HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

РЕФЕРАТ

на тему:

«Українська перекладацька школа

та її визначніші представники»

ПЛАН

Вступ

1. Особливості зародження та розвитку української перекладацької школи

2. Видатні представники української перекладацької школи

3. Сучасні видатні перекладознавці України

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Переклади збагачують не лише цільову літературу, а й загальну скарбницю
світової літератури. А світова література є не лише сумою найкращого з
національних письменств. Це – нова якість, що виникає завдяки свідомому
обміну культурними цінностями між народами.

Без історії українського художнього перекладу немає історії української
культури і, отже, історії української нації. До речі, українці щодо
цього – не виняток. Подібна роль художнього перекладу в історії
фінської, індійської, ізраїльської та інших культур.

Українська перекладацька традиція – багатовікова. Наша історія склалася
так трагічно, що українська мова й література – дійові важелі формування
нації в умовах бездержавності – ніколи не функціонували в нормальних
умовах. Саме тому перекладна література, починаючи від старокиївської
доби, відіграє надзвичайно важливу роль у нашому культурному житті і як
зберігач духовних цінностей, і як виховний засіб, і як засіб самовиразу
нації та збагачення спроможностей рідної мови. Якщо у вкрай
несприятливих умовах позалітературного характеру наша література все ж
розвивалася в річищі загальноєвропейського літературного процесу, то в
цьому величезна заслуга художнього перекладу.

Переважна більшість українських письменників минулого подвижницьки
ставилася до перекладацтва. Просвітники свого народу, захоплені ідеалом
культурної самобутності, а згодом і національної самостійності, вони
часто обирали знаряддям боротьби – поряд з оригінальною творчістю –
переклад, що був для них водночас ефективним засобом підвищити власну
майстерність.

1. Особливості зародження та розвитку української перекладацької школи

Зародження та становлення перекладацької думки і теоретичних вимог до
перекладачів в Україні припадає на 70-ті роки XIX сторіччя. До речі, ще
у 50-х роках XIX ст. у Львові заходами Ставропігійського товариства
опублікували антологію російської оригінальної і перекладної поезії.
Російської (чи по-своєму суржикової), а не української. А „Русалку
Дністровую” довелося 1837 р. друкувати в Будапешті. На рідній землі не
було для неї місця…

Із знесенням найкатегоричніших заборон на українську мову в Російській
імперії появляється чимало перекладів у Східній Україні. Зокрема у
квітні 1905 року з ініціативи І.Стешенка засновано видавництво
„Всесвітня бібліотека”, 1905 і 1906 рр. відповідно вийшли багаті на
переклади збірки „Український декламатор” і „Розвага”.

20-ті – початок 30-х років нашого сторіччя у Східній Україні (бо в
середині 30-х років розпочалася доба „Розстріляного відродження”) та
20-ті – 30-ті роки загалом у Західній Україні були важливим періодом в
історії українського художнього перекладу, хоча не лише нашу землю, а й
душу народу ділила межа на Збручі. Ю.О.Жлуктенко так характеризував цю
добу: з-поміж перших перекладачів художньої літератури того часу були –
М.Рильський та М.Терещенко, М.Иогансен та В.Підмогильний, М.Зеров та
А.Кримський…

У Літературному музеї Г. Кочура в Ірпені серед рукописів М.Зерова
зберігається дуже цікавий документ – датований 31 березня 1930 р. лист
голови Кабінету порівняльного вивчення літератур при Інституті Шевченка
в Харкові майбутнього академіка О.І.Білецького до М.Зерова на його
київську адресу (вул. Леніна, 82, пом. 7) з проханням ознайомитися зі
списком творів чужоземних літератур з античних часів до найновіших та,
зосібна, використати його при складанні п‘ятирічного плану перекладної
літератури для видавництва „Література і мистецтво”. У цьому спискові –
246 позицій (чимало з них – багатотомових), поруч більшості з них
зазначено прізвище перекладача та стан готовності перекладу. Є і дописки
до окремих позицій рукою Миколи Костьовича. До деяких позицій є і певне
пояснення щодо суті твору. Уся еліта українського перекладу в цьому
спискові – М.Рильський, П.Ріттер, В.Свідзінський, М.Калинович, В.Мисик,
М.Іванов, Лесь Курбас, П.Карманський та ін. З хвилюванням доводиться
вивчати цей список… Минуло з цього часу понад 70 років. І почуваєш
начебто навіть особисту провину, що значною мірою запланованого в 30-х
роках ми дотепер не виконали…

Після другої світової війни завдяки повноцінній школі українського
художнього перекладу, що її очолив спершу М.Рильський, а після його
передчасної смерті (1964 р.) Г.Кочур, наш переклад досягає творчої
зрілості, і перекладна література повносило й систематично входить до
національної культури. І було це в час, коли, за офіційною ідеологією
тоталітаризму, українську мову та літературу обмежували „домашнім
ужитком”, а масовий читач, схильний до фантасмагорій, підсвідомо
зараховував світову класику до російськомовної літератури. Отож нашим
перекладачам і в Україні, і поза Україною – талантам з роду Протея –
ішлося не тільки про те, щоб перекладений твір увійшов до читацької
свідомості як факт рідної літератури, а й про те, щоб ствердити
повноцінність рідної мови. І ось у таких умовах, коли в Україні до
політичних цькувань долучалася майже повна відсутність літератури,
зокрема лексикографічних та довідкових джерел, а перекладачі діаспори
були позбавлені рідномовної стихії, мовотворчого довкілля, українські
перекладачі вивели рідну мову на неозорі простори світового письменства,
підносячи тим самим її авторитет. У другій половині XX ст. склалася
парадоксальна ситуація, коли джерело живлення літературної мови
перенеслося з оригінальної літератури на перекладну. „І хто знає,
наскільки важче пережила б українська література десятиріччя по
„відлизі” (ідеться про хрущовську відлигу, вислів І.Еренбурга – Р.З.),
якби її не підживлював – невидимо, та все ж незмінне – художній переклад
такого рівня і такого самозречення?” – ставить риторичне запитання
блискучий український перекладознавець М.Новикова. Я особисто вважаю
добірними посібниками для удосконалення та ушляхетнення власного
мовлення перекладні антології „Відлуння”, „Друге відлуння” та „Третє
відлуння” Г.Кочура, „Від Боккаччо до Аполлінера” М.Лукаша, „Захід і
Схід” В.Мисика, повного українського Горація у перекладі А.Содомори, у
його ж перекладі Овідієві „Любовні елегії” та „Скорботні елегії”,
Гомерові „Іліаду” і „Одіссею” у перекладі Бориса Тена, „Фауст” И.В.Гете
у перекладі М.Лукаша та в його ж перекладі (з допрацюванням А. Перепаді)
Сервантесового „Дон Кіхота”, „Світовий сонет” Д.Павличка та інші шедеври
перекладної літератури.

Явища універсалізму творчої особистості перекладача – симптоматичні для
української літератури. Одначе лише в 60-х роках XX століття в
художньому перекладі на перший план виступають професійні перекладачі,
класики українського перекладу – Г.Кочур, М.Лукаш, Борис Тен,
А.Содомора, Ю.Лісняк, В.Митрофанов, Д.Паламарчук та ін.

Перекладачів постійно гудили за „потяг до буржуазної літератури”, їх
розпинали за недозволену активізацію мовних засобів, що знайшли
прихисток у давніх словниках та збереглися в устах народу, – мовляв, це
відхід від сучасної літературної норми.

Не все перекладене можна було публікувати навіть у „ліберальні” роки.
Так, зі спогадів поета М.Василенка – співтабірника Г.Кочура протягом
1950–1955 років (Мінлаг, м.Інта Комі АРСР) – довідуємося, що ще 1956
року Григорій Порфирович переклав вірш П.Безруча „Успіх” та прислав йому
до Херсона свій переклад („Кримська світлиця”, 1999, 14 травня). За
логікою мудрих пічкурів, таких віршів узагалі не варто писати чи
перекладати. Адже за це можна поплатитися свободою і навіть життям. Але
є ще інша логіка – логіка ковтка свободи (М.Коцюбинська),так вагома в
історії протестного руху. Наведений вище переклад не оприлюднено ні в
антології „Чеська поезія” (1964), ні в збірках „Відлуння” (1969) та
„Друге відлуння” (1991), ні в збірці „Сілезькі пісні” (1970). Після
згаданої публікації М.Василенка знаходимо цей вірш П.Безруча лише в
„Третьому відлунні”.

Художній переклад став потрібним для самоусвідомлення нації і ворожим
для режиму самим фактом своєї наявності. Він відіграв значну роль в
історії національного опору та національного відродження. Не вивчену ще
роль. Одна з його найзворушливіших сторінок – це праця над перекладами в
тюрмах і на засланнях. Це майже вся творчість поета-каторжанина
П.Грабовського (XIX ст.), це подвижництво М.Зерова на Соловках (праця
над перекладом Вергілієвої “Енеїди”, лекції про О.С.Пушкіна, мрія про
працю над перекладом п’єси „Іфігенія в Тавриді” Й.В.Гете, трагедії „Юлій
Цезар” В.Шекспіра) у 30-х роках жорстокого XX століття, у 40–50 роках –
Г.Кочура в Інті, у 70–80 роках – В.Стуса, І.Світличного, І.Калинця,
І.Коваленка, В.Марченка та рецензування деяких з цих перекладів
Г.Кочуром.

Як важко було цим незігнутим політв’язням-подвижникам дістати навіть
іноземні оригінали! Адже тексти, крім цензури-перлюстрації в Києві та
офіційної цензури в концтаборі, проходили ще додаткову цензуру в Москві.
Скільки ж то тривалих-тривалих місяців доводилося спраглому очікувати
томика Байрона, Рільке чи Верлена! А часто відіслані в листах до рідних
переклади конфісковували. Так було після смерті Сталіна, а до того
загалом іноземні тексти в концтаборах не дозволялися.

Скільки перекладів зникло, скільки знищили сторожі тюрем та концтаборів!
Як тут не згадати М.Драгоманова, який ще в XIX ст. (у праці
„Австро-руські спомини”) закликав написати історію втрачених творів
української літератури. У кровожерному XX столітті кількість цих творів
зросла в геометричній прогресії.

2. Видатні представники української перекладацької школи

Серед українських письменників було чимало тих, які успішно поєднували в
одній особі дві грані обдарованості: видатного оригінального письменника
і перекладача, назвемо кількох з них, які увійшли в цьому відношенні в
історію української літератури. Таким прикладом був Михайло Старицький —
видатний письменник і театральний діяч кінця XIX — початку XX ст. Він
успішно переклав багато сторінок сербського народного епосу, переклав
байки І. Крилова (сильно поглибивши їхнє соціальне звучання), переклав
поезії О. Пушкіна, М. Лєрмонтова, М. Некрасова, чимало переклав з лірики
відомого польського поета-демократа середини XIX ст. Владислава
Сирокомлі, а із західноєвропейських літератур переклав: казки Г.-Х.
Андерсена, трагедію Шекспіра «Гамлет», поетичні твори Джорджа-Гордона
Байрона і Генріха Гейне. Старицький зробив декілька переробок з прози М.
Гоголя («Ніч перед Різдвом», «Сорочинський ярмарок», «Майська ніч, або
Утоплена») і з прози видатних польських письменниківдемократичного
спрямування: оповідання Елізи Ожешко «Зимовий вечір» (у Стариці кого під
тією ж назвою) і повість Юзефа-Ігнація Крашевського «Хата за селом» (у
Старицького — мелодрама «Циганка Аза»). Своїм перекладам і переробкам
Старицький неодмінно надавав українського національного колориту і
глибини соціального звучання в демократичному дусі.

Талановитими перекладачами стали й відомі сучасні українські
письменники: Максим Рильський, Микола Бажан, Павло Тичина, Леонід
Первомайський, Дмитро Павличко. М. Рильський прекрасно перкладав з
Пушкіна (поему «Євгеній Онєгін») і з польської поезії — його переклад
великої лірико-епічної поеми Адама Міцкевича «Пан Тадеуш» справедливо
вважається найкращим у світовій літературі. М. Бажан блискуче переклав з
грузинської мови поему Шота Руставелі «Витязь у тигровій шкурі», зробив
чимало дуже вдалих перекладів у галузі польської романтичної поезії XIX
-XX ст.ст. (з Юліуша Словацького, Ципріяна-Каміля Норві-да, Ярослава
Івашкевича). Леонідові Первомаиському належать дуже вдалі переклади з
сербського народного епосу. Що стосується П. Тичини й Дмитра Павличка,
то вони більше переіспадали з болгарської й польської романтичної поезії
XIX ст. (твори Христо Ботева й Адама Міцкевича). П. Тичині, зокрема,
належать своєрідні й художньо цікаві сучасні «переспіви» творів згаданих
авторів. Щоб переконатися в тому, у чому ж полягає різниця між
перекладацьким методом (максимальної наближеності до оригіналу) і
сучасним свідомим високохудожнім переспівом, зупинимося детальніше на
перекладах Максима Рильського і Павла Тичини з творчості великого
польського поета XIX ст. Адама Міцкевича.

В українському, та й світовому літературознавстві, велику увагу
привернула перекладацька діяльність Максима Тадейовича Рильського (це
стосується не тільки його перекладів з творчого доробку видатних
польських авторів XIX-XX століть: Адама Міцкевича, Юліуша Словацького,
Леопольда Стаффа, Юліана Тувіма, а і з французької поезії ХУІІ-ХХ
століть: віршованої драматургії П’єра Корнела («Слід»), Жана Расіна
(«Федра»), Мольєра («Мізантроп»), Едмо-на Ростана («Сірано де
Бержерак»), Віктора Гюго («Король бавиться» і «Ернані»), а також поезії
Гюго, Нікола Буало-Депрео («Мистецтво поетичне»), Вольтера («Орлеанська
діва») і лірики численних французьких та бельгійських франкомовних
поетів: П’єра Жана Беранже, Альфреда де Мюссе, Теофіля Готьє, Стефана
Малларме, Жозе-Марія де Ередіа, Поля Верлена, Жана Рішлена, Альбера
Самена, Шарля ван Лерберга, Моріса Метерлінка, Фернана Мазада, Анрі де
Реньє, Франсіса Жамма.

Досить тільки сказати, що у 20-титомному виданні творів М. Рильського
його переклади з польської і французької літератур складають кожна по
два томи. Проте кількість — це ще не найвизначальніший показник.
Рильський, будучи при цьому і відомим теоретиком перекладацького
мистецтва слова, неодноразово у своїх індивідуальних і колективних
працях переконливо висловлювався з цього приводу. Він вважав, що при
аналізі перекладацької майстерності того чи іншого поета, насамперед,
постає проблема повноти й точності відтворення оригіналу. Близькість,
зокрема, слов’янських мов, яка, на перший погляд, повинна була б
полегшити роботу перекладача, становить якраз специфічні труднощі.

@

B

N

P

V

X

@

N

P

X

&оційного забарвлення, але з неодмінними врахуваннями провідної
«стильової атмосфери» твору в його «первописному» звучанні. При такому
підході його переклад є лише авторизованим українським варіантом
оригіналу, проте, орієнтованим не на самодостатні формалістичні вправи,
а на сучасного українського читача, який має бути гідно ознайомлений з
інослов’янським поетичним шедевром.

3. Сучасні видатні перекладознавці України

Розглянемо декілька видатних вітчизняних перекладознавців 20 ст. Так,
одним із корифеїв українського перекладу є доктор філологічних наук,
професор, член та заступник голови Науково-технічної рад Львівського
національного університету ім. І.Франка, дійсний член Наукового
товариства ім. Шевченка, академік Академії наук вищої школи України,
член Національної спілки письменників України, відмінник освіти України
Зорівчак Роксоляна Петрівна.

Вона у 1987 р. захистила докторську дисертацію на тему
“Лінгвостилістичні характеристики художнього тексту і переклад (на
матеріалі англомовних перекладів української прози)”. Працювала на
кафедрі іноземних мов Львівської державної консерваторії ім. М. В.
Лисенка: старший викладач (1956–1978 рр.), доцент (1978–1989 рр.),
професор (1989–1991 рр.). З 1992 до 1998 рр. – професор кафедри
англійської філології Львівського державного університету ім. І. Франка.
З 1998 р. — перший завідувач кафедри перекладознавства і контрастивної
лінгвістики ім. Григорія Кочура Львівського національного університету
імені Івана Франка.

Англіст-фразеолог, перекладознавець, дослідник теоретичних проблем
перекладу, історії та лінгвостилістичної специфіки входження української
літератури до англомовного світу і англомовних літератур до української
літератури, засновник англомовної Шевченкіани як окремої дослідчої
галузі. Розробляє концепцію вишколу перекладачів, методику викладання
перекладознавчих дисциплін.

Читає теоретичні курси з вступу до перекладознавства, теорії і практики
перекладу, історії художнього перекладу, техніки перекладу на
конференціях, контрастивної лінгвістики, контрастивної фразеології,
рецепції англійської літератури в Україні. Керівник численних
кандидатських дисертацій, 30 разів виступала опонентом на захистах
кандидатських дисертацій, один раз – докторської.

Автор монографій: “Фразеологічна одиниця як перекладознавча категорія
(на матеріалі перекладів творів української літератури англійською
мовою)“ (1983), “Реалія і переклад (на матеріалі англомовних перекладів
української прози)” (1989), розділу “Українсько-англійські літературні
взаємини” (у кн.: “Українська література в загальнослов’янському і
світовому літературному контексті”: У 5 т. – К., 1988 – Т. 3), розвідок
(понад 700) з перекладознавства, контрастивної лінгвістики та англістики
в колективних монографіях, енциклопедичних виданнях (зокрема, в УРЕ,
УЛЕ, компендіумі “Українська мова”), в україномовній та англомовній
лінгвістичній пресі. Ініціатор, науковий редактор та автор передмови
бібліографічного покажчика “Григорій Кочур” (Львів: ЛНУ, 1999), — першої
персональної бібліографії перекладача і перекладознавця в Україні.
Науковий редактор та співавтор передмови біобібліографічного покажчика
«Микола Лукаш» (Львів: ЛНУ, 1999).

Член Спеціалізованих учених рад при Київському та Львівському
національних університетах для захисту докторських та кандидатських
дисертацій з германістики, романістики, перекладознавства; керівник
Методологічного семінару з проблем перекладознавства і контрастивної
лінгвістики ім. професора Ю.О. Жлуктенка при ЛНУ ім. І. Франка; голова
Комісії всесвітньої літератури ім. Миколи Лукаша НТШ та член Президії
цього товариства; співкерівник (з А. Содоморою) Секції перекладачів
Львівської організації Національної спілки письменників України; член
редколегій українських наукових збірок: “Теорія і практика перекладу”
(Київ), “Іноземна філологія” (Львів), “Вісник Львівського університету.
Серія іноземні мови” (Львів), “Записки Наукового товариства імені
Шевченка. Праці філологічної секції” (Львів), “Германська філологія:
Науковий вісник Чернівецького університету” (Чернівці); член Товариства
ім. Фулбрайта в Україні (1999).

Упроваджує українське перекладознавство до міжнародного контексту як
учасник численних міжнародних форумів, зокрема IX і XI Міжнар. з’їздів
славістів (Київ, 1983; Братислава, 1993), Першого – П’ятого Конгресів
Міжнародної асоціації україністів (Київ, 1990; Львів, 1993; Харків,
1996; Одеса, 1999, Чернівці, 2002), Міжнародної наукової конференції
“Терія перекладу і наукові основи підготовки перекладачів «“(Москва,
1975, 1988), Міжнародної конференції Британської асоціації фахівців з
порівняльного літературознавства (Ворвік, Великобританія, 1992), XIII
Конгресу Міжнародної федерації перекладачів (Брайтон, Великобританія,
1993), Міжнародної конференції “Слово. Текст. Час (Щецін, 1999, 2001,
2002), Всеєвропейської Конференції перекладачів і перекладознавців
(Бєлград, 2001), міжнародної конференції «Григорій Кочур і український
переклад» (Київ — Ірпінь, 2003) та ін. Для співпраці українських
філологів з філологами англомовного світу чимало зробила Р. Зорівчак,
викладаючи українську мову та переклад в Лондонському університеті як
стипендіат Британської ради (1991/1992 н. р.) і в Іллінойському
університеті в Урбана-Шампейн (штат Іллінойс) як стипендіат наукових
обмінів імені В. Фулбрайта (1997), де вона читала лекції з
перекладознавства і фразеології.

Одним із видатних перекладознавців сучасності є Віктор Вікторович
Коптілов — перекладача, теоретик перекладу. 3 липня 2000 року йому
виповнилося 70 років. Свою першу переклацьку спробу він здійснив 1948
року, коли вчився в 10-му класі. Це була балада Л.Уланда «Прокляття
співця». Потім на 2-3-х курсах Київського університету, коли лекції
видавалися студенту філфаку В.Коптілову надто вже нудними, він для
розваги перекладав вірші А.Фета українською. Чи знав тоді замріяний
спудент В.Коптілов, що цей інтерес до «таких собі забавок», як він їх
тепер називає, зрештою приведе його до фундаментального
перекладознавства, а учні його учнів вивчатимуть його праці в
університетських курсах? Що сам академік М.Рильський 1964 року напише
ґрунтовний відгук на його кандидатську дисертацію «Нарис історії
українського поетичного перекладу (дожовтневий період)» і що року
2000-го йому буде вручено премію імені того ж таки М.Рильського за
кращий художній переклад? Певна річ, не міг він того знати, проте
«забавки» виявилися напрочуд стійкими, — вочевидь, не випадковістю, а
лакмусовим папірцем покликання.  

По-справжньому захопився перекладом В.Коптілов, коли був в аспірантурі.
Навіть тему свого кандидатського досліду змінив з історії прислівника на
згаданий нарис історії перекладу. У відгуку на цю кваліфікаційну пробу
принципово доскіпливий М.Рильський, до речі, визнавав, що змінив деякі
власні погляди на переклад під її впливом. Зокрема поет погодився з
засадою історизму, що дозволяє і переспіви Т.Шевченка розглядати саме як
тогочасні переклади, а самого Кобзаря називати в історичному ряду
перекладачем: «Я довго був під гіпнозом думки, що «Давидові псалми»,
приміром, — це тільки вільні варіації на біблійні теми. Словом, ніколи
не пізно відмовитися від власної помилки» (М.Рильський. Мистецтво
перекладу. Статті, виступи, нотатки. Київ, 1975, с.183). Там же класик
відзначав перспективність ученого і те, що «саме ж на фактах історії
тільки й можна виводити теоретичні побудови». Докторська дисертація,
захищена у 1971 році, мала назву «Актуальні теоретичні проблеми
українського художнього перекладу». У ній було охоплено вже не лише
слов’янський, а значно ширший літературний і мовний ареал Європи та
Нового Світу, а головне — вона таки свідчила, що у сфері перекладу
Україна нарешті має концептуально плідного вченого міжнародного
масштабу. Того ж року вийшла і однойменна книжка. Потім з’явилися книжки
«Першотвір і переклад» (1972), «Теорія і практика перекладу» (1982).
Разом з ними десятки перекладознавчих статей В.Коптілова розбуркували до
дискусій інтерпретаторський цех, формуючи у дослідницькій і навчальній
філології новий напрямок.

Тим часом, опановуючи нові мови, В.Коптілов розширював і сферу своїх
перекладацьких зацікавлень. Попервах великих текстів побоювався, але
радо працював над короткими творами. Опублікував свої версії з М.Рея,
В.Блейка, Г.Гайне. Паралельно писав критичні розбори перекладних видань,
огляди перекладацького процесу, чим теж вивіряв свій фаховий світогляд
теоретика і практика перекладу. У 1960-80-ті роки переклав чимало поезій
з англійської мови (Донн, Шеллі, Блейк, По, Вітмен, Єйтс, Джойс та інші
ірландці), з німецької (поети бароко, Гельдерлін, Гайне, Рільке, Шторм,
Фонтане, Бехер та інші), з польської (Кохановський, Лесьмян,
Броневський, Слонімський, Стафф, Виспянський, Каспрович, Словацький та
інші), з російської (Некрасов, Брюсов, Блок). Пізніше в центрі творчих
інтересів перекладача опинилася французька поезія у двох своїх часових
«крайнощах»: ХХ століття і Середньовіччя. Серед поетів ХХ століття:
П.Валері, П.Клодель, Р.Шар, Л.Араґон, А.Мішо, Ф.Супо, Ж.Превер, Ж.Ануй,
Е.Ґільвік. Поруч з ними слід поставити добірки поезій швейцарських та
канадських авторів, поетів регіону Індійського океану та Карибського
басейну тощо, а також прозові переклади романів Ф.Саґан «Тьмяний
профіль» і А.Лопеса «Новий романс» та його оповідання. З епохи Середніх
Віків: переспіви «Роману про Трістана та Ізольду» і «Роман про Ренара»,
а також прозові «Легенди про лицарів Круглого Столу». «Зимова казка»
В.Шекспіра — єдиний драматичний твір у доробку перекладача, але він і
один з небагатьох шедеврів британського класика, що їх було уперше
перекладено для повного українськомовного 6-томника його творів.

Перекладознавча школа В.Коптілова заявила про себе в кінці 70-х років,
коли один за одним стали на ноги його аспіранти.

Висновок

Отже, переклад художніх творів має в Україні давні традиції: ще в ХІ
столітті в Київській Печерській лаврі ченці перекладали богослужбову
літературу візантійського та західного походження. Чимало творів
переклали класики україн ської літератури Г. Сковорода, І.
Котляревський, Г. Квітка-Основ’яненко, Л. Гребінка, І. Франко, Л.
Українка, М. Рильський, П. Куліш.

Значну роль у становленні української перекладацької школи відіграв І.
Франко. Він поставив перед собою завдання донести до широкого кола
українських читачів найкращі твори світової літератури: Шекспіра,
Байрона, Гете, Гейне. Багато років І. Франко працював над перекладом
«Божественної комедії» Данте. Франко не тільки переклав цей твір, але й
зробив до нього історичний коментар щодо життя та творчості Данте
Аліг’єрі. В коментарі відбивається позиція Франка відносно проблем
«Божественної комедії». Переклади І. Франка були прикладом відданого
служіння українській культурі, адже в той час на більшій частині
території України було взагалі заборонено друкувати твори українською
мовою.

Українська перекладацька школа формувалася за складних умов, адже сама
українська мова зазнавала утиску і в царській Росії, і після Жовтневої
революції. Однак, долаючи перешкоди, українські письменники прагнули
донести до читачів літературні твори різних народів.

Історію українського художнього перекладу, української перекладознавчої
думки ще не осмислено, не досліджено, не випрацьовано навіть теоретичний
каркас її дослідження, а отже – не написано ще історії української
літератури і, тим самим, повноцінної історії нашого народу.

Загалом, створення концептуальної історії світового перекладу –
першочергове завдання сучасної теорії перекладу, яку треба утвердити як
окрему незалежну дисципліну. Адже теорія може успішно розвиватися лише
тоді, коли вона має у своєму розпорядженні достатньо опрацьований
величезний дослідчий матеріал діахронного характеру, а саме такий
матеріал може, безперечно, забезпечити історія перекладної літератури.
Це поняття охоплює і світову літературу в українських перекладах, і
українську літературу в перекладах різними мовами. Адже глибоко правдиві
слова М.Гумільова: „Щоб по-справжньому зрозуміти поета, слід перечитати
всі переклади його творів різними іноземними мовами”.

Водночас, досліджувати українську перекладницьку культуру необхідно в
тісному зв’язку з історією народу та з історією розвитку цільової мови,
її лексикону, образного фонду, фразеологічних засобів, синтаксису.
Скажімо, якщо у ХІХ сторіччі наші перекладачі інтенсивно українізували
перекладувані драматичні твори, то не слід забувати, що це був лише
період становлення українського національного театру, і було б помилкою
оцінювати їхню діяльність з погляду сучасних вимог до художнього
перекладу. Важливо також глибоко дослідити вплив перекладної літератури
на розвиток (зокрема, жанровий) оригінальної літератури.

Написати історію українського художнього перекладу, а, отже, по-новому
осмислити історію української літератури – завдання надскладне, що
вимагає самовідданої праці, енциклопедичних знань, високого
професіоналізму.

Список використаної літератури

Ільницький М., Будний В. Порівняльне літературознавство: в 2 частинах,
частина 1. Лекційний курс: Навчальний посібник — Львів, 2007. — стор. 67
— 76

Коптілов В. В. Теорія і практика перекладу: Навч. посібник для
студентів. — Київ: Юніверс, 2003. — 280 с.

Лановик 3. Художній переклад як проблема компаративістики //
Літературознавча компаративістика. — Тернопіль, 2002. — С. 256–271.

Лановик М. Перекладознавчі проблеми компаративістики крізь призму
літературознавчих теорій // Літературознавча компаративістика. —
Тернопіль, 2002. — С. 272–309.

Москаленко М. Нариси з історії українського перекладу // журнал
«Всесвіт», Київ: 2006–2009 (Частини 1-6).

Москаленко М. Тисячоліття: переклад у державі слова // Тисячоліття:
Поетичний переклад України-Русі. — Київ: Дніпро, 1995. — С. 5-38.

Новикова М.А.  Про історію перекладу // Теорiя і практика перекладу.
-К.: Вища школа, 1991. -Вип.10. -С.21-27.

Рильський М. Мистецтво перекладу. Статті, виступи, нотатки. Київ, 1975,
с.183

PAGE

PAGE 16

Похожие записи