.

Тлумачення пізнання у філософії Нового часу (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
110 3538
Скачать документ

HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com –
рефератний сайт №1 в Україні!

Реферати, контрольні роботи, курсові та дипломні роботи з 70-ти
напрямків. БЕЗКОШТОВНО!

РЕФЕРАТ

на тему:

«Тлумачення пізнання

у філософії Нового часу»

ПЛАН

Вступ

1. Головні гносеологічні напрямки філософії Нового часу.

Представники емпіризму

2. Раціоналістичний напрямок пізнання Нового часу, головні ідеї

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Пізнання — процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності в
свідомості людини, зумовлений суспільно-історичною практикою людства.
Він є предметом дослідження такого розділу філософії, як теорія
пізнання.

Теорія пізнання (гносеологія) — це розділ філософії, що вивчає природу
пізнання, закономірності пізнавальної діяльності людини, її пізнавальні
можливості та здібності; передумови, засоби та форми пізнання,’а також
відношення знання до дійсності, закони його функціонування та умови й
критерії його істинності й достовірності.

Головним у теорії пізнання є питання про відношення знання про світ до
власне світу, чи спроможна наша свідомість (мислення, відчуття,
уявлення) давати адекватне відображення дійсності.

Філософія Нового часу історичними передумовами свого формування має
утвердження буржуазного способу виробництва в Західній Європі, наукову
революцію XVI—XVII ст., становлення експериментального природознавства.
Вона утверджувала свої засадні принципи в боротьбі з феодальною
ідеологію, середньовічною схоластикою, релігією та церквою, продовжуючи
духовні надбання епохи Відродження.

Найсуттєвішою особливістю філософії Нового часу була орієнтація на
природознавство, тісний зв’язок з проблемами методології наукового
пізнання, в якому вона вбачала головний засіб морального і соціального
оновлення людства, утвердження людської гідності, свободи і щастя.

Особливого значення набула у філософії того часу проблема обгрунтування
знання і способів його досягнення.

1. Головні гносеологічні напрямки філософії Нового часу.

Представники емпіризму

Головне своє завдання філософія Нового часу вбачає в розробці та
обгрунтуванні методів наукового пізнання, концентруючи основну свою
проблематику навколо методології наукового пізнання та гносеоогії. На
цій основі формуються в філософії XVII ст. два протилежні напрямки:
емпіризм та раціоналізм.

Емпіризм проголошує, що основний зміст наукове пізнання отримує з
чуттєвого досвіду, в знаннях немає нічого, чого б раніше не було в
чуттєвому досвіді суб’єкта. Раціональне пізнання, розум не привносить
ніякого нового змістовного знання, а лише систематизує дані
чуттєвосенситивного досвіду. Раціоналізм наголошує, що основний зміст
наукового знання досягається через діяльність розуму, розсудку та
інтелектуальної інтуїції, а чуттєвосенситивне пізнання лише підштовхує
розум до діяльності. Ідеалом знання як емпіризм, так і раціоналізм
вважали математику, а основними характерними рисами істинного знання
визнавали всезагальність, необхідність, суттєвість.

Засновником емпіризму був англійський філософ Френсіс Бекон (1561—1626),
який основні свої ідеї висловив у працях “Новий органон” (1620) і “Про
гідність та примноження наук” (1623). Головне завдання філософії Ф.Бекон
визначає як пізнання природи і оволодіння її силами, а для цього
необхідно розробити відповідний метод, який би найкоротшим шляхом вів до
істини, правильно орієнтував пізнавальну і практичну діяльність людини,
максимально збільшуючи її ефективність. Проте для сприйняття нового
методу необхідна значна підготовча робота , яка б ліквідувала причини,
що затримують пізнавальний прогрес. Новий метод може зустріти на своєму
шляху багато перешкод, хибних уявлень, забобонів, які, наче примари,
відволікають пізнання від істини.» На думку Бекона, існує чотири види
помилкових суджень, “примар”, від яких слід звільнитися перед тим, як
починати пізнання. До першого виду помилок, які він називає “примарами
Роду”, належать ті, що пов’язані з недосконалістю людського розуму та
органів чуття людини. Вони укорінені в самій людській природі. Під
впливом цих “примар” людина розглядає природу аналогічно зі своїми
специфічними рисами, антропологізує її. Вони є вродженими, тому
позбутися їх практично неможливо. Одначе усвідомлення небезпеки цих
суб’єктивних перешкод у пізнавальній діяльності і дослідницька
дисципліна можуть послабити їхній вплив. Другим видом помилок є “примари
Печери”, зумовлені індивідуальними особливостями людини, її вихованням,
звичками, що примушують людину спостерігати природу ніби із своєї
печери. “Примари Печери”, як і “примари Роду”, є проявом суб’єктивного
ставлення людини до природи. Ці “примари” можна подолати шляхом
колективного досвіду, врівноваженістю та неупередженістю в судженнях.
Набагато більшу небезпеку становить третій вид помилок “примари Площі” ^
що проникають у пізнання разом зі словами та іменами. Вони породжуються
спілкуванням людей і зумовлені вживанням застарілих понять, суджень,
слів. Четверте джерело помилок — “примари Театру”, що породжуються
сліпою вірою людей в авторитети, стародавні традиції, традиційні
філософські системи, які своїми штучними побудовами нагадують театральні
дійства. Щоб очистити пізнання від цих примар, треба, на думку Бекона,
виходити дише з досвіду і безпосереднього вивчення, природи, бути
вільним, самостійним у своїх твердженнях та висновках, незалежним від
авторитетів, бо істина є дочкою часу, а не авторитетів.

Метою пізнання, підкреслює Бекон, є збагачення життя справжніми
відкриттями і влада людини над силами природи; об’єктом пізнання є
природа, а основними методами — індукція та експеримент.

Будучи засновником методології емпіричного рівня наукового пізнання,
Бекон виступає як проти схоластичної, абстрактноспекулятивної
методології, так і проти вузького емпіризму. Свою позицію він пояснює за
допомогою алегоричного зображення трьох можливих шляхів пізнання. Перший
— це шлях павука, тобто спроба людського розуму виводити істини з самого
себе. Цей шлях є уособленням абстрактного раціоналізму. Другий шлях —
шлях мурахи, що уособлює однобічний емпіризм, який зводить пізнання до
нагромадження голих фактів. Третім є справжній шлях науки — шлях бджоли.
Як бджола переробляє нектар у дорогоцінну речовину — мед, так і
справжній науковець перетворює емпіричні факти за допомогою раціональних
методів у наукову істину.

Метод, за допомогою якого відбувається сходження від одиничних фактів,
окремих спостережень до теоретичних узагальнень, є методом наукової
індукції. Саме його Бекон вважає справжнім методом наукового пізнання
природи. Емпіричний напрямок у філософії Нового часу розвивався
переважно англійською філософією XVII—XVIII ст. Одним з її
представників, що продовжив лінію Ф.Бекона, був Томас Гоббс (1588—1679),
основні ідеї якого викладені у працях: “Левіафан” (1651), “Про тіло”
(1655), “Про людину” (1658). Т.Гобс, як і Ф.Бекон, вважав, що основним
методом наукового пізнання має бути аналітикоіндуктивна методологія,
основою якої є розкладання на окремі без’якісні елементи: лінії, фігури,
величини, площини і т.п. та їх систематизація.

Поглибити і далі конкретизувати емпіричну методологію спробував видатний
філософматеріаліст XVII ст. Джон Локк (1632—1704) у працях: “Досвід про
людське розуміння” (1690), “Два трактати про державне управління”
(1690), “Думки про виховання” (1693), “Розумність християнства” (1695),
які справили значний вплив на подальший розвиток філософської і
суспільної думки як на Британських островах, так і на континенті.

Основне завдання своєї філософії Локк вбачає в дослідженні пізнавальних
здібностей та здатностей людини, у виявленні джерел походження людського
знання. Дослідження даних проблем він починає з критики теорії вроджених
ідей Декарта. Локк доводить, що всі ідеї і поняття льодини виникають
внаслідок дії речей зовнішнього світу на органи чуття людини. Він
розробляє сенсуалістичну (sensus — відчуття) теорію пізнання, згідно з
якою джерелом усіх знань є відчуття. Душа людини від природи є “чистою
дошкою” {tabu! a rasd), на якій “чуттєвий досвід малює свої візерунки”.

4

F

??w??????0????„

H

?ттєвих образів від матеріального світу. Поділ усіх якостей на
об’єктивні та суб’єктивні, первинні та вторинні є характерним для
філософії Нового часу і відображає рівень розвитку науки того часу.
Об’єктивними та дійсними вважалися механікогеометричні властивості
речей, усі інші відносились до сфери суб’єктивної уяви. Проте Локк дає
матеріалістичне тлумачення вторинних якостей, які викликаються цілком
об’єктивними причинами — силами, які є властивістю тіл завдяки первинним
якостям викликати певні зміни в інших тілах. Відчуття з цього боку є
такими змінами, що викликаються в органах чуття людини реальними силами,
хоч і не відображають адекватно об’єктивну природу цих сил.

2. Раціоналістичний напрямок пізнання Нового часу,

головні ідеї

Основоположником протилежного раціоналістичного напрямку був французький
філософ Рене Декорт, латинізоване ім’я — Ренатус Картезіус (1596—1650).
Основні погляди викладені у працях: “Міркування про метод” (1637),
“Роздуми про першу філософію” (1641), “Начала філософії” (1644),
“Пристрасті душі” (1649).

Як і Ф.Бекон, Р.Декарт підкреслює практичне значення науки як знаряддя
прогресу. Проте свою методологію він будує на принципах раціоналістичної
дедукції, а експеримент визнає лише як передумову пізнання, що має
підпорядковуватись раціональноматематичному мисленню.

Суть свого дедуктивного методу Декарт сформулював у відомих чотирьох
правилах. У першому йдеться про вихідний пункт наукового пізнання —
визначення принципів або начал. За істинні, згідно з цим правилом, можна
вважати лише ті положення, які не викликають ніякого сумніву і не
потребують доведення, істинність яких для розуму самоочевидна. Піддавай
усе сумніву! У другому правилі формулюється вимога аналітичного вивчення
природних явищ. Кожну складну проблему слід ділити на простіші і робити
це доти, доки не прийдемо до ясних та очевидних речей. Третє правило
вимагає “дотримуватись певного порядку мислення”, який полягає в тому,
щоб починати з найпростіших і доступних для пізнання предметів і
поступово сходити до складніших і важчих. Таке сходження, за Декартом, є
процесом опосередкованого дедуктивного виведення, що спирається на
інтуїцію. Отже, засадними елементами раціоналістичного методу Декарта є
дедукція та інтуїція. Четверте правило орієнтує на досягнення повноти
знання, на послідовність та ретельність дедуктивного виведення і вимагає
повного переліку, детального огляду всіх ланок. Розум, озброєний
дедуктивним методом, здатний пізнати найглибші основи світу і не може
мати, на думку Декарта, перешкод у послідовному сходженні до істини.

Критерій ясності та очевидності приводить Декарта до необхідності
доповнити раціоналістичну дедукцію методологією інтелектуальної
інтуїції. Раціоналістична дедукція потребує вихідних положень, які вже
ні з чого не виводяться, а є самоочевидними. Ці вихідні самоочевидні
положення Декарт кваліфікує як інтуїтивні. Прообразом їх є аксіоми
математики, зокрема геометрії.

Шукаючи такі самоочевидні вихідні інтуїції, що не викликають ніякого
сумніву, Декарт доходить висновку, що в основі їх лежить положення: “Я
мислю”. Неможливо заперечувати положення “Я мислю”, бо заперечення,
сумнів теж є проявом мислення. Саме положенню “Я мислю” притаманні
ясність та самоочевидність. Далі Декарт робить другий крок: “Мислю, отже
існую ” (“Cogito ergo sum”). Тобто від здатності мислити переходить до
суб’єкта, істоти, яка мислить. Декарт вважає, що людина від народження
має певні вроджені ідеї, які й становлять фундамент пізнання. Їх слід
уяснити і з допомогою раціоналістичнодедуктивного методу вивести на
їхній основі всю систему знання. До вроджених ідей Декарт відносить:
ідею Бога як істоти найдосконалішої; деякі загальні ідеї та аксіоми
математики, наприклад, “якщо до рівних величин додати рівні, то отримані
результати будуть рівними між собою” і т.д. Ці ідеї Декарт розглядає як
втілення природного світла розуму.

Висновок

Отже, у філософії Нового часу особливого значення набула проблема
обгрунтування знання і способів його досягнення. У розв’язанні цієї
проблеми розрізняють два напрями — раціоналізм і емпіризм. Раціоналізм
(у вузькому розумінні цього терміна) прийняв за еталон одержання
достовірного знання певні принципи організації останнього,
підпорядковані суворим правилам логічного виводу й однозначності
результатів. Переконливим прикладом раціоналізму може бути творчість
Б.Спінози. Орієнтація ж на досвідне природознавство як еталон одержання
достовірного знання породила емпіризм (Ф.Бекон, Т.Гоббс, ДжЛокк —
матеріалісти; Д.Юм, Дж.Берклі — ідеалісти).

Раціоналізм (від латинського — розумний) — філософський напрям, який
визнає розум основою пізнання. Раціоналізм протистоїть як
ірраціоналізму, так і емпіризму.

Як цілісна гносеологічна концепція раціоналізм склався в Новий час під
впливом успіхів математики і природознавства. На відміну від
середньовічної схоластики і релігійного догматизму, раціоналісти
XVII—XVIII століть (Р.Декарт, Б.Спіноза, Н.Мальбранш, Г.В.Лейбніц)
спиралися на ідею природного порядку — нескінченного причинного ланцюга,
який пронизує увесь світ.

Обґрунтовуючи безумовну достовірність наукових принципів і положень
природознавства й математики, раціоналісти намагалися з’ясувати, як
знання набуває об’єктивного, всезагального і необхідного характеру. Таке
знання, на їх думку, досягається завдяки розуму, який виступає як його
джерелом, так і критерієм істинності. Так, до вихідного положення
сенсуалізму “немає нічого в розумінні, чого раніше не було б в чуттях”
Лейбніцдодав: “крім самого розуму”, тобто здатності розуму осягти не
лише зовнішні, поверхневі, випадкові властивості речей, а й всезагальне,
необхідне. На думку раціоналістів, розум відіграє визначальну роль як у
пізнанні, такі в діяльності людей.

Абсолютизація ролі розуму і недооцінка чуттєвого пізнання привела
раціоналістів до ідеалістичних висновків, відливу мислення від об’єкта
пізнання, визнання вроджених ідей (Декарт), властивостей мислення,
незалежних відчуттів (Лейбніц).

Культ розуму характерний і для французьких матеріалістів XVIII століття.

Емпіризм (від грецького — досвід) — напрям у теорії пізнання, згідно з
яким зміст знання може бути поданим або як опис досвіду, або зведеним до
нього. На противагу раціоналізмові емпіритики зводять раціональну
пізнавальну діяльність до різноманітних комбінацій чуттєвого матеріалу,
який дається в досвіді. Раціональне пізнання, нібито нічого не додає до
змісту чуттєвого пізнання.

На думку Ф.Бекана, Гоббса, Локка, Кондільяка, чуттєвий досвід відображає
об’єктивно існуючі речі.

Емпіризм наштовхнувся на нерозв’язні труднощі, зокрема на проблему
виділення вихідних компонентів досвіду і реконструкції на цій основі
всіх видів і форм знання. Ці труднощі змусили емпіриків виходити за межі
чуттєвих даних і розглядати їх поряд із певними характеристиками
свідомості, логічними операціями (індуктивним узагальненням), звертатися
до апарату логіки і математики для опису чуттєвих даних як засобів
побудови теоретичного знання. Емпірикам так і не вдалося обгрунтувати
індукцію на чисто емпіричній основі. До емпіриків належали і деякі
ідеалісти нового часу, зокрема Дж.Беркліі Д.Юм.

Відношення між емпіризмом і раціоналізмом не можна розуміти спрощено.
Адже деякі раціоналісти визнавали необхідність досвідчених джерел
пізнання, а деякі емпірики не заперечували роль розуму. Так, раціоналіст
РДекарт не ігнорував досвід, чуттєві дані, а емпірик Т.Гоббс визнавав
першорядне значення математичних знань. Раціоналіст Г.В.Лейбніц
погоджувався навіть з тим, що увесь зміст людського інтелекту береться з
чуттєвоїдіяльності (правда, при цьому дуже слушно додав, що сама ця
діяльність неможлива без спрямовуючого впливу інтелекту). До речі,
відсутність однозначних визначень понять емпіризму та сенсуалізму
приводить до невиправданого їх ототожнення. Очевидно, визнаючи поняття
сенсуалізму, треба виходити з того положення, яке чи не найпереконливіше
обгрунтував Дж.Локк: у розумі немає нічого, що попередньо не було б
опосередковане діяльністю органів чуття.

Обгрунтування методології наукового пізнання філософи Нового часу
шукають у загальнофілософських (метафізичних) засадахосмислення буття.
На цій основі розробляється ще одна важлива проблема, фундаментальна
категорія філософії Нового часу — субстанція як сутність буття. Якщо
Б.Паскаль, обґрунтовуючи засадні принципи своєї методології пізнання,
звертається до світоглядного осмислення людського буття, то переважна
більшість його сучасників ці принципи шукають у сутності буття взагалі,
зафіксованій у категорії субстанції. Субстанція — це істинне, суттєве,
самодостатнє, самопричинне буття, яке породжує всю багатоманітність
світу.

Список використаної літератури

Гусєв В.І. Історія західноєвропейської філософії XV – XVII ст.: Курс
лекцій. Навчальний посібник для вузів. – К.: Либідь, 1994. – 251 с.

Бэкон Ф. Сочинения: В 2-х т. – М.: Наука, 1971.

Декарт Р. Избранные сочинения. – М.: 1970. – 710 с.

Локк Д. Сочинения : В 3-х т. – М.:1985.

Філософія: підручник для вищої школи // за загальною ред. В.Г. Кременя
та М.І. Горлача. – 3-тє вид., перероб. та доп. – Харків: „Прапор”, 2004.
– 734 с.

Філософія: навч. посібник //За ред. І.Ф.Надольного. – К.: Вікар, 1997.

Нарский И.С. Западноевропейская философия XVII века: учебное пособие –
М.: Мысль, 1974.

Історія філософії: Підручник для вищої школи. – 2-е вид., перероб. і
доп.// Кремень В.Г. та ін. – Харків: „Прапор”, 2003. – 766 с.

Філософія: Курс лекцій: навч. посібник. – К.: Либідь, 1991. – 456 с.

PAGE

PAGE 4

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020