HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com –
рефератний сайт №1 в Україні!

Реферати, контрольні роботи, курсові та дипломні роботи з 70-ти
напрямків. БЕЗКОШТОВНО!

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

“Спадковий договір”

ПЛАН

Вступ

Розділ 1. Історичні умови виникнення та вдосконалення інституту
спадкового договору в світі

Розділ 2. Юридична природа та місце спадкового договору в цивільному
праві України

Розділ 3. Особливості укладення спадкового договору

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність дослідження обраної теми зумовлена тим, що докорінних змін
зазнав інститут спадкового права, зокрема положення про спадкування за
законом та заповітом. З’явилися положення про заповіт з умовою, заповіт
подружжя, встановлення сервітуту у заповіті, новий для України спадковий
договір, якого раніше не існувало у вітчизняному законодавстві.

Оновлений Цивільний кодекс України, який набрав чинності з 1 січня 2004
року, регулює особисті майнові і немайнові відносини, основані на
юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності
учасників цих відносин.

Згідно статті 1302 Кодексу, за спадковим договором одна сторона
(набувач) зобов’язується виконувати розпорядження другої сторони
(відчужувача) і в разі його смерті набуває право власності на майно
відчужувача. Таким чином, відчужувачем у спадковому договорі є власник
майна, а набувачем – інша фізична чи юридична особа, яка зобов’язується
виконувати передбачені в договорі розпорядження відчужувача і набуває
право власності на це майно після смерті відчужувача.

Спадковим договором на набувача може бути покладено обов’язок вчинити
будь-які дії майнового і немайнового характеру за винятком тих, що
принижують честь і гідність набувача чи обмежують його цивільну
правоздатність.

Відчужувач, зокрема, може зобов’язати набувача періодично сплачувати
йому певну грошову суму, обробляти земельну ділянку, ремонтувати жилий
будинок чи квартиру, сплачувати вартість комунальних послуг чи податки,
поховати його в конкретному місці, за тим чи іншим обрядом, встановити
надгробок на могилі або іншим чином увічнити його пам’ять та ін.

Водночас на набувача не може покладатись обов’язок проживати в певному
місці, закінчити певний навчальний заклад, одружитися з певною особою,
відмовитись у подальшому відчужувати майно, яке перейде у його власність
за спадковим договором, тощо.

Набувач у спадковому договорі може бути зобов’язаний вчинити певну дію
майнового або немайнового характеру як до смерті відчужувача, так і
після його смерті, тому ця умова має бути чітко конкретизована в
договорі (наприклад, зобов’язання надавати певне матеріальне утримання
онуці відчужувача до її повноліття).

Спадковий договір має певні схожі риси з договором довічного утримання
(догляду), однак суттєва відмінність між ними полягає в тому, що на
відміну від договору довічного утримання (догляду) при укладенні
спадкового договору право власності на майно, що є його предметом,
переходить до набувача лише після смерті відчужувача.

Слід зазначити, що чинним законодавством не врегульовані питання щодо
того, яке саме майно може бути предметом спадкового договору та
співвідношення вартості цього майна до вартості послуг, що
надаватимуться набувачем, тому вважається, що предметом договору може
бути будь-яке коштовне майно, а адекватність його вартості та вартості
послуг не є обов’язковою умовою договору.

В Цивільному кодексі України з’явився новий інститут спадкових
правовідносин — спадковий договір. Але з прийняттям законодавчої новели
постають питання: що ж являє собою спадковий договір, який його зміст,
які права і обов’язки виникають у сторін, за яких умов може
здійснюватися укладання, зміна та розірвання цього договору.

Особливо важливо, коли в практиці нотаріальних органів трапляються
випадки посвідчення правочинів, нових для цивільного права України
(одним з таких правочинів саме і є спадковий договір), які потребують
глибокого знання законодавства, слід забезпечити законність і
достовірність його змісту, ясність і визначеність щодо факту вчинення
угоди, яким є письмова нотаріальна форма спадкового договору.

Разом з тим, у зв’язку з відсутністю відповідного інституту в раніше
чинному цивільному законодавстві, питання теорії спадкового договору на
момент прийняття нового ЦК України не були предметом дослідження, що
зумовило спірність низки положень, присвячених йому норм.

Аналіз останніх досліджень та публікацій з окресленого питання свідчить,
що в науковій літературі на даний час вкрай не вистачає ґрунтовних
досліджень, предметом яких є спадковий договір. Виняток складають кілька
наукових статей, коментарі до ЦК України, а також навчальна література,
поміж них привертає увагу стаття В.В.Васильченка, присвячена зв’язуванню
юридичної сутності спадкового договору.

Однак цивілістика не може залишати поза увагою відповідні законодавчі
новели і має ставити адекватні вимогам часу доктринальні завдання з
розроблення теоретичних положень цього нового інституту спадкового
права. З огляду на зазначене, метою є вирішення наступного завдання:
розкриття юридичної природи інституту спадкового договору, визначення
його найбільш відмітних юридичних рис та місця й призначення в системі
цивільного права України.

Об’єкт дослідження: інститут спадкового договору.

Предмет дослідження: сутність спадкового договору в цивільному праві
світу та України, вітчизняні особливості укладення спадкового договору,
основні напрямки вдосконалення законодавства, яке регулює відносини за
спадковим договором в Україні тощо.

Структура роботи: складається зі вступу, основної частини, яку складають
три розділи, висновків, список використаної літератури.

Під час написання даної курсової роботи були використані
нормативно-правові акти, зокрема – новий Цивільний Кодекс України,
посібники з цивільного, сімейного та спадкового права, статті
періодичних видань тощо. На жаль, на сьогоднішній день відчутній брак
повноцінних досліджень по даному питанню, що зумовило певні труднощі у
написанні даної курсової роботи.

При виконанні даної роботи були застосовані такі методи наукового
дослідження як: літературний метод, метод аналізу та синтезу, метод
узагальнення.

Дана робота сприяла набуттю нових навиків дослідницької роботи та
збагатила знання по спадковому договору.

1. Історичні умови виникнення та вдосконалення інституту спадкового
договору в світі

Кардинальне реформування цивільного законодавства та відповідні
законодавчі рішення часто спричиняють появу певних правових нововведень.

Своїм становленням інститут спадкового договору винен, головним чином,
романістичній літературі. Тому не дивно, що фундаментальні положення
цього цікавого правового явища найбільш ретельно опрацьовані німецькою і
певною мірою французькою доктриною.

Спадковий договір отримав своє визнання з часів рецепції римського
приватного права. Однак, як це не дивно, саме римське право визнавало
виключно дві підстави для відкриття спадщини: за заповітом або за
законом. Спадкового договору римське право «…взагалі не допускало у
спадщині: воно оголошувало недійсними будь-які договори, якими
обмежувалася б воля заповідача, і навіть договори про відмову від
спадщини, що повинна була відкритися». Римський закон допускав, правда,
як особливий вид договору, — дарування на випадок смерті, однак такий
договір не вважався обов’язковим для дарувальника і останній у будь-який
час до відкриття спадщини міг взяти його назад.

В Стародавньому Римі, як свідчать джерела, іноді зустрічалися договори
про спадкування — pacta de successione futura, однак вони все ж не мали
там юридичної сили. Так, в одній з своїх конституцій імператори
Діоклетіан і Максиміан з перших слів оголосили нікчемними договори про
призначення спадкоємця (С. 5.14.5). Аналогічної точки зору римське право
притримувалося і стосовно договорів про відмову від права спадкування
(D. 38.16.16; D. 35.2.15.1). Таким чином, а ні договір про призначення
спадкоємця, а ні договір про відмову від права спадкування не знайшли
свого визнання за стародавнім римським правом. Причина такого
негативного ставлення до цих договорів міститься у першоджерелах
римського права. Так, за виразом відомого римського юриста Ульпіана
такий договір вважався contra bonos mores (D. 45.1.61), що пояснювалося
намаганням законодавця попередити вбивства, які виникали у Стародавньому
Римі в гонитві за спадщиною. «Нам, всі такі договори уявляються
ненависними і повними самих небезпечних і сумних наслідків. З огляду на
це, відповідно до стародавніх правил ми звеліли у всякому випадку не
визнавати цих договорів, як таких, що містять в собі противні добрим
вдачам умови», — вказував імператор Юстиніан (С. 2.3.30). Наріжний
камінь цієї проблеми криється, однак не в побуті і вдачі тогочасного
римського суспільства, а в самій сутності всієї системи стародавнього
римського спадкового права.

Не маючи потреби ретельно зупинятися на специфіці римського порядку
спадкування (детальніше про це див.: «Римське спадкове право на тлі
права сучасного»), зазначу, що насправді ця причина криється в наступних
його особливостях. По-перше, в публічному характері спадкового права
того часу, з огляду на що не могло йтися про можливість встановлення чи
скасування права спадкування в приватному порядку на підставі спадкового
договору. По-друге, останній позбавляв або обмежував сакральне право
спадкодавця на здійснення заповітів. По-третє, через те, що в
Стародавньому Римі вважалося за ганебне обумовлюватися наперед стосовно
чужої спадщини за життя її власника. З перебігом часу, ставлення до цієї
Інституції в поглядах римського законодавця зазнало певної
трансформації, і в пізніші часи окремі види договорів про право
спадкування відкрито визнавалися чинними (наприклад, за правління
імператора Лева Філософа визнавалися договори про спадкування віддалених
дітей з близькими в рівних частках). Але це було вже, власне говорячи,
не римське, а візантійське право, і конституція Лева Філософа не була
рецепійована у Західній Європі в якості чинного права, куди проникли
лише постанови суто римського класичного права. Рецепійоване право було
принципово проти договорів про спадкування і не визнавало жодних
винятків з загального правила.

Як слушно зазначав В.Нікольський, закликання до спадкування через
спадковий договір є власне запровадженням народів германського
походження. Сам інститут спадкового договору зобов’язаний своїм
походженням тій добі, коли суспільство базувалося на засадах феодального
поземельного права і коли питання, пов’язані з переходом нерухомості,
мали величезне значення для існування тих чи інших середньовічних
організацій. Спадкування за договором утворилося шляхом трансформування
германського звичаєвого права і розвинулося далі юриспруденцією
новітнього часу в особливу систему. Однак слід зазначити, що нові
законодавства цих народів визнають даний вид закликання до спадкування
не однаковою мірою. Так, французьке право визнає договори про
спадкування у своєму власному майні як виняток з загального правила про
спадкування за законом або за заповітом, при тому в досить обмеженому
вигляді, а саме лише між подружжям, але навіть і так, що в них можуть
брати участь й треті особи, якщо вони бажають надати своє майно подружжю
або їх дітям (статті 1081, 1082 ЦК Франції). Цікаво, що ці договори
навіть користуються своєрідним привілеєм (ст. 1094), а саме,
безпосередньо за ним подружжя може передати одне одному як право
власності (у випадку, якщо не залишать після себе дітей), так і узуфрукт
(право користування, у випадку, коли залишилися діти або інші низхідні),
стосовно майна, на яке розповсюджується режим законної частки. В цілому
важко вести мову, про те, що ЦК Франції відзначає особливу природу
спадкового договору. Скоріше за все, він розглядає цей інститут виключно
як акт дарування між живими особами.

Австрійське право допускає договори про спадкування в тому випадку, коли
вони стосуються якого-небудь окремого предмета (речі або суми),
вчинюються письмово і містять відмову від права зворотної вимоги
дарування; спадкові ж договори на все майно допускається укладати лише
між подружжям або нареченими за умови, що останні в майбутньому візьмуть
шлюб (§§ 956, 602, 1249 АЦУ). Окрім цього, на відміну від французького
права, австрійське визнає чинними спадкові договори про відмову від
права спадкування (§ 551 АЦУ). Безсумнівним є той факт, шо австрійське
право визнає за спадковим договором те, що він є актом, який встановлює
право спадкування (§ 533 АЦУ).

Швейцарський цивільний кодекс розглядає спадковий договір як один з
видів розпоряджень на випадок смерті (ст. 468). Спадкодавець може, в
межах наданої йому свободи, зробити розпорядження у спадковому договорі
стосовно свого майна в цілому або в певній частині; зобов’язатися перед
будь-ким залишити йому або третій особі спадщину чи відказ; укласти з
одним із спадкоємців угоду про відмову від спадщини або її викуп (статті
481, 494, 495). Для визнання чинності за спадковим договором вимагається
при його укладанні дотримуватися форми публічного заповіту (ст. 512).
Підставами для скасування договору є письмова угода між контрагентами;
одностороннє волевиявлення у випадку, якщо спадкоємець або легатарій
після його укладення будуть визнані винними у вчиненні щодо спадкоємця
дій, які є підставою для усунення їх від спадкування; відмова від
договору однією зі сторін, якшо інша не виконує на вимогу першої
прийняті на себе зобов’язання; смерть спадкоємця або легатарія до
відкриття спадщини (статті 513—515). Окрема глава присвячується і
позовам, що виникають із спадкових договорів (глава VII ШЦК). Отже, як
бачимо, за швейцарськими законами спадковий договір є однією з підстав
спадкування. Що ж стосується інших приватно-правових систем, то,
наприклад, цивільне право Італії, в переважній своїй суті рецепіювало
французькі положення у сфері спадкування, між тим воно абсолютно не
визнає інститут спадкового договору (§§ 1118, 1380). Аналогічно
ставиться до спадкових договорів Цивільний кодекс Квебеку (стаття 653,
706).

В Германії спадкові договори були відомі ще до рецепції римського
приватного права. Однак, на думку В.Курдиновського, широкого
розповсюдження на німецькому грунті й визначального характеру вони
набули лише по рецепції римського права. Тільки з цього часу починає
ставитися питання про юридичне значення цих договорів, своєрідність їх
природи та основні типи. Перші підвалини для визнання юридичного
значення за спадковими договорами були закладені ще глоссаторами та
коментаторами римського права. Ті й інші, дотримуючись традиційної точки
зору римського класичного права, в принципі не визнавали самостійного
правового значення за спадковими договорами. Однак, заглиблюючись в
постанови римського права та адекватно реагуючи на запити оточуючої їх
дійсності, вони змогли розширити коло виключень з загальних правил,
встановлених класичним правом. Зазначена необхідність коренилася в
умовах бурхливого розвитку середньовічного цивільного обігу, в якому
значного поширення набули випадки практичного застосування спадкових
договірних відносин. Тодішні вчені намагалися для нехарактерного
римському праву інституту віднайти бодай найменшу підставу в законах, що
регламентували схожу юридичну конструкцію, інколи прямо удаючись до
схоластичного тлумачення римського тексту, іншими словами, всіма
можливими способами прагнули вдихнути в життя старих законів новий
правовий інститут. Найбільш відчутний вплив на формування конструкції
спадкового договору здійснила розроблена в другій половині XIX століття
концепція німецьких вчених Штоббе (теорія майнового характеру
наступництва за договором), Гассе і Безелера (теорія спадкового
наступництва за договором). Трактати двох останніх, в яких було
викладено найбільш вірний підхід до формування інституту спадкового
договору, надалі корінним чином вплинули на практику його застосування в
німецькому звичаєвому праві та на наступне закріплення цієї концепції в
Німецьому цивільному уложенні від 18 серпня 1896 р. (далі НЦУ). За
словами німецького юриста Віндшейда: «Визнання дійсними спадкових
договорів покоїться на загальному німецькому звичаєвому праві, яке
утворилося, всупереч рецепійованому римському праву, на основі
стародавньої німецької уяви, в формі права юристів».

Німецьке цивільне уложення детально регулює відносини по застосуванню
норм договору про спадкування. Цьому інституту спадкового права
присвячено четвертий розділ Книги 5 НЦУ, в якому він розглядається поряд
із спадкуванням за законом та за заповітом, як окремий вид спадкування
(§1941). Розрізняються дві основні групи спадкових договорів: позитивні
(договори про спадкування в буквальному розумінні) та негативні
(договори про відмову від права спадкування).

Позитивними є договори, за якими спадкодавець надає спадкове право
своєму контрагентові — спадкоємцю за договором. Договорами про
спадкування в цьому сенсі є:

а) договір про призначення спадкоємцем, яким забезпечується універсальне
наступництво договірного спадкоємця у всій спадковій масі спадкодавця
або ж у її певній частці. Переважно ними виступають договори, якими один
з подружжя призначає спадкоємцем після себе іншого, що його пережив, або
ж про взаємне призначення один одного спадкоємцями (ч.2 §2275 НЦУ).
Однак нерідко спадкоємцями за договорами призначаються і будь-які треті
особи (§ 1941), а також заручені особи (ч. 3 § 2275 НЦУ);

б) договір про призначення відказу (легату) або покладення, яким
контрагент за договором забезпечується сингулярним наступництвом в
правах спадкодавця. На них поширюються загальні приписи законодавства
про спадкування легатів та покладень (§§ 2278, 2279 НЦУ).

Предметом договорів даної групи виступає не відчуження майна іншому
контрагентові, а закликання останнього до спадкування в майні
спадкодавця. В цьому аспекті спадковий договір схожий на заповіт, через
що наступний договір про спадкування в майні спадкодавця скасовує
попередньо укладений заповіт (§ 2289). Однак, з іншого боку, між
спадковим договором і заповітом існує досить суттєва відмінність, яка
полягає в тому, що спадкодавець не вправі всупереч умовам договору в
односторонньому порядку скасувати закликання до спадкування договірного
спадкоємця без його згоди на це (§§ 2290-2292). Параграф 2293 НЦУ
передбачає можливість для заповідача відступити від договору на підставі
передбаченого його умовами застереження, або ж у випадках, зазначених §§
2294, 2295, 2297.

Головною умовою закликання договірного спадкоємця до спадкування є
знаходження його в живих на момент відкриття спадщини. При чому він
надалі цілком вільний у своєму виборі — прийняти її чи відмовитися. З
моменту закликання (відкриття спадщини), особа займає становище
закликаної до спадкування, тобто створюється особливе правоутворення. В
якості особливого права закликаного воно складає його суб’єктивне
цивільне право, внаслідок чого входить також до спадкової маси
спадкоємця і допускає подальшу можливість розпорядження. Між тим,
договірний спадкодавець, навіть не зважаючи на наявність договору,
зберігає за собою довічне право розпорядження своїм майном шляхом
укладання різноманітних правочинів (§2286). Таке право обмежується лише
випадками вчинення дарувань з метою навмисного заподіяння шкоди
спадкоємцеві за договором. В цьому разі договірний спадкоємець має право
протягом трьох років звернутися з позовом до спадкодавця про повернення
дару відповідно до приписів зобов’язань з безпідставного збагачення (§
2287). У випадку навмисного заподіяння спадкодавцем шкоди легатарію,
останньому замість надання предмета відшкодовується його вартість, якщо
договірний спадкоємець не матиме можливості виконання відказу через
відсутність певного майна. За умови збереження предмета, спадкоємець
зобов’язаний надати його легатарію або усунути існуючі щодо речей
обтяження. Якщо предмет відчужено або обтяжено шляхом дарування,
легатарію надається право вимоги до обдаровуваного, оскільки
відказоодержувач не може отримати відшкодування від договірного
спадкоємця (§ 2288).

Негативними є договори, за якими здійснюється відмова від права
спадкування за законом або відмова від законної чи обов’язкової частки
будь-кого зі спадкоємців. До першого виду цих договорів належить
передбачений §2346 НЦУ договір про відмову від спадщини. Згідно з його
приписами, родичі, а також один із подружжя спадкодавця можуть укласти з
останнім договір про відмову від свого права спадкування за законом
після його смерті. А внаслідок презумпції така особа усувається від
права спадкування, так ніби ЇЇ не було в живих на час відкриття
спадщини, — вона не має і права на обов’язкову частку. Однак, відповідно
до ч. 2 зазначеного параграфу, такий відказ може обмежитися лише одним
правом на обов’язкову частку. Відмова може бути безумовною, внаслідок
чого вона надалі діятиме без подальших можливих застережень. Коли ж така
відмова вчиняється конкретно на користь відомих осіб, наприклад, одного
з подружжя або сестер чи братів, то вона має дію тільки в тому випадку,
коли інші особи можуть бути закликані до спадкування (§2350). Слід
зазначити, що в пандект-ному праві не склалося єдиної доктринальної
точки зору з приводу юридичних наслідків відмови від спадкування
стосовно родичів по низхідній лінії. Пануюча точка зору заперечує
можливість спадкування ними за правом представлення, «оскільки ці більш
віддалені низхідні спадкують за законом стосовно своїх ви-зхідних в силу
власного права, а не в силу права їх предка, що відпав, відмова якого
проти них виставляється». Проте, всупереч цьому, § 2349 НЦУ, навпаки,
наголошує, що у випадку відмови родича по низхідній або боковій лінії
від свого права спадкування за законом, чинність відмови поширюється і
на його низхідних, якщо не встановлено інше.

Що ж стосується іншого виду договорів цієї групи, то за загальними
правилами договірного права, угода стосовно спадщини третьої особи, яка
ще знаходиться в живих, є наперед нікчемною (ч. 1 § 312 НЦУ). Це ж
положення поширюється і на договори про обов’язкову частку в спадщині та
на заповідальний відказ. Виняток складають договори, укладені між
майбутніми спадкоємцями за законом стосовно законної або обов’язкової
спадкової частки будь-кого з них. Такі договори повинні бути обов’язково
посвідчені у нотаріуса (ч. 2 § 312). Договори цієї групи, рівно як і
першої, в цілому підлягають загальним умовам регулювання нормами
договірного права. Наприклад, в якості спадкодавця спадковий договір
може укласти лише повністю дієздатна особа (ч. 1 § 2275). Однак,
всупереч договірної природи цих пра-вочинів, укладання договору про
спадкування через представника категорично забороняється. Спадкодавець
може укласти його лише особисто, зокрема як й заповіт (§ 2274). Дуалізм
цього інституту проявляється і в тому, шо договірний спадкоємець, так
само як спадкоємці за законом або за заповітом, може бути позбавлений
права спадкування з причини недостойності.

Така в цілому сутність інституту спадкового договору у зарубіжних
цивільно-правових системах. Не менш актуальним є питання визначення
юридичної природи та місця цієї правової конструкції в новому ЦК
України.

2. Юридична природа та місце спадкового договору

в цивільному праві України

Інституту спадкового договору присвячена глава 90 книги шостої
Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 р. Стаття 1302 надає
наступне його поняття: «За спадковим договором одна сторона (набувач)
зобов’язується виконувати розпорядження другої сторони (відчужувача) і в
разі його смерті набуває право власності на майно відчужувача». Наведене
визначення надає підстави встановити наступні юридичні реквізити
спадкового договору.

Цей договір є консенсуальним, оскільки момент його укладання
пов’язується з досягненням сторонами угоди за всіма істотними умовами і
тягне за собою виникнення цивільних прав та обов’язків контрагентів
після втілення правочину у встановлену ст. 1304 нотаріальну форму.
Істотною умовою спадкового договору є насамперед його предмет, яким
згідно з диспозицією зазначеної статті є майно відчужувача. Відповідно
до ст. 190 нового ЦК таким майном може бути окрема річ або сукупність
речей, а також майнові права та обов’язки. Внаслідок цього, спадковим
договором може встановлюватися лише речове право, а саме виключно право
власності набувача.

Виходячи з наведеного, слід констатувати, що не можуть бути предметом
цього договору особисті немайнові права, речові права на чуже майно
(емфітевзис, суперфіцій, сервітути) тощо. Даний аспект є однією з
істотних підстав для твердження, що відносини зі спадкового договору,
незважаючи на його задекларовану назву, не є за своєю юридичною сутністю
спадковими. У передбачених законом випадках, певне коло особистих
немайнових прав може бути об’єктом спадкування тією мірою, якою це
необхідно для здійснення успадкованих майнових прав (право на отримання
винагороди за використання твору, право на відтворення, опублікування і
розповсюдження авторських творів, право на оформлення винаходу, корисної
моделі, право охорони імені автора й недоторканості твору). На користь
цієї точки зору говорить, наприклад, і той факт, що на відміну від
німецького права, де предметом спадкового договору є встановлення для
договірного контрагента саме права спадкування на майно спадкодавця,
предметом договору за нашим законодавством виступає виключно майно
відчужувача (не говорячи вже про відмінність у визначенні понятійних
термінів для суб’єктів зазначених договірних відносин — спадкодавець і
спадкоємець у НЦУ та відчужувач і набувач у ЦК України).

Юридичний об’єкт цього договору складає визначена розпорядженням
відчужувача поведінка набувача. Ця поведінка може полягати як в
позитивних діях набувача, спрямованих на виконання такого розпорядження
(наприклад, набуття для відчужувача і передача йому іншого майна,
виконання на його користь певної роботи чи надання послуги, здійснення
після його смерті належного утримування та догляду за свійськими
тваринами небіжчика, тощо), так і в утриманні від вчинення певних дій. В
останньому випадку, наприклад, відчужувач може зробити стосовно
недостойного спадкоємця розпорядження, що містять в собі вимоги
утримуватися набувачеві від дій, передбачених ст. 1224 ЦК. Звичайно
спадкодавець, знаючи про недостойну поведінку спадкоємця, міг би його
просто пробачити і призначити своїм спадкоємцем у заповіті. Однак у
такому разі втратиться виховний момент, якого відчужувач може досягти за
спадковим договором. Адже в першому випадку спадкоємець скажімо може
продовжувати вести аморальний спосіб життя, знаючи, що це ніяк не вплине
на його очікуване право на спадщину, а в іншому він змушений буде
утримуватися від негативної поведінки, якщо звичайно бажатиме стати
власником майна після смерті відчужувача.

Аналіз норм глави 90 ЦК України надає підстави вважати спадковий договір
двостороннім, оскільки правами та обов’язками наділяються обидві
сторони. Так, набувач з одного боку, набуває право власності на майно
відчужувача, має право вимагати розірвання договору в разі неможливості
виконання ним розпоряджень відчужувача, і з іншого — зобов’язаний
належним чином виконувати відповідно до умов договору розпорядження
контрагента. Відчужувач має право робити певні розпорядження, вимагати
від набувача вчинення визначених умовами договору дій майнового або
немайнового характеру. Він має право призначити особу, яка здійснюватиме
контроль за виконанням спадкового договору після його смерті, та
вимагати розірвання договору за життя у разі невиконання набувачем його
розпоряджень. З іншого боку, на нього покладається обов’язок не
відчужувати майно, визначене спадковим договором. В силу ознаки
двосторонності спадковий договір не можна скасувати або змінити в
односторонньому порядку за життя відчужувача, як це має місце при
заповіті. Відповідно до ч. 2 ст. 1307 ЦК заповіт, складений щодо майна,
вказаного у спадковому договорі, є нікчемним, а тому пізніше вчинений
спадковий договір скасовує заповіт, який йому передує.

Разом з тим, це і відплатний договір, оскільки набувач майна
зобов’язаний вчинити певну дію майнового або немайнового характеру в
обмін на майно відчужувача, стосовно якого набуває право власності після
смерті останнього. За цією ознакою спадковий договір відрізняється від
заповіту, який є безоплатним правочином.

На спадковий договір, як і на будь-який інший правочин, розповсюджуються
загальні вимоги щодо їх дійсності, додержання яких є необхідною умовою
його чинності. Так, відповідно до ч. 1 ст. 203 ЦК зміст правочину не
може суперечити Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також
моральним засадам суспільства. Це не зайве підкреслити у зв’язку з тим,
що в останній час в юридичній літературі з’явилася точка зору, згідно з
якою спадковий договір на підставі норм загальної частини є недійсним,
бо цей договір обмежує правоздатність фізичних осіб. На підтвердження
цієї позиції наводиться думка, що такий договір обмежує можливість
відчужувача розпоряджатися за життя своїм майном, визначеним у договорі,
і позбавляє його можливості розпорядитися ним на випадок смерті шляхом
складання заповіту, бо цей заповіт буде недійсним. Слід погодитися з
думкою авторів, які вважають дану точку зору не достатньо обгрунтованою.
Як справедливо зазначає Є.Фурса, «необхідно враховувати реальність прав
на речі, оскільки право власності на річ може мати обмеження, визначені
у законі або договорі. І тут йде мова про обмеження не правоздатності, а
лише кількості майна, що може залишитися після смерті громадянина у
спадщину». Якщо погодитися з першою точкою зору, то під обмеження
цивільної правоздатності можна безпідставно підвести, наприклад, такі
інститути, як застава нерухомого майна (іпотека) або ті ж самі речові
права на чуже майно, які теж обмежують певні правомочності власника.
Навряд чи можна вважати прийнятною і думку Т.Коваленко, що цей договір
являє собою спробу позбавити певних спадкоємців (зокрема, тих же
малолітніх, неповнолітніх, непрацездатних дітей) одержати так звану
«обов’язкову частку» і «обійти» зазначену норму, щоб залишити їх ні з
чим.

B

?

B

¬

3/4

?

¬

3/4

?????????? з цього, не існує жодних перешкод до практичного застосування
передбаченого ст.8 ЦК України інституту аналогії закону і права, та
поширення дії норм спадкового права, що регулюють право на обов’язкову
частку в спадщині, на відносини зі спадкового договору. Такий підхід
точніше відповідатиме основним засадам цивільного законодавства,
оскільки буде справедливим, розумним та добросовісним стосовно всіх
суб’єктів досліджуваних цивільних правовідносин: відчужувача, набувача,
та осіб, що мають право на обов’язкову частку.

Стаття 1304 ЦК України передбачає, що спадковий договір укладається у
письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. У разі
недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення
спадкового договору він визнається нікчемним. Нотаріальна форма
посвідчення договору має істотне юридичне значення. Так, при посвідченні
спадкового договору нотаріус накладає заборону на відчуження майна, чим
досягається охорона прав та інтересів набувача. З огляду на це, нотаріус
визначає обсяг майна, що підлягає майбутньому відчуженню. І якщо при
посвідченні заповіту не перевіряється наявність права власності
заповідача на майно (оскільки до моменту відкриття спадщини його обсяг
може коливатися як в сторону збільшення, так і в сторону зменшення), то
при посвідченні спадкового договору, вкрай важливо визначити обсяг
майна, на яке накладається така заборона. Цілком зрозуміло, що у разі
смерті відчужувача набувач повинен отримати майно в обсязі, розмір якого
явно не може бути менше від того, який було визначено на момент
нотаріального посвідчення договору. Окрім цього, відповідно до п.30
вищезазначеної Інструкції, якщо до складу цього майна входитимуть речі,
які підлягають реєстрації, — угоди про відчуження майна по-свідчуються
лише за умови надання правопо-свідчувальних документів.

.Нотаріальна форма вчинення спадкового договору дозволяє найбільш
адекватно, документально закріпити прояв волі контрагентів і тим самим
забезпечити докази дійсної спрямованості їх намірів. Дійсність договору
передбачає єдність волі та волевиявлення сторін, що його укладають.
Тому, якщо волевиявлення хоча б одного з учасників не буде вільним і не
відповідатиме його внутрішній волі, за наявності визначених законом умов
договір може бути за позовом заінтересованої сторони визнаний судом
недійсним (наприклад, якщо це сталося під впливом обману, насильства,
тяжкої обставини або внаслідок істотної помилки стосовно предмета і умов
правочину). З цієї ж причини не матиме значення дійсного правочину
волевиявлення сторін, вчинене ними для приховання іншого правочину.
Наприклад, якщо буде встановлено, що контрагенти насправді мали на меті
вчинити договір довічного утримання, а не спадковий договір, то
відповідно до ч.2 ст.235 ЦК України такий договір буде визнано удаваним
і відносини сторін регулюватимуться правилами щодо договору, який
сторони насправді вчинили. Ці два договори дуже схожі, однак мають
досить суттєву різницю, яка полягає в тому, що на відміну від договору
довічного утримання у спадковому договорі момент його укладення не
пов’язується з передачею майна, а право власності на майно переходить
лише у разі смерті відчужувача. Набувач за спадковим договором не
набуває жодних прав на майно відчужувача за його життя, а лише
можливість права на майно в майбутньому, тобто здійснення цього права
відстрочене до моменту відкриття спадщини. На відміну від спадкоємця за
законом чи за заповітом, набувач немає потреби в особливому акті
прийняття майна після смерті відчужувача, оскільки необхідне для цього
волевиявлення вчинено вже безпосередньо при укладенні договору.

Для дійсності спадкового договору необхідно також, щоб кожна з його
сторін була б у визначеній законом мірі правосуб’єктна, тобто володіла
необхідною для вчинення даного правочину цивільною правоздатністю і у
відповідному обсязі дієздатністю. Загальною умовою виникнення у
контрагентів права укладати договір є наявність повної цивільної
дієздатності. Отже, передусім, такою є особа, яка досягла вісімнадцяти
років і на момент вчинення заповіту не була визнана недієздатною. У разі
реєстрації шлюбу, громадянин, який не досяг повноліття, набуває повної
цивільної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу. Відповідно до ч.2
ст.23 СК України за заявою особи, яка досягла чотирнадцяти років, за
рішенням суду їй може бути надано право на шлюб, якщо буде встановлено,
що це відповідає її інтересам. З огляду на це, право на укладення
спадкового договору у такої особи виникає з моменту реалізації нею права
на шлюб, а не з моменту вступу в силу рішення суду про надання їй цього
права, оскільки це є особисте право неповнолітньої особи реалізувати
право на шлюб або ж взагалі відмовитися від нього. У разі розірвання
шлюбу до досягнення фізичною особою повноліття або визнання його
недійсним з підстав, не пов’язаних з протиправною поведінкою
неповнолітньої особи, набута нею повна цивільна дієздатність
зберігається. Право на укладення договору мають також емансиповані
особи, які набули повної цивільної дієздатності на підставах,
передбачених ст. 35 ЦК. Такими особами є громадяни, які досягли
шістнадцяти років і працюють за трудовим договором або бажають займатися
підприємницькою діяльністю, а також неповнолітні особи, які записані
матір’ю або батьком дитини. У разі припинення трудового договору або
припинення фізичною особою підприємницької діяльності за нею
зберігаються усі набуті нею цивільні права. Оскільки над особами,
зазначеними в ст.36 ЦК, встановлюється піклування, то вони мають право
вчинити спадковий договір лише за наявності на це згоди піклувальника.
Відмова піклувальника надати згоду на вчинення цього правочину, може
бути оскаржена особою, цивільна дієздатність якої обмежена, до органу
опіки та піклування або суду.

На відміну від свого іноземного аналогу, який, як і заповіт, відноситься
до розпорядчих правочинів суто особистого характеру, вітчизняний
спадковий договір такою рисою не наділений, а, отже, є цілком
припустимою можливість його укладення через представника, що діє за
довіреністю або на підставі закону (батьків, опікунів і т.д.).
Відповідно до ст.78 ЦК дієздатна фізична особа, яка за станом свого
здоров’я не може самостійно здійснювати свої права та виконувати
обов’язки, має право обрати собі помічника. Помічник надає такій особі
всю необхідну допомогу при здійсненні нею своїх прав і виконанні
обов’язків, представляє її у суді на підставі окремої довіреності, а
також в інших органах влади і місцевого самоуправління та організаціях,
діяльність яких пов’язана з обслуговуванням населення. Однак згоди
помічника на вчинення спадкового договору не потрібно — дієздатний
підопічний володіє таким правом самостійно.

Підбиваючи підсумок дослідження інституту спадкового договору в новому
цивільному законодавстві України, можна зробити наступні висновки:

— по-перше, виникненню самої ідеї можливості існування договірних
спадкових відносин сучасне цивільне право, безсумнівно, зобов’язане
стародавньому римському праву (з тією лише особливістю, що власне в
самому римському праві ця конструкція не знайшла все ж таки законодавчої
підтримки, однак часто зустрічалася в практичній юриспруденції);

—  по-друге, своїм походженням та становленням в якості окремого
самостійного правового інституту, спадковий договір винен романістичній
доктрині, головним чином німецькій;

— по-третє, внаслідок суттєвих особливостей зобов’язання, яке виникає зі
спадкового договору, вітчизняний закон використовує і особливу
конструкцію даного інституту, що

надає йому специфічних ознак, кардинально відмітних від класичного.
Останній, на відміну від українського, не встановлює права ані на все
майно, ані на його окремі частки; він не створює жодного права як на
дійсне майно спадкодавця, так і права, встановленого під відкладальною
обставиною; він не обмежує спадкодавця у праві розпорядження майном за
свого життя. Отже, чинність цього спадкового договору цілком іншого
характеру, ніж вітчизняного, предметом якого слугує підстава конкретного
речового права (а саме права власності);

— по-четверте, не зважаючи на те, що закон у ст. 1217 цілком відкидає
його як один з видів спадкування, тим не менш, не дивлячись на особливий
зобов’язальний характер спадкового договору, бачиться все ж вірним
закріплення цього інституту, як тісно пов’язаного з відносинами з
приводу посмертного переходу майна, саме в системі спадкового права;

—  по-п’яте, вдосконалення законодавчого регулювання відносин, що
виникають зі спадкового договору, в подальшому потребуватиме розвитку,
який безсумнівно викличе практична діяльність правозастосувальних
органів (суду, нотаріату). Звичайно не стоятиме осторонь від цього
процесу і наука цивільного права, перед якою постане питання вирішення
багатьох нагальних доктринальних проблем даного цікавого інституту.

Очевидно, вирішення цих та інших питань дозволить ймовірно дати суттєвий
імпульс розвитку подальших наукових розвідок у даному напрямі на
сучасному вітчизняному підґрунті.

3. Особливості укладення спадкового договору

Укладення спадкового договору являє інтерес і має бути проаналізоване у
двох аспектах: 1) визначення змісту угоди сторін, а відтак і змісту
відповідних правовідносин, що виникають на його основі; 2) встановлення
особливостей і правового значення процедури оформлення спадкового
договору.

Переважна більшість цивільно-правових норм, які визначають умови
договорів, мають диспозитивний характер, тобто сторони в договорі можуть
відступити від положень закону і врегулювати свої відносини на власний
розсуд. Саме диспозитивними за своїм характером є норми Цивільного
кодексу, які стосуються змісту спадкового договору.

Так, у ст. 1302 ЦК у визначенні спадкового договору лише згадується про
те, що набувач зобов’язується виконувати розпорядження другої сторони
(відчужувача), а у разі його смерті набуває право власності на майно
відчужувача. При цьому не вказується ні на те, про які розпорядження
йдеться, ні на те, у якому обсязі (повністю чи частково) майно
відчужувача переходить до набувача. Отже, і одну, й іншу умови сторони
можуть визначити на свій розсуд.

Цей висновок підтверджує й аналіз ст. 1305 ЦК «Обов’язки набувача у
спадковому договорі», яка встановлює, що набувач за спадковим договором
може бути зобов’язаний вчиняти певні дії майнового чи немайнового
характеру до відкриття спадщини чи після її відкриття. Як випливає з
положень цієї статті, сторони мають право визначити характер дій
(майнові чи немайнові), конкретний їхній перелік, порядок і час (до
відкриття спадщини чи після її відкриття) вчинення.

Визначаючи вимоги до змісту спадкового договору, які мають дотримуватися
при його укладенні, слід враховувати загальне положення цивільного права
стосовно того, що залежно від їхнього юридичного значення всі договірні
умови можна звести до трьох основних груп: істотні, звичайні та
випадкові.

Істотними вважаються умови, необхідні і достатні для укладення договору.
Як випливає з наведеного положення ст. 638 ЦК, дана норма поділяє
істотні умови на чотири групи: 1) умови про предмет; 2) умови, визначені
законом як істотні; 3) умови, які є необхідними для договорів даного
виду; 4) умови, щодо яких за заявою однієї з сторін має
бути досягнуто згоди.

Визначення істотних умов договору залежить насамперед від суті відносин
сторін.

Так, спадковий договір за своєю сутністю є відплатним договором, отже,
не встановлення угодою сторін таких умов, як покладення на набувача
обов’язку вчинити певні дії, свідчить про відсутність самого спадкового
договору.

Будь-яка із сторін може визнати недостатніми ті умови, що названі
істотними у законі або є необхідними для договору даного виду, і
зажадати включення у договір додаткових умов, без яких угода її не
влаштовує. У цьому випадку такі умови також набувають значення істотних.

Так, за загальним правилом, оцінка вартості дій, які має виконати
набувач, як випливає зі ст. 1305 ЦК, не належить до істотних умов
спадкового договору. Однак якщо відчу-жувач хотів укласти договір тільки
з дотриманням даної умови, а набувач не згоден з такою вимогою, то не
можна вважати такий договір укладеним тільки тому, що досягнуто згоди
сторін щодо загального переліку обов’язків набувача, порядку та часу
їхнього виконання.

Крім істотних, можуть бути й звичайні умови договору. На відміну від
істотних, вони не потребують узгодження сторонами, оскільки автоматично
набирають чинності з моменту укладення договору. Тому відсутність у
змісті договору звичайних умов не впливає на його дійсність. Наприклад,
якщо при укладенні спадкового договору сторони не домовилися про те, хто
буде здійснювати контроль за виконанням спадкового договору після смерті
відчужувача, автоматично вступає в дію умова, передбачена абз. 2 ч. 3
ст. 1307 ЦК, згідно з якою за відсутності спеціально призначеної
відчужувачем з цією метою особи, контроль за виконанням спадкового
договору здійснює нотаріус за місцем відкриття спадщини.

До того ж у договір за розсудом сторін можуть бути включені й випадкові
умови. Так само, як і звичайні умови, вони не впливають на факт
укладення договору і на його дійсність. Але на відміну від звичайних
умов, які передбачаються безпосередньо законом і починають діяти
внаслідок одного лише факту укладення договору, випадкові умови
набувають юридичного значення лише тоді, коли вони включені самими
сторонами в договір.

Разом з тим, самого факту досягнення згоди сторін щодо умов спадкового
договору для того, щоб він вважався укладеним, недостатньо. Зокрема,
спадковий договір має бути укладеним у відповідній формі — письмово з
нотаріальним посвідченням. Тому сказане про істотні умови спадкового
договору повною мірою стосується і його форми. Недодержання нотаріальної
форми договору тягне його нікчемність.

Крім того, нотаріальна форма договору полегшує доведення факту
правочину, його змісту та інших обставин у разі виникнення спору в суді,
коли доказом слугує тільки нотаріально посвідчений документ.

Для того щоб оцінити значення та особливості нотаріального посвідчення
спадкового договору, коротко зупинимося на основних питаннях
нотаріального провадження у цій галузі.

Посвідчення правочину починається зі встановлення нотаріусом
волевиявлення сторін. Після з’ясування дійсних намірів сторін, нотаріус
перевіряє, чи відповідає зміст цієї угоди вимогам закону. Так, спадковий
договір не може укладатися з обмеженнями правоздатності набувача
(наприклад, незаконним є покладення на набувача обов’язку не брати шлюб
до смерті відчужувача тощо)

Наступними моментами укладання договору є встановлення особи
громадянина, перевірка його дієздатності чи правоздатності юридичних
осіб, представники яких звернулися до нотаріуса.

Якщо в договорі бере участь юридична особа, нотаріус повинен перевірити
її правоздатність. Для цього треба ознайомитись зі статутом юридичної
особи, щоб визначити, чи відповідає нотаріальна дія, що вчиняється,
правам, наданим цій юридичній особі статутом. Нотаріусом перевіряються
також повноваження представника юридичної особи. Але якщо від імені
юридичної особи діє її керівник, якому за статутом надано право укладати
угоди, то в цьому випадку доручення не вимагається, достатньо лише
документа, який посвідчує його службове становище.

Якщо від імені юридичної особи діє колегіальний орган, витребовується
документ, що стверджує його повноваження на розподіл обов’язків між
членами колегіального органу (статут, установчий договір тощо).

Якщо предметом відчуження за спадковим договором є майно, що підлягає
реєстрації (нерухоме майно чи автотранспорт), то нотаріусу обов’язково
подаються документи, які підтверджують право власності на це майно.

Наступним обов’язковим документом є довідка про відсутність заборони на
відчуження чи арешту відчужуваного майна. Перевірка відсутності заборони
на відчуження чи арешту майна провадиться за даними Єдиного реєстру
заборон відчуження об’єктів нерухомого майна.

Договір стосовно майна, яке не потребує спеціальної реєстрації,
посвідчується без витребування документів, що встановлюють право
власності (меблі, коштовності, посуд тощо).

З’ясувавши справжні наміри сторін і те, що договір відповідає чинному
законодавству, встановивши особу громадян, обсяг їхньої дієздатності і
правоздатність юридичних осіб — учасників спадкового договору, оглянувши
всі витребувані документи на майно, що підлягає реєстрації, нотаріус
складає проект угоди, яка викладається не менш як у двох примірниках, що
видаються сторонам на бланках суворої звітності. Один примірник
залишається у справах нотаріуса.

Посвідчення спадкового договору має свої особливості. По-перше, якщо
предметом угоди є частка об’єкта нерухомого майна, то не вимагається
згоди співвласників. По-друге, спадковий договір може бути укладений
одним або обома із подружжя.

Що стосується укладення спадкового договору подружжям, то тут слід
враховувати, що при укладанні кожної угоди стосовно спільного майна
подружжя, яка потребує нотаріальної форми, повинна бути письмова згода
іншого з подружжя.

Спадковий договір може бути посвідченим без згоди другого з подружжя,
якщо з право-встановлюючого документа, свідоцтва про шлюб та інших
документів видно, що зазначене в ньому майно є не спільною, а особистою
власністю другого з подружжя, а також у випадках, коли останній не
проживає за місцезнаходженням майна і місце проживання його невідоме. На
підтвердження цієї обставини повинна бути подана копія рішення суду, яке
набрало законної сили.

Порушення вимог щодо суб’єктного складу, змісту, порядку укладення тощо
спадкового договору може мати наслідком його недійсність.

На практиці може постати питання про можливість визнання недійсною
частини спадкового договору, коли одні з умов спадкового договору можуть
суперечити вимогам закону. У цьому випадку, на мою думку, слід
керуватися правилами ст. 217 ЦК.

Отже, недійсність окремих частин правочину не виключає дії правочину
взагалі лише у випадках, коли можна припустити, що пра-вочин був би
укладений і без включення недійсних частин. Якщо підстав для такого
припущення немає, то правочин визнається недійсним.

Таким чином, для укладення спадкового договору необхідне досягнення
згоди сторін з усіх істотних його умов, якими є визначення майна, що має
перейти до набувача після смерті відчужувача, визначення переліку,
характеру, порядку і строку виконання дій набувачем, а також додержання
відповідної форми — письмової з нотаріальним посвідченням, яка є також
істотною умовою спадкового договору.

Оскільки ст. 73 Закону України «Про нотаріат» поміж переліку випадків,
коли нотаріус накладає заборону на відчуження об’єкта нерухомого майна,
не містить прямої згадки про посвідчення спадкового договору, що може
створити непорозуміння на практиці, доцільно узгодити в цьому питанні
новий Закон «Про нотаріат» з книгою шостою ЦК України.

Висновки

Таким чином, спадковий договір — інститут, запроваджений народами
германського походження в епоху феодалізму, який з’явився у спадковому
праві України з прийняттям 16.01.2003 нового Цивільного кодексу України.

Відповідно до статті 1302 Цивільного кодексу України, за спадковим
договором одна сторона (набувач) зобов’язується виконувати розпорядження
другої сторони (відчужувача) і в разі його смерті набуває право
власності на майно відчужувача. Спадковий договір укладається у
письмовій формі.

Під поняттям «майно відчужувача», яке виступає предметом спадкового
договору, слід розуміти будь-яке рухоме і нерухоме майно, за винятком
того, що виключене з цивільного обігу.

Спадковий договір набирає чинності з моменту його нотаріального
посвідчення, а якщо предметом договору є майно, що підлягає державній
реєстрації — з моменту такої реєстрації.

Статтею 1303 Цивільного кодексу України визначено сторони спадкового
договору. Набувачем за спадковим договором може бути фізична або
юридична особа, відчужувачем — подружжя, один із подружжя або інша
особа, наприклад, співвласник майна, яке перебуває у власності двох або
більше осіб. Законодавством не передбачена участь у спадковому договорі
на стороні набувача кількох фізичних (юридичних) осіб.

Відповідно до статті 1305 Цивільного кодексу України, набувач у
спадковому договорі може бути зобов’язаний вчинити певну дію майнового
або немайнового характеру до відкриття спадщини або після її відкритття
(з дня сметрі відчужувача або з дня оголошення його померлим). Згідно з
договором, набувач може вчиняти відповідні дії на користь відчужувача та
третіх осіб. Умовами спадкового договору можуть бути: щомісячне
матеріальне утримання відчужувача або його родича, сплата йому певної
грошової суми, ремонт будинку, оплата комунальних послуг, читання преси
та літератури та ін.

Спадкові договори посвідчуються як державними, так і приватними
нотаріусами. Спадковий договір, предметом якого є нерухоме майно
(житловий будинок, квартира, дача, садовий будинок, гараж, земельна
ділянка тощо), згідно зі статтею 55 Закону України «Про нотаріат»,
посвідчується державним або приватним нотаріусом лише за місцем
розташування майна або за місцезнаходженням (місцем проживанням фізичної
особи чи юридичною адресою юридичної особи) однієї із сторін правочину.
Щодо посвідчення спадкових договорів, предметом яких є рухоме майно,
такі обмеження відсутні.

     Спадкові договори посвідчуються нотаріусами після оплати цієї
нотаріальної дії в день подання всіх необхідних документів. Нотаріусу
подаються документи, що підтверджують правоздатність та дієздатність
фізичної та юридичної осіб (оригінали документів): паспорт або свідоцтво
про народження; статут або положення юридичної особи; довідка управління
статистики про включення юридичної особи до ЄДРПОУ; свідоцтво про
державну реєстрацію юридичної особи; нотаріально посвідчена довіреність
представника юридичної особи; документ, який посвідчує службове
становище керівника юридичної особи (якщо від імені юридичної особи діє
її керівник) — протокол про обрання або наказ про призначення на посаду,
а також ідентифікаційний номер фізичної особи (копія).

При посвідченні спадкового договору, предметом якого є нерухоме майно,
що підлягає державній реєстрації, подаються документи, що підтверджують
право власності на таке майно: нотаріально посвідчений договір
купівлі-продажу, пожертви, довічного утримання (догляду), ренти,
дарування, міни; спадковий договір; свідоцтво про придбання арештованого
нерухомого майна з публічних торгів; свідоцтво про придбання
заставленого майна на аук-ціоні (публічних торгах); свідоцтво про право
власності на об’єкти нерухомого майна; свідоцтво про право на спадщину;
свідоцтво про право власності на частку в спільному майні подружжя;
договір про поділ спадкового майна; договорір про припинення права на
утримання за умови набуття права на нерухоме майно; договір про
припинення права на аліменти для дитини у зв’язку з передачею права
власності на нерухоме майно; договір про виділення частки в натурі
(поділ); іпотечниий договір, договір про задоволення вимог
іпотекодержателя, якщо умовами таких договорів передбачено передачу
іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки; рішення суду;
договір купівлі-продажу, зареєстрований на біржі, за наявності відмітки
на ньому про реєстрацію відповідних прав; державний акт про право
власності на земельну ділянку тощо. Право довірчої власності
підтверджується договором управління майном.

Законом (частиною 1 статтті 1303 Цивільного кодексу України) передбачена
можливість укладення спадкового договору подружжям або одним із
подружжя. При цьому, предметом спадкового договору, відповідно до
частини 1 статті 1306 Цивільного кодексу України, може бути майно, яке
належить подружжю на праві спільної сумісної власності, а також майно,
яке є особистою власністю будь-кого з подружжя.

Спадковий договір, що укладається подружжям або одним із подружжя, може
бути посвідчений нотаріусом лише за наявності письмової заяви другого з
подружжя, справжність підпису на якій нотаріально засвідчена.

Якщо з поданих нотаріусу документів неможливо встановити час і підстави
набуття майна, що є предметом спадкового договору, а чоловік чи дружина
особи, на ім’я якої майно зареєстровано, ухиляється від надання
письмової згоди на його відчуження, то особа, на ім’я якої майно
зареєстровано, може відповідно до статті 84 Закону України «Про
нотаріат», передати заяву своєму чоловіку чи дружині з пропозицією,
з’явитися до нотаріуса для визначення частки чоловіка (дружини) в цьому
майні. Неявка чоловіка (дружини) до нотаріуса не перешкоджають йому
посвідчити спадковий договір від імені особи, яка відповідно до
правовстановлювального документа (свідоцтва, договору, рішення суду
тощо) є його володільцем, без згоди іншого з подружжя, за умови, якщо
протягом місяця після одержання заяви інший з подружжя не надішле
нотаріусу своїх заперечень.

На нерухоме майно, визначене у спадковому договорі, нотаріус, який
посвідчив цей договір, накладає заборону відчуження. Таку заборону може
бути знято нотаріусом у разі смерті відчужувана чи оголошення особи
померлою на підставі рішення суду, відповідно до наданого нотаріусу
свідоцтва про смерть, виданого відділом РАЦС.

Гарантією захисту прав набувача є також те, що відповідно до частини 2
статті 1307 Цивільного кодексу України, заповіт, який відчужувач склав
щодо майна, вказаного у спадковому договорі, є нікчемним.

Згідно з частиною 3 статті 1307 Цивільного кодексу України, відчужувач
має право призначити особу, яка буде здійснювати контроль за виконанням
спадкового договору після його смерті (наприклад, за похованням
відчужувача, встановленням обеліску та ін.). Такі функції виконуються
безоплатно, якщо інше не встановлено в договорі.

У разі відсутності такої особи контроль за виконанням спадкового
договору здійснює нотаріус за місцем відкриття спадщини.

Спадковий договір може бути розірвано судом на вимогу відчужувача у разі
невиконання набувачем його розпоряджень та на вимогу набувача у разі
неможливості виконання ним розпоряджень відчужувача (стаття 1308
Цивільного кодексу України). Крім того, спадковий договір може бути
розірваний за взаємною домовленістю сторін.

Спадковий договір також припиняється у разі смерті фізичної особи —
набувача або ліквідації юридичної особи-набувача.

Спадковий договір має певні схожі риси з договором довічного утримання
(догляду), однак суттєва відмінність між ними полягає в тому, що на
відміну від договору довічного утримання (догляду) при укладенні
спадкового договору право власності на майно, що є його предметом,
переходить до набувача лише після смерті відчужувача.

Список використаної літератури

Нормативно-правові акти:

Конституція України, прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28
червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 30. —
Ст. 141.

Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року // Відомості Верховної
Ради (ВВР). – 2003. — №№40-44, ст.356

Господарський кодекс України від 16 січня 2003 року за № 436-IV //
Відомості Верховної Ради (ВВР) – 2003. — №18, №19-20, №21-22. — ст.144.

Закон України від 7 лютого 1991 р. № 697-12 «Про власність» // Відомості
Верховної Ради України. — 1991. — № 20. — Ст. 249.

Господарський кодекс України від 16 січня 2003 року за № 436-IV //
Відомості Верховної Ради (ВВР) – 2003. — №18, №19-20, №21-22. — ст.144.

Закон України від 26 грудня 2002 р. № 407-IV «Про внесення змін до
Сімейного кодексу України».

Сімейний кодекс України: Офіційне видання. — К., 2002.

Інша література:

Гордон М. Наследование по закону и по завещанию. — М., 2002.

Заіка Ю.О. Спадщина як елемент спадкових правовідносин. Держава і право
/ Збірник наукових праць юридичні і політичні науки. — Вип. 10. — К.,
2003.

Копейчиков В.В. Правознавство. К., “Юренком Інтер”, 1998.

Кульчицкий В.С. Правоведение: учебник. — Львов, “Свит”, 1995.

Сімейне право України / За ред. О.В.Дзери. – К., 1999.

Тихомирова Л.В., Тихомиров М.Ю., Юридическая энциклопедия / Под. ред.
М.Ю.Тихомирова. — М., 1998.

Фурса С.Я., Фурса Є.І. Спадкове право. Теорія та практика: Навч. посіб.
— К., 2002.

Цивільне право України / За ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової. – К.:
Юрінком Інтер, 2001.

Цивільне право України: Академічний курс: У двох томах / За заг. ред
Я.М.Шевченко. — Т.І. Загальна частина. — К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін
Юре», 2003.

Цивільне право України: Підручник: У 2 кн. / О. В. Дзера, Д. В. Боброва,
А. С. Довгент та ін. / За ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової. – К.,
2002.

Цивільний кодекс України: Коментар. — X.: ТОВ «Одіссей», 2003.

Цивільне право України: Підруч.: У 2-х кн. — Кн. 2 / О.В.Дзера,
Д.В.Боброва, А.С.Довгерт та ін.; За ред. О.В.Дзери, Н.С.Кузнецової. —
К.: Юрінком Інтер, 2002.

Васильченко В.В. Юридична сутність інституту спадкового договору та
його місце в системі цивільного права // Право України. — 2003. — № 7. —
С. 138—139.

Победоносцев К. Курс гражданского права. Ч. II. Права семейственные,
наследственные и завещательные. — С.-Пб. 1996. — С. 278.

Ефимов В.В. Догма римского права. — СПб., 1991. — С. 635-636.

Васильченко В.В. Римське спадкове право на тлі права сучасного. —
Запоріжжя, 1999. — 135 с.

Никольский В. Об основных моментах наследования. — М., 2001. — С. 107.

Васильченко В. Юридична сутність інституту спадкового договору та його
місце в системі цивільного права // Право України. – 2003. — №7. – С.17

Франция: Законы, распоряжения и т.д. Французский гражданский кодекс
1804 года. -М., 1994. — С. 253.

Васильченко В. Юридична сутність інституту спадкового договору та його
місце в системі цивільного права // Право України 2003 рік, №7. – С.18.

ОгоновськийО. Система австрійського права приватного. — Відень. 1997. —
С. 355.

Васильченко В. Юридична сутність інституту спадкового договору та його
місце в системі цивільного права // Право України. – 2003. — №7. – С.19.

Гражданский кодекс Квебека. — М., 1999. — С. 124, 131.

Васильченко В. Юридична сутність інституту спадкового договору та його
місце в системі цивільного права // Право України. – 2003. — №7. – С.20.

Шершеневич Г.Ф. Курс гражданского права. — Тула, 2001. — С. 617.

Германское право. Часть III. / Науч. ред. Р.И.Каримуллин. — М., 1999. —
С. 413;

ДернбургГ. Пандекты. Том III (книги IV и V) Семейственное и
наследственное право. -СПб., 1991. — С. 337.

Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року // Відомості Верховної
Ради (ВВР). – 2003. — №№40-44, ст.356

Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року. – Ст.27.

Цивільне право України: Підруч.: У 2-х кн. — Кн. 2 / За ред.
О.В.Дзери, Н.С.Кузнецової. — К.: Юрінком Інтер, 2002. — С. 631.

Фурса С.Я., Фурса Є.І. Спадкове право. Теорія та практика: Навч. посіб.
— К., 2002. — С. 207.

Цивільне право України: Підруч.: У 2-х кн. — Кн. 2 / За ред.
О.В.Дзери, Н.С.Кузнецової. — К.: Юрінком Інтер, 2002. — С. 632.

Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року. – п.6 ст.3.

Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року. – Ст.37.

Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року. – Ч.1 ст.628.

Сурженко О.А. К вопросу о предмете договора в гражданском праве //
Проблеми законності. — Харків, 2002. — С. 132—137.

Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року. – Ст.1304.

Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року. – Ст.220.

Цивільний кодекс України. Коментар / За ред. Є.О.Харитонова,
О.М.Калітенко. — Харків, 2003. — С. 1047-1048.

Положення про Єдиний реєстр заборон відчуження об’єктів нерухомого
майна було затверджене наказом Міністерства юстиції України від 9 червня
1999 р. № 31/5 та пройшло реєстрацію 10 червня 1999 р. у Міністерстві
юстиції за № 394/3857.

PAGE

PAGE 4

Похожие записи