HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

Сучасна управлінська еліта в Україні :

якісні характеристики, шляхи та методи підготовки

Управлінська еліта як суспільний феномен

У сучасних умовах жоден клас, соціальна верства або інша численна група
не здатні реалізувати свої інтереси безпосередньо, шляхом рівномірної
участі всіх і кожного в політиці та управлінні. Це можливо лише з
допомогою малих центрів активності, панівних продуктивних еліт.
Суспільство не може бути кероване само собою.

Кажучи про сутність поняття «політична еліта» в державному управлінні,
ми вважаємо, що це та частина суспільства, яка має доступ до
інструментів влади. Тому судження про те, що впродовж останнього часу ми
жили без еліти, є моральними, аксіологічними, а не
соціально-політологічними чи кадрознавчими. Якщо мав місце політичний
процес, то він обов’язково здійснювався певними інститутами влади,
певними людьми. Саме в цьому — функціональному — смислі часто й
використовується термін «еліта». І саме цю позицію ми підтримуємо.

Починаючи з ХVІІ ст. слово «еліта» застосовували для позначення товарів
найвищої якості, а потім і щодо «обраних людей», насамперед – вищої
знаті.

Наявність неперервного процесу дослідження феномену еліт свідчить про
те, що на сьогодні питання еліт актуалізоване не як теоретичне, а швидше
як практичне. Творцями теорії еліт були італійські соціологи Г. Моска і
В. Парето та німецький соціолог Р. Міхельс. Суть елітизму полягає у
визнанні того, що суспільством завжди править вибрана меншість, наділена
особливими соціальними, психологічними й політичними якостями, – еліта.

Родоначальником цілеспрямованого наукового дослідження проблем лідерства
і управлінської еліти вважають італійського філософа Ніколло Макіавеллі,
який заклав основи наукового обґрунтування теорії еліт. У центрі
міркувань Ніколло Макіавеллі проблеми влади та механізми її
застосування. Доводячи, що люди є матеріалом для реалізації інтересів
меншостей, які здатні використовувати природні нахили, почуття та
прагнення людей, Ніколло Макіавеллі підкреслював, що люди завжди будуть
панувати над незгуртованими масами людей, які не здатні осягнути
реальних важелів суспільного життя. Отже, меншість керує більшістю,
використовуючи два різновиди способів і засобів, а саме: силу і
хитрість.

На межі ХІХ-ХХ ст. не було спільних підходів до визначення поняття
«еліта» і до її структурних елементів, особливостей зміни (циркуляції).
Попередні визначення елітаристського ідеалу в XX ст. поступово
модернізуються, йому надають інші словесні та змістовні конструкції, але
суть фактично не змінювалась. На початку ХХ ст. розрізнені ідеї
елітарності систематизували й узагальнили відомі соціологи Гаетано Моска
та Вільфредо Парето, яких вважають засновниками науки елітології.
Фундаторами її також вважають Роберта Міхельса, Жана Сореля, Макса
Вебера, які сформували абетку доктрин, а їх наступники розвивали,
переосмислювали деякі положення, проте фундаментальні основи залишились
незмінними.

Оцінка еліти відповідно до того, якою мірою вона в різні періоди сприяла
утвердженню і розвиткові української державності, неодноразово
привертала увагу українських дослідників. Найбільший внесок у розвиток
цього напряму свого часу зробив В. Липинський. Науково-теоретичне
дослідження Липинського підпорядковувалося прагненню створити теоретичні
засади реалізації великої мети – відродження української державності на
базі власних національно- політичних традицій. Національно свідома
провідна верства населення покликана вирішити це важливе завдання. З
цього приводу В. Липинський зазначав, що керівництво в перетворенні
будь-якого пасивного, хоча й відмінного від інших, але часто національно
несвідомого колективу на організовану, усвідомлюючу себе націю і
керівництво у творенні нових форм громадського життя вже свідомої нації
скрізь і завжди виконує певна активна меншість, яка завдяки своїй
моральній і матеріальній силі очолює націю і творить динамічні

– матеріальні й духовні – громадські цінності, що потім переймаються і
присвоюються пасивною більшістю нації, об’єднуючи її весь час в один
суцільний, такий, що усвідомлює себе, національний організм [2]. Так, на
думку вченого, завжди існує меншість, приречена керувати, та аморфна
більшість, що, як правило, підпадає під вплив меншості.

У своєму головному політичному творі – «Листи до братів-хліборобів»,
опублікованому у Відні в 1922 – 1923 рр., – учений зауважив, що «ніхто
нам не збудує держави, коли ми її самі не збудуємо, і ніхто з нас не
зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути» [3, с.183].
Вирішення цих завдань, на думку В. Липинського, має забезпечити
«національна аристократія». «Бо без своєї власної національної
аристократії – без такої меншості, яка б була настільки активна, сильна
та авторитетна, щоб зорганізувати пасивну більшість нації всередині, і
тим захистити її од всяких ворожих наскоків зовні – немає і не може бути
нації», – пише В. Липинський [3, с. 191].

Національна аристократія має формуватися з найсильніших, найздібніших і
найавторитетніших осіб усіх класів суспільства. Учений стверджував, що
ні етнографічна спільність, ні мова, ні окрема територія самі собою не
створюють націю. Останню творять активні групи серед етнографічної
спільності, тобто певна частина населення або група, що ініціює появу
політичних цінностей, які об’єднують націю, та виробляє шляхи їх
втілення, на ґрунті чого й формується нація. Ця аристократична група
керує всією нацією, перебуваючи на чолі її політичних організаційних
установ, творить певні культурні, моральні, політичні й організаційні
цінності, які потім присвоює собі вся нація, якими ця нація живе і на
яких тримається, вона ж є носієм національної ідеї. Таку провідну групу
В. Липинський, як ми вже зазначали, назвав «національною аристократією»,
опорою якої повинен бути хліборобський клас [3, с. 192].

В. Липинський сформулював теорію про нову еліту, що виникає на певному
історичному відтинку й набуває здатності керувати процесами
національного відродження. Цю еліту він називає «активними
провідниками».

Якщо українська інтелігенція не підтримає цю частину еліти, а також
активну частину старого правлячого класу, то новостворена верства не
зможе перемогти ту частину еліти, яка дотримуватиметься орієнтації на
метрополію. Тобто, якщо не настане об’єднання в одну нову українську
еліту старих правлячих елементів з новими активними провідниками, які
виокремлюватимуться з народних мас, то Українська держава не
сформується, оскільки старі пани будуть слабкими та законсервованими, а
нові – малодосвідченими і надто революційними, щоб бути спроможними самі
Україною правити [3]. «Народи, що не вміють відтворити власних «панів»,
тобто власної провідної верстви, змушені навіки коритися панам

чужим» [3, с. 196]. Справедливість цих слів підтверджується реаліями
сучасної України.

Таким чином, сформується і прийде до влади справжня, повноцінна еліта.
Крім цього, очолити владу мають «персонально ті, що самі … продукують
хліб і товари, що володіють засобами виробництва (землею і фабриками),
мають матеріальну силу для правління і для відповідальності за правління
націями» і які до того ж «своїми особами і своїм матеріальним добром:
землями і фабриками – нестимуть відповідальність за свою владу, за своє
правління» [3, с. 198]. Лише ті провідники, які належать до верств
виробників, матимуть також і власний особистий інтерес у нормальному
функціонуванні держави, що тільки сприятиме її становленню та розвитку.

В. Липинський особливо підкреслював важливість процесу зміни еліти, або,
як він стверджував, «постійного відновлення або заміни аристократії».

Сучасний дослідник української еліти С. Вовканич, аналізуючи детально
окремі положення теорії В. Липинського, виділяє специфічні для України
функції та ролі, які має виконувати національна еліта:

– роль об’єднувача окремих реґіонів України щодо державницьких і
духовних цінностей, національної свідомості, історичної пам’яті,
традицій;

– роль консолідатора нації в політичному, реґіональному, мовному й
культурному аспектах, тобто створення єдиної етнічної та політичної
української нації;

– роль подвижника національної ідеї, мрії, їх трансформації в нових
історичних обставинах, морального розвитку нації; турбота про майбутнє,
про наступні покоління;

– роль продуцента та відповідального за якість рішень, відповідальність
за тактику та стратегію реалізації у системі внутрішньої і зовнішньої
політики України щодо її державотворчих завдань та національних
інтересів [1].

Д. Донцов порівнює еліту з аристократією, «владною кастою», якій
властиві шляхетність, мудрість, сміливість, мужність. Він розглядає
еліту як ініціативну меншість, що повинна розробляти, упроваджувати
національну ідею, звернену до «серця» нації – її волі, та мобілізувати
народ на боротьбу за цю ідею.

Д. Донцов проголошував визначальним дух цієї верстви, який живить її,
змушує діяти, допомагає бути твердою і невблаганною щодо себе самої, не
піддаватися матеріальним спокусам, вигоді чи пристосуванню, ставити над
усе поняття честі й обов’язку, безоглядно вірити у свою справу і у своє
право [7]. Поряд із високою силою духу, на думку мислителя додає
відчуття інакшості та вищості.

Аналізуючи роль та місце еліт і вождів (провідників), Д. Донцов
намагався застосувати своєрідну «теорію рис», відстоюючи таку позицію:
«Відраза до провідництва у нас іде так далеко, що всі групи охоче
спихають його на плечі так званого «народу»: народ вирішить, народ нам
вкаже … . Маса потребує, щоб її провадили, і вона піде за тим, хто має
в крові інстинкт провідництва, команди, хто має відвагу вказати дорогу і
брати відповідальність за її

правильність, хто без компромісу афірмує свою ідею, а формує її ясно,
чітко і недвозначно: хто має виразне «так» і виразне «ні»! Тільки це
імпонує масі» [2, с. 126]. Д. Донцов доводить, що без еліти, яка має
певні незмінні якості, об’єднання нації неможливе: «У нації, де не
постала така окрема, самосвідома провідницька група, де панує дурійка
об’єднання, в такій нації панує неподільно інстинкт отари. Де така
провідницька група викристалізувалася, вона має шанси вести маси,
об’єднати націю. Де такої групи немає, може бути об’єднання груп, партій
і клік, але ніколи не буде об’єднання нації» [2, с. 241]. У роботі «Дух
нашої давнини» Д. Донцов виокремлював також психологічні якості
представників еліти.

Джерелом формування еліти має бути строгий відбір «кращих людей» з усіх
верств суспільства, а не лише з міфічного «демосу», маси, класу, партії.
Для Д. Донцова принциповою є суворість «чистки», «проціджування» як
засобу відбору, завдяки чому має зберігатися духовна, моральна чистота,
владна сила, могутність еліти. Наголошується на тому, що процес
трансформації еліти тоталітарного режиму на еліту демократичної держави
неодмінно має супроводжуватися змінами в психології еліти, такими як
викорінення почуття

залежності (на зразок «метрополія – провінція») (цит. за [7]).

На думку російського дослідника Ю. Левади, еліта — це така соціальна
група, яка, по-перше, володіє певним унікальним соціально-значущим
ресурсом — владою і професійним досвідом владарювання та керування;
по-друге, здатна реалізовувати цей потенціал для підтримки нормативних
зразків, символічних структур та опорних соціальних «вузлів» даної
суспільної системи; по-третє, може забезпечувати збереження,
«відтворення» і збільшення свого ресурсу з покоління в покоління. Це
означає, що аж ніяк не всяка, навіть високоінтелектуальна, соціальна
група, будучи «вбудованою» в систему влади, може виконувати роль еліти.
Скажімо, дворянство мало ознаки еліти, а, наприклад, опричники,
просвітителі, народники цих ознак у повному обсязі не мали. Аналогічно
не можна до елітної верстви державного управління однозначно відносити
всіх державних службовців і чиновників, які професійно забезпечують
виконання повноважень органів влади.

Формування політичної еліти в Україні пішло відмінним від Заходу та
колишніх країн народної демократії шляхом. До сутнісних характеристик
такого переходу можна віднести:

по-перше, «перелицювання» колишньої радянської партійної та
комсомольської номенклатури в «демократичну» еліту;

по-друге, висування на керівні посади колишніх партійних керівників
середньої і нижчої ланки від КПРС за умови їхнього лояльного ставлення
до колишніх перших осіб області, міста, району;

по-третє, витіснення з органів управління представників гуманітарної
інтелігенції, працівників вищої школи і заміну їх здебільшого
спеціалістами сільського господарства та інженерно-технічними
працівниками;

по-четверте, зростання чисельності та поповнення еліти і номенклатури
переважно за рахунок господарських керівників.

Еліта сьогодні не відчуває своєї відповідальності перед суспільством і
має егоїстичне бажання слугувати виключно своїм корисливим
«корпоративним» інтересам. Відтак, з огляду на цю стратегічну мету,
нинішня олігархічна політична еліта культивує образ «одномірної» маси та
«відповідальних» поводирів.

Пострадянську еліту ряд політологів поспішили назвати демократичною.
Проте це твердження передчасне. Скоріше, мають рацію вчені і аналітики,
які схиляються до висновку, що кардинальної зміни еліти ще не відбулося,
що це тривалий еволюційний процес, продукт об’єктивних і суб’єктивних,
внутрішніх і зовнішніх, економічних і політичних,
соціально-психологічних і духовних чинників суспільного розвитку. А поки
що ми маємо еліту чергового перехідного періоду в історії України,
еліту, яка лише формується.

Підбиваючи підсумки, можна констатувати, що стосунки еліт в Україні
характеризуються:

— наростанням протиборства політичних сил, надмірною зарозумілістю
малопотужних партій, рухів і їхніх лідерів, які намагаються видати свої
амбіції за втілення волі і інтересів народу;

— складністю стосунків між президентськими, урядовими структурами та
представницькими органами влади, зниженням їхнього рейтингу, істотним
падінням довіри до владних структур з боку громадян, а звідси —
зростанням напруженості і небезпеки переходу до диктатури в атмосфері
поширення впливу різних екстремістських організацій, особливо
націоналістичного спрямування;

— поглибленням правового нігілізму, зростанням злочинності, процвітанням
мафіозних організацій, зрощенням владних структур з кримінальними
угрупованнями (звідси — страх перед анархією і безвладдям, що породжує в
суспільстві «попит» на сильну руку);

— розпадом здорових зв’язків між людьми, повзучою дезінтеграцією держави
і сепаратизмом регіональних лідерів, розмитістю відчуття елементарного
соціального порядку (чимало навіть освічених людей погано розуміють, що
бути багатою людиною в бідній країні соромно і аморально, що особисте
благо невіддільне від блага Вітчизни);

— масштабами ціннісно-етичного та культурного вакууму, зверненням до
релігійно-культових ідеалів, містики, етнонаціональним егоїзмом (і це
при тому, що в процесі демократичного оновлення особливу, а багато в
чому й провідну, роль покликана відіграти художньо-культурна, духовна,
наукова еліта);

— песимізмом соціальних очікувань на тлі нездійснюваних реформ, втратою
великою частиною населення віри в можливість виходу з кризи через
відсутність цілісного та переконливого плану реформування країни.

Розвиток державно-управлінської еліти в Україні

Починаючи з перших державних утворень східних слов’ян, якими були
племінні союзи з провідними містами на зразок столиць, можна достатньо
чітко визначити ті суспільні групи, які виділялися своєю активністю в
політичному та громадському житті. Формально населення не поділялося –
всі люди були вільні в правах та можливостях. Організацію публічної
влади спричиняли такі фактори, як війна й торгівля. Тому фактично
виділялися в окремі верстви лише жерці та вояки. Жерці виконували
облуговуючо-обрядову функцію, а владу захопили вояки – саме вони стали
правителями. Як описав це видатний історик України І. Крип’якевич,
«провід у племенах вели «луччі люди», або «нарочиті мужі», представники
визначних родів, що здобули собі значення завдяки багатству, воєнним
успіхам чи іншим причинам. Найбільш талановиті і підприємливі одиниці
приймали ім’я князів і доходили тривкої спадщини влади» [6, с. 31] Це
був початок зародження української еліти.

Незважаючи на спадковість влади, ці верстви не були кастами, вони були
відкритими.

Якісна зміна еліти держави відбулася в результаті заміни місцевої
військової верхівки норманськими завойовниками («варягами»). У новій
державі – Київська Русь – усе населення умовно ділилося на три
категорії: вільні, напіввільні й залежні люди. На вершині вільних людей
стояли князь та його дружина («княжі мужі»). З них князь обирав
найближчих помічників, воєвод та інших найвищих посадових осіб – це й
була тогочасна еліта.

U V

Kвид еліти. Через заклопотаність еліти військово-політичними справами
всі соціально-гуманітарні справи були передані церкві. У результаті
чорне духівництво почало відігравати провідну роль в таких важливих
сферах державного управління, як соціальний захист, охорона здоров’я,
освіта та навіть мистецтво. У масштабах усієї держави почав
зароджуватися новий вид еліти – гуманітарна.

Унаслідок феодальної роздробленості та інтеграції одного з уламків
Київської Русі до католицького цивілізаційно-ментального простору
виникло Галицько-Волинське князівство – перша українська держава.

Провідними соціальними групами тут були князі, боярство та духівництво.
Найважливішу роль у суспільному житті відігравало боярство, але воно вже
перестало бути єдиною верствою. Боярство поділялося на велике та дрібне.
До першого належала боярська аристократія, що володіла значними
багатствами та мала надзвичайно великий вплив на внутрішню і зовнішню
політику держави (іноді більший за вплив князя). Дрібне боярство було на
службі у князя й отримувало від нього землі, якими володіло умовно (поки
було на службі). На цей час боярство вже стало закритою кастою –
відбулася структуризація суспільних інституцій.

У Литовсько-Польській державі до пануючої групи належали польські та
українські магнати й шляхта. Найвищі посади в державі могли займати
тільки магнати, право суду над ними мав тільки король. Магнати в
результаті своєї включеності до політичних процесів швидко
полонізувалися, а шляхта через свою незалученість до загальнодержавної
політики полонізувалася меншою мірою і залишилась носієм національних
культурних традицій. Така українська за своїм національним характером
шляхта втратила своє місце у верхньому прошарку суспільства і не мала
впливу на політичне життя всієї держави.

Кардинальні зміни в українській еліті відбулися в ІІ половині ХVІІ ст.,
коли постала Українська козацька держава. Давня панівна
шляхетсько-магнатська верства частково була знищена в боях, частково
втекла на Захід, а залишки її вже не мали впливу на суспільне та
політичне життя держави. Фактична влада в країні перейшла до козацького
стану, організованого в Запорізьке військо, який зайняв провідне місце.
До панівної частини населення тепер входила передусім козацька старшина
на чолі з гетьманом.

Саме в Козацькій державі розпочався процес формування української
державно-управлінської еліти. З військової старшини напівзаконного
збройного формування утворилися органи влади Української держави.

Система державного управління цієї держави була більш розвинута, ніж
навіть у Польському королівстві. Тогочасне українське суспільство, яке
за своєю структурою фактично дублювало старий польський уклад, виявилося
не готовим до появи цього «левіафана». У результаті особи, які
перебували на службі в цих органах влади, перетворилися на досить
потужну корпорацію, що почала відігравати визначальну роль у державі.

Гетьманський уряд почав перетворюватися на державно-управлінську еліту.
Певний час еліта залишалася відкритою, але, як зазначав Крип’якевич,
«пізніше заможні козаки намагалися створити привілейований клас на
зразок шляхти і взяти провід у свої руки. Хмельницький, хоч і сам
належав до цієї заможної групи, цінив доплив народних мас до війська і
не допускав до надмірного розросту старшини» [6, с. 182]. А це означало,
що до владної верхівки міг потрапити будь-який видатний козак, що
свідчить про певну відкритість еліти на перших етапах становлення
держави. Але пізніше з поступовим здобуттям певних привілеїв у
козацькому війську почали з’являтися нові елітні установи – «бунчукових
товаришів при гетьмані і значкових при полковниках, що гуртували
старшинську еліту. Це була нова шляхта, яка охоче нав’язувала до
традицій давньої шляхти і свої претензії спирала на старе право…» [6,
с. 239].

Під час перебування в складі Російської імперії відбулися докорінні
зміни в складі панівної верстви українського суспільства. Суспільний
устрій України був приведений у відповідність із суспільним устроєм
Росії.

Поступово продовжувався процес зрівняння української шляхти та старшини
в правах з російським дворянством. У цей час у результаті
науково-технічного прогресу відбулася подальша структуризація
гуманітарної еліти. Подібно до того як з політичної еліти через
духівництво виділилася гуманітарна, так унаслідок структуризації
останньої з неї виділився секуляризований елемент, який став науковою
елітою.

У кінці ХІХ – на початку ХХ ст. одне з провідних місць у політиці
держави поступово займає і буржуазія, тим самим створюючи економічну
еліту. Провідні верстви української інтелігенції створюють наукову еліту
та культурну [5].

У результаті різних суспільно-політичних і державних перетворень початку
ХХ ст. більша частина дворянства і провідної інтелігенції змушена була
виїхати за кордон, а та їх частина, що змогла пристосуватися до нового
суспільного ладу, в більшості своїй не мала шансів на участь у
політичному процесі.

В СРСР була створена нова політична еліта – КПРС, що зайняла провідне
місце та оголосила себе єдиною. Себе в державі та саму державу в
суспільстві тогочасна політична еліта вважала «надбудовою» над
соціальним загалом. Установлений нею порядок призвів до того, що
суспільство змінило політичні інституції. Але їх формальна зміна не
привела до ліквідації політичної еліти як явища та її провідної ролі,
оскільки саме суспільство так і не спромоглося на створення нових
механізмів та процедур «елітотворення». Політична еліта змушена була
втрутитися до інших сфер суспільного життя та формувати еліту в цих
галузях. У такий спосіб були організовані нові економічна, наукова та
творча еліти.

Таким чином, історичний досвід розвитку державно-управлінської еліти в
Україні свідчить про те, що для ефективного її функціонування необхідно
забезпечити: по – перше, процес перманентної ротації еліти; по-друге –
відкритість державно-управлінської еліти; по-третє – чіткість та
прозорість процесу формування так званої «нової» еліти, що дає
можливість пересічному громадянину спостерігати за нею та певним чином
контролювати. Можливість такого контролю сформує довіру громадян до
держави, а отже, забезпечить стабільність політичного та економічного
життя суспільства.

Демократизація суспільства та проблеми становлення нової управлінської
еліти

Початок 90-х рр. ХХ ст. поставив на порядок денний актуальне питания про
створення власне української еліти нового типу, тобто, про нову владу,
яка була б здатна зберегти і зміцнити незалежність України, здійснити
необхідні трансформаційні процеси на шляху переходу до
ринково-демократичної системи соціально-правової держави.

Серед першорядних проблем, які потрібно вирішувати як можна
оперативніше, слід назвати насамперед повернення довіри громадян до
чиновництва, розв’язання кризи легітимності. Необхідно буде підвищити
рівень адміністративної моралі, вирішити питання щодо припинення
плинності кадрів з державного управління. Ці та багато інших проблем
закладають основу для першочергових завдань у переорієнтації діяльності
політико-управлінської еліти та в інтенсифікації її взаємостосунків між
державою та суспільством. Переорієнтація діяльності чиновников можлива
по ряду важливих параметрів. Ці параметри визначаються ставленням
апарату до громадянина як суб’єкта, а не об’єкта управління, близькістю
апарату до громадянина; контролем над діяльністю чиновників не тільки
зверху, але й знизу.

Звичайно, поняття легітимності еліти є відносним у зв’язку з постійною
трансформацією суспільства та циркуляцією в ньому еліти, яка
здійснюється у двох напрямках: шляхом заміни одних елітних груп іншими
або заміни неелітою. Ця своєрідна трансформація, за У. Хоффман-Ланге, є
результатом того, що «…еліти, як правило, утворюються з відносно
вузького прошарку суспільства, тобто тих, хто має більш високий рівень
освіти та досвід роботи у складних організаціях. Після певної зміни
режиму багато членів нової еліти, звичайно, рекрутуються із запасу, до
якого входять ті, хто досяг помітних позицій за старого режиму. Коли ж
розглядати таких індивідів тільки як частину старої еліти, як це роблять
особливо критично налаштовані спостерігачі, то тоді термін елітної
трансформації не має сенсу» [7].

Уживання терміну «еліта» стосовно вищих груп українського суспільства,
як і дослідження походження, ролі та значення еліти, пов’язане із
загальним процесом національного державотворення.

З метою сприяння становленню і розвитку вищого корпусу державної служби
та реформування державного управління при Головному управлінні державної
служби України у жовтні 2008 року було утворено Школу вищого корпусу
державної служби (далі — Школа).

З моменту створення Школа робить свій внесок у формування ефективного
вищого корпусу державної служби України шляхом проведення навчальних
програм нового формату, спрямованих на розвиток управлінських
компетенцій та якостей. Такі програми розробляються з урахуванням
навчальних потреб вищого корпусу державної служби та найкращої світової
практики підготовки топ-менеджерів державного управління.

Школа вищого корпусу державної служби є своєрідним професійним клубом
керівників органів влади, у якому проходять дискусії щодо пріоритетів
суспільного розвитку та державної політики.

За результатами аналізу навчальних потреб вищого корпусу державної
служби спільно з європейськими партнерами було розроблено такі програми:

— Програма управлінського розвитку 2009;

— Програма розвитку лідерства 2010;

— корпоративні тренінги на замовлення органів державної влади;

— навчальна програма для новопризначених керівників;

— серія тренінгів з аналізу політики;

— спеціальні тренінгові програми: стратегічне управління людськими
ресурсами (HRM) та ефективна комунікація і ведення переговорів (для
прес-секретарів центральних органів виконавчої влади).

До викладання залучаються тренери українських та іноземних тренінгових
компаній, консультанти з приватного сектору, іноземні та вітчизняні
фахівці з державного управління, а також представники вищого корпусу
державної служби (нинішні та колишні).

Крім зазначених програм, Школа вищого корпусу державної служби пропонує
проведення комунікативних та тренінгових заходів з питань запобігання
проявам корупції на державній службі, електронного врядування, роботи зі
ЗМІ тощо, а також координаційну та тренінгову

підтримку впровадження державних цільових програм.

У січні 2009 року за пропозицією Головдержслужби при Кабінеті Міністрів
України було створено Раду керівників кадрових служб центральних органів
виконавчої влади як постійно діючий консультативно-дорадчий орган
(постанова Кабінету Міністрів України від 21.01.09 № 18). Ця ініціатива
є одним із результатів опрацювання Головдержслужбою досвіду
функціонування Ради з питань людських ресурсів Канади, представленого за
сприяння українсько-канадського проекту «Реформа управління персоналом
на державній службі в Україні».

Метою Ради є координація державної політики у сфері державної служби,
підвищення ефективності діяльності кадрових служб органів виконавчої
влади.

Сучасний стан професійного навчання державних службовців свідчить, що
діюча система носить скоріш за все інформаційний або академічний
характер і меншою мірою характеризується динамічністю та практичною
цілеспрямованістю щодо здобуття певних навичок, необхідних для виконання
службових обов’язків.

Основні види професійного навчання:

— навчання за магістерськими програмами;

— навчання за професійними програмами підвищення кваліфікації державних
службовців;

— самостійне навчання (самоосвіта), зокрема участь у щорічному
Всеукраїнському конкурсі «Кращий державний службовець»;

— тематичні постійно діючі семінари;

— тематичні короткотермінові семінари, зокрема тренінги;

— стажування в органах, на які поширюється чинність Закону „Про державну
службу”, а також за кордоном.

Зазначені види навчання лише частково компенсують недостатній
теоретичний рівень знань і умінь працівників органів влади, а динаміка
показників за різними формами професійного навчання підтверджує про
зростання потреб у оперативному наданні необхідних знань та більш
масштабним охопленням різних категорій державних службовців та посадових
осіб мобільними формами професійного навчання.

У 2009 році підвищили кваліфікацію 82246 державних службовців та
посадових осіб місцевого самоврядування (53847 — державних службовців,
28399 — посадових осіб місцевого самоврядування), що на 14,8 % більше
ніж в минулому році (2008 — 71331 осіб, 2007 — 70 756) (2008 — 77347
осіб).

— 4762 особи підвищили кваліфікацію в Інституті підвищення кваліфікації
керівних кадрів Національної академії державного управління при
Президентові України та її регіональних інститутах (3306 — державних
службовців, 1456 — посадових осіб місцевого самоврядування) (2008 — 5555
осіб);

— 63159 осіб підвищили кваліфікацію у центрах перепідготовки та
підвищення кваліфікації працівників органів державної влади, органів
місцевого самоврядування, державних підприємств, установ і організацій
(36216 — державних службовців, 26943 — посадових осіб місцевого
самоврядування) (2008 — 59630 осіб);

— 5207 державних службовців підвищили кваліфікацію у галузевих закладах
післядипломної освіти (2008 — 6346);

— 9118 державних службовців підвищили кваліфікацію в рамках щорічного
Всеукраїнського конкурсу «Кращий держаний службовець» (2008 — 5816
осіб).

Аналіз професійного розвитку персоналу органів влади в Україні та
вивчення світового досвіду з цього питання чітко виокремлюють низку
проблем, які впливають на інституційний розвиток системи професійного
навчання державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування
в Україні.

Головні з них:

— відсутність стандартів управлінських послуг та низький рівень їх
надання;

— загострення дефіциту компетентності, низький професіоналізм державних
службовців;

— діюча кадрова політика (відбір, конкурс, призначення тощо) не
передбачає існування обов’язкової професійної підготовки претендентів на
посади;

— відсутність наступності, ситуативність та перервність у професійному
навчанні кадрів;

— невідповідність змісту навчання змісту професійної діяльності кадрів
органів влади;

— практично відсутнє підвищення кваліфікації осіб, що займають вищі
керівні посади в органах законодавчої та виконавчої влади (часто вони
віднесені до категорії політичних посад), професіоналізм цих посадовців
досить часто не є пріоритетним чинником;

— діюча система професійної підготовки персоналу органів влади не
забезпечує вплив отриманого освітньо-кваліфікаційного рівня на
професійну кар’єру;

— нечітка взаємозалежність рівня знань, результатів та періодичності
підвищення кваліфікації з умовами оплати праці та просування по службі;

— не впроваджено єдиної системи оцінювання та стимулювання державних
службовців та посадових осіб місцевого самоврядування до професійного
навчання;

— обмеженість та неефективне використання фінансових та
матеріально-технічних ресурсів не сприяє належній ефективності
навчального процесу щодо підготовки, перепідготовки та підвищення
кваліфікації кадрів органів влади;

Особливості професійного навчання державних службовців в Україні полягає
у тому, що наразі функціонує достатньо формалізована система, яка
зосереджена здебільшого на освітніх програмах і недостатньо використовує
практичний аналіз потреб у професійній підготовці та програм,
спрямованих на підготовку державних службовців для виконання конкретних
завдань на робочих місцях.

— Незадовільним є сучасний процес формування програм підвищення
професійної кваліфікації.

— Не проводиться аналіз навичок, які необхідні для виконання професійних
обов’язків, ще меншим чином враховуються потреби, пов’язані з реформою
державної служби та з лідерськими навичками, необхідними для сприяння та
успішного управління змінами.

— При розробці навчальних програм недостатньо проводиться аналіз знань,
умінь і установок, потрібних для виконання державними службовцями
функціональних завдань, які є актуальними сьогодні та будуть актуальними
в майбутньому, а також спеціальних знань і умінь, потрібних для сприяння
створенню більш професійної державної служби.

Відповідно необхідні підготовка і прийняття:

– нової редак ції Закону Укра їни «Про державну службу»;

– базового законодавчого акта у формі узагальнюючого Закону України «Про
загальні засади державної служби»;

– Закону України «Про цивільну службу»;

– Кодексу основних правил поведінки державних службовців;

– Закону України «Про дисциплінарну відповідальність».

Список використаної літератури

1. Вовканич С. Плюралізм єліт і універсалізм елітарності // Схід. –
1996. – Березень. – № 4. – С. 11 – 15.

2. Донцов Д. Дух нашої давнини. – Д. : Відродження,1991. – 342 с.

3. Липинський В. Листи до братів-хліборобів. – К. : Філадельфія, 1995. –
470 с.

4. Восленский М. С. Номенклатура. Господствующий класс Советского Союза.
– М. : Совет. Россия; МП «Октябрь», 1991. – 624 с.

5. Історія держави і права України : Підруч. для юрид. вищих навч.
закладів і фак. : У 2 ч. / А.Й. Рогожин, М.М. Страхов, В.Д. Гончаренко
та ін.; За ред. акад. А.Й. Рогожина. – К. : Ін Юре, 1996. – Ч. 2. – 448
с.

6. Крип’якевич І.П. Історія України / Відп. ред. Ф.П. Шевченко, Б.З.
Якимович. – Л. : Світ, 1990. – 520 с.

7. Хоффман-Ланге У. Элиты и демократизация: германский опыт // Социс. –
1996. – № 4. – С. 50-57.

8. Якубовський О.П. Кадри, еліти, лідерство в державному управлінні :
Навч.-метод. посіб. / О.П. Якубовський, Л.Л. Приходченко. – О. : ОФ
УАДУ: Оптімум, 2001. – 173 с.

Похожие записи