HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

РЕФЕРАТ

на тему:

“Виборче право і виборча система Польської Республіки

ПЛАН

Вступ

1. Загальна характеристика виборчої системи Польщі

2. Виборче право в Польській Республіці

3. Вплив пропорційної виборчої системи на взаємодію державних інституцій
у трикутнику «Президент — Парламент — Уряд»

4. Вплив пропорційної виборчої формули на розвиток партійної системи
Польщі

5. Проблеми та переваги впровадження пропорційного виборчого
законодавства у Польщі

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Одним з елементів демократії є вибори до різного роду центральних і
місцевих представницьких установ. Ці установи створюються правоздатними
громадянами шляхом голосування за кандидатів, яких висувають відповідно
до встановлених законом правил. У зарубіжних країнах існують й інші
органи, що також обираються або населенням країни, або населенням
суб’єктів федерації чи адміністративно-територіальних одиниць. У всіх
цих випадках проводяться загальні, федеральні, місцеві та інші вибори,
які являють собою масові політичні кампанії.

Вибори — це процедура обрання представників влади, коли певна група
людей (виборців) висуває зі свого оточення одного або кількох членів для
виконання будь-яких громадських функцій.

Вирішальне значення має не кількість виборчих кампаній, а сутність
виборів. Вибори певною мірою відбивають перебіг політичної боротьби між
різними спільностями людей у конкретній країні, виразниками інтересів
яких є політичні партії, суспільні рухи, національні політичні асоціації
тощо. У ході виборів вони мають змогу виступати з власними лозунгами й
боротися за свої політичні цілі. Найбільш гострою і послідовною є
виборча боротьба, в якій беруть участь сильні та впливові партії з
досить високою свідомістю народних мас.

Влітку 1989 р. у Польщі перші демократичні вибори до обох палат
місцевого парламенту – Сейму і Сенату – відбувалися за мажоритарною
системою. Проте з 1990 р. використовується пропорційна система. Спочатку
виборче законодавство не передбачало порогу для окремих партій, що
позначилося значною фрагментацією обраного Сейму. Що гірше, Закон про
партії від 28 липня 1990 р. дозволяв створити політичну партію за умови
входження до неї 15 чол. Після виборів 27 листопада 1990 р. у Сеймі було
представлено 27 партій.

Пропорційну систему в Польщі було започатковано у 1991 р. За нею виборці
вибирають депутатів до двох палат: нижньої – Сейму (460 депутатів) та
верхньої – Сенату (100 депутатів). Депутати Сейму вибираються за
багатомандатними округами, а до Сенату вибирають за одномандатними
округами. Для вирішення особливо важливих проблем депутати обох палат
парламенту Польщі можуть об’єднуватись, утворюючи Національні збори.

Кожен законопроект, прийнятий Сеймом, направляється на затвердження в
Сенат. Якщо Сенат протягом 30 днів не приймає відповідну постанову,
закон вважається прийнятим у редакції, запропонованій Сеймом. Проте Сейм
може відхилити постанову Сенату більшістю голосів у присутності не менше
половини складу депутатського корпусу. Сейм Польщі має право усунути
Президента з посади в порядку процедури імпічменту, дає згоду на
призначення Голови Ради Міністрів, формує Конституційний та Державний
трибунали [3, c.8].

1. Загальна характеристика виборчої системи Польщі

В Республіці Польща виборчі процедури викладено в чотирьох законах про
вибори: президента, парламенту, місцевих органів влади і референдуму.

Склад дільничної комісії в Польщі налічує до 10 осіб, дев’ять з яких
визначаються шляхом відкритого жеребкування з числа представників
партій, громадських організацій, громадян. Лише один член комісії
призначається від органу влади – як спеціаліст з виборчого права.

Каталізатором укрупнення політичних партій стають чинні виборчі закони.
Виборчий закон Польщі від 1993 р. запропонував пропорційну систему
виборів із подвійним п’ятивідсотковим обмеженням для партій і
восьмивідсотковим для коаліційних об’єднань.

Вибори до Сейму [2]:

Ст. 132. До Сейму обирають 460 депутатів на підставі окружних виборчих
списків у багатомандатних округах.

Ст. 133. При розподілі мандатів враховуються виборчі списки лише тих
партій, які отримали щонайменше 5 % голосів у масштабі країни. Для
коаліцій виборчий поріг встановлено на рівні 8 %.

Ст. 135. Якщо жодна з партій чи блоків не набере вказаного вище відсотка
голосів, відповідні пороги знижуються до 3 % і 5 %.

Ст. 136. У багатомандатному окрузі вибирають щонайменше сім депутатів.
Округ створюється в межах воєводства або його частини.

Ст. 139. Партія або коаліція в кожному окрузі оприлюднює лише один
список кандидатів. Партії, що входять до коаліції, не можуть створювати
власні списки.

Ст. 160. Виборець голосує лише за один виборчий список, вказуючи на
ньому прізвище лише одного кандидата, який, таким чином, отримує
переваги при підрахунку голосів.

Ст. 167. Мандати в межах одного округу отримують ті кандидати з
партійного списку, які набрали найбільшу кількість голосів.

Вибори до Сенату [2]:

Ст. 189. До Сенату обирають 100 депутатів на підставі більшості
отриманих голосів у визначеному окрузі.

Ст. 192. В окремих воєводствах обирають таку кількість сенаторів:

1) Дольношльонське – 8;

2) Kуявсько-поморське – 5;

3) Любельське – 6;

4) Любуське – 3;

5) Лодзьке – 7;

6) Малопольське – 8;

7) Maзовецьке – 13;

8) Опольське – 3;

9) Підкарпатське – 5;

10) Підляське – 3;

11) Поморське – 6;

12) Шльонське – 13;

13) Свєнтокшиське – 3;

14) Вармінсько-Мазурське – 4;

15) Великопольське – 9;

16) Західно-Поморське – 4.

Ст. 195. Від партії або блоку партій можуть балотуватися стільки
кандидатів, скільки сенаторів вибирається у даному окрузі.

Ст. 201. Виборець голосує за окремих кандидатів шляхом поставлення знаку
«x» біля такої кількості прізвищ, яка відповідає кількості кандидатів,
що вибираються у даному окрузі. Виборець може голосувати за меншу
кількість кандидатів, ніж обираються у даному окрузі.

Ст. 206. Обраними вважаються кандидати, що набрали найбільшу кількість
голосів [2].

Мандат депутати Сейму (згідно зі статтею 177 Закону «Положення про
вибори до Сейму РП і Сенату РП) втрачають внаслідок:

1) втрати права бути обраним;

2) позбавлення мандату правочинності рішенням Державного трибуналу, в
т.ч. внаслідок звинувачень, які випливають зі ст. 107 Конституції [1]
(фінансові злочини);

3) у випадку зречення мандату (Конституція тлумачить цей пункт як
небажання скласти клятву);

4) смерті депутата;

5) якщо депутат займає посаду, або виконує функції, несумісні з
депутатською діяльністю;

6) обрання протягом парламентської каденції депутатом до Європарламенту;

7) виконання передбачених законом функцій в органах місцевого
самоврядування [2].

З теорії вільного мандату випливає факт неможливості відкликати депутата
Сейму. Імперативний мандат створює юридичний зв’язок між депутатами та
виборцями.

2. Виборче право в Польській Республіці

Основні принципи виборчої системи і виборчого права (в обох значеннях)
закріплюються у конституції країни, а докладно виборча кампанія
регулюється чинним законодавством (виборчими законами, законами про
вибори тощо).

В об’єктивному розумінні’термін «виборче право» — це сукупність правових
норм, якими регулюються вибори у конкретній країні (право одержання
голосу участі у виборах, оскарження результатів і порушень на виборах).

У суб’єктивному сенсі виборче право складається з активного і пасивного.
Активне виборче право (право голосу) — це право громадянина (підданого)
стати активним учасником державно-правових відносин, які виникають при
проведенні виборів, референдумів, при реалізації права відкликання
депутатів у тих країнах, де відкликання передбачено. Це означає, що
право голосу використовується під час голосування на виборах державних
самоврядувальних органів, посадових осіб, на референдумах і публічних
зборах. Пасивне виборче право, право бути обраним, обиратися до виборних
органів держави і самоврядування або на виборні посади передбачає
можливість висувати свою кандидатуру чи давати згоду на висунення. Сюди
ж належить право бути зареєстрованим як кандидат, проводити передвиборну
пропаганду, агітацію, працювати у виборчих округах.

Вибори до Сейму та Сенату призначає Президент Республіки. Сейм і Сенат
обираються на чотирирічний строк повноважень. Строк повноважень цих двох
державних органів розпочинається з дня першого засідання і продовжується
до дня першого засідання заново обраного Сейму [5, c.396].

Обиратися до Сейму може кожний громадянин, який має право обиратися і
якому виповнилося на день виборів 21 рік; до Сенату — кожний польський
громадянин, який має право обирати і якому на день виборів виповнилося
30 років.

Кандидатів у депутати і в сенатори можуть висувати політичні партії, а
також виборці. Конституція забороняє балотуватися одночасно до Сейму та
Сенату. Дійсність обрання до Сейму і Сенату затверджується Верховним
Судом, а виборець має право на підставі принципів, обумовлених законом,
звертатися до Верховного Суду з протестом про визнання виборів
недійсними. 

Сенат обирається відповідно до Закону «Положення про вибори до Сенату»
від 16 серпня 1991 року зі змінами 1994 року, який передбачає, що вибори
проводяться на основі Положення про вибори до Сейму, коли цей закон не
встановлює іншого. Вибори де Сенату відбуваються одночасно з виборами до
Сейму, Сенат складається із 100 сенаторів, яких обирають по воєводствах
на строк повноважень Сейму загальними та прямими виборами при таємному
голосуванні.

Право висувати кандидатів у сенатори належить політичним партіям і
виборцям.

Неможливо одночасно бути кандидатом до Сейму і Сенату.

Обраним у Сенат може бути кожний польський громадянин, який має право
обирати і якому до дня виборів виповнилося 30 років.

Дійсність виборів до Сенату підтверджує Верховний Суд.

У квітні 1989 року Сейм прийняв закон «Про зміну Конституції ПНР», за
яким замість Державної ради був утворений інститут президентства.
Президент обирався на спільному засіданні Сейму та Сенату, об’єднаними в
Національні збори. Цей спосіб обрання Президента був змінений законом
1990 року про обрання Президента, а потім і Конституційним Законом «Про
взаємовідносини між законодавчою та виконавчою владами Республіки
Польща, а також — територіальне самоврядування» від 17 жовтня 1992 р.
Президент з того часу став обиратися виборцями безпосередньо [5, c.397].

Згідно зі ст. 126 діючої Конституції, Президент Республіки Польща є
вищим представником Республіки Польща і гарантом безперервності
державної влади. Президент слідкує за додержанням Конституції, стоїть на
варті суверенітету і безпеки держави, а також недоторканності й
цілісності її території.

Президент Республіки обирається нацією на загальних, рівних, прямих
виборах таємним голосуванням строком на п’ять років і може бути обраний
повторно лише один раз. Президентом Республіки може бути обраний
польський громадянин, якому виповнилося на день виборів 35 років і який
володіє повнотою виборчих прав у Сейм. Правом висувати кандидатів у
Президенти користуються не менш як 100 тисяч громадян, які мають право
обирати в Сейм.

Під час виборчої кампанії на виборах Президента 1990 року було висунуто
14 кандидатів, а в період виборчої кампанії 1995 року — шість
кандидатів, виборчої кампанії 2000 кандидатів у Президенти.

Вибори Президента Республіки призначає Маршал Сейму на день, який
припадає на період не раніше 100 днів і не пізніше 75 днів до завершення
строку повноважень Президента, який займає цю посаду, a y випадку
вакантності посади Президента — не пізніше 14-го дня після того, як
стала вільною посада Президента. У цьому разі вибори мають відбутися
через 60 днів після їх призначення.

Обраним Президентом Республіки вважається той кандидат, який дістав
понад половину поданих дійсних голосів виборців. Якщо під час першого
туру жоден з кандидатів не дістав необхідної кількості голосів, то на
14-й день після першого голосування проводиться повторне голосування. У
цьому голосуванні беруть участь ті два кандидати, які під час першого
голосування дістали по черзі найбільшу кількість голосів. Якщо один з
цих двох кандидатів відмовився балотуватися, втратив виборче право або
помер, на його місце при повторному голосуванні на вибори допускається
кандидат, який дістав по черзі найбільшу кількість голосів під час
першого голосування.

Обраним Президентом вважається кандидат, який у другому голосуванні
дістав найбільше голосів. Під час виборів 2000 року Президентом
Республіки Польща був обраний на другий строк ще в першому турі лідер
лівих сил Олександр Квасьневський.

Дійсність обрання Президента Республіки підтверджується Верховним Судом
[5, c.398].

3. Вплив пропорційної виборчої системи на взаємодію державних інституцій
у трикутнику «Президент — Парламент — Уряд»

На термін своїх повноважень кожна палата парламенту обирає зі свого
складу Маршалка (спікера), а також Віце-Маршалків та призначає постійні,
а у випадку потреби, надзвичайні та слідчі комісії.

Палати парламенту скликаються на перше засідання президентом у 30-денний
період від дня виборів, а якщо були проведені дострокові вибори, тоді не
пізніше ніж на 15-й день після їх проведених. Засідання проводяться
відкрито. Сенатори мають право створювати парламентські об’єднання —
клуби, а депутати Сейму — депутатські групи. Відповідно до регламенту,
мінімальний чисельний склад клубу — не менше 15 депутатів, а
депутатської групи — не менше трьох депутатів. Депутат може входити до
складу лише одного клубу чи депутатської групи. Депутати і сенатори
можуть утворювати спільні парламентські клуби, або групи.

Обидві палати з різними повноваженнями беруть участь у прийнятті
законів. Повноваження Сенату є значно вужчими за обсягом, ніж
повноваження Сейму. Так, тільки Сейм має право іменем Республіки
вирішувати питання про стан війни та підписання миру, брати участь у
формуванні Конституційного і Державного трибуналів, протягом 48 годин
затверджувати, або скасовувати розпорядження Президента про введення
надзвичайного стану.

Президент є вищим представником держави у внутрішніх і міжнародних
відносинах Польщі, гарантом стабільності органів державної влади і
дотримання Конституції, захисту суверенітету і безпеки держави,
недоторканості і неподільності її території.

На підставі наданих повноважень президент видає розпорядження, накази, а
також постанови. Термін повноважень Президента – п’ять років, і повторно
особа може бути обрана тільки раз.

Виконавчу владу у Республіці Польща уособлює Рада Міністрів, яка
забезпечує виконання законів, координує і контролює роботу органів
урядової адміністрації, забезпечує внутрішню та зовнішню безпеку країни.
На місцях, згідно з Конституцією, до 1998 р. владні повноваження
виконували адміністрації воєводств, які були підпорядковані
безпосередньо Раді Міністрів. Це породжувало своєрідний розрив між
нижчими та вищими органами влади, а значить, відбувалося відсторонення
влади від вирішення питань місцевого значення [10, c.218].

Влітку 1998 р. у країні було розпочато адміністративно-територіальну
реформу під назвою «Європа регіонів», яка вступила в силу з січня 1999
р. В ході реформи відбулося укрупнення воєводств (з 49 до 16),
відроджено повіти (на кшталт наших районів) і перерозподілено функції
виконавчої влади, коли за урядом залишилися питання
загальнонаціонального значення, а регіональні проблеми вирішуються на
місцях. За рахунок децентралізації фінансів, яка спонукала регіони
функціонувати на основі госпрозрахункових принципів, відбулося вирішення
багатьох питань місцевого значення. Так, якщо до реформи органи
самоврядування (гміни) розпоряджалися лише 18 % суспільних коштів, то
після реформи під контролем органів самоврядування на рівні повіту і
гміни залишалося вже 48 %.

Тим самим Польща, поряд з правовими гарантіями, необхідними для розвитку
регіонів, отримала і фінансові ресурси на реалізацію місцевих програм.
Таким чином, сьогодні органи місцевого самоврядування Польщі відіграють
важливу роль у політичному та господарському житті країни.

Функцію конституційного нагляду в Польщі здійснює Конституційний
Трибунал, який існує з 1982 р. як допоміжний орган Сейму. Пізніше його
було виведено з-під юрисдикції Сейму і посилено функції. Конституційний
Трибунал складається з 15 суддів, які обираються Сеймом. До його
компетенції належить вирішення справ щодо відповідності нормам
Конституції тих актів, які приймаються органами державної влади,
відповідності Конституції цілей і діяльності політичних партій, розгляд
скарг громадян про порушення їхніх конституційних прав, розгляд справ
між центральними органами публічної влади. Рішення Конституційного
Трибуналу не є остаточним, а повторно виноситься на розгляд Сейму. Сейм
протягом шести місяців повинен або погодитись з рішенням Конституційного
Трибуналу і анулювати неконституційний закон, або відхилити це рішення
кваліфікованою більшістю в 2/3 голосів за наявності не менше половини
депутатів [3, c.10-11].

На прикладі Польщі можна зауважити такі закономірності взаємодії
інституцій у трикутнику «Президент – Парламент – Уряд», обумовлені як
особливостями політичної системи, так і специфікою особистих стосунків
всередині політичної еліти:

(

*

?????$

???????????*

A

?????$

.1. помітне напруження в стосунках між Президентом і Прем’єр-міністром
спостерігається навіть тоді, коли Президент належить до політичної сили,
що формує урядову коаліцію (головною причиною видається своєрідне
«роздвоєння» центрів впливу в правлячій політичній силі);

2. взаємопоборювання Президента і Прем’єр-міністра, які належать до
однієї політичної сили, неминуче послаблює її політичні позиції, тоді як
електоральні позиції Президента можуть посилюватися ескалацією напруги
по лінії «Президент — Уряд»;

3. тенденція до посилення повноважень президента описує «?-подібну»
траєкторію;

4. не набагато стабільнішими виглядають коаліційні уряди, які сформовано
партійними блоками;

5. пропорційна система сприяє формуванню біполярної політичної системи,
але відповідний процес відбувається надто повільно;

6. формування урядових коаліцій не виключає співпраці різнополярних
політичних сил.

4. Вплив пропорційної виборчої формули на розвиток партійної системи
Польщі

Існуюча в Польщі виборча система загалом сприяла консолідації політичних
партій, але цей процес відбувався досить повільно і певною мірою
хаотично. Станом на середину 2007 р. консолідація на лівому фланзі
політичних сил позначилася створенням блоку «Лівиця і Демократи» (LiD),
який об’єднує три партії: SLD (Союз демократичної лівиці), SdPL
(Польська Соціал-демократія) та PD-Democraci.pl (Демократична Партія
«democraci.pl»). Партія SdPL – це фактично клон SLD, так що її поява в
LiD стала цілком передбачуваною. Менш органічно виглядає входження до
лівої політичної формації партії PD-Democraci.pl, в якій перебувають
багато діячів «Солідарності», котрі в недалекому минулому діяли в UD
(Демократичний Союз) i UW (Союз Свободи). З іншого боку, під час
створення до PD-democraci.pl було «відряджено» М. Бельку і Є. Хауснера,
які перебували в уряді, сформованому SLD. Очевидно, що створення LiD
мало на меті три головних цілі: 1) позбутися скандального іміджу, якого
в 2002–05 рр. набула SLD, 2) розширити електоральне поле за рахунок
центристських виборців, а також 3) створити організаційну структуру, яка
відповідає формату колишнього президента А. Кваснєвського. На сьогодні
LiD може розраховувати на 12–15% голосів (рис. 1).

У Польщі переходи в межах парламентських фракцій не обмежено
законодавчо, але їхню кількість не видається критично важливою.
Практично в Сеймах другого і третього скликання кількісний склад
основних фракцій залишався без змін.

Дві найпотужніші партії з електоральною підтримкою на рівні 25–30 %
перебувають на правому фланзі. Ближче до центру позиціонується РО
(Громадянська платформа), яку створено на початку 2001 р. частиною
учасників UW і SKL (Консервативно-народна партія). Розпад AWS частково
зміцнив РО, тоді як інша – більш радикальна – частина партійців увійшла
до PiS.

Сьогодні РiS перебуває при владі, а РО очолює опозицію, демонструючи
набагато критичнішу риторику, аніж лівий SLD. Своєрідний політичний
«дарвінізм» може піти на користь створенню біполярної системи,
притаманної більшості індустріально розвинених країн, передусім якщо

РО «дрейфуватиме» в напрямі LiD, а може стати передумовою для руйнівного
політичного балансування в трикутнику «PiS–PO–LiD», де додаткові
декорації створюватиме діяльність дрібніших політичних утворень на
зразок PSL, LPR, «Самооборони». Брак ідеологічної мотивації та
домінування прагматичної мотивації яскраво демонструє неприродний (з
точки зору звичайної політичної логіки) блок LiS, який створили
ліворадикальна «Самооборона» та праворадикальна LPR.

Коментуючи відомий вислів письменника Альберто Моравіа, що «сильний уряд
керує державою, а сильна опозиція керує урядом», колишній
прем’єр-міністр Л. Міллер зауважує, що у Польщі немає ні першого, ні
другого. Технічно станом на середину 2007 р. у Польщі виникло відразу
два потужних опозиційних середовища – РО і LiD. Загалом політична
система з двома «опозиціями» та значним впливом дрібніших партій не
виглядає стійкою. Формуванню сильного уряду і сильної опозиції
перешкоджає фрагментарність політичної системи, яка підтримується двома
головними чинниками: 1) ментальністю пересічного виборця та 2) надмірною
вагою особистих амбіцій на рівні партійних еліт. Як зазначають окремі
експерти, поляки зберегли здатність обдаровування нових політичних
утворень великим запасом довіри та сподівань. Недовіра до політики та
існуючих партій часто має такий наслідок, що поява нової партії, яка
маніфестує протест щодо існуючого політичного істеблішменту, пропонує
нову якість і новий стиль, супроводжується бажанням електорату
підтримати її.

Шанси на формування коаліції PiS–PO, які на вибори восени 2005 р. йшли
«двома колонами», було втрачено не так внаслідок ідеологічних
розбіжностей чи навіть боротьби за портфелі, а саме внаслідок надмірно
емоційної реакції політиків РО на протилежний до очікуваного
електоральний результат. Керівництво партії не змогло пережити потужний
емоційний «шок» від того, що друга за всіма передвиборчими рейтингами
PiS виявилася першою не лише у парламентських, але й президентських
перегонах.

Ідеологічні розбіжності між РiS і РО часом вбачаються у надмірній
прихильності першої до «недемократичної філософії влади» чи апарату
адміністративного регулювання, але реалістичніше виглядає протилежне
припущення, що ідеологічні відмінності між PiS i PO є незначними. Обидві
партії відрізняються подібною антикомуністичною риторикою та негативною
оцінкою діяльності урядів SLD, мають спільну позицію в питаннях
люстрації та розслідування діяльності спецслужб, посилення кримінальної
відповідальності. Також немає відмінностей у питаннях зовнішньої
політики.

Балансування між потужними ідеологемами і політичною доцільністю істотно
ускладнює політичну перспективу РО. Діяльність партії ускладнюють
наслідки невикористання союзу з РіS, постійна зміна позиції щодо лівих
партій, регіональні післявиборчі альянси з PiS за умови, коли на
загальнопольському рівні стверджується про необхідність усунення PiS від
влади, створює враження розколу в партії. Доволі поширеною є думка, що
конструктивній співпраці заважає розбудова РО як проекту «анти-PiS», що
кидає партію в «обійми» лівих сил.

Cтаном на початок літа 2007 р. прогнозується поява двох нових політичних
сил: у правій (група Я. Рокіти, К. Марцінкевича, М. Плажинського) та
лівій (група А. Кваснєвського, А. Олеховського, М. Боровського, В.
Фрасинюка) частинах політичного спектру. Від цього найбільших втрат може
зазнати РО, адже її електорат у центрі забиратимуть з обох флангів. На
початку березня 2007 р. очікувалося, що нова права партія може зібрати
аж 28 % голосів, зменшуючи кількість прихильників РО з 37 % до 26 %, а
PiS – з 26 % до 18 %.

5. Проблеми та переваги впровадження пропорційного виборчого
законодавства у Польщі

Наслідки впровадження пропорційного виборчого законодавства виглядають
доволі суперечливо. З одного боку, відбувається поступова поляризація та
укрупнення політичних сил, що повинно підвищити стійкість урядових
коаліцій, і знизити турбулентність політичного середовища. З іншого – не
бракує критичних зауважень та пропозицій щодо модифікації пропорційної
системи (в межах існуючої Конституції) в напрямі використання
одномандатних округів із партійними кандидатами. Сприятливим для
реалізації цієї пропозиції є те, що в польському Сеймі не набули
поширення політично мотивовані переходи із фракції у фракцію. Для
політичного маневрування активно використовуються пропозиції щодо зміни
виборчого порогу.

Прихильники зниження виборчого порогу для партій до 3 % мали на меті
передусім входження до Сейму двох менших партій урядової коаліції –
Самооборони і LPR, які за останні два роки зазнали істотного зниження
власного рейтингу. Зазначена пропозиція використовувалася як своєрідний
«пряник» для дрібніших учасників коаліції, але після розпаду коаліції
PiS–LPR–»Самооборона» не має належної мотивації. Підвищення виборчого
порогу відповідає інтересам двох найбільших партій – PiS та РО, а також
LiD, проте практичній реалізації цієї можливості може завадити гостре
протистояння PiS та РО. У листопаді 2006 р. на запитання тижневика
Wprost, чому РО не допомагає PiS у реалізації спільного інтересу –
запровадження виборчої системи, яка «фаворизує» сильніші партії,
керівник партії Д. Туск відповів, що у партії перемогла думка про
недоцільність зміни виборчого законодавства [6, c.31].

З іншого боку, посилюються голоси на користь відмови від пропорційної
системи та запровадження мажоритарних округів. За існуючої системи,
щоправда, відбувається голосування за конкретного партійного кандидата,
але загалом виборець вибирає окрему партію. Кандидат може виграти в
індивідуальному окрузі, але якщо його партія не перевищить поріг 5 %, то
не зможе стати депутатом. І навпаки, кандидат від партії може стати
депутатом, набираючи у своєму окрузі незначну кількість голосів. Так, у
2001 р. Я. Лончни («Самооборона») став депутатом Сейму, отримавши всього
498 голосів. У виборах 2005 р. А. Адамчику (PiS) для отримання
депутатського мандата вистарчило 1592 голоси. Аж десять депутатів
нинішньої каденції отримали менше 0,6 % голосів у власному окрузі.

Критика існуючої пропорційної системи зосереджується навколо декількох
аргументів: досить часто вибирають маловідомих кандидатів, єдиною
заслугою яких є особиста відданість керівникові партії; загострення
внутрішньопартійної боротьби за посаду керівника партії; відсутність
очікуваного зміцнення політичних партій (окрім SLD, жодна з партій
нинішнього Сейму не була в ньому представлена 10 років тому). Виборець
також заздалегідь не знає, хто буде прем’єр-міністром, і не може
встановити відповідальність окремих партій, бо на практиці реалізується
щось середнє із програм окремих учасників коаліції. Лише сильна партія
може забезпечити обрання власного кандидата. Небезпека незалежних
кандидатів існує, але їх буде не більше ніж тепер, коли відповідну
«нішу» займають особи з низьким морально-політичним рівнем.

Своєрідною кульмінацією критики діючої політичної системи Польщі стала
висловлена 29 вересня 2006 р. заява Л. Валенси про намір повернутися в
політику і створити нову партію, оскільки: «Люди, які колись боролись за
незалежність Польщі, не можуть миритися з тим, що відбувається зараз. Ми
не боролись для таких типів, як Качинські, Леппер чи Гертих».

Фактично мажоритарний підхід до вибору сенаторів засвідчує, що в Польщі
місцеві олігархи не мають бажання або шансів обратися до Сенату. Так, у
2005 р. не зумів стати сенатором Г. Стоклоса. Після виборів до органів
місцевого самоврядування у листопаді 2006 р. у Дембіці посади
бургомістра позбувся власник фірми «Igloopol» Е. Бржостковський. Саме
депутати до Сейму ставали об’єктом арештів та прокурорських
розслідувань, тоді як набагато менше таких прикладів у Сенаті. А на
місцевих виборах, які відбуваються за мажоритарним принципом, у
переважній більшості перемагають безпартійні кандидати (у 2002 р. їхня
чисельність в органах місцевого самоврядування становила 76,04 %, а в
2006 р. – 81,74 %) [6, c.33].

Сьогодні в Польщі активізується Рух за одномандатну виборчу систему,
лідером якого є доктор Вроцлавського університету Є. Пшистава. Він,
зокрема, назвав пропорційну систему виборів найгіршим варіантом виборчої
системи, принаймні для Польщі.

Основними недоліками пропорційної виборчої системи її опоненти вважають:

1. Уникнення депутатами прямої політичної відповідальності перед
своїми виборцями.

2. Створення умов для партійної диктатури всередині партії.

3. Зростання корупції в політичних колах, пов’язане з тим, що:

4. на передвиборчу агітацію витрачаються набагато більші кошти, аніж
це передбачено у законі, а фінансування партій відбувається за тіньовими
схемами;

5. рішення про те, хто може висуватися кандидатом у депутати Сейму
приймають партійні «барони», що створює мережу неформальних і неявних
зв’язків усередині партій, і стає джерелом «клієнтизму»;

6. абсурдна довжина виборчих списків, з одного боку, спричиняє
необхідність пошуку значної кількості кандидатів у депутати, а з іншого
– знижує критерії відбору, що стає причиною проникнення у партії осіб із
низькими професійними і моральними якостями.

У березні 2006 р. журнал Wprost разом із фондом ім. Д. Едісона
запропонували проект змін до виборчого законодавства, що не вимагає змін
до діючої Конституції Польщі (нею передбачається пропорційна система).
Подібна система практикується у всіх країнах «великої сімки». США,
Канада і Великобританія використовують її від початку демократії,
Німеччина і Франція – протягом післявоєнного часу, Італія – з 1994 р.,
Японія – з 1997 р.

Одномандатні округи підтримує більшість депутатів від РО, а також чимало
депутатів від PiS. Потужною перевагою такої системи вважається
стимулювання переходу до двопартійної системи. Проект ґрунтується на
виборчій системі Великобританії. В кожному з 460 округів мали б вибирати
одного депутата під час одного туру виборів. При цьому на округ мало б
припадати 83 тис. жителів. Зараз на один із 46 округів припадає в
середньому 930 тис. жителів, що відповідає показнику набагато
численнішої Індії і вдвічі більше ніж у США. Для участі у виборах мало б
вистачати підписів лише десять осіб – як у Великій Британії (в Канаді
для цього вистарчає два підписи, а в Японії – лише один). За участь у
виборах кандидат вносить заставу в сумі середньої заробітної плати за
місяць. Якщо кандидат набере менше 5% голосів, застава передається одній
із громадських організацій. Проект передбачає втрату мандату в разі
зміни партійної приналежності – це повинно забезпечити стабільну
підтримку для уряду від початку до кінця виборчої каденції. Подібно до
інших країн (використання одномандатних округів було однією з умов
повернення до влади президента Франції Де Голля), вважається, що зникне
партійна фрагментація польського Сейму. Передусім втратить своє значення
«золота акція», якою володіють дрібні партії на зразок LPR, PSL,
«Самооборона» [6, c.38].

Висновки

В Республіці Польща виборчі процедури викладено в чотирьох законах про
вибори: президента, парламенту, місцевих органів влади і референдуму.

Каталізатором укрупнення політичних партій стають чинні виборчі закони.
Виборчий закон Польщі від 1993 р. запропонував пропорційну систему
виборів із подвійним п’ятивідсотковим обмеженням для партій і
восьмивідсотковим для коаліційних об’єднань.

Вибори до Сейму та Сенату призначає Президент Республіки. Сейм і Сенат
обираються на чотирирічний строк повноважень. Строк повноважень цих двох
державних органів розпочинається з дня першого засідання і продовжується
до дня першого засідання заново обраного Сейму.

Обиратися до Сейму може кожний громадянин, який має право обиратися і
якому виповнилося на день виборів 21 рік; до Сенату — кожний польський
громадянин, який має право обирати і якому на день виборів виповнилося
30 років.

Кандидатів у депутати і в сенатори можуть висувати політичні партії, а
також виборці. Конституція забороняє балотуватися одночасно до Сейму та
Сенату. Дійсність обрання до Сейму і Сенату затверджується Верховним
Судом, а виборець має право на підставі принципів, обумовлених законом,
звертатися до Верховного Суду з протестом про визнання виборів
недійсними. 

Право висувати кандидатів у сенатори належить політичним партіям і
виборцям.Неможливо одночасно бути кандидатом до Сейму і Сенату.

У квітні 1989 року Сейм прийняв закон «Про зміну Конституції ПНР», за
яким замість Державної ради був утворений інститут президентства.
Президент обирався на спільному засіданні Сейму та Сенату, об’єднаними в
Національні збори. Цей спосіб обрання Президента був змінений законом
1990 року про обрання Президента, а потім і Конституційним Законом «Про
взаємовідносини між законодавчою та виконавчою владами Республіки
Польща, а також — територіальне самоврядування» від 17 жовтня 1992 р.
Президент з того часу став обиратися виборцями безпосередньо.

Список використаної літератури

Konstytucja Rzeczpospolitej Polskiej. — Warasawa, 1997.

Збірник виборчих законів країн Центральної та Східної Європи. —
Вашингтон: Міжнародна фундація виборчих систем (IFES). — 2002.

Зеленько Г. Україна-Польща: політико-владні структури в умовах
модернізації // Людина і політика. Українські соціально-гуманітарні
науки, – № 12, – 2000 р.

Ковачев Д.А. Конституционное право государств Европы. – М., 2005

Конституційне право зарубіжних країн: Навч. посібник / За заг. ред.
В.О.Ріяки. — К.: Юрінком Інтер, 2002. — 512 с.

Кузенко В.І. Польська Республіка вибирає. – К., 2007.

Політико-правові аспекти фінансування політичних партій: світовий досвід
та Україна. — Львів: Видавничий центр ЛНУ ім.. Івана Франка. 2003. – 162
с.

Реформы общественной администрации в Польше: требование времени и
необходимость // Панорама польских реформ. – 1998. – №3. – С.74.

Страшун Б.А. Конституционное (государственное) право зарубежных стран
Т.1 – М., 2000

Страшун Б.А. Конституционное (государственное) право зарубежных стран
Т.4. – М., 2001

PAGE

PAGE 2

Похожие записи