай

Правова доктрина

Релігійно-правова норма

Міжнародно-правовий акт

Загальносоціальні джерела права — економічні, соціальні, політичні,
морально-культурні та інші — породжують або об’єктивно зумовлюють
виникнення правових норм. Юридичні (спеціально-соціальні) джерела права
(нормативно-правовий акт, правовий прецедент, правовий договір, правовий
звичай, правова доктрина, релігійно-правова норма, міжнародний-правовий
акт) виступають як офіційна форма вираження і закріплення правових норм.

Розглянемо кожне з юридичних джерел (форм) права.

Нормативно-правовий акт:

— офіційний акт-документ компетентних органів, що містить норми права,
забезпечувані державою (конституції, закони, укази президента, постанови
та ін.). Є основним юридичним джерелом права більшості країн, особливо
романо-германського типу (сім’ї) правових систем — Франція, ФРН, Італія,
Іспанія та ін.

Правовий прецедент:

— акт-документ, що містить нові норми права в результаті вирішення
конкретної юридичної справи судовим або адміністративним органом, якій
надається загальнообов’язкове значення при вирішенні подібних справ у
майбутньому. Є одним із провідних джерел права англо-американського типу
правових систем — Англія, США, Індія та ін.

Нормативно-правовий договір:

— спільний акт-документ, що містить нові норми права, які встановлюються
за взаємною домовленістю між правотворчими суб’єктами (результат
двосторонньої або багатосторонньої угоди) із метою врегулювання певної
життєвої ситуації, і забезпечується державою. На відміну від
договорів-операцій, які мають індивідуально-разовий характер,
нормативно-правовий договір розрахований на кількаразове застосування:
його зміст складають норми — правила поведінки загального характеру
(колективний, трудовий договір, типовий договір та ін.). Він має суттєве
значення у сфері комерційних відносин і майнового обороту. Може мати
місце між суб’єктами федерації (наприклад. Федеративний договір
Російської Федерації 1992 p.).

Особливим видом нормативно-правового договору є міжнародний-правовий
акт, що (на відміну від внутрішньодержавного нормативно-правового
договору) можна розглядати як самостійне джерело права.

Правовий звичай:

— акт-документ, що містить норми-звичаї (правила поведінки, які склалися
в результаті багаторазового повторення людьми певних дій), які
санкціоновані державою і забезпечуються нею. Держава визнає не всі
звичаї, що склалися в суспільстві, а лише ті, що мають найбільше
значення для суспільства, відповідають його інтересам і відповідають
історичному етапу його розвитки. Правовий звичай — найстародавніше
джерело права, він історично і фактично передував закону. Зберігав
значення в середньовіччя, не втратив популярності в сучасних правових
системах традиційно-общинного типу.

У цивільному праві сучасних держав континентальної правової системи
визнаються «звичаї ділового обороту», сфера застосування яких в
основному обмежена зовнішньоторговельними операціями.

Правова доктрина:

— акт-документ, що містить концептуально оформлені правові ідеї,
принципи, розроблені вченими з метою удосконалення законодавства,
усвідомлені суспільством і визнані державою як обов’язкові.

Правова доктрина не у всіх країнах є джерелом права, хоча значення
наукових праць юристів для формування моделі правового регулювання
визнається законодавцями багатьох країн. У наші дні роль доктрини є
важливою для правотворчості: вона сприяє удосконаленню
нормативно-правових актів, створенню нових правових понять і категорій,
розвитку методології тлумачення законів.

Правова доктрина служила безпосереднім джерелом права в
англо-американській правовій системі: при вирішенні справи судді
посилалися на праці вчених; а також у релігійно-філософській правовій
системі: іслам, індуїзм, іудаїзм мають у своїй основі правила
загальнообов’язкової поведінки, почерпнуті з праць видатних юристів.

Релігійно-правова норма:

— акт-документ, що містить церковний канон або іншу релігійну норму, яка
санкціонується державою для надання їй загальнообов’язкового значення і
забезпечується нею. Релігійно-правова норма поширена в
традиційно-релігійних правових системах (наприклад, у мусульманських
країнах). У деяких країнах релігійно-правова норма тісно переплелася із
правовим звичаєм, традиціями общинного побуту (держави Африки,
Латинської Америки).

Міжнародний-правовий акт:

— спільний акт-документ двох або кількох держав, що містить норми права
про встановлення, зміну або припинення прав і обов’язків у різних
відносинах між ними. З санкції держави такий акт поширюється на її
територію, стає частиною внутрішньо національного законодавства. На
внутрішньодержавне право впливають джерела міжнародного права:
загальновизнані принципи міжнародного права, міжнародні договори (пакти,
конвенції).

***

Правотворчість Президента України та її нормопроектне забезпечення:
питання теорії і практики (продовження)

СКРИПНЮК О., ФЕДОРЕНКО В.

Публікація присвячена питанням теорії та практики нормотворчої
діяльності Президента України та її нормопроектного забезпечення.
Зіставляються сутність і зміст категорій «правотворчість» і
«нормотворчість», досліджується нормотворча діяльність Президента
України та її істотні ознаки. Аналізуються правові акти Президента
України як результат його нормотворчої діяльності. Визначається юридична
природа нормопроектного забезпечення діяльності Президента та
виявляється система суб?єктів, уповноважених здійснювати таку
діяльність. Здійснюється постановка актуальних теоретико-методологічних
проблем у сфері нормотворчої діяльності глави держави в Україні та її
нормопроектного забезпечення, а також пропозицій щодо удосконалення
чинного законодавства у цій сфері

HYPERLINK «http://www.info-pressa.com/magazine-2.html» Право України
» 2011 » HYPERLINK «http://www.info-pressa.com/number-2-38.html» № 2

Правотворчість Президента України та її нормопроектне забезпечення:
питання теорії і практики

СКРИПНЮК О., ФЕДОРЕНКО В.

Публікація присвячена питанням теорії та практики нормотворчої
діяльності Президента України та її нормопроектного забезпечення.
Співставляються сутність і зміст категорій «правотворчість» і
«нормотворчість», досліджується нормотворча діяльність Президента
України та її істотні ознаки. Аналізуються правові акти Президента
України як результат його нормотворчої діяльності. Визначається юридична
природа нормопроектного забезпечення діяльності Президента та
виявляється система суб?єктів, уповноважених здійснювати таку
діяльність. Здійснюється постановка актуальних теоретико-методологічних
проблем у сфері нормотворчої діяльності глави держави в Україні та її
нормопроектного забезпечення, а також пропозицій щодо удосконалення
чинного законодавства у цій сфері

Конституційні процеси, які супроводжують новітню історію національного
державотворення та правотворення в XXI ст., переконливо доводять
важливість свого своєчасного та належного теоретико-методологічного,
законодавчого та організаційно-правового забезпечення. Насамперед
йдеться про сучасні правотворчі та правозастосовні процеси. Так,
сьогодення ставить перед сучасною українською юридичною наукою та
практикою завдання щодо належного нормопроектного забезпечення
діяльності основних суб’єктів нормотворчої діяльності, насамперед
Президента України як глави Української держави.

Як відомо, переважну більшість своїх конституційних функцій і
повноважень Президент України реалізує здійснюючи нормопроектну та
нормотворчу діяльність. Навіть визначені українськими правознавцями
установчі, нормотворчі, правозастосовні, контрольні, інтерпретаційні
форми, а також форми здійснення зовнішньополітичної діяльності
Президента України [9, 80], не заперечують очевидність їх здійснення,
насамперед через відповідну юридичну діяльність. Цю тезу підтверджують і
положення Конституції України. Так, ч. 3 ст. 106 Основного Закону
встановлює, що Президент України на основі та на виконання Конституції і
законів України видає укази і розпорядження, які є обов’язковими для
виконання на всій території нашої держави. Стаття 93 Конституції України
також закріплює за главою держави право законодавчої ініціативи, що
загалом відповідає усталеній практиці держав — учасниць Європейського
Союзу (Данія, Естонія, Латвія, Литва, Люксембург, Мальта, Нідерланди,
Польща, Угорщина, Фінляндія, Швеція) щодо конституційного унормування
відповідних законодавчих преференцій за монархами чи президентами.

При цьому проекти законів України і пропозиції до проектів законів
України, підготовлені Президентом України, а також проекти інших
правових актів глави держави вносяться разом із супровідною запискою,
яка повинна містити обґрунтування необхідності їх розробки й прийняття,
а також характеристику цілей, завдань та основних положень майбутніх
законів чи правових актів, вказівку на їх місце у системі чинного
законодавства, містити результати антикорупційної експертизи, а також
положення про очікувані соціально-економічні та інші наслідки їх
застосування. Зазначене покладає високу відповідальність на суб’єктів,
уповноважених відповідно до Конституції та законів України, інших
нормативно-правових актів, зокрема Указу Президента України «Про
Положення про порядок підготовки та внесення проектів актів Президента
України» від 15 листопада 2006 р. № 970 [18], здійснювати нормопроектне
забезпечення діяльності Президента України.

Закономірно, що відповідний вид юридичної діяльності має ґрунтуватися
насамперед на принципах науковості, що передбачає проведення комплексних
правових досліджень проблем теорії та практики нормопроектної діяльності
глави держави, юридичної природи результатів такої діяльності,
об’єктивованих у правових актах Президента України, правового статусу
суб’єктів нормопроектного забезпечення діяльності Президента України та
їх системи, а також процедурно-процесуальних і організаційно-правових
аспектів нормопроектного забезпечення діяльності глави держави. Такі
дослідження на сьогодні є не лише актуальними, а й невиправдано
відтермінова- ними в часі у вітчизняній науці майже на 20 років із дня
утвердження інституту президентури в Україні.

Зазначене пояснюється не скільки «заполітизованістю» предмета
відповідних наукових розвідок, скільки його складністю, необхідністю
пошуку новітніх методологічних підходів і нестандартних рішень для
вирішення як традиційних, так і нових проблем, пов’язаних із
нормопроектним забезпеченням діяльності Президента України.

O

@ ? Ae

d?`„A

roeoeoeoeoeoeeTHoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoe

d?`„a$

oeoeoeoeoeoeoeoeiaaoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeO

вознавців у сфері дослідження проблем теорії та практики правотворчості,
нормопроектування та юридичної техніки не можна беззастережно
інсталювати для вирішення відповідної проблематики, оскільки
нормопроектна діяльність президента у колишньому СРСР мала місце лише в
1990-1991 рр., після прийняття З’їздом народних депутатів СРСР 14
березня 1990 р. Закону СРСР «Про запровадження поста Президента СРСР і
внесення відповідних змін і доповнень до Конституції (Основного Закону)
СРСР» [2, 37]. Але навряд чи її можна вважатися успішною та достатньо
науково обґрунтованою. Цю думку переконливо підтверджує й сам факт
розпаду колишнього СРСР у 1991 р., якому передував заколот ДКНС проти
політики першого й останнього Президента СРСР М. Горбачова та всесоюзний
референдум 17 квітня 1991 р. про збереження колишнього СРСР в оновленому
вигляді [8, 7], котрий так і не зміг забезпечити модернізацію радянської
федерації.

Отже, здійснення належного теоретико-методологічного обґрунтування
нормопроектного забезпечення діяльності Президента України та
удосконалення чинного законодавства у цій сфері вбачається неможливим
без відповіді на питання про сутність і зміст нормотворчої та
нормопроектної діяльності глави держави в Україні, виявлення ключових
ознак і властивостей цих особливих видів юридичної діяльності.
Результати відповідних досліджень матимуть і відому наукову цінність,
оскільки монографічних досліджень, присвячених цій проблематиці, на
відміну, наприклад, від Російської Федерації [21, 3 та ін.], в Україні
не проводилося. Тобто проблематика, винесена в заголовок цього
дослідження, відрізняється не лише своєю актуальністю, а й науковою
новизною.

Реалізація поставленого завдання, у свою чергу, видається неможливою без
з’ясування юридичної природи правотворчості та нормопроектної діяльності
як самостійних різновидів юридичної діяльності. Адже, як відомо, погляди
українських і зарубіжних теоретиків права на сутність і зміст зазначених
юридичних категорій різняться. Тому, застосовуючи індуктивний
методологічний підхід, слушним буде послідовно з’ясувати, насамперед,
такий логічний ряд взаємозумов- лених юридичних категорій
«правотворчість — нормотворчість — нормотворча діяльність Президента
України — нормопроектне забезпечення діяльності Президента України».

Очевидно, що нормотворча діяльність Президента України є похідною від
більш широкої категорії «нормо- творчість», а остання, у свою чергу, від
категорії «правотворчість», під якою в юридичній науці прийнято розуміти
напрям діяльності держави, пов’язаний із офіційним закріпленням норм
права шляхом формування приписів, їх зміни, доповнення та скасування,
процес надання правовим нормам загальнообов’язкового характеру [15, 51].
Іноді теоретики права ототожнюють правотворчість із категорією
«правоутворення» і визначають її як державно-владну, управлінську
діяльність компетентних органів, спрямовану на розробку, видання,
скасування та удосконалення нормативно-правових приписів [7, 233].

Існують і інші визначення правотворчості, в яких традиційно відстоюється
виключна монополія держави в особі її уповноважених органів влади на
утвердження чи санкціонування норм права. Наприклад, російські
правознавці наголошують на тому, що правотворчість є видом державної
діяльності, яка має процесуальну форму [21, 9].

В інших випадках учені пропонують більш широкі підходи до розуміння
правотворчості та її суб’єктного складу. Зокрема, Т. Кашаніна вважає, що
правотворчість зачіпає інтереси кожного громадянина і визначає основні
параметри поведінки усіх людей. Вчена також виокремлює: а)
правотворчість народу; б) правотворчість державних органів; в)
корпоративну правотворчість, яка є «найбільш масовою в підприємницьких
корпораціях (організаціях, заснованих на об’єднаних капіталах)» [5, 138,
140-141].

Інший російський теоретик права В. Сирих пише, що правотворчість є
постійно існуючим процесом удосконалення існуючих норм права, в якому
активну участь беруть як органи держави, так і політичні партії,
громадські організації, громадяни й інші члени громадянського
суспільства [22, 176]. Очевидно, що участь інститутів громадянського
суспільства у правотворчості в передбачених чинним законодавством формах
є важливою ознакою зрілості громадянського суспільства та переконливим
свідченням його конструктивних правових взаємозв’язків із державою.
Разом із тим участь інститутів громадянського суспільства у процесі
правотворчості не дає змоги ототожнювати їх із суб’єктами
правотворчості.

Аналізуючи сутність і зміст категорії «правотворчість», можна також
погодитися з точкою зору Р. Халфіної, котра свого часу стверджувала, що
правотворчість — це основна, первинна ланка механізму правового
регулювання [11, 7]. Але щодо цього питання радянськими, а з часом і
пострадянськими правниками висловлювалися й інші думки [30, 203-204; 23,
139 та ін.]. Утім, триваючий у радянській юридичній науці упродовж
десятиліть дискурс про співвідношення категорій «правотворчість» і
«правове регулювання» мав, на нашу думку, здебільшого схоластичний
характер. Очевидно, що механізм правового регулювання існує як щодо
правотворчої, так і щодо правозастосовної діяльності. Наприклад,
нормативно-правовий механізм правотворчої діяльності парламенту
(процедура розгляду та прийняття не лише законів, а й інших правових
актів парламенту) об’єктивується в Конституції України, законах України
«Про Регламент Верховної Ради України», «Про статус народного депутата
України», «Про комітети Верховної Ради України», інших законах України.
Разом із тим ці ж правові акти встановлюють і зміст правозастосовної
діяльності парламенту щодо конституційно закріплених за ним функцій і
повноважень.

Разом із тим окремі позиції радянських правознавців щодо сутності та
змісту правотворчості зберігають свою цінність і нині. Так, О. Міцкевич
слушно стверджував, що правотворчість — це не лише зміст, а й
організаційно-правова форма діяльності держави. Вона отримує своє
вираження у відомих організаційних формах, які дають змогу більш чи менш
чітко встановити, які саме органи і в якому порядку створюють правові
норми у такому суспільстві. Правотворчість, таким чином, є офіційною
організаційно оформленою діяльністю органів держави, спрямованою на
створення правових норм. При цьому О. Міцкевич вважає, що якщо
правотворчість полягає в особливих організаційних формах діяльності, то
звідси випливає, що інші види діяльності, що знаходяться поза межами
офіційно встановлених форм, як би тісно вони не були пов’язані з нею, не
можуть вважатися складником чи елементом правотворчості [14, 35]. Отже,
визначальною ознакою правотворчості є особливий суб’єктний склад цього
виду юридичної діяльності. З одного боку, правотворчість не можуть
здійснювати всі суб’єкти права без винятків, а з другого — коло цих
суб’єктів не може зводитися виключно до органів державної влади.

Нескладно помітити і неоднозначність, а іноді й відсутність чітких
наукових позицій правознавців щодо розмежування споріднених, але не
тотожних категорій «правотворчість» і «нормотворчість». Так, наприклад,
С. Алєксєєв, вирізняючи правотворчість як завершальну та конститутивну
стадію формування права (правоутворення), вважає цей вид юридичної
діяльності державною діяльністю, «в результаті якої воля правлячого
класу возвеличується до закону, юридичної норми» [1, 226]. Класовий
підхід до вирішення проблеми визначення сутності та змісту
правотворчості й ототожнення норми права із законом навряд чи можна
вважати вдалим теоретичним здобутком загальновідомого та авторитетного
теоретика права С. Алєксєєва. Але заперечення змісту наведеної позиції
С. Алєксєєва не вирішує проблему детермінації правотворчості.

На наше переконання, категорія «правотворчість» є узагальнюючою щодо
визначення цілеспрямованої юридичної діяльності всіх суб’єктів
правотворчості щодо створення норм права та наповнення їх реальним
правовим змістом. При цьому правотворчість як вид юридичної діяльності
характеризується широким колом суб’єктів правотворчості, юридичних
процедур та форм (джерел) об’єктивації норм права, які, на наше
переконання, і є основним продуктом і результатом правотворчості. Якщо
наслідком нормотворчої діяльності є нормативно-правовий акт, то
результатом правотворчості — норма права, яка може бути об’єктивованою в
будь- якому виді джерел права.

Очевидно, що нині норму права не можна сприймати виключно як втілення
волі держави чи тим більше «панівного класу», а джерела права зводити до
закону, який вміщує відповідні норми права. Власне, так однозначно, як у
радянській позитивістській доктрині, норма права не сприймалася навіть у
працях представників нормативізму. Так, фундатор відповідної юридичної
школи Г. Кельзен писав: «Норма — це те, що має бути чи статися — з
акцентом на тому, що людина має поводитися у визначений спосіб. Це те
значення, яке мають певні дії людини, цілеспрямовано зорієнтовані на
поведінку інших людей. …Справа в тому, що норма — це «повинність» (ein
Sollen). Вольова дія, значенням якої є норма, — це буття» [6, 15].

Свідомо уникаючи детального аналізу генезису поглядів на сутність і
зміст норми права як результату нормотворчості, зазначимо, що уже у
другій половині XX ст., спочатку в Західній Європі, а надалі й у інших
державах світу стала утверджуватися думка, що держава є важливим, але не
єдиним суб’єктом правотворчості. Спочатку мислителі, а надалі й
законодавці визнали і конституювали суб’єктом правотворчості народ і
територіальні громади (комуни), зокрема, через наділення їх правом
приймати на загальнодержавному місцевому референдумі відповідно до своєї
компетенції правові акти. До того ж у більшості держав — учасниць ЄС
конституції та конституційні акти закріплюють право громадян та
територіальних громад (комун) виступати суб’єктами законодавчої
ініціативи як через реалізацію процедури народної ініціативи (Австрія,
Іспанія, Латвія, Литва, Польща, Португалія, Словенія), так і надаючи
відповідні права автономіям чи самоврядним
адміністративно-територіальним одиницям і їх представництвам (Іспанія,
Італія, Чехія). Не оминув цей тренд розвитку права й постсоціалістичні
та пострадянські республіки, включаючи й Україну.

На прикладі дослідження юридичної природи норми конституційного права
України як першооснови багато аспектної системи конституційного права
України нами було доведено, що нині норма права — це змістовно та
формально визначене, встановлене чи санкціоноване Українським народом
або Українською державою чи територіальною громадою загальнообов’язкове
і ними ж гарантоване правило (модель) цілеспрямованої вольової поведінки
або діяльності суб’єктів конституційного права, або умови перебування
цих суб’єктів у певному правовому статусі чи режимі, незалежно від їх
волі, яке є первинним структурним елементом системи конституційного
права України [20, 36-37; 27, 153]. Хоча і це визначення на сьогодні
підлягає корекції через те, що іще одним самостійним суб’єктом
правотворчості слід визнати Автономну Республіку Крим. Адже ст. 134
Основного Закону чітко визначає, що Автономна Республіка Крим, як
невід’ємна складова частина України, вирішує у межах своїх повноважень,
встановлених Конституцією України, питання, віднесені до її відання. При
цьому Конституція України не лише встановлює питання, які належать до
відання Автономної Республіки Крим (ст. 138), а й визначає у ст. 137,
виключно для цього суб’єкта конституційного права, вичерпне коло питань,
з яких Автономна Республіка Крим «здійснює нормативне регулювання».

До того ж, говорячи про правотворчість у межах держави, слід згадати і
про корпоративну правотворчість, яку здійснюють суб’єкти публічного
(політичні партії, громадські організації, профспілки тощо) та
приватного права (підприємства, установи, організації та ін.), а також
ЗМІ, міжнародні організації тощо [21, 15], з метою унормування поведінки
або діяльності своїх членів.

Відповідно, за суб’єктами слід розрізняти: 1) правотворчість
Українського народу; 2) правотворчість Української держави; 3)
правотворчість територіальних громад; 4) правотворчість АР Крим; 5)
корпоративну правотворчість суб’єктів публічного та приватного права
тощо. Безперечно, не для всіх галузей права характерним є таке широке
коло суб’єктів правотворчості. До того ж держава продовжує зберігати
свої домінуючі позиції в правотворенні. Разом із тим визнання
багатоманітності суб’єктів правотворчості є ключем до розуміння
багатоманітності форм втілення її результатів. Ідеться про джерела
права.

Певний науковий інтерес для цього дослідження становить і монографія М.
Марченка «Джерела права» (2005 р.), яка значною мірою вплинула на
розуміння категорій «правотворчість», «форма права» і «джерело права» у
російській і вітчизняній загальній теорії права, а також у
конституційно-правовій науці Росії та України. Так, на переконання М.
Марченка, вирішення питань, що стосуються поняття форми права і його
співвідношення з поняттям джерела права, є похідним від вирішення
проблем праворозуміння і визначення поняття права. Від того, на яких
методологічних позиціях перебуває дослідник, чи притримується він,
скажімо, позитивістських поглядів, чи вирішує проблему праворозуміння з
позицій природного права, повною мірою залежать і його уявлення про
форми і джерела права [10, 29]. Зазначене повною мірою належить і до
ідентифікації правотворчості, яка є першоосновою творення джерел права.

Узагальнюючи усі матеріальні та формально-юридичні аспекти джерел
національного права загалом, можна дійти висновку, що під сучасними
джерелами права України слід розуміти політичну волю та законні інтереси
народу України, Української держави, територіальних громад, Автономної
Республіки Крим, а також інших суб’єктів правотворення, реалізовані у
встановлених Конституцією та законами України юридичних формах [28, 33].
Тобто джерела права є традиційними формами закріплення норм права та
правових приписів різних суб’єктів правотворення.

В юридичній літературі вченими неодноразово наголошувалося, що процес
правотворення, наділений власними особливостями у кожній правовій
системі, врешті й визначає особливості суб’єктів правотворення, а ще
більше — способи закріплення та існування норм права. Залежно від
способу закріплення та існування правових норм прийнято виокремлювати
такі джерела права, як правовий звичай, нормативний договір, нормативний
акт і юридичний прецедент. Тобто за джерелами права можна
деференціювати:

1) звичаєву правотворчість, яка має своє практичне значення і для
сучасного українського правотворення [12];

2) договірну правотворчість;

3) правотворчість, яка має своїм результатом нормативно-правові акти;

4) прецедентну (адміністративну та судову) правотворчість.

Але слід також погодитися з Ю. Арзамасовим, що «якщо вести мову про
конкретні результати нормотворчості, то до таких слід віднести
нормативно- правові акти і нормативні договори, які одночасно є
джерелами права, переважно у романо-германській правовій сім’ї.» [13,
51]. При цьому найбільш поширеною та традиційною для суб’єктів
публічного права у романо-германській правовій сім’ї, включаючи і главу
держави, є правотворчість, спрямована на прийняття, внесення змін чи
скасування нормативно-правових актів, які за юридичною силою прийнято
розмежовувати на законодавчі та підзаконні. Отже, нормотворча діяльність
є насамперед різновидом правотворчості, спрямованої на створення норм
права з їх наступною об’єктивізацією в законодавчих і підзаконних
нормативно-правових актах. Це, водночас, не заперечує можливості
закріплення у правових звичаях і прецедентах норм права. Натомість норми
права є бажаним, але не вичерпним елементом складу цих джерел права, на
відміну від нормативно-правових актів і договорів.

Запропонований висновок не є на сьогодні беззаперечним, оскільки
поширеними є й інші погляди на нормотворчість як особливий вид юридичної
діяльності. Але тенденція щодо ототожнення результатів нормопроектної
діяльності з нормативно-правовими актами нині є магістральною. Так, у
загальній теорії права під нормотворчістю прийнято розуміти урегульовану
законодавством діяльність уповноважених державних органів щодо розробки
та прийняття нормативно-правових актів, які містять загальні правила
поведінки (норми права). А основним призначенням цього процесу, на думку
вітчизняних правознавців, є «надання формальної визначеності певним
правилам поведінки, вдосконалення їх редакції, видання, зміна та
скасування нормативних актів з метою формування внутрішньо узгодженої
системи законодавства» [4, 273].

Аналізуючи походження категорії «нормотворчість», Ю. Арзамасов пише, що
це слово складається з двох ключових слів — «норма» та «творчість».
Перше із них за своєю сутністю визначає напрям (мету) нормотворчої
діяльності — створення норм права. Друге слово передбачає усвідомлену
творчу діяльність відповідних суб’єктів. При цьому «творчо створеним акт
можна назвати лише тоді, коли норми його діють реально, а не залишаються
на папері, ефективно регулюють міцно утверджені або ж такі, що виникли
нещодавно, суспільні відносини». Врешті, Ю. Арзамасов дійшов висновку,
що нормотворчість — це насамперед певна форма державної діяльності,
спрямована на створення, доповнення та відміну норм права, хоча
нормотворчі функції здійснюють і органи місцевого самоврядування, а
також різні установи й організації. Однак головною функцією
нормотворчості є створення нормативних актів. Інші функції — відміна,
зміна діючих актів — мають, як правило, допоміжний характер [13, 31-33,
34]. Із цим висновком загалом можна погодитися, але він вимагає
уточнення: результатом нормотворчої діяльності є не всі нормативні акти,
а лише ті з них, що підпадають під визначення нормативно-правових
(містять у своєму складі виключно норми права, розраховані на
неодноразове використання, відповідають вимогам нормопроектної техніки,
мають непер- соніфікований характер, регулюють певні сектори суспільних
відносин і утверджують для них спеціальні правові режими). Розпорядчі ж
нормативні акти, як правило, не містять загальних норм права і є
вичерпними за колом суб’єктів і часом своєї дії. Хоча розпорядчі акти
Президента України з огляду на їх важливий, а іноді й визначальний вплив
на державотворчі та правотворчі процеси, також заслуговують на увагу
правників.

Неоднозначність розуміння категорії «нормотворча діяльність» пояснюється
й її неунормованістю в чинному законодавстві України — закон про
нормативно-правові акти донині залишається не прийнятим. Хоча нині увага
парламентаріїв до нього посилилася. Так, у ч. 1 ст. 1 проекту Закону
«Про нормативно-правові акти» (від 1 грудня 2010 р. реєстр. № 7409),
внесеного народним депутатом України Ю. Мірошниченком, нормотворча
діяльність визначається як діяльність, пов’язана з плануванням,
розробленням, проведенням експертизи, прийняттям (виданням)
нормативно-правового акта, внесенням до нього змін, припиненням ним
чинності [16]. Запропонована дефініція не відрізняється новизною та
відтворює аналогічне положення законопроекту про нормативно-правові
акти, внесеного на розгляд парламенту в 2008 р. народним депутатом
України Р. Зваричем (від 14 січня 2008 р. реєстр. № 1343) [17] та
заветованого у тому ж році Президентом України.

Аналіз наведеної дефініції законопроекту від 1 грудня 2010 р. № 7409 дає
змогу стверджувати, що автори відповідного нормативного положення, діючи
згідно з вимогами і певною мірою усталеними традиціями нормопроектної
техніки, запропонували визначення нормотворчої діяльності шляхом
наведення вичерпного переліку основних стадій нормотворчого процесу —
планування, розроблення, проведення експертизи, прийняття (видання)
нормативно-правового акта, внесення до нього змін, припинення ним
чинності. Це деталізує, але не вичерпує зміст нормотворчої діяльності.
Очевидно, що розуміння змісту цієї категорії неможливе без усвідомлення
як процесуальної, так і матеріальної сутності нормотворчої діяльності.

Окрім стадій нормотворчого процесу, слід виокремити і систему суб’єктів
нормотворчої діяльності. Ця система представлена такими суб’єктами, як
народ України; Українська держава в особі Президента України, Верховної
Ради України, Кабінету Міністрів України і міністерств, інших органів
державної влади, наділених згідно із законодавством нормотворчими
повноваженнями; територіальні громади в особі як членів цих громад
(місцевий референдум), так і органів місцевого самоврядування; Автономна
Республіка Крим в особі Верховної Ради АР Крим і Ради міністрів АР Крим.
Не можна погодитись із положенням ст. 3 проекту Закону «Про
нормативно-правові акти» (від 1 грудня 2010 р. реєстр. № 7409) про
віднесення до суб’єктів нормотворення громадян України [16], оскільки
вони за визначенням не можуть одноособово створити норму права, а тим
більше нормативно-правовий акт. Якщо ж йдеться про волевиявлення
громадян України на всеукраїнському референдумі з приводу проекту
нормативно-правового акта, то суб’єктом нормотворення буде народ
України. Утім, юридична природа рішень всеукраїнського референдуму, які
завжди є правовими, але не у всіх випадках нормативно-правовими актами,
заслуговує свого самостійного наукового дослідження [26, 5-10].

Також слід зазначити, що нормо- творча діяльність є цілеспрямованою
юридичною інтелектуально-вольовою діяльністю суб’єктів, уповноважених
створювати, змінювати чи скасовувати нормативно-правові акти у межах і
порядку, визначених Конституцією та законами України. При цьому нормо-
проектна діяльність може втілювати політичну волю чи публічно-владні
повноваження, а також законні інтереси як колективного
«публічно-правового територіального утворення» (за В. Чиркіним. — Авт.)
[28, 56-59] — народу України, Української держави, територіальних
громад, АР Крим тощо, так і посадових осіб, зокрема Президента України,
Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, сільського,
селищного, міського голови тощо.

Окрім того, за порядком своєї реалізації нормотворення слід вважати
насамперед процедурно-процесуальною діяльністю, тобто комбінованим видом
юридичної діяльності. Це твердження вимагає свого роз’яснення.
Попередньо нами зазначалося, що в юридичній науці не можна ототожнювати
категорії «процес» і «процедура». Як відомо, будь-який вид
конституційного процесу є процедурою, тобто організаційними відносинами,
але не будь-яка конституційна процедура має властивості юридичного
процесу. Адже цілком очевидно, що процедура визначається як
матеріальними нормами конституційного права, так і процесуальними. В
іншому випадку матеріальне конституційне право було б представлене
винятково нормами- принципами і нормами-дефініціями.

За своїм змістом процесуальне право регулює ті суспільні відносини, які
передбачають можливість виникнення та потребу вирішення конституційного
спору в судовому та «квазісудовому» порядку. Отже, предмет
процесуального права супроводжується спеціальним правовим режимом
регулювання відповідних суспільних відносин. Натомість «безконфліктний»
порядок реалізації прав та обов’язків суб’єктами права, як то порядок
організації Верховної Ради України й інші конституційні процедури, які
не передбачають свого обов’язкового врегулювання з участю
Конституційного Суду України, адміністративних судів чи суб’єктів
«квазісудового» розгляду, належать до матеріального конституційного
права [24, 25]. Таким чином, пізнання та усвідомлення юридичної природи
нормотворення дає змогу дійти висновку про гармонійне поєднання у цьому
виді юридичної діяльності як матеріального, так і процесуального права,
оскільки чинне законодавство унормовує не лише процедуру нормотворення
як систему послідовних процедурних стадій, а й передбачає судове та
позасудове оскарження як відповідних процедур, так і їх кінцевого
результату — нормативно-правових актів.

Узагальнюючи попередні теоретичні положення, можна дійти висновку, що
нормотворчість — це цілеспрямована юридична вольова
процедурно-процесуальна діяльність народу України, Української держави,
територіальних громад, Автономної Республіки Крим, інших суб’єктів
нормо- творчості, уповноважених створювати, змінювати чи скасовувати
нормативно-правові акти у межах і порядку, визначених Конституцією та
законами України. Тобто нормотворчість є процесом втілення волі та
законних інтересів суб’єктів нормотворчості в нормативно-правових актах.

Запропоноване визначення нормо- творчості є найбільш загальним для цього
виду юридичної діяльності. Натомість, застосовуючи критерії сутності
(походження, суб’єктів нормотво- рення), змісту (предмета правового
регулювання, компетенції) та форми (джерела об’єктивації результатів
нор- мотворчості), а також інші (галузі законодавства, юридичної сили,
часу тощо), можна диференціювати різні види нор- мотворчості. Свідомо
уникаючи здійснення комплексної класифікації та систематизації
нормотворчості, які є предметом самостійних наукових досліджень,
зазначимо, що традиційним суб’єктом нормотворчості в Україні та
більшості зарубіжних держав світу залишається держава та її органи,
наділені нормотворчими повноваженнями — парламент, глава держави, уряд
тощо. Цю тезу підтверджує кількість, якість і всеосяжність регулятивного
впливу нормативно-правових актів, виданих чи санкціонованих державою в
особі її уповноважених органів.

Продовження статті у наступному номері журналу.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

Алексеев С. С. Общая теория права : учеб. — 2-е изд., перераб. и доп. —
М., 2008. — 576 с.

Белов Д. М. Конституційно-правове регулювання інституту президента в
Україні та Франції : моногр. / Д. М. Бєлов, Ю. М. Бисага. — Ужгород,
2007. — 216 с.

Дмитриева Л. И. Участие Президента Российской Федерации в
законодательном процессе : автореф. дис. … канд. юрид. наук. — М.,
2005. — 19 с.

Загальна теорія держави і права : підруч. / за ред. М. В. Цвіка та О. В.
Петришина. — Х., 2009. — 584 с.

Кашанина Т. В. Юридическая техника : учеб. — М., 2007. — 512 с.

Кельзен Ганс. Чисте правознавство / пер. з нім. О. Мокровольського ; з
дод. : Проблеми справедливості. — К., 2004. — 496 с.

Кулапов В. Л. Теория государства и права : учеб. / В. Л. Кулапов, А. В.
Малько. — М., 2008. — 384 с.

Лавринович О. В. Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 р. : досвід
визначальних рішень вітчизняного державотворення // Бюлетень
Міністерства юстиції України. — 2010. — № 12. — С. 5-10.

Литвак О. М. Правова природа інституту президентства : моногр. / О. М.
Литвак, Н. О. Рибалко. — К., 2010. — 168 с.

Марченко М. Н. Источники права : учеб. пособ. — М., 2005. — 560 с.

Научные основы советского правотворчества / О. А. Гаврилова, Н. П.
Колдаева, А. С. Пиголкин, С. В. Поленина, Р. О. Халфина / под ред. Р. О.
Халфиной. — М., 1981. — 317 с.

Нисневич Ю. А., Платонов В. М., Слизовский Д. Е. Законодательная
деятельность : политикоправовой анализ : учеб. пособие для студ. — М.,
2007. — 285 с.

Нормография : теория и методология нормотворчества : учеб.-метод.
пособие / под ред. д-ра юрид. наук Ю. Г. Арзамасова. — М., 2007. — 560
с.

Правотворчество в СССР / А. В. Мицкевич, А. С. Пиголкин, А. А. Тиле, В.
В. Тищенко и др. / под ред. проф. А. В. Мицкевича. — М., 1974. — 319 с.

Правотворчість // Юридична енциклопедія : в 6 т. / редкол. : Ю. С.
Шемшученко (гол. редкол.) та ін. — К., 2003. — Т. 5: П-С. — С. 51.

Про нормативно-правові акти : проект Закону (реєстр. № 7409 від 1 грудня
2010 р.)

Про нормативно-правові акти : проект Закону (реєстр. № 1343 від 14 січня
2008 р.)

Про Положення про порядок підготовки та внесення проектів актів
Президента України : Указ Президента України від 15 листопада 2006 р. №
970 // Офіційний вісник України. — 2006. — № 47. — Ст. 3123.

Сав’як О. В. Правовий звичай у системі джерел конституційного права
України : автореф. дис…. канд. юрид. наук. — К., 2008. — 21 с.

Скрипнюк О. В. Курс сучасного конституційного права України : академ.
вид. — Х., 2009. — 468 с.

Скуратов Д. Ю. Отдельные проблемы участия Президента РФ в
правотворческом процессе / под ред. С. А. Авакьяна. — М., 2007. — 141 с.

Сырых В. М. Теория государства и права : учеб. для вузов. — 5-е изд.
стер. — М., 2006. — 704 с.

Фаткуллин Ф. Н. Проблемы теории государства и права. — Казань, 1987. —
336.

Федоренко В. Утвердження процесуального конституційного права як
запорука дієвості принципу верховенства права в Україні // Право
України. — 2010. — № 3. — С. 89-97.

Федоренко В. Л. Матеріальне і процесуальне право як складові системи
конституційного права України // Адвокат. — 2006. — № 11. — С. 3-7.

Федоренко В. Л. Рішення всеукраїнського референдуму та їх юридична
природа : проблеми конституційної теорії та практики // Вибори та
демократія. — 2010. — № 4. — С. 4-10.

Федоренко В. Л. Теоретичні основи системи конституційного права України
: дис. … д-ра юрид. наук / Нац. юрид. акад. України ім. Я. Мудрого —
Х., 2010. — 549 с.

Цоклан В. І. Система сучасних джерел конституційного права України :
моногр. / В. І. Цоклан, В. Л. Федоренко ; за ред. В. Л. Федоренка. — К.,
2009. — 400 с.

Чиркин В. Е. Публично-правовое образование. — М., 2011. — 336 с.

Явич Л. С. Общая теория права : учеб. — Л., 1976. — 287 с.

(Продовження. Початок читайте у № 2 за 2011 р.)

Закономірно, що чільне місце серед суб’єктів нормотворчості, котрі
представляють політичну волю та законні інтереси Української держави,
посідає Президент України, який є главою держави і виступає від її
імені, гарантує державний суверенітет і територіальну цілісність
України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і
громадянина. Очевидним, на нашу думку, є і те, що роль нормотворчої
діяльності Президента України та її результатів, втілених у відповідних
правових актах глави держави, його законодавчих ініціативах тощо,
набуває особливої важливості після прийняття Рішення Конституційного
Суду України від 30 вересня 2010 р. № 20-рп у справі про додержання
процедури внесення змін до Конституції України, пункти 2, 3 регулятивної
частини якого встановлюють, що Закон України «Про внесення змін до
Конституції України» від 8 грудня 2004 р. є неконституційним і втратив
чинність з дня прийняття цього Рішення, а на органи державної влади
покладено обов’язок щодо його невідкладного виконання стосовно
приведення нормативно-правових актів у відповідність до Конституції
України від 28 червня 1996 р. у редакції, що існувала до внесення у неї
змін Законом України «Про внесення зміндо Конституції України» від 8
грудня 2004 р. № 2222 [17].

Повернення до президентсько-парламентської форми державного правління та
посилення ролі Президента України у формуванні та реалізації внутрішньої
та зовнішньої політики, формуванні Уряду України, системи міністерств та
інших центральних і місцевих органів виконавчої влади та спрямуванні й
координації їх діяльності посилює відповідальність глави держави за
результати реалізації його конституційних завдань, функцій і
повноважень, які здійснюються, насамперед, шляхом видання Президентом
України відповідних указів, розпоряджень, доручень тощо. Адже у
конституційно-правових реаліях сьогодення Президент України видає
правові акти, насамперед укази, які мають доленосне значення для
подальшого розвитку та удосконалення державного будівництва та
правотворення, здійснення адміністративної та інших правових реформ, а
також реалізує своє конституційне право законодавчої ініціативи і
вносить на розгляд Верховної Ради України важливі законопроекти у сфері
політичного, безпекового та оборонного, соціально-економічного,
культурного, інформаційного, екологічного та іншого розвитку суспільства
і держави, звертається з посланнями до народу та до парламенту, видає в
межах своєї компетенції інші документи (доручення, директиви тощо),
реалізація яких передбачає удосконалення системи національного
законодавства. До того ж, як справедливо зазначав ще у 2003 р. В. По-
горілко, Президент України володіє широким колом нормотворчих
повноважень, оскільки він є гарантом конституційного ладу, що розширює
предмет відання глави держави на противагу законодавчим повноваженням
Верховної Ради України [16, 342-344].

Така нормотворча діяльність Президента України вимагає свого належного
та своєчасного теоретико- методологічного та нормопроектного
забезпечення. Спонтанні нормотворчі рефлексії, рівно як і нормотворча
інертність глави держави, є неприпустимими з огляду на важливість
політико-правової місії всенародно обраного Президента України у
суспільстві та державі.

Що ж являє собою нормотворчість Президента України, у чому полягає її
сутність і зміст? За своєю сутністю нормотворчість Президента України є
юридичною діяльністю щодо втілення політичної волі глави держави у
правових актах відповідної юридичної сили, легітимною формою реалізації
його конституційних завдань, функційі повноважень. Тобто нормотворчість
Президента України та її результати є юридичним вираженням реалізації
його владних повноважень.

Зміст нормотворчості Президента України визначається предметом правового
регулювання його правових актів, тобто видами повноважень глави держави,
реалізація яких здійснюється через видання, скасування відповідних
правових актів чи внесення змін до них. В юридичній науці існують різні
класифікації повноважень Президента України. Так, одні вітчизняні
правознавці виділяють повноваження глави держави у сфері представництва
та зовнішньої політики, державного управління, військового керівництва,
законодавства, судової галузі, громадянства, нагород, надзвичайних
повноважень [1, 8]. На думку інших учених, повноваження Президента
України можна поділити на такі групи: державне будівництво, нормо-
творча діяльність, забезпечення конституційної законності, повноваження
в галузі оборони і національної безпеки, реалізація гарантій щодо
забезпечення прав і свобод громадянина, зовнішня політика і міжнародні
відносини, нагородна політика [21, 441]. Існують й інші класифікації
повноважень Президента України.

Разом із тим в юридичній науці існує точка зору, що далеко не всі види
повноважень глави держави реалізуються через його нормотворчу
діяльність. Так, деякі вітчизняні правознавці переконані, що Президент
України здійснює свої нормотворчі повноваження у трьох сферах: зовнішній
політиці, національній безпеці та обороні [6, 418]. На нашу думку, такий
підхід до визначення предметів нор- мотворчості Президента України є
дещо суб’єктивним.

Результати комплексного аналізу положень ч. 1 ст. 106 Конституції
України дають змогу дійти висновку, що Президент України здійснює низку
повноважень, за допомогою яких він реалізує свої основні завдання та
функції як глава держави. Серед цих повноважень слід вирізняти
представницькі, установчі, програмні, безпекові й оборонні,
зовнішньополітичні, контрольні, арбітражні, інституційні, кадрові та ін.
Усі ці види повноважень не можуть бути реалізованими без нормотворчості
Президента України. Саме ці види повноважень і визначають зміст
нормотворчої діяльності Президента України. До того ж пункти 3, 4
Положення про підготовку та внесення проектів актів Президента України,
затвердженого Указом Президента України від 15 листопада 2006 р. № 970,
визначають перелік питань, з яких Президентом України видаються укази та
розпорядження (призначення позачергових виборів до Верховної Ради
України, припинення повноважень Верховної Ради України, призначення на
посаду та звільнення з посади Генерального прокурора України тощо,
загалом — 35 пунктів) [14], які виходять далеко за межі предметів
нормотворчості Президента України, визначених у попередньо наведеному
положенні.

За формою, тобто результатом реалізації, нормотворчість Президента
України втілюється в певному виді джерел національного права. Як уже
визначалося попередньо, такими джерелами права є, насамперед,
нормативно-правові акти Президента України. Утім, нормативно-правові
акти не вичерпують багатоманітності правових актів і документів
правового змісту, які видає чи санкціонує Президент України.

Щодо форм втілення результатів нормотворчості Президента України та їх
основних видів на сьогодні в українській юридичній науці існують різні
погляди. Наприклад, в одній з останніх монографій, присвячених джерелам
права, у тому числі й актам Президента України — «Джерела
конституційного права України», вчені виокремлюють такі види указів
глави держави, як «делеговані» укази; «номінальні» укази і «ординарні»
укази [2, 276-279]. Нині поширені й інші класифікації правових актів,
переважно указів Президента України. Але класифікація та характеристика
усіх форм (джерел), які втілюють результати нормотворчої діяльності
Президента України, нині ускладнюється відтермінуванням прийняття Закону
України «Про нормативно-правові акти». З огляду на це такі положення про
форми нормотворчості Президента України матимуть здебільшого
теоретико-методологічний характер.

Очевидно, що слід розрізняти як безпосередню нормотворчість Президента
України, так і його пряму чи опосередковану участь у інших видах
нормотворчої діяльності, зокрема у законодавчому процесі. До останньої
слід також віднести і доктринальну правотворчість глави держави, яка
здійснюється насамперед через послання Президента до народу та до
парламенту.

У першому випадку Президент України згідно зі своїми конституційними
повноваженнями, визначеними у ч. 1 ст. 106 Конституції України, видає
укази і розпорядження, що є обов’язковими до виконання на території
України. Власне, категорія «нормотворча діяльність Президента України» і
охоплюється саме виданням правових актів, які вміщують норми права як
формалізовані загальнообов’язкові правила поведінки чи діяльності.
Такими актами є, насамперед, укази Президента України. Рідше —
розпорядження Президента України, якщо вони не стосуються виключно
кадрових призначень і містять норми права.

У другому випадку Президент України: а) бере безпосередню участь у
законодавчому процесі та реалізує своє конституційне право законодавчої
ініціативи (ч. 1 ст. 93 Конституції) та право накладати вето на закони,
прийняті Верховною Радою України (ч. 2 ст. 94 Конституції); б) програмує
та стимулює нормотворчість інших суб’єктів нормотворчої діяльності,
здійснюючи послання до народу України та до Верховної Ради України (п. 2
ч. 1 ст. 106 Конституції), а також надаючи доручення та директиви
відповідним суб’єктам. Відповідні документи у більшості випадків мають
не нормативний, а програмний (стратегічний чи тактичний) характер. Але
їх виконання передбачає розробку та/чи прийняття відповідних
нормативно-правових актів, або ж їх проектів, а саме — розробку
законопроектів, прийняття Кабінетом Міністрів України постанов і
розпоряджень тощо. Наприклад, Послання Президента України Віктора
Януковича до Українського народу від 3 червня 2010 р. містило завдання
«у наступний 2011-й рік увійти з новим Податковим кодексом» [10, 10] і
воно було реалізовано:2 грудня 2010 р. Верховною Радою України було
прийнято Податковий кодекс України [9].

Разом із тим участь Президента України у законотворчому процесі або
програмування та стимулювання ним нормотворчості інших суб’єктів не в
усіх випадках є таким же успішним і прогнозованим, як видання главою
держави своїх указів і розпоряджень. Так, за даними експертів, у період
з 25 лютого по 1 грудня 2010 р. Президентом України було внесено на
розгляд Верховної Ради України 32 законопроекти, 19 із яких (60 %) були
законопроектами про ратифікацію міжнародних договорів. Така
інтенсивність законопроектної діяльності глави держави, на думку І.
Жданова (аналітичний центр «Відкрита політика»), не вражає своєю
ефективністю [3, 3]. Залишаючи без коментарів оціночні судження
експертів, зазначимо, що їх позиція стосовно невикористаності
законопроектного потенціалу Президента України має цілком об’єктивні
підстави: станом на початок грудня 2010 р. у Верховній Раді України, за
нашими підрахунками, за період VI скликання було зареєстровано 153
законопроекти, внесені главою держави, проти 2 820 законопроектів,
зареєстрованих народними депутатами України.

Іншим прикладом є нереалізованість станом на початок 2011 р. положень
Послання Президента України Віктора Януковича до Українського народу від
3 червня 2010 р. про те, що «відповідний пакет законів — новий Закон про
місцеве самоврядування та Закон про державні адміністрації — ми приймемо
вже до кінця 2010 року» [10, 13]. Наведені та інші приклади
неоднозначної ефективності цієї групи правових документів є
непоодинокими.

Усі згадані правові акти й інші документи, які Президент України видає у
межах своєї компетенції, є взаємопов’язаними між собою доктринальними,
предметними, функціональними й іншими юридичними зв’язками і становлять
систему актів глави держави. Ця система, а також усі її складові
елементи вимагають належного системного наукового дослідження з
урахуванням як 20-річного досвіду функціонування інституту Президента в
Україні, так і сучасних політико- правових реалій сьогодення.

Безперечно, названі сутнісні ознаки категорії «нормотворча діяльність
Президента України» є основними, але не вичерпними. З часом можуть бути
виявлені й інші. Але результати нашого дослідження дають змогу визначити
нормотворчість Президента України як самостійний вид юридичної
діяльності, зміст якого полягає у прийнятті, скасуванні та удосконаленні
Президентом України на реалізацію своїх визначених Конституцією України
завдань, функцій і повноважень правових актів відповідної юридичної сили
у порядку, встановленому чинним законодавством.

Нормотворчість Президента України передбачає здійснення ним, а також
іншими спеціально уповноваженими суб’єктами, підготовки проектів
правових актів глави держави. Робота з підготовки відповідних проектів
правових актів називається нормопроектним забезпеченням діяльності
Президента України. Зазначена дефініція отримала й своє законодавче
закріплення в Указі Президента України «Питання нормопроектного
забезпечення діяльності Президента України» від 19 грудня 2007 р. № 1237
[8].

Очевидно, що підготовку своїх правових актів та інших правових
документів — послань, доручень, директив тощо — Президент України не
може і не повинен здійснювати одноособово. Відповідне нормопроектне
забезпечення нормотворчості Президента України здійснюється
компетентними й Уповноваженими на те суб’єктами. Важливість якості
результатів їх роботи складно переоцінити. У зв’язку з цим слід навести
поширену, починаючи із середини XIX ст. в американській законопроектній
практиці, аксіому: «Найрішучіша воля законодавців, найдоброзичливіша та
найрозумніша політика, найвдаліший вибір

і застосування засобів — усе це у процесі складання закону легко може
бути зведено нанівець некомпетентністю укладача законопроектів» [18,
XIX]. Ця сентенція вбачається актуальною й щодо нормотворчої діяльності
Президента України та її належного нормопроектного забезпечення.

Пункт 5 Положення про підготовку та внесення проектів актів Президента
України, затвердженого Указом Президента України від 15 листопада 2006
р. № 970, встановлює, що «проекти актів Президента України вносять:
Кабінет Міністрів України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим,
Глава Секретаріату (нині — Адміністрації) Президента України, його перші
заступники, заступники, Секретар Ради національної безпеки і оборони
України, радники Президента України, консультативні, дорадчі та інші
допоміжні органи і служби, утворені Президентом України. У випадках,
передбачених Конституцією та законами України, актами і дорученнями
Президента України, проекти актів Президента України вносять інші
суб’єкти» [20]. Цитоване нормативне положення визначає коло суб’єктів,
уповноважених вносити проекти правових актів Президента України, але не
встановлює суб’єктів, уповноважених здійснювати їх підготовку. Із чого
можна зробити висновок, що здебільшого ці суб’єкти збігаються, а їх
узагальнена функція полягає в нормопроектному забезпеченні діяльності
глави держави в Україні.

Аналізуючи зміст наведеного пункту Положення про підготовку та внесення
проектів актів Президента України, нескладно помітити, що система
суб’єктів нормопроектного забезпечення діяльності глави держави —
Кабінет Міністрів України, Рада міністрів АР Крим, Глава Адміністрації
Президента України, його перші заступники, заступники, Секретар Ради
національної безпеки і оборони України, радники Президента України,
консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи і служби, утворені
Президентом України, інші суб’єкти — не є вичерпною. Такий
теоретико-методологічний підхід щодо унормування системи суб’єктів, які
здійснюють підготовку та внесення проектів актів Президента України,
загалом є вдалим з огляду на конституційно-правовий статус Президента, а
також завдання, функції та повноваження, закріплені за ним в Основному
Законі. Президент України як гарант Конституції України і прав та свобод
людини має бути відкритим для нормопроектних ініціатив не лише
уповноважених органів державної влади й АР Крим, а й для громадян,
суб’єктів місцевого самоврядування, а також інститутів громадянського
суспільства — «громадські організації, професійні та творчі спілки,
організації роботодавців, благодійні і релігійні організації, органи
самоорганізації населення, недержавні засоби масової інформації та інші
непідприємницькі товариства і установи, легалізовані відповідно до
законодавства» [13], а також підприємств, установ, організацій та інших
суб’єктів. Врешті, неабияким потужним, але не витребуваним
нормопроектним потенціалом наділені й такі авторитетні наукові установи,
як Національна академія правових наук України, Інститут держави і права
ім. В. М. Корецького НАН України [4, 13], а також наукові центри, які
сформувалися в університетській правовій науці, відомчих
науково-дослідних установах тощо.

Окремо слід відзначити неодноразові спроби створити в Україні спеціально
уповноважений орган, установу чи організацію, уповноважену здійснювати
стратегічне нормопроектне забезпечення діяльності Президента України.
Зокрема, свого часу з метою поліпшення умов для координації
законотворчої діяльності глави держави Президентом України Л. Кучмою
було створено Національний законотворчий центр (Указ Президента України
від 19 липня 2001 р. № 533). Але через півроку цей Указ втратив
чинність, а в подальшому, відповідно до ст. 1 Указу Президента України
«Про поліпшення організації законопроектної діяльності» від 26 листопада
2003 р. № 1348, функції розробника законопроектів почало здійснювати
Міністерство юстиції України [24, 54-62].

19 грудня 2007 р. Президент України своїм Указом «Питання
нормопроектного забезпечення діяльності Президента України» № 1237/2007
створив у складі Національного інституту стратегічних досліджень
самостійний структурний підрозділ — Центр нормопроектного забезпечення
діяльності Президента України. До його завдань належало: розроблення з
урахуванням вітчизняного та світового досвіду пропозицій щодо
пріоритетів державної політики і шляхів їх впровадження; підготовка
проектів законів та інших нормативно-правових актів з питань, віднесених
Конституцією України до повноважень Президента України; надання наукової
та консультативної допомоги Секретаріату Президента України,
консультативним, дорадчим та іншим допоміжним органам і службам, які
створюються Президентом України; забезпечення проведення наукової
експертизи проектів нормативно-правових актів; підготовка та видання
науково-практичних коментарів до законів та інших нормативно-правових
актів України тощо [8]. Порядок його організації та діяльності
визначався у Положенні про однойменний Центр, затвердженому Указом
Президента України «Про деякі питання Центру нормопроектного
забезпечення діяльності Президента України» від 4 квітня 2008 р. № 83
[11].

У 2010 р. Президент України своїм Указом «Про оптимізацію діяльності з
розроблення наукових засад національної безпеки України» від 2 квітня
2010 р. № 471 ліквідував Центр нормопроектного забезпечення діяльності
НІСД (ст. 6) [15]. Нині в НІСД діє відділ державної правової політики.

Автором, як одним із фундаторів Центру нормопроектного забезпечення
діяльності Президента України НІСД, складно і некоректно оцінювати
результати його роботи. Утім, очевидною є об’єктивність Указу від2
квітня 2010 р. № 471 про ліквідацію Центру в умовах сьогодення, оскільки
останній не утвердився як самостійний, потужний і впливовий суб’єкт
нормопроектного забезпечення діяльності Президента України із різних
причин. На нашу думку, цьому завадило таке: а) відсутність чітко
регламентованої процедури нормопроектного забезпечення діяльності
Президента України, яка часто застосовується ad hoc, або ж навпаки — «у
силу усталеної (але не унормованої. — Авт.) процедури», що практично
унеможливлює утвердження нових суб’єктів з підготовки проектів правових
актів Президента України; б) безумовний пріоритет оперативного над
стратегічним у нормопроектному забезпеченні діяльності Президента
України; в) організаційна несамостійність Центру нормопроектного
забезпечення діяльності Президента України, який не був самостійною
юридичною особою і не міг здійснювати самостійну управлінську політику;
г) відсутність чітко регламентованої процедури планування нормопроектних
робіт Центру, їх здійснення, подання проектів актів глави держави і
зворотного зв’язку за результатами відповідної роботи; ґ) неготовність
системи суб’єктів нормопроектного забезпечення діяльності Президента
України до взаємодіїз новим самостійним суб’єктом, який здійснює
підготовку стратегічних проектів актів глави президента, насамперед
законопроектів, на середньострокову та довгострокову перспективу, а
також здійснює формування наукової доктрини відповідних нормопроектних
робіт.

Але чи є невдалість спроб створення відповідного суб’єкта
нормопроектного забезпечення діяльності глави держави в Україні
фатальністю? Очевидно, що ні. Формування подібної інституції є питанням
часу. Адже за умови, коли Верховна Рада України має у складі свого
Апарату Інститут законодавства Верховної Ради України, а міністерства та
інші центральні органи виконавчої влади мають у своєму підпорядкуванні
науково- дослідні інститути, які займаються питаннями відомчої
нормотворчості, Президент України приречений на формування інституції,
спроможної здійснювати стратегічне нормопроектування та належне
теоретико-методологічне забезпечення нормотворчості глави держави.

В умовах утвердження з вересня 2010 р. президентсько-парламентської
форми державного правління в Україні та посилення впливу глави держави
на виконавчу гілку влади, а також за відсутності нині єдиного інституту
чи центру з питань законодавства та правотворчості при Кабінеті
Міністрів України, перспективним видається розглянути можливість
створення профільного науково-дослідного інституту законодавства та
порівняльного правознавства, який би об’єднав усі численні відомчі
науково-дослідні установи в системі органів виконавчої влади та зміг би
здійснювати нормопроектне, науково-експертне, теоретико-методологічне й
інше забезпечення нормотворчої діяльності Президента України та Уряду
України. Як приклад можна назвати успішну багаторічну діяльність
Інституту законодавства та порівняльного правознавства при Уряді
Російської Федерації.

Також можна стверджувати, що механізми реалізації нормопроектних
ініціатив указаних та інших суб’єктів не можна вважати на сьогодні
досконалими. Окрім ст. 40 Конституції України, Закону України «Про
звернення громадян», інших актів чинного законодавства, порядок подання
та розгляду цими суб’єктами проектів актів Президента України
визначається п. 6 згадуваного Положення про підготовку та внесення
проектів актів Президента України, який встановлює, що «у разі
надходження на ім’я Президента України, адресу Адміністрації Президента
України звернень від громадян, підприємств, установ, організацій,
місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування,
народних депутатів України з пропозиціями щодо видання актів Президента
України, такі пропозиції розглядаються в установленому порядку. За
результатами їх розгляду Адміністрація Президента України, а за
дорученням Президента України — іншими суб’єктами, здійснюється в разі
необхідності підготовка проекту акта Президента України та внесення його
в установленому порядку» [20].

У цьому сенсі можна згадати оцінку російськими правознавцями ролі
Адміністрації Президента РФ у забезпеченні законодавчої діяльності
Президента РФ, які пишуть, що законодавча діяльність президентської
влади здійснюється глибоко ешелонованою адміністративною структурою, що
підпорядкована єдиному політичному керівництву і повною мірою
забезпечена кадровими, матеріальними, інформаційними й іншими ресурсами
[7, 236]. Вона значною мірою належить і до сучасної Адміністрації
Президента України, яка є основним суб’єктом нормопроектного
забезпечення діяльності глави держави в Україні. Але ефективна
нормопроектна діяльність Адміністрації Президента України не лише не
заперечує, а й передбачає її взаємодію з іншими суб’єктами
нормопроектного забезпечення діяльності Президента України. Насамперед
із тим із них, що не є органами державної влади, а представляють
партнера правової держави — гармонійно розвинене громадянське
суспільство, його членів та інститути.

У зв’язку з цим виникає логічне запитання: що відбувається із проектами
актів Президента України, поданими на адресу Президента України
громадянами, суб’єктами місцевого самоврядування, інститутами
громадянського суспільства, підприємствами, установами, організаціями
незалежно від форм їх власності, міжнародними організаціями, іноземними
неурядовими організаціями й іншими суб’єктами, якщо ці акти подані
згідно з вимогами пунктів 7, 8, 11 та ін. Положення про підготовку та
внесення проектів актів Президента України? Чи зберігається під час
опрацювання в Адміністрації Президента України зміст відповідних
проектів актів Президента України і в яких межах та порядку ці проекти
актів можуть вдосконалюватися в Адміністрації Президента України?
Врешті, чи були в історії інституту президентури у нашій державі
(1991-2011 рр.) приклади успішного використання Президентом України у
своїй нормотворчій діяльності проектів актів, розроблених громадянами,
суб’єктами місцевого самоврядування, інститутами громадянського
суспільства тощо? Ці та інші проблемні питання вимагають свого
конструктивного вирішення та наступного системного унормування в чинному
законодавстві.

Проблеми нормотворчої діяльності Президента України та її
нормопроектного забезпечення не обмежуються питаннями виявлення
юридичної природи суб’єктно-об’єктного складу відповідних правовідносин.
Не менш важливою складовою досліджуваних нами видів юридичної діяльності
є їх процедурно-процесуальні аспекти. Адже легітимність будь-якого
правового акта забезпечується не лише компетенцією суб’єкта, який його
видав чи санкціонував, а й неухильним дотриманням процедури розробки і
прийняття такого акта. Порушення або відсутність такої процедури,
унормованої у чинному законодавстві, спроможна поставити під сумнів
легітимність правового акта як результат нормотворчої діяльності
уповноважених суб’єктів.

Таке твердження буде справедливим і щодо процедури нормотворчої
діяльності Президента України, особливо на стадії її нормопроектного
забезпечення. У цьому сенсі слід погодитися з Н. Григорук, що
недотримання процедури видання указів Президента України може мати
негативні наслідки для такого акта глави держави [2, 292]. Хоча
процедурним вимогам мають відповідати не лише укази Президента України,
а й його розпорядження, законодавчі ініціативи, вето, послання до народу
та до парламенту, доручення і директиви.

Наголошуючи на процедурно-процесуальному характері нормотворчої
діяльності Президента України та її нормопроектному забезпеченні,
зазначимо, що на сьогодні важливо чітко встановити насамперед процедуру
розробки та прийняття правових актів Президента України. Адже підстави,
суб’єкти і порядок їх судового оскарження, в тому числі й у
Конституційному Суді України, вичерпно визначають Конституція України,
закони України «Про Конституційний Суд України», «Про судоустрій і
статус суддів», «Про Регламент Верховної Ради України», інші акти
чинного законодавства. Натомість процедура нормопроектного забезпечення
діяльності Президента України, яка передує прийняттю главою держави
указів, розпоряджень та інших правових актів, на сьогодні урегульована
лише неодноразово згадуваним нами Указом Президента України «Про
Положення про порядок підготовки та внесення проектів актів Президента
України» від 15 листопада 2006 р. № 970, іншими правовими актами глави
держави, а також актами Адміністрації Президента України.

На нашу думку, процедура нормотворчої діяльності Президента України,
будучи видом юридичної діяльності глави держави і суб’єктів,
уповноважених здійснювати нормопроект- не забезпечення його діяльності,
спрямованої на створення, зміну чи скасування нормативно-правових та
інших правових актів Президента України, є системою логічно послідовних
і взаємопов’язаних між собою стадій (етапів).

Основними із них є: 1) стадія підготовки і подання проектів актів
Президента України, або стадія нормопроктного забезпечення діяльності
глави держави; 2) видання указів і розпоряджень, підписання інших
правових актів Президента України; 3) офіційне оприлюднення та набуття
чинності правовими актами Президента України; 4) оскарження та
скасування правових актів глави держави (факультативна стадія).

Названі стадії є подільними на певні етапи. Наприклад, В. Сирих вважає,
що стадія підготовки проекту нормативно-правового акта містить чотири
етапи: 1) підготовку концепції нормативно-правового акта; 2)
формулювання основних положень і структури нормативно-правового акта; 3)
написання тексту проекту;4) проведення експертизи підготованого проекту
[22, 183].

Утім, це лише основні етапи відповідної стадії. Аналіз пунктів 70-18
Положення про підготовку та внесення проектів актів Президента України,
затвердженого Указом Президента України від 15 листопада 2006 р.

№ 970, дає змогу виокремити й інші етапи підготовки правових актів глави
нашої держави, зокрема візування, громадське обговорення проектів актів
Президента України, які передбачають вирішення важливих питань
загальнодержавного значення, пов’язані з реалізацією прав і свобод
людини і громадянина (п. 14) та ін.

Ефективність процедури нормотворчості Президента України та її
нормопроектного забезпечення, а також якість власне самих правових актів
глави держави будуть неможливими без дотримання вимог нормопроектної
техніки. Ігнорування або недотримання вимог цього виду юридичної техніки
матиме своїм наслідком техніко-юридичні помилки, пов’язані з порушенням
мовних, логічних, процедурних та інших правил нормопроектної техніки.

На сьогодні правове регулювання нормопроектної техніки в Україні
здійснюється низкою актів чинного законодавства: Конституцією України,
Законом України «Про Регламент Верховної Ради України», Указом
Президента України «Про Положення про порядок підготовки та внесення
проектів актів Президента України» від 15 листопада 2006 р. № 970,
Указом Президента України «Про затвердження Положення про порядок роботи
з законопроектами та іншими документами, що вносяться Президентом
України на розгляд Верховної Ради України» від 30 березня 1995 р. № 270
[12] та ін. Вимоги щодо нормопроектної техніки також містяться в
Методичних рекомендаціях щодо розроблення проектів законів та дотримання
вимог нормопроектної техніки, схвалених постановою колегії Міністерства
юстиції України від 21 листопада 2000 р. № 41.

Утім, без законодавчого визначення єдиних вимог до нормопроектної
техніки проблема оптимізації юридичної техніки при підготовці проектів
правових актів Президента України приречена лише на певні компроміси.
Очевидно, що вимоги до нормопро- ектної техніки зможуть бути
уніфікованими з прийняттям довгоочікуваного закону «Про
нормативно-правові акти». Але це не знімає із правознавців обов’язку
щодо розробки на основі використання як українського, так і зарубіжного
позитивного досвіду [18; 25, 5 та ін.], нових навчальних видань,
присвячених питанням юридичної техніки, у тому числі й питанням нор-
мопроектної техніки при підготовці проектів актів Президента України.
Адже, як справедливо зазначають правознавці, технології підготовки
законів та інших нормативно-правових актів тривалий час у теорії права
не приділялося уваги. Хоча саме технологія та процедура серед інших
інструментів забезпечують реальне майбуття законодавства [26, 11].

Таким чином, процедура нормотворчої діяльності Президента України та її
нормопроектного забезпечення, сутність, зміст і суб’єктно-об’єктний
склад основних стадій цих процедур, а також питання нормопроектної
техніки при підготовці проектів правових актів глави держави Президента
України залишаються на сьогодні одними із найбільш актуальних і
своєчасних для вітчизняної правової теорії та практики. Безперечно, слід
погодитися з Цицероном, який писав у своїй праці «Про закони» «Lex est
ratio summa insita in natura» — «Закон є закладеним у природі вищим
розумом» [23, 127]. Але від того, наскільки якісно цей «вищий розум»
буде відтворений у тексті закону, залежить ефективність правозастосовної
діяльності.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

Агафонов С. А. Інститут президента у системі державної влади України :
автореф. дис. юрид. наук. — К., 2003. — 20 с.

Джерела конституційного права України : моногр. / відп. ред. акад. Ю. С.
Шемшученко і О. І. Ющик. — К., 2010. — 710 с.

Жданов И. Полемические заметки в преддверии Нового года // Зеркало
недели. — 2010. — № 47. — С. 3.

Законодавчий процес і парламентська законодавча процедура в Україні
(проблеми якості, рекомендації щодо вдосконалення в контексті
європейської практики) : моногр. / О. В. Скрипнюк, М. О. Теплюк, О. І.
Ющик. — К., 2010. — 92 с.

Законодательная техника : науч.-практ. пособие. — М, 2000. — 272 с.

Конституційне право України : академ. курс : підруч : у 2 т. / за заг.
ред. Ю. С. Шемшученка. — К., 2008. — Т. 2. — 800 с.

Нисневич Ю. А., Платонов В. М., Слизовский Д. Е. Законодательная
деятельность : политико-правовой анализ : учеб. пособие для студ. — М.,
2007. — 285 с.

Питання нормопроектного забезпечення діяльності Президента України :
Указ Президента України від 19 грудня 2007 р. № 1237 // Офіційний вісник
Президента України. — 2007. — № 38. — Ст. 1055.

Податковий кодекс України від 2 грудня 2010 р. // Офіційний вісник
України. — 2010. — № 92. — Т. 1. — Ст. 3248.

Послання Президента України Віктора Януковича до Українського народу (з
Експертною доповіддю НІСД «Україна XXI століття. Стратегія реформ і
суспільної консолідації) / уклад.

А. В. Єрмолаєв. — К., 2010. — 128 с.

Про деякі питання Центру нормопроектного забезпечення діяльності
Президента України : Указ Президента України від 4 квітня 2008 р

Про затвердження Положення про порядок роботи з законопроектами та
іншими документами,що вносяться Президентом України на розгляд Верховної
Ради України : Указ Президента України від 30 березня 1995 р. № 270

Про затвердження Порядку сприяння проведенню громадської експертизи
діяльності органів виконавчої влади : постанова Кабінету Міністрів
України від 5 листопада 2008 р. № 976 // Офіційний вісник України. —
2008. — № 86. — Ст. 2889.

Про Положення про порядок підготовки та внесення проектів актів
Президента України : Указ Президента України від 15 листопада 2006 р. №
970 // Офіційний вісник України. — 2006. — № 47. — Ст. 3123.

Про оптимізацію діяльності з розроблення наукових засад національної
безпеки України : УказПрезидента України від 2 квітня 2010 р.

Проблеми реалізації Конституції України : теорія і практика : моногр. /
відп. ред.В. Ф. Погорілко. — К., 2003. — 652 с.

Рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2010 р. № 20-рп
(справа про додержання процедури внесення змін до Конституції України)
// Офіційний вісник України. — 2010. — № 72/1. — Ст. 2597.

Сейдман Е., Сейдман Р. Б., Абеєсекере Н. Розробка законопроектів для
демократичнихсоціальних змін : пер. з англ. / за заг. ред. М. Мельника.
— К., 2006. — 413 с.

Скуратов Д. Ю. Отдельные проблемы участия Президента РФ в
правотворческом процессе / под ред. С. А. Авакьяна. — М., 2007. — 141 с.

Совгиря О. В. Конституційне право України : навч. посіб. / О. В.
Совгиря, Н. Г. Шукліна. — К., 2007. — 536 с.

Сырых В. М. Теория государства и права : учеб. для вузов. — 5-е изд.,
стер. — М., 2006. — 704 с.

Утченко С. .Политические учения Древнего Рима. — М., 1977. — 256 с.

Федоренко В. Л. Проблеми теорії та практики нормопроектного забезпечення
діяльності Президента України // Громадянське суспільство в Україні :
проблеми забезпечення правотворчої діяльності : матеріали міжнар. наук.
конф. (7 квітня 2008 р.) / за ред. акад. Академії правових наук України
О. В. Скрипнюка. — К., 2008. — С. 54—62.

Чухвичев Д. В. Законодательная техника : учеб. пособие для студ. — М.,
2008. — 239 с.

Юридическая техника : учеб. пособие / Ин-т законодательства и сравн.
правоведения при Правительстве РФ ; под ред. Т. Я. Хабриевой, Н. А.
Власенко. — М., 2010. — 272 с.

PAGE

PAGE 71

Похожие записи