HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

РЕФЕРАТ

на тему

«Течії модернізму першої половини ХХ ст. в Європі»

ПЛАН

Вступ

1. Сутність та ідейне обґрунтування модернізму, передумови та
особливості виникнення

2. Головні напрямки та прояви модернізму в мистецтві

3. Особливості модерну в образотворчому мистецтві, його різновиди

4. Модернізм в європейській літературі першої половини ХХ ст.

Висновки

Список використаної літератури

Додатки

Вступ

Вивчення модернізму та авангардизму як системи художньо-естетичних
стилів є актуальним, оскільки вивчення нових поглядів на життя через
мистецтво видається особливо цікавим.

Культурні та мистецькі зрушення, що відбулися в ХХ столітті, вражають,
інколи породжують ситуацію невизначеності щодо “зламу традицій”,
“руйнування художнього досвіду”, “знищення потенціалу культури” і ін.
Авангардистський злам традиційної зображувальної мови зокрема став
засадою актуалізації індивідуальних проявів у творчості, основою
виникнення особистісних стилей та художніх напрямків.

З’являється ціла низка технічних мистецтв, які охоплюються поняттями
“промислове мистецтво”, “дизайн”. Створюється своєрідна чуттєва
ментальність екранних видів мистецтв, де поруч з кіно засвоюють простір
культури відео-комп’ютерні технології, формується віртуальна реальність,
яка стає своєрідним фантомом відеокультури.

Всі ці новації були б неможливими без глибинних світоглядних
трансформацій художньої культури ХХ століття в цілому. Видове
формотворення мистецтва є лише проявом більш фундаментальних вимірів
світоглядного, естетичного, технологічного та ін. аспектів художньої
творчості. Надзвичайно актуальним є вислідкувати цей зв’язок
світоглядних переутворень образу в художній культурі з видовою динамікою
зображувального мистецтва, архітектури, дизайну та ін.

Модерном, тобто «новим», назвали останній великий історичний стиль
європейського та американського мистецтва кінця XIX — початку XX ст.,
модернізмом — систему художньо-естетичних стилів XX ст.

1. Сутність та ідейне обґрунтування модернізму,

передумови та особливості виникнення

Модернізм виник в кінці XIX — на початку XX століття. Ідеологічне
обґрунтування йому дав символізм. Очевидно, що модернізм — це вчення про
модерн як стиль в мистецтві і літературі. Слово модерн (modern) означає
модерний, новітній, сучасний. Поява його не була випадковою. Варто
зазначити, що у філософії початку XX століття стали переважати песимізм,
ірраціоналізм та індивідуалізм. Традиції художньої культури, побудовані
на класичних зразках реалізму, коли дія відбувається в певний час, в
конкретному місці, а сюжет твору є стрижнем, навколо якого обертаються
всі герої і події, були зруйновані.

Новий погляд на світ, як завжди, встановили вчені. Цього разу це були
філософи і психологи. Так, французький філософ, викладач університету
А.Бергсон доводив, що людина може осягнути природу явищ, «життєвий
порив», якщо звернеться не до розуму, а до інтуїції. Тобто для розуміння
особливостей художньої творчості і пізнання більше значення мала
інтуїція, а не інтелект.

3.Фрейд показав, що не все в людині підкоряється раціональному, і
відкрив таємні області людської психіки. Так би мовити, переклав
унікальну таїну душі на мову універсальних психоаналітичних схем. Проте
його колега і соратник К. Юнг пішов ще далі і ввів у психологію поняття
«колективного несвідомого» — глибинного шару психіки. Особливістю
колективного несвідомого є його універсальність — спільність для всіх
людей. За Юнгом, психіка не є похідною від чогось, навпаки, вона
первинна і визначає буття людини. Колективне несвідоме — це початковий
стан психіки. Його особливістю є всезагальна тотожність. Тобто для
колективної психіки характерне відчуття тотожності всього живого. В
такому стані знаходилися первісні люди, які не відокремлювали себе від
природи. А тепер це відкрили для нас австрійські вчені-психологи.

Отже, людина, яка вивчає світ, мусить включати в об’єкт вивчення і свою
свідомість. Зміщення інтересу з вивчення об’єкта на межу взаємодії
суб’єкта і об’єкта є однією з особливостей нового наукового світогляду,
що формується.

К.Юнг вважав, що люди мистецтва не так відірвані від колективного
несвідомого, як решта представників західного суспільства. Вони чутливо
вловлюють найменші зміни в його потоці. А це потім відображається в їх
творах. Через те нові віяння XX століття знайшли відображення в
мистецтві раніше, ніж в науковому і суспільному житті. Митці, літератори
стали засобом вислову духу своєї епохи. Прорив несвідомого відбувся в
сфері мистецтва. Утверджувалась культура, витоки якої знаходилися в
глибинах індивідуальної психології. Художнім методом цієї культури був
модернізм як сукупність різних течій. Йому притаманні деякі основні
риси. Так, модернізм допускає деформацію реальності або й взагалі
відмовляється від очевидної дійсності, створюючи нову реальність, що
базувалась на естетизації брутального та ірраціонального. Модернізм
проголошував самоцінність творів мистецтва поза всяким зв’язком з
життям. Це було мистецтво заради мистецтва. Крім того, виразники цього
стилю пародіювали інші твори мистецтва, перш за все традиційного. І як
вже було зазначено, суттю модернізму було звернення до колективного
несвідомого.

Модернізм як художня система зобов’язаний втечі від реального життя,
відторгненню соціальних проблем, а також авангарду, який закликав
розпрощатися зі спадком минулого і створити щось не схоже на традиційне
мистецтво.

Модернізм — це множинність художніх напрямів зі спільним світоглядом.
Модернізм роздробив звичний художній образ, виділивши його окремі
якості. Так, перебільшена увага митців до змісту образу отримала назву
натуралізму, його виразність переросла в абстракціонізм, емоційна
насиченість стала експресіонізмом, а багатозначність, надзвичайність і
сьогодні відома як сюрреалізм. Модерністи вважали, що хаос сучасного
життя сприяє загостренню почуття самотності людини, тому що ворожа
дійсність лякає її своєю непереборністю.

Модерн як стиль прагнув до прикрашування середовища, що оточувало
людину, підкресленої активності впливу на життєві процеси, видовищності
і декоративності навіть в дрібничках. Модернізм — це мистецтво
дрібничок. Знову ж таки, однією з причин цього був конфлікт між високими
ідеалами і буденністю життя людини на Заході. Тому модерн намагався
компенсувати останнє художніми засобами. Цікаво, що стиль «модерн»
з’явився саме на Заході. Багато які з західноєвропейських країн мали в
той час свої колонії на Сході. Задоволений меркантильний інтерес рано чи
пізно мусив трансформуватись в естетичний. Що й сталось в кінці XIX — на
початку XX століття. А результатом цього інтересу було поєднання в стилі
«модерн» європейських та східних традицій культури. Від західного
мистецтва модерну дістались романтизм, чутливість і тверда
лінійно-структурна основа. А від східного — площинність, декоративність
і орнаментальність.

2. Головні напрямки та прояви модернізму в мистецтві

“Авангард” як напрямок в художній культурі є співмірним авангардним
намірам політиків і ідеологів доби. “Авангард” як світоглядна орієнтація
в мистецтві ХХ століття формувався в рамках художнього
неосубстанціалізму, пошуків нової основи (субстанції) художнього світу,
котра в якості особистісної моделі світогляду (проуни Е.Лисицького,
архітектони К.Малевіча, синкретизми кольору й звуку В.Кандинського)
ставала витоком розбудови нового світу мистецтва;

— неотрадиціоналістична орієнтація в художній культурі компенсує в
естетичному аспекті авангардистський пафос “руйнування” культури. Суть
цієї компенсації – в утворенні культурних містків між пафосом руйнування
та пафосом збереження й адаптації традиції до нових форм культурної
творчості;

Ірраціоналізм був стрижнем культурного розвитку кінця XIX — початку XX
ст. Оскільки розчарування в силі розуму пізнати дійсність було однією з
основних причин виникнення на початку XIX ст. романтизму, то подібні
духовно-культурні процеси кінця XIX—початку XX ст. іноді називають
неоромантизмом. Неоромантизм намагався синтезувати і переосмислити
європейську культуру, знайти ідейні й психологічні орієнтири для її
розвитку в умовах занепаду художньої культури, свідомості й моралі.
Діячі культури цього періоду називали себе декадентами, тобто людьми,
які творять культуру занепаду.

Синтез мистецтв призвів до відродження жанру мозаїки і фресок, культу
“чистої лінії”, відсутності напівтонів у графічних творах.

З головних споконвічних постулатів архітектури: корисність, міцність,
краса (Вітрувій) – модерн акцентував на першості краси, яка спирається
на зручність. Будинки проектуються виходячи з внутрішньої структури
інтер’єру, що призвело до асиметрії зовнішніх об’ємів. Архітектори часто
застосовують стилізацію, підкреслюючи загальне в запозиченому стилі,
трансформуючи ознаки запозиченого стилю згідно з своїми художніми
смаками, перебільшуючи близькі собі риси. Принцип утворення
архітектурного ансамблю – подібність об’ємів та силуетів, узгодженість
масштабів та ритміки старої і нової забудови. Застосовуючи нові
матеріали, архітектори намагалися подолати сухий раціоналізм будівельної
техніки за допомогою вигадливого декору, який проте має другорядну роль.
В декорі – мотиви флори і фауни в їх символічному значенні,
різноманітному ритмі ліній різної кривизни. Видатні архітектори модерну
– Х. ван дер Вельде в Бельгії, А. Гауді в Іспанії, Й. Гофман в Австрії,
В. Городецьктий в Україні, Ф. Шехтель в Росії.

Мистецтво кіно ХХ ст. відзначено творчістю Ч. Чапліна, С. Ейзенштейна,
У. Діснея (мультиплікація), французів Р. Клера, А. Рене, поляка А.
Вайди, японця А. Куросави, шведа І. Бергмана. Останньому
(екзистенціалістові) належить пунктуальний, майже клінічний аналіз
розпаду людських зв’язків (між чоловіком і жінкою, друзями, батьками і
дітьми (“Осіння соната”, “Персона”, “Мовчання”, “Сцени з подружнього
життя”)). В італійському кінематографі найповніше проявився неореалізм
(Р. Росселіні, Л. Віконті, В. Де Сіка, М. Антоніоні, Ф. Фелліні “Ночі
Кабірії”, “Солодке життя”, “Дорога” ).

У образотворчому мистецтві Франції існує напрям фовізм (Анрі Матіс,
різке протиставлення кольорів і спрощеність форм, “дикунство”), Амадео
Модільяні. Експресіонізм представляють бельгієць Джеймс Сенсор,
норвежець Едвард Мунк, група “Міст” з Дрездена, об’єднання “Синій
вершник”(Оскар Кокошко). В експресіонізмі – жах, безнадія і
беззахисність, раціоналістичність.

Кубізм – у Пабло Пікассо (“Авіньйонські дівчата”), нове трактування
людських форм: неприродно пласкі, із спотвореними пропорціями, одночасно
різні ракурси, фігури жінок ніби складені з окремих геометризованих
площин і спрощених об’ємів. “Герніка” – жах, безумство, відчай світу, що
йде в небуття. Черепи як символи смерті, хаос руйнування мистецькими
засобами деформації. Засновники італійського футуризму вважали, що краса
сучасного світу – у фабриках, залізницях, літаках і машинах, швидкості
руху. В засобах дисгармонія кольорів, незібраність композиції. Руйнівна
ідея футуристів – заклик зруйнувати музеї, вітати війну, мілітаризм та
анархію.

Абстракціонізм постає у творах Василя Кандінського, Казимира Малевича –
це мистецтво безпредметне, що не має жодного відзвуку дійсності, це
чисте, незалежне від матерії духовне життя. В. Кандінський,
“Імпровізація” (1912): Кольори і лінії можуть передати внутрішнє
невиявлене почуття і передчуття. Жовтий – колір божевілля, синій –
поклик у безкраї простори, пробудження потягу до чистого, зелений –
символ ідеальної рівноваги, фіолетовий – болюче, згасаюче. Горизонталь –
пасивна, жіноча, вертикаль – активна, мужня. Кандінський – останній
представник літературно-психологічного символізму, подібно до А. Моро і
М. Чюрльоніса, і разом з тим перший художник-абстракціоніст. П. Мондріан
(Голландія) – чорні прямі лінії і три чисті кольори – червоний, синій,
жовтий (“Композиція”, 1921).

Казимир Малевич – винахідник супрематизму (поєднання імпресіоністичного
абстракціонізму Кандінського і геометричного абстракціонізму Мондріана)
– чистота відчуттів у композиціях з чорних, червоних і білих квадратів.
(Пізніше повернувся до фігуративного живопису в реалістичних традиціях).
Абстрактний експресіонізм Джексона Поллока (розкидання фарб на полотно
без пензля). 1939 р. на кошти Рокфеллерів засновано у Нью-Йорку Музей
сучасного мистецтва.

Сюрреалізм виник на ґрунті дадаїзму (“художнього хуліганства”),
інтуїтивізму Анрі Бергсона (пізнання істини можливе лише з допомогою
інтуїції, творчість є ірраціональним, містичним актом), психоаналізу З.
Фройда, на “психологічному автоматизмі” підсвідомості. Творчість – це
диктування думки при відсутності будь-якої естетичної або моральної
заклопотаності. В літературі – це Поль Елюар, Луї Арагон, Федеріко
Гарсія Лорка. У живописі сюрреалізму головне – це вплив на глядача
асоціаціями (Сальвадор Далі), введення у нереальний фантастичний пейзаж
предметів нарочито буденних або спотворення реальних до страхітливого
образу (“Три сфінкси Бікіні”, “Атомна Леда”, “Передчуття громадянської
війни”) [12, c.135].

В архітектурі 1920-х рр. панує функціоналізм (В. Ґропіус, Ле Корбюзьє).
Музика першої половини ХХ ст. відзначається крайнім різноманіттям
стилістичних напрямків і течій, з яких найвідоміші неоромантизм (Г.
Малер, С. Рахманінов), неокласицизм (Пауль Гіндеміт, Ф. Бузоні, С.
Прокоф’єв, Б. Бріттен), “нова фольклорна хвиля” (Б. Барток),
неоімпресіонізм (О. Мессіан), експресіонізм (А. Шенберг, А. Веберн, А.
Берг). Різні стильові напрями і національні ознаки поєднали у своїй
музиці великі композитори ХХ ст. І. Стравінський і Д. Шостакович. Так
звану авангардну “конкретну” музику писали П. Булез, П. Шеффер, А.
Жоліве. Композитори пишуть у системах додекафонії і пуантилізму,
використовують сонористичні ефекти – нерозчленовані у часі злиті звукові
комплекси, “надтембри”, “сонори”. У соноризмі сама тривалість звуку в
часі, моменти барвистості, переходу, переливання одного звукового ряду
або тону в інший мають певне виразове значення (В. Кіллар, В.
Лютославський, К. Пендерецький). Пошуки часто не давали великих
мистецьких результатів, але позитивом було розширення палітри звукових
засобів, нарощування композиторської техніки. Значно поширився і
художньо збагатився негритянський джаз.

У літературі західного модернізму яскравим виявом був роман Джеймса
Джойса “Улліс” (1922). Письменник збагатив техніку роману прийомом
“потоку свідомості”, багатомовністю, багатожанровістю, елементами
пародіювання, поєднання реалістичності з міфологічною символікою. Ідею
стоїцизму мужньої особистості втілив Альбер Камю у “Міфі про Сізіфа”
(“Справи підуть набагато краще, коли назавжди буде покладено край
надії”). Ґілберт Честертон, автор хороших детективних новел, писав: “щоб
сильно радіти, досить простого буття. Все буття є прекрасне у порівнянні
з небуттям” (1936). Внаслідок радянської пропаганди багато визначних
мислителів були обмануті і зверталися з надією до радянських духовних
цінностей (Р. Роллан, А. Франс, Т. Манн, Б. Брехт).

Література антитоталітаризму: Дж. Оруелл “1984”, Семюель Коен “Великий
терор”, Оскар Гакслі “О чудовий новий світ”, Вільям Голідінґ “Повелитель
мух”. Національна ідея, деякою мірою дискредитована німецьким
націонал-соціалізмом, змагалася з ідеєю загально-гуманітарних
інтернаціональних вартостей (К. Поппер, Т. Манн, В. Фолкнер). Фолкнер
писав: ”якщо дух націоналізму проникає в літературу, вона перестає бути
літературою… Люди повинні бути насамперед людьми”. На нашу думку, ця
думка може бути слушною, якщо під націоналізмом письменник розумів
великонаціональний шовінізм, а не патріотизм поневоленої нації.

У живописі і театрі виникають т.зв. “чорні гротески” експресіоністів,
сповнені відчаю, пристрасті і шалу, динамізму і відчайдушності.
Гротескне загострення образу, що започатковане постімпресіоністами,
лягло в основу експресіонізму. Теоретик модернізму Герберт Рід:
мистецтво стає таємничим і суб’єктивним, як магія; сучасний художник
виражає у своїх творах стан власної душі в момент творення. І лиш
випадково він може виразити деякі об’єктивні структури.

Авангардизм (фр. avant-gardisme — перед і варта) — загальна назва
художніх напрямків 20 століття, для яких характерні пошук нових,
невідомих, часто штучних форм і засобів художнього відображення, чи
недооцінка повне заперечення традицій і абсолютизація новаторства.
Породжений духовною атмосферою 20 століття з його грандіозними
катаклізмами, ілюструє не тільки протиріччя між різними системами і
техніками композиції, але і боротьбу світоглядних позицій. Одні
теоретики і практики авангардизму декларують створення елітарного
мистецтва, далекого соціальним задачам, інші, навпаки, шукають
принципово нові виразні засоби для передачі настроїв соціального
протесту, революційного змісту. Виділився головним чином не в закінчених
формах, а в тенденціях до витиснення традиційних тим, сюжетів і
принципів композиції, гіпертрофії умовності, сильної (звуковий,
колірний, пластичної й інший) експресивності. Характеризується також
руйнуванням об’єктивно обумовлених границь між видами і жанрами
(проникнення поезії і музики в прозу і «прозаїзація» поезії, перенесення
принципів музичної композиції на літературу й образотворче мистецтво).

Авангард як мистецький напрямок фундується на неосубстанціоналізмові.
Нова субстація – індивідуальний матеріал світозабудови в художньому
творі – лінія і колір у В.Кандинського, наприклад. Сутність авангарду у
його субстанціалізмі й архаїзмі (Б.Гройс). Нове в авангарді – це
метафізично оголена субстанція світозабудови. Митець тут не створює
Gesamtkunstwerk , як це було у Р.Вагнера, О Скрябіна, У Морриса, Хенрі
ван де Вельде, він стає каменярем, теслярем – робітником якихось
глибинних, протокультурних професій.

Авангард онтологічно вкорінений у індустріалізмові як світоглядній
орієнтації. Нове бачиться в обличчі техносвіту. Цей техносвіт вважається
естетичним за своєю генезою. Авангард в живописі відбувався у напрямках
протокубізму (П.Сезан), кубізму (Брак, Пікассо), абстракціонізму
(В.Кандинський), супрематизму (К.Малевич), будетлянства, футуризму
(В.Хлєбніков, В.Маяковський, Т.Марінетті і ін.). Авангард в архітектурі
пов’зують зі стратегіями “скла і заліза” у І. Леонідова, неопластицизмом
О.Мельнікова, відкритим простором Міс ван дер Роє, пластицизмом Ле
Корбюз’є та ін. Скрізь можна легко реконструювати вихідну субстанцію
формотворень [7, c.163].

Суперечлива природа авангардизму позначилася в тяжінні одних його
напрямків до формалізму (перемога словесної образності і символіки над
змістом у поезії і прозі, акцентация колориту, композиційної структури і
безсюжетність у живописі, атональность і какофонія в музиці), а інших,
навпаки, — до заперечення эстетической суті мистецтва й утилітаризму
(злиття мистецтва з виробництвом, побутом і політичною публіцистикою). У
своїх крайніх формах стуляється з декадентством, модернізмом,
абстрактним мистецтвом. Талановиті представники авангардизму початку 20
століття (футуризму, імажинізму, конструктивізму й ін.), що послідовно
дотримували прогресивного світогляду, змогли перебороти вузькі рамки цих
напрямків і збагатили культуру новими художніми цінностями.

3. Особливості модерну в образотворчому мистецтві,

його різновиди

На межі століть склався новий стиль модерн — новий, сучасний, який
знайшов своє вираження в усіх видах мистецтва.

¤

a

a

o

\

?????? ? ?Т?Т? елементаризму. Цей стиль є метафізичним за витоками
творіння. Це стрибок до першосубстанції – лінії, кольору, плями, крапки.
Проуни (проекти універсально нового) Е.Лісицького, архітектони
К.Малевича є ніби надбуттєві світи, де сконцентрована надреальність і
світ людини в одній реальності твору. “Супрематизм” вже напряму означає
надреальність. Чорний квадрат – символ небуття, над яким
художник-метафізик розбудовує світ надбуття. “Я розв’язав вузли мудрості
і звільнив свідомість, фарби. Швидше ж скидайте з себе кремезну шкіру
століть… Ми, супрематисти, надаємо вам дорогу. Поспішайте!” – писав
К.Малевич. Естетосфера авангарду герметична, міфологічна, архаїчна і
самодостатня як світ в собі, як художня онтологія.

Стиль модерн прийшов на зміну занепадаючому в останній третині XIX ст.
імпресіонізму — течії в образотворче мистецтві, яка намагалася
узагальнити, синтезувати сприйняття об’єкта через розкладання фарб на
окремі елементи. Уже в творчості французького художника П. Сезана
помітний відхід від імпресіоністського бачення природи і простору. Крім
оживлення кольору і світла в зображенні, Сезан ніби «розсуває простір,
переносячи в нього глядача. Крім Сезана, до
художників-постімпресіоністів належать також В. ван Гог, П. Гоген.

П. Гогена вважають лідером неопримітивістів, оскільки він у пошуках
нового художнього синтезу, повернення людини до гармонійного злиття з
природою вважав за необхідне доторкнутися до стародавніх архаїчних
культур Сходу. В цьому синтезі Гоген відкидав непотрібні деталі,
спрощував модель для більшої виразності. Спрощення включало деяку
деформацію, порушення пропорцій, що визначалося художніми завданнями і
повинно було розкрити внутрішній зміст зображеного, його сутність.

Постімпресіонізм започаткував нові художні течії, для як головним стала
відмова від простого відтворення видимої поверхні реальних об’єктів і
бажання проникнути в суть явищ, виразити внутрішній світ, характер
людини. Нове мистецтво було названо авангардизмом. В ньому виділялися
абстракціонізм і експресіонізм.

Різновидом абстракціонізму був кубізм. Засновниками його вважають
іспанського художника П. Пікассо. який з 1900 року працював у Парижі, і
французького художника Ж. Брака.

Кубісти відмовилися від властивих імпресіоністам форм передачі кольору й
світла і намагалися створити нові форми багатовимірної перспективи,
розкладаючи об’єкт на геометричні форми (кола, півкола, трикутники,
куби). При цьої об’єкт зображувався з різних боків, навіть невидимих, що
давало змогу зрозуміти його внутрішній зміст. Прикладом кубізму можуть
бути картини П. Пікассо «Авіньйонські дівчата» «Скрипка», Ж. Брака —
«Будинок в Естаці».

Дещо виходив за межі кубізму французький художник Р. Делоне. На відміну
від Пікассо і Брака, які головну увагу приділяли малюнку, композиції, що
передбачала геометричну деформацію з незначним використанням кольору,
Делоне підходив до створення геометричних зображень як колорист. За
допомогою кольорових плям, розташованих у певному ритмі, він намагався
посилити емоційний вплив своїх полотен. Найвідоміша його картина —
«Симультанні вікна» (1912).

Абстракціоністом був і відомий російський художник В. Кандинський, який
майже все своє життя прожив на Заході й упродовж багатьох років
перебував під впливом німецького експресіонізму — течії в мистецтві
початку XX ст., і повним завданням якої було вираження духовного світу
художника.

На противагу кубістам, які прославляли сучасне місто, розвиток техніки,
експресіоністи вбачали в сучасній їм урбанізоній цивілізації зло, що
породжує бездуховність. Жах перед майбутніми природними і соціальними
катастрофами — головний лейтмотив експресіоністів, який знайшов своє
вираження у поєднанні хаотичності й безпредметності. Для композицій,
імпровізацій Кандинського характерним було нагромадження кольорових плям
довільної конструкції, уламків кривих ліній, що підпорядковувалися
якомусь нечіткому ритму. «Сама форма, — писав Кандинський, — навіть якщо
вона цілком абстрактна й подібна до геометричної, має своє внутрішнє
звучання, є духовною істотою…» Перша найвідоміша абстрактна картина
Кандинського — «Абстрактна акварель» (1910).

Найбільшої слави з-поміж художників-абстракціоністів зажив А. Матісс.

Для втілення свого задуму художник обирав яскраві, чисті кольори,
поєднуючи їх у несподіваних сполуках, зображував предмети не у тих
кольорах, в яких вони існують насправді, сміливо деформував людське
тіло, використовував площинне зображення. В найвідоміших картинах
«Танок» і «Музика» — Матісс досяг ідеального вираження своїх творчих
установок. Він створив ідеальну триєдину декоративну гармонію: головних
основ (неба, землі і людини), трьох кольорів (голубого, зеленого й
оранжевого), трьох станів (статики, динаміки та їх поєднання у танку).

Представниками абстрактного живопису в Росії були К. Малевич, М. Шагал,
М. Ларіонов, П. Філонов та ін. Так, найвідоміші картини Шагала («Я і
село», «Над Вітебськоом») позначені ірреальним простором,
примітивізацією форм і яскравими барвами. Темою жанрових картин
Ларіонова були провінційні містечка, їх побут. Його форми, площинні й
гротескні, ніби навмисно стилізовані під дитячий малюнок.

Стиль модерн набув свого розвитку не лише в живописі та скульптурі, а й
у мистецтві меблів, тканин, предметів побуту, кераміки, вітражів,
мозаїки тощо. Його можна впізнати всюди за витягнутими контурами і
лініями, особливою колоритною гамою блідих, пастельних тонів тощо.
Різномаїття форм у мистецтві початку ХХ ст. відображало складну духовну
атмосфери в тогочасному європейському суспільстві.

Із встановленням в Росії більшовицького режиму виникають художні
об’єднання “Буття” і “НОЖ”, які вели пошуки в жанрі пейзажу і
натюрморту. Найвпливовішою мистецькою організацією була АХРР (Асоціація
художників революційної Росії.) назви робіт: “Життя і побут робітників”
(1922), “Життя і побут Червоної армії” (1923) тощо.

У 20-х роках на зміну кубізму, футуризму й експресіонізму приходить –
сюрреалізм, який розглядав світ як нагромадження кошмарів. Визнаним
лідером сюрреалізму є С. Далі. Відомі його картини “палаюча жирафа”
(1935), “Постійність пам’яті” (1931). П. Пікассо – композиція “Герніка”
(1937).

4. Модернізм в європейській літературі першої половини ХХ ст.

Слово «модернізм» (від франц. moderne — новітній, сучасний) — це не лише
термін, що позначає певний напрям у художній літературі. У загальному
культурному контексті воно набуло сили стрижневого поняття, що фіксує
докорінні зміни у мистецтві, філософії, і ширше — у світорозумінні
людини XXст.

Англійська письменниця-модерністка В. Вулф напівжартівливо датувала
виникнення модерністського мистецтва груднем 1910 p., оскільки саме
тоді, за ЇЇ словами, змінилася людська природа. Звісно, не слід розуміти
її твердження буквально, адже процес модерністського оновлення, що
відбувався у царині гуманітарної культури, навряд чи міг з’явитися
якогось конкретного місяця чи навіть року.

А втім, дослухатися до зауваження В. Вулф все ж таки варто. Цілком
слушно вона вказала на зв’язок між новим напрямом у мистецтві XXст. та
змінами «людської природи», тобто змінами у сприйнятті та розумінні
дійсності, у системі ціннісних пріоритетів, і, зрештою, у художньому
мисленні.

Тема зрушень в естетиці початку XX ст. була настільки нагальною, що
проникала навіть на сторінки художніх творів. Так, у романі «У пошуках
утраченого часу», що належить одному з корифеїв модерністської
літератури М. Прусту, ми знаходимо характерні міркування з цього
приводу. Оригінальний маляр чи оригінальний письменник, говориться у
творі, «діють мов ті окулісти. Лікування їхнім малярством, їхньою прозою
не завжди приємне пацієнтам. По завершенні курсу лікар наказує нам:
«Тепер дивіться». І ось світ (створений не раз, а щоразу перетворюваний
новим оригінальним митцем) постає перед нами зовсім інакшим і водночас
цілком ясним… Такий ото він, новий, свіжостворений і недовивчений
Усесвіт. Він проіснує до наступного геологічного зсуву, що його викличе
новий оригінальний маляр чи новий оригінальний письменник».

Мала рацію В. Вулф і коли виділяла як «час модернізму» саме 10-і роки XX
ст. Адже у цей період вступили у пору творчої зрілості такі знакові
письменники та поети, як М. Пруст, Дж. Джойс, Ф. Кафка, Т.С. Еліот, P.M.
Рільке та інші. Новий етап у розвитку західного модернізму розпочався у
20-і роки, коли були завершені та надруковані центральні твори
зазначених майстрів слова. Неймовірно плідним був, зокрема, 1922 р.

Він ввійшов до історії західної літератури, як рік народження pяду
модерністських шедеврів — романів “Улісс” Дж. Джойса та “В пошуках
утраченого часу” М. Пруста, поеми “Спустошена земля” Т.С. Еліота та
циклу «Дуїнянські елегії» P.M. Рільке.

Естетичні витоки модернізму сягають ще доби декадансу, коли в
універсальних художніх системах романтизму та реалізму зародилися нові
напрями та течії: від критичного реалізму відбрунькувалися натуралізм та
імпресіонізм, а від романтизму — неоромантизм та символізм. На початку ж
XX ст. ці напрями та течії, що вже вичерпали свій духовно-естетичний
потенціал, були синтезовані модернізмом на новій основі. Внаслідок
такого синтезу визначилась одна з найхарактерніших рис модерністської
літератури — принцип поєднання елементів життєподібного зображення
(натуралістичних та імпресіоністичних) з елементами умовними,
символічними.

В українській літературі під прапором модернізму на початку 20 ст.
виступали М. Вороний, В.Пачовський.

Авангардизм (від франц. – передовий загін) – умовний термін для
позначення низки художніх течій у літературі й мистецтві, що зародилися
на початку ХХ ст. і рішуче поривали з попередньою літературною
традицією. Вихідним пунктом естетичного пошуку митців-авангардистів було
прагнення зламати усталені принципи побудови художнього твору та норми
смаку публіки.

Авангардистське мистетцво вирізняють життєбудівничий пафос, ствердження
позиції соціальної активності, загострена емоційність, що нерідко
набуває форм відвертого епатажу (скандальних витівок), настанова на
руйнацію естетичного канону, сміливі експерименти з художньою формою та
поетичною мовою.

Однією з найвизначніших течій авангардизму був експресіонізм. Назва цієї
течії походить від латинського слова “вираження”. Справді, для
експресіоністів головним було не життєподібне відтворення дійсності чи
всебічне пізнання світу, а загострене увиразнення важливої емоції або
ідеї, яке досягалося шляхом її навмисного загострення аж до гротеску.

Представниками експресіонізму в літературрі були Г.Гайм, Ф.Верфель,
Г.Тракль, Г.Бенн та ін. Експресіоністська естетика справила вплив і на
українських майстрів красного письменства, зокрема на М.Бажана [7,
c.92].

У перші роки свого розвитку експресіонізм існував як форма
індивідуального протесту проти капіталістичної дійсності, жорстокості,
зла. Початок першої світової війни привніс у творчість експресіоністів
теми протесту проти війни, приреченості людини, смерті. Не аналізуючи
соціально-політичної природи війни, вони засуджували її як вбивство
людини людиною. Ця властивість раннього експресіонізму приваблювала тоді
німецьких письменників Г. Зегерс, К. Манна, Б. Брехта, С. Цвейга, які
саме у межах цього напряму починали свій творчий шлях. Однак пізніше
деякі з них відійшли від експресіонізму, який не міг задовольнити їх
насамперед тому, що такі митці, як, наприклад, Зегерс і Брехт, вже на
початку творчого шляху прагнули до глибокого аналізу соціальних
суперечностей свого часу. Орієнтація ж експресіонізму на протест заради
протесту, на релігійно-містичні мотиви, на свідоме відокремлення людини
від зовнішнього світу не могла задовольнити соціальне зрілих митців.
Суперечливість світоглядних засад експресіонізму гостро виявилася
згодом. У фашистській Німеччині було заборонено чимало творів
експресіоністів. Деякі з представників цього напряму, не визнаючи форм
активної політичної боротьби, покінчили життя самогубством. Водночас
частина експресіоністів активно співробітничала з фашистами.

До найпотужніших авангардистських течій першої половини ХХ ст. також
відноситься і сюрреалізм.

Сюрреалі?зм (франц. surrealisme — надреалізм) — один з поширених
напрямів у сучасному мистецтві й літературі. Надреалізм, літературний і
мистецький напрям, виник по першій світовій війні, на початку 20 ст. у
Франції. Зачинателем його був французький письменник А. Бретон (франц.
Andre Breton). Філософськими засадами сюрреалізму є
суб’єктивно-ідеалістичні теорії інтуїтивізму, фройдизму, східні
містико-релігійні вчення.

Естетичні засади напряму викладено в “Маніфестах сюрреалізму” А.Бретона.
Сюрреалісти закликали звільнити людське “Я” від “пут”матеріалізму,
логіки, які вони вважали пордженням буржуазної цивілізації. На їхню
думку, митцю слід спиратися на досвід несвідомого вираження духу, сни,
галюцинації, марення, аби проникнути по той бік свідомості, осягнути
безкінечне й вічне. Прийоми сюрреалізму (зображення надреального,
містичні мотиви, елементи фантастики) використовуються в “театрі
абсурду”.

У мистецтві й літературі сюрреалізму єдналися речі й несподівані образи,
контрастні і часто безглузді (Ґ. Аполлінер, Л. Араґон, П. Елюар, А.
Бретон).

В українській поезії риси сюрреалізму мали вірші В. Хмелюка, частково Б.
І. Антонича, з 1950-их pp. найсильніші в поезії і прозі Е. Андієвської
(творення «надреальної» мови), Ю. Тарнавського і молодших. У мистецтві
основною прикметою сюрреалізму є відірваність від реального моделю речі
і нелогічні сполучення предметів.

Як бачимо, сутнісний смисл авангардизму і модернізму — епатаж публіки
новими, нетрадиційними формами в ім’я руйнування старих, догматизованих
цінностей — зберігається у будь-які періоди. Неоавангардизм, що виник
після перехідних форм «театру абсурду» Беккета і «нового роману»
Роб-Грийє (кінець 50-х років), зберігає свою значимість донині.
Зарубіжні дослідники розрізнюють чотири типи неоавангарду: поп-арт,
«технологічний», «акціоністський», «метахудожній». Кожний з них, будучи
новим словом у культурі та художній мові, претендує на справді
авангардне значення в історії модерного мистецтва. Кожному з них
належить законне місце в «музеї» сучасного світовідношення, що розкриває
світ людини в мистецтві другої половини ХХ століття.

Висновки

Отже, головною ідеєю, яка формувала західну культуру ХХ ст., є глибокий
інтерес літератури і мистецтва до людської особистості, яка
розглядається у найрізноманітніших ракурсах. Прийшло розуміння того, що
реальність значно ширша, ніж те, що сприймається почуттєво. Мистецтво ХХ
ст. стало засобом розширення уявлень про реальність.

Модерні?зм (фр. modernisme), у мистецтві загальний термін, що
використовується для виниклих на початку 20 століття спроб порвати з
художніми традиціями 19 століття; заснований на концепції домінування
форми на противагу змісту. В образотворчому мистецтві прямими
представниками є абстракціоністи; у літературі — письменники, що
експериментують з альтернативними формами оповіді; у музиці — традиційне
поняття ключа було замінене на атональність; в архітектурі —
центральними концепіями виступають функціоналізм і відсутність
декоративності.

Психологія модернізму виникла у першій половині ХХ ст. і була відбиттям
духовної кризи індустріального суспільства.

Модернізм як мистецький світогляд виник у зв’язку з відчуженням людини,
що виникає в технократичному індустріальному суспільстві, побудованому
за принципом супермашинної системи. Модернізм прагнув заново створювати
історію культури, критикуючи сайєнтизм, технократизм і позитивізм, на
яких ґрунтувалася масова свідомість ХІХ ст. Людина постає самотньою і
беззахисною, ніщо її ні до кого і ні до чого не прив’язує (Франц Кафка,
Дж. Конрад, Е. М. Ремарк, Е. Хемінгуей). Втрата рівноваги між людиною і
природою, життям і мистецтвом, наукою і музикою, культурою і
цивілізацією знаходить свій вияв у творах мистецтва. Поряд з
ускладненням ракурсів вивчення людини зростає складність форми у різних
мистецтвах і її гіпертрофія, зростання ролі прийому у таких масштабах,
коли прийом із засобу перетворюється на мету. На зміну органічному
образові прийшов конструктивізм текстів як знакових систем. Естетизоване
мистецтво частіше ніж в попередню добу звертається до інтелектуальної
еліти.

Вічна взаємодія добра і зла, життя і смерті, заперечення “чорно-білого
мислення, абсолютних ідей і оцінок, надання переваги відносності,
плинності усього в світі” – це свідомість культури ХХ століття. У
живописі це виявилося у зникненні прямої перспективи, що виходила з
однієї ідеальної точки, в музиці – у відмові від ладу і визнання усіх
ступенів звукоряду рівноправними, у письменстві одна подія часто
відображається у різному сприйнятті декількох героїв, у поезії
утверджується верлібр (вільний вірш) та потік свідомості, в науковій
творчості принцип відносності та доповнюваності, що залишає дослідникові
право вибору тієї чи іншої системи аксіом, не відмовляючись від інших. У
світобаченні акцент перемістився з індивідуальності – на людину як
представника людства, пов’язану з космічною нескінченністю світу. Так
сприйнята свідомістю космічно взаємопов’язана реальність вимагала у
мистецтві жорсткого препарування реальності.

Полістилевість мистецтв першої половини ХХ ст. породила співіснування
традиційних, неотрадиційних та модерністських стилів.

Стиль модерн у зображальних мистецтвах вичерпав себе в перші десятиліття
нового ХХ ст. і здрібнів, перейшовши на театральні афіші, рекламу,
поштові листівки. Але в своїх найкращих досягненнях він призвів до
створення нових монументально-декоративних і ужиткових жанрів, здатних
естетизувати людське середовище, перетворювати його на шляхетніше,
пробуджувати духовність широких мас і їх здатність протистояти
техніцизмові наступних часів.

Для авангардизму характерне безапеляційне заперечення традиції,
афішування епатажу.

Поява авангардизму пов’язується з виникненням в образотворчому мистецтві
початку ХХ ст. фовізму і кубізму, для яких були характерні
протиставлення усталеним традиціям і стереотипам творчрсті,
спрямованість на радикальне перетворення людської свідомості, естетичну
революцію.

Список використаної літератури

Белый А. Символизм как миропонимание.-М., 1994

Дмитриева Н.А. Краткая история искусств.-М., 1995.-Т.3

Екзистенційні виміри мистецтва в культурі ХХ століття // Мультиверсум.
Філософський альманах: Зб.наук. праць. – Вип.7. – К.: Укр. Центр духовн.
культури, 1999. – с. 150 – 160.

Зарубіжна література ХІХ ст. Посібник. – К., 1999.

Зарубіжна література. Посібник / За ред. проф. О.С.Чиркова, “Вежа”. –
К., 1997.

Ильина Т.В. История искусства. Западноевропейское искусство.-М., 1983

Кандинский В. и Малевич К. // Философские науки. — 1989. — № 9. — С. 91.

Левченко Н.А. Эстетосфера художественной культуры ХХ столетия. – К.:
ГАЛПУ, 1998. – 144с.

Левченко Н.О. Міф virtus в культурі ХХ століття // Мультиверсум.
Філософський альманах: Зб.наук. праць. – Вип.6. – К.: Укр. Центр духовн.
культури, 1999. – с. 171 – 182.

Левченко Н.О. Образні трансформації у художній культурі ХХ століття //
Мультиверсум. Філософський альманах: Зб.наук. праць. – Вип.5. – К.: Укр.
Центр духовн. культури, 1999. – с. 212 – 222.

Лекции по истории эстетики. Ки. З, ч. 2. Л., 1977. С. 12.

Машин І.Р. Декілька слів про модернізм. – К., 1999.

Новітня культура. – Харків, 2001.

Сарабьянов Д.В. Стиль модерн.-М.,1989

Українська та зарубіжна культура. Підручник. – К., 2000.

Українська та зарубіжна культура: Навч.посібниик/ За ред.. М.М.
Заковича.-3-тє вид., випр. І доп.-К.: Т-во»Знання», КОО,2002.

Шеллинг Ф.-В.-И. Философия искусства // История эстетики. Памятники
мировой эстетической мысли: В 5 т. М., 1967. Т. 3- С. 155.

Додатки

Додаток 1. Картини Пабло Пікассо

Додаток 2. Картини Джакомо Балла

Похожие записи