HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

ТЕМА

ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ФОРМУВАННЯ КОМУНІКАТИВНИХ УМІНЬ

1.Системно — структурний аналіз спілкування як

специфічного виду діяльності

2. Комунікативні вміння як наукова категорія

3. Психолого — педагогічні фактори та умови формування

комунікативних умінь

4. Психологічні основи розвитку комунікативної

компетентності державних службовців

1. Системно — структурний аналіз спілкування як

специфічного виду діяльності

Психіка людини, згідно з розробленою вітчизняними психологами теорією,
як виявляється, так і формується в діяльності. Діяльність є необхідною
умовою оволодіння людиною соціальним досвідом, цінностями, установками
суспільства та перетворення останніх у внутрішній світ людини.
Комунікативні вміння формуються і виявляються в комунікативній
діяльності, а їх наявність забезпечує ефективне здійснення цього виду
діяльності. Спорідненим з поняттям “комунікативна діяльність” є поняття
“спілкування”, що історично склалось раніше. Спілкування як прояв суто
людського – одна з інваріантних тем соціальної філософії і соціальної
теорії взагалі. Протягом історії розвитку філософського та
суспільствознавчого знання поступово формувалися різні напрями підходу
до феномену спілкування, від загальнофілософського його розуміння
відокремлювалися специфічні способи трактування людських взаємин. Одним
з центральних при цьому став соціально — філософський підхід, який
істотно різниться від соціально — наукового та побутового тим, що не
обмежується ототожненням спілкування з розмовою, діалогом, “обміном
думками” тощо, а розглядає його в структурі інформаційного процесу.
Поряд із соціально — філософським поступово формувався і розвивався
соціологічний підхід до розуміння сутності спілкування.

Проблема людських взаємин з самого початку її виникнення
характеризувалась посиленою увагою фахівців галузі професійної моралі,
спеціалістів педагогічної та психологічної науки, етиків, філософів. У
контексті уявлень сучасної філософії про сутність міжсуб’єктного
спілкування по — іншому сприймаються ті ідеї класиків світової
соціальної філософії, які мають безпосереднє відношення до “людського
виміру” суспільних зв’язків. У цьому плані інтерес представляють ті
положення Л. Фейєрбаха, в яких він характеризує сутність людини як
суб’єкта людських взаємин. Помітне місце в загальнофілософському
трактуванні спілкування належить К. Марксу та “неомарксистам”. У теорії
К. Маркса були досліджені формально-логічні й змістові ознаки
спілкування як складової суспільної дійсності. У філософсько —
соціальній літературі з проблем спілкування помітно виділяються праці
соціальних філософів — ідеалістів І. Ільїна, С. Франка і особливо М.
Бердяєва. Вони наголошували на тому, що світ людини – це, насамперед, її
соціально — духовний світ. Саме соціальність робить індивідів суб’єктами
історичних змін і як такі вони діють у межах існуючих відносно стійких
суспільних взаємозв’язків. У міркуваннях з приводу соціальності
центральний пункт у М. Бердяєва утворює особистість, яка визнає інші
особистості і спільноту особистостей. Зазначається, що у своєму бутті
особистість неминуче контактує із суспільством, адже людина є “істота
метафізично соціальна”. Проблема співвідношення соціальності, людини і
спілкування становила одне з головних положень вчення такого відомого
вченого із соціальної філософії, як П. Сорокіна, який аналізує феномен
комунікативної взаємодії як найпростішу модель соціальної поведінки. На
думку О. Леонтьєва, спілкування є процесом, який спричиняється умовою
безпосередньої колективності.

Поняття “спілкування” відносять до базових категорій психологічної
науки, так само як категорії “відображення”, “діяльність” тощо. Існує
широкий спектр поглядів щодо розуміння цього феномена та багато його
визначень. З філософської точки зору спілкування визначається як одна з
форм життєдіяльності, сукупність соціальних зв’язків і відносин, спосіб
внутрішньої організації та еволюції різних систем. У найзагальнішому
вигляді людське спілкування визначається як форма соціального зв’язку
людей, характеризується обміном інформацією на основі взаєморозуміння та
в умовах певної взаємодії. Воно розглядається як процес безпосереднього
чи опосередкованого контактування, який має на меті навмисний вплив на
поведінку, стан, погляди, діяльність партнера зі спілкування, невід’ємна
умова різних форм соціального та індивідуального життя. У широкому
значенні поняття “спілкування” включає в себе найрізноманітніші контакти
з живою та неживою природою. Наприклад, спілкування з книгою,
комп’ютером.

Аналіз дидактичної та лінгводидактичної літератури свідчить, що проблема
становлення комунікативної особистості цікавить багатьох зарубіжних та
вітчизняних педагогів. Теоретичну базу дидактичних аспектів розвитку
комунікативних якостей індивіда розробляли Г. Ващенко, В. Сухомлинський,
Ю. Бабанський, О. Піскунов, Г. Сухобська, Л. Мацько, М. Пентилюк, Л.
Паламар, С. Єрмоленко та ін. Загальні закономірності та механізми
спілкування розроблені в працях Б. Ананьєва, Г. Андреєвої, Л.
Виготського, Б. Ломова, В. Мясищева, Б. Паригіна, С. Рубінштейна.
Наукові основи сутності, особливостей, структури спілкування
досліджуються О. Бодальовим, В. Кан — Каликом, А.Киричуком, Я.
Коломінським, Н. Кузьміною, О. Леонтьєвим, В. Семиченко.

У різноманітності типів інтерпретацій, підходів до феномена спілкування
поступово викристалізовувалися як основні два підходи – інформаційний та
діяльнісний. Кожний з них має сильні сторони і певні обмеженості.

Інформаційний підхід передбачає розгляд спілкування як процесу передачі
будь — якої інформації за посередництва знакових систем комунікатором та
прийому її реципієнтом. Очевидно, що цей підхід суттєво звужує поняття
спілкування та не надає його повну картину. Г. Андреєва з цього приводу
влучно зазначає, що описувати весь процес людської комунікації в
термінах теорії інформації було б не коректно, оскільки залишаються поза
увагою деякі його важливі характеристики, а саме:

в комунікативному процесі відбувається не просто рух інформації, а
активний обмін нею, при якому особливу роль грає значущість того чи
іншого повідомлення. Це можливо коли інформація не просто прийнята, але
й зрозуміла, усвідомлена. Взаємне інформування двох індивідів, кожен з
яких виступає як активний суб’єкт, передбачає налагодження сумісної
діяльності;

обмін інформацією обов’язково передбачає психологічний вплив на партнера
з метою зміни його поведінки. Ефективність комунікації вимірюється саме
тим, наскільки вдалося цей вплив здійснити. У суто інформаційних цілях,
заснованих на теорії інформації, нічого такого не відбувається;

комунікативний вплив, як результат обміну інформацією, можливий лише
коли учасники спілкування володіють єдиною чи схожою системою кодування
та декодування. Але навіть знаючи значення одних і тих самих слів, люди
не завжди розуміють їх однаково. Причинами цього є різниця в соціальних,
політичних, вікових та професійних особливостях комунікаторів;

в умовах людської комунікації періодично виникають так звані
комунікативні бар’єри, які носять соціальний і психологічний характер.
Причини містяться у відмінностях світогляду, світовідчуття та
світосприймання, психологічних особливостях тих, хто спілкується
(наприклад, надмірна сором’язливість одних, потаємність других,
непримиренність інших).

У 70 — ті роки минулого століття широко обговорювалося питання
співвідношення двох основних категорій психологічної науки – спілкування
та діяльності. У цей час спілкування переважно досліджувалось як
основний фактор психічного розвитку, який визначає його ефективність та
специфіку. Однак М. Лісіна не обмежилась дослідженнями впливу
спілкування, а натомість запропонувала свою пояснювальну схему, яка
дозволила описати структуру самого спілкування, визначити його специфіку
і виявити якісну своєрідність його форм. Науковець стала розглядати
спілкування як особливий вид діяльності, а саме комунікативну
діяльність, предметом якої є інша людина, взаємодію двох або більше
людей, спрямовану на узгодження, об’єднання їх зусиль з метою
налагодження відносин задля досягнення спільного результату.
Комунікативна діяльність, на її думку, здійснюється за допомогою
експресивно-мімічних засобів, мовних і предметно — діючих. При цьому М.
Лісіна наголошує, що маються на увазі не всі предметно — діючі засоби, а
тільки ті, які використовуються для цілей спілкування і що спілкування в
певній ситуації стає частиною спільної діяльності, яка виступає вже як
деяке більш широке ціле. Вона визнає, що основною і вихідною формою
спілкування як в історичному розвитку, так і в індивідуальному є
матеріальне, предметне спілкування, яке нерозривно пов’язане з спільною
практичною діяльністю.

Подальше накладення схеми предметної діяльності О. Леонтьєва на
реальності спілкування відкрило певні перспективи. По — перше, оскільки
структура діяльності на той час була достатньо пророблена та
операціоналізована, комунікативна діяльність набула чітких структурних
компонентів. По — друге, підхід до спілкування як до діяльності дозволяв
співвіднести спілкування з іншими видами діяльності людини та зрозуміти
його специфіку і місце в системі загальної життєдіяльності людини. По —
третє, розуміння спілкування як діяльності (на відміну від поведінки)
висувало на перший план його внутрішній потребо — мотиваційний щабель,
що виводило дослідження за межі реєстрації комунікаційних операцій, які
спостерігались. Зовнішні та внутрішні щаблі спілкування виступили
співпідпорядкованими структурними елементами єдиної психологічної
категорії. Таким чином, загальна сітка структурних компонентів
діяльності (предмет, потреба, мотив, засоби та продукти) була накладена
на реальність спілкування та наповнена конкретним “комунікативним”
змістом.

Використання діяльнісного підходу дозволило систематизувати різні форми
спілкування та виділити їх структурні компоненти. Необхідно вказати, що
типологізація спілкування багато в чому залежить від самого принципу
підходу до аналізу явища.

На даному етапі науковці розглядають діяльність та спілкування в
єдності.

Найбільш розробленим є особистісний підхід до спілкування як до одного з
видів діяльності та взаємодії між людьми. Якісно новим підходом у
питанні спiввiдношення категорiй спiлкування та дiяльностi вважаються
праці вітчизняних психологів і педагогів І.Зязюна, В.Семиченко. Сутнiсть
їх пiдходу полягає в теоретичному обґрунтуванні спiлкування як
специфiчної багатофункцiональної системи мiжособистiсної взаємодiї. Це
важливе у методологiчному вiдношеннi положення лягло поряд з iншими в
основу розробленої нами моделi формування комунікативних умінь
студентів-аграрників.

Так, О. Злобіна стверджує, що пізнання, праця та спілкування виникли
одночасно та розвиваються під взаємним впливом, є формами людської
діяльності. Г. Андреєва запропонувала своє розуміння діяльності та
спілкування. З її точки зору, не лише праця, а й спілкування в процесі
праці є діяльністю та її своєрідним дериватом. Б. Ломов бачить
спілкування та діяльність як дві сторони соціального буття людини,
спілкування — як самостійну і специфічну форму активності суб’єкта. На
думку О. Леонтьєва, спілкування не в усіх випадках виступає самостійною
діяльністю, хоча і є одним з видів діяльності. Важливо те, що воно може
виступати як компонент інших некомунікативних видів діяльності. О.
Бодальов, визначаючи спілкування як взаємодію людей, вважає, що воно є
вплетеним в діяльність і виступає умовою її виконання. Підкреслюючи
значення феномена спілкування, В. Мерлін стверджує, що лише завдяки йому
“… складається така взаємодія людей, яка забезпечує досягнення
спільної мети”.

Багато дослідників дійшли висновку про те, що спілкування грає
пріоритетну роль в діяльності. Однак, Л. Буєва вважає, що спілкування та
діяльність – це “… дві взаємопов’язані, відносно самостійні, але
нерівнозначні сторони даного (індивідуального чи суспільного) процесу
життя.” Д. Ельконін розглядає спілкування як вид комунікативної
діяльності чи діяльності спілкування, яка виступає самостійною на
певному етапі розвитку людини.

Цікавою видається точка зору Т. Драгунової про те, що спілкування – це
особлива діяльність, яка існує з одного боку у вигляді вчинків людей по
відношенню один до одного, а з іншого – у формі роздумів про вчинки
товариша і взаємовідносини з ним. З подібною думкою зустрічаємося і у А.
Веденого, який ототожнює спілкування, взаємодію і відносини. У наш час
зі специфічного об’єкта, предмета дослідження спілкування перетворилось
у спосіб, чи навіть принцип, вивчення і пізнавальних процесів, і
особистості в цілому. Отже, з позиції діяльнісного підходу спілкування
розглядається в двох аспектах: в якості атрибута діяльності (О.
Бодальов, В. Кан — Калик, В. Киричук, Н. Кузьміна, Б. Ломов) та в якості
самостійного виду суб’єкт — об’єктної діяльності – комунікативної (М.
Каган, Б. Ананьєв, Л. Буєва, Я. Коломінський, О. Леонтьєв, О. Мудрик, В.
Мясищев, Б. Паригін). Причина розбіжностей у точках зору полягає в тому,
що діяльність є активністю, спрямованою на перетворення об’єкта, а
спілкування – це взаємодія, де об’єкт та суб’єкт збігаються. Вчені
сходяться у визнанні за діяльністю та спілкуванням наявності спільної
якості – бути відносно самостійними формами соціальної активності.
Дійсно, не існує діяльності поза спілкуванням, а спілкуванню притаманні
всі характеристики діяльності.

Як суб’єктом, так і об’єктом комунікативної діяльності виступає людина.
Специфіка комунікативної діяльності полягає в тому, що спілкуючись з
оточуючими, особа одночасно може і має виступати в ролі суб’єкта і
об’єкта спілкування. Як суб’єкт вона пізнає свого партнера, визначає
ставлення до нього (інтерес, байдужість, симпатія чи неприязнь), впливає
на нього з метою розв’язання певної задачі. У свою чергу, ця особа сама
є об’єктом пізнання для того, з ким спілкується. Партнер адресує їй свої
почуття та намагається вплинути на неї. При цьому слід підкреслити, що
перебування людини в двох “іпостасях” (об’єкта і суб’єкта) характерне
для будь-якого виду безпосереднього спілкування. Існує дві форми
інформаційної активності: виконання (той, хто сприймає повідомлення –
об’єкт) та взаємодія (той, хто сприймає – суб’єкт). Обидві форми рівно
необхідні в спілкуванні. Від кожного учасника вимагається здатність
поєднувати в собі позиції об’єкта і суб’єкта діяльності, чергуючи ці
ролі. У результаті спілкування реалізуються суб’єкт — суб’єктні
відносини, тобто специфічна діяльність “… з обробки людей людьми.” .

Предметом комунікативної діяльності є внутрішній світ людини. Згідно з
логікою О. Леонтьєва предмет діяльності стає її мотивом. Однак людина –
досить складний предмет, що містить у собі множину різних якостей.
Конкретизуючи це положення стосовно комунікативної діяльності, М. Лісіна
зазначила, що “… мотиви спілкування мають втілюватися в тих якостях
самої людини та інших людей, заради пізнання та оцінки яких даний
індивід вступає у взаємодію з кимсь з оточуючих.” Серед цих якостей були
виділені три групи: 1) пізнавальні, в яких інша людина виступає як
джерело відомостей та організатор нових вражень; 2) ділові, де інша
людина є партнером у сумісній практичній діяльності, помічником, взірцем
правильних дій; 3) особистісні – людина розглядається як особистість,
член суспільства, представник певної його групи. За-лежно від цілей та
мотивів учасників спілкування, задля яких воно організовується,
виділяють такі його види: педагогічне, ділове та міжособистісне. У
будь-якому випадку інша людина виступає носієм певних властивостей,
виконує цілком визначену функцію та задовольняє конкретну комунікативну
потребу – в співробітництві, нових враженнях, пізнанні, визнанні,
повазі, співпереживанні, взаєморозумінні.

Комунікативна діяльність за своєю природою є нормативною і виходить з
визнання кожного з учасників цього акту за особу, гідну поваги. Визнання
особистої значимості партнерів, що, в свою чергу, зумовлює
відповідальне, раціональне, поважливе ставлення до них, утворює
центральний пункт процесу взаємодії.

2. Комунікативні вміння як наукова категорія

Знання особливостей комунікативної діяльності дозволяють людині
орієнтуватися в комунікативних ситуаціях, прогнозувати свою поведінку і
реалізовувати потенційні можливості в цій діяльності. Разом з тим,
повноцінною вважаємо лише ту комунікативну діяльність, що базується не
лише на спеціальних знаннях, а й дозволяє людині розвивати та
вдосконалювати комунікативні вміння.

Ознайомлення з доробком багатьох вчених дало можливість дійти
висновку про різні підходи у визначенні сутності поняття “комунікативні
вміння”, їх змісту та складових. Наявна індивідуальна варіативність
системи представлених у дослідженнях комунікативних умінь. Так, Н.
Косова вважає комунікативні вміння узагальненим критерієм сформованості
комунікативної активності на поведінковому рівні, способом моделювання
процесу спілкування і його регуляції. У свою чергу, Н. Плешкова
ототожнює поняття “комунікативні вміння” та “вміння спілкування”,
приходить до висновку, що вміння спілкування – це оволодіння системою
психічних та практичних операцій цілеспрямованої взаємодії в
різноманітних умовах життєдіяльності. Т. Шепеленко наголошує на тому, що
за своєю сутністю комунікативні вміння являють собою властивість
особистості, засновану на вольових якостях та характерологічних рисах,
здібностях.

Названі визначення не взаємовиключають, а доповнюють один одного. Їх
наявність обумовлена реальною складністю комунікативної діяльності та
існуванням різних ознак, виділених авторами як найбільш суттєві і
покладених в основу класифікації. Вченими зроблені також численні спроби
описати комунікативні вміння, виділити головні, представити їх у певній
системі, класифікувати. Наприклад, І. Бруслова наголошує на важливості
для ефективної комунікативної діяльності таких умінь, як вміння бути
лідером, вміння ініціювати спілкування, гнучко орієнтуватись в умовах, в
яких воно відбувається, активність, самостійність та незалежність,
стриманість у відносинах з партнером, проникливість, уважність. До
проблеми комунікативних умінь також звертається в своїх працях Ф.
Гоноболін, вказуючи, що співрозмовники мають вміти в процесі спілкування
стати на точку зору один одного, мати в будь-який момент взаємодії
більш-менш адекватне уявлення про хід думок партнера. Це “розуміння
розуміння” є надзвичайно важливою властивістю. З цього приводу А.
Макаренко зазначав про необхідність вміння читати на людському обличчі,
подавати себе у спілкуванні, володіти своїми емоціями, налаштовувати
себе на взаємодію. Ним також розглянуті аспекти мовленнєвої діяльності.
У свою чергу, В. Сухомлинський писав про необхідність вміти бачити в
очах людини складність духовного світу, про вміння поставити себе на
місце іншого, перевтілюватися. Виділяючи в структурі спілкування зміст
(комунікацію) та форму (взаємодію), які відповідно характеризуються
поняттями вербальні і невербальні засоби та взаєморозуміння,
співпереживання, ступінь згоди, Б. Паригін практично визначив основні
комунікативні вміння, тобто вміння володіння вербальними та
невербальними засобами спілкування, вміння розуміти партнера,
співпереживати, доходити згоди.

Заслуговує на увагу спроба класифікувати та описати зміст комунікативних
умінь, яка належить О. Леонтьєву. Як основні, ним виділено такі вміння
спілкування: вміння керувати своєю поведінкою (вольові якості),
спостережливість, гнучкість (якості уваги), вміння читати по обличчю,
розуміти, а не лише бачити, адекватно моделювати особистість
співрозмовника, його психічний стан за зовнішніми ознаками (вміння
соціальної перцепції), вміння оптимально будувати своє мовлення в
психологічному плані (вміння мовленнєвого та немовленнєвого контакту),
вміння усвідомлення, систематизації та переносу інформації (гностичні
вміння).

Дана проблема знаходить відображення і в праці Л.Савенкової. Вона будує
свою систему комунікативних умінь та розподіляє їх на три блоки:

— проектування спілкування (вміння вибрати та композиційно побудувати
зміст спілкування, налаштуватись на спілкування з певною аудиторією,
вміння створити творче самопочуття в спілкуванні);

— організація спілкування (вміння самопрезентації, вміння здійснювати
“комунікативну атаку”, здійснювати орієнтування в ситуації спілкування,
вміння керувати своєю поведінкою в процесі спілкування, вміння
встановлювати емоційний контакт);

— регулювання спілкування (вміння здійснювати вербальне спілкування,
вміння використовувати паралінгвістичну систему знаків, вміння
розподіляти увагу, володіти матеріалом, вміння соціальної перцепції,
вміння адекватно моделювати особистість співрозмовника, прогнозувати
реакції партнера, вміння знаходити адекватний засіб для передачі змісту,
захопити ініціативу в спілкуванні, вміння використовувати систему
пристосувань, вміння здійснити непідготовлену комунікацію, вміння
переносити відомі знання, навички, варіанти рішень, прийоми спілкування
в нові ситуації, знаходити нові способи розв’язання комунікативних
ситуацій на основі вже відомих).

Дещо подібний, але не тотожний перелік комунікативних умінь
запропоновано В. Кан — Каликом та Н. Нікандровим. Вони вважають, що
ефективне спілкування відбувається за наявності: вміння швидко та
правильно орієнтуватись в змінних умовах спілкування; вміння правильно
планувати та здійснювати систему комунікації, зокрема її важливу ланку –
мовленнєвий вплив; вміння швидко та точно знаходити адекватні змісту
акту спілкування комунікативні засоби, що відповідають одночасно і
творчій індивідуальності людини, і ситуації спілкування, індивідуальним
особливостям співрозмовника; вміння постійно відчувати та підтримувати
зворотній зв’язок; вміння транслювати свою дружелюбність, добре
ставлення; вміння чітко та емоційно відкрито висловлювати свої почуття
та думки.

Л. Павлова виділяє серед комунікативних умінь такі:

вміння чітко визначати предмет суперечки;

вміння правильно оперувати в суперечці поняттями термінами, тобто вміти
виділяти основні, опорні поняття, зв’язані з предметом суперечки,
ретельно відбирати терміни, необхідні для обговорення висунутої
проблеми;

вміння визначати тактику в суперечці;

вміння зберігати спокій і приятельський тон протягом усієї суперечки;

вміння слухати, обираючи доречний у конкретній ситуації спілкування вид
слухання;

уміння правильно оцінювати поведінку учасників спілкування, тобто
розуміти мову невербального спілкування;

вміння мислити правильно логічно і послідовно будувати свій виступ,
давати аргументовані відповіді, тобто спиратися на логіку, мати високу
культуру мислення;

вміння доводити свою точку зору, знання структури і видів доказу;

вміння спростовувати точку зору опонента, викриваючи неправильні
твердження супротивника, тобто вміти користуватися логічною операцією
спростовання;

володіння такими полемічними прийомами, як гумор, іронія, сарказм,
“зведення до абсурду”, “поворотний удар”, “підхоплення репліки”, “атака
запитаннями”, “довід до людини”, “апеляція до публіки” і ін.;

вміння правильно формулювати запитання й уміло відповідати на них;

вміння передбачати можливі викрути супротивника і бути психологічно
готовим до них .

В. Кручек вважає за доцільне виокремити високий, достатній,
середній та низький рівень сформованості комунікативних умінь.

Високий рівень сформованості комунікативних умінь
характеризується стійкою потребою у спілкуванні, усвідомленням та
визнанням цінності комунікативної діяльності та комунікативних умінь, що
має практичний вихід і є регулятором комунікативної поведінки. Надбанням
свідомості особистості є ґрунтовні узагальнені та систематизовані знання
з сутності процесу спілкування, його закономірностей, які детермінують
її поведінку. Володіння різноманітними методами та прийомами виконання
комунікативних дій на рівні майстерності, творче їх використання.

Відносини з партнерами визначаються розвиненими комунікативними
якостями. Міміка, жести естетично виразні, властива техніка та культура
мовлення, його логіка, переконливість, емоційність. Комунікативні дії
оперативні, доречні, адекватні ситуації та особливостям партнера,
своєрідні за формою та змістом.

Достатній рівень передбачає наявність стійкого позитивного ставлення до
спілкування, вираженої потреби у спілкуванні, емоційного сприйняття його
значення та вмінь, що обслуговують цю діяльність. Повнота та глибина
знань про техніку спілкування, зацікавленість у поповненні такої
інформації, її гнучке застосування, можливість адекватного сприймання
інформації та оцінки со-ціальних об’єктів, мотивів поведінки, здійснення
цілеспрямованого впливу та готовність до взаємодії та сформованість
інших значущих для комунікації якостей особистості.

Адекватне сприйняття партнерів зі спілкування, відносна легкість
встановлення контакту, передбачення можливих варіантів реакцій партнера
в більшості випадків. Показники відповідають характерним для високого
рівня сформованості вмінь, однак застосування знань та навичок
стереотипне, моделювання ситуацій з новими умовами, в нестандартних
обставинах викликають труднощі. Іноді виявляється невідповідність дій
ситуації, особливостям партнера, зміна ситуації чи взаємодія з іншим
партнером не призводить до зміни способів дії.

Середній рівень. Потреба в комунікації носить епізодичний характер та не
сприяє прояву більшої активності у встановленні контактів. Властиве
розуміння змісту та цінності спілкування, включаючи суб’єктивний момент,
тобто власне ціннісне ставлення, значущість комунікативних умінь у
професійній діяльності частково усвідомлена. Недостатньо систематизовані
знання про спілкування та етикет, обмежене використання методів та
прийомів, тяжіння до застосування типових, звичних засобів комунікації.
Досвід спілкування аналізується в разі виникнення ускладнень.

Взаємодія організовується переважно на змістовому рівні, необхідність
встановлення емоційного контакту викликає труднощі. Комунікативні дії
здійснюються не на основі знань, а на основі емпіричного досвіду.
Невербальна поведінка часто не відповідає ситуації спілкування.
Неприродність міміки, жестів. Мовлення монотонне, уповільнене або
надміру швидке. Слабке володіння соціальною перцепцією, емпатією.
Неспроможність точно моделювати співрозмовника, його можливі дії у
відповідь, невміння “вловити” реакцію. Комунікативно значущі якості
особистості розвинені недостатньо. Спостерігаються непоодинокі випадки
припущення серйозних помилок у виборі адекватних засобів впливу.
Шаблонність комунікативної поведінки. Часті прояви розгубленості,
нервовості, невпевненості та напруженості при спілкуванні з аудиторією.

Низький рівень. Потреба в спілкуванні та його культурних формах
практично не усвідомлюється, знання про цінність спілкування
відзначаються поверхневим засвоєнням без сформованого власного
ставлення. Знання комунікативної діяльності неповні, безсистемні,
відрізкові, носять лише емпіричний характер. Власна комунікативна
діяльність не аналізується, відсутній потяг до її вдосконалення.
Комунікативна діяльність недостатньо вміла та неефективна.

Повна відсутність вміння самопрезентації. Сприймання партнера на основі
виключно на основі зовнішніх проявів. Схильність легко міняти власну
думку про співрозмовника під впливом суджень інших. Комунікативні дії
виконуються на побутовому рівні. Невміння встановлювати контакт навіть у
стандартних умовах, моделювати та аналізувати комунікативну ситуацію.
Способи впливу переважно неадекватні ситуації. Комунікативні якості
несформовані. Вміння спілкуватись практично не розвинені. Властива
інертність, небажання долати труднощі у спілкуванні.

3. Психолого — педагогічні фактори та умови

формування комунікативних умінь

Формування комунікативних умінь виступає засобом визначення студентами
власних можливостей, оволодіння професійною діяльністю, запорукою її
успішного здійснення в майбутньому. Обґрунтуванням шляхів підготовки
майбутніх фахівців до комунікативної діяльності займались В. Сластьонін,
М. Тарасович, О. Щербаков, Н. Кузьміна, Л. Савенкова, Т. Яценко, І.
Зязюн та ін.

$

8

:

h?

N

a

:

N

a

, . J L N R T e n

p

`

b

Ue

TH

h

j

h; Rлений змістом предмета, другий важіль стосується методики або
системи педагогічних впливів, організації навчання, що забезпечує
цілеспрямовану гностичну діяльність студентів. Дуже важливо правильно
визначити систему необхідних знань як базу для формування комунікативних
умінь та комплекс методів та прийомів, що будуть застосовані. Обидва
важелі взаємопов’язані та взаємообумовлюють один одного, в їх основу
покладені ті ж самі явища, які у першому випадку реалізуються в
матеріальних засобах – навчальних матеріалах, а в другому – у визначеній
педагогічній послідовності навчальних дій.

Визначення системи знань передбачає добір змісту навчального матеріалу,
знаходження оптимального обсягу інформації для ефективного оволодіння
комунікативними вміннями зважаючи на вже наявний рівень обізнаності
студентів щодо комунікативної діяльності. Процес формування
комунікативних умінь буде тим успішнішим, чим більшою мірою людина
оволодіє відповідними знаннями. Зміст навчального матеріалу з сутності
комунікативної діяльності є одним з педагогічних факторів формування
комунікативних умінь. Його системність та науковість, відповідність
досягненням сучасної науки, забезпечення свідомого засвоєння
навчального матеріалу студентами – умови формування комунікативних
умінь.

Практика показує неефективність роботи з удосконалення стихійно
сформованих комунікативних умінь студентів тільки на інформаційному
рівні, тобто шляхом простого сприймання ними навчальної інформації.
О.Бодальов з цього приводу слушно наголошує на тому, що завданням
соціальної підготовки особистості є не лише навчання правилам успішної
комунікативної діяльності, а й створення умов для якісної зміни
психічних властивостей осіб, які взаємодіють, необхідних для справжнього
творчого спілкування. Формування комунікативних умінь неможливе без
активної гностичної діяльності кожного студента. Суттєві позитивні зміни
у психології суб’єктів можуть відбутися лише у процесі інтеріоризації
знань через їх практичне застосування при виконанні вправ та завдань у
певній завчасно визначеній послідовності. Для свідомого засвоєння
інформації важливо чергувати теоретичну комунікативну підготовку з
практикою, необхідний їх взаємозв’язок. Підвищенню результативності
процесу формування вмінь, на нашу думку, сприятиме урізноманітнення
пропонованих студентам комунікативних завдань, їх поступове
ускладнення, створення ситуацій, які вимагатимуть застосування знань та
вмінь у нових, нестандартних умовах, творчого підходу при пошуку способу
розв’язання проблеми.

Оволодіння комунікативними вміннями можливе лише в процесі такого
навчання, яке за своїми характеристиками відповідатиме комунікативній
діяльності, тобто є комунікативно спрямованим. Спілкування за таких умов
виступає і як засіб, і як умова, і як мета навчання.
Комунікативно-діяльнісний підхід до організації процесу формування
комунікативних умінь передбачає наявність у студентів практики
монологічного та діалогічного мовлення, злиття спілкування і навчання,
застосування діалогових форм, методів та прийомів навчання, коли в
навчальній діяльності формуються не лише пізнавальні дії, а й система
взаємин, відбувається спілкування. Цей підхід узгоджується з теорією,
згідно якої психіка людини як проявляється, так і формується тільки в
діяльності. Варто зазначити, що всі ресурси запропонованих методів та
прийомів не використовуватимуться, а процес формування комунікативних
умінь уповільнюватиметься при відсутності уваги до успіхів та невдач
кожного студента, аналізу зроблених кроків до вдосконалення, постійної
рефлексії комунікативної поведінки. Таким чином, були названі фактори
формування комунікативних умінь, які стосуються організації цього
процесу: взаємозв’язок теоретичної комунікативної підготовки з
практикою; зміст та динаміка комунікативних завдань; застосування знань
у нестандартних умовах; досвід монологічного та діалогічного мовлення;
форми, методи та прийоми навчання. Вплив цих факторів на формування
комунікативних умінь пов’язаний з дотриманням відповідних умов:
забезпечення узгодженості та наступності змісту теоретичних та
практичних занять; різноманітність та поступове ускладнення пропонованих
комунікативних задач; застосування діалогових методів, прийомів та форм
навчання; навчання студентів уважному ставленню до комунікативної
поведінки, заохочення до її аналізу.

Процес формування комунікативних умінь не є суто індивідуальною роботою,
а вимагає присутності групи, участі в групових формах роботи. В процесі
виконання діяльності у людини формуються відносини з людьми, які
здійснюють з нею цю діяльність. За даних обставин її результативність
залежить не тільки від зусиль самого студента, а й визначатиметься всіма
учасниками, зокрема ступенем довіри та доброзичливості, готовності
підтримати, допомогти, мірою усвідомлення спільної відповідальності.
Ефективність формування комунікативних умінь студента великою мірою
визначається тим, яке місце він посідає в системі доступних йому
відносин, що склались у групі та ставленням студента до членів групи.
Міжособистісні відносини, створюючи емоційну атмосферу колективу,
впливаючи на самопочуття, настрій особистості, виступають досить
впливовим фактором формування комунікативних умінь. Членом групи також є
викладач, який організовує роботу з удосконалення комунікативних умінь.
Від того, які стосунки моделюються викладачем, який особистісний смисл
несе для кожного студента їх зміст, залежить формування цілісного
суб’єкта комунікативної діяльності. Відносини “викладач — студент” або
сприяють спілкуванню, або гальмують цей процес. Незважаючи на вік,
студенти шукають у викладачі доброзичливу, розуміючу людину. У
викладачів, які в особі студента бачать не лише зовнішні сторони, а й
внутрішні, переважно позитивні якості, яких вирізняє зацікавлене,
доброзичливе ставлення до студентів, почуття поваги їх гідності,
розвинена комунікативна спрямованість, товариськість, справедливість,
емоційність, здатність тонко відчувати іншого, слухачі виявляють
комунікативну активність, ініціативу, вільно висловлюють свої думки.
Більшість студентів мають розвинені комунікативні якості, сформовані
комунікативні вміння. У викладачів, схильних підтримувати холодний,
повчальний тон, які слабо орієнтуються у внутрішніх рисах студентів,
акцентують увагу на їх невдачах, а на заняттях чути лише монологічне
мовлення, студентам властива низька комунікативна активність, на
заняттях до активної роботи залучені тільки деякі з них, кого викликали.
Увага викладача за даних обставин спрямовується на надання інформації та
перевірку її засвоєння. Обмеження викладачем контактів зі студентами,
орієнтація на підкорення їх волі викладача, на безумовне прийняття ними
всіх вимог і, як наслідок, незадоволення та звинувачення у неповазі,
невихованості веде до непорозумінь, виникненню бар’єрів та не сприяє
формуванню комунікативних умінь. При нестійких стосунках з викладачем,
що характеризуються полярними проявами у поведінці, студенти почуваються
розгубленими, відчувають розчарування, страх, почуття образи, мусять
зосереджуватись на тому, щоб відповідати настрою викладача, його
очікуванням, що ускладнює встановлення психологічного контакту, не
заохочує до співпраці, підриває довіру. У вищих закладах освіти викладач
є основною фігурою, на яку покладається відповідальне завдання
формування комунікативних умінь студентів. До його особистісних,
професійних якостей та здібностей висуваються серйозні вимоги. Він має
характеризуватись як зріла, сформована особистість, фахівець, спеціаліст
педагогічної галузі, викладач, якому вже притаманні розвинені
комунікативні вміння, такі педагогічні якості та здібності, що
сприятимуть формуванню комунікативних умінь у студентів. Важливу роль
відіграють не окремі методичні прийоми чи заходи, навіть не знання самі
по собі, а насамперед особистість викладача, тобто сукупність його
емоційно-вольових та характерологічних якостей, у нашому випадку –
комунікативних якостей. За словами К. Ушинського, “… лише особистість
може впливати на розвиток … особистості, лише за допомогою характеру
можна формувати характер”. Процес навчання починається з авторитету
викладача. Основа авторитету – відверті, доброзичливі стосунки між
педагогом та студентами. Він є таким атрибутом, який викладач отримує не
безпосередньо, а заслуговує його. Авторитет – це досконалість знання
предмету викладання. Так само для авторитету важливими є питання
мовлення, постави, комунікативної поведінки. Авторитетний педагог
заохочує студентів до навчальної діяльності і результати його праці є
кращими. Комунікативна компетентність викладача як система внутрішніх
ресурсів, необхідних для здійснення ефективної комунікативної дії в
педагогічній взаємодії, відіграватиме значну роль, гальмуючи чи
прискорюючи процес формування комунікативних умінь студентів.
Неспроможність висловлюватись чітко, логічно, лаконічно, керувати
спілкуванням, організовувати взаємодію зі студентами, дефіцит емпатійних
проявів, які визначаються настроєм педагога та вибірковим ставленням до
студентів, іншими суб’єктивними причинами, ускладненість розуміння
внутрішнього стану слухачів, передбачення та визначення характеру
власного впливу на них, що є свідченнями низької комунікативної
компетентності, призводить до порушення взаєморозуміння, зниженню
результативності педагогічного впливу.

Формування комунікативних умінь є діяльністю, а тому являє собою
систему, що складається з внутрішнього спонукального та зовнішнього
виконавчого елементів. Спонукальний елемент виявляється через потреби,
інтереси, мотиви як об’єктивну основу виникнення діяльності та мету, як
ідеалізований передбачений результат діяльності та її предмет. Для того,
щоб індивід міг завжди виявити свій комунікативний потенціал, необхідно,
щоб кожна з властивостей набула стійкості, тобто стала рисою характеру.
А це можливо, якщо джерелом цих проявів стануть потреби, інтереси,
мотиви особистості. Успішність вдосконалення комунікативних умінь, як і
будь-якої іншої діяльності, суттєво залежить від наявності ціннісного
ставлення до спілкування, мотивів, міри їх усвідомлення.

При появі внутрішньої мотивації, вимоги, що висуваються до індивіда
ззовні, поступово інтеріоризуються, стають внутрішніми, формулюється
мета діяльності, визначаються завдання з її реалізації. Впливи, які
найбільш прямо відносяться до власних інтересів та потреб, сприймаються
та диференціюються точніше. Мотив та цілепокладення формування
комунікативних умінь також є педагогічними факторами формування
комунікативних умінь, а створення позитивної мотивації студентства до
формування комунікативних умінь та ціннісного ставлення до
комунікативної діяльності – відповідною їм умовою.

Таким чином, враховуючи доробки науковців, результати опитування
викладачів щодо ймовірних факторів формування комунікативних умінь, ми
виділили наступні психолого-педагогічні фактори формування
комунікативних умінь студентів. За способом впливу їх можна поділити на
чотири групи, які представлені на рисунку

Рис. Психолого-педагогічні фактори формування комунікативних умінь

Перша група (змістові фактори) стосується змістового компоненту
діяльності з формування комунікативних умінь, друга група (спонукальні
фактори) стосується мотиваційного компонента, третя група містить
організаційні фактори, що здійснюють вплив через специфіку організації
процесу, четверта група (соціально зумовлені фактори) об’єднує фактори,
що стосуються суб’єктів даної діяльності.

Варто підкреслити, що виділені фактори та умови, що детермінують процес
формування комунікативних умінь, являють собою сукупність
взаємопов’язаних компонентів.

4. Психологічні основи розвитку комунікативної

компетентності державних службовців

Реформування українського суспільства робить пошук нових
досконалих шляхів професіоналізації та функціонування державної служби
основною проблемою розвитку системи державного управління, оскільки
характер змін, які відбуваються в суспільстві, потребує не просто
оновлення традиційних схем державно — управлінських відносин, а
наповнення новим змістом професійної діяльності державних службовців.

Аналіз вітчизняних публікацій з даної проблематики свідчить про
наявність суто констатуючих положень щодо можливого покращання
комунікативної компетентності державних службовців, таких як:
удосконалення мистецтва спілкування, зміна ставлення до процесу
спілкування, усвідомлення існування типових перешкод на шляху до
ефективного спілкування тощо. Узагальнюючий аналіз таких положень дає
можливість зробити висновки про відсутність практичних розробок,
спрямованих на підвищення комунікативної компетентності державних
службовців та акценті на вербальних засобах комунікації. Життєва
практика засвідчує, що недостатньо лише усвідомлювати наявність тих чи
інших процесів, які супроводжують процес здійснення комунікації в
системі державної служби, чи під час надання певних громадських послуг,
головне — сформувати у суб’єктів управлінської діяльності практичні
ефективні вміння та навички комунікації, створити умови для оволодіння
ними комунікативною компетентністю та її реалізацією в повсякденній
праці, адже аналіз першоджерел з психології управління дозволяє виділити
більш широке коло засобів комунікативного процесу, а, відповідно й
впливу, до яких дослідники відносять мовлення, оптико — кінeтичну
систему знаків, паралінгвістнчну та екстралінг-вістичну системи знаків,
систему організації простору та часу комунікації.

Відсутня у дослідників і єдність у визначенні терміна
«комунікативна компетентність». Проаналізувавши найбільш поширені з
визначень, навівши основні складові процесу комунікації(джерело
повідомлення, способи кодування повідомлення, власне повідомлення, канал
передачі повідомлення, механізми декодування повідомлення, одержувач
повідомлення, зворотнiй зв’язок між відправником та отримувачем
повідомлення) і, взявши до уваги психологічні феномени, які
супроводжують процес спілкування та можуть вплинути на кінцевий
результат інтерпретації отриманої інформації, ми визначимо комунікативну
компетентність як здатність забезпечити якісний та повний процес
передачі інформації учасниками комунікативної взаємодії за умови
усвідомлення й використання відповідних засобів психологічного впливу.
Екстраполюючи ж досягнення психології в галузь державного управління та
аналізуючи фактори, що впливають на розвиток комунікативної
компетентності державного службовця, необхідно зазначити, що найбільшої
уваги в цьому контексті набувають досягнення наступних напрямів
психологічної науки:

• біхевіористичного (Б.Скіннер) ;

• соціально — когнітивного (А.Бандура, Дж.Роттер) ;

• гуманістичного (А.Маслоу, Дж.Келлі) ;

• феноменологічного (К.Роджерс) .

Усі вищезгадані концепції підкреслюють активну позицію суб’єкта
стосовно світу, необхідність розвитку соціального партнерства,
акцентують увагу на необхідності навчання, заснованому на спостереженні
та моделюванні. І, на думку дослідників, приділення відповідної уваги їх
розвиткові з боку суб’єктів управлінської діяльності приводитиме до
зростання самоповаги, підвищення самооцінки суб’єктів управління
загалом, сприятиме оптимізації управління в цілому та зростанню
комунікативної компетентності зокрема, оскільки саме через спілкування
визначаються питання сприйняття та розуміння людьми один одного,
лідерство та керівництво, згуртованість та конфліктність, міжособистісні
взаємини тощо. До того ж, серед якостей, які є нормативними для
державних службовців, комунікативність є саме тією ознакою, яка
опосередковує інші. Адже саме через спілкування особистість реалізує
iнформаційно — комунікативну, регуляторно-комунікативну та афективно —
комунiкативну функції, а, отже, і безпосередньо розвиває такі якості
характеру, як відповідальність, послідовність, цілеспрямованість,
вимогливість, тактовність та багато інших, що безпосередньо впливають на
реалізацію поставлених перед державним службовцем у професійній сфері
завдань.

Психологічні методи впливу вже довели свою ефективність у багатьох
соціальних сферах, саме тому, на нашу думку, їх використання є доцільним
у системі підготовки державних службовців, оскільки розробка й
впровадження нових психолого — комунiкативних механізмів впливу
забезпечить їх додатковими засобами формування комунікативної
компетентності й оптимізації професійної діяльності в системі державної
служби. У сучасній літературі з психології управління комунікації
визначають як інформаційні взаємодії, в які вступають люди, і, які
підтримують при виконанні своїх функціональних обов’язків чи посадових
функцій. Дослідження показують, що від 50% до 90% робочого часу
припадає на комунікацію. При цьому 85% японських, 73% американських та
63% англійських управлінців вважають комунікативну некомпетентність
ос-новною перешкодою на шляху підвищення ефективності діяльності
організації. Дослідження свідчать, що до 70% всієї інформації, яка
отримується на робочому місці керівником і його підлеглими, перебуває
поза контролем організації й отримується під час неформального
міжособистісного спілкування. Згідно з статистичними даними, в низхідних
організаціях, (до яких відносять і систему державної служби через свою
ієрархічну структуру), лише 20% інформації доходить до безпосередніх
виконавців. Водночас аналіз наукових праць вітчизняних та зарубіжних
фахівців у галузі державного управління дає підстави стверджувати, що
значна частина інформації, задіяної в процесі виконання поставлених
перед державним службовцем завдань, передається переважно в процесі
міжособистісної комунікації, і якість інформаційного обміну, що
здійснюється, великою мірою залежить від рівня розвиненості
комунікативної компетентності учасників управлінського процесу, їх
налаштованості на досягнення взаєморозуміння, наявності якісних
міжособистісних мереж спілкування в організації, знання основних
компонентів комунікативного процесу та багатьох інших факторів, що прямо
чи опосередковано впливають на якість передачі чи отримання
(декодування) інформації, необхідної для здійснення якісного
управлінського впливу. Отже, від рівня розвиненості комунікативної
компетентності залежить якість здійснення комунікації, а відповідно й
виконання поставлених завдань. Ми можемо припустити,що якість
інформаційного обміну безпосередньо залежить від повноти та адекватності
його здійснення, і, за умови усунення перешкод на шляху передачі
інформації, якість комунікативної взаємодії покращиться. Втрати
інформації, на думку дослідників, відбуваються через:

• свідоме чи несвідоме викривлення інформації людиною залежно від її
суб’єктивної оцінки;

• соціально — демографічних особливостей персоналу організації;

• особливостей культури, традицій;

• соціально — психологічного клімату організації;

• наявності чітко визначених та нормативно закріплених посадових
інструкцій;

• невідповідності структури організації структурі ефективної
комунікації;

• комунікативної компетентності управлінського персоналу.

Існує також низка факторів, які впливають на якість (в нашому
випадку досягнення комунікативних цілей)спілкування, які в процесі
здійснення комунікаційного процесу тісно пов’язані між собою.
Це,зокрема:

• невербальні сигнали;

• статус організації;

• статус працівника;

• гендерні відмінності;

• конструктивний зворотній зв’язок;

• відкритість в спілкуванні;

• розвиненість комунікативних мереж;

• мовні шаблони;

• культурний контекст;

• наявність комунікативних бар’єрів;

• метаспілкування (приховані припущення, висновки та інтерпретації
сторін, що формують основу відкритих повідомлень);

• інші контекстуальні фактори.

Зважаючи на фактори, що справляють вплив на якість здійснення
комунікації, ми можемо зробити висновок, що комунікація в будь-якій
організації являє собою єдність двох взаємопов’язаних аспектів:
комунікації як структури, а саме: традицій, норм, стереотипів, що вже
склалися та комунікації, як динамічного процесу, в якості елемента
професійної діяльності людей та їх взаємовідносин. Саме останній елемент
є надзвичайно важливим для нас, адже важливою характеристикою
комунікативного процесу є намір його учасників вплинути один на одного,
забезпечити адекватне розуміння інформаційного повідомлення
співрозмовником (персоналізацію),а необхідними умовами для цього є не
просто використання єдиної мови, а, що є найважливішим — однакове
розуміння комунікативної ситуації, якого можна досягнути лише досконалим
володінням державним службовцем технологією управлінського спілкування,
що базується на загальному розумінні процесу комунікації, усвідомленні
та вмінні розрізняти комунікативні стилі та ланцюги, увазі до
невербальних аспектів комунікації, всім тим, що складає зміст поняття
комунікативної компетентності і безпосередньо впливає на якість
виконання поставлених перед державним службовцем завдань. Відповідно
зростає роль освітнього компонента в системі проходження державної
служби, адже особливо важливою для періоду реформ є висока кваліфікація
та професійна однорідність апарату державного управління, що дає
можливість забезпечити професійну основу конституційної єдності системи
влади та здійснювати вертикальні та горизонтальні переміщення державних
службовців.

Отже, психологічною поетапною стратегією зміни комунікативної
поведінки суб’єкта управлінської діяльності та формування комунікативної
компетентності державного службовця має стати послідовний, свідомий
перехід від стану необізнаності в стан обізнаності, від стану
обізнаності до стану знання та вміння зіставляти свої цілі та інтереси з
цілями та інтересами організації, і нарешті, до зовнішнього вияву
комунікативної поведінки спрямованої на максимальне досягнення
ефективної управлінської діяльності, що великою мірою забезпечується
рівнем розвиненості комунікативної компетентності.

Список використаної літератури

1.Альбуханова-Славская К.А. Деятельность и психология личности. – М.:
Наука, 1980. – 335 с.

2.Альбуханова-Славская К.А. Личностный аспект проблемы общения //
Проблема общения в психологии. – М.: Наука, 1981. – С. 218-241.

3.Ананьев Б.Г. Психология и проблемы человекознания. Избр. психол. тр.
/ Академия педаг. и социал. наук, Москвск. психол.-социал. ин-т; А.А.
Бодалев (ред.) – М., 1996. – 384 с.

4.Андреева Г.М. Социальная психология: Учеб. – М.: Аспект Пресс, 1996. –
376 с.

5.Барановська Л.В. Навчання студентів професійного спілкування:
Монографія. – Біла Церква, 2002. – 256 с.

6.Бодалев А.А. Восприятие и понимание человека человеком. – М.:
Изд-во МГУ, 1982. – 200 с.

7.Бодалев А.А. Общение и формирование личности // Социальная психология
личности. – М.: Наука, 1979. – С. 25-34.

8.Бодалев А.А. Психология общения. – Москва-Воронеж: Изд-во ин-та практ.
психол., 1995. – 186 с.

9.Бруслова И.Ю. Формирование коммуникативных качеств у студентов //
Советская педагогика. – 1982. – №7. – С. 59-63.

10.Бубер М. Я и Ты: Пер. с нем. – М.: Высшая шк., 1993. – 175 с.

11.Буева Л.П. Человек: деятельность и общение. – М.: Мысль, 1978. –
216 с.

12.Гоноболин Ф.Н. Книга об учителе. – М.: Просвещение, 1965. – 260 с.

13.Добрович А.Б. Общение: наука и искусство. – 2-е изд-е. – М.: Знание,
1980.

– 158 с.

14.Драгунова Т.В. О некоторых методах обучения и воспитания: Сб. ст. –
М., 1967. – С. 53-56.

15.Ельконин Д.Б. К проблеме периодизации психического развития в детском
возрасте // Вопросы психологии. – 1971. – №1. – С. 47-54.

16.Злобіна О.Г., Онуфрієва Н.М. Тенденції розвитку міжособистісного
спілкування. – К.: ТОВ “Знання”, 1980. – 21 с.

17.Каган М.С. Мир общения: проблемы межсубъектных отношений. – М.:
Политиздат, 1988. – 319 с.

18.Кан-Калик В.А. Учителю о педагогическом общении. Книга для учителя. –
М.: Просвещение, 1987. – 190 с.

19.Киричук В.О. Психолого-педагогічні умови стимулювання
соціально-комунікативної активності старшокласників: Дис… канд. пед.
наук: 13.00.01. – К., 1997. – 198 с.

20.Кисельгоф С.И. Формирование у студентов педагогических умений и
навыков в условиях университетского образования. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1973.
– 152 с.

21.Коваль А.П. Ділове спілкування: Навч. посіб. – К.: Либідь, 1992. –
185 с.

22.Коломинский Я.Л. Психология общения. – М.: Знание, 1974. – 96 с.

23.Косова Н.М. Формирование коммуникативной активности будущего учителя:
Дис… канд. пс. наук: 19.00.01. – М., 1988. – 258 с.

24.Кручек В.А. Формування комунікативних умінь студентів вищих аграрних
закладів освіти в процесі вивчення психолого-педагогічних дисциплін.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата педагогічних наук. —
К., 2004.

25.Лабунская В.А. Психология экспрессивного поведения. – М.: Знание,
1989.

– 87 с.

26.Леонтьев А.А. Педагогическое общение. — М.: Знание, 1989. – 47 с.

27.Леонтьев А.А. Психология общения. – 2-е изд-е. – М.: Смысл, 1997. –
365 с.

28.Лисина М.И. Проблема онтогенеза общения. – М.: Педагогика, 1989. –
144 с.

29.Лукач Д.И. Общение и социальная регуляция поведения индивида //
Психологические проблемы социальной регуляции поведения. – М.: Наука,
1976. – С. 64-84.

30.Макаренко А.С. Некоторые выводы из моего педагогического опыта //
Избранные произведения: В 3 т. – 2-е изд-е. – К.: Рад. шк., 1985. – Т.3:
Общие проблемы педагогики. – 590 с.

31.Маркс К. Социология: Пер. с нем. / Ин-т социологии РАН, Моск. высш.
шк. соц. и екон. наук. – М.: Канон-Пресс-Ц, 2000. – 432 с.

32.Мелибруда Е. Я – Ты – Мы: психологические возможности улучшения
общения: Пер.с польск. – М.: Прогресс, 1985. – 256 с.

33.Мерлин В.С. Очерки исследования личности. – М., 1976.

34.Миккин Х.Х. Роль коммуникативных учений в межличностном общении:
Автореф. дис… канд. пс. наук: 19.00.01./ МГУ им. М.В.Ломоносова. – М.,
1977.

– 17 с.

35.Нестеренко Л. Психологічні основи розвитку комунікативної
компетентності державних службовців // Вісник НАДУ.-2004.-№3.

36.Павлова Л.Г. Спор, дискуссия, полемика. Кн. для уч-ся ст. кл. ср. шк.
– М.: Просвещение, 1991. – 127 с.

37.Парыгин Б.Д. Анатомия общения: Учеб. пособ. – С-Пб, 1999. – 301 с.

38.Пассов Е.И. Коммуникативный метод обучения иноязычному говорению. –
2-е изд-е. – М.: Просвещение, 1991. – 223 с.

39.Петровская Л.А. Компетентность в общении: Социально-психологический
тренинг. – М.: Изд-во МГУ, 1989. – 216 с.

40.Платонов К.К. О знаниях, навыках, умениях // Советская педагогика. –
1963. – №11. – С. 98-103.

41.Решетников В.И. Формирование у школьников приемов умственной
деятельности как один из путей успешного обучения. – Владимир, 1973. –
184 с.

42.Рубинштейн С.Л. Основы общей психологии. – М.: Педагогика, 1989. –
Т.1.

– 485 с.

43.Савенкова Л.А. Формирование коммуникативных умений воспитателя в
педагогическом вузе: Дис… канд. пед. наук: 13.00.01. – К., 1987. – 137
с.

44.Савенкова Л.О. Комунікативна атака у формуванні навичок педагогічного
спілкування // Педагогіка і психологія. – 1998. – №4. – С. 100-106.

45.Савенкова Л.О. Педагогічне спілкування: Навч. посіб. – К.: КДЕУ,
1997. – 226 с.

46.Семиченко В.А. Психология общения. – К.: Магистр-S, 1997. – 152 с.

47.Сластенин В.А. Педагогика: Учеб. пособ. для студентов пед. учеб.
заведений. – М.: Школа-Пресс, 1997. – 512 с.

48.Сухомлинський В.О. Слово про слово // Вибрані твори: В 5 т. – К.,
Рад. шк., 1980. – Т.5. – 678 с.

49.Таранов П.С. Приемы влияния на людей. – М.: ФАИР, 1997. – 608 с.

50.Тарасевич Н.М. Избранные произведения: В 5 т. – К.: Рад. шк., 1979. –
Т.1.

– 686 с.

51.Ушинский К.Д. Три элемента школы // Избр. произв. – М.-Л., 1946. –
Вып. 3. – 387 с.

52.Шепеленко Т.Л. Формирование коммуникативных учений студентов
экономического университета в процессе изучения психолого-педагогических
дисциплин: Дис… канд. пед. наук: 13.00.01. – К., 1998. – 221 с.

Психолого-педагогічні фактори формування комунікативних умінь

Зміст навчального матеріалу

Змістові

Спонукальні

Мотив формування комунікативних вмінь

Цілепокладення формування комунікативних вмінь

Взаємозв’язок теоретичної комунікативної підготовки з практикою

Досвід монологічного та діалогічного мовлення

Форми, методи та прийоми навчання

Зміст та динаміка комунікативних завдань

Застосування знань в нестандартних умовах

Рефлексія комунікативної поведінки

Організаційні

Соціально обумовлені

Характер стосунків членів робочої групи

Рівень комунікативної компетентності викладача

Похожие записи