HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com –
рефератний сайт №1 в Україні!

Реферати, контрольні роботи, курсові та дипломні роботи з 70-ти
напрямків. БЕЗКОШТОВНО!

КУРСОВА РОБОТА

З КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА

НА ТЕМУ:

“УМИСЕЛ ТА ЙОГО ВИДИ”

ПЛАН

ВСТУП

1. ПОНЯТТЯ ТА ОЗНАКИ УМИСЛУ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ

1.1. Поняття умислу в кримінальному праві, його види та значення

1.2. Ознаки, які характеризують різновиди умислу

2. ВИДИ УМИСЛУ ТА ЇХ ХАРАКТЕРИСТИКА

2.1. Прямий умисел

2.2. Непрямий умисел

2.3. Особливості умислу в злочинах з формальним складом

2.4. Інші види умислу

3. РІЗНИЦЯ МІЖ НЕПРЯМИМ УМИСЛОМ ТА ПРЯМИМ, А ТАКОЖ ЗЛОЧИННОЇ
САМОВПЕВНЕНОСТІ

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Актуальність вивчення даного питання зумовлена тим, що важливе місце в
кримінальному праві посідають форми вини.

Форми вини — це зазначені в кримінальному законі сполучення певних ознак
свідомості і волі особи, що вчиняє суспільне небезпечне діяння. У
сполученні таких ознак і виражається психічне ставлення особи до діяння
і його наслідків. Чинне кримінальне законодавство виділяє дві форми вини
— умисел [2, ст.24] і необережність [2, ст.25]. Це узагальнені
законодавцем поняття, які лише в загальних рисах характеризують
ставлення особи до того діяння, що вчиняється нею, та його наслідків.
Умисел і необережність мають свої види.

Умисел може бути прямим і непрямим, а необережність існує у виді
злочинної самовпевненості (самонадіянності) та злочинної недбалості.
Поза цими конкретними видами вина відсутня.

Встановлення вини, її форми і виду — необхідна умова правильної
кваліфікації злочину. Значення вини полягає і в тому, що наше
кримінальне право виходить із принципу суб’єктивного ставлення за вину.
Відсутність вини особи у вчиненні конкретного суспільно небезпечного
діяння виключає, суб’єктивну сторону, а відтак, склад злочину і підставу
кримінальної відповідальності.

Прямий і непрямий умисли між собою мають багато спільного, їх аналіз дає
можливість виділити основні ознаки, що характеризують психічне ставлення
особи до вчиненого нею діяння і його наслідків. Свідомість і
передбачення становлять інтелектуальні ознаки умислу, а бажання або
свідоме допущення наслідків — його вольову ознаку. З урахуванням цих
ознак можна дати загальне визначення поняття умислу. Його зміст полягає
в тому, що особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого
діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні
наслідки і бажала або свідомо припускала їх настання. При вчиненні
конкретних злочинів можливі різноманітні поєднання інтелектуальних і
вольових ознак. Це співвідношення і лежить в основі розмежування в
законі і на практиці умислу на прямий і непрямий.

Кримінальне право грунтується на принципі, що незнання закону не
звільняє особу від кримінальної відповідальності. Поділ умислу на прямий
і непрямий (евентуальний) має важливе значення для кваліфікації злочину,
індивідуалізації кримінальної відповідальності і покарання і для
відмежування замаху замаху на злочин від закінченого злочину.

Об’єкт дослідження: види умислу.

Предмет дослідження: ознаки, особливості поділу та визначення видів
умислу.

В даній курсовій роботі планую розглянути такі питання як: поняття
умислу в кримінальному праві, його види та ознаки, які характеризують
той чи інший вид умислу, розгляд особливостей прямого та непрямого
умислу, особливості умислу в злочинах з формальним складом та інші
спеціальні види умислу.

Під час написання даної курсової роботи були використані різноманітні
літературні джерела: нормативно-правові акти, посібники, матеріали
періодичних видань тощо.

Написання даної курсової роботи дозволить більш глибше вивчити форми
вини у кримінальному праві, набути навички проведення наукового
дослідження.

1. ПОНЯТТЯ ТА ОЗНАКИ УМИСЛУ

В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ

1.1. Поняття умислу в кримінальному праві,

його види та значення

Умисел є найбільш розповсюдженою та особливо небезпечною формою вини.
Найбільша суспільна небезпека його полягає у тому, що вмисне діяння,
свідомо спрямоване на спричинення шкоди суспільству, складає більшу
вірогідність фактичного спричинення такої шкоди, ніж не вмисне діяння.
Вмисно скоєне суспільно-небезпечне діяння тягне за собою більш сувору
міру покарання, та серйозні правові наслідки:

Можливість визнання особи особливо-небезпечним рецидивістом;

Судимість за вмисний злочин перешкоджає передачі особи на поруки;

У відношенні осіб, засуджених за вмисні злочини, встановлені більш
суворі правила умовно-дострокового звільнення від покарання;

Амністія до засуджених за навмисні злочини застосовується у обмеженому
обсязі [7, с.39].

Прямий умисел – це такий вид умислу, при якому особа, яка вчинила
злочин, усвідомлювала суспільну небезпечність своєї дії або
бездіяльності, передбачала його небезпечні наслідки та бажала їх
настання.

Непрямий, ще його називають евентуальний умисел, характеризується тим,
що особа, яка скоїла злочин, усвідомлювала суспільно-небезпечний
характер свого діяння або бездіяльності, передбачала його
суспільно-небезпечні наслідки та свідомо допускала можливість їх
настання та байдуже ставиться до них.

У ст. 8 КК України вказується на дві характерні ознаки умислу —
інтелектуальну і вольову.

Інтелектуальна ознака умислу включає: 1) усвідомлення особою суспільне
небезпечного характеру своєї дії чи бездіяльності; 2) передбачення її
суспільне небезпечних наслідків [2, ст.8].

Вольова ознака умислу означає наявність у суб’єкта злочину бажання
настання суспільне небезпечних наслідків від вчиненого ним діяння чи
свідоме їх допущення.

Залежно від поєднання у свідомості злочинця інтелектуальної і вольової
ознак умисел у теорії кримінального права поділяється на два види:
прямий і непрямий (евентуальний). При прямому умислі особа:

а) усвідомлює суспільне небезпечний характер своєї дії або
бездіяльності;

б) передбачає настання суспільне небезпечних наслідків;

в) бажає їх настання.

При вчиненні злочину з непрямим умислом особа:

а) усвідомлює суспільне небезпечний характер свого діяння;

б) передбачає його суспільне небезпечні наслідки;

в) свідомо допускає їх настання.

Усе це дозволяє стверджувати, що загальними ознаками як прямого, так і
непрямого умислу є: усвідомлення винним суспільне небезпечного характеру
своїх дій або бездіяльності; передбачення їх суспільне небезпечних
наслідків.

Усвідомлення суспільне небезпечного характеру вчиненого діяння означає,
що винна особа розуміє не лише фактичні обставини, які стосуються
об’єкта і об’єктивної сторони складу певного злочину, але і його
суспільну небезпечність. Наприклад, при вчиненні крадіжки винний
усвідомлює, що він порушує право власності, таємно викрадає чуже майно,
і тим самим спричиняє майнову шкоду потерпілому.

Осудна особа, яка досягла певного віку, як правило, усвідомлює суспільну
небезпечність своєї дії або бездіяльності. При цьому не обов’язково, щоб
винний усвідомлював протиправність і караність вчиненого ним діяння.
Кримінальне право ґрунтується на принципі, що незнання закону не
звільняє особу від кримінальної відповідальності. Вона завжди має
можливість після опублікування закону ознайомитись із його змістом і
знати, чи є діяння, що вчиняються, протиправними [8, ст.145].

У тих випадках, коли в суду або органу слідства виникає сумнів щодо
того, чи усвідомлювала особа через нерозвиненість, слабоумство або інший
хворобливий стан суспільну небезпечність вчиненого нею діяння,
обов’язковим є проведення психіатричної або судово-психологічної
експертизи.

Ознаки прямого умислу, вказані у ст.8, характерні для так званих
злочинів із матеріальним складом, необхідною ознакою яких є настання
певних суспільне небезпечних наслідків і наявність причинного зв’язку
між діянням особи і наслідками, що настали. Тому при вчиненні цих
злочинів винний передбачає не лише суспільне небезпечні наслідки свого
діяння, але й у загальних рисах — розвиток причинного зв’язку між
діянням, що вчиняється, і злочинним наслідком, що настане.

При вчиненні умисного злочину особа передбачає наслідки свого діяння як
тоді, коли вони неминуче настануть (скажімо, винний вчиняє прицільний
постріл із близької відстані у голову своєї жертви), так і тоді, коли
вона передбачає реальну можливість їх настання (особа підпалює житло, де
знаходяться люди, які можуть при цьому загинути). Крім того, якщо у
диспозиції закону вказуються такі ознаки, як час, місце, спосіб або
обстановка вчинення злочину, винний усвідомлює і ці ознаки складу
злочину.

Психічне ставлення особи до обставин, що обтяжують умисні злочини, у
різних випадках може бути різним: в одних — лише умисним (наприклад, до
обставин, що обтяжують умисне вбивство [2, ст.93]), у других — лише
необережне (наприклад, до смерті потерпілого, яка сталася внаслідок
умисного тяжкого тілесного ушкодження — [2, ч.3, ст.101]), у третіх —
умисним або необережним (скажімо, щодо такої обставини, що обтяжує
злочин, як зґвалтування неповнолітньої — [2, ч.3, ст.117]).

У так званих злочинах із формальним складом, який не передбачає як
необхідну ознаку настання певних суспільне небезпечних наслідків,
змістом прямого умислу є усвідомлення винною особою суспільне
небезпечного характеру своєї дії або бездіяльності та бажання її
вчинення [2, ст. 62, 69, 72, 177, 1875, 206′, 2062 ].

Поділ умислу на прямий і непрямий (евентуальний) має важливе значення не
лише для кваліфікації злочину, індивідуалізації кримінальної
відповідальності і покарання, але і для відмежування замаху на злочин
від закінченого злочину. Так, діяння особи не може визнаватися замахом
на злочин, якщо вона не бажає, а лише свідомо допускає настання
суспільне небезпечних наслідків, але такі наслідки не настають з причин,
що не залежать від її волі. Пленум Верховного Суду України в абз. 4 п.
23 постанови від 1 квітня 1994 р. № 1 «Про судову практику в справах про
злочини проти життя і здоров’я людини» зазначив:

До різновидів умислу теорія кримінального права відносить визначений,
невизначений та альтернативний умисли.

Визначений умисел характеризується наявністю у винного бажання досягти
конкретного злочинного наслідку, наприклад, заподіяти тяжке тілесне
ушкодження, одержати хабара, викрасти чуже майно.

Невизначеним є умисел, при якому винний передбачає суспільне небезпечні
наслідки лише у загальних рисах, а не в індивідуально визначеному
вигляді. Так, при нанесенні сильного удару особа усвідомлює, що завдає
потерпілому тілесне ушкодження, не усвідомлюючи, яким воно буде: тяжким,
середньої тяжкості чи легким. У цьому випадку така особа відповідає за
те тілесне ушкодження, яке вона фактично заподіяла.

Альтернативний умисел має місце тоді, коли особа передбачає і бажає
настання одного з кількох можливих злочинних наслідків (наприклад,
смерті або тяжкого тілесного ушкодження). Винна особа в такому випадку
буде відповідати за той наслідок, який настав фактично [12, с.173].

Отже, форми і види вини визначаються законом, головним чином, за ознакою
психічного ставлення суб’єкта до настання суспільне небезпечних
наслідків (передбачення, бажання чи свідоме допущення їх настання або
легковажний розрахунок на їх відвернення чи не передбачення при
обов’язку і можливості передбачення). А вольова спрямованість дій особи
визначається виключно на підставі психічного ставлення суб’єкта до
настання злочинних наслідків.

Сама по собі дія, яка не народжує, не створює суспільне небезпечних
наслідків, не може усвідомлюватися і оцінюватися як суспільне
небезпечна. Зрозуміло, що вчинюючи конкретні злочинні дії, суб’єкт
усвідомлює їх суспільну небезпечність. Але оцінку своїм діям він дає
(може дати) лише з урахуванням тих наслідків, які настали чи можуть
настати і які при умислі та самовпевненості ідеально усвідомлюються ще
до вчинення злочину. При злочинній недбалості суб’єкт не усвідомлює
суспільної небезпечності своїх дій, оскільки він їх не передбачає, але
має можливість передбачати їх наслідки.

Поняття “формальний” склад злочину нічого іншого не визначає, крім того,
що наслідки такого злочину знаходяться, за межами складу злочину, а тому
встановлювати їх у кожному конкретному випадку не має потреби. Але
наслідки у “формальних” складах злочинів завжди є або вони припускаються
(наприклад, при замахові на вчинення злочину) як можливі. І хоча
наслідки таких злочинів виходять за межі складу злочину, у вирішені
питання про вину чи її відсутність в діях особи, ці наслідки завжди
треба враховувати, тому що тільки по психічному ставленню до них
винного, по спрямованості його волі на вчинення цих наслідків можна
правильно встановити форму і вид вини. Лише таке визначення-виду і форми
вини відповідає закону. Отже, так, як і при замахові на злочин, при
вчиненні злочину, який містить -“формальні” чи “укорочені” склади,
встановлювати вину необхідно по психічному ставленню суб’єкта до
можливих наслідків цих злочинів.

Умисел. Згідно з законом злочин визнається вчиненим умисно; коли особа,
яка його вчинила, усвідомлювала суспільно-небезпечний характер своєї дії
або бездіяльності, передбачала її суспільне небезпечні наслідки і бажала
їх або свідомо допускала настання цих наслідків [2, ст.8].

Закон виділяє елементи (моменти) умислу:

1. Інтелектуальний — усвідомленість особою суспільної небезпечності
діяння і передбачення його суспільно небезпечних наслідків.

2. Вольовий — бажання чи свідоме допущення настання суспільно
небезпечних наслідків.

Комбінація інтелектуального та вольового елементів умислу утворюють два
його види:

1) умисел прямий (усвідомлює, передбачає, бажає);

2) умисел побічний (евентуальний) — усвідомлює, передбачає, допускає (не
бажає).

Злочин вчинюється з прямим умислом, коли особа усвідомлює суспільно
небезпечний характер вчинюваного діяння, передбачає суспільно небезпечні
наслідки цього діяння і бажає настання цих наслідків.

Передбачення особою настання суспільно небезпечних наслідків своїх дій
чи бездіяльності значить:

1. Мати уяву про майбутні зміни, викликані діями особи чи її
бездіяльністю, у вигляді суспільно небезпечних наслідків.

2. Уявляти конкретну шкоду, заподіяну своїми діями, — настання смерті
потерпілого, знищення майна, спричинення тілесних ушкоджень і т. от.

3. Передбачати розвиток причинного зв’язку між діями (бездіяльністю) і
наслідками.

Особливе практичне значення має передбачене особою настання суспільне
небезпечних наслідків. Це значення полягає в тому, що якщо встановлено і
доказано передбачення особою їх настання, то це свідчить про те, що
злочин вчинено навмисно. Необережність у такому випадку виключається,
оскільки вся вольова сфера при цьому відноситься до умислу. Для прямого
умислу характерне передбачення як неминучих при певних обставинах, так і
реально можливих з великою вірогідністю суспільно небезпечних наслідків.
З прямим умислом, наприклад, діє той, хто, бажаючи вбити, вистрілив у
потерпілого віч-на-віч, як і той, хто з такою ж метою стріляв у
потерпілого, який знаходився на значній відстані, хоча в останньому
випадку заподіяння смерті потерпілому не було неминучим [14, ст.107].

Отже, з прямим умислом діяння вчиняються ляше тоді, коли суб’єкт бажає
заподіяти шкоду об’єкту, тобто тим суспільним відносинам, які
охороняються кримінальним законом. В усіх інших випадках він діє з
побічним умислом, необережно або невинно.

Бажання настання злочинних наслідків — вольовий елемент — визначає
спрямованість, прагнення до мети.

Немає сумніву, що спекулянт бажає, мати прибуток. А чи бажає він кожного
разу заподіяти шкоду об’єкту посягання — інтересам державної торгівлі?
Чи може він ставиться до них байдуже? Інтереси торгівлі цікавлять
спекулянта, мабуть, менше всього. Головна, його мета — отримати
прибуток. Шкода інтересам державної торгівлі для нього — байдужий
наслідок його дій. Отже, він діє не з прямим умислом. Не можна виключити
побічного умислу і при контрабанді [2, ст.70] і приховуванні злочинів
[2, ст.186] та інших злочинах, які мають “формальний” склад.

1.2. Ознаки, які характеризують різновиди умислу

Законодавче визначення прямого і непрямого умислу містить три ознаки,
які характеризують психічне ставлення особи до вчиненого нею діяння і
його наслідків:

1) усвідомлення особою суспільної небезпеки свого діяння;

2) передбачення його суспільне небезпечних наслідків;

3) бажання настання таких наслідків або свідоме припущення їх настання.

Перші дві ознаки (усвідомлення і передбачення) характеризують процеси,
які відбуваються у психіці суб’єкта і тому складають інтелектуальний
момент (елемент, компонент) умислу. Третя ознака (бажання чи свідоме
припущення наслідків) характеризує вольову сферу особи й утворює
вольовий момент умислу.

При вчиненні конкретних злочинів можливі різні варіанти поєднання
інтелектуальних і вольових моментів, їхнє певне співвідношення і лежить
в основі поділу умислу на прямий і непрямий.

Інтелектуальний момент прямого умислу полягає в усвідомленні особою
суспільно небезпечного характеру свого діяння та передбаченні його
суспільно небезпечних наслідків [18, ст.47].

Усвідомлення означає не лише розуміння фактичних обставин вчиненого
діяння, які стосуються об’єкта, предмета, об’єктивної сторони складу
конкретного злочину, а й певне розуміння його суспільної небезпеки.
Здебільшого наявність усвідомлення винним суспільної небезпеки свого
діяння є очевидною, про що свідчать фактичні обставини справи. Якщо
особа не усвідомлює суспільно небезпечний характер своїх дій чи
бездіяльності, це може свідчити про п неосудність або про відсутність
умислу при вчиненні злочину.

Передбачення — це розумове уявлення особи про результати своєї дії
(бездіяльності). При вчиненні злочину винний усвідомлює зміст конкретних
наслідків його діяння, їх суспільно небезпечний характер (шкоду, яка
буде заподіяна об’єктам посягання), а також неминучість або можливість
настання таких наслідків. Отже, передбаченням винного охоплюється в
загальних рисах і причинний зв’язок між діянням і наслідками.

Вольовий момент прямого умислу характеризується бажанням настання
суспільно небезпечних наслідків. Під бажанням розуміють прагнення
досягти конкретного результату, що передбачає свідому і цілеспрямовану
діяльність особи. Бажання — це воля, спрямована на досягнення чітко
визначеної мети.

Інтелектуальний момент непрямого умислу полягає в усвідомленні особою
суспільно небезпечного характеру свого діяння та передбаченні його
суспільно небезпечних наслідків. Непрямий умисел повністю збігається з
прямим умислом за такою ознакою інтелектуального моменту, як
усвідомлення.

Однак інша ознака — передбачення суспільно небезпечних наслідків —
значно відрізняється від подібної ознаки прямого умислу. Відповідно до
закону при прямому умислі винний передбачає наслідки як можливий або
неминучий результат свого суспільне небезпечного діяння, а при непрямому
умислі він передбачає лише можливість настання таких наслідків.

Основна відмінність прямого і непрямого умислу полягає у їх вольовому
моменті. Якщо при прямому умислі він характеризується бажанням настання
суспільне небезпечних наслідків, то при непрямому — свідомим припущенням
їх настання.

В останньому випадку воля особи посідає не активну, а пасивну щодо
наслідків позицію, оскільки наслідки є побічним результатом злочинної
дії (бездіяльності) винного.

Усвідомлення винним протиправності і караності вчиненого ним діяння не є
.обов’язковою ознакою умислу: незнання закону не звільняє особу від
кримінальної відповідальності.

Законодавча конструкція умислу фактично розрахована на матеріальні
склади злочинів, які визнаються закінченими за умови настання суспільне
небезпечних наслідків. Ці злочини можуть вчинятися як з прямим, так і з
непрямим умислом.

Що стосується формальних складів злочину, які не передбачають як
необхідну ознаку настання певних суспільне небезпечних наслідків, то
змістом прямого умислу є усвідомлення винним суспільне небезпечного
характеру своєї дії (бездіяльності) і бажання їх вчинення.

У таких злочинах не потрібно визначати психічне ставлення суб’єкта до
наслідків. Воно тут переноситься на саме діяння, вчинення якого є
моментом закінчення злочину.

Злочини з формальним складом можуть вчинятися лише з прямим умислом. Цей
висновок підтверджує думку про те, що форма і вид вини визначаються
ставленням суб’єкта лише до тих ознак, які перебувають у межах складу
злочину.

Викладене дозволяє виділити ознаки, що відрізняють непрямий умисел від
прямого. Багато хто схильний бачити відмінність між ними тільки у
вольовій ознаці — при прямому умислі особа бажає настання суспільне
небезпечного наслідку як основного або проміжного результату (мети), а
при непрямому — воля особи не спрямована на досягнення такого наслідку,
вона його не бажає, але все ж свідомо допускає його настання.

Ця перша розпізнавальна ознака є дуже істотною, але цим не можна
обмежуватися. Друга розпізнавальна ознака полягає в характері
передбачення наслідків. Якщо при прямому умислі особа передбачає
наслідки як можливий або як неминучий результат свого суспільне
небезпечного діяння, то при непрямому умислі вона передбачає тільки
можливість (ймовірність) настання таких наслідків.

2. ВИДИ УМИСЛУ ТА ЇХ ХАРАКТЕРИСТИКА

2.1. Прямий умисел

Інтелектуальні ознаки прямого умислу полягають в усвідомленні суспільно
небезпечного характеру свого діяння (дії або бездіяльності) і
передбаченні його суспільно небезпечних наслідків. Хоча ці поняття і
належать до однієї інтелектуальної сфери психічної діяльності, але вони
є різними за своїм змістом.

Свідомість суспільно небезпечного характеру діяння містить у собі не
тільки розуміння фактичної сторони того, що вчиняється, всіх обставин,
що характеризують об’єктивні ознаки складу злочину, в тому числі
значущість об’єкта і предмета посягання, характеру діяння, місця, часу,
способу його вчинення та інших обставин, а й розуміння соціального
значення діяння, його соціальної шкідливості.

Передбачення означає, що у свідомості даної особи склалося певне
уявлення про можливі або неминучі наслідки свого діяння. При цьому
передбачення тут носить конкретний характер. Особа має чітке уявлення
про розвиток причинного зв’язку, тобто про те, що саме від її
конкретного діяння настануть або можуть настати конкретні суспільно
небезпечні наслідки [14, с.218].

Вольова ознака прямого умислу — це бажання настання передбачуваних
наслідків своєї дії чи бездіяльності. Частіше за все особа прагне в
цьому разі досягти якої-небудь мети, задовольнити ту чи іншу потребу.

Так, З. з метою заволодіння квартирою батьків і одержання спадщини
умовив свого знайомого В. за винагороду вбити батьків і сестру. Для
реалізації злочинного наміру З. розробив план вбивства, приготував та
сховав у квартирі ніж і повідомив В., де знаходяться гроші, якими він
може заволодіти після вбивства. В. після вбивства матері не став чекати
на повернення з роботи інших членів сім’ї, заволодів грошима і пішов з
місця злочину.

В цьому разі З. і В. діяли з прямим умислом. Обидва усвідомлювали
суспільно небезпечний характер своїх дій: З. — організацію вбивства,
розробку плану реалізації злочину, підготування знаряддя вбивства і т.
ін.; В. — нанесення смертельних ударів ножем у життєво важливі органи
потерпілої і заволодіння грошима. Вони усвідомлювали, що діють спільно і
переслідують корисливу мету: З. — одержання спадщини і вирішення для
себе житлової проблеми, а В. — одержання грошової винагороди. З. і В.
передбачали неминучість настання смерті потерпілих за умови, що
намічений план буде реалізований, і обидва бажали настання саме цих
наслідків, переслідуючи при цьому кожний свою мету.

2.2. Непрямий умисел

Свідомість при непрямому умислі є аналогічною свідомості в умислі
прямому. І в цьому разі свідомість особи включає до себе розуміння всіх
фактичних обставин, що характеризують об’єктивні ознаки конкретного
складу злочину, в тому числі характеру і значення об’єкта і предмета
посягання, характеру дії і бездіяльності, а також місця, часу, способу
їх вчинення та ін. Вона також містить розуміння суспільної
небезпечності, шкідливості свого діяння і його наслідків.

Передбачення при непрямому умислі має свою розпізнавальну особливість.
Як і при прямому умислі, воно носить конкретний характер. Особа в цьому
разі чітко усвідомлює, що саме її конкретна дія чи бездіяльність може
спричинити конкретний суспільно небезпечний наслідок, і тим самим
передбачає загалом розвиток причинного зв’язку між діянням і можливим
наслідком. Проте цей наслідок особа передбачає лише як можливий
результат свого діяння. Передбачення неминучості настання наслідку при
непрямому умислі виключається. Воля особи в цьому разі не спрямована на
досягнення суспільне небезпечного наслідку. Саме в цьому і полягає
розпізнавальна особливість передбачення наслідків при непрямому умислі.
Але основна сутність непрямого умислу — в його вольовій ознаці.
Особливість такої ознаки полягає у відсутності бажання настання
суспільне небезпечного наслідку. Незважаючи на передбачення такого
наслідку, особа не відчуває потреби в його досягненні, воно не потрібно
їй ні як основний, ні як проміжний наслідок. Тут має місце ситуація, при
якій особа, не спрямовуючи свою волю на досягнення наслідку, все ж таки
свідомо допускає його настання. Частіше за все таке свідоме допущення
виражається в байдужому ставленні до наслідків. Інакше кажучи, особа, не
будучи зацікавленою у настанні суспільне небезпечного наслідку свого
діяння, все ж допускає таку можливість.

Так, Т. постійно пиячив, часто сварився з дружиною та її двома синами,
погрожував підпалити свій будинок. Під час чергової сварки він
запропонував усім залишити будинок, а коли вони відмовились, взяв
цеберку бензину і вилив його на підлогу кухні біля плити. Від плити, що
топилася, бензин загорівся, і вогонь охопив усе приміщення, де
знаходилися люди. Дружина і син Юрій померли в лікарні від сильних
опіків, а другий син і сам винний одержали незначні опіки.

Суд дійшов висновку про відсутність у Т. умислу на вбивство і про
винність його лише в умисному підпалі будинку, що спричинило людські
жертви. Однак вища судова інстанція зазначила, що небажання в цьому разі
смерті потерпілих не виключає умисної вини підсудного. Всі обставини
справи свідчать про те, що Т. усвідомлював суспільне небезпечний
характер своїх дій і передбачав настання їх суспільне небезпечних
наслідків. Коли Т. вилив біля плити, що топилася, бензин, він створив
обстановку, яка призвела до загибелі двох людей, і тим самим свідомо
допускав можливість таких наслідків. А саме свідоме допущення наслідків
проявилося в його байдужому ставленні до настання смерті. Т. вчинив
вбивство з непрямим умислом.

В окремих випадках свідоме допущення суспільне небезпечних наслідків
може проявитися в безпідставному розрахунку на їх ненастання. Воля особи
нібито спрямована на недопущення наслідків свого діяння, проте її
розрахунок і надії абстрактні, ні на чому конкретному не ґрунтуються. В
подібних випадках прийнято говорити про розрахунок на «навмання».

Формула побічного умислу — усвідомлює, передбачає, допускає.
Інтелектуальний момент побічного (евентуального) умислу однаковий з
інтелектуальним моментом прямого умислу і характеризується тими самими
ознаками:

1) усвідомленням особою суспільної небезпечності своїх дій чи
бездіяльності. Суспільна небезпека носить злочинний характер, який
порушує кримінально-правову заборону. Знання такої заборони, тобто
статті кримінального кодексу, яка встановлює цю заборону, не входить у
передбачення при умислі. Тому помилка у протиправності діяння не
виключає вини та відповідальності особи.

2) передбаченням особою настання суспільно небезпечних наслідків своїх
дій чи бездіяльності, які повністю співпадають з аналогічними ознаками
психічного стану при прямому умислі. Передбаченням настання таких
наслідків зумовлено усвідомлення особою суспільно-небезпечних наслідків
свого діяння. Під передбаченням суспільно-небезпечних наслідків
розуміється уявлення винного про ту шкоду, котра буде завдана його
діянням охоронюваним суспільно-небезпечним відносинам. При скоєнні
вмисного злочину винний передбачає не наслідки взагалі, а певний їх
характер та тяжкість. При цьому для вирішення питання про зміст умислу
важливо встановити, які певні наслідки передбачав винний.

Передбачення суспільно-небезпечних наслідків при умислі може мати різний
характер: передбачення неминучості настання таких наслідків та
передбачення можливості їх настання у результаті скоєного діяння.

Прямий і побічний умисли відрізняються лише за ознаками вольового
моменту. Вольовий момент прямого умислу утворює лише бажання винною
особою тих наслідків, яких вона прагне досягти вчиненням злочину.

^

¦

I

oe

f ’ ,

>

|

?

&

d? ¤7$8$

¤

&

F

????????????Т??ається підсвідома поведінка суб’єкта. В інших – люди за
різних обставин не використовують можливість належним образом
усвідомлювати свою поведінку та діють необдумано. Але це не виключає
відповідальності за ненавмисно, а в деяких випадках – за вмисно вчинений
злочин. Винний не тільки той, хто навмисно скоїв злочин, але й той, хто
не мобілізував свою свідомість та волю, діяв по першому прагненню та
бездумно. Перше прагнення – це власне те, що віддзеркалює його
особистість. Якщо при цьому особа не передбачає фактичного розвитку
подій та їх суспільно-небезпечний результат, то може наступити
відповідальність за ненавмисно вчинене діяння. Невміння та небажання
зрозуміти справжній соціальний зміст скоєного при усвідомленні усіх
елементів об’єктивної сторони складу злочину тягне за собою
відповідальність за навмисно вчинений злочин.

Як при необережності так і при бездумному вмисному злочині мала місце
обумовлена багатьма факторами можливість належного усвідомлення
суспільної небезпечності діяння. Таким чином, відповідальність наступає
як за усвідомлюване протиправне діяння (дія), так і за неналежне
усвідомлюване протиправне діяння (бездіяльність), якщо особа могла
правильно усвідомлювати свою поведінку.

Оскільки як при прямому так і непрямому умислі винний передбачає
настання тих чи інших наслідків, він повинен передбачати в загальних
рисах розвиток причинного зв’язку між суспільно-небезпечним діянням та
настанням негативних наслідків. При чому при непрямому умислі винний
передбачає можливість, а не неминучість настання таких наслідків.
Свідомо допускати можливо тільки такі наслідки, котрі можуть наступити,
але можуть і не наступити. Якщо винний передбачає неминучість настання
наслідків, то його психічне відношення складає вже прямий умисел, хоча б
він і не бажав їх настання.

Всю вольову сферу психічної діяльності, крім бажання, закон відносить до
вольової сфери побічного умислу — це байдужість, почуття обов’язку,
небажання і т. ін. Таке психічне ставлення особи до настання злочинних
наслідків ґрунтується на тому, що ці наслідки для неї бокові, оскільки
вона має мету і прагнення досягти інших наслідків, іншої мети.

Часом обставини такі, що досягти певних наслідків можна лише таким
чином, що неминуче або можливе настання і інших байдужих чи навіть
небажаних наслідків.

Таким чином, вольовий момент побічного умислу — допущення наслідків —
значить, що:

1) винна особа прагне досягти інших наслідків (злочинних. чи легальних);

2) осудні наслідки є бокові, супутні до головних, які утворюють мету,

3) свідоме допущення злочинних наслідків є розрахунок на ніщо, на -“може
бути”, у яких викривається нехтування чужими інтересами.

Отже, коли винна особа прагне досягти певної мети, допускає настання
інших злочинних наслідків, то цей злочин чиниться з побічним умислом
незалежно від того, чи вважає вона вказані наслідки можливими чи
неминучими. Це значить, що відмінність між прямим і побічним умислом
можна знайти лише в вольовій сфері. При позитивному (активному)
вольовому моменті умисел може бути лише прямим, а. при нейтральному
(негативному) тільки побічним. Тому треба, визнати, що і в тих випадках,
коли суб’єкт передбачає неминучість злочинних наслідків, яких він не
бажає або ставився до них байдуже, він діє з побічним умислом. Там, де
інтересом жертвують заради досягнення мети, є побічний умисел, бо у
таких випадках мета за самою суттю досягається не прямо, а через жертву.
Інтелектуальний момент не може змінити сутності і вольової спрямованості
цієї діяльності.

Вольовому моменту при скоєнні злочину передує формування усвідомлюваної
мети, аналіз обстановки, підбір засобів досягнення цілі. Вольова
злочинна поведінка достатньо вивчена досвідченими вченими-правознавцями,
та її внутрішня структура – поява мети, вибір засобів досягнення цілі,
планування, прийняття та реалізація рішення – ретельно описана у роботах
багатьох кримінологів та у багатьох випадках розглядається як
універсальна схема, придатна для аналізу механізму любого
правопорушення. Між тим це далеко не так. Психологічна структура
вольового вмисного злочину не підпадає під опис злочинів, вчинених по
необережності та у стані сильного душевного хвилювання.

Багато діянь, які визнані злочинними, не мали ознак вольової поведінки.
З числа опитаних засуджених за тяжкі насильницькі злочини проти особи та
злісне хуліганство тільки 13,9 % у момент посягання усвідомлювали
суспільну небезпечність та караність своїх діянь та свідомо приймали
рішення скоїти вмисний злочин. Частіше думали про недозволенність своєї
поведінки грабіжники 34,4 % та менше всіх – засуджені за зґвалтування
6,3 %. Ці дані показують бездумність більшості насильницьких посягань,
співпадають з виводами інших вчених. О.І. Бажанов повідомляє, що 58,7
вивчених ним засуджених, які знали про караність своїх дій зовсім не
думали, а 10,5 % ставились байдуже до покарання [6, ст.59].

Вольовий момент евентуального умислу визначається як свідоме допущення
суспільно-небезпечних наслідків. Протиставляючи непрямий умисел прямому,
належить мати на увазі, що при евентуальному умислі злочинні наслідки –
це побічний продукт дій винного, направлених на досягнення іншої цілі,
яка знаходиться за межами даного складу злочину. Винний не прагне
спричинити суспільно-небезпечні наслідки. Однак також не правильно буде
стверджувати, що особа, яка діє з непрямим умислом, відноситься до
суспільно-небезпечних наслідків негативно, бажає їх настання (активне
бажання). Насправді ж свідоме допущення значить, що винний викликає
своїми діями певну низку подій та свідомо, тобто осмислено допускає
розвиток причинного зв’язку, який призводить до настання
суспільно-небезпечних наслідків. Якщо небажання – активний вольовий
процес, пов’язаний з негативним відношенням до наслідків, то свідоме
допущення є активним процесом, пов’язаним з позитивним вольовим
відношенням до суспільно-небезпечних наслідків. У свідомому допущенні
проявляється певний зміст волі, доволі близьке за своєю психологічною
природою до бажання. Саме позитивне, погоджувальне відношення до
наслідків наближає свідоме допущення до бажання, робить їх різновидами
вольового змісту однієї й тієї самої форми вини.

2.3. Особливості умислу в злочинах з формальним складом

Відомо, що злочини з формальним складом визнаються закінченими з моменту
вчинення діяння і не потребують настання і встановлення яких-небудь
наслідків такого діяння (погроза вбивством — ст.129, погроза знищення
майна — ст.195, завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину —
ст. 383 КК та ж.). Структура цих складів злочинів така, що наслідки тут
лежать за межами необхідних ознак об’єктивної сторони, а відтак, і
складу злочину. Вже тому суб’єкт не може бажати їх настання. Проте ця
обставина не виключає умисної вини. Інтелектуальна ознака умислу в цих
випадках включає лише усвідомлення суспільне небезпечного характеру
свого діяння, ставлення до наслідків тут не виникає та й не може
виникнути. А вольова ознака умислу обмежується бажанням вчинення
конкретної дії чи бездіяльності. Таким чином, злочини з формальним
складом можуть бути вчинені лише з прямим умислом.

У літературі існує точка зору, відповідно до якої в злочинах з
формальним складом зміст вини включає в себе психічне ставлення не
тільки до діяння, а й до його суспільне небезпечних наслідків, щодо яких
можливий і непрямий умисел. Проте це твердження ігнорує наявну в законі
конструктивну відмінність між матеріальним і формальним складами
злочину. Більш того, висновки про можливість непрямого умислу в злочинах
з формальним складом не відповідають законодавчому визначенню цих
злочинів, що не включають до складу їх наслідки і не враховують, що в
цих випадках вольова ознака умислу переноситься на саме діяння. Інакше
кажучи, вольова ознака умислу повинна визначатися тут психічним
ставленням суб’єкта до суспільне небезпечної дії чи бездіяльності. Вона
проявляється не тільки в усвідомленні об’єктивно існуючої суспільної
небезпечності діяння, а й у бажанні це діяння вчинити. Отже, непрямий
умисел тут виключається, тому що свідоме допущення стосується виключно
наслідків суспільне небезпечної дії чи бездіяльності, які у злочинах з
формальним складом лежать за межами її об’єктивної сторони.

2.4. Інші види умислу

В межах прямого і непрямого умислу в теорії і на практиці виділяють й
конкретні їх види, що мають значення при юридичній оцінці і кваліфікації
деяких злочинів. Вони характеризуються додатковими розпізнавальними
ознаками: часом виникнення, спрямованістю, конкретизацією бажаного
наслідку та ін.

За часом виникнення і формування відрізняють умисел заздалегідь
обдуманий і такий, що виник раптово. У більшості випадків кваліфікація
злочину не залежить від часу виникнення умислу, проте КК відомі злочини,
суб’єктивна сторона і характер суспільної небезпечності яких фактично
визначаються умислом, що виник раптово. Це передбачено ст. 116 (умисне
вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання) або ст. 123
(умисне тяжке тілесне ушкодження, заподіяне у стані сильного душевного
хвилювання).

При заздалегідь обдуманому умислі мотив і мета вчинити злочин і його
безпосередня реалізація відокремлені між собою певним проміжком часу,
протягом якого винний розробляє план вчинення злочину, обмірковує його
деталі, обирає спосіб, час і місце вчинення. Подібні обставини звичайно
свідчать про підвищену антисоціальність суб’єкта. Тому, незважаючи на те
що час виникнення умислу в більшості умисних злочинів не має значення,
його необхідно враховувати при призначенні покарання. Тим більше, що при
заздалегідь обдуманому умислі часто вчиняються такі особливо тяжкі
злочини, як вбивство, розбійні напади, бандитизм, викрадення майна в
особливо великих розмірах, контрабанда, вимагання та ін.

Важливою рисою умислу, що виник раптово, є його швидкоплинність, тобто
раптова поява, поєднана з негайною реалізацією зовні. Злочин тут
вчиняється особою відразу з виникненням умислу. Частіше за все приводом
до цього є протиправні дії самого потерпілого, внаслідок чого така
ситуація розглядається як обставина, що пом’якшує покарання [2, п.7,
ст.66]. В окремих випадках, як уже зазначалося, наявність умислу, що
виник раптово, визначає утворення складів злочинів з пом’якшуючими
обставинами [2, ст.116 і ст.123]. Проте така оцінка не є наслідком лише
раптовості виникнення умислу. Вирішальне значення тут мають протиправні
дії або тяжка образа з боку потерпілого, що ініціюють (провокують)
умисел і лежать в основі його виникнення. Однак оцінка умислу, що виник
раптово, в усіх випадках як менш небезпечного в порівнянні із
заздалегідь обдуманим була б помилковою. Так, вбивство з хуліганських
мотивів навіть при наявності умислу, що виник раптово, обґрунтовано
визнається вбивством при обставинах, що обтяжують покарання [2, п.7,
ч.2, ст.115]. А вбивство з ревнощів або вбивство із жалощів до тяжко
хворого, що відчуває тяжкі муки, навіть при заздалегідь обдуманому
умислі розглядається як просте умисне вбивство [2, ч.1, ст.115]. Така
оцінка є справедливою. Формування умислу в подібній ситуації поєднане зі
складною боротьбою почуттів, важкими переживаннями, приниженнями і
сумнівами. Тому в кожному конкретному випадку вчинення злочину
необхідний всебічний аналіз усіх обставин виникнення і формування
умислу.

Залежно від спрямованості і ступеня конкретизації бажаних наслідків
умисел прийнято розмежовувати на визначений (конкретизований) і
невизначений (неконкретизований).

Визначений умисел характеризується чіткою конкретизацією наслідків
діяння в передбаченні винного. Суб’єкт тут передбачає конкретні наслідки
і бажає їх або свідомо допускає. Наприклад, особа бажає викрасти гроші
із каси магазину. Тут вона має чітке уявлення про характер наслідків.
Водночас конкретизацію наслідків не можна зводити в усіх випадках до
чітко формальних параметрів. Діапазон їх відносно широкий. Саме тому
визначений умисел в одних випадках може бути простим, коли винний
передбачає і бажає настання одного конкретизованого наслідку, досягнення
певної мсти, наприклад, смерті потерпілого при пострілі впритул, або
альтернативним, коли особа передбачає і однаково бажає або свідомо
допускає настання одного із двох чи більшого числа, але індивідуально
визначених наслідків. Так, при заподіянні проникаючого ножового
поранення грудної клітини потерпілого винний однаковою мірою передбачає
і бажає настання смерті потерпілого або заподіяння йому тяжкого
тілесного ушкодження.

Невизначений умисел відрізняється від альтернативного визначеного умислу
тим, що при передбаченні можливості настання шкідливих наслідків тут
відсутня їх індивідуальна визначеність, У особи немає чіткого уявлення
про характер і тяжкість можливих наслідків. Суб’єкт у цьому разі бажає
або свідомо допускає настання шкідливих наслідків тим чи іншим
інтересам, але про те, якою фактично буде ця шкода, не має чіткого
уявлення. Так, при нанесенні ударів кулаком винний не передбачає, які
саме тілесні ушкодження будуть заподіяні потерпілому: легкі, середньої
тяжкості або навіть тяжкі. Але у подібних випадках він передбачає
спричинення будь-якого за ступенем тяжкості тілесного ушкодження
потерпілому і бажає або свідомо допускає його настання. Злочин у таких
випадках кваліфікується за фактично заподіяними наслідками.

Розглянуті види умислу впливають або на кваліфікацію злочину, або на
ступінь його суспільної небезпечності, і тому повинні враховуватися при
призначенні покарання.

3. РІЗНИЦЯ МІЖ НЕПРЯМИМ УМИСЛОМ ТА ПРЯМИМ,

А ТАКОЖ ЗЛОЧИННОЇ САМОВПЕВНЕНОСТІ

Підставою розмежування двох видів умислу є, те, що при прямому умислі
винна особа бажає настання суспільно-небезпечних наслідків, а при
непрямому — виявляє байдужість до таких наслідків, не бажає, але свідомо
допускає їх настання.

Згідно з законом [2, ст.8] межа між прямим і побічним умислом полягає у
вольовій сфері психічної діяльності: між бажанням (прямий умисел) і,
допущенням, небажанням (побічний умисел) настання суспільно-небезпечних,
наслідків. Вольова сфера, психічної діяльності не вичерпується бажанням
і небажанням. Відповідно до закону вольовий момент прямого умислу
складає лише бажання. Все інше в вольовій сфері закон відносить до
вольового моменту побічного умислу. Бажання, як вольовий момент прямого
умислу, є лише тоді, коли наслідок постає як мета діяльності, є кінцевою
метою діяльності суб’єкта. Інше не дає можливості відрізнити дії героя
при самопожертвуванні від вчинку самогубця. Отже, з прямим умислом
діяння чиниться лише тоді, коли злочинні наслідки (заподіяння шкоди
об’єкту посягання) є метою злочинної дії (чи бездіяльності).

Труднощі встановлення психічного ставлення особи до діяння
(передбачення, бажання) обумовлені відсутністю необхідних для цього
критеріїв, а тому передбачення чи бажання винною особою злочинних
наслідків не має можливості ні доказати, ні спростувати.

Побічний (евентуальний) умисел визначається законом [2, ст.8], як таке
психічне ставлення особи до діяння, при якому особа свідомо передбачала
суспільне небезпечний характер своєї дії чи бездіяльності та їх наслідки
і свідомо допускала настання цих наслідків.

В прямому і непрямому умислі інтелектуальний момент співпадають, а
вольові відрізняються.

Прямий і побічний умисли відрізняються лише за ознаками вольового
моменту. Вольовий момент прямого умислу утворює лише бажання винною
особою тих наслідків, яких вона прагне досягти вчиненням злочину.

Інтелектуальному та вольовому ознакам умислу притаманний органічний
зв’язок, бо воля не тільки взаємодіє зі свідомістю, випливає з нього,
але й ґрунтується на свідомості. Інтелектуальні та вольові ознаки умислу
пов’язані між собою, вони взаємодіють та у тому чи іншому складі
містяться в умислі. Але їм притаманні специфічні розбіжності. Якщо
інтелектуальні ознаки умислу відповідають на питання про те, які
фактичні обставини, які відносяться до складу конкретного злочину, були
усвідомлені (передбачені) особою, то вольова ознака умислу відповідає на
питання про те, як ставилася особа до того, що нею було усвідомлено та
передбачено.

Основні розбіжності між прямим та непрямим умислом проходять у вольовому
моменті, в залежності від змісту вольового відношення особи до
суспільно-небезпечних наслідків свого діяння. Вольовий початок формує
певну спрямованість злочину на той чи інший об’єкт, визначає
цілеспрямованість діяння. Прямий умисел завжди спрямований на скоєння
певного злочину. Він присутній тоді, коли настання
суспільно-небезпечного наслідку необхідно особі, яка скоїла злочин, в
якості кінцевої або проміжної цілі.

Між прямим та непрямим умислом є суттєва різниця. Характеризуючи
непрямий умисел, законодавець вказує на його тотожність з прямим умислом
по інтелектуальному моменту (усвідомлення суспільно-небезпечного
характеру дій та передбачення його суспільно-небезпечних наслідків) та
підкреслює його розбіжності у вольовому моментах. Вольовий момент
непрямого умислу – свідоме допущення, являючись пасивним відношенням
особи до настання суспільно-небезпечних наслідків своїх дій,
протиставиться вольовому елементу прямого умислу, котрий виявляється в
активній направленості волі особи на досягнення злочинного результату та
бажання його настання. Звідси виходить, що свідоме допущення
характеризується насамперед небажанням суспільно-небезпечних наслідків
своїх дій. При цьому вказівка на небажання настання цих наслідків при
розкритті змісту вольового елемента непрямого умислу є важливим,
дозволяючим зрозуміти сутність і природу цього виду умислу. При
евентуальному умислі, наслідки, що настали – завжди побічний результат
дій винного, направлених на іншу, бажану ним ціль. Воно не виходить з
мотиву його дій, не потрібно йому. Прагнення досягнути поставленої цілі
в цьому випадку настільки сильне, що усвідомлення настання побічних
наслідків не утримує його від скоєння вій, від яких можуть настати ці,
непотрібні йому наслідки. Свідоме допущення як вольовий момент непрямого
умислу в деяких випадках може проявитися і в іншій формі – у байдужому
відношенні особи до можливості настання суспільно-небезпечних наслідків
своїх дій.

При злочинній самовпевненості винний передбачає суспільну небезпеку
своїх дій, усвідомлює, що ставить у небезпеку охоронювані суспільні
відносини, однак не бажає та не допускає можливості настання негативних
наслідків. У випадку реальної загрози настання небезпечних наслідків він
легковажно розраховує на їх відвернення. Однак йому не вдається
попередити настання небезпечних наслідків своїх дій та вони настають.

При злочинній самовпевненості винний хоча і легковажно, але розраховує
на будь-які обставини, котрі, на його думку, здібні не допустити
настання злочинного наслідку. Такими обставинами можуть бути насамперед
власні сили та здібності винного.

Злочинна самовпевненість, так само як умисел, характеризується двома
моментами: інтелектуальним та вольовим. Інтелектуальний момент
характеризується, як і при умислі, усвідомленням суспільно-небезпечного
характеру своїх дій (чи бездіяльності) та передбаченням можливості
настання суспільно-небезпечних наслідків. Вольовий момент відрізняє цю
форму вини від умислу. При злочинній самовпевненості винний не бажає та
не допускає можливості настання негативних наслідків та, більше того,
сподівається (легковажно) попередити їх настання. При легковажному
розрахунку на попередження небезпечного результату винний, хоча і не
передбачає того, що заходи, на котрі він розраховує, не можуть мати
успіху, але при більшій обачності він міг передбачити це.

Розподіл умислу на прямий та непрямий має суттєве значення для
кваліфікації злочину. У статтях особливої частини не вказується вид
умислу. Однак вимоги тільки прямого умислу для присутності в діях особи
складу злочину вимагається законодавством завжди, коли у диспозиції
певної статті особливої частини говориться про ціль скоєного злочину та
коли така ціль передбачається.

Розподіл умислу на прямий та непрямий має значення важливо не тільки для
вірної кваліфікації злочину, але й для оцінки ступеню суспільної
небезпеки діяння та тим самим для призначення покарання.

У злочинах, які скоєні з прямим умислом, свідомість і воля особи
безпосередньо направлені на їх скоєння, по цьому їх суспільна небезпека,
як правило більша, ніж у злочинах, скоєних з прямим умислом. Однак
ступень небезпечності злочину, скоєного з непрямим умислом, може бути не
меншою, ніж ступень небезпечності аналогічного злочину, скоєного з
прямим умислом, внаслідок грубого нехтування злочинцем інтересами
багатьох осіб.

Точний та чіткий розподіл прямого умислу від непрямого є важливою
теоретичною проблемою, яка має виключне практичне значення як для
кваліфікації злочинів, так і для правильного визначення ступеню їх
суспільної небезпеки Прямий умисел, його соціальний зміст завжди показує
високий ступень аморальності та особистої деградації особи суб’єкта, а
також про підвищену суспільну небезпеку самого діяння. При присутності
прямого умислу, коли суб’єкт не тільки усвідомлює суспільну небезпеку
свого діяння та передбачає його суспільно-небезпечні наслідки, але й
бажає їх настання, простежується фактично максимальний правовий
“конфлікт” суб’єкта з суспільством, який реалізується в злочині,
оскільки суб’єкт прикладає усі з його точки зору необхідні вольові
зусилля для негайного досягнення злочинної цілі.

В матеріальних складах злочинів свідомістю суб’єкта, який скоїв вмисний
злочин, охоплюється як розуміння суспільно-небезпечного характеру свого
діяння, так і передбачення настання суспільно-небезпечних наслідків.
Передбачення не тільки звернено в майбутнє, але й простежує у повному,
юридично значимому об’ємі причинний зв’язок та певні злочинні наслідки
на рівні їх неминучості чи можливості настання.

ВИСНОВКИ

Отже, узагальнюючи все вище сказане, можна зробити наступні винсовки:

Закон розрізняє два види умислу: прямий і непрямий.

Прямий умисел — це таке психічне ставлення до діяння і його наслідків,
при якому особа усвідомлювала суспільна небезпечний характер свого
діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільна небезпечні
наслідки і бажала їх настання [1, ч. 2 ст. 24].

Непрямий умисел — це такий умисел, при якому особа усвідомлювала
суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності),
передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але
свідомо припускала їх настання [1, ч. 3 ст. 24].

Як видно, ці формулювання мають багато спільного, їх аналіз дає
можливість виділити основні ознаки, що характеризують психічне ставлення
особи до вчиненого нею діяння і його наслідків. Свідомість і
передбачення становлять інтелектуальні ознаки умислу, а бажання або
свідоме допущення наслідків — його вольову ознаку. З урахуванням цих
ознак можна дати загальне визначення поняття умислу. Його зміст полягає
в тому, що особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого
діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні
наслідки і бажала або свідомо припускала їх настання. При вчиненні
конкретних злочинів можливі різноманітні поєднання інтелектуальних і
вольових ознак. Це співвідношення і лежить в основі розмежування в
законі і на практиці умислу на прямий і непрямий.

Поділ умислу на прямий і непрямий має важливе значення для кваліфікації
злочинів, зокрема у випадках, коли йдеться про попередню злочинну
діяльність або співучасть у вчиненні злочину. Так, готування до злочину
і замах на злочин можуть бути вчинені лише з прямим умислом.
Розмежування умисного і необережного злочину (злочинної самовпевненості)
вимагає точного встановлення ознак саме непрямого умислу.

Різновиди умислу дають змогу визначити ступінь вини, ступінь суспільної
небезпеки діяння та особи винного і тому враховуються при
індивідуалізації відповідальності і покарання.

Окрім прямого і непрямого умислу, в теорії і судовій практиці
виокремлюють ще й інші види умислу. Вони не утворюють самостійної форми
вини, не підміняють понять прямого і непрямого умислу, а існують лише в
їхніх межах.

Залежно від часу виникнення і формування розрізняють умисел заздалегідь
обдуманий і такий, що виник раптово.

Заздалегідь обдуманий умисел формується ще до вчинення злочину (особа
обмірковує деталі злочину, складає план, підшукує співучасників, готує
знаряддя вчинення злочину тощо). Наявність цього виду умислу на
кваліфікацію як правило не впливає. Однак він може свідчити про
підвищений ступінь вини, а також суспільної небезпеки суб’єкта злочину.

Умисел, що виник раптово, має місце тоді, коли намір вчинити злочин і
його безпосередня реалізація не відділені між собою деяким проміжком
часу, тобто винний вчиняє злочин одразу ж після виникнення умислу.
Різновидом цього умислу є афектований умисел, який виникає в момент
сильного душевного хвилювання (фізіологічного афекту), зумовленого
впливом на винного якихось особливих обставин, найчастіше насильства чи
інших неправомірних дій. Вчинення злочину під впливом сильного душевного
хвилювання, спричиненого неправомірними або аморальними діями
потерпілого, визнається обставиною, що пом’якшує покарання (п. 7 ч. 1
ст. 66), а у деяких випадках — утворює привілейований склад злочину (ст.
ст. 116, 123).

За спрямованістю діяння і конкретизацією бажаного наслідку умисел
поділяють на визначений (конкретизований), невизначений
(неконкретизований) і альтернативний.

Визначений умисел характеризується тим, що особа чітко усвідомлює
суспільне небезпечний характер свого діяння і прагне досягти одного
конкретного наслідку (наприклад, викрасти чуже майно, довести особу до
самогубства). Невизначений умисел означає, що у винного немає чіткого
уявлення про характер і тяжкість можливих наслідків злочину, він
передбачає ці наслідки лише у загальних рисах. Наприклад, особа завдає
ударів по різних частинах тіла потерпілого і не передбачає, якого
ступеня тяжкості тілесні ушкодження буде заподіяно. Альтернативний
умисел має місце тоді, коли винний передбачає й однаково бажає чи
свідомо допускає настання одного з кількох можливих злочинних наслідків
(наприклад, смерті або тяжкого тілесного ушкодження).

У випадках вчинення злочину з невизначеним або альтернативним умислом
відповідальність настає залежно від фактично заподіяних наслідків,
оскільки винний передбачав настання будь-якого із цих наслідків і бажав
чи свідомо припускав їх настання.

Врахування розглянутих видів умислу надає можливість більш точно
конкретизувати психічне ставлення суб’єкта, визначити ступінь його вини
і призначити справедливе покарання [1, ст.68 ].

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Конституція України. – К., 1996.

Кримінальний Кодекс України // Відомості Верховної Ради (ВВР), 2001. —
N25-26.

Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / За ред. М.
І. Мельника, М. І. Хавронюка. – К.: Атіка, 2004.

Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України: Особлива
частина / За ред. М. О. Потебенька, В. Г. Гончаренка – К.: Форум, 2001.

Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України: За станом
законодавства та постанов Пленуму Верховного Суду України на 1 липня
2002 р. / Відп. ред. С. С. Яценко. – К.: А.С.К., 2002.

Бажанов О.І. Правосознание и проблема преступного поведения личности. —
Науч. тр. Омск. высш. школы МВД СССР, 1972 г.

Воробей П.А. Теорія і практика кримінально-правового ставлення у вину. —
К., 1996.

Кримінальне право України. Особлива частина / За редакцією М.І.Бажанова,
С.С.Сташиса, В.Я. Тація. Київ – Харків. Юрінком Інтер – Право, 2001,
с.124

Кримінальне право України: теоретичний курс та практикум: Навчальний
посібник / За заг. ред. В.Я. Горбачевського – К.: Атіка, 2005. – с.

Кримінальне право: Загальна частина: Підручник для студентів юридичних
вузів / За ред. П. С. Матишевського, П. П. Андрушка, С. Д. Шапченка.
– К.: Юрінком Інтер, 2001.

Кримінальне право: Загальна частина: Підручник для студентів юридичних
спеціальних вищих закладів освіти / М. І. Бажанов, Ю.В.Баулін, В. І.
Борисов; За ред. професорів М. І. Бажанова, В. В. Сташиса, В. Я. Тація.
– К.; Х.: Юрінком Інтер: Право, 2001.

Кримінальне право: Загальна частина: Підручник / Відп. ред. проф.
Я. Ю. Кондратьєв – К.: Правові джерела, 2002.

Кримінальне право: Загальна частина: Курс лекцій / М. Й. Коржанський –
К.: Атіка, 2002.

Кримінальне право: Загальна частина: Підручник / За ред. М.І.Мельника,
В. А. Клименка. – 3-тє вид., доп. і перероб. – К.: Юридична думка, 2004.

Кримінальне право України: Особлива частина: Підручник / За ред. М. І.
Бажанова, В. В. Сташиса, В. Я. Тація. – К.: Юрінком Інтер, 2001.

Кримінальне право: Особлива частина: Підручник / За ред. М.І.Мельника,
В. А. Клименка. – К.: Юридична думка, 2004.

Осознаваемое и неосознаваемое в преступном поведении / Анатолий
Афанасьевич Зелинский. — “Вища школа”, 1986.

Сучасне кримінальне право України: Курс лекцій / Савченко А.В., Кузнецов
В.В., Штанько О.Ф. – К.: Вид. Паливода А.В., 2005 – 640 с.

PAGE

PAGE 40

PAGE

Похожие записи